Андрій Сошніков: Андронік Комнін: пригоди галантного інспектора в лісах Галичини

Для розуміння фігури Андроніка Комніна потрібно насамперед відмовитися від гімназійного уявлення про історію як про послідовність дат та битв. Історія — це завжди історія гри, історія жестів і, головне, історія породи. 

Андронік з’являється на сцені візантійського ХІІ ст. не як політик і навіть не як претендент на престол. Він з’являється як інопланетянин, як випадкова мутація високої античності, що застрягла в душних коридорах середньовічної бюрократії.

Уявіть собі людину, яка на голову вища за всіх оточуючих не лише фізично, а й метафізично. Андронік був атлетом, інтелектуалом і красенем у тому фатальному сенсі, який сьогодні вже неможливо відтворити — це була краса людини, яка знає, що вона є вінцем тисячолітньої селекції. 

Комніни взагалі були останньою спробою античного генотипу втриматися на плаву в морі етнічного хаосу. Це були «справжні греки» не за мовою, а за статусом володарів світу, з пластикою еллінських статуй та холодним розрахунком римських юристів. У світі, де Візантія вже почала перетворюватися на запилену антикварну крамницю, де кожен крок регламентований протоколом, а за кожною фіранкою ховається венеціанський лихвар, Андронік був занадто живим. Його нескінченні любовні авантюри, викрадення перших красунь імперії та втечі з-під варти — це не розпуста. Це форма соціального протесту аристократа проти нудьги апарату. Це поведінка лорда Байрона, закинутого в бухгалтерію земства.

Коли така людина опиняється в Галичі, у Ярослава Осмомисла, відбувається зіткнення двох різних типів порожнечі. З одного боку — перевантажена змістами, але позбавлена волі Візантія. З іншого — Русь, яка на той момент була величезною промзоною, де енергійні «директори лісопилок» намагалися грати в державність. Для місцевих князів Андронік став живим втіленням Константинополя з його безмежним цинізмом та глибоким розумінням механізмів влади. Поява Андроніка в Галичі — це приїзд нудьгуючого акціонера у віддалену філію, де замість гольфу доводиться полювати на турів.

Ranko Lemberger: Наполовину галичанин, який став візантійським імператором

 У травні 1182 року відбувся тріумфальний в'їзд у Константинополь Андроніка І Комніна. 

Його матір'ю була Ірина - донька перемишльського князя Володаря Ростиславича. 

Життя Андроніка, сповнене пригод та несподіванок, стало джерелом художніх творів та легенд, як і сама постать правителя, що вирізнялася красою та атлетичною статурою.

Певний час він провів у Галичі - у свого двоюрідного брата князя Ярослава Осмомисла. 

Ставши імператором, Андронік розмістив у храмі Сорока мучеників (поблизу свого палацу) картини, що зображували його життя як простого мисливця в горах Прикарпаття. 

Коротке правління Андроніка, мабуть, було вершиною міжнародного престижу Галицького князівства та свідченням його впливу на тогочасну світову політику.

Борис Явір: Розгром печенігів і освоєння галичанами пониззя Дністра та Дунаю

29 квітня 1091 візантійці та половці і галичани в складі об'єднаного війська під проводом Олексія І Комніна розгромили печенігів. Битва при Левуніоні була першою візантійською перемогою Комніновського відродження. 

Але чому галичани відправилися у такий далекий похід? Який їм з того був хосен?

Передісторія перемоги сягає кількох десятиліть. 26 серпня 1071 р. візантійську армію під орудою Романа IV Діогена перемогли турки-сельджуки у битві біля Манцикерту на сході Малої Азії. Поразка призвела до позбавлення імператора влади – і трон зайняв слабкий імператор Михайло VII, що відмовився виконувати договір, який був підписаний Романом IV. У відповідь турки 1073 року почали переселятися в Анатолію, не зустрічаючи спротиву. Панував хаос, оскільки ресурси імперії були вичерпані серіями катастрофічних громадянських війн. До 1080 р. імперія втратила більше половини своєї території.

Неможливо переоцінити значення цих подій, оскільки протягом менш ніж десятиліття було втрачено більше половини населення імперії разом із великою частиною зернових ресурсів. Битва біля Манцикерту завдала найбільший удар по імперії за 700 років її історії.

На тлі цих поразок і катастроф 4 квітня 1081 р. на трон зійшов Олексій Комнін, успішний молодий генерал, який бився проти турків із чотирнадцяти років. За словами Джона Норвіча, значення піднесення Олексія полягало в тому, що "... вперше за понад пів століття імперія перебувала в здатних руках". Олексій вирішив за будь-яку ціну відновити Візантійську імперію. 

Навесні 1087 р. до візантійського двору дійшли новини про величезне вторгнення з північно-західного Причорномор'я печенігів загальною кількістю 80 тисяч осіб. [10]

Приблизно в той же період внаслідок послаблення руської влади на Волині та в Галичині в останній третині 11-го століття почастішали зазіхання ляхів та угрів на Галицьку землю. 

Олег Карелін: Як і коли галицькі Русини й Руснаки вирішили називати себе Українцями

   У Галичині це все відбувалося инакше. Галицькі русини й руснаки почали себе називати Українцями наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. 

Тут усе більше росла гаряча боротьба за назву "УКРАЇНА", викликана статтями українського пророка І. Франка, М. Павлика, Лесі Українки иншими галицькими поетами й письменниками, серед самого суспільства, бо проти неї були старорусини та москвофіли. Великі суперечки за назву постали й загострилися аж надто 1907 р., коли серед галицьких послів у Віденському парламенті виникли суперечки, як називати їхній парламентський клюб (фракцію): чи українським, чи русским, чи малорусским. Посли зійшлися на компромісі: називати малорусским клюбом. Назвавши так свій клюб, посли виявили, що вони не мають уяви про назву малоруський, чи малоросійський. Стосується вона виключно до православних, а посли були греко-католики; віднесли її до Галичан, а на основі законів у Повн. зібр. зак. Рос. імперії за 1781р. ч.15.171, 15.227–15.229, за 1796 р. 17.594. за ч.20.162 і за 1803 р. ч.20.684, назва Малороссія стосується тільки Полтавської та Чернігівської ґубернії (на лівобережжі Дніпра), до Галичини вона з проголошенням унії не стосується. 

