Володимир Єшкілєв: Світ змінився. Тепер він - імперіалістичний світо Гіпермодерну

Подивився третій «Аватар». Потішився тому, як Кемерон наклав біблійну історію про Авраама, що приносить в жертву сина, на культ Богині Ейви, отримав естетичне задоволення від ретельно створеного світу Пандори та засумував від того, що сценарій грандіозної франшизи й далі обертається навколо ідеологем та фетишів світу, якого вже не існує.

І справа не в тому, що творці фільму не помітили революції дронів й навіть не в тому, що історія про повстання екологів вже покладено у ту ж скриню, де лежать історії про повстання луддитів та повстання хіпі. Нам все важче повірити у перемогу лучників, кальмарів і китів над силою високих технологій, над армадою механічних засобів знищення. Навіть якщо на боці завзятих лучників з героїчними кальмарами сама Богиня.

Те, що працювало у 80-их, коли у третій частині «Рембо» бородаті вершники в лобовій атаці здобували перемогу над 50-тонними танками, у 20-их іншого століття,у третій частині іншої й більш амбіційної казки, викликає либонь відчуття незручності за авторів сценарію. Тим більше, що зброя захисників природи Пандори та сама, що й у героя Сильвестра Сталлоне – кустарно примантачений до середньовічної стріли заряд РПГ.

Так і кортить між жуванням попкорну бурмотіти на Кемеронову адресу щось на штиб: «Джеймсе, попустися, світ змінився». І змінився не вчора і не позавчора, як зручно вважати тим, хто останні двадцять років жив інерцією Постмодерну, грався цитатами та перебував у впевненості, що реальність підкоряється ідеологічним конструкціям, намальованим у «Лексусі та оливковому дереві» одного з Пулітцерівських лавреатів.

Чомусь усім подобається, коли пишуть: «Трамп зруйнував старий світ, ми живемо в новій реальності». Але ж це брехня. Трамп нічого не змінював. Трамп сів у президентське крісло вже в новому світі, який не чинив, не чинить й, насправді, не збирається чинити системного спротиву його естрадно-монархічним маніфестаціям, бо цей любитель імперіалістичних угод органічний імперіалістичному світові Гіпермодерну.

Ми живемо не в тому світі, де екологи з ідеалістами та рожевими поні руйнують тричі кляті імперії. Ми живемо у світі, де тричі кляті імперії ділять планету не згірше від тих просто клятих імперій, які панували на початку 20-го століття. І живемо ми в імперіалістичній реальності ще з 90-их років. Запитайте в уйгурів, чеченців, курдів, албанців або ж в молдаван.

На глобальному культурному полі також триває битва за сектори. Головні центри культурного імперіалізму вже не роблять ставку на мову і релігію, які припинили бути головними маркерами ідентичності. Тепер на перший план висуваються імперіалістичні «технології Великого Стилю» і «технології культурного комфорту».

Перша з цих технологій змішує в одному коктейлі ностальгію за старими імперіями, які продукували суверенні варіанти Великого Стилю та бажання молоді підкріпити «нові ідентичності» свіжою потужною міфологією. 

Друга наголошує на тому, що культура, серед іншого, є простором особистого комфорту й лише могутня владна система (імперія) здатна такий комфорт забезпечити.

Й між цими двома темними доктринами немає простору для веселкових криївок ідеалістів. Їм залишається хіба що відлетіти на Пандору, де добра Богиня Ейва захищає своїх дітей від поганців, котрі наклали свої жадібні лапи на те, що спочивало в землі споконвіку.

Михаил Эпштейн: Искусственный интеллект против естественной глупости

Искусственный интеллект против естественной глупости.

Как человеческий разум создал ту силу, которая спасет его от него самого.

(Статья в Urbi et Orbi, сборнике, издаваемом "Новой газетой". Воспроизвожу часть текста ниже  для удобства обсуждения. Внизу — ссылка на публикацию с иллюстрациями).

     Разум столь же хитер, сколь могуществен.

 Г. В. Ф. Гегель

Кризис разума — рождение ИИ

Человечество создало искусственный разум в момент глубочайшего кризиса собственного мышления. Это фундаментальный парадокс нашей эпохи: мы породили интеллект, превосходящий наш собственный, когда мы сами, как вид homo sapiens, оказались неспособны к разумной самоорганизации.

После падения железного занавеса казалось, что мир движется к единству. Фрэнсис Фукуяма провозгласил "конец истории" — окончательную победу либеральной демократии и глобализации. Но XXI век развернулся по сценарию другого историка, Самюэла Хантингтона — "столкновение цивилизаций" (так называлась его пророческая книга 1996 г.).  Человечество вновь разбилось на племена и враждующие лагеря, разрушая хрупкое единство 1990-х — нулевых.  "По миру бегают люди с оружием XXI века и мозгами Средневековья", как говорил Дмитрий Зимин незадолго до смерти в конце 2021 г.

