Зовні історософія та міф можуть бути напрочуд схожими. І там, і там можна зустріти розмови про особливе покликання народу, про великі цивілізаційні цикли, про історичну місію держави або про виняткову роль певної культури в долі людства. Історософ може стверджувати, що якась спільнота стала носієм важливої історичної функції, так само як міф може оповідати про обраний народ чи героїчних предків. Якщо дивитися лише на зміст тверджень, різниця іноді здається незначною. Однак вона стає очевидною, щойно ми ставимо питання: «Чому ми повинні в це вірити?»
Для міфу це питання не є центральним. Міф живе не завдяки доказу, а завдяки авторитету. Він апелює до традиції, колективної пам'яті, символічного образу світу. Його істинність не виводиться логічним шляхом, а приймається як вихідна даність. Народ є обраним тому, що так говорить священна оповідь. Герой є великим тому, що таким його пам'ятає традиція. Золота доба існувала тому, що вона необхідна для структури самого міфу. Міф не потребує доведення, адже він функціонує як фундамент, на якому вже будуються всі інші судження.
Історософія, навпаки, прагне перетворити подібні твердження на висновки. Вона не просто проголошує існування місії, а намагається показати, чому така місія могла виникнути. Вона звертається до історичних фактів, до закономірностей розвитку суспільств, до філософських концепцій, до порівняльного аналізу культур. Навіть якщо її висновки залишаються спірними або надмірно узагальненими, вони претендують на раціональне обґрунтування. Історософ не каже: «Це так, тому що так треба вірити». Він каже: «Це так, тому що з аналізу історичного процесу випливає саме такий висновок».
Саме тому історософія внутрішньо пов'язана з діалогом. Якщо певна теза обґрунтовується аргументами, то ці аргументи можна аналізувати, критикувати, уточнювати або навіть спростовувати. Будь-яка велика історософська система передбачає існування альтернативних інтерпретацій. Її прихильник може сперечатися з опонентом, переглядати окремі положення, враховувати нові факти. У цьому сенсі історософія належить до простору інтелектуальної дискусії, навіть коли вона говорить про наймасштабніші питання людського буття.
Міфотворчість має іншу логіку. Вона також може вступати в суперечки з іншими міфами, але рідко допускає сумнів щодо власних засад. Якщо міф є джерелом колективної ідентичності, то критика його фундаментальних положень часто сприймається не як наукова полеміка, а як загроза самому існуванню спільноти. Там, де історософія бачить можливість дискусії, міф нерідко бачить необхідність захисту священних основ.
Звичайно, у реальному житті межа між цими явищами не завжди залишається чіткою. Історософські концепції можуть поступово перетворюватися на міфи, якщо їхні прихильники починають ставитися до них як до незаперечних догм. Теорія, яка колись була предметом наукової чи філософської суперечки, може набути статусу символу віри. У такому разі вона перестає жити в просторі аргументу і переходить у простір переконання. Але навіть тоді різниця між її початковою формою та міфом не зникає. Вона залишається закладеною в самому способі мислення.
Тому найглибша відмінність між історософією і міфотворчістю полягає не в тому, що одна говорить про місію народів, а інша ні, або що одна допускає великі узагальнення, а інша ні. Вони можуть використовувати дуже схожі образи й навіть доходити подібних висновків. Розходження починається в момент, коли постає вимога обґрунтування. Історософія намагається переконати, міф — утвердити. Історософія звертається до розуму співрозмовника, міф — до його віри та уяви. Саме тому історософія, навіть у своїх найсміливіших побудовах, залишається відкритою для полеміки, тоді як міф прагне стати тим ґрунтом, який не обговорюють, а приймають як даність. У цій відкритості до заперечення і полягає її головна відмінність від міфу.
Якщо ми маємо справу саме з історософією, то твердження про «особливу історичну місію» народу, цивілізації чи держави зазвичай подається не як безумовна догма, а як висновок із певної системи аргументів. Ці аргументи можуть бути переконливими або непереконливими, але вони існують.
Наприклад, Georg Wilhelm Friedrich Hegel намагався обґрунтувати особливу роль різних народів через свою концепцію розвитку Світового Духу. Arnold J. Toynbee пояснював піднесення цивілізацій через механізм «виклику і відповіді». Nikolai Danilevsky виводив історичну місію слов'янства з теорії культурно-історичних типів. У кожному випадку автор прагне показати, чому його висновок випливає з аналізу історії, а не просто проголосити його.
Міфотворчість працює інакше. У міфі «обраність» або «місія» часто є вихідною передумовою. Вона не потребує доведення, бо сама є фундаментом оповіді. Запитання «чому саме цей народ обраний?» у межах міфологічного мислення може взагалі не виникати або вважатися недоречним.
Можна сказати, що історософія і міфотворчість часто мають схожий предмет — сенс історії, долю народу, призначення цивілізації, — але різняться способом обґрунтування. Історософія апелює до аргументу, інтерпретації та дискусії; міфотворчість — до авторитету традиції, символу та віри.
Інша річ, що деякі історософські системи можуть настільки прив'язатися до своїх вихідних переконань, що фактично перестають бути відкритими до критики. Тоді вони наближаються до міфу не за змістом, а за способом функціонування. Але формальною ознакою історософії все ж залишається претензія на раціональне обґрунтування та можливість полеміки.
Комментариев нет:
Отправить комментарий