Андрій Поцелуйко: Коли ДНК сперечається зі словами: хто сьогодні змінює індоєвропеїстику

Ще не так давно індоєвропеїстика виглядала як відносно замкнений інтелектуальний світ, у якому головні події відбувалися всередині самого мовознавства. Саме там, у тиші кабінетів і серед зіставлень форм, народжувалися гіпотези про праіндоєвропейську мову, її звуки, граматику і словник. 

Археологія була поруч — вона підкладала під ці гіпотези матеріальний ґрунт, пропонувала карти культур, шляхи міграцій, речові свідчення. 

Але ця співпраця мала майже звичний характер: археологія і мовознавство ніби розмовляли різними мовами, але давно навчилися не перебивати одне одного.

Ситуація змінилася тоді, коли на сцену вийшла генетика. Причому не класична, а нова, археогенетика, яка навчилася читати ДНК давніх людей так само впевнено, як філолог читає стародавній текст. І раптом з’ясувалося, що минуле, яке мовознавці роками реконструювали опосередковано, можна побачити під іншим кутом — через реальні переміщення популяцій, зафіксовані в генах. Дослідження на кшталт тих, що пов’язані з такими іменами як Девід Райх чи Еске Віллерслев, принесли не просто нові дані, а нову впевненість: тепер можна говорити про великі міграції не як про гіпотези, а як про події, що справді відбулися.

Особливо показовими стали реконструкції рухів населення, пов’язаних із міграції ямної культури. Те, що раніше обговорювалося як одна з можливих моделей походження індоєвропейців, раптом отримало потужну емпіричну підтримку. І тут мовознавство опинилося в незвичній ситуації: вперше не воно задає рамку для інтерпретації, а інша дисципліна пропонує настільки переконливу картину, що її важко ігнорувати.

Але разом із цією новою ясністю з’явилася і нова проблема. Генетика говорить про людей — про їхні переміщення, змішування, зникнення і появу. Мовознавство ж говорить про мови, а мови не завжди рухаються разом із генами. Історія знає безліч випадків, коли мова поширюється без масового переселення або, навпаки, коли великі групи людей переходять на чужу мову. Тому кожне генетичне відкриття одразу породжує запитання: а що це означає для мов? Чи справді разом із носіями певної культури поширювалася і їхня мова? Чи, можливо, відбувався складніший процес мовного зсуву?

Андрій Поцелуйко: Між міфом і статистикою: як описати індоєвропейську міфологію

 Суперечка про існування “основного” праіндоєвропейського міфу довгий час виглядала як вибір між двома крайнощами: або ми приймаємо максималістську реконструкцію єдиного первісного сюжету, як це робили В’ячеслав Іванов і Володимир Топоров, або погоджуємося зі скепсисом Лева Клейна, який ставить під сумнів саму можливість такого відновлення. 

Проте ця опозиція частково втрачає гостроту, якщо змінити сам спосіб постановки питання. Можливо, проблема полягає не в тому, що нам бракує даних для остаточного доведення, а в тому, що ми очікуємо від цих даних відповіді на надто жорстко сформульоване запитання.

Якщо відмовитися від пошуку одного “праміфу” як історично конкретної оповіді, натомість відкривається інша перспектива: індоєвропейську міфологію можна описати як статистично впізнавану систему мотивів, структур і відношень. У цьому підході повторювані сюжети — як-от боротьба Індри з Врітрою чи протистояння Перуна і Велеса — перестають бути “доказами” існування єдиного джерела і вписуються в ширшу статистичну картину. Важливим є не те, чи походять вони з одного тексту, а те, що вони регулярно виникають у різних традиціях і утворюють стійкі комбінації.

Така зміна оптики перетворює реконструкцію на типологію. Замість того щоб відновлювати втрачений оригінал, дослідник описує профіль: які мотиви найчастіше поєднуються, які опозиції домінують, які ролі стабільно закріплюються за певними персонажами. У цьому сенсі індоєвропейська міфологія постає як поле ймовірностей, де одні структури є центральними, інші — периферійними, але всі вони разом утворюють впізнавану конфігурацію.

Андрій Поцелуйко: Тінь реконструкції: індоєвропейська міфологія як статистичний простір форм

 Актуальний стан досліджень індоєвропейської міфології демонструє цікаву методологічну асиметрію: з одного боку, ця галузь має потужну і добре розвинену традицію реконструкції протоіндоєвропейських структур, з іншого — вона значною мірою не виробила систематичного способу опису власного емпіричного матеріалу як цілісного поля варіацій. 

Класична порівняльна міфологія прагне відновити гіпотетичний первісний міфологічний стан, спираючись на порівняння нащадкових традицій, тоді як самі ці традиції залишаються часто лише інструментом для реконструкції, а не об’єктом самостійного, формалізованого опису. У результаті виникає парадокс: ми маємо надзвичайно багатий корпус індоєвропейських міфологічних систем, але не маємо повноцінної теоретичної рамки, яка б описувала їх як статистично впорядковану множину структур, а не лише як сліди втраченого першоджерела.

Саме тут відкривається простір для формування окремого напряму, який можна умовно назвати індоєвропейською типологічно-статистичною міфологією. Його принципова відмінність від реконструктивного підходу полягає в зміні епістемічної мети. Якщо реконструкція орієнтується на відновлення гіпотетичної єдності — умовного праміфу або системи праміфів, то типологічно-статистичний підхід свідомо відмовляється від цієї мети і натомість зосереджується на описі того, що фактично засвідчено: розподілу мотивів, їхніх комбінацій, частотності появи, стабільності структур і закономірностей трансформації в різних індоєвропейських традиціях.

