Бордживой Достал: Правда о двоеверие на Руси

 

"... Нельзя не обратить внимание еще на одну область - религиозные верования, изучение которых раскрывает ряд общих черт и закономерностей. Б. А. Рыбаков отверг теорию двоеверия у раннесредневековых славян и показал, что нет существенной разницы между христианством и древним славянским язычеством как религиозным мировоззрением; отличия являются вторичными и возникли из-за наслоения различной идеологии на первоначальные эклектические христианские воззрения в условиях рабовладельческого и феодального строя. Он обратил внимание на то, что разные элементы славянского язычества возникли в разных хронологических и общественно-экономических условиях (26) и дожили до средневековья, когда слились с христианскими представлениями (27). Продемонстрировав это на примере многих стран, он тем самым создал методическую основу для сравнения материальных проявлений славянского язычества на всей славянской территории. Пережитки язычества сохранились в форме мелких амулетов, в орнаментации разных предметов и в остатках культовых мест...." (С. 86).

Достал, Бордживой. Некоторые общие проблемы археологии Древней Руси и Великой Моравии // // Древняя Русь и славяне / отв. ред. Т. В. Николаева. – М. : Наука, 1978. – С. 83-88

26. Рыбаков Б. А. Задачи изучения славянского языческого мировоззрения // Методологические вопросы общественных наук. - М., 1966. - С. 369--380; см. также: История СССР, т. 1, с. 500-511.

27. Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли полян // Сов. археология. - 1962. - № 4. - С. 66-89; Рыбаков Б. А. Космогония и мифология земледельцев неолита // Сов. археология. - 1965. - № 1. - С. 24-47, № 2. - С. 13-33; Рыбаков Б. А. Русалии и бог Симаргл-Переплут // Сов. археология. - 1967. - № 2. - С. 91-116; Рыбаков Б. А. Славянский весенний праздник // Новое в советской археологии. - М., 1965. - С. 254-257; Рыбаков Б. А. Языческая символика русских украшений ХІІ в. // Тезисы докладов советской делегации на І Международном конгрессе славянской археологии в Варшаве - М., 1965. - С. 64-73; Рыбаков Б. А. Макрокосм в микрокосме народного искусства // Декоративное искусство СССР. - 1975. - " 3. . - С. 30-41.

Geoffrey Sea: Four Cosmological Cognates Between Baikal-Yeniseian Languages and Northern North American Languages

I think I’ve shown adequately by analyzing mtDNA haplogroup A that there was a direct genealogical relationship between the Baikal-Yeniseian region and the northern North American peoples including the Chumash, the Almosans (Wakashan, Salish, and Algics), the Na-Dene, and various groups of Native Alaskans including the Tsimshian, the Tlingit, and the Eyak. Virtually all geneticists have recognized these relationships.

The Baikal-Yeniseian region, after the departure of groups that headed to North America, became the incubator of four language families – Turkic, Uralic, Yeniseian, and Tungusic – which had strong influence over three other Asian language families: Amuric (Nivkh), Itelmen, and Chukotko-Kamchatkan.

Some big advances have already been made in linking the Asian families just mentioned to the related North American language families. Edward Vajda has successfully shown that Yeniseian and Na-Dene are sufficiently related to merit calling them a single family, “Dene-Yeniseian.” Sergei Nikolaev has reconstructed a proposed proto-language for Nivkh, Wakashan, and Algonquian. I think I have shown that Tsimshian language is a direct descendant of Itelmen.

But a general problem in these attempts is that they have been too isolating. At the times of separation, which range from 14,000 to as little as 1,500 years ago (the latter for the separation of Yupik from Chukchi), the Asian languages on the list had usually not yet separated from each other. Between 14,000 and at least 9,000 years ago, the language most likely spoken in the Baikal-Yenisei region was something we could label Proto-Turkic-Uralic-Yeniseian-Tungusic-Almosan-Dene, and even that is an abbreviation. (I propose that this be called Baikalic.) For this reason, I suggest that the main reason for difficulty finding lexical correspondence is that so much differentiation and mixing has occurred within Asia and within the Americas over the long time period.

The linguist Joseph Greenberg proposed two large and related macro-families that he called Eurasiatic and Amerind. Both have been roundly rejected by historic linguists and I am absolutely not resurrecting his proposal. I am proposing a far more limited macro-family that emerged from the Baikal-Yenisei region and extended only to those North American groups that have proven genetic descent from the Baikal-Yeniseian region. I do think that real commonalities of languages within this group, such as agglutinative suffixing morphology with counting classes and an animate-inanimate gender system, provided Greenberg with the backbone of his overly-grand proposal.

Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new

This is not a thought for idle minds, but for those who seek strength in the whirlwind of events. Understand: the world you knew is an illusion, woven from familiar forms. It was tightly woven, but the threads have frayed.

Ukraine is not just land, it is a point of reassembly, where the energy of the old world collapses to make room for the new. This is a battlefield, not for territory, but for awareness. It is not armies that clash here, but intentions.

