Алекс Репин: Мотивации зернового хозяйства

Роль освоение зернового земледелия, которое привело к Первой Неолитической Революции,  до  сих пор является предметом дискуссий. 

Скептики говорят, что урожайность зерновых уступает корнеплодам, орехам и желудям. Труд земледельца очень трудный и крайне неблагодарный – в случае неурожая земледелец теряет всё! 

Оптимисты указывают на явные преимущества зернового хозяйства. Оно во первых создает общество через распределение труда: одни зерно собирают, другие его охраняют и распределяют, третьи делают из него муку, четвертые пекут из него хлеб. Всё это создает настоящее общество людей с разными профессиями! Потом, зерно позволяет создавать долгосрочные запасы еды - при необходимости его также можно обменять на мясо у охотников.   

Альтернативная точка зрения считает, что из зерна ранее всего научились делать пиво, которое и собирало первобытных собирателей  на праздничные фиесты, организованные жрецами.

С самого начала освоения зернового хозяйства, которое было организовано собирателями первобытного времени, образовалась устойчивая связь  между зерном и производством изделий из кремня и обсидиана для жатвы зерна.  Уже во времена Гебекли Тепе установилась устойчивая коммерция между сборщиками зерна и производителями таких изделий, где жрецы были торговыми посредниками. Это была коммерческая синергетика Зерна и Обсидиана.  Известно, что обсидиан с глубокой древности  был «золотом Неолита». Но и Зерно оказалось крайне удобной валютой – не случайно древние монеты Ближнего Востока назывались «шекель», «зерно». Это тоже аналог золота: зерно как пищевой продукт нужно всем и всегда, из него можно делать не только еду, но и пиво.  Оно хорошо хранится в подходящих условиях: оно сохраняет всхожесть до 12 лет, а пищевую ценность даже до 100 лет (!) Сыпучее зерно  что позволяет удобно  расплачиваться любыми нужными порциями – полный аналог  монет из металла. Но если металл для монет, медь, золото и серебро нужно добывать  из горных руд, то зерно можно просто выращивать!  Это своеобразный майнинг Неолита, производящий, правда, не  условные единицы, но настоящий полезный продукт. Волшебным образом, Зерно не просто создает Общество в микроколлективах, но и создает Цивилизацию через межплеменную торговлю.   

Возможно здесь кроется ответ на вопрос, почему Неолитическая Революция не произошла на Дальнем Востоке, где Амурская Цивилизация айнов освоила керамику за 20 тыс.лет до Передней Азии, и создала глобальные торговые «обсидиановые» сети. Они не смогли освоить зерновое хозяйство, несмотря на наличие там безглютеновых риса и просо, и просто не захотели заняться тяжелым трудом. Так как местная природа кормила их в изобилии (в том числе успешный лососевый промысел), а густые леса  и не думали уступать свое место степям… Таким образом, получается достаточно  неожиданный вывод. Неолитическая революция на Дальнем Востоке могла не состоятся по причине «недостаточной монетизации», ведь торговля это двигатель прогресса.

Володимир Єромоленко: Необхідна сизигія між розслабленням та напруженням

Одна з причин, що знищила СРСР - це нездатність до насолод. Атрофія гедонізму. Нездатність до практик розслаблення.

Все мало бути дуже напруженим. Щоденне життя, політика, архітектура, навіть футбол. КГБ стежив за тим, щоб ти, не дай Боже, не розслабився.

Можливо, це нездатність до гедонізму (яка була породженням більш глибинної нездатності до естетичного взагалі) і була одним із чинників, що "висушив" срср зсередини. Зробив його непривабливим для "простих людей".

Цікаво, чи можливе це повторення зараз. Бо гедонізм - спотворений, але все ж доступний через споживацтво - значно доступніший сьогодні, ніж 30-40 років тому.

А от Західний світ може опинитися у зворотній пастці. Пастці нездатності до аскетизму. Пастці надмірного гедонізму. Надмірного розслаблення.

Сучасного громадянина вчать не напружувати, а розвантажувати. Усувати концентрацію енергії на чомусь одному. "Диверсифікувати". 

Ця диверсифікація уяви - це те, що створило таке прекрасне гедоністичне розмаїття, і водночас те, що відучило концентруватися на головному. І тренувати зосередженість. "Аскеза" ж етимологічно - це тренування, вправляння, зосередження, дисципліна. 

Тому здорова психіка (і геопсихіка теж) - це врівноважування аскези та гедонізму, насолоди та самообмеження, розслаблення та напруження й зосередження. 

І біди, як це часто буває, приходять від втрати рівноваги.

Олександр Сич: Якою має бути позиція націоналіста у внутрішніх політичних конфліктах?

Якою має бути позиція націоналіста у внутрішніх політичних конфліктах? Бо он знову суспільне збурення… Під час війни, а тому особливо небезпечне! І на яку тут ногу стати і як визначити, яка зі сторін має рацію?   

Не втомлююся повторювати, що в еру цифрових технологій й засилля різновекторних інформаційних потоків зовсім легко втратити орієнтацію й стати жертвою суспільного маніпулювання.

А щоби такого не сталося, слід опиратися на свої світоглядні орієнтири й крізь них оцінювати як суспільні явища, так й інформацію, що їх інтерпретує.

Для націоналіста таким орієнтиром є добро нації. Саме нація є центральною категорією ідеології націоналізму і зовнішній світ він оцінює крізь призму того, наскільки захищеною вона в ньому почувається. 

У своїх щоденних діях він послуговується програмою націоналізму. Вона – та ж ідеологія, лишень перекладена на мову поточної політики. В основі націоналістичної програми лежить і політичним ідеалом націоналізму є національна держава. 

Якщо націоналізм покликаний захищати інтереси нації, то держава – головний інструмент такого захисту. Тож кожен націоналіст – обов’язково державник. Він підтримує все те, що посилює національну державу й бореться проти того, що її послаблює.

Держава – це перш за все її інституції. Не може бути сильною держава, якщо слабкі її інституції. Націоналіст завжди виступає за сильну державу в особі її сильних інституцій. 

Кожна держава є надзвичайно вразливою в час свого створення і закріплення основ. За влучним виразом Жан-Жака Руссо вона тоді подібна до військового батальйону в момент формування, коли його найлегше знищити. А тому націоналізм допускає наявність жорсткого, авторитарного стилю управління на етапі становлення національної держави.  Тим більше допустимими авторитарні механізми управління державою є в умовах воєнної загрози. Науковці визнають, що такий авторитаризм носить позитивний, стабілізаційний характер. 

Натомість неприпустимими в умовах воєнного часу є внутрішні суспільні заворушення – вони підривають суспільну стабільність, національну єдність та ослаблюють інституційну спроможність держави.

Хибним є упередження, що націоналізм є антиподом демократії. Як відомо, демократія дослівно з грецької є владою народу. А нація, інтереси якої захищає націоналізм, і є тим народом, який має право сам собою управляти і самостійно визначати свою долю.  Тож цілком органічно, що націоналізм виступає за народоправство. Або ж, за влучним визначенням Миколи Сціборського, за націократію – владу нації на своїй землі і в своїй національній державі. 

Однак не існує однієї рафінованої моделі демократії/народоправства, так само як не існує і єдиної рафінованої моделі націоналізму. 

Націоналізмів є стільки, скільки існує націй на землі. І всі вони є настільки різними, наскільки різними є умови існування кожної нації.

Демократій також є стільки, скільки є народів з тільки їм властивими й історично виробленими моделями внутрішнього самоуправління.

А тому нав’язування одних держав іншим якоїсь «єдиної» моделі демократії, а особливо з втручанням у процес формування і функціонування внутрішньодержавних інституцій, націоналізм вважає формою зовнішнього неоколоніального управління.  

Жоден націоналіст ніколи не змириться з фактом зовнішнього управління національною державою, а чи її окремими інституціями. Бо в такому разі вона не виконує повноцінно завдання щодо захисту національних інтересів й натомість захищає інтереси тих, хто здійснює зовнішнє управління.

У внутрішньо національних конфліктах надзвичайно важливим є збереження атмосфери порозуміння. Без нього держава розвалюється як картковий будинок, а нація і її територія стають об’єктом агресії і загарбання. 

Я можу зрозуміти логіку поступків громадян з іншими світоглядними орієнтирами, але однаковою мірою вимагаю розуміння і моїх націоналістичних.