Іван Пелипишак: Скіфо-іранський слід у галичан

Коли ми заглиблюємося в хащі прадавньої історії, часто виникає відчуття, що офіційні хроніки навмисно ігнорують найочевидніші підказки, які лежать прямо на поверхні нашої мови та зовнішності. Якщо ви думали, що історія - це лише нудні дати у підручнику, то ви глибоко помиляєтесь, хоча б у тому, що все те, що було в підручнику є лише потрібними оповіданнячками з історії, а саме типовою держпропагандою на історичні теми і розраховано все те на середньостатистичного обивателя, який має мати чітку думку з приводу. 

Щодо власне цікавості, а історія є таким собі детективом зі всіма витікаючими, то ви просто не пробували читати історичні розвідки, які намагаються віднайти не тільки джерело істини, яке є на поверхні, а й дізнатись те, де саме і як зарита собака. 

Щодо історичних таємниць, то нині ми попробуємо поглибитись в одну із них і спробувати розглянутиати таємницю скіфів, які з’явилися в наших степах тільки раптово, але й із таким пафосом, що дослідники досі ламають голови і руки сперечаючись на теми: чи вони прийшли на все готовеньке, чи просто вміло орендували пасовища у місцевих мешканців. 

Почнімо з того, що сама назва "скіфи/скити" звучить для слов’янського вуха настільки зрозуміло, що грецькі етимологічні викрутаси з їхнім skuda здаються зайвим ускладненням. Якщо ми припустимо, що в ті далекі часи місцеве населення вже розмовляло протослов’янськими говорами, що потрохи клеїлись у протодіалекти, то стає цілком очевидним, що прибульців, які не мали постійних домівок і вічно кудись прямували на своїх конях, називали просто - скитами, тобто скитальцями. Це не була назва одного могутнього етносу, а радше влучна характеристика способу життя нечисленних кочових груп, які, мов перетикотиполе, вешталися степами, поки автохтонні хлібороби протослов'яни спокійно доглядали свої ниви.

Уявіть ситуацію: ви спокійно орете поле, аж раптом повз проноситься ватага в позолочених обладунках. Вони не будують міст, не садять бурячки, не сіють жито та не садять ріпку, а постійно кудись сунуть, змінюючи ліси поля та горизонти. Звісно, це скитальці-скіфи, така собі каста професійних безхатченків античного світу, які жили поряд із осілими первісними слов’янами, виконуючи роль то військового "даху" (судячи з усього, місцеве населення користувалось захистом цих варягів, відплачуючи їм певними податками у вигляді сільгосппродукції), то торгових посередників (те що вони туда-сюда сувались не може не вказувати на те, що вони постійно вели певний обмін товарами із місцевим населенням). Ця нечисленність 'справжніх' зайд пояснює, чому вони так швидко розчинилися в історії, хоча насправді вони нікуди не зникали, а лише мігрували далі, залишивши за собою генетичні маячки. 

Сьогодні ми точно знаємо, що верхівка скіфів була іраномовною, і це ріднить їх із давніми персами не лише лінгвістично, а й антропологічним типом, так би мовити генетично. Якщо ви уявляєте собі скіфа як кремезного бороданя з реклами вікінгів - забудьте це. Справжній скіф, скоріш за все, виглядав як гість із Давньої Персії, таким собі дарієподібним чувачком. На золотих пекторалях ми бачимо не слов’янських витязів, а людей з тонким перським профілем, специфічною горбинкою носа та глибоко посадженими очима, що витріщаються на вас мудрістю Заратустри.

Але де ж шукати ці народи сьогодні?

Галина Ільєва: Фольклористична діяльність Степана Пушика

“Народна творчість та етнографія”, № 1-2 , 2004 р. 

Степан Григорович Пушик – поет, прозаїк, драматург, публіцист, літературознавець, фольклорист, журналіст, культурно-громадський діяч. Член Національної спілки письменників України, Українського ПЕН-клубу, Міжнародної асоціації україністів, НТШ, інших організацій.

Кандидат філологічних наук. Професор кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Народний депутат України I скликання (1990– 1994 рр.). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, премій імені Павла Чубинського, Памви Беринди, Василя Стефаника, Олександра Копиленка, Мирослава Ірчана, міста Галича, міжнародної премії фонду імені Воляників-Швабінських при фундації Українського вільного університету в Нью-Йорку, премій журналів “Україна”, “Жінка”, Березіль”, багатьох літературних конкурсів.

Нагороджений орденом “За заслуги” III ступеня, медалями, занесений до “Золотої Книги України – 2000”. За вагомий внесок у розвиток української науки та культури нагороджений Дипломом Міжнародного відкритого Рейтингу “Золота фортуна” та ін.

Цей перелік титулів та нагород Степана Пушика можна було б продовжити, додаючи вагомий список відповідальних посад, які займав письменник в літературній та суспільно-культурній ділянках на теренах Прикарпаття. Неординарна творча особистість, небайдужа до проблем рідної землі, українства, талановитий літератор, збирач фольклору, жартівник-гуморист – лише окремі штрихи портрету галичанина Степана Пушика.

Доля дарувала йому випробування славою і важке життя без батька, багато подорожей і десятки років напруженої праці… Твори письменника мають неабияку популярність не лише в Україні, а й за рубежем, його книги перекладалися російською (вийшли друком три книжки), іспанською, англійською, італійською, непальською, узбецькою, білоруською, румунською, литовською, киргизькою, польською, молдавською, словацькою, циганською, башкирською мовами та мовою есперанто.

С. Пушик народився 26 січня 1944 р. в с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області в селянській родині. Хліборобська сім’я рано втратила батька-годувальника. Малому Степанкові було всього 13 років, коли разом із молодшими сестрами й братом він залишився напівсиротою. Вже тоді глибоко запали в душу хлопчини материнські тужливі пісні, які старанно запам’ятовував і записував. Освіту здобував у Вікторівській, Комарівській та Косівській школах, Тлумацькому (Богородчанському) сільськогосподарському технікумі. Саме в роки навчання почав занотовувати легенди, прислів’я, приказки та пісні, але систематично збирає народно-поетичні твори з 1959 року, з часу першої публікації власного вірша ”Наша молодь” у галицькій районній газеті “Радянське село”. Відвідував організовану при редакції літературну групу.

Олег Карелін: Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки"

 Про галицький торговельний шлях "із варяг - у греки", лише з єдиним "волоком" через Головний європейський вододіл на Опіллі під Львовом.

Український король Данило збудував свій стольний град Львів на перехресті європейських торговельних шляхів на Головному європейському вододілі, який розділяє Опілля і Львів. 

