В основі підходу Чаусідіса лежить концепція міфо-археологічного синтезу, що поєднує археологічні дані з етнографічними паралелями та фольклором, особливо слов’янським та балканським. Він вважав, що символи зберігають своє смислове ядро протягом тисячоліть, змінюючи лише зовнішню форму, і що будь-який археологічний об’єкт — від керамічної фігурки до планування поселення — може розповісти історію про релігійні та космологічні уявлення давніх людей. Особливу увагу Чаусідіс приділяв просторовій семіотиці, аналізуючи не лише сам об’єкт, а й його положення у просторі, відносно сторін світу, людського тіла або контексту поховання, створюючи своєрідні мікрокосми у межах архітектури та предметів, що дозволяє читати матеріальну культуру як модель Всесвіту.
Центральним у дослідженнях Чаусідіса є аналіз божеств, де він, на відміну від класичного підходу Жоржа Дюмезіля, не сприймає їх як носіїв лише соціальної функції у структурі пантеону, а як універсальні принципи організації космосу. Його методологія ґрунтується на трьох основних стовпах: божество як архітектурна та геометрична модель, бінарні опозиції у богах та антропоморфні деталі археологічних знахідок. Аналізуючи будову язичницьких храмів або ідолів, Чаусідіс вбачав у них відображення структури Всесвіту, де нижній світ репрезентує підземного бога, середній — людський рівень, а верхній — небесних божеств. Найвідоміший приклад цього підходу — Збруцький ідол, який він трактує як семіотичну карту, де вертикальна та горизонтальна осі перетинаються, створюючи модель космосу. Божеств він розглядає як точки перетину цих осей, де кожна деталь предмета або архітектурної конструкції має свій сенс і функцію в системі світу.