Плюралізм думок і взаємна повага до них – це одна із головних засад демократії/народоправства. Ігнорування їхнього розмаїття й нав’язування однієї «єдино правильної» – пряма дорога до тоталітаризму. 

Й немає значення, яка ідейно-політична система нав’язує таку «єдино правильну думку» – комунізм, фашизм, нацизм чи лібералізм. Диктатура однаковою мірою небезпечна, незалежно від того, як себе називає диктатор на її верхівці. 

Британський вчений Ентоні Сміт визначає три головні завдання націоналізму – збереження національної ідентичності, національної єдності і національної державності.

В умовах війни з московським агресором ми, українські націоналісти, боремося: за збереження національної держави; за українську ідентичність не тільки в побуті, але й в організації державного життя; за збереження національної єдності.

Це наше місійне право й ми від нього не відступимося!

Володимир Єшкілєв: Золотий колір означає безодню точніше за чорний

 В першій “іпостасі краси” золото виступає своєрідним “кінцем зображення”. Глухий кут золотого блиску обмежує простір візантійської ікони. Тут золотий колір означає безодню точніше за чорний. Справжній космос іконографії – чорні зірки на золотому небі. 

У другій іпостасі свого мистецького застосування золото стає прозорим. Воно не відблискує, а з теплою повільністю поглинає глядача, немов золота завіса вечірнього неба. Золота прозорість була улюбленою метафорою містиків і духовидців. У двадцять першій главі “Апокаліпсису” святий Іоанн Богослов так бачить благословенний і янгольський Небесний Єрусалим: “А побудова стіни його – яспіс, і місто – золото чисте, схоже на скло чисте... а вулиці міста – золото чисте, немов скло кришталеве”.

Накопичення золота, на відміну від накопичення грошей, є процесом метафізичним. Золото має дивну властивість: святих воно робить святішими, грішників – злочинцями, а найменші вади людини доводить до нестерпного блиску. Золотом вкриті раки святих і саркофаги деспотів. Єдина кислота, яка розчинює золото, за доби алхіміків отримала назву “королівської води” – Аква Регія. Відновлювача золота називають «Філософським Каменем». Тут ціла концепція найбажанішого елемента Серединного світу. Золото щезає через «королівське» і відновлюється через «філософське».

Воно нібито прокляте, закляте й протиставлене Духові як носій матеріальної спокуси. Як універсальний еквівалент для вимірювання усіх ницих бажань, окрім бажання зради. Зраду вимірюють у срібляках. Зрада хотіла піднятися до золота, але не змогла. Себто, окремо змогла, а в принципі – ні.

Давній метафізик Ван Вай вважав, що маленька золота монетка може поглинути звільнену енергію “ці” трьох тисяч людей і зберігати її три тисячі років.

Є також люди, які відчувають золото на великій відстані. Їх використовують для пошуків скарбів і для крадіжок. Прості злодюжки іноді непомильно знаходять хитро сховане золото у багатокімнатних квартирах. Серед обраних є справжні знавці цього металу. Єгипетське золото вони назвають “мудрим і повільним”, а латиноамериканське — “вередливим і комизливим, немов п’яна танцюристка”. Також, кажуть, що вони бояться стародавнього індійського золота, яке “геть усе прокляте та нечестиве”.

Астрофізики кажуть, що золото є рідкісним металом завдяки своєму походженню. Термоядерні реакції в надрах нашого Сонця ніколи не синтезували металів, ваговитіших за залізо. Лише такі виняткові за потугою галактичні катаклізми як зіткнення і вибухи нейтронних зірок здатні народжувати золото та важкі метали. У всьому Всесвіті його обмаль. Тому у творах олдових фантастів косміти полюють за золотом. На планетах рептилоїдів та арахноїдів золото так само у дефіциті.

Кажуть, що за вісім тисячоліть рудної справи люди видобули лише 120 тисяч тон жовтого металу (до відкриття Америки Колумбом у 1492 р. у Східній півкулі було лише 13 тисяч тон). Все без винятку золото теперішнього світу можна було б розмістити у мегазлитку кубічної форми з ребром у 17,3 м. При тому добова біологічна потреба людини в золоті складає від 2 до 5 мікрограмів. Достатньо носити на пальці золоту обручку або перстень, щоби забезпечити організм потрібною кількістю золота.

На світанку цивілізації монархи намагалися контролювати потоки жовтого металу. Перські царі стягнули до своїх скарбниць до 80% тодішніх запасів золота. Олександр Македонський пограбував ці запаси і золото Даріїв та Артаксерксів знову розтеклося світом. Римська імперія довгі століття купувала за золоті авреуси китайський шовк і до 5 ст. нашої ери 90% світових запасів жовтого металу перемістилося до Піднебесної. Римляни перейшли на срібляки і мідь.

А золото тішило володарів імперій Тан, Сяо, Мін. Воно, немов вода влади, перетікало з кишень старих імператорів до молодших династів та їхніх наложниць, залишало древні столиці і знаходило собі притулок і спокій в нових. Потім його захопив брутальний і байдужий до прикрас Чінгіс. Кажуть, що десь у пустелях між Ороном і Тянь-Шанем й досі лежать три сотні тонн того давнього сутінкового золота. Хан Гуюк сховав його від фатальної жадібності своїх братів і племінників.

Що там чекає на відкриття, в тій купі дорогоцінностей світодержців, у згромадженні предметів, невипадковому лише завдяки металу? Золоті дзеркала імператора Дзуна? Браслети Мяо Се? Маски верховних жриць Курану і Трану? Тіари халдейських первосвящеників? Браслети з правдивих Майтрей. Золоті Будди? Ті, які посміхаються до темряви і не бояться часу?

https://www.ji-magazine.lviv.ua/2025/yeshkilyev-zolotyj-kolir-oznachaye-bezodnyu-tochnishe-za-chornyj.htm

Туранли, Ф. Україна і Туреччина можуть бути співзасновниками організації «Балтійсько-Чорноморсько-Каспійська Дуга»

Туранли, Ф. Україна і Туреччина можуть бути співзасновниками організації «Балтійсько-Чорноморсько-Каспійська Дуга» // Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози, та шляхи їх подолання. Матеріали круглого столу 30 квітня 2025 року. Тези доповіді. Під загальною редакцією О.В. Березюка. Київ: Інститут глобальної політики, 2025. С. 29–30. 68 с. 

https://igp.org.ua/publikacii/specizdaniya/ekologichna-bezpeka-i-naslidki-vijni-vikliki-zagrozi-ta-shlyaxi-їx-podolannya-anglijskoyu-movoyu-2

Вийшла друком збірка матеріалів круглого столу на тему «Екологічна безпека і наслідки війни: виклики, загрози та шляхи їх подолання» англійською мовою

На запрошення до обговорення надзвичайно важливих для нашої держави подій і їх наслідків відгукнулося чимало фахівців, серед яких були колишні і чинні військовослужбовці. І це зрозуміло, адже в Україні триває російсько-українська війна, що впливає на всіх без винятку українських громадян і, зокрема, позначається на екології українських земель. Ба більше, наслідки такої війни даватимуть про себе знати і після її закінчення. І не лише як результат того, що відбувається сьогодні, але й попередніх років, коли протягом тривалого часу нам не вдалося дати собі раду зі «спадщиною» від СРСР. Це і зброя і боєприпаси, і не використане спеціальне пальне, і утилізована техніка тощо.

Костянтин Рахно: Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов

Увійшов у Браму безсмертя Юрій Олексійович Шилов - кандидат історичних наук, археолог, культуролог, письменник. Один зі знакових авторів 1990-х - 2000-х, учасник багатьох видавничих проектів.

Світла, добра, щира, буремна людина, носій наукових ідей, які випередили свій час, але наштовхнулися на опір пострадянського Інституту археології. Причина полягала в особистому конфлікті з впливовими угрупованнями в установі, одне з яких очолювала сумнозвісна Софія Березанська. Виклад "дискусії" з розгромом поглядів Шилова друкувався аж у двох номерах фахового журналу, щоб заперечити його право на наукову діяльність, позбавити наукового голосу. Ідей Шилова демонстративно зреклися ті його колеги, що їх поділяли. Зреклися, щоб за пару років знову повернутися до аналогічних досліджень.