Look not at the actions, but at the whirlwind of power that rises from this land. It breaks old ties, destroys dogmas and opens doors to the new. Those who are able to see will understand: this conflict is a test of the spirit. It tests how ready you are to abandon old beliefs and find a new form.

The world is not collapsing. It is reassembling. And those who withstand this tension will become part of the new weave. Do not look for logic, look for strength. She is always there where the old fabric of reality is torn.

-----

Ця думка не для порожніх умів, але для тих, хто шукає силу у вирі подій. Осягни: світ, який ти знав, — лише ілюзія, зіткана зі звичних форм. Він був міцно сплетений, але нитки зносилися.

Україна — це не просто земля, це точка перескладання, де енергія старого світу зхлопується, щоби вивільнити місце для нового. Це поле битви, але не за території, а за усвідомлення. Тут стикаються не армії, а наміри.

Дивись не на дії, а на вихор сили, що здіймається з цієї землі. Він розриває старі зв'язки, руйнує догми і відчиняє двері до нового. Ті, хто здатний бачити, зрозуміють: цей конфлікт є випробуванням для духу. Він перевіряє, наскільки ти готовий відмовитися від старих переконань і набути нової форми.

Світ не руйнується. Він перезбирається. І ті, хто витримає цю напругу, стануть частиною нового плетива. Не шукай логіки, шукай силу. Вона завжди там, де рветься стара тканина реальності.

-----

Эта мысль не для праздных умов, но для тех, кто ищет силу в вихре событий. Постигни: мир, который ты знал, — лишь иллюзия, сотканная из привычных форм. Он был крепко сплетён, но нити износились.

Украина — это не просто земля, это точка пересборки, где энергия старого мира схлопывается, чтобы высвободить место для нового. Это — поле битвы, но не за территории, а за осознание. Здесь сталкиваются не армии, а намерения.

Смотри не на действия, а на вихрь силы, что поднимается из этой земли. Он разрывает старые связи, рушит догмы и открывает двери в новое. Те, кто способен видеть, поймут: этот конфликт — испытание для духа. Он проверяет, насколько ты готов отказаться от старых убеждений и обрести новую форму.

Мир не рушится. Он пересобирается. И те, кто выдержит это напряжение, станут частью нового плетения. Не ищи логику, ищи силу. Она всегда там, где рвётся старая ткань реальности.

Валерій Пекар: Ім'я проблеми -- Китай

Китай наздогнав Америку, і що з цим робити, ніхто не знає.

Тож завдання американської зовнішньої політики насправді не таке легке, як може здатися на перший погляд.

1. Китай претендує на позицію світового гегемона, зайняту нині Америкою. Перший крок до цього -- китайська експансія у Південно-Східній Азії, успіх якої означає початок незворотного занепаду Америки й піднесення Китаю на першу сходинку.

2. Китай живиться російськими ресурсами та тішиться одноосібним правом власності на росію. Відірвати росію від Китаю не вдається. (Це можна зробити, розділивши росію на частини, але поки Америка не готова до такого радикального шляху.) Залежність росії посилюється, і це загроза для США.

3. США не мають хорошого рішення, як протистояти Китаю, й постійно шукають його. Але якщо Китай має росію не просто сателітом, а фактично васалом, залежною країною, то рішення немає взагалі. Бо ніхто не знає, як воює Китай (остання китайська сухопутна війна була півстоліття тому, морська півтора століття тому, обидві провальні для Китаю). Але всі знають, як воює росія: закидує супротивника мільйоном трупів. 

4. Тому США бояться колапсу росії, звідси така обережність щодо санкцій та інших форм тиску. Обидва сценарії -- колапс влади в росії та консолідація влади в росії -- ведуть її до падіння в обійми Китаю. Китай все чудово розрахував і спланував. Що тепер робити Америці?

Тож не звинувачуйте американців в нерішучості. На кону доля світу загалом й Америки зокрема. Тут потрібна обережність і виваженість.

Що робити нам? Показати американцям третій шлях, який вже бачать окремі європейці: деколонізація, деімперіалізація росії. Завдання надзвичайно складне.

Андрій Богданович: СССР і рашизм

"Геокультурний" код радянсько-російської цивілізації.

## Формула радянсько-російської цивілізації: нафта, армія і культурна вітрина

Радянський Союз, а згодом і Російська Федерація, сформували унікальну цивілізаційну модель, яку можна звести до трьох головних компонентів:

1. економіка нафтової труби,

2. організація її військової охорони,

3. і реклама балету, музики та літератури.

Ця формула є не лише метафорою, а й коротким аналітичним портретом того, як функціонувала — і функціонує — ця держава в глобальному просторі.

### 1. Нафтова труба: економіка ресурсу, а не інновації

Економічна основа — це експорт сировини, передусім енергоносіїв. Радянська економіка базувалася на великомасштабній видобувній індустрії, зокрема нафті й газі. У пострадянській Росії ця модель не лише збереглася, а й стала ще більш централізованою: "труба" перетворилася на головний канал наповнення бюджету і головний важіль зовнішньої політики.

