Родичка Ярослава Мудрого і Святого Домініка
Отже повне драматизму, пригод і трагізму життя Наталени почалося, як і життя кожної людини, з першої зустрічі батьків – вони познайомилися близько 1883-84 років на курорті у французькому місті Біярріц. Її батько – граф Адріян Георг Дунін-Борковський — належав до знатного польсько-литовсько-укрїнського роду, був членом французької Академії наук. У родинних переказах Дунін-Борковських була легенда, що далекий предок Дуніних (тобто данців), варяг Вілфред Швено (Schvvan – лебідь) прийшов у Русь-Україну ще за часів великого князя київського Ярослава Мудрого і навіть був із ним споріднений. Мама ж була чисто іспанської крові – Марія-Клара де Кастро Лачерда Медіна-Челі, її рід, як пише сама Наталена в автобіографії, був споріднений зі св. Домініком.
«Говори московською так, аби зразу було чути: ця мова тобі чужа…»
…Тим часом батько повернувся з далеких подорожей в Україну, вдруге одружився – з Людмилою, що походила із знатного чеського роду Лосів. Оселилося подружжя в Києві, саме тоді й озвався батько до своєї доньки – написав дядькові-опікунові лист з проханням, аби Наталена відвідала його в Україні, а за бажанням – і оселилася в нього. Восени 1904 р. сімнадцятирічна Наталена приїхала до Києва. На цей час дівчина вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови. У батьковому домі взялася ще одразу до чотирьох слов’янських мов: польську – щоб розмовляти з батьком, чеську – з мачухою, російську – бо та була державною мовою Російської імперії, та українську, якою розмовляла прислуга і київські вулиці і яку трохи пам’ятала з дитинства. В автобіографічній повісті «Без коріння» вона переказує напучування свого батька щодо вивчення російської мови, яке давалося їй з великим трудом: «Вміти «їхньої» мови докладно й поправно – тобі не личить. Отже, вважай, щоб коли заговориш «по-їхньому», кожен зразу пізнав, що ця мова – тобі чужа!» За наполяганням мачухи дівчина вчилася в київському Інституті шляхетних дівчат. Насамперед тут мали навчити «манір», «доброї поведінки» та «мистецтва обертатися в товаристві собі рівних». Дуже колоритно дівчачий побут, взаємини, настрої Наталена Королева описала у вже згаданій автобіографічній повісті. На сторінках цього твору постає й невідомий нам передвоєнний Київ, його різні суспільні прошарки і назавжди втрачені пейзажі. Хоча лишилися з того часу й приємні спогади – тоді в Києві Кармен-Наталена брала уроки музики у знаменитого українського композитора Миколи Лисенка. Слід зауважити, що він погоджувався навчати тільки тих, кого сам вибрав. На пам’ять він подарував дівчині невеличку музичну мініятюру «Зоря з місяцем» – з написом «Моїй учениці» – власне написана вона була у її присутності.
Подальшу освіту здобувала у Санкт-Петербурзі в Археологічному Інституті, особливо цікавилася історією Литви, Персією та Єгиптом. Ходила й на лекції в Академію Мистецтв, брала уроки співу в консерваторії – у класі знаменитого оперного співака, професора, українця Олександра Мишуги, власне він і відкрив у Кармен величезне голосове обдарування і радив вступити до опери.
Роки мандрів, поневірянь і втрат
Одного вечора на балу Наталену познайомили з перським дипломатом – сорокарічним князем Іскандером Гакгаманішем ібн Курушем. «Небезпечні арабески приятельства» обернулися у велике кохання. На той час Наталена вже була силоміць заручена з ротмістром Кисілевським – ясна річ, що все розірвалося. Натомість Наталена, заручившись зі східним князем, вирушає до Персії. Княжий рід Ахаменідів, з якого походив Іскандер, радо прийняв майбутню невістку. Мати Іскандера вводила Кармен у світ сімейних і національних традицій – вони належали до сповідників «Святого Світла», до зороастрійської традиції. Кармен-Наталену тут називали Неджмою (так перською звучить ім’я Естрелла – зірка). Однак перед самим весіллям дівчина втекла – коли виявилося, що треба міняти релігію. З попутнім караваном вона потрапила до Індії, а звідти повернулася в Європу. На Великодній тиждень (Semano Santo) 1908 року Кармен-Естрелла вже була в Севільї. До літа 1911 року жила у Мадриді, знову вчилася – в Мадридському університеті студіювала археологію і маврознавство (мову і мистецтво). Поновилося тоді і знайомство з уже королем Альфонсом XIII – заворожений її талантом і вродою, він часто відвідував Кармен у домі її дядька. Але до королеви-матері швидко дійшли чутки про монарше захоплення, тож перед Кармен-Наталеною поставили вимогу: або негайно до монастиря, або геть з Іспанії – без права повернутися.