Було вправно зрежисовано соціальну смерть для вченого, за якою мала, на думку організаторів, невдовзі настати й фізична. Більше не треба засилати репресованих. Достатньо "скляної стелі".

Вже в наш час було виявлено, що ідеї Шилова, почерпнуті з зарубіжної наукової літератури та археологічного досвіду, відповідають дійсності, що змушені були визнати і його критики, зокрема Сергій Пустовалов. Підходи Шилова без згадки про його прізвище лягли в основу новітніх досліджень зрубної та інших археологічних культур. Але було пізно, бо його кар'єра була зламана. Трагізм долі українського вченого проходить через його наукові й художні твори.

Шилов-археолог поступається місцем талановитому письменнику, філософу, культурологу. Юрій Олексійович намагався осмислити пережите й прочитане, показати вразливість і водночас безсмертя людського буття, як його розуміли представники ямної, катакомбної, зрубної культур. Він був відкритим для нових бачень і джерел. Любив Україну, любив і розумів Степ і його кургани, трипільські праміста Наддніпрянщини. Нещадно критикував як вузьку псевдо-національну обмеженість, "патріотичне" небажання зробити крок за межі вузькопартійного псевдонаціоналістичного бачення, так і всепожираючий соціал-демократичний, ліволіберальний та необільшовицький космополітизм Кравчука, Медведчука, Кучми, Путіна. Вказував на наукові хиби й пристосуванство багатьох сучасників. Прямолінійний, незручний для багатьох, політнекоректний...

Пригадаймо його, як сказано в Рігведі:

Того, хто пішов великими пологими схилами,
Розгледів шлях для багатьох..

https://shylov.org.ua/

https://www.youtube.com/watch?v=J2zIzORJveI

Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу? 

Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

«Недружня дружність» Іммануїла Канта

Філософія Іммануїла Канта часто постає як спроба примирити протиріччя між раціоналізмом і емпіризмом, свободою і необхідністю, індивідом і суспільством.  

Однією з найвитонченіших ідей Канта, яка може розглядатися як синтез поглядів Томаса Гоббса та Жан-Жака Руссо, є концепція «недружньої дружності» (ungesellige Geselligkeit). Ця ідея, викладена в його праці «Ідея загальної історії з космополітичної точки зору» (1784), пояснює, як суперечності в людській природі стають двигуном прогресу.  

Суть «недружньої дружності»  

Кант описує людську природу як діалектичне поєднання двох прагнень:  

- Соціальності (дружність) — людина прагне спілкування, взаємодії, створення спільнот.  

- Індивідуалізму (недружність) — водночас вона схильна до егоїзму, конкуренції, бажання відстоювати власні інтереси.  

Саме ця напруга, за Кантом, змушує людей розвиватися:  

- Конкуренція стимулює творчість, винахідливість, економічний розвиток.  

- Необхідність співпраці веде до створення законів, моральних норм, культурних інституцій.  

Таким чином, «війна всіх проти всіх» (Гоббс) і «природна доброта» (Руссо) не скасовують одне одного, а стають двома сторонами однієї медалі, яка рухає історію вперед.  

Гоббс та Руссо: як Кант їх поєднує

- Від Гоббса Кант бере ідею про егоїстичну природу людини, яка потребує обмежень (законів, держави) для запобігання хаосу.  

- Від Руссо — віру в те, що людина здатна до морального вдосконалення і що суспільство може (хоч і не завжди) сприяти свободі.  

Однак Кант відкидає крайнощі обох:  

- Гоббсівський «Левіафан» надто песимістичний — він не пояснює, чому люди взагалі прагнуть створювати суспільство.  

- Руссоїстський ідеал надто утопічний — він ігнорує реальні конфлікти, які неминучі в будь-якому суспільстві.  

Натомість Кант пропонує діалектичний підхід: суспільний розвиток відбувається саме через боротьбу протиріч.  

.Як це працює в історії?

Кант наводить приклади:  

- Торгівля: Егоїстичне бажання багатства веде до розвитку економічних зв’язків, які, у свою чергу, об’єднують народи.  

- Мистецтво та наука: Прагнення до слави (недружність) стимулює інновації, які згодом стають благом для всіх (дружність).  

- Держава: Люди створюють закони не лише через страх (як у Гоббса), а й через усвідомлення взаємної вигоди (як у Руссо).  

 Чому ця ідея актуальна сьогодні?

- Капіталізм або соціалізм: Сучасні суспільства поєднують конкуренцію (ринок) із соціальними гарантіями (держава), що відображає кантівський баланс.  

- Глобалізація: Конфлікти між країнами (недружність) водночас стимулюють міжнародне право та співпрацю (дружність).  

- Технології: Соцмережі об’єднують людей, але й загострюють поляризацію — класичний приклад «недружньої дружності».  

Прогрес через конфлікт 

Кантівська ідея показує, що ні песимізм Гоббса, ні ідеалізм Руссо не є достатніми окремо. Людина не «добра» чи «зла» — вона суперечлива, і саме ця суперечність робить її творцем історії. Прогрес виникає не тому, що ми перемагаємо свою природу, а тому, що вчимося використовувати її протиріччя для руху вперед.  

Як писав сам Кант:  

«Людина хоче гармонії, але природа знає краще: вона хоче розбрату»  Кант не просто описує соціальну динаміку — він натякає на онтологічну структуру людської природи

- «Недружня дружність» — це не лише соціальна риса, а умова можливості морального розвитку. Людина не може стати моральною без опору, без виклику.

- Цей антагонізм — трансцендентальна умова історії: без нього не було б ні свободи, ні закону, ні культури.

- У цьому сенсі, «недружня дружність» — це механізм самотворення, де конфлікт не руйнує, а структурує.

Це й є суть «недружньої дружності» - прогресуємо не попри конфлікти, а завдяки ним. «Недружня дружність» Канта не лише пояснює соціальний і історичний прогрес, але й тісно пов’язана з його моральною філософією. Конфлікт між індивідуальними бажаннями та суспільними нормами спонукає людину до розвитку автономії — здатності діяти відповідно до власного розуму, а не лише зовнішніх примусів. За Кантом, саме через напругу «недружньої дружності» людина вчиться підкорятися категоричному імперативу, який вимагає діяти так, щоб принцип твоєї дії міг стати загальним законом. Таким чином, ця концепція не лише описує механізм історичного розвитку, але й вказує на шлях до моральної свободи, де конфлікт стає не перешкодою, а умовою самовдосконалення.

«Антропологія незавершеності»

Кантова «недружня дружність» також розкриває фундаментальну рису людської природи — її незавершеність, відкритість до становлення. Людина, за Кантом, є істотою, яка не просто існує, а має «стати» собою. Саме конфлікт між природною схильністю до егоїзму та розумним усвідомленням потреби в спільноті створює поле для становлення особистості. У цій напрузі між «я» і «ми» народжується автономна моральна істота — не дарована природою, а витворена через постійне моральне зусилля. Отже, «недружня дружність» — це не лише історичний двигун, а й екзистенційна умова людського буття.

https://www.facebook.com/groups/philosophyplus/permalink/1519401746107293/?rdid=MK6geO2dia4NusTg#

Амвросий фон Сиверс: Антюр как эпоним и исторический персонаж

Множество архаических персонажей оцениваются как несущестующие или собирательные образы. Иногда им приписываются качества чисто эпонимов, а не реальных личностей. Возможно, сие справедливо к неких случаях, когда банально не понятны тексты или переведены некорректно. Но, на наш взгляд, большинство персонажей, объявляемых чуть ли не баснословными, есть реальные люди. Несомненно, что их образы радикально искажены, хотя и сохраняют некие детали из подлинных биографий.

Одним из таких таинвенных фигур является прочти мифологический прародитель венадалов и герулов. Нами уже замечалось, что герулы, скорее всего, являлись некоей очень специфической кастой, близкой всем вандалам, но каким-то образом отличной от оных.

