Вшанування пам’яті Олега Лишеги, приурочені до його 70-річчя, – найбільша вдячність за унікальний голос і мелос

На Прикарпатті відбулися заходи, приурочені до 70-річчя поета унікального голосу та мелосу, перекладача, драматурга, скульптора Олега Лишеги, який народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці. На жаль, наш відомий друг і товариш не дожив до цієї дати – 17 грудня 2014 року відійшов у засвіти, але вшанування цих уродин яскраво і шляхетно засвідчило, що найбільшою вдячністю за його багатогранний і яскравий талант може бути наша пам’ять. Презентація книжки спогадів про Олега Лишегу «Полум’я відігріє пам’ять», яка вийшла у львівському видавництві «Піраміда» відбулися в Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника та в обласній науковій бібліотеці ім. І Франка за участі письменника Василя Габора, літературознавця Тараса Пастуха, художника-дизайнера Андрія Кіся, художнього подружжя Тетяни та Валерія Шаленків.

Люди, які добре знали Олега ділилися своїми спогадами про нього, починаючи ще зі студентських часів, розгортали перед присутніми сувій минулого, з якого поставали найяскравіші і найтрагічніші віхи життя Олега Лишеги. Зокрема знайомство з таким культовими постатями, як Григорій Чубай та Віктор Морозов, участь у самвидавчому часописі «Скриня», за яку, власне, він і був виключений з Львівського університету, де вчився на англійській філології… Потім служба в армії та вчителювання в Бурятії, повернення до Львова, переїзд до Києва. І хоча приватне та особисте життя налагодилося, але офіційна заборона на публікації протривала до 1988 року. У 1989 році виходить перша книжка Олега Лишеги «Великий міст». Потім були інші книжки, стипендія Фулбрайта, переклади на українську Томаса Стернза Еліота, Езри Паунда, Девіда Герберта Лоуренса, Марка Твена, Генрі Девіда Торо, Сильвії Плат, та інших, премія Нью-Йоркського ПЕН-клубу – міжнародної неурядової організації, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів…

МЕТАВСЕЛЕННАЯ СВЕРХНОВОЙ САРМАТИИ (Сарматы — Сарматизм — Неосарматизм — Футуросарматизм)

Сотворение добра есть улучшение будущего.

Николай Рерих

Кто я? Один из вас.
Мальчишка, играющий брызгами Звёздного Моря.
Олесь Бердник

Что зиждется - останется,
Что рушится - во тьму!
Всё прочее - покается
Вселенскому уму...
Олег Гуцуляк

Мезогея-Сарматия - Белая глина Срединной Земли

Мир наш родился на рассвете (или, что вполне вероятно, незадолго до
рассвета, ибо никто о том не ведает), когда на заметно побледневшем, бархатистофиалковом небосклоне начали таять одна за одной серебристые блёстки звёзд
ранней, пряно пахнущей травами и спелыми яблоками, осени. 

Он распустился подобно цветку. Однако в прелести его не было ничего вызывающего. По
сравнению с другими, куда более роскошными и пёстрыми, цветами он смотрелся
очень уж невзрачно. И, всё-таки, было в его юной красоте что-то удивительно
притягательное и завораживающее. Цветок нашего, только что народившегося,
ещё не наречённого, мира засмеялся чистым переливчатым смехом ребёнка
(Маленького Принца?). И было в смехе том что-то от мелодии, чья простота и
совершенная гармония проникали глубоко в душу и изгоняли из её пределов
погибельную стужу середины зимы и одиночество первобытного мрака. 

Впрочем, один очень проницательный писатель-фантаст превосходно описал нечто похожее:

«...И возник золотой зародыш звука. Так явился мир. И обратились мысли
Хранителей к сотворению Мира. И в чистой области мысли стала вибрировать,
сама в себе отражаясь, долгая гласная и заключалось в ней полное описание
Мира. И породила интерференция этих вибраций грубую материю Мира. И была
эта материя просто сферой воды и воздуха, содержащей внутри капельку
тверди. И сотворили Хранители человека и положили ему на лоб свою печать, и
сотворили они женщину той же расы и положили ей на лоб тоже печать. Из
белой глины срединной земли сотворили Хранители эту расу и благословили ее
знаком своим. И стала эта раса служить Хранителям. И мириады людей этой
расы творили мир сей по воле Хранителей...» (Пол Макоули «Корабль Древних»)

Мир наш родился из золотого зародыша звука. И белым-бела, словно

девственный снег на неприступных, открытых всем стихиям, вершинах гор, была
глина нашей срединной земли, где мы впервые открыли глаза и произнесли первое
слово.

Наша Срединная Земля. Междуземье. Мезогея. Сарматия. Белая Глина... 

Сарматы — лишь одно из бесчисленных имён наших и, быть может, наше подлинное имя совсем иное. Осталось только вспомнить его и произнести.

Великая Сарматия - «опоясанная мечом»

Документально засвидетельствованная история земной Сарматии начинается приблизительно со II века до н.э. Античные европейские и восточные историки упоминают их в своих трудах. О Сарматии пишет именитый географ и историк Птолемей. Благодаря Страбону нам стали известны сарматские племена, носившие звучные воинственные имена — роксоланы, аорсы, сираки, аланы и языги. «Враг, сильный конём и далеко летящей стрелою, разоряет... соседнюю землю», - так позже, в самом начале новой эры, описывал неистовых сарматских
конников опальный римский поэт Овидий, отправленный в ссылку на задворки Римской Империи.

Художник Заясайхан Самбуу.

Oleksandr Matyas: Завтра будет - не для всех, но будет

Печальными и странными событиями богата эта осень.

Всего не мало - вплоть до претворения безумия в самую плоть нашей - вынужден сказать - общей реальности.

Якутский шаман Саша возвращен в Якутию и предварительно признан психически нездоровым;

сжег себя светлый человек, удмуртский ученый Альберт Алексеевич Разин;

 в Чечне арестовали за колдовство женщину, чему вроде бы порадовалась чеченская общественность;

неизвестно кем убитая девочка стала сакральной жертвой, от которой у российских умственных низов раздулись ноздри,

хотя эти низы, кажется, совершенно не волнует сбитый на смерть шестилетний мальчик, в организме которого обнаружен алкоголь во вполне себе взрослой дозе.

А над страной простерся самодовольный властитель, к сожалению обреченный на род бессмертия для нашей, общей с ним, ближайшей истории.

И Навальный выглядит уже много приличней Зюганова.

А на вопрос, что же будет завтра невозможно дать ответ, кроме того. что завтра будет - не для всех, но будет.

Вот и символ росистории на этом ее трагическом этапе - Шаман Александр Прокопьевич Габышев - попал уже на обложку "Нью-Йорк Таймз", но самый верный, пожалуй, его портрет для будущей агиографии вот этот - в аэропорту после похищения: одинокий человек, беззащитный перед судьбой и ее палачами, ждет своей участи - с достоинством и некоторой печалью - нашей тоже общей печалью.

Étienne Roda-Gil: La Makhnovtchina

Слова французької пісні «La Makhnovtchina» на мелодію української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коней» були написані у 1960-их роках Етьєном Рода-Жілем – поетом і письменником, автором пісень й одним із співавторів опери про Велику французьку революцію «Ça ira», близьким до анархо-синдикалістів. Він народився 1941 року в родині республіканських активістів родом із Каталонії, які емігрували до Франції після остаточної перемоги ультраправого режимуФрансіско Франко.

La Makhnovtchina

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Tes drapeaux sont noirs dans le vent
Ils sont noirs de notre peine
Ils sont rouges de notre sang

Par les monts et par les plaines
Dans la neige et dans le vent
À travers toute l’Ukraine
Se levaient nos partisans.

Au Printemps les traités de Lénine
Ont livré l’Ukraine aux Allemands
A l’automne la Makhnovtchina
Les avait jeté au vent

L’armée blanche de Denikine
Est entrée en Ukraine en chantant
Mais bientôt la Makhnovtchina
L’a dispersée dans le vent.

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui combattait en Ukraine
Contre les rouges et les blancs

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui voulait chasser d’Ukraine
À jamais tous les tyrans.