Річки і потічки з однієї околиці міста течуть до Балтійського (Варязького) моря, а з іншої - до Чорного (Руського) моря. 

У Львові існує старовинна легенда про те, як львівський патрицій у Середньовіччі збудував розкішний палац на Кортумовій горі під Львовом. Дощові води з одного схилу черепичного даху стікали в Чорне море, а з другого - в Балтійське. Маленькі дітлахи галицького багатія пускали дерев'яні човники, які допливали до двох далеких морів. 

Давні і сучасні львів'яни, оселившись на суходолі Львівського плато, завжди мріяли про велику воду, про велику ріку, про море. Морська тематика - морські вітрильники, чайні кліпери,, великі лодії-дракари з високими щоглами під повними вітрилами, чудернацькі морські риби і чудовиська назавжди закарбувалися в середмісті на старовинних фасадах львівських кам'яниць. 

Інтер'єр костелу Святого Миколая, покровителя мореплавців і подорожніх, на вулиці Драгоманова виконаний у морському стилі. Велеченький якір з човна під вітрилом , який плавав по Полтві під підйомним мостом Єзуїтської фіртки експонується біля палацу Потоцьких. 

Більш- менш велике штучне водоймище галичани гонорово називали морем. За Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст. був розроблений і оприлюднений проєкт перетвореняя Львова на морський порт двох морів - Балтійського і Чорного, за рахунок будівництва штучних, як в Європі, судохідних каналів. Через високу вартість і початок Першої світової війни реалізація проєкту не відбулася.

Як відомо з Галицько-Волинського літопису галицькі ріки в ті далекі часи носили води набагато більше, ніж сьогодні, і були судноплавним для човнів і варязьких лодій-дракарів з малим осідком. Про величину судноплавної ріки Білки на галицькому водному шляху "із варяг - у греки", яка плине попри села Білка Королівська і Білка Верхня і великі води ріки у Звенигороді, які творили природну оборонну позицію галицької столиці, можна дізнатися з писемної згадки з літопису - 

"Пішов Всеволод на Звенигород і став по сей бік города, а Володимир по другій, зійшов з гори, а між ними була ріка (Білка.авт.), і Всеволод наказав робити гать кожному із своїх полків, а на другій день перейшли ріку і здобули гори позаду за Володимиром".

 Якщо б ріка Білка тоді була незначним ровом або потічком, що його можна було б перескочити, то в літописі не було б такої згадки про спорудження гатей. Писемна згадка з берестяної грамоти про оплату "лодієвих" послуг, віднайдена археологом Ігорем Свешніковим при розкопках в Звенигороді, засвідчує перевезення вантажів галицькими ріками. 

В дитинстві, в 50-тих роках ХХ ст. мій галицький дід Іван Романишин з Гаїв коло Звенигорода водив мене і показував міні-ГЕС на річці Білка , як тепер називають малу річкову електростанцію на Жукові між Гаями і Звенигородом, води якої крутили лопаті гідрогенератора і вироблена "летрика", як тоді селяни називали електричний струм, справно освітлювала хати навколишніх сіл. 

В чистих річках, не зруйнованих і перенаправленних меліорацією, водилось багато риби і раків.

 Галицький водний шлях "із варяг - у греки" по Дністру, який в європейських хроніках відомий, як соляний і бурштиновий, був коротший і безпечніший від нападу кочовиків, ніж широковідомий торговельний шлях по Дніпру в Великій Україні. 

В столиці торгівлі галицькою сіллю Звенигороді була організована князівська служба по транспортуванню "волоком" в 2 кілометра варязьких лодій- дракарів через Головний європейський вододіл. Водники - мешканці села Водники, що "водили", тягали дракари, мали "споро" добре оплачуваної роботи. 

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Пізнаючи феномен Галичини

 Вийшов паперовий варіант 1-го випуску наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи» як видання Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка, підготовлене кафедрою української літератури й теорії літератури та науково-дослідною лабораторією франкознавства. Головний редактор журналу – професор Ігор Набитович, відповідальний редактор – доцент Олег Баган. Як зазначено в анотації книги, «Видання присвячене вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних й ідеологічних процесів протягом всієї історії. Темою першого випуску є культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-им і 1870-им роками». 

Докладніше про проблематику наукового журналу нам розповів його відповідальний редактор Олег Баган:

– Ми задумували це видання як проєкт наскрізного вивчення феномену Галичини передусім крізь призму літератури й культури. Нагадаю, заступниками головного редактора є член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук і директор Інституту Івана Франка НАН України Євген Нахлік та докторка філологічних наук, завідувачка відділу Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мар’яна Комариця. Ці дві наукові інституції вже віддавна займаються вивченням культурного феномену Галичини, готуючи дуже цінні видання. Спільно з цими інституціями ми провели вже дві наукові конференції, присвячені галицькій тематиці.

Вартує зазначити, що саме слово "Галичина" виникло лише у 1848 році: його вперше використали на сторінках часопису «Зоря Галицька» (перед тим існував тільки латинський варіант від давнього кореня: «Галіція» від «Galicia» від «Galich»). Для оформлення обкладинки журналу, яка в основних рисах залишиться сталою для наступних чисел, ми використали картину австрійсько-чеського маляра Карла Аеура (1818 – 1859), який довго працював у Львові та Галичині й створив багато робіт на галицьку тематику, також два герби: королівства Галіції і Лодомерії 1782 р. й великий герб Австро-Угорщини.