Среди первых «королей вандалов и герулов» называются некий Антюр (Anthyr) или Антюрий (Anthyrius), коему приписывается служба Александру Македонскому и кораблю «Буцефал», родоначальник сего славного рода. В «Анналах Вандалов и Герулов» (кн.2) отмечается, что он рожден амазонкой, но отец не назван. Там же отмечается, что его супругу звали Orethyia, коя являлась дочерью царя сарматов. «Король вендов и верлов Антирий вырос в Скифии, у Танаиса (Дона) и Меотского озера (Азовского моря)», – сообщает С. Мюнстер, автор знаменитой «Космографии» XVI века. Однако годы жизни легендарного конунга точно не определены. Даже век в разных источниках указывается по-разному. Здесь уместно также привести цитату из редкой исторической хроники Кристофа Энцельта (XVI век), где речь идёт об экспансии венетов в земли сенонов (от реки Сена – фр. Seine) в начале христианской эры: «Ободриты, племя венетов, получившее имя от своих пестрых одежд, построили город Мехельбург. Их первый король Антецирто (Антирий) владел Висмаром, Циссином и Ростоком. При их короле Воттеро родился Христос. Его сын Визислав 1 истреблял швабов за Эльбой. Сын Визислава Висиланис захватил Бранденбург в 90 г.». По вышеуказанным «Анналам» за Антюром последовали Анав и Алимер, а затем Антюр II и Утер.

Очевидно, что составители средневековых родословий не просто всё выдумывали, но основывались и на преданиях и на неких текстах, кои, более чем вероятно, могли восходить к руническим записям. Указанные Анав и Алимер – вполне определяемы исторически, они жили в эпоху гуннов, так что сей анахронизм вызван не ложью, а существующим пробелом. Очевидно, что их отца звали также Антюр, но он не был тождественен первопредку династии.

Mesoeurasia Today

Олег Гуцуляк: Про рашистську спробу замінити термін "етнос" терміном "популяція"

 Якщо в радянський час говорили про про "советський народ", який складається з "соціалістичних націй та народностей" (їх навіть налічували саме в кількості 100 на "1/4 земної суші"), а в РФ у 1990-2010-х рр. - про "россійську (русскую, євразійську) націю", в яку входять населяючі РФ (Північну Євразію) "народи / етноси", то тепер в науковому дискурсі рашистів в останньому випадку закликають взагалі відмовитися від поняття "етнос / етнічність" як "штучно створеного конструкту", пропонуючи замінити його  поняттям "популяція". 

Ззовні грецьке "етнос" начебто й тотожне латинському "популус", проте як наукове поняття "популяція" використовується у власне біологічному і більш деідентифікуючому значенні виключно як означення сукупності індивідів,  які протягом тривалого часу мешкають на певній території, вільно схрещуються між собою та дають плідне потомство, а також характеризуються спільним генофондом і тяглістю поколінь.

Відповідно ШІ так прокоментував дану ситуацію: 

Заміна терміну "етнос" терміном "популяція" має низку негативних наслідків, переважно пов'язаних із спрощенням та знеціненням складної соціокультурної природи людських спільнот. 

Ось ключові моменти:

Втрата культурно-історичного виміру:

Етнос - це не просто біологічна сукупність, а спільнота, об'єднана спільною мовою, культурою, історією, традиціями, спільними цінностями, самосвідомістю та часто спільною територією. Це соціально-культурне утворення, що розвивається протягом століть і тисячоліть.

Популяція (у біологічному сенсі) - це передусім сукупність особин одного виду, які схрещуються і мають спільний генофонд. Вона не включає культурні, мовні, історичні та психологічні аспекти. 

Замінивши "етнос" на "популяцію", ми зводимо складне соціальне явище до суто біологічного рівня, ігноруючи його глибинні виміри.

Дегуманізація та об'єктивація:

Використання терміну "популяція" стосовно людей може призвести до дегуманізації, розглядаючи людей як об'єкти вивчення, позбавлені індивідуальності, колективної свідомості та суб'єктивності. Це може сприяти сприйняттю етнічних груп як просто "стада" або "набору генетичних одиниць", що може мати небезпечні наслідки.

Ігнорування ідентичності та самосвідомості:

Етнічна ідентичність є ключовою для саморозуміння багатьох людей, вона формує їхню приналежність до певної групи, їхні цінності та світогляд. 

Термін "популяція" не відображає цього аспекту. Він не враховує того, що люди усвідомлюють себе частиною певного етносу, пишаються своєю спадщиною та передають її наступним поколінням.

Зменшення значення культурного різноманіття:

Культурне різноманіття, яке створюють етноси, є величезним багатством людства. 

Зведення етносів до "популяцій" може нівелювати це різноманіття, знижуючи його цінність та унікальність.

Потенціал для маніпуляцій та дискримінації:

Використання суто біологічного терміну може відкрити шлях для расистських або дискримінаційних інтерпретацій. Якщо етнос сприймається лише як популяція, це може спростити обґрунтування ідей про "чистоту крові", "вищість" чи "нижчість" певних груп на основі генетичних або інших біологічних ознак, ігноруючи їхню культурну та соціальну складність.

Плутанина в наукових дисциплінах:

У кожної наукової дисципліни (біологія, соціологія, антропологія, історія) є свої специфічні терміни. Заміна "етносу" на "популяцію" створює термінологічну плутанину і може призвести до неправильного розуміння явищ у різних наукових контекстах.

Таким чином, хоча етноси, безумовно, є біологічними популяціями в сенсі спільних генетичних коренів та репродукції, їхня сутність набагато глибша і охоплює соціальні, культурні, історичні та психологічні аспекти, які термін "популяція" не може повністю відобразити. Заміна цих термінів є спрощенням, яке може мати негативні наслідки для розуміння людських спільнот та їхнього місця у світі.

Назар Калюжний: Жанн Фаре — архітектор циклу, пророк в епоху лінійності

У добу, коли час перетворився на шум, а історія — на статистику, Жанн Фаре заговорив голосом давніх зірок. Його мова — це карта циклів, його стиль — це метафізична геополітика, а його погляд — той, що бачить крізь епохи.

Його ідея: Історія як космічна драма

Фаре відкидав ідею “прогресу”. Він розглядав історію людства як цикл падінь і відроджень, пов’язаних із ритмом сакрального часу. Усе, що здається сучасній людині “випадковим” — для Фаре має глибинну внутрішню закономірність, відбиту у традиційній астрології, кабалі, християнському містицизмі та індоєвропейських доктринах.

Його головна мета — пробудити пам’ять про порядок, що був до хаосу.

Основні твори Жанна Фаре (Phaure Jean):

1. Le Cycle de l’humanité adamique (Цикл адамічного людства)

https://archive.org/details/phaurejeanlecycledelhumanitadamique

2. Pour en finir avec le Moyen Âge (Щоб покінчити з Середньовіччям)

Несподівано радикальна книга, яка реабілітує традиційний Захід і критикує ліберальну історіографію. Середньовіччя тут — не “темна епоха”, а вершина космічного порядку.

3. L’astrologie et la science future (Астрологія і наука майбутнього)

Захист астрології не як ворожби, а як сакральної науки, що бачить зв'язок між небесною архітектурою і людським часом.

4. Vers une astrologie du Troisième Millénaire (До астрології Третього Тисячоліття)

Прогноз цивілізаційного повороту: після матеріалістичної доби Земля ввійде в нову фазу духу. Книга — спроба сформувати “астрологію Відновлення”.

5. Symbolisme du Temple (Символізм Храму)

Аналіз Храму як сакрального архетипу всіх традицій. Тут він синтезує християнство, масонство, кабалу, ісламську містику.

6. Éléments de géopolitique sacrée (Елементи сакральної геополітики)

Один з найбільш унікальних трактатів — геополітика не як інтереси держав, а як прояв метафізичних потоків та сакральних полюсів (Туле, Агартха, Ієрусалим небесний).

Фаре — це виклик, а не відповідь

Його не можна читати “погоджуючись”. Його треба читати, як космічну карту. Він не дає ідеології — дає перспективу. Не кличе до революції — кличе до повернення на вісь.

У його світогляді сучасна епоха — це не кінець, а точка повороту. Людина, яка пам’ятає центр, навіть у сутінках — стає носієм нового циклу.

Цитата для завершення:

«З погляду Духу, людство можна поділити на дві великі категорії: Тих, хто діє за дієсловом “мати” (AVOIR)… і тих, кого внутрішньо веде дієслово “бути” (ÊTRE).»

Жанн Фаре

Сергій Чаплигін: Фрідріх Ратцель: "Географія — це доля"

Фрідріх Ратцель (Friedrich Ratzel) є ключовою фігурою у становленні політичної географії та геополітики. 

Саме його ідеї стали революційним кроком у розумінні взаємозв'язку між природним середовищем і людським суспільством. 