Щодо мелодії самої пісні та знайомства Етьєна Рода-Жіля з нею, на жаль, не збереглося жодних згадок. Ми можемо лише висунути гіпотези, з огляду на біографію та політичні погляди самого Етьєна і його батьків: чи то знайомство з піснею відбулося вже у Франції через контакти з анархістами-махновцями, емігрантами з України та їх нащадками, чи ще на фронтах Громадянської війни в Іспанії — для прикладу, у 1938 році у кривавих боях на Каталонському (Арагонському) фронті брала участь піхотна добровольча Українська рота інтербригад імені Тараса Шевченка, що складалася з українців і білорусів, громадян Другої Речі Посполитої. Сам підрозділ входив до складу XIII польської інтернаціональної бригади імені Ярослава Домбровського як 4-а рота батальйону імені Хосе Палафокса (2 польські, 1 іспанська, 1 українська і 1 єврейська роти).

За однією з версій, автором слів був Іван Негребицький, вчитель й учасник Махновського руху з Полтавщини. Наприклад, краєзнавець Віктор Яланський у книзі «Нестор і Галина, розповідають фотокартки», виданій у 1999 році, наводить розповідь дружини Нестора Махна Галини Кузьменко про Івана Негребицького.

Махновщина

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Гей, степами й долинами,
Крізь сніги та буревій,
Ген, по рідній Україні
Партизани йшли у бій.

Як весна прийшла і Ленін
Україну німцям здав,
Восени Махно наш батько
Ворогів та й розігнав.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Йшов Денікін на Вкраїну,
Було чути спів панів.
Налетіла Махновщина
Та й побила між степів.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Проти білих і червоних
В бій іде наш партизан.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Буде гнаний з України
Кожен пан, цар чи тиран.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір — наші кривди,
Кров червона на полях.

Кирилл Серебренитский: Киев, улица Панькивська, дом-музей академика Михайла Грушевского

Нет ни одного концептуального историка, который не породил бы полемики. Я не знаток наследия Грушевского, он просто один из персонажей моей книги. Одно я знаю точно: Михаил Грушевский жил и работал в двух Империях в эпоху, когда европейская наука достигла апогея своего развития, то есть в те времена, когда историки могли заблуждаться, но не имели возможности осознанно лгать. Чуть позже мир накрыла марксистско-савецкая зловонная тьма, в которой господствует до сих пор агрессивная гносеологическая ложь. Мне достаточно того, что труды Грушевского способствуют укреплению независимости Украины, и, таким образом, косвенно содействуют процессу когнитивной десоветизации России.

Киев, улица Панькивська, дом-музей академика Михайла Грушевского. Директор - Светлана Панькова: два часа - удивительно легкая, стройная, отчетливая беседа: разные направления у нас, но язык общий - ей точно так же жизненно важны и жаждуще интересны академик Михаил Грушевский и его семья, дворяне Грушевские, как мне - король Джоакино Наполеоне Мюрат и его семья, принцы Мюрат. Ну, разница, конечно, наличествует: у пани Светланы есть музей в центре Киева, а у меня нет ничего .Возможно ли будет сотрудничество - пока не знаю, точка пересечения - зыбкая, трудно сказать, выдержит ли она беспокойную тяжесть проекта.
....

Светлана полтора десятилетия роется в переписке (гигантской) Грушевского, в ворохах его рукописей, осязаемо сохраненных и гипотетически исчезнувших, - но не помнит ни одного упоминания имен принцессы Мюрат и графов Голуховских з Голухова герба Лелива.
Но: вроде бы уже наметились некие очертания новой детективной интриги.

Грушевский с юности тщательно вел дневники, ежедневно, неутомимо. Но сохранилось их не так много, меньше половины. Годы, которые нужны мне - с 1895го, - зияют пустотами. Именно там должны быть отмечены встречи и, возможно, разговоры Грушевского - с теми, кого ищу я: граф Агенор Младший з Голухова Голуховский, министр иностранных дел Австро-Венгрии, и его жена, принцесса Анн Мюрат, правнучка короля Джоакино. Дневники эти вполне могут лежать, сыреть или пылиться, где-то в

Москве. Там Грушевский выживал, в советской железной клетке, в последние годы.

Грушевский, как оказалось, особенно любил Италию, много по ней разьезжал, писал путевые заметки. Бывал в Неаполе. То есть: уже поэтому он мог искать встречи с правнучкой Неаполитанского короля, когда бывал на родине жены, в Скале над Збручем.

... Переписка Грушевского, кстати, тоже, оказывается, издана далеко не вся, вышел только седьмой том.

- А думаю, должно быть томов пятьдесят, - сказала Светлана Панькова мечтательно.

Игорь Эйдман: Историческая миссия России: фейковые крестоносцы и их король Крысиное Сердце

Не случайно, что официальные идеологические цели Кремля в гибридной войне было поручено провозгласить командиру ее передового отряда. Глава Службы внешней разведки Сергей Нарышкин заявил: "Историческая миссия России состоит в том, чтобы удержать Европу от отрыва от христианской традиции и попыток сотворить «дивный новый мир»".

Российские власти давно хотят продать себя европейцам в качестве неких новых крестоносцев во главе с богобоязненным королем Владимиром Крысиное Сердце, возглавляющим поход против безбожных либералов, мигрантов и «гомосеков».

Дело в том, что в современном мире происходит крупнейшее со времен прошлой Холодной войны политико-идеологическое столкновение. Консервативная, националистическая, клерикальная глубинка пошла в контрнаступление на космополитичный, светский, толерантный мировой мегаполис. Нью-Йорк и Лос-Анджелес, Варшава и Стамбул, Берлин и Париж противостоят глобальной провинции.

Трамп, Орбан, Эрдоган, Качиньский, иранские муллы держатся у власти, опираясь прежде всего на глубинку. АфД в Германии и Национальный фронт во Франции при ее поддержке активно рвутся наверх. Крупные города голосуют за либерально-лево-зеленых, глубинка за националистов-традиционалистов. Так было в последние годы в США, Германии, Франции, Турции, Венгрии, Польше и т.д.

Путинские власти решили оседлать реакционную волну и использовать ее для разрушения современной западной демократии. С этой целью они начали позиционировать себя защитниками традиционных христианских ценностей во всем мире. И надо сказать небезуспешно. Правые радикалы в Европе считают Путина своим единомышленником, а Москву — Меккой традиционализма (как коммунисты в середине 20-го века).

Парадокс в том, что эта идеологическая игра основывается на обмане, имитации, фальшаке. В самой России нет не только консервативного, религиозного морального большинства, но даже патриархально-традиционалистской глубинки, которая есть в США, Польше или Турции. Религия и традиции наглухо зачищены большевиками и уже не в состоянии возродиться, сколько бы власти не натыкали церквей на один квадратный километр российской территории.

Софія Дніпровська: Еталонний українець

Уже почалося: не той українець, що у вишиванці, а той, що...

Це давно обкатана енелпешна стратегія штучно звуженого вибору.

Еталонний українець - україномовний, з діда-прадіда, не цурається вишиванок і шароварів і народних пісень. Відмінний фахівець і патріот.

Решта - типу україномовний жлоб/анархіст/москвофіл, або русскоговорящій укрАінєц - це відхилення від норми.

І сперечатися з приводу того, яке відхилення краще - значить займатися маніпуляціями.

А хто вважає, що українець з діда-прадіда, який спілкується державною мовою і не цурається вишиванок-шароварів і народних пісень, не може бути відмінним фахівцем, патріотом і державником - той крипторасист, який вважає українців неповноцінними.

Колективну свідомість нації беруть у лещата.  З одного боку - дегуманізація національних лідерів (бджоляр, пасічник, манна каша, кондітєр). З другого - дегуманізація народу (малароси, вишивата, самі, все самі, святий наріт, тощо). Таким чином розривається зв'язок між масами і елітами, сіється взаємна ненависть, презирство і відчуження.