У такій перспективі міфологічні сюжети перестають бути лише “уламками” втраченої цілісності і стають елементами великого простору варіацій. Наприклад, мотив протистояння бога грози та змієподібного супротивника, представлений у ведійській традиції через Індру і Врітру, у слов’янській через опозицію Перуна і Велеса, у германській через інші конфігурації, вже не обов’язково інтерпретується як прямий відбиток одного первісного тексту. Натомість він може бути описаний як високочастотний структурний патерн у межах індоєвропейського культурного простору, який набуває різних локальних реалізацій і входить у різні комбінаційні системи залежно від історичних і культурних умов.

Такий підхід дозволяє перейти від логіки “походження” до логіки “розподілу”. Замість запитання про те, чи існував єдиний прасюжет, дослідник може ставити питання про те, як організований простір можливих міфологічних конфігурацій, які елементи є центральними, які периферійними, які з них схильні до стабільного повторення, а які — до локальних інновацій. У цьому сенсі індоєвропейська міфологія постає як своєрідна система координат, у якій окремі традиції займають різні позиції, але всі вони залишаються в межах спільного структурного поля.

Андрій Поцелуйко: Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики

 Порівняльна індоєвропейська міфологія як складова індоєвропеїстики займає особливе місце серед гуманітарних дисциплін, поєднуючи в собі елементи мовознавства, історії, релігієзнавства та культурології. Її головною метою є виявлення спільних міфологічних структур, образів і сюжетів у традиціях народів, що належать до індоєвропейської мовно-культурної спільноти, а також реконструкція можливих прадавніх вірувань, які існували ще до розпаду цієї спільноти на окремі етнічні та мовні групи. Такий підхід передбачає не лише фіксацію подібностей, але й їх інтерпретацію в межах ширшої системи культурних зв’язків, що робить методологію цієї дисципліни водночас продуктивною і проблематичною.

Науковий статус порівняльної індоєвропейської міфології часто стає предметом дискусій, оскільки вона значною мірою спирається на реконструкції, які не можуть бути безпосередньо перевірені емпіричним шляхом. Проте це не означає, що її слід вважати ненауковою. У гуманітарних науках, на відміну від природничих, істина нерідко досягається не через експериментальну верифікацію, а через узгодження різних типів даних, логічну несуперечливість і пояснювальну силу запропонованих моделей. Порівняльна міфологія використовує системний підхід, який передбачає аналіз повторюваних мотивів, структурних паралелей і функціональних відповідностей між міфами різних народів. Цей підхід має багато спільного з порівняльним мовознавством, де реконструкція прамови також базується на регулярних відповідностях і закономірностях, а не на прямих свідченнях.

Водночас важливо визнати, що значна частина висновків у цій галузі має гіпотетичний характер. Реконструкції праіндоєвропейських міфів або божеств є результатом інтерпретації фрагментарних даних, що збереглися в різних культурних традиціях. Ці реконструкції не можуть претендувати на статус остаточної істини, але вони виконують важливу евристичну функцію, дозволяючи дослідникам краще зрозуміти внутрішню логіку міфологічних систем і їхній історичний розвиток. Таким чином, спекулятивність у цьому контексті не є недоліком сама по собі, а радше невід’ємною рисою реконструктивного знання, за умови, що вона контролюється чіткими методологічними принципами.

Олег Гуцуляк: Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

 Освіта та Наука як Кузня Мезоєвразійської (Скіфо-Сармато-Козацько-Української) Суб’єктності

1. Зміна освітньої парадигми: Від "Слухняного гвинтика" до "Відповідального лідера"

Освіта в мезоєвразійському контексті має базуватися на принципі активного Чину.

Скасування "зрівнялівки": Замість придушення «найрозумніших», школа має створювати для них простір максимального виклику.

Командна суб’єктність: Навчальний процес будується не лише на індивідуальних тестах, а на проєктній роботі (козацький "гурт"), де результат «Ми» залежить від того, наскільки ефективно «найрозумніший» зміг організувати та посилити інших.

Виховання гідності: Учень набуває статусу та поваги не за оцінки, а за реальний внесок у розвиток шкільної чи місцевої громади.

2. Наука як "Інтелектуальна Варта"

Наука в цій моделі перестає бути "вежею зі слонової кістки" (європейський академізм) або інструментом державної пропаганди (євразійство). Вона стає інструментом виживання та експансії спільноти.

Прикладний інтелект: Наукові розробки мають бути інтегровані в реальний сектор (безпека, екологія, технології). Бути вченим — це бути «найрозумнішим», чий розум стає щитом або мечем для «Ми».

Наукові кластери як сучасні "Січі": Створення автономних науково-технологічних хабів, де панує внутрішня демократія, але зовнішня ціль — посилення держави-спільноти.

3. Механізм запобігання "Відтоку мізків" (Brain Drain)

Головна небезпека для «найрозумнішого» в євразійській системі — відчуття непотрібності, що веде до еміграції. Мезоєвразійська модель вирішує це через соціальний статус: : Ми не просто платимо інтелектуалу зарплату, ми надаємо йому Гідність та Вплив. У системі «Ти і ми — разом!», науковець чи інженер отримує право вирішального голосу в стратегічних питаннях спільноти. Його інтелект стає його капіталом у "спільному сейфі".

Андрій Поцелуйко: Академічна порівняльна міфологія

 **Порівняльна міфологія не піддається тим же критеріям науковості**, що і точні природничі науки, такі як **фізика** чи **хімія**.