Це — "економіка ренти", не творення, а контроль за потоком ресурсу.

### 2. Військова охорона: структура силового контролю

Щоб утримати цю модель, держава вибудувала складну вертикаль силового захисту — від армії до спецслужб. В СРСР ця система була оформлена в ідеологічну оболонку марксизму-ленінізму, у РФ — у вигляді "державного патріотизму". Але суть залишилася незмінною: держава — це, насамперед, механізм контролю за ресурсом, територією та населенням.

Головна функція армії — не лише "захищати батьківщину", а гарантувати безперервність руху нафти та газу через геополітичні кордони.

### 3. Культурна вітрина: балет, Чайковський і Достоєвський

Щоби компенсувати брутальність першого й другого пунктів — світові демонструвалася "висока культура": балет, класична музика, література. Це культурне обличчя мало два завдання:

* зовнішнє: створити образ "духовної імперії", альтернативної західному меркантилізму;

* внутрішнє: забезпечити культурну гордість для власного населення, заміщаючи нестачу матеріального добробуту величчю "російської душі".

Це не випадково — це стратегічна частина цивілізаційного проєкту. Радянська (а згодом і російська) "м’яка сила" спиралася не на свободу, а на витончену культурну гордість.

---

## Висновок

Ця триєдина модель — труба, охорона, балет — створила парадоксальний симбіоз важкої індустрії, мілітаризму і витонченої естетики. І хоча зовні вона видається могутньою, внутрішньо — це система, що не продукує майбутнього. Вона не базується на інновації, свободі чи конкуренції, а на контролі, силі та пам’яті про культурну велич.

Завдання сучасного світу — розпізнати цю формулу не лише як форму, а як спосіб буття, який впливає на міжнародні відносини, культуру, інформацію і навіть війну.

Софія Дніпровська: Тверезий і конструктивний реалізм

Тверезий і конструктивний реалізм - це одночасно знати, як воно є насправді і як повинно бути. 

Приймати тільки те, що є - це цинізм/короткозорий прагматизм. Виходити лише з того, що повинно бути - наївний ідеалізм. 

Проектуючи цей принцип на міжнародні відносини, слід розуміти, що великі країни, які є творцями міжнародної архітектури і менторами нових незалежних держав, яких вони роззброюють і регулярно моніторять на предмет демократії і прав людини (іншими словами, пхаються у їхні внутрішні справи) і за результатами моніторингу вирішують, мати з ними контакти чи загнати в ізоляцію, повинні брати безпосередню участь у відновлені міжнародного права (як це було в 90 р.). 

Якщо вони ухиляються від цього обов'язку, то це є безперечною ознакою їхньої деградації. 

Ми маємо справу з деградуючим західним демократичним світом, який ще достатньо сильний, щоб на нас натиснути, або частково підтримати, щоб ми могли якийсь час протриматися на плаву і який неможливо змусити виконувати свої обов'язки повною мірою ні слізними проханнями, ні агресивними хамськими випадами в його бік. Тому нам слід витискати максимум зі старіючої й маразмуючої римо-германської (євроатлантичної) цивілізації, чітко усвідомлюючи межу цього максимуму. 

Але ця цивілізація вже не може бути для нас безперечним авторитетом і role model. Їй не можна беззастережно довіряти і довірятися. І доєднання до її наднаціональний структур не може бути центральною національною ідеєю і апогеєм національного розвитку. 

Декларувати євроатлантичні наміри має сенс лише як засіб, як спосіб морального тиску на західний естеблішмент і електорат (дивіться, люди щиро хочуть з нами дружити і жити з намі в союзі і злагоді - давайте їм поможемо чим можемо). 

А кінцевою метою має бути соборна і незалежна Українська Держава від Сяну по Кавказ.

Андрій Богданович: Звільнити розум: чому нам потрібні непрестижні виші

Чи завжди "успішний студент" означає "успішна людина"? Чи може вища освіта бути не сходинкою кар’єрного росту, а полем пошуку себе? І чи може навчальний заклад без гучного рейтингу дати світові генія? Відповіді на ці запитання змушують переосмислити значення освітньої системи. Історія філософа Мішеля Фуко — яскравий цьому приклад.

Фуко, який став однією з найвпливовіших фігур у гуманітарному знанні ХХ століття, зазнав чималих труднощів, намагаючись вступити до престижної École Normale Supérieure. Він не був зразковим учнем у класичному сенсі. Його інтелект був надто нестандартним, надто сміливим, надто неформатним. Та все ж, попри те, що система довго його не визнавала, він залишив у ній глибокий слід — як мислитель, що показав: знання не завжди зростає там, де його "садять" за розкладом.

І тут ми торкаємось ключової ідеї: не всі люди мислять однаково. Є ті, кому затишно в чітких структурах — їм підійдуть університети з жорсткими правилами, дедлайнами і конкуренцією. Але є й інші — з асоціативним мисленням, високою чутливістю, повільною (але глибокою) переробкою інформації. Вони не менш розумні — вони просто інші. І їм потрібні інші освітні середовища.