Відтак разом з дядьком – падре Евгеніо — Наталена вирушає до Парижу. Там вона й завершила свою археологічну освіту, їздила з групою учених-археологів на розкопки Помпеї. В Парижі почала французькою мовою свою літературну творчість, до чого її закликав батьків товариш, відомий письменник Анатоль Франс. Але вона таки мріяла про кар’єру оперної співачки, часто й виступала в паризькій опері. Та життя диктувало свої умови – з Києва надійшов лист, в якому важко хворий батько просив її приїхати. Разом з Наталеною до України вирушив і дядько Евгеніо, що на той час працював уже у Ватиканській бібліотеці. У Києві їх обох застала Перша світова війна. Виїхати вони вже не могли – кордони було закрито. Через товариство Червоного Хреста Наталена стала сестрою милосердя в російській армії. Падре Евгеніо невдовзі помер, заразившись на фронті тифом. За майже три роки на війні Наталена одержала солдатський хрест «За храбрость», три поранення, тиф і кілька запалень легенів. Але саме під час війни доля знову звела її князем Іскандером Гакгаманішем – він був командиром так званої Дикої дивізії. Кармен призналася, що втекла від одруження, бо не хотіла зрікатися християнства. Іскандер запевняв, що він ніколи й не вимагав від неї такої жертви. Навпаки – він сам охрестився, вони одружилися та виїхали до Варшави. Але вже через півроку Наталена стала вдовою – князь Іскандер загинув на фронті.
Втративши чоловіка, Наталена повернулася до Києва. Зупинилась у мачухи, разом з якою записалася до групи чеських репатріантів. На шляху до Чехії вони заїхали до містечка Красне біля Львова до мачушиних родичів – це був грудень 1919 р. Але тут мачуха захворіла й померла. Кармен подалася до Чехії уже сама.
У Празі вона зустрілася з українським письменником і видавцем, а на той час аташе УНР у Празі, Василем Королевим-Старим. За його порадою і спонукою з 1919 року вона й почала писати художні твори українською мовою. Василь Королів на той час був уже зрілим чоловіком – йому виповнилося 42 роки. Він шукав друга для спільного сімейного життя й запропонував «Наталії Ковалевській» (під таким іменем вона жила в Чехії) створити, як він це жартома називав, «сімейну кооперативу». Василь Королів провадив викладацьку роботу – читав лекції в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, писав, а на прожиття заробляв, малюючи ікони й розмальовуючи церкви на Закарпатті. Дружина допомагала йому, підготовляючи зразки ікон і оформлюючи орнаментальні композиції.
У той же повоєнний період Наталені пропонували роботу на катедрі єгиптології в Паризькому університеті, однак вона «відмовилась, щоб не роздвоюватись, бо рішуче вступила на шлях української письменницької творчості». Листувалася тоді і з королем Іспанії Альфонсом XIII, монарх навіть побував у їхній небагатій емігрантській хатині.
2 грудня 1941 року Василь Королів-Старий, щойно зайшовши до хати, впав мертвий. Пізніше виявилося, що у день смерті він був у Празі на допиті у гестапо. Після допиту він сказав знайомому: «За тиждень або два мене заберуть до концентраку…». Його серце не витримало, а Наталена знов залишилася сама.
Після Другої світової війни вона працювала у місцевій школі, мала учнів, урешті-решт виховала чеського хлопчика-сироту Войтеха, дала йому освіту, прихисток і прийняла, як свою, його дружину Морженку.
Померла українська письменниця 1 липня 1966 року. Похована на цвинтарі у Чехії, в містечку Мєльніку.
——————————
Зенон Гузар:
В каждой культуре есть имена, овеянные особым ореолом интерес, моральной благодарности, какой романтической загадочности. К таким именам, очевидно, относится Наталена Королева – экзотическая полуиспанка, католичка, оригинальная художница и археолог-путешественник, который проникся Украины и украинской культурой настолько, что заняла в них свое неповторимое и значимое место. Еще в межвоенный и военный периоды фигура писательницы была знаковой для целого поколения: она открывала новые поетикельни горизонты перед отечественной прозой, осваивала неизведанные тематические территории, будила мощную христианскую определенность в литературе.
Сегодня восприятие эстетики католической литературы, которую в Украине или не полно и интересно представила именно Наталена Королева, является, возможно, несколько затруднено и деформировано идейно-эстетическими влияниями на поколение социализма и постмодернизма, которым почти одинаково духовный мир и измерение творчества есть чужие. Этим, пожалуй, и можно объяснить издательскую концепцию Научно-идеологического центра им. Д. Донцова (Дрогобыч), по которой творческое наследие оригинальной автора представлена в весьма обширном контексте эпохи, его обеспечивают предисловие Игоря Набитович и послесловие Олега Багана, с широким изложением различных интерпретационных подходов и теорий, с внимательным изучением художественной эволюции автора и его интенциональности. Собственно, в предисловии мы получаем глубокое Христологичне прочтения прозы Н. Королева, культурологическое и эстетическое трактовки категории sacrum, раскрытие концепции нового героя, которого утвердила католическая литература 1 – й половины ХХ века, – homo religious. Послесловие п. Багана, которая имеет проблемную название «Неоромантизм. Неокатолицизм. Неоконсерватизм », определяет приметы творческого мира писательницы, основные измерения змистоформи монументального здания, какова ее проза. Здесь подробно характеризуется европейский контекст явлений украинского духовного и эстетического бытия, среди которого всплывают десятки значимых имен, с которыми в Европе связывается мощное подъема идеалистической и иррационалистичнои философии и неоконсервативной художественного творчества, когда фундаментально переосмысливался опыт либеральной демократии, эры позитивистского прогресса и социализма.