Проте це **не означає, що вона “не наука”**. Вона просто підпадає під **іншу епістемологічну категорію** — гуманітарну або герменевтичну.

---

## 🧭 Яким критеріям піддається порівняльна міфологія?

### 🔹 1. **Інтерпретативність (герменевтика)**

* Замість строгих експериментів і повторюваних результатів, як у фізиці, тут діє **інтерпретація текстів, образів, символів**.

* Критерій науковості: **послідовна, логічно обґрунтована інтерпретація**, яка відповідає контексту й культурному середовищу.

> Наприклад, при порівнянні індоєвропейських міфів про грім (Зевс, Тор, Перун) оцінюють не точність формули, а глибину структурної аналогії.

---

### 🔹 2. **Порівняльний метод**

* Центральний інструмент — **зіставлення міфів, мотивів, сюжетів, образів** у різних культурах.

* Науковість тут визначається:

  * **Системністю підходу** (не довільне порівняння, а чітка типологія),

  * **Фіксацією джерел** (на що саме спирається дослідник),

  * **Історичною обґрунтованістю** (чи можливі були контакти/спільні джерела).

> Наприклад, Жорж Дюмезіль порівнює індоєвропейські трифункційні моделі (царі-священики, воїни, виробники) в індійських, римських, скандинавських джерелах.

---

### 🔹 3. **Філологічна доказовість**

* Багато міфологів (як Вяч. Іванов, Томас Баррингтон, Дюмезіль, Уоткінс) працюють на перетині з **індоєвропеїстикою**, де ключову роль грає **лінгвістична реконструкція**.

* Наприклад, спільний індоєвропейський корінь *dyeu-* ("світло/бог/небо") допомагає зв’язати **Зевса, Дьяуса, Юпітера і Дієваса**.

> Лінгвістика тут виступає як інструмент "експериментальної перевірки" гіпотез — аналог наукового методу у гуманітарній сфері.

---

### 🔹 4. **Культурна контекстуальність**

* Інтерпретація має враховувати **культурний, історичний і соціальний контекст**, а не бути довільною фантазією.

* Наприклад, не можна ототожнювати будь-якого змія з "хаосом" без перевірки, що саме цей символ означав у конкретній традиції.

---

### 🔹 5. **Фальсифікованість гіпотез**

* Як і в науці, гіпотези в порівняльній міфології повинні бути **відкриті до критики, уточнення або спростування**.

* Якщо з’являються нові тексти чи археологічні знахідки — теорії переглядають.

---

## 📚 Порівняльна міфологія ≠ вигадування подібностей

На відміну від “популярної” міфологізації (на кшталт Данікена чи фентезійних історій), **академічна порівняльна міфологія**:

* працює з **джерелами (текстами, фольклором, епосом, мовою)**,

* застосовує **методи аналізу — лінгвістичний, структурний, типологічний, семантичний**,

* має **чітку наукову традицію** (наприклад, школа Дюмезіля, школа Еліаде, структуралісти, постструктуралісти, археоміфологи).

---

## 🧠 Формулювання для академічного контексту:

> **Порівняльна міфологія не є наукою в емпіричному розумінні природничих дисциплін, однак вона відповідає критеріям гуманітарної науковості: систематичність, аргументованість, джерельна перевірка, методологічна послідовність та відкритість до ревізії.**

Андрій Поцелуйко: Наука, що втомилася бути собою: коли істину підмінює рейтинг

# **Наука, що втомилася бути собою: коли істину підмінює рейтинг**

Колись людина прагнула вижити — добути хліб, збудувати дах, забезпечити безпеку. Але як тільки базові потреби задоволені, на неї насувається нова, менш видима, але не менш агресивна загроза: **культурний тиск бути “достатньо успішним”**.

Суспільство не терпить “невидимих” людей. І тому навіть у світах, де, здавалося б, мало б панувати чисте мислення — у мистецтві, філософії, науці — поступово запроваджується логіка маркетингу: **“бути значущим” означає “бути видимим”**. І з цього починається криза, яку вже давно варто назвати своїм іменем.

---

## **Від істини — до цитованості**

У науці це явище має конкретне обличчя. Воно зветься **наукометрія**. Задумано її було як нейтральний інструмент оцінки наукової активності. Але щойно метрика стає основною метою — вона перетворює живу наукову думку на гонитву за числами.

Вчений уже не просто досліджує — він **“випускає продукцію”**:

* статті — кожні пів року,

* конференції — навіть якщо нема чого сказати,

* цитати — неважливо, ким і навіщо.

Інколи це нагадує парад, де кожен учасник тягне плакат з власним ім’ям, повторюючи: «Я тут! Я існую! Зверніть на мене увагу!» Бо в іншому разі — викреслять із проєктів, не дадуть грантів, скажуть: “Малоактивний”.

---

## **Наука за ринковою моделлю**

Ця трансформація — не випадкова. Ми живемо в епосі, де **ринковий підхід охопив усе**, навіть ті сфери, які мали бути від нього захищені.

Як бізнесмен хизується годинником і авто, так вчений — кількістю індексованих публікацій.

Як компанія маніпулює брендом, так науковець — ключовими словами в назві статті.

Як маркетолог націлюється на “охоплення”, так дослідник — на максимальну цитованість.

Відбувається **підміна змісту формою**. Якість — кількістю. Істина — рейтингом. Думка — “тематичним фокусом”.

