Мілан Кундера: Трагедія Центральної Европи

У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт Повідомлення закінчувалося такими словами “Ми готові вмерти за Угорщину та Европу”.

Що означало це речення? Безперечно, воно означало, що совєтські танки загрожували Угорщині, а разом з нею й усій Европі. Але в якому сенсі Европа була в небезпеці? Чи радянські танки збиралися просунутися крізь угорські кордони, щоб вийти на Захід? Ні. Директор Угорської агенції новин хотів сказати, що радянські війська, атакуючи Угорщину, пішли в наступ і проти самої Европи. Він був готовий умерти, аби Угорщина залишилася Угорщиною і частиною Европи.

Але навіть, якщо сенс речення виглядає ясним, він і далі інтригує нас. Фактично ж у Франції, як і в Америці, стало звичним уважати, що на ставці під час вторгнення не були ні Угорщина, ні Европа, а тільки політичний режим. Ніхто ніколи не сказав би, що Угорщині як такій загрожувала небезпека, ще менше можна зрозуміти, чому угорець, зустрівшись лицем до лиця зі смертю, звертався до Европи. Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Европі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти?

Ні. “Вмерти за власну країну і за Европу” – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві.

Европа в географічному розумінні цього слова (тобто територія, розташована між Атлантикою та Уральськими горами) завжди ділилася на дві половини, які розвивалися окремо: одна була пов’язана з давнім Римом і Католицькою церквою, базою ж розвитку другої були Візантія та Православна церква. Після 1945 p. кордон між двома Европами пересунувся на кілька сотень кілометрів на захід, і кілька держав, що завжди вважали себе західними, одного ранку дізналися про те, що відтепер вони належать до Сходу.

У висліді три кардинальні зміни сталися в Европі після війни: змінилося становище Західної Европи, сталися зміни в Східній Европі, але в найскладнішій ситуації опинилася та частина Европи, що розташована географічно в центрі і за культурою належала до Заходу, – політично стала частиною Сходу.

П. В. Иванов: Сотериологические аспекты митраизма

Одним из примечательных явлений религиозной жизни Римской империи во II-IV вв.  н. э. было широкое распространение мистериальных культов ориентального генезиса, что свидетельствовало о кризисе не только греко-римского политеизма, но и всего античного миросозерцания. Греко-римские боги не были ни "внемлющими", ни сочувствующими. Граждане полиса, а затем подданные империи признавали традиционных богов до тех пор, пока они были гарантами хотя бы относительного спокойствия и благополучия. Подданный гибнущей империи жаждал утешения в мирских невзгодах и надежды на спасение и обретение бессмертия  в мире ином. Только те религиозные учения, которые имели сотериологические аспекты могли иметь шансы на популярность и быть востребованными.  Подобным запросам в полной мере отвечало и христианство, и ряд восточных культов, среди которых митраизм, отличающийся, по образному выражению Рамсея Макмиллана, "особым динамизмом".

Поскольку митраизм принадлежит  к категории религиозных культов, лишенных собственной  сакральной  литературы, то реконструкция его идеологии и культовой практики возможна на основе анализа  комплекса источников, значительную часть из которых составляют эпиграфические и иконографические памятники.

Космологические и астрологические аспекты занимали в митраизме значительное место, но Митра привлекал верующих не столько возможностью познать истоки мироздания и его законы посредством приобщения к мистическому знанию, сколь надеждой на преодоление смерти,  воскресение и обретение индивидуального бессмертия. В римском митреуме "Санта Приска" Мартен Фермазерен фиксирует надпись, которая читается как" Сила Митры превосходит смерть".

Антонін Лієм: Зауваги щодо центральноевропейської ідентичности

Чому саме протягом останніх років у Східній та Центральній Европі, та навіть і у Відні (хоча з інших причин) знову відкривають феномен Европи-Центру чи Центральної або Середньої Европи, який потрапив на передній план багатьох дискусій?

Я вважаю, що відповіді слід шукати у сфері практичної політики та в необхідності виживання. Мешканці Центральної Европи стали жертвами політичної стеноґрафії. Їх як “східних европейців” зарахували до російського чи радянського простору. Через приналежність до Центральної Европи, через намагання відновити та утвердити Центральну Европу як культурне, політичне і географічне поняття вони намагаються врятувати себе від цієї Східної Европи та відновити свою ідентичність.

Відню поняття Центральної Европи потрібне із подібних причин – на основі проблеми ідентичности та неоднозначного ставлення до історії та сучасности. Колись Відень був центром, melting pot-ом. Віденський вальс, сморід відмираючої цивілізації, як це в Парижі називали із рекламних мотивів, – тепер це не занадто цікаве. Набагато цікавіше те, що у Відні злилися воєдино і співіснували всі культури цього простору.

Однак на кордоні з Австрією лежить Словенія, Любляна, недалеко – хорватський Загреб, – ані радянська зона впливу, ані австрійська територія. Там теж часто говорять про Центральну Европу. А в Словенії чи Хорватії відбувається не наукова, а якраз політична, культурно-політична дискусія.

Про ці дебати багато написано, особливо в Німеччині. Однак тамтешня дискусія дещо інша, та й історична роль Німеччини щодо Центральної Европи є іншою. Німці знають це дуже добре, тому ми повинні належно оцінити те, що в Німеччині висловлюється пересторога щодо того, яке значення мало колись це поняття і що саме важило як ідеологія старої концепції Наумана про Центральну Европу.