Тож плануємо висвітлювати почергово кожен із важливих періодів історії Галичини, в якому були якісь сталі й значущі культурні та ідейно-політичні тенденції, коли сам край видозмінювався через них, а у його літературі формувалися якісь виразні естетичні принципи й ідеали. Головними такими періодами, на мою думку, були наступні: 

1) доба зародження перших князівств в просторі майбутньої Галичини – Перемишльського, Звенигородського, Теребовлянського й Галицького – та період Галицько-Волинської держави, це Х–ХІV ст.; 

2) доба національно-культурного відродження під впливом ідей Ренесансу, Реформації та Унії, яка була особливо бурхливою в Галичині протягом ХV – початку ХVІІ ст.; 

3) доба галицької коекзистенції в складі Речі Посполитої протягом ХVІІ – більшої половини ХVІІІ ст., коли галицькі еліти переживали складні й часами дуже важкі процеси асиміляції, адаптації і культурної модернізації; 

4) доба початків галицького національно-культурного відродження в 1772–1848 рр., коли після приєднання краю до Австрійської монархії кардинально змінилися суспільно-політичні умови життя українського етносу в краї, були засновані русинські/українські культурно-освітні інституції, сформувалася нова церковна інтелігенція, передусім під впливами слов’янського відродження в країнах Центральній Європі; 

5) доба перших організаційних спроб національного відродження під впливом «Весни народів» 1848 р. з одночасним майже смертельним викликом з боку ідеологічного москвофільства; 

6) доба становлення народовського руху між 1848-им і 1870-ми роками, який заклав міцні основи в будівлю нової української нації; 

7) доба «Галицького П’ємонту» на межі ХІХ – ХХ ст., коли Галичина перетворилася на гігантський «генератор» всеукраїнського політичного й культурного поступу, коли тут започатковувалися визначальні процеси творення модерної української нації: це період між 1880-ми й 1918-им роком; 

8) міжвоєнна доба – 1920–1930-і рр., – коли Галичина стала важливим «бастіоном українства» в ситуації совєтської окупації більшої частини України та формування якісно нових, яскраво-наступальних ідеологій в її просторі: християнського консерватизму, символом якого стала велична постать Митрополита Андрея Шептицького, й вольового націоналізму, символами якого стали імена ідеолога Дмитра Донцова та політика Степана Бандери; 

9) доба совєтської окупації Галичини: 1945 – 1991 рр. з усіма її негативними наслідками для національної культури й самосвідомості, внаслідок чого Галичина великою мірою втратила свої ментальні та культурно-інтелектуальні позитивні особливості.

Микола Бандрівський: Відкриття штучних тунелеподібних печер в Українських Карпатах: дослідники зупинилися перед чимось неочікувано цікавим?

Мабуть, чи не кожен з нас колись та й чув щось про «укриті скарби» в наших горах. З ким тільки не пов'язували ті «незбагненні багатства»: і з опришками, і шляхтичами, і турками та з татарами… А вже скільки народних оповідок записано про ті коштовності в Карпатах, то вже й не перелічити. 

А що каже наука на цю тему, наприклад, археологія ? – спитаєте ви.

До останнього часу археологія щодо «скарбів у Карпатах» зберігала мовчання. Ну, погодьтеся: то не справа науковців ганяти по горах у пошуках скарбів. І справа тут не в банальному ризику для наукової репутації як дослідника, а у тому, що не було жодної, більш-менш задокументованої, «зачіпки» за яку можна було б вхопитися і щось робити у тому напрямку.

Аж раптом… Ні, давайте все ж спершу спроможемося на кілька абзаців трохи нудного, але необхідного наукового викладу.

Отже, нашим петрогліфічним загоном, який провадить пошуки і фіксацію давніх наскельних зображень і петрогліфів в Івано-Франківській і Львівській областях, під час археологічних розвідок в горах було виявлено низку об'єктів, які названо штучними тунелеподібними печерами. У вказаних районах їх задокументовано, поки-що, три: біля сіл Середній Березів і Шешори-Прокурава Косівського району та ще один біля села Сукіль Долинського району Івано-Франківської області.

Так, в Середньому Березному обстежена нами печера знаходиться на відстані близько 200 метрів на схід від села із західної сторони гори Діл. Печера має вигляд прямого тунелю довжиною до 15 метрів і шириною 0,80-1,5 метра висотою до 2,30 метра. На відстані 8 метрів від входу є заповнений водою вхід до нижнього тунелю, до якого ведуть вирубані у камені сходинки і які проглядаються до 3,5 метра у глибину під водою. Рівень води у цьому бічному вході – радше, резервуарі, починається з глибини 1,20 від рівня долівки печери. На бічних стінах і на склепінні печери  простежуються сліди грубо виламаної породи, однак без слідів додаткового опрацювання зубилом.

Ще одна печера виявлена  неподалік Шешорів точніше на відстані 200 метрів на північний схід від села Прокурава в урочищі «Царина». Печера знаходиться в глибокій розщелині з якої витікає струмок. Підхід до неї стрімкий, з обидвох сторін оточений майже вертикальними  скельними «стінами» висотою до десяти метрів. З обидвох сторін при вході у бічних стінах видно вирубані у скелі пази для закріплення в них торцевих частин дерев'яних конструкцій. Сама печера має вигляд прямого тунелю довжиною 27 метрів при ширині до 1,5 метра, який трохи далі від входу має бічне відгалуження у вигляді тунелю довжиною 6,1 метра. Висота печери в місці розгалуження  понад чотири метри, стіни вкриті сталактитовою кіркою, а в самій печері – вогко і холодно, зі стелі постійно капає вода, а з глибини тунелю витікає джерело.

Олег Гуцуляк: Кто такие русины

Нет никакого отдельного народа "русины".

Есть об этом академическое решение Института украинского языка Национальной Академии наук Украины. См., например, экспертный доклад в Верховном Суде Украины его директора (в видео о "русскоязычном населении" на минуте 32.29 - http://www.youtube.com/watch?v=PK-R9lPVCY4&t=147s).

Под термином "русины" понимались просто украинцы, которые состоят из этнографическо-диалектных групп (гуцулов, бойков, лемков, буковинцев, волынян, закарпатцев, покутян, ополян, подолян, полещуков (правобережных и левобережных), надднепрян (тоже правобережных и левобережных), слобожан, причерноморцев).

Термин "русины" введен официально польской (rusyn) и австро-венгерской (ruthenischen, ruten) окупационными администрациями (с 14 века и до 1939/1945 гг.) для определения подданых, принадлежащих к Греко-Славяно-Русьской православной церкви и платящих налог по "русьскому праву" (осенью, с урожая).

Тех, кто платил подати по "волошскому праву" (весной, по приплоду скота), т. е. больше были животноводами (овцы и крупный скот), определялись как "волошины" (вариант: "волощуки", "волохи"), хотя одновременно считались и "русинами", так как принадлежали к Греко-Славяно-Руськой православной церкви.

Группа украинских переселенцев в 19 веке из Закарпатья в Сербию (живут в Воеводине, входившей ранее в Австро-Венгрию) частью определяют себя еще как "русины-украинцы" из-за традиции в память об именовании их в период Австро-Венгрии. Аналогичным образом "шифруются" и некоторые закарпатские украинцы в Венгрии и Словакии.