---

## **Імітаційна наука**

Результат — **імітаційна наука**, де:

* пишуться статті, яких ніхто не читає;

* повторюються банальні теми, бо вони “краще проходять”;

* наукове середовище стає все менш здатним до внутрішньої критики, бо кожен залежить від чужих оцінок.

Це наука не як пошук, а як **гра в розподіл символічного капіталу**. Тут головне — не сказати нове, а **вчасно з'явитись у списках**.

Андрій Поцелуйко: Технічне мислення ≠ математичне мислення

**“Не кожен технар — математик”: як технічна освіта втрачає талановитих студентів**

Уявімо студента, який з дитинства розбирав телевізори, лагодив мопеди, збирав комп’ютери, розумівся на електриці краще за сусідського майстра. Він вступає до технічного університету з мрією стати інженером — створювати, винаходити, вдосконалювати. І вже на другому курсі він починає сумніватися: “Це точно мій шлях?” А на третьому — кидає навчання.

Що сталося?

Він не впорався з математичним аналізом, матрицями, подвійними інтегралами й диференціальними рівняннями. Але чи означає це, що він **“не технар”?** Зовсім ні. Це означає, що **система освіти переплутала поняття “технічний інтелект” і “математична абстракція”**.

### 📌 Технічне мислення ≠ математичне мислення

Поширена помилка — вважати, що хороший інженер чи технік має бути блискучим математиком. Але насправді **технічне мислення — це інше**.

**Технічне мислення** — це здатність бачити, як працює система, уявляти її в дії, розуміти механізми, шукати рішення у фізичному світі.

**Математичне мислення** — це абстрактна логіка, маніпулювання символами, робота з ідеальними моделями.

Технік мислить “як це зробити”, а не “як це довести”.

---

### 🛠 Коли університет перетворюється на фільтр

Технічні університети часто орієнтуються на радянську традицію: **висока математика — це головний етап “очищення” від слабких**. І дійсно, студенти, які не витримують хвильових рівнянь чи лінійної алгебри, зникають з журналів.

Але проблема в тому, що **часто зникають не “слабкі” студенти, а сильні техніки** — люди з руками, з досвідом, з уявою.

Вони могли б бути інженерами, автоматизаторами, конструкторами, але їм не дали шансу: не здали абстрактну формулу — не пройшли далі.

Це все одно, що не пускати водія автобуса за кермо, бо він не може довести теорему Піфагора.

---

### 🔧 Інженерія — не лише про теореми

Світові компанії давно це зрозуміли.

У технічних коледжах Німеччини, Швейцарії, США чи Ізраїлю **більше уваги приділяється практиці**, проєктам, лабораторіям, командній роботі. Так, базові знання з математики потрібні, але ніхто не перетворює навчання на абстрактний марафон.

Навпаки — студенти з “руками й головою” отримують шанси проявити себе, навіть якщо вони не друзі з інтегралами.

---

### 🚨 Що втрачає Україна?

Ми маємо гостру нестачу кваліфікованих інженерів, майстрів, механіків, електронників, фахівців з автоматизації.

І водночас — **втрачаємо молодь, яка могла б зайняти ці ніші**, тільки тому, що система відсіяла їх за академічними критеріями, непридатними до реального виробництва.

Це все одно, що топити дровами нову бойлерну.

---

### ✅ Що робити?

1. **Розрізняти типи мислення** — не всі інженери мають бути математиками.

2. **Запроваджувати альтернативні треки**: практичні інженерні програми з меншим акцентом на теорію.

3. **Давати більше проєктної, практичної роботи** — нехай студенти створюють, а не лише здають.

4. **Не принижувати “неакадемічних” студентів** — бо часто саме вони створюють найкращі речі руками.

## 🙌 Висновок

Технічна освіта має навчати **робити**, а не лише **рахувати**.

Ми маємо цінувати **технічний інтелект** — не менш ніж математичний. Бо без інженерів-практиків **ніяка математика не перетвориться на міст, літак чи електростанцію**.

Можливо, майбутній Ілон Маск просто кинув політех, бо не впорався з функціями Бесселя. І це не його провина.

Олег Однороженко: Казус Чєнцової: фаховість - ніщо, партійність - все

Відповіді на свою статтю, щодо шахрайських методів Ф. Андрощука в його поводженні з мечем, із імовірним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» (https://www.facebook.com/photo/?fbid=1357795598182803&set=a.106772539951788), я так і не отримав – ні від самого «розвінчувача міфів», ні від його підлеглих. Натомість, за «честь» свого друга вирішила вступитися Вєра Чєнцова – спочатку в численних коментарях, згодом у окремому дописі (https://www.facebook.com/vera.tchentsova.7). 

Як і варто було очікувати, з огляду на «партійну» приналежність Вєри Чєнцової до кола турбо-деконструкторів, наукового розгляду моєї статті у пані Вєри не вийшло – жодного з положень статті вона не заперечила, натомість використала свій текст для полеміки з вигаданими фантомами та уживаючи все ті ж шахрайські «методи», що й Ф. Андрощук у своїх статтях 2003 р. 

Шахрайство починається вже у вступі. Вєра Чєнцова робить вигляд, що їй було не до снаги зрозуміти зміст моєї статті. Вона задається «складним» питанням – «Я не очень поняла, что конкретно интересует глубокоуважаемого Олега Анатольевича: надпись ли на мече или только интерпретация Ф. Андрощуком статьи Кирпичникова. По высказываниям можно было понять, что интересует исключительно интерпретация Кирпичникова, а меч и надпись на нём, вроде бы, нет». 

