Мілан Кундера: Трагедія Центральної Европи

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

П. В. Иванов: Сотериологические аспекты митраизма

Одним из примечательных явлений религиозной жизни Римской империи во II-IV вв.  н. э. было широкое распространение мистериальных культов ориентального генезиса, что свидетельствовало о кризисе не только греко-римского политеизма, но и всего античного миросозерцания. Греко-римские боги не были ни "внемлющими", ни сочувствующими. Граждане полиса, а затем подданные империи признавали традиционных богов до тех пор, пока они были гарантами хотя бы относительного спокойствия и благополучия. Подданный гибнущей империи жаждал утешения в мирских невзгодах и надежды на спасение и обретение бессмертия  в мире ином. Только те религиозные учения, которые имели сотериологические аспекты могли иметь шансы на популярность и быть востребованными.  Подобным запросам в полной мере отвечало и христианство, и ряд восточных культов, среди которых митраизм, отличающийся, по образному выражению Рамсея Макмиллана, "особым динамизмом".

Поскольку митраизм принадлежит  к категории религиозных культов, лишенных собственной  сакральной  литературы, то реконструкция его идеологии и культовой практики возможна на основе анализа  комплекса источников, значительную часть из которых составляют эпиграфические и иконографические памятники.

Космологические и астрологические аспекты занимали в митраизме значительное место, но Митра привлекал верующих не столько возможностью познать истоки мироздания и его законы посредством приобщения к мистическому знанию, сколь надеждой на преодоление смерти,  воскресение и обретение индивидуального бессмертия. В римском митреуме "Санта Приска" Мартен Фермазерен фиксирует надпись, которая читается как" Сила Митры превосходит смерть".

Антонін Лієм: Зауваги щодо центральноевропейської ідентичности

Чому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій?

Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність.

Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору.

Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія.

Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу.

Олег Гуцуляк: Апологія зброї: Режі Дебре і його теорія партизанської колонни

"Протест - це коли я говорю: ось це та ось це мені не подобається. Опір - це якщо я докладаю зусиль, щоб те, що мені не подобається, більше не повторювалося".
УЛЬРІКА-МАРІЯ МАЙНХОФ (1934-1976)

Учнем відомого французького філософа-неомарксиста Луї Альтюссера був Режі Дебре (Реже Дебре, Debrey), автор спершу незначних публікацій у французькій пресі про розвиток революційних процесів у Латинській Америці. В 1965 р. Дебре відвідує Південну Америку, зустрічається з партизанами різних країн континенту (зокрема, з Че Геварою Дебре познайомила героїня латиноамериканського революційного руху, німкеня з НДР під псевдо “Таня”) та випустив у 1967 р. книгу “Революція в революції ?”, котра стала помітним явищем у ідеологічному житті лівого руху та маніфестом багатьох радикальних груп тих років. У цій книзі Дебре говорив від імені латиноамериканської революційної соціології, внутрішньо асоціюючи себе з історичними подіями та ходом теоретичного розвитку на континенті.

В 1967 році Дебре організовує партизанську армію для початку повстання в Болівії, був взятий у полон на полі бою та засуджений військово-польовим судом до 30-річної каторги, але згодом новий, вже ліберальний болівійський уряд випускає його з тюрми. В ув”язненні Дебре написав короткі “Зауваги” (“Апунти”), після амністії поселився у Чілі, де видає книгу “Чілійська революція: Розмови з Альєнде” в 1971 році. Після приходу до влади уряду Піночета Угарте Дебре повертається до Франції, публікує "Апологію зброї" та виступає в ролі експерта з латиноамериканських проблем Соціалістичної партії Франції, а в часі президентства соціаліста Франсуа Мітерана стає його радником з міжнародних проблем.

Власне Реже Дебре винайшов термін "ДЕМОФАШИЗМ" для позначення основної політичної характеристики латиноамериканської ситуації вцілому. Вказуючи на бюрократизацію панівних реформістських партій, Дебре зробив висновок про їхнє переродження в олігархію та тиранію. Дебре заперечував усіх лівих, бо вони вросли у буржуазну політичну систему, є політично несамостійними, відзначені тавром європейського міметизму, браудеризму та географічного фаталізму.

Майбутню революційну війну (а її тепер успішно веде мексиканська революційна армія команданте Маркоса, учня Дебре!) він вбачав схожою на війни часів Сімона Болівара, заперечував легальну боротьбу, бо “революціонери не повинні давати остаточний бій на чужій території – території буржуазної представницької демократії”.

Внутрішній рушій революційних змін в Латинській Америці, задаючий їм прискорений ритм та визначаючий їх своєрідні форми, для Дебре – це демографічна динаміка більшості країн континенту: приріст населення драматизує ситуацію, не дає можливості чекати революціонерам. Цим зумовлюється і розрив між поколіннями революціонерів, бо “якщо вік половини венесуельців не перевищує 21 року, то ці молоді люди не знають старих лідерів і хочуть йти за тими, хто бореться з ними плече-в-плече”.

Теорія “революції в революції” Дебре (відома також під іменем “теорія партизанського вогнища”, чи “фокізм”) виходила з абсолютного протиставлення збройних шляхів боротьби мирним формам політичної дії. 

Дмитро Корчинський: Портрет грядучого Цезаря

Україна - це вершник без голови. Уже кілька сторіч вона скаче по колу і приміряє на свої плечі все, що валяється при дорозі. Десять років незалежності мало що змінили, проте час ілюзій уже минув. Навіть найнаївніші починають розуміти, що п'ятдесят мільйонів українців нині неспроможні висунути продуктивної національної еліти. Усі, хто тиняються коридорами влади, - це звичайні, нудні, сірі люди, які завчили напам'ять кілька правильних слів "на державній мові". Ми наперед знаємо, чого від них чекати, що вони скажуть і чим усе це закінчиться. Ми самі їх обрали на виборах і нам нічим себе утішити. Ми - причина власної апатії та несмаку. Утративши потенцію до бунту, ми натомість добре опанували культуру підпорядкування начальству і його наслідування. При цьому якість об'єктів наслідування, тобто українських керманичів, визначається нами ж самими. Ми втратили здатність вибирати прогресивних, талановитих лідерів, а тим більше генеральних реформаторів. Адже у нас вибирає більшість, і обов'язково - схожих на себе. Отож природно, що люди, схожі на цю більшість, є телепнями вищого ґатунку. Вони концентрують негативні властивості нації, і мало не все, що вони чинять, здатне тільки погіршувати задавнені хвороби її (нації) душі і тіла. Таким чином, українці потрапили в зачароване коло власного слабоумства і ризикують вічно пристосовуватися до його руйнівних наслідків.

Не все, однак, так безнадійно. Порочне коло, що утворилося, можна розірвати. Але це під силу лише тій людині, яка розуміє, що нам потрібний не парламент, а лікар-реаніматор. Діючи у режимі одноосібного керування, ця людина має зламати усю ситуацію. Україна зараз конче потребує можновладця-диктатора, свого національного Цезаря, незалежного від результатів недолугого "народного волевиявлення". Психологічний портрет і дії цього диктатора повинні, гадається, укладатися у єдино можливу схему.