Андрій Портнов: Пошуки Центральної Европи в собі й назовні

 Кількість і якість українських просторікувань про европейський вибір не могли не здискредитувати теми. Европейська проблематика в наукових і вуличних розмовах перетворилася на набір цитат і категорій. Одна з найцікавіших серед них – категорія «Центральна Европа», себто, за влучним висловом Карела Косика, «місце, де сперечаються, що значить бути европейцем».

Поділяй і пануй

Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.

 Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.

 Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.

 Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».

Микола Рябчук: Европейські мрії євразійських реалій

Рецензія на: (Олександр Сушко, Наталя Пархоменко (ред.). Європейська інтеґрація України в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства. – Київ: Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України, 2003)

 «Україна, – полюбляє приказувати один мій приятель, – це як валіза без ручки: і нести важко, і кинути шкода». Схоже, подібні настрої опановують нині навіть найзавзятіших прихильників України в европейських столицях – мірою того, як п’ятдесятимільйонна країна дедалі виразніше дрейфує у бік авторитарних евразійських режимів під дедалі бадьоріші декларації свого керівництва про «европейський вибір» та «евроантлантичну інтеґрацію». Цей настрій на Заході називають «Ukraine fatigue», що делікатно перекладається як «утома від України», а менш делікатно – як «знудженість» чи, навіть, «роздратування».

 Fatigue – це, власне, те, що почуває кожен, проморочившись певен час із безручковою валізою чи, скажімо, зігравши кілька партій у преферанс із професійним шулером, котрий просто не уявляє собі, що можна грати інакше, і котрого хоч скільки разів виганяй із-за столу, він знову й знову проситиметься назад, нарікаючи на брак досвіду, незнання правил та підступи оббріхувачів із числа так званої «опозиції». Почуття втоми, знуджености та роздратування напрочуд влучно відбилося у знаменитій пораді Хав’єра Солани українським керівникам навчитися грати за правилами, а не гратися з правилами. У перекладі з дипломатичної мови на повсякденну це означає приблизно таке: ми тут в Европі, можливо, й лохи, але не аж такою мірою, аби зовсім не бачити й не розуміти, що ви там під своїм українським столом виробляєте. «Питання про перспективи членства України в Европейському Союзі поки що не стоїть», – підсумували слідом за Соланою його европейські колеґи. Було б, зрештою, дивно, якби це питання раптом постало відносно країни, котра впевнено з року в рік віддаляється від копенгаґенських критеріїв (зокрема щодо демократії, свободи слова, прав людини) замість до них наближатися.

 В цьому контексті книжка під назвою «Европейська інтеґрація України», підготована київським Центром миру, конверсії та зовнішньої політики за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Фонду ім. Стефана Баторія, може видатися чимось із жанру наукової (або й не зовсім наукової) фантастики. Проте вона має ще й зовсім не утопійний підзаголовок: «...в оцінках лідерів українського політикуму, бізнесу та суспільства». Іншими словами – йдеться про певний проєкт, котрий хоч і виглядає з певних причин утопійним, проте за деяких обставин може виявитися цілком здійсненним. Власне, про ці причини й обставини йдеться у книжці, побудованій як своєрідна анкета з десяти запитань, адресованих тридцятьом «найвпливовішим, найактивнішим, найуспішнішим», як стверджують упорядники, «українським політикам, бізнесменам, науковцям, громадським діячам, інтелектуалам».

 Зрозуміло, що всі ці критерії («впливовости», «активности», «успішности») є досить умовні, а сам добір кандидатур (особливо коли йдеться про «бізнесменів», «громадських діячів» та «інтелектуалів») має вельми суб’єктивний характер. Перед нами зовсім не репрезентативна вибірка, покликана представити – з максимальною об’єктивністю – співвідношення настроїв у суспільстві чи, принаймні, у певному професійному/елітному середовищі. За жанром це радше різновид експертного опитування, що дає матеріял не так для соціологічного, як для політико-антропологічного аналізу.