І на місце запльованого національного лідера ловко пропихується якась криворожа моніка нєважнокакойнациональності. А з народу викреслюються "неправильні українці" і підміняються "хорошими" неукраїнцями, які більші патріоти, ніж деякі "вишивані товаріщі".

Вадим Штепа: Будущая московская революция

202* год. Офицеры Росгвардии лихорадочно роются в кремлевских сейфах и перегружают секретные документы в другие, мобильные сейфы. На улице ждет машина. Старший орет: "Быстрее давайте! Наши держат дорогу до аэропорта максимум полчаса, потом всех сметут!"

Но тут очкастый лейтенант обратил внимание на документ с какими-то иероглифами. Сел, пригляделся: "О ситуации на острове Даманский и нашем отпоре китайской военщине".

- Товарищ полковник, а этот документ тоже грузить? Нас же за него в Китае не похвалят...
- Грузи! Больно умный! Отвечать за него будешь не ты, а этот (нецензурно), который уже улетел...

Действительно, президент покинул Россию еще рано утром. Впрочем, "Россией" это уже не называлось. Сначала провозгласили независимость Соединенные Штаты Сибири, затем - Уральская Республика, затем - поволжская Конфедерация Идель-Урал. Кавказ и Кёнигсберг отвалились моментально, Ингрия и Карелия вели переговоры между собой, но никакой Москве подчиняться уже не хотели.

Для либеральной московской оппозиции такое развитие событий было шоком. Они мечтали о "прекрасной России будущего", которая обязательно наступит, как только в Кремле сменится царь. Но оказалось, что регионам не нужна никакая московская власть в принципе.

И вот тогда возник лозунг Московской республики. Причем московские республиканцы были даже более яростными, чем региональные. Они врывались в "федеральные" министерства и устраивали дефенестрацию чиновников.

Володимир Єшкілєв: Про "Нову Хазарію"

ПРИВИД ХОДИТЬ ЄВРАЗІЄЮ, ПРИВИД ЦАРЯ ОБАДІЇ. КОНСПІРОЛОГИ (ЗДЕБІЛЬШОГО З ПІВНІЧНОГО БОКУ КОНТИНЕНТУ) ЗНОВУ ЗГАДАЛИ ТЕМУ, ЯКУ В МИНУЛОМУ АКТИВНО ЮЗАЛИ РЕСУРСИ НА ШТИБ “РУССКОЙ НАРОДНОЙ ЛИНИИ”. ЗНОВУ В ЗАКРИТИХ ГРУПАХ ГОВОРЯТЬ ПРО “НОВУ ХАЗАРІЮ”. ТЕПЕР ЗА ТЕМУ ВЗЯЛИСЯ НЕ МОСКОВСЬКІ ЧОРНОСОТЕНЦІ, А ТІ, КОГО ПРИЙНЯТО ВВАЖАТИ ЦИНІЧНИМИ АНАЛІТИКАМИ, ФУТУРОЛОГАМИ ТА СОЦІАЛЬНИМИ ФІЛОСОФАМИ.

У VII ст. на руїнах Великого Тюркського каганату виникла степова держава огузьких кочових родів, що контролювала західну частину Великого Степу і торгові шляхи, географічно пов’язані з Каспієм. У 30-х роках VIII ст., після спустошливої війни з Халіфатом, один з кланів правлячої верхівки кочовиків прийняв іудаїзм та поріднився з керівниками могутньої волзької торгівельної корпорації. Так виник Хазарський каганат, яким з 802 до 965 року правили царі з іудейського роду Обадії, хоча офіційно священним правителем залишався тюркський каган з древньої династії Ашина. Хазарія стала не лише пануючою силою на землях між Дніпром і Аралом, вона була ще й своєрідним “щитом” для Європи і Візантії, на півтора століття зупинивши завойовницький марш азійських племен на Захід. Після того, як печеніги і Святослав Київський зруйнували могутність Хазарського каганату, марш відновився.

Пізніше в колах імперських російських істориків сформувався “міф Хазарії” – держави-химери, що панувала на євразійських просторах, обкладаючи даниною не лише купецькі каравани, але й “примучені” слов’янські племена. Боротьбу останніх проти експансії каганату все частіше стали описувати через призму етноцентричної ідеології доби модернізму – як боротьбу молодих волелюбних націй проти “космополітичного монстра”, на чолі якого стояли рабини та єврейські олігархи. Син Гумільова і Ахматової підтримав цей політичний міф своїм гучним іменем.

Спекулятивною спрямованістю “міф Хазарії” добре лягав на вектор мислення тих дисидентів радянської доби (зокрема й російських), які ненавиділи СРСР за його лівацьку революційну колиску та за зовнішню інтернаціональну атрибутику. І нині примітивні модифікації цього міфу (“Третя Хазарія”, “Другий Київський каганат”) є одними з найулюбленіших у середовищі націоналістів та правих радикалів пострадянського світу. З 2014 року їх активно використовують ідеологи, пропагандисти та симпатики “русского мира”, здебільшого – для дискредитації тих сил на сході України (найперше – в Дніпрі), які свого часу не допустили створення “Новоросії”.

Але теперішня дискусіяне має жодного стосунку до антисемітських екстраполяцій “хазарського міфу”. Гіпермодерний проект “Нової Хазарії” стосується майбутнього тієї території, яку в наші дні займає Російська Федерація.

Костянтин Рахно: Заключний акт КВНізації України

Щодо хору імені Верьовки - дивовижної, мудрої, талановитої людини, фольклориста й співака.

За Радянського Союзу саме ці українські хори, що зворушували слухачів, столичні, міські, сільські, професійні й самодіяльні, виступали осередками легального й напівлегального націонал-патріотизму, гуртуючи вкраїнських людей, нагадуючи їм серед денаціоналізованого міського буття, хто вони є й де живуть, не даючи їм загубитися.

Через це на них найбільше нападалися безрідні космополіти-україножери, звинуваючуючи їх у "малоросійстві" й "шароварщині", примушуючи знічуватися, вивправдовуватися, почуватися чимсь зайвим, непотрібним, пережитковим на тлі "надхненного подвигу радянського народу".

Знищення хорів на Великій Україні й Кубані відбувається невпинно. Десь підмінили, як писав незабутній Ренат Польовий, ветеранськими співочими колективами з відповідним репертуаром. Десь розформували. Десь не дали оновити склад. Витіснили з захопленого загальнолюдьми Українського радіо. Як наслідок, цілі покоління втрачають здатність розуміти народний мелос, навіть у професійній обробці. Так само, як знищена українська естрадна пісня.

А нині - просто заключний акт загальної КВНізації країни, коли у тотальному процесі знищення українства поважному хорові довіряють голосіння карикатурної переробки народної пісні, відводячи роль підспівки, тла для КВНних акторів...

Галина Иванкина: Салют всем космонавтам и физикам!

Есть два типа людей, которым нравится советский мир, причём эти люди неизбежно конфликтуют.

Первых привлекает научно-интеллигентная ниша того периода, классическая музыка по радио, гимназическая форма школьников, полёты и проекты, а других - лучшая в мире колбаса колбаса "по два-двадцать" и "нас, ёпт, все боялись нах", всякая пацанщина, которой, к слову, гораздо больше в РФ, чем в СССР.

Поэтому вовсе неясно, по чему (именно по чему, а не почему) ностальгируют "конкретные мужики" и прочие "портянки".

Да, картина Пименова с огнями МГУ. Салют всем космонавтам и физикам!

Константин Эггерт: Официальная Москва считала, считает и будет считать применение военной силы одним из главных инструментов как международной, так, в сущности, и внутренней политики

Руководство РФ откажется признавать компетенцию международной комиссии по военным преступлениям. Путин продолжает считать войну инструментом для сохранения своей власти.

Владимир Путин намерен порвать с еще одним международным обязательством России. Он направил в Государственную думу законопроект о непризнании компетенции международной комиссии по расследованию предполагаемых нарушений гуманитарного права при вооруженных конфликтах международного характера.

Точнее, об отзыве признания этого органа, сделанного Верховным советом СССР в 1989 году.

