Андрій Поцелуйко: Між полем і каменем: есе про цивілізацію, пам’ять і два способи бути людиною

Людська історія почалася не з держав, не з імперій і навіть не з міст. Вона почалася з вогню серед ночі, з маленького гурту людей, які навчилися жити разом перед обличчям природи — страшної, незрозумілої, величної. Перші люди не мали законів у сучасному сенсі, не знали письма, не будували храмів із каменю, але вже тоді народжувалося щось набагато важливіше: народжувався світ людських зв’язків, спільних страхів, вірувань і звичаїв. Народжувалася соціокультура — невидима тканина людського співжиття, завдяки якій людина переставала бути просто біологічною істотою і ставала частиною спільноти.

Усе, що ми називаємо цивілізацією, виросло саме з цього первісного досвіду. Бо цивілізація — це не просто кам’яні міста, армії, закони чи технології. Це насамперед особлива форма організації людського життя, у якій культура й суспільство переплітаються настільки глибоко, що створюють нову історичну реальність. Цивілізація починається тоді, коли пам’ять перестає жити лише в людських голосах і переходить у письмо; коли звичай перетворюється на закон; коли рід стає державою; коли окрема громада починає усвідомлювати себе частиною великого історичного світу, який має минуле, теперішнє і майбутнє.

Проте шлях до цивілізації ніколи не був прямим. У самій її основі лежить давній внутрішній поділ людського світу — поділ між землею і каменем, між природою і порядком, між селом і містом. Це не лише географічний поділ, а щось набагато глибше. Це два різні способи бути людиною.

Село виникло раніше за місто, і в цьому є символічна правда історії. Людина спершу навчилася слухати землю, а вже потім — наказувати їй. Рустикальний світ — світ села, поля, худоби, річок і сезонів — формував особливий тип свідомості. Тут усе залежало від ритму природи. Людина не могла пришвидшити весну або скасувати зиму, не могла наказати дощу прийти раніше. Вона мусила жити в гармонії з тим, що значно більше за неї. Саме тому сільська культура завжди була культурою терпіння, пам’яті та циклічності.

Андрій Поцелуйко: Метафізика цивілізаційного розлому: між жертвою Авеля та містом Каїна

 Історія людства — це не лише хронологія винаходів, а передусім розгортання прадавнього архетипу, закладеного в біблійному сюжеті про двох братів. Розглядаючи рустикальну сільську цивілізацію та урбаністичну технократію через призму образів Авеля та Каїна, ми виявляємо фундаментальний онтологічний конфлікт. 

Авель, пастух і споглядач, уособлює органічне буття. Його світ — це простір відкритого неба, де людина не панує над природою, а вписується в її ритми. Сільська цивілізація в своїй основі є «авелевою»: вона тримається на циклічності, прийнятті сакрального порядку та мінімальному втручанні в ландшафт. Жертва Авеля — це плоди живої природи, що символізують гармонію між творцем і творінням, де техніка є лише допоміжним інструментом, а не самоціллю.

Натомість Каїн, землероб, що став братовбивцею, постає першим архітектором штучного світу. Після вигнання саме він будує перше місто, закладаючи фундамент урбаністичного, технологієцентричного шляху. Місто Каїна — це спроба автономії від Бога та природи, створення «другої натури» за допомогою стін і заліза. Якщо Авель покладається на благодать, то Каїн — на розрахунок і дію. Технологія в цьому контексті виступає як компенсація втраченого раю: людина, що відчуває себе вигнанцем у дикому світі, змушена захищатися бронею з бетону та механізмів. Нащадки Каїна стають майстрами металу та музики, перетворюючи світ на простір енергії та експансії. Це шлях лінійного прогресу, який не знає зупинки, бо в його основі лежить тривога вигнанця.

Конфлікт між цими типами цивілізації є трагічним, адже в історичній перспективі Каїн неминуче перемагає Авеля. Урбаністичний світ, озброєний технологією, поглинає рустикальний простір, нав’язуючи йому свою волю та швидкість. Проте ця перемога є пірровою: відриваючись від «авелевої» тиші та природних коренів, людина потрапляє в полон власних винаходів. Сучасна технократія — це апогей каїнічного духу, де ефективність замінила сенс, а алгоритм — молитву. 

Ми живемо в епоху, коли «місто» стало глобальним, проте десь у глибині культури все ще живе туга за авелевою простотою — за тим станом буття, де людина не була оператором машини, а була свідком буття. Ця дуальність залишається головним викликом нашого часу: чи зможемо ми, мешканці міст Каїна, зберегти в собі жертовну щирість Авеля?

