Проте дослідження Віктора Клочко переконливо демонструють, що таке бачення є надто спрощеним.
Північне Причорномор’я, зокрема території сучасної України, у пізню бронзову добу не лише не було ізольованим, але й виступало активним учасником процесів, які змінювали обличчя всього Середземноморського світу. Через уважний аналіз археологічних артефактів, передусім озброєння, відкривається картина складних і масштабних міграцій, що пов’язують степи між Дунаєм і Дніпром із подіями, які історики традиційно описують як кризу XIII–XII століть до нашої ери.
У центрі цієї історії постає феномен так званих Народи моря — загадкової сукупності племен, які наприкінці XIII століття до н. е. розпочали стрімке й руйнівне просування Середземномор’ям. Їхня поява збіглася з одним із найглибших цивілізаційних зламів давнього світу: занепала могутня Хетська імперія, похитнулася стабільність Єгипту, а мікенські палацові центри Греції зазнали краху. На рельєфах храмового комплексу Медінет-Абу, де зображено переможні сцени фараона Рамсеса III, ці чужинці постають як добре організовані воїни з характерним спорядженням, що вже саме по собі натякає на їхню складну етнічну і географічну природу.
Саме тут у поле зору входить Сабатинівська культура — археологічна спільнота, що існувала у XIV–XII століттях до н. е. на просторах степової України. Її носії були не просто землеробами чи скотарями, а суспільством із розвиненою металургією та військовою традицією. Аргументація Клочка спирається на тонкий, але надзвичайно промовистий матеріал — типологію озброєння. Наприклад, списи дрімайлівського типу мають специфічну форму, яка знаходить паралелі не лише в українських степах, а й у балканських та анатолійських археологічних шарах. Подібно до цього, кинджали красномаяцького типу стають своєрідними «слідами», що дозволяють простежити рух носіїв цієї культури на південь. Навіть круглі щити, відображені в єгипетських рельєфах, дивовижно узгоджуються з реконструкціями озброєння степових воїнів.
Ці, на перший погляд, незначні деталі — форма леза, спосіб лиття бронзи, конструкція щита — перетворюються на ключі до розуміння масштабних історичних процесів. Вони дозволяють припустити, що частина тих самих «народів моря» могла мати витоки або принаймні тісні контакти зі степовими культурами Північного Причорномор’я. У цьому контексті міграції вже не виглядають хаотичними набігами, а радше складними хвилями переселень, у яких брали участь різні етнокультурні групи, пов’язані між собою мережею обміну технологіями, військовими традиціями та, ймовірно, союзницькими зв’язками.
Наслідки цих рухів були колосальними. Серед тих, хто, ймовірно, входив до складу цієї хвилі, називають філістимлян, які осіли на узбережжі Леванту і дали назву Палестині. Інша група, відома як дорійці, проникла до Греції, зруйнувавши мікенські палаци, але водночас відкривши нову епоху, пов’язану з поширенням заліза. У Малій Азії з’явилися фрігійці, які зайняли місце хетів і створили нові політичні утворення. Таким чином, міграції «народів моря» не лише зруйнували старий порядок, але й заклали підвалини нового світу, що поступово вийшов із темних віків.
У цьому світлі теза про участь сабатинівських племен у цих подіях набуває особливого значення. Вона руйнує стереотип про Україну як про вічну периферію історії та натомість показує її як активний і динамічний простір, що генерував імпульси, здатні впливати на долю великих цивілізацій. Степи постають не як порожній коридор, а як складний культурний і військовий ландшафт, де формувалися сили, що могли змінювати баланс усього давнього світу.
Таким чином, через уважне прочитання археологічних свідчень відкривається нова перспектива: історія є не лише історією центрів, але й історією рухів, контактів і взаємодій. Іноді саме з тих регіонів, які здаються віддаленими і другорядними, починаються процеси, що згодом визначають долю імперій.
Комментариев нет:
Отправить комментарий