Решение вполне логичное, если подходить к нему с мерками Кремля. Ведь из более чем двадцати лет нахождения Путина у власти - на посту президента, затем премьера, потом снова президента - Россия де-факто не воевала (дома или за границей) менее пяти - с 2009 года, когда Кремль объявил об окончании "антитеррористической операции" на Северном Кавказе (более известной как Вторая чеченская война), и до 27 февраля 2014 года.( Свернуть )

Тогда российский спецназ захватил здание парламента Крыма, положив начало аннексии полуострова и затем поддержав сепаратистов в конфликте на востоке Украины, который продолжается до сих пор. Директива "депутатам" покончить с еще одним международным обязательством Москвы очевидно подтверждает: официальная Москва считала, считает и будет считать применение военной силы одним из главных инструментов как международной, так, в сущности, и внутренней политики. Ведь при Путине они неразрывно связаны.

Отказ от признания компетенции международной комиссии по военным преступлениям - это часть более масштабной картины выдавливания норм международного права из российского законодательства. Оно началось решением ручного Конституционного суда и его председателя Валерия Зорькина о необязательности исполнения решений Европейского суда по правам человека.

Михаил Ефремов: Стих про Пу ...

Ярослав Золотарев: Закроет ли Путин интернет?

История попыток контроля за Интернетом в России. Тенденции и перспективы.

Николай Абаев: Небесный и земной путь Белой Лебедицы

НИКОЛАЙ АБАЕВ - НЕБЕСНЫЙ И ЗЕМНОЙ ПУТЬ БЕЛОЙ ЛЕБЕДИЦЫ 

Формат А4, цветная вклейка с постером на развороте
Фотохудожник: Юрий Извеков
Со-Авторы: Роман Лебедев, Егорий Годунов
Скульптура (слева на обложке): Тана Сарбугу
Фотограф постера: Татьяна Пиче-оол
Фотограф: Олег Жук
Редактор: Ильяс Мукашов

По вопросам приобретения >
телефоны: +79245547370 и +79834346323
e-mail: kol-bugra@yandex.ru

Возможна отправка из Улан-Удэ через Почту России.

Ташим Байджиев: портрет репрессированного кыргызского пантюркиста

Ташим Байджиев (1909-1952) — кыргызский ученый-манасовед, обвиненный в пантюркизме, панисламизме и буржуазном национализме, стал жертвой сталинских репрессий в начале 50-х годов XX века.

Ташим Байджиев родился в 1909 году в селе Тенгизбай в Прииссыккулье. Рано лишился отца. Окончив школу, в 1927 г. поступил в Киргизский педагогический техникум. С 1931 — инспектор Народного комиссариата просвещения, позже директор Гульчинского детского дома, завуч Джалал-Абадского педагогического училища.

Занимался организацией первых школ на юге Киргизии, создал (в соавторстве с З. Бектеновым) первые учебники по киргизской литературе и языку, первый орфографический словарь киргизского языка.

С 1936 по 1940 обучался на русском отделении филологического факультета Киргизского педагогического института (ныне Киргизский национальный университет имени Жусупа Баласагына), во время учебы по идеологическим мотивам отчислялся из института, но был восстановлен.

С 1940 по 1942 и с 1944 по 1949 — заведующий сектором фольклора и эпоса «Манас» в Институте языка, литературы и истории Киргизского филиала Академии наук СССР.

В 1942 назначается проректором Пржевальского учительского института, но вскоре ушел на фронт. Участник Великой Отечественной войны, принимал участие в боевых действиях, в 1944 из-за тяжелого ранения, демобилизован из армии.

С 1949 по 1950 работал преподавателем Киргизского государственного пединститута.

Активный член литературного кружка «Кызыл учкун» («Красная искра»), объединявшего первых киргизских писателей и послужившего основой для организации Союза писателей Киргизстана.

В 1950 по обвинению в «буржуазном национализме» был арестован, приговорен к 10 годам лишения свободы и заключен в Песчаный исправительно-трудовой лагерь (Карагандинская область).

Алекс Репин: Кошмар конца Бронзового века

Материала про катастрофу бронзового века очень много, авторов тьма. Так что стоит задача написать концептуально и очень кратко, что признаться не так просто - это же интереснейшая эпопея, где за 50 лет было разрушено всё, что создавалось за две тысячи лет! Даже гибель минойского Крита за 300 лет до этого не имела таких последствий - его дело продолжили микенские ахейцы, безболезненно поглотив и пеласгов и минойцев.

В первую очередь надо сказать, что это вовсе не коллапс производства бронзы, хотя ее дефицит во время смуты дал старт железному веку. Наоборот, ее производство успешно развивалось с 3000 тыс. г. до н.э. по 1200 г. до н.э., когда катастрофа набрала силы. Да, закончилось олово в Греции, в Хризейской долине возле Дельф (опять жрецы-торгаши!), в Киликии и горах Тавроса Малой Азии. Но финикийцы открыли месторождения олова в Британии и горной Испании, а в Месопотамию оно всегда доставлялось из Бадахшана вместе с лазуритом.

За это время выросла производительность пахотного земледелия в 50(!!!) раз, несчастных женщин с деревянными мотыгами наконец заменили мужики с бронзовым плугом: население только Египта выросло до 5 млн человек.  Из бронзы делалось решительно все что нужно: ножи, топоры, пилы, наконечники копий и стрел. Пилы и топоры были нужны для производства морских кораблей, которые были эффективней "кораблей пустыни", верблюдов, в 200 раз (по грузоподъемности и срокам жизни).

Андрей Шуман: Адживика, джайнизм и буддизм

Вначале была школа адживика вроде иудаизма. Потом возникли джайны, вроде самаритян, и буддисты, вроде христиан. А именно, дело было так.

1) С 400 г. до н.э. в долине Ганги начинается большая урбанизация. Как следствие, общество резко богатеет. Уровень жизни резко возрастает. Но есть "народники", те, кто призывает уйти назад в деревни из городов, уйти в народ. Это адживика или шрамана.

2) Ранний джайнизм и буддизм мало отличались друг от друга. Но так получилось, что именно лидеры буддизма решаются на интересный шаг - проповедь среди тех, кто не является индоариями совсем. И они основывают свои миссии, главным образом, среди следующих народов: разных ираноязычных племён и государств (сака, камбоджа, пахлава, кирата и т.д.), греческих государств (явана, сака) и дравидских стран (дравида). Миссии оказываются крайне популярны. А вот джайны за пределы индоариев никогда не выходили, принципиально. Такие самаритяне, отрицающие возможность прозелитизма.

3) Буддизм в итоге покинул пределы индоариев и ушёл бродить по свету - как христианство покинуло иудаизм и также бродит по свету. А без этого решения лидеров буддизма 3-2 вв до н.э. буддизм был бы сейчас вроде джайнизма - буддисты были бы только из разных каст варны вайшья, а общая численность буддизма по всей Индии не превосходила бы 7-8 миллионов человек.

Интересно, что толкнуло лидеров буддизма основать миссии за пределами поселений индоариев?

Николай Карпицкий: Рождение шамана

Человек предчувствует, если его ждет ад после смерти, даже если он атеист. Тем более если этот человек тиран, во власти которого всё, кроме одного – смерти, и эта смерть отнимет всё, что он имеет. Многие боятся смерти, но у тирана страх смерти достигает степени инфернального ужаса. Поэтому Сталин, несмотря на свой показной атеизм, бредил бессмертием. Поэтому Путин так боится шамана Александра. Ведь Александр Габышев сказал то, в чем боялся признаться Путин: «Ты боишься ада!».

На самом деле никакой живой шаман не может изгнать Путина в ад. А вот шаман в голове самого Путина может. Поэтому шаман Александр не поехал сразу в Москву, а начал свой путь пешком. Когда же его арестовали, то именно тогда восстал настоящий шаман в голове Путина, который начинает свой путь не в физическом теле по дорогам Сибири, а через разумы других людей. Именно в сознании людей он набирает силу, чтобы выполнить свою миссию. Путин не понял, что живой человек, который шел из Якутска в Москву – всего лишь символ настоящего шамана в его собственной голове, и арестовать его невозможно. Его поход только начинается.