Ламати голову над цим питанням можна хіба в тому випадку, якщо не прочитати мою статтю, точніше її висновків: «На завершення необхідно розставити деякі акценти – з тим аби мене гранично чітко зрозуміли. Якщо є сумніви в наявності кириличного напису на мечі з Хвощового, то безумовно необхідне додаткове дослідження. Й такий видатний вчений як А. Кірпічніков міг, звісно що, помилятися, і прочитаний напис може виявитися чимось іншим ніж «КОВАЛЬ ЛЮДОТА». В історичній науці таке траплялося не раз і не двічі. Завдання науковця провадити неупереджене дослідження та оприлюднювати зважені результати, якими б вони не були. Тобто – для справжнього науковця має бути все одно, чи є на тому мечі слов’янський напис чи він відсутній. Важити має лише достовірність отриманих результатів. «Метод» Андрощука є прямою протилежністю до цього, адже передбачає замість неупередженого дослідження та зважених висновків підгонку фактів під наперед визначені результати, що неминуче веде до маніпуляцій, перекручувань та прямих фальсифікацій».

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Як переслідується історіософська концепція Юрія Шилова

У 1969 р. археолог Б.М. Мозолевський спробував пояснити людське жертвоприношення в одному із доскіфських курганів пониззя Дніпра. 

Тема отримала розвиток в дослідженнях Ю.О.Шилова, який на 1983-1995 роки закріпив своє відкриття тут арійського варіанту Спаса. 

Відкриття, разом із монографією «Прабатьківщина аріїв» (Київ, 1993 і 1995; укр. набір щез у видавництві, рос. видання було частково конфісковано), було відторгнуто колегами із ІА НАНУ (публікації протоколів обговорення та ін. див. у ж-лі «Археологія» 1996, № 2 та у другому виданні «Прабатьківщина аріїв»» М.-К.-Мн., 2013). 

Напередоденні виставки у Ватикані старожитностей Аратти (Ursulescu N., Dergacev V., Shilov Y. Cucuteni–Trypillia : а Great Civilization of Old Europe // Catalogue. – Rome–Vatican, 2008) на Києвщині у с.Трипіллі було відкрито народний Музей «Аратта – Україна» (див. у монографії: Shilov Y. Ancient Нistory of Aratta–Ukraine. – L.– N.Y: Amazon, 2015). У 2012 р., за правління IV Президента, Музей знищив корупціонер із ВРУ. Ідеологічну підтримку руйнації «антинаукового закладу» забезпечили (відповідною конференцією у Фонді Української культури) провідні фахівці з того ж Інституту археології Національної Академії наук України: директор, вчений секретар, головні трипіллязнавці ІА НАНУ. (Відповідне становище у Болгарії висвітлено у публікаціях 2010-2014 років С. Попова).

Особливо допікали роботі Ю.О. Шилова та створеного за його участі (на чолі з О.С. Поліщуком, почасти А.В. Гайдамакою) Музею такі з отих фахівців: В.В. Отрощенко, Л.Л. Залізняк, М.Ю. Відейко іже з ними. Ці особистості мають зберегтися в історіографії України не тільки їхніми вкладами в позитив археології, але і як конкретні руйнівники зазначеного вище шансу вітчизняно-планетарного масштабу. 

Про початок такої руйнації я попереджав (дирекцію та Вчену Раду, на загальних зборах співробітників ІА НАН України) ще в 1995. У моїй заяві (має бути у протоколі від 14.02.1995, опубліковано в Додатку до ІІ видання «ПА») говорилося про шкідливість прагнення колег «закрыть актуальнейшее научное направление, проводимое не мною одним, и не в одной Украине, территория которой является хранилищем научно-культурных сокровищ мирового значения – но освоение которых тормозится, таким образом, в ущерб всему человечеству.  Первобытный отдел Института вправе отказаться от обсуждения моей монографии, но такой шаг должен носить характер научной полемики, а не бесчестной интриги. Данное официальное заявление должно, на мой взгляд, упредить события – не дать предстоящему заседанию Отдела 22.02 вылиться в вышеозначенную интригу (уже обозначившуюся упомянутой выше листовкой {связанной с конфискацией и закрытием издательства «ПА»}). Отдел, а вместе с ним Ученый совет и руководство Института не должны позабыть, что на карту ставится не так судьба монографии и проч. Ю. А. Шилова, как престиж Института, Национальной Академии наук Украины, самой Украины». 

НІ, НЕ ДОСЛУХАЛИСЯ! На тому офіціозна частина колег-археологів (якби ж то тільки їх!) й досі стоїть. І буде стояти до скону. 

До скону курсу на „кінецьСвітовське спалення Революцією державності=цивілізації”. – Це аж ніяк не за «Ведами» та «Ноосферною теорією історії». Це за «Біблією» та «Капіталом» творців теорії історичного матеріалізму – що є нині спільним стадіоном для протилежних команд офіціозних інтелектуалів як РФ, так і України. НА ЖАЛЬ! На превеликий жаль…

Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

Чергова непоправна втрата для України

Чергова непоправна втрата для України. 

Костянтин Миколайович Тищенко (31.07.1941 – 23.07.2023) – доктор філологічних наук, професор кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу КНУ імені Шевченка, вiдомий фахiвець у галузi загального, романського i схiдного мовознавства, перекладач, полiглот, який володів понад 50 мовами. Знавець арабської, фінської, баскської, перської. Засновник єдиного в світі Лінгвістичного музею.