Рустем Вахитов: Цивилизация рубля и цивилизация земли

Существуют не только субъективные, личностные и не только верхушечные, актуальные, политические причины происходящего сегодня в Белоруссии. Есть еще и глубинные социологические причины, о которых в газетах не пишут и по телевизору не говорят, но которые более или менее ясны специалистам. И главная среди них – ускоренная урбанизация республики в последние 20 лет.

Это давно уже известный факт. Лукашенко пришел к власти в 1994 году в республике, где селяне составляли до 40%, да и многие горожане были таковыми лишь номинально. Они жили в малых и средних городах и были полуаграриями (совмещали работу в городском госсекторе с садоводчеством и огородничеством, чувствуя себя наполовину крестьянами – почти как их отцы и деды). Лукашенко был для них «своим», он воплощал их представления о руководителе, их менталитет, он говорил, как они и думал как они.

Теперь в Белоруссии горожан – около 80%. Беларусь одна из самых урбанизированных республик на постсоветском пространстве. И без сомнений – это следствие эффективности политико-экономического курса Лукашенко. Но, по законам диалектики, успех белорусского социализма подготовил и почву для его кризиса (как это произошло и с советским социализмом в целом). Итак, белорусы теперь – нация горожан. Причем значительная их часть живет в мегаполисе – Минске. Молодежь из малых и средних городов стремится в Минск, как в России их сверстники – в Москву.

Демограф Вишневский в книге «Серп и рубль» отмечал, что горожанин отличается от селянина ментально: горожанин – индивидуалист, он не знает даже соседей, он обеспечивает себя не при помощи своего хозяйства, а при помощи продажи на рынке своей силы и умений, для него большую роль играют деньги. Это уже «цивилизация рубля», а не «цивилизация земли». Люди «цивилизации рубля» ориентированы на рынок, выгоду, деньги, на договорные отношения, а не на общинную патриархальную взаимопомощь. Они – в большей мере циники, воспринимают себя как «высшее сословие» по сравнению с селянами. Посмотрите на интернет-хомячков с шариками на улицах Минска. Они презрительно смотрят на Лукашенко, да и на все прежнее поколение – то есть на своих отцов. Отцы для них – «колхозники», которые «не врубаются в современную жизнь». Это – постмодернистские Эдипы. Их уже много, но не критически. Однако ближайшие лет 15 станут решающими. Если не удастся возродить село (и цивилизовать его, чтоб люди оттуда не бежали), а также создать небуржуазный вариант урбанизма, то все проиграно (не только в Белоруссии, но и в России). Городская цивилизация тоже необходима и тоже имеет свои плюсы, но она не должна конфликтовать с «почвой», из которой выросла. У нас между городом и селом еще ведь – цивилизационный раскол, наш урбанизм – западнический.

К тому же в наших же условиях, на периферии мирового капитализма местная либерально-западническая «цивилизация рубля» вообще мало жизнеспособна. У нее нет «своей периферии», которую можно высасывать, как делает «цивилизация доллара» (а если и есть более бедные страны, то это временно, и много из них не высосешь).

Алексей Широпаев: Революция Городов

Владимир Карпец пишет: «Москва совершенно очевидно превращается в источник немыслимой заразы. Рискую быть непонятым, но тем не менее приходится признать: политика урбанизации, которую проводил Сталин, в конечном счете — в отдаленной по отношению к нему самому перспективе — была ошибочной. Именно она породила т.н. «городской средний класс», который оказывается могильщиком ВСЕЙ исторической России».

Что ж, не знаю, кто как, а я Карпца отлично понял. Пара замечаний.

Во-первых, урбанистом Сталин был вынужденным. Точно так же Петр Первый был вынужденным западником. И Петр, и Сталин шли на внешнюю модернизацию ради сохранения архаичной, ордынской сущности российской политической системы. Оба соглашались на известный компромисс с прогрессом ради достижения большей мощи своей военно-крепостнической империи. Оба заплатили за это существенными издержками: Петр – возникновением русской культуры европейского типа, приведшей к Февралю 17-го; Сталин – возникновением западнической городской культуры, приведшей к Августу 91-го.

О чем это говорит? О том, что, стремясь выжить, российская политическая система, «историческая Россия» вынуждена периодически идти на компромиссы с ненавистным ей Западом, частично впуская его в себя, и чем дальше, тем больше. И, в конце концов, эти компромиссы должны ее разрушить или трансформировать в нечто принципиально иное, поскольку западная составляющая – электоральная, культурная, политическая, ментальная – в России неуклонно возрастает и крепнет. Подъем городских протестных настроений, начавшийся в декабре на Болотной, говорит именно об этом. Все шире и глубже слой образованных, европейски мыслящих горожан, типологически несовместимых с архаичной, ордынской природой «исторической России». Характерно, что освободительный процесс, столь громко заявивший о себе прошлой зимой, нередко так и называют: движение «рассерженных горожан», «революция городов».