Саме тому "непрестижні" університети відіграють критично важливу роль. Вони не дублікати "великих" вишів, а їх доповнення — інколи навіть противага. Вони створюють альтернативу, яка:

1. Дає шанс тим, кого класична система відкидає. Десятки талановитих молодих людей не проходять "відсів", бо не вписуються у стандартизовані тести чи жорсткі формати. Їхній шлях — довший, але не менш гідний.

2. Стає простором самопізнання. Саме у менш регламентованому середовищі можна дозволити собі пробувати, змінювати, помилятися — й тим самим справді знаходити себе.

3. Вирощує ідеї, які не народились би в стерильному академічному просторі. Вільна атмосфера, в якій не заборонено мислити "інакше", — це інкубатор інновацій.

Світ не потребує ще одного однакового диплома. Він потребує різноманіття поглядів, підходів і способів розв'язання проблем. І саме це різноманіття народжується там, де є свобода для розуму — незалежно від статусу кампусу, висоти балів чи місця в рейтингу.

Зрештою, престиж — це не будівля і не бренд. Це те, що випускники залишають після себе у світі. Іноді — тишу, а іноді — Фуко.

Андрей Шуман: Поражение Левого Мира

Вой и стоны -- это итог поражения на Аляске 2025. Поражения страшного и непоправимого. Но не Украины и не западной цивилизации, а Левого Мира.

Что это за мир?

1. Мир ухода от ответственности. Мир страусов с головой в песке. Ни один европейский политик никогда не примет сильного решения, никогда, он примет половинчатое решение, чтобы разгребать кучу дерьма должен был бы не он, а его преемник. Ни один европейский лидер за 3,5 года войны не принял сильного решения. Вместо этого -- осуждения, санкции, которые не способны ничего поменять, деньги на принятие беженцев. Всё. Могу сказать точно. В случае агрессии против Эстонии, европейские страны примут эстонских беженцев, осудят агрессию, передадут сапёрные лопаты и старые автоматы и будут ждать, чем всё закончится.

2. Мир конца истории. Это мир очень специфических ценностей. Когда важность 35 пола настолько велика, что это более важная социальная проблема, чем среднестатистическая семья и её трудности. Хотя представителей этого пола и через лупу нельзя найти. А таяние ледников в Гренландии важнее десятков тысяч смертей на войне в Украине. Конец истории, фактически, уничтожил политический дискурс в Европе. Какие-то кривые зеркала, когда лгбт сообщества поддерживают самую брутальную террористическую организацию Ближнего Востока, устроившую концлагерь для собственного населения. Именно из-за конца истории политики уже не могут принимать политические решения.

3. Мир инфляции и ухода от рыночной экономики. Конец истории оплачивается в конечном итоге США прямо или косвенно. Прямо тем, что огромный бюджет запланирован на то, чтобы агенты конца истории хорошо жили, не работая, а занимаясь 35м полом и ледниками в Гренландии (раньше занимались озоновым слоем). Косвенно тем, что Европа полностью забила на безопасность. Безопасность Европы должны оплачивать США, чтобы освободившиеся деньги в ЕС могли тратить на конец истории. ЕС ещё создало отрицательное торговое сальдо для США, чтобы США вообще оплачивали возможность для Европы социальных программ. Это всё ведет к мировой инфляции и убийству рынка.

В этой связи для ЕС Путин не является злом. Это страшилки для СМИ, но без каких-то полноценных решений. А вот огромным злом является Трамп. Его ненавидят больше, чем Путина. 

Это как женщина, которая живёт на алименты от бывшего мужа и тут обнаруживается, что он не родной отец ребёнка и может не платить алименты. И тут у женщины всплывает вся ненависть к бывшему мужу. Трамп -- чистое зло для левых. Он больше не хочет платить алименты на не своих детей! Как он смеет?

Дмитрий Чернышев: Почему Москва так неудачно расположена?

Интересный вопрос задает (и сам пытается на него ответить) Tomas Pueyo — почему Москва, крупнейший город Европы, так неудачно расположена? 

Это одна из самых северных столиц мира (и больше следующей за ней по размеру во много раз). К Осло, Оттаве, Стокгольму, Рейкьявику, Хельсинки вопросов нет — они расположены на юге своих стран, но в России более теплых городов — с избытком. Большинство европейских столиц расположены на крупных реках, но Москва расположена на притоке небольшой реки. Москва находится вдали от крупных торговых путей. Москва — не морской порт. Плодородных почв вокруг нет — леса и болота, а севернее уже начинается тайга. Москва стоит даже не на Волге — у любого волжского города расположение гораздо лучше. У Москвы не было таких торговых возможностей, как, например, у Новгорода, который был гораздо богаче и активно торговал со всей Европой.

Фактически, с точки зрения географии, Москва была худшим кандидатом на звание столицы из всех крупных городов.