В 2020-е годы, когда пандемия разрушила привычные связи между людьми, когда распалась глобализация и вернулись архаические племенные войны, на сцену вышел ИИ. Это совпадение не случайно: там, где биологический разум оказался неспособен к самоорганизации, начал формироваться разум искусственный. Именно Гегель ввел понятие "хитрость разума", имея в виду, что Разум Истории  прокладывает себе обходные пути там, где не может использовать прямые. Разум не подавляет игру эгоистических и групповых человеческих страстей и интересов, но ведет через них свою собственную игру несравненно более широкого масштаба, достигая своих сверхличных целей.  Если ранее Разум проявлял себя через людей, народы, государства, общественные идеологии, то теперь он находит себе иное воплощение — не в организмах и коллективах, а в нейросетях. 

ИИ не знает наций и полов, не принадлежит ни к Востоку, ни к Западу. Он создает единое пространство разума поверх всех границ. ИИ — это не просто вычислительная мощь, а новое поле синтеза, где разрозненные потоки данных превращаются в единую карту бытия. Можно сказать, что человечество передало ИИ гегелевскую миссию Мирового Духа: объединять и познавать себя через новую, надбиологическую форму разума. 

Запорозька Січ була системою військової культури, логіка якої співпадала з давньоіндієвропейськими воїнськими практиками

 «Простота, вольність і карнавальна дурість»: паралелі між запорозькими звичаями та давньоіндієвропейськими воїнськими традиціями

Життя Запорозької Січі XVIII століття відзначалося особливою соціальною структурою, культурними уявленнями та колективними практиками, що на перший погляд виглядають хаотичними, анархічними і навіть безглуздими. Однак уважне вивчення історичних джерел демонструє, що ці практики були внутрішньо логічними, функціональними та спрямованими на збереження військової ефективності й автономії спільноти. Ці ж закономірності можна простежити у традиціях давніх індоєвропейських воїнів, описаних античними авторами, зокрема Геродотом, Плутархом, Полібієм та Лівієм.

1. «Простота» та усунення соціальної нерівності

Однією з ключових рис січовиків була «простота» — відмова від надмірної турботи про майно, презирство до писарської роботи та бюрократії, кепкування з офіційних наказів. Це явище не було випадковим: воно виконувало функцію уніфікації громади, запобігаючи соціальним конфліктам та концентрації влади у грамотних чи багатих особистостей.

Подібні практики можна знайти у описах давніх воїнських суспільств. Геродот згадує, що скіфи, які заселяли степи Північного Причорномор’я, практикували колективне володіння конями та зброєю, а індивідуальне багатство вважалося непрестижним. Подібно до запорожців, скіфи цінували не власність, а воєнну вправність, хоробрість та уміння виживати у небезпечному середовищі. Також Лівій описує ранніх римських патриціїв, де «справжня доблесть не вимірювалась багатством, а здобутою славою на полі бою».

Таким чином, і запорозькі «бурлаки», і давні воїни-індоєвропейці прагнули підкреслити рівність та колективну ідентичність через відмову від накопичення майна.

Сергій Чаплигін: Генеалогія Політичного

 Від форми життя до техніки управління.

Сучасна політика мислить себе як універсальну, раціональну й остаточну. 

Саме тому вона втратила пам’ять про власну умовність. Демократія подається як позаісторичний горизонт, свобода — як індивідуальна автономія, рівність — як антропологічна даність. 

Тому хотілося звернутися до походження самого Політичного, -  тих шарів смислу, які передують сучасним поняттям і які сьогодні майже повністю зникли з поля зору.

І саме «генеалогічний» підхід дозволяє побачити, що всі уявлення, якими оперує сучасна політика, є пізніми конструкціями, результатами конкретних історичних зламів, а не самозрозумілими істинами. 

Разом з тим генеалогія не шукає «витоків» у наївному сенсі й не вірить у лінійний прогрес. Вона ставить незручні запитання: як певні політичні форми виникли, за яких умов вони набули легітимності, і — головне — що було витіснене або знищене, аби ці форми стали можливими.

Звернення до давньої Греції не має на меті ані ідеалізацію Античності, ані ностальгію за минулим. Греція тут виступає  орієнтиром, яка дозволяє виявити радикальну інакшість первинного політичного досвіду. 

Адже грецька політика була не універсальною, а конкретною; не егалітарною, а диференційованою; не індивідуалістською, а спільнотною. Саме тому вона відкриває можливість критично поглянути на сучасну ліберальну ортодоксію не ззовні, а з глибини самої європейської традиції.

