Кількість і якість українських просторікувань про европейський вибір не могли не здискредитувати теми. Европейська проблематика в наукових і вуличних розмовах перетворилася на набір цитат і категорій. Одна з найцікавіших серед них – категорія «Центральна Европа», себто, за влучним висловом Карела Косика, «місце, де сперечаються, що значить бути европейцем».
Поділяй і пануй
Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.
Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.
Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.
Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».
Поділяй і пануй
Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа, ані навіть поділ на сторони світу ніколи не є нейтральні. Ця на сьогодні тривіяльна теза утверджувалася в науці помалу. 1978 року в тепер уже класичній праці «Орієнталізм» Едвард Саїд описав творення Европою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і, що важливіше, «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва цивілізації й стала інтелектуальним бестселером.
Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної Саїдової думки, що «кожна історична доба й кожне суспільство наново створює своїх "інших"», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де аналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в рамках Европи (який набуває поширення на початку XX століття) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації та браку достатнього рівня цивілізованости.
Й остання у тріяді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму, – «Винаходження Східної Европи» Ларі Вулфа, в якій автор інтерпретував західноевропейські ідеї про Східну Европу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звертали увагу, що Вулф об’єднує країни, про які пише, в понятті «Східна Европа», відсутньому в джерелах, що він нехтує західноевропейськими текстами про власні периферії, що дозволило б говорити не так про поділ «захід–схід», як «центр–периферія». Попри цю вразливість, не можна не замислитися над блискучою Вулфовою тезою, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни у дивний спосіб збіглася з поділом континенту, закоріненим у західній думці впродовж двох століть.
Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Европи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (у якому Росія з «півночі» потроху перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину XX століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами Заходу стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської та релігійної леґітимности (що пов’язувалася з західним християнством – католицтвом і протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтеліґенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Европи в европейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість» . Пов’язуваній із націоналізмом, антисемітизмом й етнічними конфліктами Східній Европі, за висловом Марка фон Гаґена, бракувало «повної історіографічної леґітимности».