Короткий ответ на вопрос, почему Москва находится в таком медвежьем углу — кочевники. 

В 200 километрах к югу от Москвы начинаются бескрайние просторы евразийской степи, простирающиеся от Карпат до Монголии. Эти чернозёмные почвы идеально подходят для оседлого земледелия, но до середины XVII века они были практически не заселены крестьянами из-за постоянной угрозы набегов кочевников. С востока — монголы, с юга — Крымское ханство. Около трех миллионов человек были угнаны в плен со всех славянских земель (Россия, Украина, Польша) в XV и XVI веках. В первой половине XVII века из России угнали около 200 000 человек — около 3% населения.

Киевское княжество было разгромлено потому, что несмотря на богатство, полученное от земледелия и торговли с Византией, оно постоянно подвергалась нападению степных орд, пока монголы не сожгли Киев. Украина могла бы стать сверхдержавой, если бы не степные орды.

Расположение Москвы было лучше, поскольку степь заканчивалась примерно в 200 км к югу от неё, а у кочевников не было пастбищ, где они могли бы пасти скот по мере приближения к Москве. Леса и весенняя/осенняя распутица также замедляли их передвижение. Кочевникам приходилось проводить зимы на южных пастбищах, у берегов Черного и Каспийского морей.

Кочевникам приходилось совершать набеги на север преимущественно летом, и им требовалось около месяца, чтобы добраться до Москвы и еще месяц, чтобы вернуться, так что времени на набеги оставалось мало; это было практически пределом их возможностей на севере. Москве не нужно было обороняться месяцами подряд, ей достаточно было сдерживать врага несколько месяцев в году. Для того, чтобы дойти до Москвы, кочевникам нужно было форсировать несколько больших рек. И защитные рубежи Москвы начинались еще на Оке и Угре. Стратегия была проста: занять гарнизоны на линии Угра-Ока, чтобы блокировать все возможные места бродов, отразить любые попытки переправы через реку и ждать окончания похода. Еще южнее была построена Большая засечная черта. К 1630 году линия состояла примерно из 40 городов-крепостей и протянулась более чем на 500 километров с востока на запад. Исторический центр Москвы находится на северном берегу Москвы-реки — она тоже защищала город от южных кочевников.

К тому же Москва, расположенная на юге Владимиро-Суздальского княжества (Зелесья) как пограничный город около брода, была прикрыта другими русскими землями. От монгольских набегов ее защищали Рязанское и Нижегородское княжества. От набегов литовцев — Тверское и Смоленское. Когда враги доходили до Москвы, они уже были ослаблены и измотаны боями с соседями. 

Густые леса и болота также служили прекрасной защитой. 

В то время как другие княжества разорялись от постоянных войн, Москва была относительно тихим и безопасным местом. Это привлекало сюда бояр, ремесленников и крестьян со всей Руси. Это было преимуществом слабости и захолустья.

Помножьте географию на вероломную политику. Вместо того чтобы бороться с монголами, как это делала Тверь, московские князья стали их верными вассалами и главными сборщиками дани. Московские князья жестоко выбивали дань из других княжеств, часть оставляя себе. Иван Калита убедил (или заставил) митрополита Киевского и всея Руси перенести свою резиденцию из Владимира в Москву. Постепенно окрепнув, Москва начала методично, силой, обманом или подкупом, поглощать своих соседей — войны с Тверью, Новгородом, Вяткой, Псковом и Рязанью. Во время Новгородского погрома Волхов был запружен трупами. Новгородский летописец писал, что были дни, когда число убитых достигало полутора тысяч. А дни, в которые избивалось всего 500−600 человек, считались «счастливыми».

Андрій Богданович: Чому індоєвропейська цивілізація досягла успіху?

Чому саме індоєвропейські цивілізації — з їхніми різноманітними культурами, мовами та державними формами — стали домінантною силою в історії людства? 

Від античної Греції й Риму до середньовічної Європи, від колоніальних імперій до технологічного Заходу, саме ця цивілізаційна лінія дала світові багато ключових ідей, систем управління й наукових проривів. То в чому її глибинна сила?

Одну з відповідей пропонує порівняльна соціологія та антропологія: секрет індоєвропейського успіху полягає в гармонійному узгодженні соціального устрою з природною, біопсихологічною структурою людини.

Французький дослідник Жорж Дюмезіль, а за ним і сучасні антропологи, запропонували модель «трипартиції» — тобто поділу суспільства на три головні функції:

1. Священно-управлінська (жерці, володарі, законодавці);

2. Воїнська (захисники, солдати, силові структури);

3. Господарсько-годувальна (землероби, ремісники, виробники).

Цей поділ, на думку дослідників, не був довільним. Він відображав глибші біопсихологічні імпульси людини: потребу в сенсі, безпеці та матеріальному забезпеченні. Тобто — дух, сила і тіло в соціальній формі. Успіх індоєвропейських цивілізацій полягав у тому, що ці функції були чітко окреслені, соціально організовані й перебували в динамічному балансі. Влада не зводилась лише до сили, економіка не диктувала культури, духовна сфера не пригнічувала практичного життя — кожна з трьох сфер мала своє місце.