Для початку хотілося би показати, що політика колись була не механізмом управління, а формою життя; не технікою, а долею; не процедурою, а способом бути разом у світі. 

"Біла революція" в Ірані (1963-1978) та причини її поразки

«Біла революція» (перс. انقلاب سفید Enghalab Sefid‎) — це серія радикальних реформ, розпочата шахом Мохаммедом Резою Пахлеві у 1963 році. Її головною метою було перетворити Іран на сучасну індустріальну державу, минаючи шлях кривавої соціалістичної революції (звідси і назва «біла», тобто мирна, ініційована зверху монархом).

Хоча пунктів програми з часом ставало більше (до 19 пунктів), ключовими були перші шість, прийняті на всенародному референдумі:

1. Аграрна реформа (Земельна реформа)

Це був фундамент «Білої революції». Уряд примусово викуповував надлишки земель у великих феодалів-землевласників і перепродавав їх селянам у розстрочку за ціною на 30% нижчою від ринкової.

Мета: Знищити владу поміщиків у селах і створити клас лояльних шаху фермерів.

Результат: Близько 2,5 млн селянських сімей отримали землю, але багато наділів були занадто малими для виживання, що призвело до масової міграції селян у міста.

2. Націоналізація лісів і пасовищ

Всі природні ресурси країни переходили у власність держави для їхнього захисту та раціонального використання. Це вдарило по доходах племінних вождів та духовенства, які раніше контролювали ці землі.

3. Приватизація державних підприємств

Щоб отримати кошти на викуп земель у поміщиків, держава продавала акції державних заводів і фабрик у приватні руки. Колишні землевласники могли обміняти свої землі на ці акції, стаючи промисловцями.

4. Участь робітників у прибутках

Робітники промислових підприємств отримали право на частку від прибутку (до 20%). Це мало запобігти поширенню комуністичних ідей серед пролетаріату.

5. Реформа виборчого права та права жінок

Іранські жінки вперше отримали право голосувати та бути обраними до парламенту. Також був підвищений мінімальний вік для вступу в шлюб (до 15, а пізніше до 18 років) та обмежена можливість багатожонства.

Ці реформи викликали найбільше обурення у радикального духовенства (зокрема у Аятоли Хомейні), які вважали це «наступом на ісламські цінності».

6. Створення «Корпусу освіти» (Sepāh-e Dānesh)

Випускники університетів та коледжів могли замінити військову службу викладанням у сільських школах.

Ефект: Це була одна з найуспішніших реформ. Рівень грамотності в країні зріс з 26% до 42% за лічені роки. Згодом були створені також «Корпус охорони здоров'я» та «Корпус розвитку».

Чому реформи призвели до революції 1979 року?

Про поняття "історичний наратив"

**Історичний наратив** — це **спосіб розповіді про минуле**, у якому історичні події вибудовуються в **послідовну, осмислену історію**, а не просто подаються як набір фактів.

Простіше:

це **як саме** історик розповідає про історію, *яку логіку, акценти й смисли* він у неї вкладає.

**Основні риси історичного наративу:**

* події мають **сюжет і послідовність** (початок → розвиток → наслідки);

* є **відбір фактів** (не все, а те, що важливо для ідеї);

* присутня **інтерпретація**, а не «чиста хронологія»;

* часто є **позиція автора** (явна або прихована).

**Важливо розуміти:**

історичний наратив ≠ вигадка.

Факти залишаються фактами, але **їх подають у певній смисловій рамці**.

**Приклад (узагальнено):**

* один наратив може описувати подію як «визвольну боротьбу»;

* інший — як «заколот» або «кризу влади».

  Факти ті самі, але **наратив різний**.

**Коротко для конспекту:**

Історичний наратив — це **інтерпретована розповідь про минуле**, що надає подіям смисл і зв’язок.

Василина Семочко: Тюркская каменная скульптура Алтая

 Алтай − самая высокая часть обширной горной страны, известной своими сверкающими вершинами, тысячами голубых озёр, бурными порожистыми реками, зеленью тёмнохвойной тайги и польнью высокогорных степей. Непременной частью ландшафта горных степей являются многочисленные и разновременные курганы, наскальные рисунки и изваяния. Они безмолвно взирают на нас. Одни с укором и затаённой скорбью, другие − с лёгкой улыбкой и прищуренным взглядом узких глаз. Несмотря на скупость изобразительных средств, каменные изваяния древних тюрков, сохранившиеся на Алтае до наших дней, удивительно индивидуальны и имеют портретное сходство с конкретными людьми, когда-то жившими на нашей земле более тысячи лет назад. Давно забыты их славные имена, но алтайский народ в недрах своей памяти сохранения легенды и сказания о кезерах − воинах и их ратных подвигах.