Галичане - термин политический, охватывает подданых бывшего (до 1918 г.)  Королевства Галиции и Лодомерии Австро-Венгерской империи (украинцев, поляков, евреев, немцев, караимов). После 1918 г. Западная Галичина (с центром в г. Краков) отошла к Польше, как Южная Малопольша, Восточная Галичина (с центром в г. Львов) - к Украине, как часть Западной Украины (вместе с Волынью, Закарпатьем, Буковиной и Опольем).

Іван Гаврилович: Журнал, яких обмаль. «Краєзнавець Прикарпаття» відзначив подвійний ювілей: 40 чисел за 20 років

Видається, що для нас уже звичною стала негативна тенденція, коли одне за одним «вмирають» періодичні друковані видання, залишаючись лише в історії прикарпатської і загалом вітчизняної преси та в пам’яті їхніх постійних читачів – як безповоротні втрати для українського інформаційного і культурно-духовного простору. Причому ця тенденція виразно проявилася ще за кілька років до нинішньої великої війни в Україні, а в час збройного, політичного й економічного протистояння нашої держави масованому вторгненню московитів ще більше загострилась.

Але чи можна списувати на війну як на ще вагоміший аргумент для виправдання плачевного стану вітчизняних друкованих ЗМІ фактичну байдужість до їхньої долі з боку владних структур? Запитання риторичне. Адже сучасна війна має гібридний характер й одна з її невіддільних складових – інформаційна, значення якої важко переоцінити у XXI ст.

Тому так втішила поява 40-го числа «Краєзнавця Прикарпаття», який уперше прийшов до читачів у 2003 році. Тим паче, що йдеться про видання журнального типу, яких в Україні виходить катастрофічно мало – можна перелічити на пальцях однієї руки. Власне, видання було зареєстроване наприкінці 2001-го як регіональний науково-методичний альманах, але це таки журнал за змістом і стилем викладу матеріалів, верстанням, оформленням, періодичністю виходу (раз на півріччя). А якщо сказати коротше – за читацьким «відчуттям»: тематика публікацій не вузьконаукова, а цікава і для широкого загалу, їхня мова доступна, жвава, без якогось нальоту академізму.

Ювілейний номер «Краєзнавця Прикарпаття» представили в ОУНБ ім. І. Франка. А у ключі презентації розгорнули на тематичній виставці «Мій край – моя історія жива» експозицію всіх випущених упродовж двох десятиліть номерів журналу, підготовлену працівницями головної книгозбірні області.

Головний редактор журналу – директор Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор філософії Михайло Косило нагадав основні віхи 20-річного шляху видання, призначеного, як можна виснувати вже з його назви, передовсім для краєзнавців та істориків, але насправді публікації журналу становлять інтерес для всіх, кому небайдужа історія рідного краю в загальноукраїнському контексті і хто її знання розглядає та сприймає як невід’ємну компоненту автентичності й духовності українців. Ось чому й визріла понад два десятиліття тому серед краєзнавців ідея створити свій друкований орган, який допоміг би розвивати краєзнавчий рух на Прикарпатті, популяризував їхні напрацювання й здобутки. Й увесь 2002 р. директор ОДЦТКУМ Михайло Косило разом з головою ОО тодішньої Всеукраїнської спілки краєзнавців Богданом Гаврилівим втілювали в життя ідею з підготовки першого числа журналу. Його редколегію очолив академік Володимир Грабовецький. А попрацювати над художнім оформленням видання запросили знаного художника-графіка Ярему Оленюка.

Микола Бандрівський: Чи мали тамплієри свої осідки на землях сучасної Західної України?

Про тамплієрів більшість з нас знає, що близько 800 років тому це був один із наймогутніших військово-релігійних Орденів середньовічної Європи. А от, чи були ці рицарі-хрестоносці на теренах сьогоднішньої Західної України?

А знаєте, що? Давайте спочатку подумки перенесемося у часи князя Данила Романовича, який був сучасником тамплієрів. Ви можете мені сказати: "...а що тут може бути цікавого..? Про різні храми, Галич і корону з Риму нам все це давно відомо...".

Воно то так, але... Оте одне "але" й не дає мені спокою ))) Спершу застановімося над таким: незважаючи на те, що частина читачів (окрім фахівців) й надалі вважає Візантійську імперію надійним, одновірним і рівноправним партнером галицьких князів, однак насправді такої держави як Візантійська імперія в часи князя Данила... не існувало. Бо на місці колишньої могутньої Візантійської імперії з якою постійно вів справи князь Роман Мстиславич (батько майбутнього короля Данила), із 1204 року постала - не менш сильна - Латинська імперія, яка проіснувала до 1261 року (так співпало, що саме того року відійшов до Вічності й сам князь Данило).

Гаразд, тут ви можете сказати: "...ну, і що з цього..? Яке відношення  може мати якась далека Латинська імперія до нашого сильного, незалежно-самостійного і всіма коханого галицько-волинського князівства?" 

Перш, ніж перейти до основного, поясню тут у кількох словах: всі ми знаємо, що майже усі давньоруські князі, які владарювали на теренах сучасної України у ХІІІ столітті, залишили після себе сотні підвісних свинцевих печаток якими в їх канцеляріях скріплювали пергаментні документи. Тобто, у ті часи майже усі давньоруські володарі мали персональні чи державні печатки, окрім двох князів: Данила Романовича і його сина Льва від часу правління яких  до нас чомусь не дійшло жодної (!) ні персональної, ні державної підвісної печатки. Випадковість? Чи тут слід написати типу: "може ще знайдуть їх печатки..."? Ні, судячи з усього не знайдуть ніколи, бо скрупульозні і постійні пошуки данилових і левових печаток тривають вже не одне століття...

То, у чому ж справа? Відповідь може виявитися доволі несподіваною: уся справа у нюансах тогочасних правових документів які стосувалися Галицької і Львівської землі (тут мус розмежовувати ці поняття).

Що я маю на увазі? А те, що за свідченням авторитетного історика-хроніста Никити Хоніята (кін. ХІІ ст.) Галицьке князівство, на відміну від інших руських князівств, було візантійською «топархією», тобто автономною провінцією Візантійської імперії. Тобто, щонайпізніше від другої половини ХІІ століття, галицька Русь (або ж, принаймні, основна її частина) не була самодостатнім і незалежним державним утворенням, як ми традиційно звикли собі уявляти, а представляла собою - щонайменше впродовж кількох десятиліть - автономну провінцію Візантійської імперії. 