Стисло основні аспекти його ідей:

1. Концепція "життєвого простору" (Lebensraum)

Ратцель запровадив термін "життєвий простір" , який пізніше став центральною концепцією в геополітиці. Це не просто кількісний простір, а якісний - простір, що формується через взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Ратцель підкреслював, що простір має такий самий фундаментальний сенс, як і час у історії. Простір не лише фон для подій, а активний учасник формування культур, народів і політичних систем.

Ідея "життєвого простору" допомогла пояснити, чому різні народи розвиваються по-різному залежно від географічного середовища. 

Наприклад:

Суворий клімат Півночі формує героїчну культуру боротьби з природою.

Степи та пустелі сприяють кочовому способу життя.

Річкові долини та луки створюють умови для сільського господарства.

Ця концепція стала основою для подальших досліджень у геополітиці, зокрема в роботах Макса Вебера, Галфорда Макіндера та Карла Гаусгофера.

2. Антропогеографія: людина як географічний феномен

Ратцель започаткував нову дисципліну — антропогеографію , яка вивчає людину як частину географічного середовища.

Він доводив, що будь-яке людське суспільство не може існувати без врахування географічних факторів. Кожен народ формується під впливом свого середовища, і це відбивається на його культурі, економіці та політиці.

Оскільки політика є одним із найважливіших проявів людської діяльності, антропогеографія природно перетворилася на політичну географію, яка вивчає вплив географічних факторів на держави, кордони та міжнародні відносини.

3. Географія як активний чинник історії

Ратцель радикально змінив погляд на роль географії в історичному процесі. До нього переважала думка, що історія визначається лише часом і соціальними факторами.

Ратцель стверджував, що географічне середовище не лише обмежує, але й напрямляє розвиток народів. Це створює "природну долю" кожного народу.

Наприклад:

Життя в горах заважає централізації влади, сприяючи формуванню малих автономних громад.

Портові міста стають центрами торгівлі та космополітизму, що впливає на їхню політику та культуру.

Цей підхід дозволив зрозуміти, чому деякі народи досягають успіху в певних умовах, а інші — ні.

4. Вплив на класиків геополітики

Ідеї Ратцеля стали основою для подальших досліджень у геополітиці. Вони були розвинені такими мислителями, як:

Галфорд Макіндер: Запропонував концепцію "серцевини землі" (Heartland), яка пояснює стратегічну важливість географічного положення для глобальної влади.

Альфред Меген: Досліджував роль морів і океанів у формуванні морської могутності держав.

Карл Гаусгофер: Розвинув ідеї Ратцеля у контексті необхідності економічної самодостатності (автаркія) та культурної експансії.

Ці теорії і сьогодні продовжують впливати на сучасну геополітику, зокрема у питаннях енергетичної безпеки, контролю над кордонами та стратегічних ресурсів.

5. Актуальність ідей Ратцеля сьогодні

Незважаючи на те, що ідеї Ратцеля були сформульовані понад сто років тому, вони залишаються актуальними:

У сучасному світі все більше уваги приділяється взаємодії людини з природою. Ідея "життєвого простору" допомагає зрозуміти, як географічні умови впливають на стале розвиток.

Сучасні конфлікти часто пов'язані з контролем над стратегічними територіями (віна в Україні, Близький Схід). Теорія Ратцеля допомагає аналізувати ці ситуації.

Розуміння того, як географія формує культуру та політику, важливе для дослідження культурних конфліктів та глобалізації.

Фрідріх Ратцель як батько-засновник геополітики, показав, що географія - це не лише тло, а активний чинник історії . 

Його ідеї про "життєвий простір" та антропогеографію залишаються фундаментальними для розуміння взаємозв'язку між природою, суспільством і політикою.

Він науково обґрунтував закон, який можна сформулювати так: "Географія — це доля" . 

Це твердження залишається актуальною основою для аналізу агресії московії в форматі геополітичних процесів.

Далі буде. А саме:

Україна та Балто-Чорноморська геоконфліктна зона як арена зіткнення двох цивілізаційних та геополітичних проектів: євразійського (московія) і євроатлантичного (Європа). 

Олег Гуцуляк: О резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне

 Для памяти, основные принципы вчерашней (24.06.2025) принятой единогласно (трое не голосовали) резолюции ПАСЕ по российско-украинской войне (*за внятное изложение поблагодарим Ээрика Кросса):

1. Война России против Украины является актом агрессии — явным нарушением статьи 2(4) Устава ООН.

2. Беларусь является соучастницей России: она позволила России начать вторжение со своей территории.

3. Северная Корея позднее присоединилась к России— ее войска сражаются вместе с российскими войсками.

4. Украина защищает себя в соответствии со статьей 51 Устава ООН.

5. Лидеры России, Беларуси и Северной Кореи несут личную уголовную ответственность за преступление агрессии.

6. Аннексия Крыма и других оккупированных регионов с 2014 года нарушает основополагающие нормы. Принуждение Украины к этому также нарушит международное право.

 7. Зверства России и ее союзников — пытки, массовые убийства, нападения на мирных жителей — являются военными преступлениями и преступлениями против человечности.

8. Риторика и действия России демонстрируют геноцидное намерение уничтожить украинскую нацию.

9. Эти преступления не могут быть амнистированы или иметь срок давности. Никогда.

10. МУС имеет полную юрисдикцию в отношении этих преступлений. Все государства должны поддерживать и обеспечивать соблюдение его ордеров.

11. Россия нарушила Европейскую конвенцию о правах человека до 2022 года и по-прежнему обязана соблюдать постановления ЕСПЧ.

12. Она нарушила множество других договоров, в том числе против пыток, гражданских прав и защиты детей.

13. Россия должна полностью возместить весь причиненный ущерб в соответствии с резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН ES-11/5.

14. Использование замороженных российских государственных активов для возмещения ущерба является законным ответом на ее преступления.

 15. Военное положение делает выборы невозможными. Зеленский остается законным президентом, пока не будут проведены свободные выборы.

Александр Волынский: В чем разница между Ираком и Ираном

Русские  имеют  такое же  смутное  представление  о  Ближнем  Востоке, как  и  иностранцы  о  России. Даже  те,  кто  понимает  разницу  между  суннитами  и  шиитами, друзами  и  алавитами, хашимитами  и  саудитами,  не  могут  понять, чего  все  они  хотят.

Я не  стану  пересказывать  всю историю  Плодородного  Полумесяца, просто  поясню, что  от  Египта  до  Персидского  залива  тянутся  горные  цепи  обрамляющие  пустыню. Со  снежных  вершин  гор  стекают  реки, вроде Тигра и  речки  вроде  Иордана. Между  пустыней  и  горами  лежат  степи,  в  которых  можно  пасти  коз  и  овец. Городское  население  антропологически  отличается  от  степного: первое  относится  к  арменоидной  расе, второе  - к  аравийской. Бедуины  были  аборигенами, а в  бронзовом  веке  с  севера  пришли  арменоиды,  арменоиды  распространились  и  на  Иранском  нагорье. Сами  армяне  - это  поздний  индо-европейский  слой  на  кавказском   населении  Урарту, которое  в  Библии  называется  Араратом. Настоящие  бедуины  скорее  похожи  на  эфиопов  и  жителей  южной  Индии.

Конфликты  между  кочевниками  и  городами  происходили  постоянно  и  приостанавливались  только  тогда, когда  кочевники  захватывали  в  городах  власть. Потом  приходили  новые  кочевники. 

Для  установления  более  стабильного  порядка  была  придумана  империя. Первой  стабильной  империей  Ближнего  востока  оказалась  Персидская  империя. В  ней  вся  документация  велась  на  арамейском  языке. Арамейский  знали  все  горожане, хотя  арамеи  изначально  были  сирийскими  кочевниками. Они  захватили  Вавилон  и  Иерусалим, правили  всем  Плодородный  Полумесяцем,  пока  персидский царь Кир ІІ Великий  не  заменил  халдеев (арамеев  из  южного  Ирака)  на  персов. Именно  Кир  разрешил  иудеям  вернуться  из  Вавилона  и  построить  в  Иерусалиме  Второй  Храм.

Фергад Туранли: «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною»

 «Настав час ухвалити відповідне рішення щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною».