Ярослав Гнатюк: Кліоетика для української спільноти

Сьогодні різні форми суспільної свідомості української спільноти позначені протистоянням і конфліктністю. У культурній свідомості наявний конфлікт між православною і католицько-протестантською цивілізацією, у релігійній свідомості – між православ’ям і греко-католицизмом, московським і київським православ’ям, в мовній свідомості – між українізацією і русифікацією, в історичній свідомості – між актуальним минулим і сучасною інтерпретацією, у політичній свідомості – між євразійською орієнтацією і євроатлантичною інтеграцією, в утопічній свідомості – між комунізмом і націоналізмом та націоналізмом і лібералізмом. Водночас в українській спільноті сьогодні присутнє розуміння і усвідомлення того, що доба панування утопії, утопічної свідомості, утопічного мислення, або ідеології, ідеологічного мислення в українській історії безповоротно пройшла. Настала доба культури. Ідеологію, ідеологічне мислення, а також кореляційні з ними утопію і утопічне мислення, в сучасному українському суспільстві поступово має заступити культура і культурологічне мислення. Такою повинна бути стратегічна відповідь українського суспільства на виклики сучасної доби.
  Підстави для побудови наведених висновків дає сама донедавна пануюча в українському суспільстві та його академічних спільнотах марксистська філософія історії, яка ототожнює культуру з ідеологією. Сьогодні лише потрібно зробити обернення цієї тези та замінити ідеологічне мислення культурологічним, стару ідеологію – новою культурою. Це обернення слід здійснити у марксистському стилі. Воно має бути подібне на обернення діалектичного методу Г. Гегеля, здійснене К. Марксом. Лише наслідуючи марксистський стиль, можна звільнитися із полону марксистських ілюзій. Вихід у цьому випадку схожий на..вхід.
  Нова культура для України насамперед постає єдністю історичної, політичної і правової культури. У цій єдності історична культура є культурою ставлення до минулого, політична культура – культурою політичного діалогу, а правова культура – культурою розв’язання соціальних конфліктів із позиції верховенства права. Інструменти розвитку політичної і правової культури уже існують. Це політична і юридична етика. Інструмент для розвитку історичної культури поки що не створений, але його необхідно створити. Цим інструментом має стати кліоетика.
  Кліоетику (від грецьких слів Кліо – Муза історіописання та етика – вчення про мораль) можна охарактеризувати як вчення про моральне ставлення до колишнього досвіду сучасного суспільства та моральну відповідальність за оцінки і цінності минулого. Саме вона здатна звільнити спільноту від комплексу вини і психотравм, отриманих у минулому, забезпечити примирення і консолідацію суспільства.

Ярослав Гнатюк: «Дух капіталізму» і «привид комунізму» на сцені української історії

Екстраполюються результати осмислення раціоналізації західного суспільства традиційного типу із предметної галузі західноєвропейської філософії і соціології у проблемне поле філософської україністики. Моделюється структура історичної дії, елементами якої є етика праці, спосіб виробництва і форма власності, шляхом інтерпретації соціокультурної формації як релігійно мотивованої економічної практики для вивчення і розуміння українського суспільства та його історії. 
Ключові слова: соціокультурна формація, модель структури історичної дії, православний феодалізм, католицький феодалізм, східноправославний феодалізм, західноправославний феодалізм, протестантський капіталізм, квазіправославний комунізм, правослваний квазікапіталізм. 

Опрацювання досвіду осмислення історичного переходу західної цивілізації від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму в західноєвропейській філософській і соціологічній класиці та застосування його результатів, враховуючи те, що трансформаційні переходи від аграрного феодалізму до індустріального капіталізму і від радянського комунізму до глобального капіталізму певною мірою подібні між собою, для розуміння сучасного українського суспільства уявляється важливим і перспективним завданням філософської україністики соціогуманітарного спрямування. Цей історичний перехід, який супроводжувався зростанням раціональності усіх сфер західноєвропейського суспільного життя, десакралізацією природи і піднесенням західного світу, зазвичай називають раціоналізацією. Спричинені раціоналізацією західного суспільства традиційного типу, його культури і виробництва соціальні зміни та їх наслідки привернули увагу і викликали зацікавлення практично усіх західноєвропейських філософів та соціологів. Західне суспільство перехідного чи трансформаційного типу перебувало у полі зору  Г.Гегеля, К.Маркса, О.Конта, Е.Дюркгейма, М.Вебера, Ф.Тьоніса та багатьох інших дослідників.

Ярослав Гнатюк: Людська реальність як цілісність в українській філософській традиції

У суспільному бутті сучасної України спостерігається протистояння західних і східних регіонів. Воно має історичний характер і постає у вигляді низки зіткнень між католицько-протестантською і православною цивілізаціями, протестантським капіталізмом і православним феодалізмом, Європою і Євразією, Україною і Малоросією, галичанством і малоросійством, свідомою українською і простою радянською людиною. Звідси уявлення про дві України, або дві культури і  цивілізації   в Україні. А в суспільній свідомості сучасної України відбувається світоглядна й ідеологічна війна між матеріалізмом та ідеалізмом, комунізмом і націоналізмом, радянізмом і європеїзмом. Саме тому суспільне буття і суспільна свідомість сучасної України надзвичайно поляризовані.
  За таких обставин не тільки Україна повинна бути для українців, але й, навпаки, українці повинні бути для України. Між Україною як системною цілісністю і українцями як цілісними істотами чи людьми-особистостями має існувати метафізична відповідність, духовна симпатія і душевна спорідненість. Масштаб України як цілісного утворення і масштаб особистості українців, особливо масштаб мислення їхніх лідерів, мають значною мірою відповідати один одному, максимально повно збігатися між собою. Тільки Україна як ціле і українська людина-особистість як цілісність можуть забезпечити буття один одного. Таким чином, ідея самотворення і саморозвитку української людини-особистості як ідеологічний проект сучасної України повинна стати сучасною українською національною ідеєю, а принциповий антропонаціоцентризм засадою її філософії.

Ярослав Гнатюк: Українська філософія на шляхах концептуалізації

Серед обстоюваних сьогодні шляхів концептуалізації української філософії найважливішими вважаються періодизація історії української філософії, реконструкція українських філософських ідей і конструювання українських філософських понять. Саме вони визначають специфіку української  концептуальної філософії.
  Визначальним елементом концептуалізації української філософії виступає періодизація її історії. Конкуруючі школи філософської україністики зазвичай пропонують альтернативні періодизації історії української філософії. Так, психологічна школа філософської україністики, на підставі повноти вияву етноментальних характеристик у філософській рефлексії, виокремлює такі періоди розвитку української філософії: докласичну добу (Х – XVII ст.), класичну добу (XVIII – сер. ХІХ ст.) і некласичну або новітню добу (сер. ХІХ –ХХ ст.). На відміну від неї, культурологічна школа філософської україністики, на підставі історичної динаміки типів культури, вирізняє у розвитку української філософії дещо інші періоди: греко-слов’янську філософську культуру (ХІ – XV ст.), філософську культуру бароко (XVI – XVIII ст.) і філософську культуру романтизму (ХІХ – поч. ХХ ст.). Нарешті, педагогічна школа філософської україністики, на підставі типологічних ознак навчального закладу, де викладається філософія, розрізняє наступні періоди розвитку української філософії: доакадемічну добу (ХІ – ХVI ст.),  академічну добу (ХVI – ХVIІІ ст.) та університетську добу (ХІХ ст. – по теперішній час). Ця періодизація, на наш погляд,   є  найбільш придатною  для застосування.
  Іншими елементами концептуалізації української філософії, окрім її періодизації, виступають реконструкція і конструювання українських філософських концептів. Частина концептів української філософії створена методом реконструкції. Це, зокрема, такі поняття як «філософія серця», «кордоцентризм» і «український кордоцентризм». А деякі українські філософські концепти побудовані методом конструювання. Прикладами таких концептів є поняття «конкордизм», «кодоцентричний персоналізм» тощо.