Більше того, Візантійський імператорський двір розглядав галицького князя як Hypospondos, що за візантійською вселенською термінологією прирівнювалося до давнього гасла: «союзний Риму народ» - cocii populi Romani. Тому, не дивно, що переважна більшість тогочасних візантійських джерел стосуються в основному Галицької Русі, володар якої часто протиставлявся володарю Києва і розглядався як цілком самостійний. Але, не лише візантійські автори називали Русь складовою частиною Візантійської імперії. Про це в унісон пишуть і тогочасні авторитетні та достовірні джерела на які до праці М.Войнара, а нещодавно і І.Паславського, мало зверталось уваги.

А от коли 13 квітня 1204 року хрестоносці й учасники 4-го Хрестового походу взяли приступом Константинополь, то на руїнах колишньої Візантійської імперії й повстала цілком нова держава - Латинська імперія (як її називали греки) або ж Романія (як її називали самі хрестоносці). Так от, створена хрестоносцями Латинська імперія успадкувала всі ці королівства (напр. Фессалонікійське), князівства (наприклад Ахайське), герцогства (наприклад Афінське) та інші, донедавна підвладні Константинополю, державні утворення.

Взявши до уваги вищенаведене свідчення Никити Хоніята про Галицьке князівство як про візантійську топархію (тобто, автономну провінцію цієї імперії) та інші докази такого підпорядкування, можемо обережно припустити, що хрестоносці, завоювавши Візантію і витіснивши православного Патріарха до Нікеї, у 1204 році номінально успадкували (серед підлеглих Візантії територій) також і якийсь різновид права на Галицьке князівство. Тобто, з цього моменту його (Галицького князівства) територія могла розглядатися, принаймні якийсь час, як канонічна територія Латинської імперії хрестоносців, оскільки Константинопольський Патріархат, до якого належали галицькі православні церкви, вже був ліквідований.

Мабуть власне через такі-от нюанси міжнародної політики князь Данило Романович навіть теоретично вже не міг бути  незалежним і самодостатнім правителем, а мусив лавірувати між Латинською імперією, Римом, угорським королем і монголами. Причому, угорський король судячи із наявних правових актів мав певні юридичні підстави на володіння частиною територій які колись визнавали владу галицького князя (наприклад, один із кращих сучасних знавців русько-угорських відносин в часи Середньовіччя, Мирослав Волощук пише, що саме "...Арпади мали доволі серйозні юридичні підстави на володіння Середнім Подністров’ям і, можливо, навіть деякими волинськими землями..." (Волощук, 2006, с.100). Мабуть тому наш княжий Галич з довколишніми територіями у ХІІ-ХІІІ століттях неодноразово виходив зі складу Русі і входив до угорського королівства: наприклад у 1188-1189, 1211-1214, 1219-1221 роках.

А тепер власне й перейдемо до двох моментів, які пов’язані з Орденом тамплієрів і галицько-руськими теренами.

Микола Бандрівський: Галицько-волинська княгиня Констанція, дружина княза Лева І

Замок, в якому брали шлюб наші князь Лев і королівна Констанція (сьогоднішні світлини тієї фортеці)

Нині отримав низку цікавих світлин зі замку Зволен у Словаччині, в якому брали шлюб князь Лев і княжна Констанція близько 800 років тому. Зробив ці фото і оперативно вислав Nestor Chornovus (син Володимира Чорновуса), який мандрує тими краями. 

Почати слід, мабуть, з того, що давньоруський Львів знав у своїй багатовіковій історії чимало гарних, мудрих і сильних жінок. Імена переважної більшості з них, як і імена їх чоловіків, вже давно канули у небуття. 

Проте ім’я однієї з тих жінок, яка не лише вражала сучасників своєю красою, але й вірою свого серця, європейська історія все ж таки донесла до нашого часу. Ім’я цій (багато в чому все ще загадковій для істориків) особистості – княгиня Констанція (1237-1302 роки) – вірна і довголітня дружина одного з найвидатніших західноруських князів - Льва Даниловича, з якою він прожив більш як півстоліття.

У своєму земному житті, як і кожен з нас, несла свій хрест і княгиня Констанція - з терпіннями і випробовування, про які сьогодні ніхто вже не довідається. Знаємо лиш одне, що пам’ять про неї довгі роки зазнавала несправедливої наруги: майже через три століття після відходу її у Вічність, на догоду чиїмсь амбіціям, княгиню Констанцію оголосили «римо-католичкою», основуючись лише на тому одному факті, що вона була донькою угорського короля Бели ІV з династії Арпадів. 

Однак в останні роки, здавалось би, так пропагована окремими науковцями і львівськими екскурсоводами приналежність княгині Констанції до католицтва, чим раз частіше починає піддаватися сумнівам.

 Які на це є підстави? 

Микола Бандрівський: Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій

Давні галичани знали толк у війні: ще три тисячоліття тому вони рубалися легкими і добре збалансованими мечами наносячи противникові дуже важких ударів. А розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани.

Галичина у зброярському мистецтві завжди відрізнялася від решти сьогоднішніх українських територій. В значній мірі можливо тому, що тогочасні галицькі спільноти (незалежно від їх етнічного походження) все були ближчими до Європи і до тих металообробних зброярських центрів в яких винаходили, запозичували і на свій кшталт творчо переосмислювали все те, що допомагало в ефективному веденні війн і завдаванні ворогові впродовж найкоротшого часу якнайбільших втрат і страждань.

Фактично тоді - близько трьох тисячоліть тому - був своєрідний "вибух" цього універсального типу клинкової зброї колючо-рубаючого призначення на сьогоднішніх західноукраїнських теренах. Уявіть собі: тільки на території Галичини у різний час виявлено 36 цілих бронзових мечів та десятки фрагментів інших. Усі, відомі на сьогодні екземпляри галицьких тогочасних мечів розділено на три групи: 1-мечі з окремо вилитим руків'ям (15 екз.); 2-мечі із суцільним (тобто, відлитим разом із клинком) руків'ям (8 екз.); 3-мечі або їх фрагменти, докладна інформація про які, відсутня (13 екз.). 