 Найперше впадає в очі подиву гідна одностайність представників найрізноманітніших українських середовищ щодо самої доцільности европейської інтеґрації для України. Навіть провідник традиційно антизахідної Компартії України Петро Симоненко погоджується з «европейським вибором» як із «устремлінням українського народу досягнути життєвих стандартів передових країн ЕС» [24] і зазначає при тому – цілком слушно, – що все це «стане можливим лише у випадку демократичних перетворень у нашій країні» [75]. Інший, здавалося б, переконаний «антизахідник» Андрій Деркач – керівник одіозного парламентського об’єднання «В Европу разом з Росією», випускник Академії КўБ в Москві (1992), промотор московського православ’я й російського бізнесу, «олігархічний», як кажуть, власник газети «Киевский телеграф» і багато чого іншого – стверджує не більше, не менше:

К. Н. Леонтьев: Средний европеец как идеал и орудие всемирного разрушения

I
[Теперь посмотрим, не подтвердит ли наше мнение сама Европа устами самых знаменитых своих писателей].

Все эти писатели на разные лады подтверждают наше мнение; все согласны в том, что Европа смешивается в действительности и упрощается в идеале. Разница в том, что иные почти довольны той степенью смешения и упрощения, на которой находилась или находится в их время Европа; другие находят, что смешение еще очень недостаточно, и хотят крайнего однообразия, думая в этом оцепенении обрести блаженство; а третьи негодуют и жалуются на это движение.

К первым относятся более или менее все люди умеренно либеральные и умеренно прогрессивные. Иные из них не прочь от крайнего упрощения, но боятся бунтов и крови и потому желают, чтобы равенство быта и ума пришло постепенно.

Таков, например, Bastiat в своих "Harmonies economiques".

Его книга дорога именно тем, что она пошла и доступна всякому. Он говорит: "Мы не сомневаемся, ч го человечество придет ко всеобщему одинаковому уровню: материальному, нравственному и умственному", — и очень, по-видимому, рад этому; желает только постепенности в этом упрощении и формы его не предлагает.

Таков Абу в своей книге "Le progres".

В ней вы найдете тоже очень ясное расположение ко всеобщему однообразию. В одном месте он смеется над провинциальным собственником, который робеет в присутствии префекта, забывая, что префект одет хорошо и живет хорошо на подати, платимые этим собственником; смеется над матерями, которые хотят одеть сыновей своих в мундиры, вместо того чтобы учить их торговать или хозяйничать... (И мы готовы смеяться над мундирами, но не за то, что ими поддерживается хоть какое-нибудь отличие в нравах и быте, а за то, что они пластически безобразны и европейски опошлены.) В другом месте Абу говорит: "Конечно, храбрый генерал, искусный дипломат (un diplomate malicieux) и т. п. полезны, но они полезны для мира в том виде, в каком он есть теперь, а придет время, в которое они не будут нужны". Вот и еще две-три формы людского развития, человеческого разнообразия, психического обособления индивидуумов и наций уничтожаются. Не позволены уже более ни Бисмарки, ни Талейраны, ни Ришелье, ни Фридрихи и Наполеоны... Царей, конечно, нет и подавно. Про духовенство Абу прямо в этом месте не говорит, но он во многих других места своей книги отзывается или с небрежностью, или даже с ненавистью о людях верующих. "Пускай себе кто хочет ходит в синагогу, кто хочет в протестантскую церковь и т. д." Подразумевается: "Это не страшно, с этим прогресс справится легко!"

Кто же ему нужен?

Ігор Каганець: На нашій землі зачинається Боголюдство (інтерв'ю)

Ігор КАГАНЕЦЬ (псевдонім - Миро Продум), головний редактор журналу "Перехід - ІУ", завідувач Лабораторії психоінформатики Центру з інформаційних проблем територій НАН України. Він - випускник Івано-Франківського інституту нафти і газу, автор книг "Нація золотих комірців" (1994) і "Психологічні аспекти в менеджменті" (1997), багатьох наукових публікацій.

- Пане Ігоре, в чому полягає мета вашого журналу?