Ярослав Гнатюк: Світовий дух і концептуальний персонаж: два суб’єкти історії філософії як філософської логіки

У статті аналізуються джерела активності та розвитку історії філософії. Головна увага звертається на Світовий дух – суб’єкт історії філософії як логіки поняття та концептуальний персонаж – суб’єкт історії філософії як логіки смислу. Обґрунтовується діалектичний зв'язок між Світовим духом як абсолютним чи універсальним суб’єктом та концептуальним персонажем як індивідуальним суб’єктом. 
  Ключові слова: історія філософії, філософська логіка, принцип єдності історичного і логічного, Світовий дух, поняття, концептуальний персонаж, концепт. 

  Ефективні суспільства, такі як Велика Британія і США, Велика Британія – лідер світового розвитку в ХІХ ст., про що зазначається у передмові до першого тому «Капіталу» К. Маркса, та США – лідер світового розвитку в ХХ ст. і на початку ХХІ ст., про що йдеться у «Великій шахівниці» З. Бжезінського, розвивають логіку наукового пізнання і методологію науки, філософію мови, свідомості та логіки, формують методологічну свідомість академічних спільнот. Неефективні ж суспільства, аутсайдери світового розвитку, більшу увагу приділяють не логіці, а історії, причому не методології чи теорії історії, а емпіричним історичним дослідженням. Саме цим, значною мірою, й пояснюється їхнє відставання в темпах розвитку, в тому числі й у науково-технічній сфері. Шлях же до суперефективних суспільств полягає насамперед у врахуванні як історичного, так і логічного, у поєднанні історичного і логічного в одному систематичному принципі – принципі єдності історичного і логічного, який постає дороговказом на цьому складному і тернистому шляху.
  Зазвичай при метафізичному підході історичне і логічне розрізняють та протиставляють або як процесуальне і структурне, у відомій опозиції історичний процес – логічна структура, або як горизонтальне і вертикальне, у поширеній опозиції історичний час – логічне випливання, де в рамках історичного часу хронологічна послідовність представлена горизонтальною лінією, а в рамках логічного випливання структура міркування – вертикальною лінією. Відповідно до цього уявлення дедукція – це вертикальний рух вниз, а індукція – вертикальний рух вгору. Однак при діалектичному підході історичне і логічне не протиставляються, а співвідносяться та поєднуються. Таке поєднання здійснюється у контексті парадигм філософської логіки.

Ярослав Гнатюк: Трансформація українського дискурсу від теології до націології

У статті аналізується еволюція українського дискурсу. Фокусується увага на теологічному і націологічному етапах його розвитку, українському кордоцентризмі та українському націоналізмі як їхніх концептуальних репрезентаціях. 
Ключові слова: український дискурс, теологія, націологія, сакральна релігія, світська релігія, український кордоцентризм, український націоналізм. 

  У трансформації українського дискурсу чітко фіксуються та абстрагуються два етапи його еволюції – теологічний і націологічний, які, відповідно, репрезентовані українським кордоцентризмом та українським націоналізмом. Перший з них акцентує увагу на українській людині та її серці, другий – на українській національній спільноті та її волі. Звідси очевидно, що український кордоцентризм і український націоналізм пов’язані між собою та доповнюють один одного.
  Світоглядною базою теології є сакральна релігія, а націології – світська релігія. Сакральна релігія – це історичний тип світогляду, який пропонує метафізично обґрунтовану фізичну концепцію реальності, пояснює її походження і передбачає майбутнє, та культова і релігійна практика, що відтворює ієрархічний порядок фізичної реальності. Сакральною релігією можна вважати анімізм, тотемізм, конфуціанство, індуїзм, буддизм, юдаїзм, християнство та іслам, культ предків і ритуал як зв'язок людини з Небом.
  Світська релігія, на відміну від сакральної, – це історичний тип світогляду, який вибудовується навколо історичного, економічного, соціологічного чи психологічного обґрунтування наукової концепції соціальної реальності, пояснює її походження і ретельно описує етапи розвитку аж до стану досконалості, та культова і ритуальна практика, що відтворює ієрархічний порядок соціальної реальності. Світською релігією можна вважати просвітницьку релігію Розуму і Вищої істоти, позитивістську релігію Науки і Прогресу, марксистську релігію Революції, фрейдівську релігію Самосвідомості, громадянську релігію Нації і Держави, ліберальну релігію Ринку і Демократії, культ особи Вождя, культ могил полеглих Героїв тощо.

Поздравляем уважаемого Учителя & Мастера Николая Вячеславовича Абаева!

Поздравляем уважаемого Учителя & Мастера Николая Вячеславовича Абаева, Заслуженного деятеля науки Республики Тыва - с Днём его равноденствия (так обычно величаю Дни рождения) 🙏

От разных поколений коллег, учеников, читателей, друзей и подписчиков, от редакции альманаха "Перекрёсток цивилизаций" и сайта "Мезоевразия" желаем ясного звёздного Неба над головой - непрерывно находясь в Естестве Духа, благополучия & достатка, творческих & научных свершений 🙏

Вы внесли и вносите совершенно бесценный вклад в линии передачи информации от предков - потомкам, за что благодарим Вас от всего сердца 🙏💖

Читаем 7 октября мантру призывания Абай Гэсэра!

Шаман идет! Новое обращение к россиянам

Микола Бандрівський: Ранньосередньовічний Львів і астрологічні традиції Візантійського імператорського двору (до проблеми поширення чужорідних культових практик при дворі галицьких давньоруських владик)

У даній розвідці аналізується повний текст напису латинською, який був вміщений над входом до Галицької брами у ранньосередньовічному Львові. З огляду на згадки в цьому написі терміну «Гороскоп» та знаку зодіакального сузір’я Лева у контексті «встановлення/заснування» Львова, автор прийшов до висновку про ймовірність астрологічних і, можливо, культових практик в процесі освячення (?) Львова як міста. В статті також вперше ставиться питання про існування при дворах галицьких королів/князів ХІІ-ХІІІ ст. астрологів (астрологічних шкіл-?), які приїжджали сюди спершу в свитах (почту) вельможних візантійських урядовців під час заключення міждинастичних русько-візантійських шлюбів та в складі дипломатичних місій. Фінальна хвиля проникнення на Галицьку Русь астрологічних знань і самих астрологів з Візантії могла відбутися після взяття хрестоносцями Константинополя у 1204 році.

Ключові слова: Галицька Русь; Львів; ХІІ-ХІІІ ст., астрологія, Візантія

До останнього часу, здавалось би, не було матеріалів, щоби ставити питання на зразок «а чи була астрологія на Галицькій Русі і у Львові зокрема?» А, між тим, саме під таким оглядом слід розглядати, як припускаємо, не до кінця ще пояснений дослідниками напис, який в давні часи знаходився над входом до Галицької брами. Переважна більшість сьогоднішніх істориків подає у своїх працях лише першу частину цього напису, початок якого звучить так: «DUX LEO MIXI FUNDAMENTA IECIT POSTERI NOMEN DEDERE LEONTOPOLIS…» (в перекладі: «Князь Лев заклав мені фундаменти, нащадки назвали мене Львігородом…») не наводячи, з якихось причин, продовження цієї фрази: «…HOROSKOPUS PERTHENOPOLIM LEOMI PRAEPOSVIT» (що значить: «…Гороскоп з-під Лева підніс місто». В перекладі Олега Петрука закінчення цитованої фрази перекладено як «…гороскопом з-під Лева встановлено місто».

Виникає питання: для чого у цьому коротенькому тексті вжито термін «гороскоп», в той час, як мова у ньому йде, здавалось би, про далеку від астрономії річ – заснування міста? Як знаємо, під гороскопом розуміють астрономічно розраховану схему розташування планет на Небозводі в момент якихось визначальних подій (як от: народження дитини, укладання шлюбу, заснування міста і т. п.). Такі схеми-гороскопи складалися для астрономічного «передбачення» подальшої долі започаткованих в конкретний момент явищ, подій та ін.