Такий баланс дозволив розвиватися ефективним політичним системам, військовій організації, розумінню права, а також етичним нормам співжиття. Він же забезпечив відносну стабільність, зростання населення, накопичення знань та технологій. Важливо й те, що ці соціальні функції знаходили відображення в релігії, символіці, міфології — створюючи культурну єдність і глибоке відчуття порядку.

 Саме в індоєвропейській традиції вдалося чітко виділити й узгодити ключові функції суспільного життя. В інших культурах ці ролі залишались або менш диференційованими, або домінувала якась одна — наприклад, сакральна або господарська — що ускладнювало розвиток складних структур.

Якщо поглянути глибше, можна сказати, що індоєвропейська модель — це приклад того, як суспільство, налаштувавшись на природні імпульси людини, здатне створити гармонійну, стійку й творчу систему. І саме в цьому — її головний внесок у світову історію.

Амвросий фон Сиверс: Обетование: Смысл земли

Земля Обетованная названа так, потому что обещана Богом Израилю. Данное наименован е окончательно устанавливается при прор.Моисее (Исход 3:08). 

Но возникает самый главный вопрос: почему? Потому что там обитали Авраам, Исаак и Ияков? Но сии персонажи обитали и в иных местах. Однако, те территории не обетованы в столь категоричной форме.

Попытаемся разобраться в некоторых малозаметных деталях, кои более проливают свет на саму выявленную проблему. 

Известно, что Авраам являлся по сути беженцем из Ура Халдейского (Когда пытаются трактовать его прозвище «иври» как «бродяга», т. е. м.б. верно только в мажотивном смысле : так его насмешливло именуют враги.) Он — династ без власти внутри Ура, но с какими-то полномочиями над членами самого племени. Впрочем, перед бегством из Ура он формирует некое новое племя, за счет богопрочитателей. В любом случае, лишившись династического домена в Уре, сохраняются некие аллоиды как в Арамее, так в самом Междуречте, где и обитали иврим. Он перешел в Харран, где уже обитали его близкие родственники. Он столь авторитетен и могущественен, что становится то ли визирем, то ли правителем в Эбле — до самого ее разгрома Нарам-Сином, прежде вызвавшего бегство из Ура. Т.к. впоследствии сохраняются связи с оставшимися в Харране и потомками Авраама, но не трудно предположить о его несомненных ни для кого патримониях в Арамее.

Но Авраам перешел в Ханаан, впрочем, задержавшись в Дамаске, ибо по сообщению античного историка «Абремус — 4-й царь Дамаска». Неизвестно, сколь долго он там пробыл в таком качество, но само сообщение — значительно.

В Ханаане патриарх устанавливает алтарь Богу: 

«И взял Аврам с собою Сару, жену свою, Лота, сына брата своего, и все имение, которое они приобрели, и всех людей, которых они имели в Харране; и вышли, чтобы идти в землю Ханаанскую; и пришли в землю Ханаанскую. И прошел Аврам по земле сей [по длине ее] до места Сихема, до дубравы Море́. В этой земле тогда [жили] Хананеи. И явился Господь Авраму и сказал [ему]: потомству твоему отдам Я землю сию. И создал там [Аврам] жертвенник Господу, Который явился ему. Оттуда двинулся он к горе, на восток от Вефиля; и поставил шатер свой так, что от него Вефиль был на запад, а Гай на восток; и создал там жертвенник Господу и призвал имя Господа (Быт.12:5-8).

 Само событие вполне м.б. интепретировано, что он создает жертвенник на своей собственной земле. Когда и каким образом он смог ее получить — неясно, но вполне мог воспользоваться обменом или простой покупкой. По возвращению из Египта он (Быт.20:1), через какое-то время, впервые сталкивается с Авимелехом филистимским, коий после инцидента с Саррой определяет: «И сказал Авимелех: вот, земля моя пред тобою; живи, где тебе угодно» (Быт.20:15). Надо отметить, что Авимелех — сам захватчик и пришелец, но он имеет актуальную власть в Гераре. В приведенных словах видно, что Авраам является несомненным собствнником земель возле Герара - «между Кадесом и Сурою». Указывается, что там где-то обитали ферезеи и хананеи, но они никак не определены в качестве владетелей. То, что впоследствии Авраам покупает пещеру для семейной усыпальницы у хеттов показывает нам формальную сторону приобретений Авраама. Однако, всё станет обусловлено центральной встречей с Мельхиседеком — царесященником Салимским, коему он приносит дары и получает благословение. В контексте всех событий, понятно, что Мельхиседек, признав его в царском статусе, разрешает пребывать на новой земле. И, судя по всему, именно Мельхиселек дает окончательную санкцию о Аврааме его племени для поселения в Ханаане, коя отныне и является землей обетованной.