Добра, чуйна, надзвичайно шляхетна старосвітська людина, залюблена в українське слово та таємниці топоніміки, в український фольклор і класичну літературу, у рідну Глухівщину та її говірки з загадковими дифтонгами. Його серцю були близькі Персія з її зороастрійцями, Осетія, Земля басків, Єгипет, Туніс, Таврійський півострів із генуезькими назвами вітрів. Блискучий оповідач, він міг, наприклад, процитувати вірш грузинською, а потім власний віршований переклад його. Найдивовижніші його ідеї, які він викладав з неперевершеним науковим хистом і які викликали подив у профанів, знаходили потім несподівані підтвердження. З ним завжди було про що поговорити...

В Україні він був відомим, але незатребуваним. В іншій країні його багатомовні студенти стали б елітою мовознавства, літературознавства, дипломатії. Започатковані ним напрямки перетворилися б на цілі наукові школи. Його наукові праці часто ігнорувалися чи зазнавали остракізму від глузливих невігласів. Тому його наукова діяльність була прикладом особистої мужності й жертовності. Костянтин Миколайович дуже вразливо переживав руйнування реформаторами української науки, звуження її горизонтів, закриття кафедр, а разом з ними - цілих напрямків у гуманітаристиці. Він не поділяв ліволіберальні цінності й не боявся про це писати. Він любив Україну і вірив у неї...

Порожнеча більшає... Україна порожніє...

Знайомтеся: Український інститут майбутнього (Ukrainian Іnstitute for the Future)

"Український інститут майбутнього (Ukrainian Іnstitute for the Future) – це незалежний аналітичний центр, що прогнозує зміни у країні та світі та моделює можливі сценарії розвитку подій. Експерти UIF формулюють практичні рекомендації уряду до дій у вигляді доповідей, аналітичних записок, законопроєктів тощо. Одними з головних наших доробків є Стратегія України до 2030 року та книга Візія України 2030, у якій описане наше бачення майбутнього України.

Ми – унікальний в Україні think-tank, у якому завжди є місце для протилежних поглядів, цікавих та компетентних дискусій та злагодженій та ефективній роботі! UIF завжди на крок попереду!".

Директор - Вадим Денисенко

https://uifuture.org

https://www.facebook.com/UkrainianIF

Ганна Черкаська: Мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай

У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин у лікарні Вілліє при Військово-медичній академії, на лікарняному ліжку помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить 300 км узбережжя о. Нова Гвінея - Берег Миклухо-Маклая.

Народився нащадок козаків Микола Миклухо - Маклай 17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині. За часів Хмельницького його пращур шотландський лицар Майкл МакЛей одружився з дочкою курінного отамана Охріма Макухи (Миклухи). Того Охріма, який разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; у якого Назар, панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім-таки покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою.

Батько Миколи Миклухо-Маклая – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові у вигнання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятеро дітей. Мати - з польсько-німецької родини лікаря Беккера, її родичами були Гете і Міцкевич. 

Хворобливий трирічний Миколка, вражений смертю татка, почав заїкатися. Втім, крихке здоров’я не завадило Миколі отримати освіту, вступити до вишу, але у 1864 р. за участь у виступах студентів був виключений із Петербурзького університету без права вступати до іншого вищого навчального закладу Росії. І ніколи б не одержав він дозволу на виїзд за кордон, якби не роман українця з фрейліною царя, на яку імператор поклав око. Довелося Миколі здобувати вищу освіту за кордоном: Гайдельберг, Лейпціг, Єн, був асистентом відомого природознавця Ернста Геккеля. 

У 1866-67 рр. відвідав Канарські острови та Марокко, три весняні місяці 1869 р. провів на узбережжі Червоного моря. Перші спостереження вченого стосувалися зоології, потім - географії, антропології й етнографії. Від 1870 р. почалися одіссеї великого мандрівника: Нова Гвінея, острови Малонезії та Мікронезії, півострів Малакка, Австралія. 1880 р. українець у Сіднеї заснував австралійську біологічну наукову станцію. Він розробив проект створення на Новій Гвінеї незалежної держави - Папуаського Союзу. 

Дамир Мухетдинов: Когда оппоненты решают привлечь Следственный комитет, значит с аргументацией у оппонентов по существу все плохо

Салям-мир, друзья! Пара комментариев относительно открытого письма депутата Милонова главе Следственного комитета Бастрыкину с жалобой на профессиональную деятельность востоковеда Семенова.

Привлечь Следственный комитет к разборкам, прав или не прав эксперт Семенов, оценивая международные процессы и состояние дел в других странах, – это оригинальный ход. 

Но не логичный. По Конституции, в нашей стране нет обязательной для всех идеологии, тем более идеологии, которую обязаны утверждать и защищать эксперты. За научное качество рецензируемых научных работ и защищаемых диссертаций ответственно Министерство высшего образования и науки РФ, Высшая аттестационная комиссия при нем и федеральные университеты, советы при которых имеют право самостоятельно присуждать ученые степени.

За продвижение российских интересов на международной арене отвечает Министерство иностранных дел. Обвинения в критичной оценке российской политики на восточном направлении были бы уместны, если бы эксперт был штатным сотрудником властных институтов, Россотрудничества, например. 

Однако эксперт не аффилирован с властью, поэтому главный и основной критерий оценки его работы – это объективность и научность. Государство и общество должны быть заинтересованы в компетентных анализе и прогнозах, а не в т.н. «диванной экспертизе», болтологии и пропаганде. Свобода рассуждения, критическое мышление, независимость оценки в экспертно-научной среде, в конечном счете, работают на благо всех.