- У створенні науково - світоглядної бази для переходу України до нової екологічної ніші, тобто до якісно вищого рівня стосунків між людиною та Богом, іншими людьми, природою й техносферою. Йдеться , по суті, про формування на наших теренах нової раси, яка створить відповідну цивілізацію. Цей проект називається "Золота Стежка", а його керівник - президент Українського клубу, що діє в Києві, Юрій Збітнєв.

- А чому перехід позначено такою латинською цифрою?

Тому , що процес, який уже розпочався, в історії еволюції Гомо сапієнс є четвертим. Перехід - І завершився формуванням раси перших людей - неоантропів - приблизно 40 тисяч років тому. Перехід - ІІ привів до формування осіб другого психоінформаційного рівня - до так званих європеоїдів - бореалів (кроманьйонців). Це відбулося на теренах Північного Надчорномор'я приблизно 25 тисяч років тому. Перехід на наступний - третій рівень відбувся приблизно 8 тисяч років тому завдяки формуванню на цій же території нової раси, яку називають арійською або, що не зовсім коректно, індоєвропейською. Це сталося в умовах гострої глобальної кризи, викликаної катастрофічним потеплінням на теренах Європи і одночасним похолоданням в Азії.

Нинішня ж криза, яку переживає світ, має завершитися формуванням раси четвертого рівня (мудрої і праведної), яку ми умовно називаємо "новими арійцями". Сказане вище - не фантазії, а наслідок критичного осмислення великого масиву історичних фактів. Ви можете особисто в цьому переконатися, ознайомившись із працею "Арійський стандартт" у другому числі (за 2000 рік) нашого журналу.

- Чим нова раса відрізнятиметься від сучасного людства?

- Нинішні земляни належать до рас усіх трьох рівнів. Але в ньому вже є й особистості, здатні сформувати расу-4. Зовнішньо вони майже не відрізняються від представників попередньої раси. Річ у тому, що еволюція людини чимраз більше переходить з площини фізичної у психічну й духовну, тому нова спільнота відзначатиметься передусім вищою свідомістю, вмітиме поєднувати свою волю з волею Божою (приклад Ісуса Христа, котрий, по суті, став її провісником), кращою організованістю і потужнішим інстинктом пізнання. Щодо фізичних параметрів, то четверта раса буде здоровішою завдяки більш природному способу життя, зокрема правильному харчуванню. Відповідно вона буде вродливішою.

Жан-Марі Ле Пен: Проти демонтажу націй

(Interview mit FN-Chef Jean Marie Le Pen: Gegen die Demontage der Nationen)

40 років тому в паризькому Єлисейському палаці французький президент Шарль де Ґоль та бундесканцлер Конрад Аденауер підписали німецько-французький договір про дружбу. Цим самим було проголошено кінець багатовіковому суперництву та «спадковій ворожості» обидвох країн. І вже тоді лунали заперечення т. зв. «атлантиків». В німецько-французькому союзі вони вбачали небажані сумніви в американській претензії на лідерство. Ця тема залишилася актуальною і сьогодні. Про це – розмова з головою французьких правих Жан-Марі Ле Пеном.

– Пане Ле Пен, у тридцятирічній історії Національного Фронту 2002-ий рік разом з участю НФ-кандидата в другому турі французьких президентських виборів залишиться в пам’яті як рік непередбаченої несподіванки. Цей надзвичайний успіх спричинив у політичних противників справжні «тижні ненависти» проти Вас. Чи Ви очікували, що це буде настільки інтенсивно?

– Чесно кажучи, ні. У минулому ми завжди стикалися між двома турами виборів з т. зв. «республіканським фронтом», що, зрештою, не заважало нашим кандидатам робити значні кроки вперед і здобувати від 30 до 35 відсотків, а часом й 49 відсотків голосів. Але такий методично і ретельно оркестрований опір був неймовірний. Побачити вільних мулярів пліч-о-пліч з єпископами, крупних капіталістів пліч-о-пліч з профспілками – це було особливе видовище.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...