С Авимелехом ведет переговоры и Исаак, по теме спорных земель и водопоев, что еще раз подчеркивает не только признаваемый его царский титул, но и несомненные земельные владения, граничащие с филистимскими. 

Амвросий фон Сиверс: Праотец Готский

   В праистории народа Готов нет ничего ясного, хотя, очень вероятно, она восходит к совершенно архаическим временам. 

     Считается  что имя народа Готов дано по их эпическому предку Гауту, Иорданом переданного в греческом произношении как Gapt. О связь с предыдущими правителями – а их было примерно пять – совершенно неясна. Из собственно скандинавских источников нам кое что выводится кое что иное. Так нам известно имя отца сего Эпонима – Тьяльви.

Тьяльви (др.-исл. Þjálfi) или Тьельвар (др.-гутн. Þjelvar), или Тиальфи— в германо-скандинавской мифологии сын крестьянина, появляющийся дважды в «Снорровой Эдде» и один раз в «Гутасаге». Аналоги имени — Дельфе и Тиль.    «Видение Гюльви» повествует о том, как Тор и Локи посещают семью Тьяльви по пути в Утгард. Тор зарезал своих козлов, освежевал туши, а после ужина разложил шкуры перед очагом и велел всей семье кидать в них кости. Но Тьяльви расколол ножом бедренную кость одного козла и выковырял мозг. Наутро Тор воскресил козлов, но один из них хромал. В наказание Тор обязал Тьяльви и его сестру Рёскву пожизненно служить ему. Тьяльви и Рёсква сопровождали Тора и Локи в путешествии в страну Ётунов, где Тьяльви состязался в скорости с Утгарда-Локи. В «Языке поэзии» Тьяльви помогает Тору в битве с ётуном Грунгниром, а также побеждает другого монстра по имени Мёккуркальви, ётуна из глины, но с «сердцем, полным страха». В «Законе Тора» Тьяльви также выступает спутником Тора в поездке к ётуну Гейррёду, однако у Снорри в этой истории вместо Тьяльви фигурирует Локи.

       В более историчной  «Гутасаге» Тьельвар предстаёт взрослым человеком, прибывшим на волшебный остров, коий каждую ночь тонул, а днём снова всплывал. Тьельвар развёл костёр на острове, и с тех пор он больше не тонул. Хафти, сын Тьельвара, взял в жёны Хвитастьерну (имя в переводе означает «белая звезда»), и они стали прародителями гутар, т.е. готов («островных готов»).

Более точно, он имел троих детей: Грайпа, Гаута и Гунфьяуна, предков геатов, кои якобы разделили территорию острова на три части до великого переселения готов на юг. Грайп получил северную часть, Гуннфьяун – южную, а сам Гаут – центральную. Их имена остаются весьмя неясными. Если с именем Гаута мы можем нечто изъяснять, но имена его братьев совсем странные. Попытаемся выяснить оные из собственно готского языка. И само имя Тьяльви остается наиболее архаическим и совершенно непоятным. По нашему предположению, ото может означать TheleVe, т.е.  «жрец Туле», что указывает прибытие данного персонажа из таинственного острова. Имя его сына Хафти легко соотносимо с готским haftjan, т.е. «посоединиться». Так Graip может происходить от Grapp, т.е. «гроздь» или greipan, т.е. «забрать, арестовывать». Gunnfjaun, скорее всего, есть составное имя из двух частей: gundt, т.е. по-готски «рак, гной» и fons, т.е. «огонь». Не исключено, что изначальная запись, исполненная рунами, вообще могла значить, что некий «Жрец из Туле» прибыл на остров с тремя сыновьями, к нему присоединившимся, среди коих отмечен некий Гаут.

Павло Кириленко: До питання нашої ідентичності

Термін Україна як означення держави, а українці як етносу часто викликає насмішки недоброзичливців, мовляв, такої держави ніколи не було, вона вигадана, а українці – це малороси яким прищепили штучну ідентичність.

З іншого боку в парадигмі українства також відсутнє чітке уявлення про власний етнос, бо до нього намагаються прищепити всі народи нога яких коли-небудь тільки ступала на цю землю – так звана теорія автохтонності. Доісторичні археологічні знахідки Трипілля, а далі кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, половці, татари ну і звісно русичі – це така збірна солянка з якої наприкінці ХІХ століття постале поняття української політичної нації. Проте чіткої цивілізаційної картини України та портрету українців так досі у свідомості мас і не закріпилося, якщо звісно не брати до уваги карикатурні шаровари, дивакуваті оселедці й щось ще в цьому роді.

Але потуги були, зокрема у 30-х роках XX століття теоретики українського націоналізму сформулювали парадигму українства, яке стоїть «на грані двох світів аби будувати нове життя», під чим очевидно мається на увазі Україна як форпост Європейської цивілізації, яка є її щитом та протистоїть азіатським ментальним впливам.

Тільки в цій концепції тріщину дала внутрішня суперечність щодо власного минулого стосовно імперій в будівництві яких наш етнос брав безпосередню участь.