Найцікавішим з них є, мабуть, довгий бронзовий меч зі села Язловець Бучацького району Тернопільської області (зберігається в Археологічному музеї у Кракові). Центр ваги язловецького меча  зумисне зміщений до кінця, за рахунок розширення у листоподібну форму верхньої частини клинка (див. рисунок). Такі мечі призначалися для нанесення  дуже важких ударів, причому часто по захищеному панциром противникові. Розширений на кінці  клинок меча давав додатковий ефект "розвалювання" рубленої рани, а за рахунок збільшення ваги в цій частині леза, додатково посилював удар. Прекрасна збалансованість  клинка з Язлівця при ударі зводила до мінімуму віддачу на руків'я. Антеноподібне навершя руків'я меча з Язлівця було не декором, а мало суто практичне значення: 1 - при нанесенні колючого удару втримувало долоню на руків'ї, не даючи їй зісковзнути; 2 - слугувало опорною точкою при висмикуванні меча з противника.

Меч з Язлівця не був призначений для фехтування. Цього не допускала своєрідна збалансованість клинка, тому використання його у пішому бою було малоефективним.  Язлівецький меч, який ви бачите на рисунку, скоріш за все слід відносити до групи кавалерійських мечів, які від звичайних мечів відрізнялися значно довшим клинком, що зумовлено було необхідністю "діставати" піших воїнів із сідла.  Крім того, при рубанні кавалеристів між собою вершник повинен був мати можливість прикрити клинком увесь свій корпус (до сідла), коли противник наносив удар.

Отож, оглядаючи за склом музейної вітрини бронзовий меч, вкритий смарагдовою патиною, все пам'ятаймо, що дивимося ми не лише на дуже давню і незвично цікаву річ а  - на зброю, яка більш як три тисячоліття тому комусь не раз захищала життя, а комусь - обірвала мрії і плани у той злополучний, для нього день...

Микола Бандрівський: Сардинія і... Галичина

На світлині ви бачите молоду жінку у традиційному, для середземноморського острова Сардинія, національному вбранні. Розкішна сукня, прегарні сережки й такі ж вишукані нагрудні прикраси - все видає у їх власниці досконалий смак і слідування традиціям.

Ну, і звісно, отой спокійний, сповнений самоповаги, її погляд та характерні риси обличчя. Окрім того, смуглявість, темна пігментація її волосся і - підкреслено європеоїдне лице - безпомилково видають у ній мешканку Центрального Середземномор'я (райони Апеннінського півострова та ін.).

... Проводячи розкопки у різних куточках Галичини і багато спілкуючись, я не раз відзначав, про себе, певну особливість антропологічних рис галичанок, які, як я тоді припускав, назагал тяжіють до півдня Європи. І в манері спілкування, і в їх (галичанок) ментальності, часами ніби вловлюється отой незримий і закорінений у дуже далеких епохах, генетичний зв’язок з тогочасними цивілізаціями півдня Європи.

Так от, до чого я веду: в останні роки на заході України чим раз більше віднаходять речей (зброя, прикраси, ритуальні предмети та ін), які безсумнівно були виготовлені у тих віддалених районах Центрального Середземномор'я. Звісно, потрапити на наші землі всі ці речі могли в різний спосіб: внаслідок торгово-вимінних контактів, як імпорт або ж як військова здобич (трофей). Але!..

Є таке поняття як картографування знахідок. Так от: якщо взяти, для прикладу, бронзові етруські церемоніальні шоломи (див. фото), то вони (ці шоломи) утворюють на заході України компактне гніздо, де в різних місцях їх знайдено чотири екземпляри. Причому, в інших районах України, такі етруські шоломи відсутні (нагадаю, що датуються вони близько 2700 років тому). Немає таких етруських шоломів і на суміжних територіях Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Німеччини, Австрії та ін. Цікаво, правда ж?

Особливий інтерес, у цьому плані, становить бронзова статуетка із околиць села Лужани Кіцманського району Чернівецької області, яка зображає воїна у повний зріст зі щитом і мечем у руках та у захисному шоломі з маленькими ріжками (див. рисунок). Ця статуетка з Лужан має найближчі аналогії серед зразків металопластики культури нурагів на острові Сардинія і пов’язується першовідкривачем - Миколою Ільківим, з народом шардана, який, як припускають дослідники, походив з Балканського півострова. Іншими словами, у галицькій археології ранньозалізної доби вимальовується доволі цікава проблема, вирішення якої може мати певну причетність до питань походження сьогоднішніх галичан.

... На такі-от, несподівані асоціації наштовхнуло фото цієї імпозантної сардинійки, про яку йшла мова на початку допису. Ану ж, вже в недалекому майбутньому, ми матимемо змогу провести порівняльні ДНК-аналізи між тим населенням, яке замешкувало сьогоднішню Галичину близько 2700 років тому, і тим населенням, яке в той час заселяло Центральне Середземномор'я. От, цікаво, які результати (схожості ?, спорідненості ?), ми отримаємо у підсумку? 

Звісно, за минулі тисячоліття терени Галичини перетнуло десятки народів і етносів. І, цим, наші підкарпатські землі, нічим не відрізняються від інших культурно-етнічних лакун Стародавньої Європи. Народи якийсь час проживали, потім, під впливом воєн, епідемій чи інших лих вимирали або ж відходили на інші землі, звідки, за якихось пару століть знову вертали на раніше обжиті рідні землі, де за той час вже встигли оселитися носії інших культур. І так тривало повсемісно. 

А, от, чи у всій тій міжетнічній колотнечі залишалися острівки відносно автохтонного населення, яке не було зачеплено тими міграційними хвилями (свого часу, Лариса Крушельницька назвала такі утворення "ізолятами"), ще треба з'ясувати...

Ігор Лазоришин: Іван Драбчук: розмова з краєзнавцем

Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка

Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».

– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.

Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.

– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?

Микола Бандрівський: Зникле кельтське місто на Львівщині: чому не розпочинаємо його пошуки?

Багато хто з нас замилуваний в Античний Світ: у його скульптури, храми, історію чи міфологію. Хоча, для нас, галичан, античність  зараз сприймається як щось дуже далеке а до того ж ще й частково зникле, одним словом - "не наше".

А, між тим реальність виглядає куди цікавішою.

Приміром, як би ви відповіли на питання: чи знали давні греки і римляни про наш підкарпатський край, про Дністер (у його середній і верхній течії), зрештою, про самі Карпати? Не буду розписувати тут цю проблему, а скажу коротко: і елліни, і вже ранні латиняни не лише знали, але й чудово орієнтувалися на тогочасній карті Європи, де знаходиться ота "гора Карпатос", які спільноти мешкають на передкарпатті і прилеглому Придністров’ї. Все це давно відоме і опубліковане у численних наукових працях із коментарями та відповідними покликаннями на першоджерела і літературу.