За матеріалами круглого столу на тему «Воєнно-політичний союз Туреччини і України як фактор безпеки і стабільності в Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні»

Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах.

Тема сьогоднішнього зібрання вже вкотре обговорюється на дуже серйозному рівні.  Всі  присутні мабуть знають, що Інститут глобальної політики розробляє тематичну концепцію воєнно-політичного союзу Туреччини і України, який стане фактором безпеки і стабільності в Балто-Чорноморському і Каспійському регіонах. Така діяльність заслуговує на увагу з огляду на міжнародне право та інші важливі чинники.  Кримськотатарський фактор, також є одним з ключових у розв’язанні такої нагальної проблеми. І при цьому не можна не брати до уваги історичний чинник.

Доречно нагадати зараз, що ще  у ХVII столітті були подібні воєнні союзи між українською Козацькою державою і Османською турецькою державою. Вони об’єднували свої зусилля в протистоянні з ворогом і перемагали його. Зокрема, відомо, як безумовний факт, на основі архівних документів, і турецьких, і українських, що і у Конотопській війні 1659 року і у 1670-х роках об’єднані військові сили Кримського ханства, османської Туреччини і української Козацької держави завдали нищівного удару московському війську. Ось так в  той час перемагали і змусили тодішню Московську державу підписати мирні угоди.

Якщо вже звертатися до сучасності і мати на увазі геополітичний фактор, то потреба у створенні такого національного союзу обумовлюється світовими змінами геополітичного плану. Так, ми сьогодні вже спостерігаємо і стаємо  свідками того, що старий світовий порядок себе не виправдовує. Це пояснюється і російською агресією з окупацією певних територій України, і підтверджується неспроможністю міжнародних організацій протидіяти такій агресії. А міжнародні організації і держави, які вважалися гарантами безпеки та територіальної цілісності Української держави,  не змогли  виконати свою таку місію і, як наслідок, ця незалежна  держава зазнає російську агресію, що супроводжується окупацією і Криму, і інших українських територій, фізичним знищенням людей, культурних, медичних, освітніх та інших об’єктів, викраденням дітей  тощо.  

Хочу ще раз наголосити, що проблема, яку ми обговорюємо, так би мовити, вже пройшла апробацію, тобто має наукове  обґрунтування. Крім того, пан Березюк  масштабував цю тему, вона вже обговорюється у міжнародному контексті. Звертаю увагу присутніх, що долучається до нашого зібрання поважний закордонний вчений, професор доктор Юрій Леськів, який фундаментально займається такими питаннями, тобто, історією українсько-турецьких відносин, в тому числі воєнними проблемами. Я вдячний, що він сьогодні разом з нами в режимі онлайн.

На що хочу звернути увагу: настав час ухвалити відповідне рішення щодо порушеної теми, тобто, щодо створення воєнно-політичного союзу між Туреччиною і Україною. А згодом розширити такий спектр на рівні Балтійсько-Чорноморсько-Каспійському регіону. Маю на увазі Чорноморський вектор стосовно розвитку дипломатичних і воєнних відносин.

Раніше така тема також була актуальною для України. Адже цей вектор розвитку відносин охоплюється тисячолітньою історією. Але вже настав час взятися за вирішення такої проблеми для того, щоб передусім гарантувати безпеку  України, відновити її територіальну цілісність. Вважаю, що у такий спосіб ми, тобто Україна і Туреччина, спільно ще й можемо вивільнити кримських татар від тривалого поневолення, як і українців, які теж потерпають від московського поневолення.

Важливо, щоб сьогодні нам нарешті вдалося ухвалити конкретне  рішення, а на його основі розробити відповідну концепцію чи  програму для подальшого впровадження.

Фергад Туранли.
gрофесор кафедри загального і слов’янського мовознавства
факультету гуманітарних наук Національного університету
«Києво-Могилянська академія», доктор історичних наук, професор

Джерело: https://igp.org.ua/publikacii/prishlo-vremya-prinyat-sootvetstvuyushhee-reshenie-o-sozdanii-voenno-politicheskogo-soyuza-mezhdu-turciej-i-ukrainoj/

Амвросий фон Сиверс: AmeriKKKa

MAGA?

    Определение будущего практически невозможно без понимания прошлого. Не обязательно, что всё из прошлого объяснит будещее. Но причинно-следственные связи сущестуют, и оные определяют долгосрочные линии. Имеется много толкований цивилизационных типов, присутствующих ныне. Далеко не всегда они адекватно описывают феномены. Более того, нечто давно изчезнувшее из прошлого, из мiрового тренда, вовсе не обязательно окончательно мертво. Оно может как бы «законсервироваться», но м.б. просто сокращено до минимума, пребывая в ничтожном состоянии. Но оно всегда может прорасти заново: необязательно возстановиться в прежнем объеме, но оказать значительное влияние. Собственно, нечто новое, на самом деле, не есть абсолютно новое без какого-либо предшествования, без своего актуального фундамента, без чего-то подлинно живого. Цивилизационные типы – не есть просто досужие конструкты, но проявления форм самой жизни.

       Посему уже достатоно долгое время имеется вопрос: четь есть США? Как их идентифицировать? К какой цивилизации они принадлежат? В европейской ( и не только) политике и воззрении принято считать, что США есть продолжение европейства и принадлежат к т.н. англо-саксонскому мiру. Так ли сие на самом деле? Принадлежность к последнему определяется в первую очередь языком. Но не только: институционально США есть сумма колоний Британской Короны, ставших независимыми. Достаточно ли сего для вышеуказанного утверждения? И да, и нет. Еще при образовании США серьезно обсуждался вопрос об официальном языке, ибо большинство колонистов говорило… по-немецки. Культурный выбор определили Отцы-Основатели, подчеркнув англо-саксонскую идентичность. Но данная идентичность имела ярко выраженный анти-британский характер, что уже указывало на особый феномен США.

    Определение того, что есть Запад или Восток, имеет отчасти весьма спекулятивный характер, заметно колебавшееся время от времени. Определенно сие связано с банальным фактом, что нулевой меридиан проходит через Гринвич, и таким образом Британия чисто географически считается нормой установления. С такой точки зрения, США есть несомненный Запад. Однако, возникает много вопросов. Например, сама Британия никогда не определялась, как центр, но именно как Запад. И сие восходит к античному понимания, что центр европейской цивилизации, в политическом смысле, есть Рим, а в культурном – Афины. Данный конфуз никак не м.б. преодолен чисто географически. Он возникает исключительно в предъявляемых объяснениях. По отношению к европейскому Западу США выступают как финальный Запад. Даже более того, как Запад Истинный, ибо далее оный граничит с географическим Востоком. Но вполне логично поменять точку зрения, и тогда США становятся из тихоокеанской зоны Востоком!

«Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Книга, яку обовʼязково треба мати в своїй бібліотеці: «Недобровільне приєднання: історія визвольної боротьби поневолених росією народів»

Чим унікальна ця книга?

Це перше в Україні комплексне видання, яке знайомить з багатосторічною історією визвольної боротьби поневолених росією народів, жоден з яких добровільно не хотів ставати частиною імперії та використовував найменший шанс для спроби здобути незалежність і волю від свого поневолювача і колонізатора.

Книга включає розділи:

1. Початок імперій і спротив удільних князівств

2. Історія визвольної боротьби народів Волзько-Уральського регіону

3. Фіно-угорські народи: історія визвольних рухів

4. Північний Кавказ: національно-визвольні рухи

5. Козацькі антимосковські рухи 

6. Сибір та Далекий Схід: нариси визвольних рухів 

7. Боротьба з імперією і перспективи майбутнього

Замовляйте книгу, оскільки тираж обмежений.

Замовити книгу можна тут: https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSfVAiLfKR-BlgLHvc4s09HOTsIlmTVlLnVN8uuJtOGrVb1HHA/viewform?fbclid=IwY2xjawKmOHdleHRuA2FlbQIxMABicmlkETFnSUZTZ3ZSdmxiTTNGNzFJAR6V7BmEhkJ-qoZ6TFnLtezOF67ObVEktKiFP39TtpQHZfb2RDB1Eo74W1MzGA_aem_-xpM4GSjK05wZJCycTMXOQ

Проєкт реалізовано Українські студії стратегічних досліджень 

У лютому 2025 року Бандерівські читання відбулися на тему: "Свобода народам! Свобода людині! - історія та перспективи боротьби поневолених росією народів"

Відео з заходу:

https://youtu.be/jWzjCv3xqus?si=Z-LOwCQ-K8yl5tr8

Почесна нагорода професору Богдану Петровичу Томенчуку - медаль «За заслуги перед університетом»

26.05.2025 на черговому засіданні Вченої ради Прикарпатського (Карпатського) національного університету імені Василя Стефаника в.о. ректора, професор Ігор Цепенда вручив почесну нагороду професору кафедри Богдану Петровичу Томенчуку  - медаль «За заслуги перед університетом»  за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, організаторську діяльність, особистий внесок у розвиток закладу вищої освіти та з нагоди 85-річчя університету. 