Якщо ж у написі на Галицькій брамі йшлося про те, що «…Гороскоп з-під Лева підніс місто» то, по-перше, це означатиме, що мова йде про невеликий проміжок часу: від 11 серпня до 17 вересня, коли Сонце знаходиться в зодіакальному сузір’ї Лева. Отож, подія, про яку мовилося в латиномовному написі над входом до Галицької брами, відбулася, скоріш за все, у серпні, хоча, на думку О. Петрука, вона могла відбутися також наприкінці липня (якщо прив’язуватися до слова «гороскоп» і сучасної (?) розбивки року за астрологічними знаками зодіаку), або й у вересні, якщо розглядати астрономічний рух Сонця. По-друге, в закінченні напису «…гороскоп з-під Лева підніс місто» криється ще один – чи не найважливіший аспект порушеної проблеми, а саме: перша письмова згадка про Лева, яка не має стосунку до постаті однойменного князя, оскільки йдеться про зодіакальне сузір’я.

Микола Бандрівський: З проблематики «доЛевового» періоду в історії Львова (релігієзнавчий екскурс)

На підставі західноєвропейських і давньоруських писемних джерел автор висловлює припущення про ймовірність заснування Львова не пізніше ХІІ ст. Окрема увага приділена щойно опублікованому І.Мицьком документу про будівництво у Львові давньоруського кафедрального храму на кошти Великого київського князя Святополка ІІ Ізяславича, що у співставленні з повідомленням Тверського літопису (про «Львов великий» під 1241 р.) дають підстави відносити заснування Львова ще до «доЛевового» періоду.

Ключові слова: походження Львова; ХІІ ст.; давньоруський кафедральний собор; союз з Візантією.

В останнє десятиліття відновилася дискусія про найдавніший період в історії Львова. Проте, ця дискусія, як і в довоєнний та радянський часи, відбувається виключно в руслі: хто з двох князів - Данило Романович чи його син Лев Данилович, були засновниками нашого міста. Вважаємо таку постановку питання некоректною, оскільки тут вже заздалегідь звужені часові рамки і наперед задані персоналії. Мабуть, через це, а також через певну абсолютизацію львівськими істориками писемних джерел, археологи провідних наукових установ в цій дискусії участі не беруть.
Вивчення матеріалів на вищеозначену тему, як сьогодні видається, кожного неупередженого дослідника приводить до висновку, що не все так просто, як це нам нещодавно представив Л.Войтович «відводячи» т. зв. заснуванню Львова час «не раніше 1245 і не пізніше 1256 р.». Зараз чим раз більшає матеріалів, які заперечують цю тезу і змушують звернутися до істориків давніх часів, які першими зауважили більш давнє походження Львова, ніж це нам пропонують сьогодні вважати. Приміром, на нашу думку, зараз є усі підстави повернутися (з певними уточненнями) до призабутої гіпотези Д.Зубрицького який вважав, що місто під назвою Львів існувало вже задовго до династії Романовичів, тому воно «…не могло бути засноване ані князем Львом, ані його батьком – королем Данилом» Назва міста, на думку Д.Зубрицького, походить «…не від князя Льва, а від лева – царя звірів». Своїми міркуваннями у цьому напрямку Д.Зубрицький мимоволі підняв з небуття маловідому донедавна фахівцям фразу вченого голландця середини ХVII ст. Андреаса Целлярія про те, що «…сумнівно, чи був цей Лев засновником міста, яке існувало ще до нього, як про це можна судити на підставі багатьох даних. Про Льва можна хіба сказати, що він це місто відновив, відбудував та зробив більше укріпленим».
Які, з відомих на сьогодні, писемних джерел підтверджують таке раннє – ще «доЛевове» походження Львова?

Григорий Луговский: Грета и шаман

Казалось бы, что общего у экоактивистки Греты Тунберг и шамана Александра Габышева, шедшего из Якутии в Москву изгонять демона-Путина?

Во-первых, и Грета, и шаман – фрики. Идиоты Достоевского. У первой есть справка о психическом заболевании. У шамана такая справка тоже вполне может быть. Но мы должны понимать, что любая подобная справка – продукт сложившихся под влиянием господствующих религий и власти представлений о норме, о здоровье. Любой человек, стремящийся перевернуть сложившийся порядок, с этой точки зрения – псих. Как известно, в СССР диагнозом «вялотекущая шизофрения» легко награждали диссидентов. Поскольку это не нормально – в одиночку бороться со строем, ухудшая тем самым свою жизнь и не имея надежды на победу.

Во-вторых, и Грета, и шаман – сторонники экологии, защиты среды. С Гретой тут все ясно – она и позиционируется как экоактивистка. Как Грета плыла в Америку на яхте, так и Габышев двигался в Москву наиболее экологическим видом транспорта – «на своих двоих». Шаман и не может иначе, ведь его сила опирается на силы природы. Очевидно, если шаман принимает блага цивилизации, то оказывается в чуждой парадигме, теряя силу. Все то же самое можно сказать и об экоактивистах. Ты либо последователен, и тогда твои слова и дела не расходятся, либо лицемеришь, и где-то идешь на компромисс, но тогда теряешь свою силу. Которая заключена, прежде всего, в вере в себя, а затем в доверии людей, которых ты вдохновляешь своим подвижничеством.

В-третьих, и Грета, и Габышев стихийно образовали вокруг себя сообщество. Их сила это не просто популярность, но авторитет, держащийся на вере в их «избранность», священность их безумия. Каждый экоактивист должен быть немного не в себе, то есть подвижником, избирающим трудный путь при наличии легких. Как и любой шаман по своей сути – экоактивист, заботящийся о гармонии бытия своего общества, встроенного в экосистему окружающей среды.

Похоже, у общества всегда был запрос на таких персонажей. А в эпоху интернета, когда медиапространство забито слишком плотно, достучаться до большинства, оказаться в медийной повестке дня можно только тремя путями: а) через покупку медиа, продвижения и пиара за деньги; б) через совершение терактов (своеобразный брэйн-хакинг, приобретающий буквальность); в) через использование архетипа «священного безумца» (это уже брэйн-хакинг с использованием древнейших техник). И этот третий путь видится мне наиболее честным.

Правда, люди могут путать «честных безумцев» с клоунами и актерами, чья искренность – лишь профессиональный прием, а не практика жизни. Зеленский, Трамп – примеры такого рода фейковых фриков.

P.S. от Александра Елисеева: Вот тебе, бабушка, и Гретин культ:
«Казалось бы, что здесь такого — школьница пропагандирует выводы уважаемых и маститых ученых. Но вот появляются книга «Сцены из сердца», это биография Греты в стиле «Жизнь замечательных людей», написанная ее мамой, папой и двумя сестрами. Вот что говорит про Грету ее мама Малена Эрман: «Грета принадлежит к тому малому числу людей, что могут видеть углекислый газ невооружённым глазом. Она видела как парниковые газы потоками вытекают из наших печных труб, парят, поднимаясь вверх с ветрами, и преображают атмосферу в гигантскую невидимую свалку». Иными словами, по версии мамы, Грета — визионер, обладающий сверхъестественными способностями. 

Александр Елисеев: Страхолюдное время

Мне возражают – дескать, кукловоды просчитались с этой Гретой, вызвав отторжение. Дескать, с таким-то злобным выражением лица она предстала отвратительной страхолюдиной.

Никакого провала здесь нет. Те, кто раскручивает юную эко-мессию, существа очень и очень хитроумные. Они сами создали некий фон, на котором всякие злые образы не столько отталкивают, сколько притягивают. 

И здесь главную роль сыграл западный кинематограф, который выполняет функцию, аналогичную «советскому» Агитпропу. Я имею ввиду мощнейшую киноиндустрию ужасов (хоррора). Людям столько раз показали всяких монстров (зомби, вампиров, оборотней и т. д.), что они уже давно стали родными и близкими. Исчезни они, и люди стали бы выть от тоски.
Более того, монстров стали оправдывать, показывать некую их милоту (сериалы «Новая эра Z», «Я- зомби», «Ван Хелсинг», "Проповедник", «Карнивал Роу» и др.). Они становятся всё более симпатичными, не переставая быть омерзительными.

Совершена великая аксиологическая революция - омерзительное стало привлекательным.