Усвідомлюючи обмеженість формату, нижче коротко закцентую увагу лише на одному давньому манускрипті, в якому йде мова не лише про терени сучасної Галичини, але й подаються доволі точні координати (свого роду GPS античного світу) кількох непорушних об’єктів, які тут (у тому часі) знаходилися,  у тому числі й на території теперішньої Львівщини.

Мова йде про документ під назвою "Керівництво з географії", який був написаний давньогрецьким математиком, астрономом і географом Клавдієм Птолемеєм у місті Александрія приблизно у 141 році (у цій своїй праці Птолемей використав записки Маріноса з Тіри, який жив у ІІ столітті до нар. Хр.).

Так от: Клавдій Птолемей вказує у Середньому і Верхньому Придністров’ї назви чотирьох міст (урбанонімів), а у 8-ій книзі визначає їх географічне розташування, довготу і широту у градусах і мінутах.

Ще у 1992 році я зробив спробу злокалізувати ці урбаноніми на сучасній карті, а результати своїх розрахунків я тоді опублікував у низці своїх праць (див. покликання під текстом допису).

Микола Бандрівський: Галицька Русь під правлінням хана Узбека або: чому багато хто з нас, як нечистий ладану, все ще остерігається визнати очевидні факти 600-літньої давнини

Так, годжуся з вами: заголовок допису доволі неочікуваний. Чи, правомірно взагалі - отак ставити питання: якесь підпорядкування галицької Русі та ще й ординцям? Давайте спершу спокійно проаналізуємо те, що відомо на цю тему, а вже опісля робитимемо висновки.

Отже, почну з двох писемних джерел. 

По-перше, десь на початку 1320-их років відомий географ, мандрівник і державний діяч  венецієць Маріно Санудо Старший (значення праць якого порівнюють із відкриттями Марко Поло) у своїй капітальній праці "Liber secretorum fidelium crucis" серед маси інших сюжетів оповідає про появу золотоординських кочовиків у країнах Центральної Європи. Власне, про галицькі землі  Маріно Санудо згадав у листі до короля Франції Філіпа VI, який він написав десь на початку жовтня 1334 року. У цьому листі Маріно Санудо пише, що "...Надалі є на Русі двоє князів, що коряться Татарам, які тримають землю величезну з народом численним, слідують греків [релігійними] стопами. й звідки проникають коштовності різні у значній кількості до Франції, до Німеччини, до Італії... й на півдні проте є Русь Мала, яка граничить на заході з Польщею, на півдні, отже, з Угорщиною, і на сході з татарами Узбека, господаря свого уже згаданого...".

По-друге, вищенаведене свідчення якимсь дивним чином перегукується із повідомленням ще одного середньовічного автора - швейцарського ченця-францисканця (а, заодно, й знаного хроніста й автора фундаментального "Chronicon a Friderico II Imperatore ad annum 1348", брата Йогана із Вінтертура, який, описуючи події початку 1340-их років вказує, що "...кажуть, тому що імператор Татарський незадовго до цього часу двох поганських королів цілком достойних поставив на чолі русів, які їх один за одним потруїли..."

Пару літ тому, львівський дослідник Ілля Паршин, завідувач  відділом історії середніх віків Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, аналізуючи ці свідчення зауважив, що "...ступінь підпорядкованості галицько-волинських володарів кочівникам у XIV столітті - питання малодосліджене" (див. покликання на цю працю під моїм дописом). Про якусь особливу роль, яку мала у той час галицька держава, свідчить й те, - пише вищезгаданий дослідник, що династія наших Романовичів у той час не проводила перепис (на зразок обліку) свого населення, так як це робили інші руські князівства перебуваючи у складі Золотої Орди.

Отже, які висновки (чи, радше, припущення) можна зробити із вищенаведеного?

Микола Бандрівський: Галицька Русь і Золота Орда

Давня Галичина була під владою монголів майже півтора століття. І, це для нас не приниження, оскільки могутня імперія монголів підкорила, на той час, увесь Китай, країни Середньої Азії та встигла поставити на коліна частину європейських держав. Як то все відбувалося на підкарпатських землях..?

Про хана Батия і ті спустошення, які привнесли його армії на терени руських князівств, знають усі. Здавалось-би, про що тут може бути мова: ті дикі ординці для нас вороги і все тут... Саме таке розуміння послідовно пропагувала радянська, а сьогодні, російська історіографія та численні прихильники саме такого бачення перебігу подій, у сьогоднішній Україні. Але, дійсність виявляється, куди цікавішою..!

Почну із простого. Якщо ви гадаєте, що орда Батия (правильніше, Бату-хана) пройшла "вогнем і мечем" по всій Галичині, як і по деяких інших руських князівствах, то тут ви помиляєтеся.  Жодного (!) міста у Галичині, монгольські війська не знищили. Наприклад, у стольному Галичі (на території теперішньої Івано-Франківської області) досі не знайдено жодних слідів монгольського штурму і руйнувань, які б могли відноситися до того часу (1241 року). І, це попри майже півтора століття інтенсивних археологічних розкопок в самому Галичі та на його околицях. Те саме можемо сказати й щодо усіх інших підкарпатських твердинь: жодного монгольського наконечника стріли і слідів пожарищ там досі не виявлено.

Навіть, під час розкопок усім вам відомої наскельної фортеці Тустань у Сколівських Бескидах, попри два десятиліття пошуків не знайдено жодних ознак штурму, який би можна було приписати монгольським військам (хоча через сусідні сучасні міста Синевидсько і Сколе, того 1241 року пройшло понад 60 тисяч батиєвих вершників у напрямку до Верецького перевалу, а звідтам - на горішнє Потисся і на історичний Альфельд, тобто на Середньодунайську низовину). На урицьких скелях, на яких була збудована Тустань, також не знайдено жодного вістря монгольської стріли, хоча різнотипних центральноєвропейських наконечників стріл до луків і арбалетів, там знайдено буквально кілограми (можу це стверджувати, оскільки я особисто брав участь у розкопках Тустані впродовж кількох польових сезонів спочатку під керівництвом Лариси Крушельницької, а згодом під орудою Михайла Рожка). 

Отож, чим пояснити таку разючу невідповідність між тим, що нам десятиліттями пропагують про "Батиєву навалу на Галичину" і очевидним станом речей?