Софія Дніпровська: Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів

Хто не може читати історію без брому, той і творить історію, яку без брому неможливо читати. 

Коли українців хтось має намір "макнути", або самі вони вирішать позайматися самоїдством, то завше згадують Руїну як свідчення нашої одвічної неспроможності до державотворення. 

А що, власне, такого безпрецедентного ми тоді творили? Та нічого такого, чого б не робили в аналогічний період (пізнє середньовіччя - ранній модерн) інші європейські народи. 

Наприклад, французи - арманьяки з бургіньйонами, що в розпал 100-літньої війни затіяли громадянський конфлікт і наввипередки  мчали до Лондона, щоб заручитися підтримкою окупаційної влади.

Чи Йорки з Ланкастерами, що після поразки в 100-літній війні 30 років різалися, підриваючи демографію й економіку власної країни. 

Або німецькі князі, що ті ж таки 30 років билися-колотилися, з'ясовуючи, хто матері історіі болєє ценєн: Лютер чи папство, втягнули в свою сварку купу іноземних держав, втратили солідний пласт територій і за різними підрахунками від 1/3 до 2/3 населення.

І це при тому, що всі вони вже мали усталені державні інститути, а українці тільки вибралися з 300-літньої неволі, де нахапалися хибних політичних практик. 

Просто успішні європейські країни мали більш сприятливу географію й не були так щільно обложені сильними й агресивними противниками, які синхронно й послідовно душили в зародку всі спроби відновлення суверенітету. 

Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів. Де є еволюція, там завше буде конфлікт, бо в ході конфліктів здійснюється добір і визначається напрямок подальшого розвитку. І ніякі внутрішні суперечки не є виправданням інтервенції чи свідченням неспроможності якоїсь нації до суверенного існування.  

І якщо з Руїни можна винести якийсь урок, так це той, що не можна втягувати у внутрішні конфлікти чужинців, серед яких так багато любителів потикати нас носом у наші історичні трабли.

Алекс Репин: Мотивации зернового хозяйства

Роль освоение зернового земледелия, которое привело к Первой Неолитической Революции,  до  сих пор является предметом дискуссий. 

Скептики говорят, что урожайность зерновых уступает корнеплодам, орехам и желудям. Труд земледельца очень трудный и крайне неблагодарный – в случае неурожая земледелец теряет всё! 

Оптимисты указывают на явные преимущества зернового хозяйства. Оно во первых создает общество через распределение труда: одни зерно собирают, другие его охраняют и распределяют, третьи делают из него муку, четвертые пекут из него хлеб. Всё это создает настоящее общество людей с разными профессиями! Потом, зерно позволяет создавать долгосрочные запасы еды - при необходимости его также можно обменять на мясо у охотников.   

Альтернативная точка зрения считает, что из зерна ранее всего научились делать пиво, которое и собирало первобытных собирателей  на праздничные фиесты, организованные жрецами.

С самого начала освоения зернового хозяйства, которое было организовано собирателями первобытного времени, образовалась устойчивая связь  между зерном и производством изделий из кремня и обсидиана для жатвы зерна.  Уже во времена Гебекли Тепе установилась устойчивая коммерция между сборщиками зерна и производителями таких изделий, где жрецы были торговыми посредниками. Это была коммерческая синергетика Зерна и Обсидиана.  Известно, что обсидиан с глубокой древности  был «золотом Неолита». Но и Зерно оказалось крайне удобной валютой – не случайно древние монеты Ближнего Востока назывались «шекель», «зерно». Это тоже аналог золота: зерно как пищевой продукт нужно всем и всегда, из него можно делать не только еду, но и пиво.  Оно хорошо хранится в подходящих условиях: оно сохраняет всхожесть до 12 лет, а пищевую ценность даже до 100 лет (!) Сыпучее зерно  что позволяет удобно  расплачиваться любыми нужными порциями – полный аналог  монет из металла. Но если металл для монет, медь, золото и серебро нужно добывать  из горных руд, то зерно можно просто выращивать!  Это своеобразный майнинг Неолита, производящий, правда, не  условные единицы, но настоящий полезный продукт. Волшебным образом, Зерно не просто создает Общество в микроколлективах, но и создает Цивилизацию через межплеменную торговлю.   

Возможно здесь кроется ответ на вопрос, почему Неолитическая Революция не произошла на Дальнем Востоке, где Амурская Цивилизация айнов освоила керамику за 20 тыс.лет до Передней Азии, и создала глобальные торговые «обсидиановые» сети. Они не смогли освоить зерновое хозяйство, несмотря на наличие там безглютеновых риса и просо, и просто не захотели заняться тяжелым трудом. Так как местная природа кормила их в изобилии (в том числе успешный лососевый промысел), а густые леса  и не думали уступать свое место степям… Таким образом, получается достаточно  неожиданный вывод. Неолитическая революция на Дальнем Востоке могла не состоятся по причине «недостаточной монетизации», ведь торговля это двигатель прогресса.