Если Семенов ошибается, то задача экспертного сообщества – аргументированно оспаривать его тезисы. Когда оппоненты решают привлечь Следственный комитет, значит с аргументациейу оппонентов по существу все плохо.

До 60-ліття з дня народження професора Віктора Ідзьо відбулася презентація наукових праць

20 жовтня 2020 року в головному офісі Інституту Східної Європи(ІСЄ) відбулась наукова презентація наукових монографій, наукових брошур, наукових праць-статтей опублікованних в анукових журналаї та газетах з історії та культури української Галичини, які напрацював директор Інституту Східної Європи доктор історичних наук, професор, академік Віктор Ідзьо. 

На науковій презентації яка організована вперше, до 60-літтю з дня народження (1960-2020рр.), підсумовуючи 40-ка літню науково-педагогічну діяльність(1979-2020рр.), автор праць, доктор історичних наук, професор, академік Віктор Ідзьо наголосив: «… Шановні ДРУЗІ! Дякую Вам за те, що так високо оцінили мої напрацювання, які складаються з-наукових монографій, наукових брошур з обкладинками з якими я раніше познайомив Вас в своїх наукових Довідниках, які розміщені на сайті Інституту Східної
Європи та у попередніх рубриках у мережі ФСБУК… 

Сьогодні я презентую основну бібліографію яка складається з монографій, наукових брошур, наукових праць в наукових журналах та газетах  з історії української Галичини, які напрацював за період з 1979 по 2020 роки і доповнюють титули опублікованих праць...». Дякую за шанування моєї наукової та публіцистичної творчості…

З монографіями та науковими брошурами, науковими статтями в наукових журналах та газетах і вісниках з історії української Галичини можна познайомитися як на сайті Інституту Східної Європи так і у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника, придбати у видавництві «Сполом» у Львові, що на вулиці Краківській 9. 

І. Монографії: 

1.Віктор Ідзьо. Галицька держава - процеси етнотворення і становлення (III-XII ст). - Львів “Камула”, 2005. - 351с.

2.Віктор Ідзьо. Львівське Королівство у ХІІІ-XIV століттях. - Івано-Франківськ ”Сімик”, 2012р. - 100с. 3.Віктор Ідзьо. Господарсько-економічний та культурно-християнський розвиток Галичини в ІІІ-ХІІІ століттях. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2013р. - 404с.

4.Віктор Ідзьо. Зародження та становлення християнства на території Подністров’я та Посяння в ІІІ-ХІІІ століттях”.  - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2014р. - 268с.

5.Віктор Ідзьо. Галицьке  Королівство 1215-2015рр. Наукове видання. - Івано-Франківськ «Сімик», 2015р. - 888с.

6.Віктор Ідзьо. Галицьке  Королівство  1215-2015рр. Електронне Видання Радіо Воскресіння. - Львів, 2015р. - 888с.

7.Віктор Ідзьо. Сarpiani-Карпи-Хорвати - V століття до нашої ери - Х століття нашої ери. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р.  - 192с.

8.Віктор Ідзьо. Володимир, князь Галицький: господар, політик, дипломат, полководець, державний стратег(1141-1153рр.)”. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р. - 120с.

9.Віктор Ідзьо. Ярослав, князь Галицький: господар, політик, дипломат, полководець, державний стратег(1153-1178рр.). - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2012р.  - 66с.

10.Віктор Ідзьо. Етногенез  Галичини. - Івано-Франківськ  ”Сімик”, 2013р. - 472с.

Ярослав Галущак: Праці В.В. Грабовецького на сторінках видань "Вісник Прикарпатського університету" та "Галичина": бібліографічне дослідження

У статті, присвяченій творчій та науковій спадщині академіка В.В. Грабовецького, розглядаються його праці, що були опубліковані у наукових виданнях факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Зокрема, акцентується увага на публікаціях, присвячених історії Галицько-Волинського князівства, козацької та гайдамацької України. В статті зосереджується увага на ролі досліджень академіка В.В. Грабовецького у формуванні сучасного наукового історичного дискурсу.
Ключові слова: В.В. Грабовецький, історія України, Галичина, краєзнавство, бібліографічне дослідження.

У сузір’ї відомих вченних Прикарпаття яскравою зіркою представлене ім’я відомого вченого, історика, краєзнавця, академіка Володимира Васильовича Грабовецького (1928-2015). Він зростав при трьох окупаційних режимах, більшу частину наукової діяльності провів за умов радянського партійно-тоталітарного диктату, безперервного тиску на свідому західноукраїнську інтелігенцію, але зумів зберегти свій «тихий патріотизм» і вже в літньому віці зустрів незалежність України та свободу для науково-дослідницьких студій. Вчений повністю присвятив своє життя історичній науці, дослідженню феномену Галичини в загальносвітовому контексті, прищепленню студентству інтересу до історії України та рідного краю. Попри велику різноманітність напрямів дослідницької та громадської діяльності, головним напрямом досліджень В.В. Грабовецького завжди була історія України, а основним напрямком зацікавлень – історія Галичини періоду феодалізму й нового часу, а також опришківство як соціально-культурний феномен.
З величезної кількості праць академіка В.В. Грабовецького, опублікованих у найрізноманітніших виданнях, з метою висвітлення й подальшого дослідження наукової спадщини, хочемо виокремити його статті в наукових виданнях Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, а саме у «Віснику Прикарпатського університету. Серія Історія» (далі в тексті – «Вісник…») та журналі «Галичина. Науковий ікультурно-просвітній краєзнавчий часопис» (далі в тексті – «Галичина»). З 1998 р. В.В. Грабовецький був одночасно членом редколегії даних видань.
У «Віснику…» за 1998 р. В.В. Грабовецький публікує статтю «Столиця Ростиславичів і Романовичів у міжнародних відносинах ХІІ-ХІІІ стт. (до 1000-річчя заснування Галича)» [7], в якій висвітлює даний період історії та показує Галич як столицю Галицькоої та Галицько-Волинської держави, що підтримує зовнішньополітичні стосунки з країнами тодішнього середньовічного світу – Польщею, Угорщиною, Візантією, Німеччиною та відіграє важливу роль в тодішній європейській політиці.