Колектив кафедри етнології і археології висловлює слова вдячності за плідну працю в галузі археології і організацію кафедри впродовж 2014-2024 рр. в  якості її завідувача! 

Щиро вітаємо Богдана Петровича з високою нагородою і бажаємо подальших спільних наукових здобутків в археології України!

Vladimir Wiedemann: Русские немцы

На территории Российской империи жили немцы разных категорий: балтийские, екатерининские, а также  переселившиеся сюда индивидуальным путем. 

Балтийские немцы попали на территорию Прибалтики еще в средние века, как рыцари, монахи и купцы. После присоединения Прибалтики к Российской империи Петром Первым многие из балтийских немцев, как люди из образованного слоя, стали делать карьеру, переселившись в Санкт-Петербург, Москву и другие города империи. 

Екатерининские немцы - это крестьяне, переселенные из Восточной Германии в отдельные регионы Российской империи Екатериной Второй. Они составляют подавляющее большинство современных русских немцев, включая тех, кто уехал в ФРГ из СССР и постсоветских государств. В самой Российской империи они были далеки от каких-то карьер до революции 1917 года. 

Наконец, некоторые немцы попадали в Российскую империю как частные лица - доктора, инженеры, ученые, бизнесмены, приезжая сюда в индивидуальном порядке или оставшись в качестве военнопленных после наполеоновских и других войн. 

Специфика балтийских немцев в том, что их община, за многие века существования за пределами Германии, вобрала в себя представителей местных народов, прежде всего - балтов и финно-угров. Отсюда мы видим в генетике этой популяции вкрапления не свойственных для жителей собственно Германии гаплогрупп, включая N1a. Она распространена среди населения Прибалтики, Финляндии, Северной Скандинавии и Северной России (территория Великого Новгорода). 

Из известных родов, имеющих эту гаплогруппу в качестве основной, можно назвать Рюриковичей (русские), Гедиминовичей (литовцы) и Унгернов-Штернбергов (германцы). Балтское происхождение имеют великие князья Ливены, но их гаплогруппа мне не известна. Я сам носитель данной гаплогруппы и поэтому хорошо знаю ее историю. Семья моего отца имеет немецко-шведские корни, его родители переселились в Санкт-Петербург из Эстонии, еще до революции.

Кирилл Серебренитский: О "школьном" эпосе истории

 Извечная неизменная победоносность русского оружия - от Святослава до (нужное подчеркнуть) 

- это современный школьный эпос, который сооружён при помощи чрезвычайно простых, можно сказать, игрушечных способов. 

(Справедливости ради, следует отметить, что эти способы применяются с давних времён, и отнюдь не в одной нынешней РФ; тут дело, скорее, не в самом феномене, а в его густоте, удушающей плотности, изобилии и шквальном напоре). 

1. Эффект Илиады. 

В истории каждой военной кампании: яростное, тщательно-подробное, многотиражное высвечивание тактических и стратегических успехов  (в спектре от монографий до поэм) и низведение поражений до уровня примечаний внизу страницы, комментариев и небольших статей в специальных малотиражных сборниках.  

Например, всё внимание сосредотачивается на победоносных сражениях в глубинах России, и одновременно до предела ужимается нарратив, долженствующий объяснить, каким образом противник оказался в этих самых глубинах. 

(Классический пример - скажем, поход 1799 года: чрезвычайно ярко высвечены победы князя Суворова-Италийского при Нови и Треббиа, а разгром Римского-Корсакова при Цюрихе оставлен для утончённо-маргинальных знатоков, в последнее время часто определяемыми термином "задрот"). 

2. Эффект Роланда. 

Эпическая героизация поражений, которая создаёт преобладающее ощущение триумфа, независимо от скучных цифровых результатов означенного сражения. 

(Классика - Бородинское (Москворецкое) сражение: да, Наполеон оказался после этого сражения в Москве, но "наши" сражались отважнее и самозабвеннее, и вообще это был хитроумный план). 

В определённых условиях (наиважнейшим из которых является тотальная историческая игнорантность широкой аудитории) - посредством этого метода можно превратить в победы не только отдельные разгромные сражения, которые могут быть оправданы победоносной кампанией (как война 1812 года); но и целые разгромные кампании в эпическом мировосприятии превращаются в победоносные. 

 Например, разгром российских войск в Срединной войне 1805 - 1807 годов размыт и замаскирован, например, посредством описания "подвигов Багратиона", при размывании общего контура события (арьергард князя Багратиона умело прикрывал панические отступление основных сил.) 

Классический же пример - это Крымская война (яростная акцентация обороны Севастополя и фактологическая деструкция сражения при Альме).    

3. Эффект Цахеса. 

Последовательная диффамация действий союзных армий, из которых следует, что  союзники на самом деле были, скорее, то ли отягощением "наших", то ли латентным противником в тылу. 

Этот метод наиболее близок к прямым осознанным фальсификациям, так как постоянно требует  утаивания весьма значительных фактов, а то и целых концепций. 

(Так выстроены издавна, например, эпические версии турецких кампаний князя Суворова: выясняется, что в каждом сражении он решал сразу две тяжёлые задачи: громил турок и спасал союзных австрийцев). 

4. Эффект Орлеанской Девы. 

Семантические операции, при помощи которых, - большей частью посредством интонационных ударений, - победа проецируется на современность, а поражение вытесняется в небольшой, локальный, целенаправленно компроментируемый сегмент прошлого, "старого режима", что позволяет возлагать вину за поражения на покойных персонажей, снимая её с категорий "мы", "наша армия", "наша страна". 

(Классика - Цусима. То есть: при Гангуте, Чесме, Корфу и тд. победы одержали "мы" ("наш доблестный флот"), а в цусимском разгроме виноват лично царь и его паркетные адмиралы, от которых "мы" вскоре избавились). 

Часто используется такой инструмент, как принесение в жертву какого-то конкретного полководца, в идеале - носителя иноземного ("ненашего") имени: сражения 1807 года (Пултуск, Фридланд, Эйлау) проиграли не "наши", а лично барон Беннигсен; летнее отступление 1812 года - в них виновен лично граф Барклай де Толли (частично реабилитированный, поскольку в 1813ом он возглавил наступление). Создаётся уверенное впечатление, что если бы войсками командовал полководец с "нашей" фамилией, то исход был бы иным. 

5. Эффект Чингачгука. 

Метод, родственный предыдущему. 

Он применялся весьма широко именно в советское время: наиболее эпичные персонажи прошлого, которые сражались, успешно и доблестно, против российских войск внутри границ Империи, причисляются к борцам против "царизма", "старого режима", - и, таким образом, как бы априори сражались за победу (в отдалённом будущем) режима нынешнего, то есть советского; а поскольку в настоящее время СССР и "Россия" прочно (и опасно для оппонентов) отождествляются, то выходит, что избранные стратеги и герои, воевавшие против России, одновременно сражались за Россию.  

В СССР таких персонажей было множество, - чаще всего они использовались для вовлечения этнических и национальных эпосов в постумный советский легендариум.  

Героизировались монументально, например, имам Шамиль или полевые командиры последней Польской войны, красной (якобинской, республиканской) ориентации - Калиновской, Сераковский, Домбровский и тд. 

Таким образом, победы Императорских войск над инсургентами описывались как успехи русского оружия ("наши"), а победы инсургентов над царскими карателями - как подвиги прогрессивных сил и национально-освободительной борьбы (тоже "наши"). 

(Классика: "крестьянский царь Пугач", (волжско-уральский сепаратист и старообрядческий ультраконсерватор, который, по сути, дистанцировался от гражданской войны и создал своё государство, воевавшее с Россией), а также его этнические сподвижники, Салават прежде всего). 