Несомненно, человечеству готовят всемирную диктатуру людей со злыми лицами. Причем, это будут такие злыдни, по сравнению с которыми великие диктаторы покажутся милыми пусиками. Да, они, собственно говоря, пытались создать себе имидж «прекрасных парней».

Однако, времена утопического популизма прошли, а сам популизм сейчас осуждается с высоких трибун. Никто не собирается заманивать человечество в прекрасное будущее, пусть и в обманных целях. Нам пообещают ужасное будущее, которое только и может спасти от планетарной гибели. Строгая промышленная экономия, меньше народа – больше кислорода, всеобщее покаяние за погубленную природу, и т. д. Вдалбливать это будут жрецы со злыми лицами – коллективная «Грета Тунберг». А править – какой-нибудь совершенно недемократический Всемирный совет глобальных корпораций (по Э. Тоффлеру), который нам ещё ту рожу скорчит. К слову, глобалистский и наднациональный ЕС уже показывает пример недемократического управления.

Но это не единственная мотивация. Гипер-элитарии очень хотят стереть границу между нашим миром и «астралом», Навью, Психеей. Это им нужно, чтобы обрести мощное психоэнергетическое могущество. А там находится инферно с демонами. Их и попытаются выпустить сюда, в качестве некоей «оплаты» за помощь. А до этого мы увидим многомиллионные орды людей, потерявших свой облик и ставших зверолюдьми. Для этого, в частности, и нужны разного рода кинематографические зомби-апокалипсисы. Людей готовят к некоему зловещему часу икс.

Тут можно предположить такое развитие событий. Глобальная диктатура станет настолько невыносимой, что люди выберут некоего глобального «избавителя», сделав его всемирным «монархом». Он-то будет косить под добрячка – с целью кинуть как глобальных правителей, так и почитателей. Конечно, сам этот «добряк» будет не лучше, а хуже. Ну, а кто им будет, понятно – антихрист.

Греко-персидский стиль

Limestone Cypriot statue from the Achaemenid era, showing a characteristic amalgam of Hellenic and Persian artistic styles. Late 6th/early 5th century BCE 

Дмитрий Ольшанский: Настоящий Американец и Настоящий Англичанин и судьба России

Интересная пара - Дональд Трамп и Борис Джонсон. Пара, ненавистная культурной части западного мира, - и очень приятная русскому глазу. Что в ней такого?

Дело в том, что к власти в Англии и Америке удивительным образом пришли даже не то что типичные, а комедийные, сгущенные до карикатуры представители исторических национальных типов - Настоящий Американец (наглый, циничный, богатый, удачливый, ноги на стол) и Настоящий Англичанин (эксцентричный, даже скандальный, аристократичный, склонный к черному юмору, презирающий окружающих). Герой Марка Твена и герой Ивлина Во.

Та самая Америка и та самая Англия, которые были так отчаянно любимы позднесоветскими людьми и перестроечными детьми моего поколения, - тот западный мир, который еще не разложился на плесень и липовый мед политкорректности и мультикультурности.

Почему так получилось?

Я думаю, их появление - это коллективная травматическая реакция консервативных обывателей по обе стороны океана на окончательный демонтаж и гибель национального государства и, шире, европейской культуры, какой она была в новое время.

Обыватель чувствует, что волны приятно смуглых сомалийских трансгендеров, перед которыми он должен каяться за свой цисгендерный шовинизм, вот-вот сомкнутся над его головой, - и вот, в качестве последнего отчаянного жеста англо-американский мир породил таких отчасти даже пародийных героев из прошлого.

Наше положение намного печальнее.

Мишель Маффесоли: Неотрайбализм и современная политика децентрализации (тезисы)

Мишель Маффесоли – известный французский социолог, профессор Университета Париж V – Сорбонна, главный редактор международного журнала «Социалистический», который с 1982 выдает основанный им Центр исследований современности и повседневности; главный редактор журнала «Европейские тетради воображаемого мира» (фр. Cahiers europeens de l'imaginaire, с 1988), соиздатель журнала «Международная социология» (Sociologia Internationalis).

- Линейное видение развития цивилизации, как оказалось, не является полным, ведь есть социальные циклы, общественно-исторические эпохи, их надо отличать. Напомню, что перевод слова «эпоха» – это «скобка», а скобка открывается и закрывается. Мы сейчас с вами живем в период, когда закрывается скобка - завершается эпоха Модерна, которая началась в ХVII веке и завершилась фактически в середине ХХ века. Сегодня во многих европейских странах, Украина, видимо, тоже не избежала этого, есть проблема отрыва интеллигенции от народа. Интеллигенция, журналисты, политики, образованные люди остаются, образно говоря, в программном обеспечении XVIII-XIX века. Они еще живут ценностями исторического периода XVIII-XIX века, когда, собственно, выработалась парадигма эпохи Модерна. Однако конец одного какого-то определенного мира, одного этапа развития – это еще не конец света.

- Мы сейчас живем в эпоху «мутации» – преобразования эпохи Модерна в эпоху Постмодерна, и нам необходимо задуматься над механизмами, над инструментами, которые являются действующими для условий трансформации эпохи Модерна в Постмодерн.

- Именно в этом ракурсе интересно посмотреть на проблему децентрализации, на то, как трансформируются демократические идеалы и проявляют себя в идеалах развития и процветания сообществ. А также рассмотреть, углубиться в природу феномена, определенного швейцарцем Карлом Густавом Юнгом как архетип коллективного бессознательного. Ведь это коллективное бессознательное и является тем элементом, который становится строительным материалом для развития общества будущего. Другими словами, коллективное бессознательное является духовной инфраструктурой нового общества, и если мы постигнем его суть – мы поймем механизмы, которые являются движущими силами в нынешних социэтальных трансформациях.

Урумбек Алпұлы: О тэнгрианских книгах

После проведения в Бишкеке недавней VII конференции «Тенгрианство и эпическое наследие народов Евразии: истоки и современность» и публикации в некоторых информагентствах спорных мнений относительно «тэнгрианской религии», и данных комментариев в связи с этим, где поднимается вновь вопрос о наличии книжности в тэнгрианстве, хотелось бы отметить следующее:

Ранее нами были сделаны предположения, что основным и первичным ядром тэнгрианского мировоззрения было саянидское камство (эрлик-камство и тэнгри-камство), возникшее на территории Саяно-Алтая в древнепалеолитический период, период вулканической деятельности (взаимодействие человека, вулкана-эрлика и неба-тэнгри – см. Н.В. Абаев, А.А. Соскал). Символика петроглифических изображений «роженицы» периода неолита в Саяно-Алтае совпадает с аналогичной символикой этого же периода цивилизации Чатал-Хююка в Анатолии. Для Чатал-Хююка, согласно профессора антропологии Оксфордского Ун-та Х. Вайтхауса (Harvey Whitehouse) и профессора Стэнфордского Ун-та Я. Ходдера (I. Hodder), была характерна имаджитивная религиозность, которая опирается на экстатические ритуалы с высоким эмоциональным напряжением, экстазом. Имаджитивной религиозности чужда централизация, она не продуцирует возникновение иерархических структур. Имаджитивный вид религиозности в целом гораздо древнее доктринального – он восходит, по меньшей мере, к верхнему палеолиту. 

И хотя для более поздних форм камства (и тэнгри-камства) уже характерны некоторые черты доктринальной религиозности, все же, как нам кажется, в нём преобладают имаджитивные элементы. Кам непосредственно в состоянии экстаза общается с духами (ару нäмä), которые выступают проводниками и посредниками между ним и богом (Кудаем). Поэтому в тэнгри-камстве отпадает необходимость в наличии какой-либо доктринальной книжности. Духи (ару кöрмöс'ы) непосредственно участвуют в тайной беседе с камом. А.В. Анохин отмечает, что для алтайцев такая беседа была столь естественной, что после православных богослужений они спрашивали этнографа: «а что отвечают ваши духи, когда молится священник?». Французский антрополог и монголовед Р.Н. Амайон приходит к выводу, что именно опора кама на устные формы коммуникации в силу своей прагматичности привело к отсутствию письменно фиксированных текстов камлания.