Важно, что дрогобычское издания произведений Н. Королева вполне новостным, дополнительные по изданию 1991г. («Днепр», составитель Алексей Мишанич). Здесь помещены лишь те произведения, которые никогда не переиздавались в Украину в книжном варианте (только роман «Quid est veritas» печатался в ж. «Вселенная» (1998, № 2-4). Сборник рассказов по евангельским мотивам «Во дни оны »удачно дополнила подборка новелл, рассыпанных в диаспорной периодике, -« Лик »,« Путник »,« Анастатика »,« В ничему не согрешил! »,« Одиночество »… Все это широкий простор религиозных тем, проблем, аллюзий, переживаний и символики вместе с романом «Quid est veritas?» творит концептуальную систему художественного свитотрактування в духе христианской традиции, то есть книга говорит целостно Хотя в сборник не вошли еще все произведения автора на христианскую тематику. Вне сборником оказался и большой пласт новелл неоромантическом сорта на различные исторические темы странствий и приключений, которые некогда были изданы отдельной книгой «Другой мир» (Львов, 1936).
Повесть «Без корней» станет прекрасным лектурой для тех, кто захочет подробнее узнать биографию Наталены Королева, погрузиться в художественный феминный дискурс межвоенной эпохи, в атмосферу дореволюционного Киева. Собственно, повесть является своеобразной дополнительной иллюстрацией к биографии, которую так тщательно исследовал Игорь Набитович в своем предисловии, много нового уточнив, осветив и дополнив в ней.
Стиль нашей «испанского» писательницы действительно производит впечатление чего полностью оригинального: это и деликатный нюансировка образа, и особая меланхолия чувств, и какая-то своеобразная «средиземноморская» (А. Баган) розколисанисть ритма речи. Поэтому можно принять тезис автора послесловия, что поэтика стиля Наталены Королева вторит неоклассическими художественными принципами, которые в своей эстетической концепции она достигла гармоничного синтеза неоромантики и неоклассики, отчетливо этим увиразнившы магистральную линию украинской литературы в межвоенное время. Неоклассика была той питательной струей высокой красоты, оптимистического свитопереживання, который был слишком нужен и украинский, и европейской культуре в целом после катастроф Первой мировой войны. И то, что наша литература так бодро и красочно воспроизвела этот дух как залог сохранения ее поздравительных и творческих сил в эпоху прагматики, говорит о ее глубинную и победную возможностей к росту.
По-особому интимным сложился последний раздел книги, в который вошли пять воспоминаний Наталены Королева: «Наш не наш (Памяти Ильи Репина)», «Бессмертная нрав», «Киевская Мотря», «Турецкий неволя», «Ученица» . Все они объединены темой дореволюционного Киева, упоминаниями об обучении «странной чужестранки» в городе св. Владимира. Вместе с тщательно подготовленными комментариями к книге (автор Олег Баган) они содержат существенный материальный к познанию биографии и творческой лаборатории писательницы.
Надо отметить и редакторскую работу известного языковеда и публициста Ярослав Радевич-Винницкого, который сумел превратить несколько по-диаспорной «неупорядоченную» язык автора на плавную и логическую, стилистически завершенную течение образной мелодии настоящего мастера слова. Книга дополнена величенький словарем, в котором объясняются малоизвестные слова (составитель Я. Радевич-Винницкий), и здесь мы можем понять языковое богатство чужестранки, которая так проникновенно и творчески усвоила украинский язык. ПФ «Возрождение» уже пятую свою книгу издала с внедрением орфографических предложений в украинском правописания, которые упорно не желает принять наш отечественный «официоз», и некогда подготовил Институт украинского языка НАН Украины (руководитель проекта В. Нимчук). И надо сказать, украинский язык в таком «исполнении» звучит еще выразительнее, благозвучно и логичнее.
Во всех аспектах, вплоть до подбора иллюстративного материала и дизайна обложки, издание похожа профессионализма и усердия. И это вдвойне приятно, когда осознаем, что эта нарядная и добротная книга увидела свет в провинциальном городе, в периферийном издательстве. Приятно, когда провинция приближается к столичным ритмов и уровней развития не только в отношениях глобализационных процессов …
Комментариев нет:
Отправить комментарий