Маргарет Макмиллан: «Именно так заканчивается мировой порядок»

Всемирно известный историк, профессор Оксфордского университета Маргарет Макмиллан (автор отличных книг The War That Ended Peace: The Road to 1914 и War: How Conflict Shaped Us) проводит исторические параллели и пишет в The Atlantic:

— Завершение эпохи существующего мирового порядка и переход к новому. Мир переживает исторический момент, когда старый порядок распадается безвозвратно, и появляется новый. Маргарет, будучи историком, изучает такие переходы в прошлом, но не ожидала пережить такой момент лично. Этот период сравнивается ею с эпохой до Первой мировой войны, которую Стефан Цвейг описывал как "Золотой век безопасности", разрушенный последующими конфликтами. Сегодня мир движется к соперничеству великих держав, подозрительности и страху, где "сильные делают, что хотят, а слабые страдают". Переход обещает быть нелегким.

— Недооценка хрупкости существующего порядка. Подобно европейцам до Первой мировой войны, многие на современном Западе не осознают хрупкость своего мира. То, что считалось само собой разумеющимся – например, демократия в США, международные институты и нормы, позволявшие избегать войн и решать общие проблемы (изменение климата, пандемии) – теперь кажется исчезающим явлением. Эта "недостаточность воображения" повергла многих в изумление и тревогу.

— Возвращение сфер влияния. Сферы влияния, которые американцы когда-то ассоциировали с циничным прошлым Европы, теперь возрождаются. США долгое время выступали против этого понятия. Исторически США уже утверждали свою сферу влияния (Доктрина Монро) и принимали гегемонию СССР над Восточной Европой в период Холодной войны, одновременно распространяя свое влияние на Запад. Однако тогда США также олицетворяли другой, лучший порядок, признающий права малых наций. Нынешняя американская администрация, кажется, открыто привержена идее раздела мира между великими державами.

— Причины и признаки распада старых порядков. Исторически распад порядков происходит из-за давления изнутри и извне. Поддержка системы ослабевает даже среди тех, кто извлекает из нее выгоду, в то время как те, кто бросает ей вызов, становятся смелее. Предупреждающие знаки могут быть видны заранее: экономические причины (банкротство Франции перед 1789 годом), нефункционирующие правительства и недовольство элит и общества (Россия в 1917 году), а также очевидный разрыв между обещаниями и реальностью (СССР в 1980-х). На международном уровне это проявляется, когда другие державы начинают пользоваться слабостью центральной власти, как в случае с Османской империей перед Первой мировой войной.

— Нарушение принципа неприкосновенности территорий. Одним из базовых правил после Второй мировой войны было непризнание права собственности на территорию, захваченную силой. Это правило все чаще нарушается. Примерами служат действия России в Грузии (2008) и Украине (аннексия Крыма и части Донбасса в 2014). Маргарет предполагает, что мирные переговоры по Украине могут позволить России сохранить и даже приобрести больше территории. Также упоминаются действия Израиля в Газе и Ливане, Руанды в ДРК, и амбиции Китая в отношении Тайваня.

— Нестабильность порядка, основанного на сферах влияния. Порядок, где великие державы доминируют в своих регионах, по своей природе нестабилен. Регионы, где сферы пересекаются, становятся "зонами разрушения" (shatter zones). Примерами являются соперничество Австро-Венгрии и России на Балканах до Первой мировой войны или соперничество Китая и Индии сегодня на их общих границах. Державы могут быть соблазнены вторгнуться в сферу соперника, если считают, что его контроль ослабевает. Влияние держав в их сферах может меняться из-за внутренних факторов, включая политические потрясения и экономические спады. Меньшие державы, оказавшиеся под властью великой державы против своей воли, могут быть недовольны и мятежны.

— Наличие исторической альтернативы: порядок, основанный на правилах. Несмотря на текущий дрейф к соперничеству, идея международного порядка, основанного на правилах, нормах и общих ценностях, имеет глубокие корни. Такие мыслители, как Гуго Гроций (XVII век) и Иммануил Кант (XVIII век), предлагали идеи международного общества с законами и способами разрешения споров. После Первой мировой войны эта идея материализовалась в план действий – создание Лиги Наций, нацеленной на предотвращение войн и обеспечение коллективной безопасности. После Второй мировой войны была создана Организация Объединенных Наций и институты Бреттон-Вудса для поддержания международного порядка и управления отношениями между державами.

— Роль популизма в подрыве либерального порядка. Рост популизма внутри демократий является одним из наиболее серьезных вызовов либеральному международному порядку. Популизм подпитывается экономическими жалобами, антииммигрантскими настроениями и потерей веры в элиты и институты. Это проявляется в презрении к основанному на правилах порядку и международным организациям, таким как ООН. Популистские лидеры предпочитают работать с единомышленниками для продвижения собственных интересов, зачастую за счет других.

— Решающая роль США в текущем переходе. Соединенные Штаты были "якорем" послевоенного порядка. Однако администрация Трампа охарактеризовала эту роль как роль "для лохов-простаков", считая, что США сдерживали свою силу и позволяли другим истощать американское богатство. Вместо этого предлагается использовать экономическое и военное превосходство как инструменты принуждения, игнорируя международные соглашения и даже внутренние конституционные ограничения. Действия США, такие как предложение реорганизовать Госдепартамент по региональному принципу (Eurasia, the Middle East, Latin America, Indo-Pacific), рассматриваются как шаг к признанию раздела мира на сферы влияния.

— Накопительный характер изменений и их внезапное проявление. Хотя смена мирового порядка может казаться внезапной, на самом деле это результат постепенного накопления давлений и мелких изменений. "Фундаменты начинают сдвигаться, крыша течет, а жадные соседи начинают посягать на землю". Первые месяцы 2025 года описываются как ускоренное кино, когда события происходят крайне быстро. Начинают подвергаться сомнению даже внутренние устои США, которые ранее считались незыблемыми (система сдержек и противовесов, уважение к судам, демократические ценности). Поскольку США играли ключевую роль в международном порядке, их внутренние "толчки" ощущаются теперь по всему миру.

(с) Илья Плеханов

Николай Богданов: Проект «Русская Уральская республика»

 В «Телеграме» развивается проект «Русская Уральская республика» 

 https://t.me/uralresp 

является вынужденным действием, поскольку одноимённая группа

https://www.facebook.com/groups/878898005551658

находится на ресурсе, заблокированном на территории РФ.

Канал на Youtube - https://www.youtube.com/@BogdanovURAL/featured

Страница основателя и администратора данных ресурсов во VK ликвидирована постановлением Роскомнадзора.

Канал в «Т»  размещают концептуальные материалы, касающиеся формирования Уральской республики, а равно обзоры политической ситуации в РФ и за её пределами - в региональном уральском контексте.

Проект Уральской республики является воссозданием УР, существовавшей в короткий период 1919 года, и поднят именно исторический флаг того  времени : красно-зелёный. 

Уральская республика 90-х годов прошлого века под водительством Эдуарда Росселя  видится провальной актуализацией , использованная тогда символика ныне не применяется.

С началом боевых действий в Украине участники данного проекта очно не собираются, все публикации происходят от имени его лидера, проживающего в Екатеринбурге Николая Богданова, 

https://www.facebook.com/profile.php?id=100004564624833

имеющего богатый политический оппозиционный опыт, начиная с советских времён и членства Богданова в «Демократическом союзе» Валерии Новодворской. 

Возглавляя Екатеринбургскую управу Общественного движения «Общее дело», Николай Богданов выступал со сцены Евромайдана. В 2011 году Николай провёл в Екатеринбурге первый «Русский марш», он же явился организатором последнего в 2014 году, который состоялся под государственным флагом Украины.

Поскольку проект Уральской республики «ходит по краю» российского уголовного закона, Н. Богданов постоянно подчёркивает, что не является сепаратистом, а главным виновником развала России считает Владимира Путина из-за его социальной, экономической и военной деятельности.

Уральская республика тесно связана с национальным движениям Башкирии (Айрат Дильмухаметов) и сибирскими регоналистами  (Игорь Кузнецов).

В сети существует ряд параллельных проектов с одноимённым названием, которые используют классический метод чекистов «наматывание». Провокационную суть этих образований сразу видно по навязыванию их участникам конспиративных форм противостояния политическому режиму в РФ.