Повіє вітер з Понту. Скитський степ
Прокинеться, зітхне, і буйна тирса
Зеленим морем знов на нім зросте,
І побіжать зелені хвилі.
Ширша
За синє море встане широчінь.
О земле вічна, ти — одна на світі! —
На небі — глибочіє древня синь,
Внизу — прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.
І при балках оселі заквітчав
Вишневий цвіт, розквітлий снігом сонця,—
Твій шлюбний цвіт — та срібная парча…
І чорні очі ваблять крізь віконця.
Ой, вийди в сад, що бджолами бренить,
Поглянь: земля справляє з сонцем шлюби!
Та вдарить час. Мов меч, упаде мить,
І нікому тоді оборонить
Твою весну від вихору і згуби.
2.
А може, й не Еллада степова,
Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна,
Що чорним ядом серце напува
І опівночі воскресає марно.
В безбожній церкві — шабаш, шум і шал.
Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком.
В живуче тіло мертвая душа
Вступає знов. І — ось вона! Так близько!
Труна свистить, колуючн. А Вій
Залізні вже розплющує зіниці.
Півнів не чуть. І в мутній голові
Горить одне, що все це — ні! — не сниться.
3.
Кричу в туман, в цвинтарну млу,
Та — ненамарне. День настане,—
Жбурнуть в розжарену смолу
Зухвальця тіло окаянне.
Під гул дзвіниць, під гомін міст,
В ім’я краси, життя і ладу,
Високий виставлять поміст —
Навік четвертувати зраду.
І хоч рубати буде кат
Гидку потвору вже на — амінь,
Та довго ще живучий гад
Підскакуватиме шматками.
Комментариев нет:
Отправить комментарий