Ідея “глибинної держави” не містить у собі нічого складного. Вона базується на припущенні, що в кожній системі, яку ми звикли іменувати “демократичною державою”, рано чи пізно з’являються впливові й владні люди, що ставлять собі за мету контролювати всю систему із “секретної кімнати”. Здійснювати непублічне, проте ефективне та “благотворне” управління державою. Ці люди можуть належати до різних верств і кланів, можуть керуватися різними мотивами. Хтось із них буде вважати, що лише таємний і вільний від демократичної процедури орден “лицарів державності” спроможний вберегти країну від ворогів. Когось буде тішити роль “сірого кардинала”. Ну а ще хтось вперто триматиметься за крісло в “секретній кімнаті” лише заради того, щоб до неї не запросили його конкурентів.
Щодо корисності deep state для суспільства є різні думки. Прихильники республіканізму, ліберали та сповідники ідеалів класичної демократії розглядають глибинну державу як нелегітимну та злочинну владу неоголошеної олігархії, як виклик демократичним інституціям та екзистенційну загрозу свободі. Критики ліберального суспільства, навпаки, вважають deep state органічним та “охоронним” утворенням, що “центрує” хаотичність класичної демократії і працює на утримання фундаментальних смислів у тих ситуаціях, коли чергова хвиля популізму або ж якась свіжа психічна епідемія загрожує наріжним принципам існування “зовнішньої держави”.
У нас проблему глибинної держави довший час розглядали як далеку й абстрактну. Травмоване браком національної держави українство ще з 90-х років минулого століття ототожнювало “державність” як таку передовсім із символічними атрибутами, ритуалами та церемоніями “зовнішньої держави” й не вдавалося в деталі. Після довгих століть бездержавності навіть та карикатура на демократичну державу, що існувала за часів Кравчука й Кучми, багатьом була "за щастя".
Одночасно й у ті простуваті піонерські часи можна було зустріти тутешніх “свідків глибинності”, які пропонували: “Брати й сестри, а нумо створимо таку владну (проте тіньову) структуру, яка буде служити тисячолітній меті державній, буде контролювати публічну владу, викорінювати зраду та карати корупціонерів”.
Аргументи щодо “браку легітимності”, “не підконтрольності суспільству” тощо для багатьох не мали належної ваги. Адже нам відомо, що в Україні немає вкоріненої суспільної поваги до законів та інституцій.
Також додавало плутанини ототожнення deep state із секретною сферою державного управління. Справжня держава, як відомо, повинна мати те, що називають “непрозорою компонентою”. Тобто в справжній державі мусять бути такі “секретні кімнати”, про які не має знати ніхто, окрім вузького кола персон із відповідними допусками та дозволами. Тим більше так має бути під час війни.
В Україні із цим були проблеми. У нас зрадники, що встановлювали та обслуговували “жучки” в президентському кабінеті, підносилися як герої, іноземні громадяни обіймали ключові посади в силових структурах, а простацьке бажання заглядати до кожної шпарини десятиліттями видавалося за органічну потребу громадянського суспільства.
Наслідком деградації секретної сфери державного управління стало “мережеве” заохочення до створення паралельної влади. Навіть в експертних колах з’явилися саморобні адвокати deep state, які казали: “Якщо українській державі бракує «непрозорої компоненти», якщо зрада проїла все до самого верху, то нехай виникне «волонтерська» глибинна влада, недосяжна для вух та очей ворога. І не біда, якщо вона буде незаконною. Також не біда, якщо її не контролюватимуть парламентські структури, антикорупційні органи та незалежні медіа. Бо й ворог до такої влади не дотягнеться. І це буде позитивом для спільної справи”.
Адвокати deep state, звісно, не договорювали. І не лише про те, що двох влад в одній країні бути не може. Але і про те, що в нашому випадку концентрація реальної влади у якійсь “секретній кімнаті” несе в собі колосальні ризики. Адже ворогові технічно куди легше поставити під контроль (або ж на зарплату) вузьку групу таємних “ляльковиків”, аніж диктувати свою волю всім компонентам, установам та інституціям парламентсько-президентської держави з її процедурною складністю, з владними противагами та з медіа, що системно пов’язані з публічною владою.
Свого часу Гітлер дуже вдало скористався слабкістю deep state у країнах Центральної й Східної Європи. Нацисти фактично без бою, лише залякуваннями та військовими демонстраціями підкорили Австрію, Чехословаччину, частину балканських держав. Тамтешні демократії виявилися “вітринними”, рішення про капітуляцію фактично ухвалювалися в закритих політичних клубах, де панував тваринний страх і перед німецькою воєнною машиною, і перед “політичною вулицею”.
Те саме відбулося вже в наші часи в Грузії, де кланова глибинна держава нав’язала демократичному суспільству капітулянтський курс. У Європі яскравим прикладом деградації демократичного суспільства під впливом партійного deep state є Угорщина. Те, що глибинні держави в Грузії та Угорщині політично зорієнтовані на Москву, не є випадковим. Путінська автократія вже понад два десятиліття відверто (на рівні концептуальних стратегій) підтримує ті глибинні держави, які сприяють згортанню у себе демократії і стають на автократичні рейки. Адже ці процеси об’єктивно звужують політичний базис влади, послаблюють національну державність, перетворюють її на легку здобич для імперської експансії.
Вузька владна група (клан, корпорація, партія, орден) завжди та всюди вразливіша за систему правових інституцій, що й довела історія краху СРСР. А перед тим і після того зникла ще низка режимів, у яких за спиною ховалися різні неофіційні “комітети національного спасіння”, “чорні полковники” та “святі мудреці”.
Відповідно, формування в Україні deep state створює нові ризики для нашого майбутнього. І це не лише занепад базових демократичних інституцій, який ми вже спостерігаємо, дивлячись на напівпаралізовану Верховну Раду та на фінансово обідране місцеве самоврядування. Ми, на жаль, не можемо бути до кінця впевненими, що теперішня українська deep state, яка є незаконнонародженим “дитям війни”, згодом не вийде на стежку порозуміння з ворогом чи не спокуситься застосувати для ефективного управління каральні методи.
Можна, звісно, сподіватися на те, що демократичний (поки що) Захід сформує для української глибинної держави свій “тренерський штаб”. Проте, хай там як, ми однаково ніколи не побачимо прізвищ тих “тренерів” у виборчих бюлетенях.