Александр Трушин: Новый тренд на рынке труда: вузовский диплом выходит из моды

Новый тренд на рынке труда: впервые за двадцать с лишним лет высшее образование перестало быть конкурентным преимуществом молодежи при устройстве на работу. Работодателей перестали интересовать дипломы соискателей. Главным стал опыт работы, а также «полезные связи». И молодежь быстро решила, что теперь долго учиться не нужно. Это показало свежее исследование РАНХиГС.

Лишь третья часть молодых людей считает качественное высшее образование важнейшим фактором при устройстве на работу (33 процента юношей и 34 процента девушек). Гораздо большее значение, по их мнению, имеют опыт работы, готовность много трудиться и нужные связи. Это показало исследование Центра экономики непрерывного образования Института прикладных экономических исследований РАНХиГС (ЦЭНО ИПЭИ РАНХиГС) «Трудоустройство молодежи: опыт работы или хорошее образование». С 2015 года ЦЭНО был запущен мониторинг трудоустройства молодежи, в котором изучаются приоритеты молодых людей в возрасте от 18 до 30 лет (были опрошены более 1830 человек) при устройстве на работу в Ивановской, Свердловской и Новосибирской областях. И вот не очень ожидаемый результат: высшее образование перестало быть основным конкурентным преимуществом на рынке труда.

Из семи крупных сфер занятости — промышленность, бюджетная сфера, услуги, госуправление, правоохранительные структуры, финансы и информационные технологии — последняя больше всего заставляет задуматься. Здесь более половины (56,1 процента) молодых людей считают, что высшее образование вовсе не обязательно для получения перспективной работы. Хотя именно в этой сфере самая высокая доля молодых работников с университетскими дипломами. В то же время высшее образование в большей степени важно для тех, кто работает в области финансов (почти 70 процентов), госуправления (66,5) и правоохранительных структурах (65,1 процента).

Молодежь не хочет учиться? Нет, напротив. Речь о том, что далеко не все полученные в вузе знания находят применение в работе. А стало быть чего мучиться? Больше всего довольны своим образованием те, кто занят в силовых структурах (88,5), госуправлении (81,3) и строительстве (80,4 процента). А не хватает университетских знаний преподавателям (48,4), творческим работникам (47,4) и ученым (60 процентов). Словом, все в порядке там, где требуется четкое исполнение приказов начальства. Где требуется самостоятельное мышление, там проблемы. Не таков ли портрет нашей сегодняшней экономики?

Социологи, кстати, давно заметили снижение ценности высшего образования — где-то после 2010 года. По данным ФОМ, в июльском замере этого года на вопрос «Согласны ли вы или нет с тем, что высшее образование обеспечивает человеку успешную карьеру и облегчает достижение жизненных целей?» положительных ответов стало на 18 процентов меньше, чем в 2008 году — 58 против 76 процентов. И почти зеркально — на 20 процентов — выросла доля отрицательных ответов — с 19 до 39 процентов.

Юрий Николаевич Рерих (1902 – 1960)

Юрий Николаевич Рерих (1902 – 1960) — выдающийся учёный-востоковед, лингвист, историк, этнограф, археолог, искусствовед — человек энциклопедических знаний.

Юрий Рерих родился 16 августа 1902 г. в селе Окуловка Новгородской губернии. Его детские годы прошли в Петербурге; обучался в гимназии К.И. Мая. С ранних лет он проявил необычайную способность к языкам. Получив в Петербурге начальное образование, он продолжил обучение в лучших вузах мира. В Школе восточных языков Лондонского университета Юрий Рерих изучает персидский язык и санскрит (1919 – 1920), затем продолжает учёбу в Гарвардском университете (США) и завершает своё образование в Парижском университете в Сорбонне (1922 – 1923), где получает учёную степень магистра индийской словесности.

В 1923 г. Юрий Николаевич отправляется в Центрально-Азиатскую экспедицию, возглавляемую его отцом. Это путешествие дало ему возможность усовершенствовать своё знание восточных языков и диалектов, а благодаря длительному пребыванию среди тибетских племён Ю.Н. Рерих стал единственным в мире специалистом по тибетским диалектам. Знание тибетского и монгольского, древних восточных языков (санскрит, пали и др.) позволило ему глубоко постичь мировоззрение восточных народов.

После завершения Центрально-Азиатской экспедиции Рерихи основывают в Индии Институт Гималайских исследований «Урусвати», директором которого становится Ю.Н. Рерих. Институт занимается вопросами всестороннего изучения Гималайского региона и прилегающих к нему областей, включающими природу и жизнь людей, их населяющих. Исследования Ю.Н. Рериха в области тибетологии и буддологии, монголоведения и индологии, результаты филологических, историко-культурных и археологических изысканий уже в 1930-е годы прочно утвердили его имя в ряду выдающихся востоковедов мира. События Второй мировой войны приостановили исследования Института, но научная работа Ю.Н. Рериха продолжалась.