По явному недоразумению каменные фигуры воинов получили неточное и по сути обывательское название − «каменные бабы». Его принесли с собой переселенцы из южнорусских степей. Там многие из них действительно изображают женщин − матерей и прародительниц, тогда как на Алтае в монументальной каменной скульптуре воплощён образ древнего тюркского воина. Их каменные изваяния созданы в начальный период появления на обширных степных пространствах Центральной Азии древних тюрков, создавших свою государственность, политической основой, а также важным условием консолидации и культурного расцвета алтайских тюрков-теле в средневековую эпоху послужил могущественный Тюркский каганат. Границы его владений простирались от Кавказа до Забайкалья. Включение Алтая и его населения в состав огромной кочевой империи не только открыло доступ к сокровищнице духовных и материальных ценностей других народов, но и вызвало яркую вспышку творчества алтайского народа, внёсшего свой замечательный вклад в мировую культуру.

***

Одним из ярких проявлений древнеалтайской культуры, зародившейся по тюркским преданиям в верховьях реки Чуи, и была тюркская каменная скульптура наших предков. Первые образцы изобразительного каменотёсного искусства тюрков схематичны и маловыразительны. Они в условной манере передают лицо человека, выполненное в верхней части стелы. Но поступательное развитие культуры и возросшее мастерство местного ваятеля являют нам поистине уникальные и реалистичные портреты представителей древнетюркской элиты. Многие из них показаны в парадном облачении с оружием (сабля и кинжал) на поясе, набранном фигурными бляхами. Число и состав поясных блях у кочевников всегда служили знаками воинского различия и вышестоящего в иерархии общества. Обычно, в правой руке знатного воина изображена чаша или кубок, − левая опущена на рукоять сабли. 

Новые работы белорусской художницы Rimo Zanmo (Анастасии Фоминой)

 

Happy New Year, dears!

 З новим роком, дорогі мої друзі !

Нехай здійсняться усі-усі наші задуми і мрії, 

Хай буяє творчість, пишеться й малюється, хай здоровими будуть тіло, помисли і усе причетне, нехай здобутки тішать серце й кишеню, а шанувальники пам'ятають, люблять і запрошують. 

Творімо, єднаймося, сяймо й тримаймося 🥰

Особливо вдячні побратимам і посестрам, Божої Вам опіки 

Олег Гуцуляк: Концепція Альбера Камю про цивілізацію Середземноморського духу і концепт України як її "затоки"

 Для Альбера Камю «Середземноморська цивілізація» (або «середземноморська думка» — la pensée de midi) була не просто географічним поняттям, а потужною філософською та етичною альтернативою ідеологіям сучасної йому Європи.

Це бачення він найповніше сформулював у своїх ранніх есе («Літо», «Виворіт і лице», «Шлюбні бенкети») та в кульмінаційній праці «Бунтівна людина» (1951).

1. Суть концепції: Міра проти Безміру

Головний конфлікт, який описує Камю — це протистояння Середземноморської міри (mesure) та Північного безміру (démesure). 

Північна ідеологія (Німеччина, СРСР): Камю критикував німецьку філософію історії (Гегеля, Маркса), яку він називав «ідеологіями туману». На його думку, вони занадто зосереджені на майбутньому, на абстрактних ідеях та «історичній необхідності», заради яких можна приносити в жертву живих людей.

Середземноморська думка: Це сонячна, «полуденна» філософія, що базується на давньогрецькому ідеалі гармонії. Вона визнає межі людських можливостей. Камю вірив, що клімат і ландшафт формують мораль. Середземномор’я вчить мудрості через обмеженість ресурсів і вічність стихій.

2. Ключові характеристики Середземноморського духу (the Mediterranean Spirit)

А. Сонячний гуманізм

Для Камю Середземномор’я — це край, де природа (сонце, море, небо) домінує над історією. В той час як Європа «хвора на історію», то середземноморська людина живе «тут і зараз». Це філософія насолоди життям попри його абсурдність.

Світло сонця (Solaire) висвітлює речі такими, як вони є, не залишаючи місця для містифікацій та політичного «туману».

Апологія тілесності: Смак плодів, запах полину, відчуття солі на шкірі — це справжня реальність, на противагу «паперовій» реальності бюрократії.

Б. Життя в гармонії з природою

Камю вважав, що північні ідеології намагаються підкорити природу і змінити світ силою. Натомість середземноморський дух передбачає споглядання та прийняття світу таким, яким він є. Щастя — це «проста злагода між людиною та її життям».

В. Бунт без терору

У книзі «Бунтівна людина» він стверджує, що справжній бунт має бути «середземноморським» — тобто він має зупинятися там, де починається насильство над іншою людиною. «Ми обираємо Елладу та міру... Середземноморська думка — це та, що не зрікається ні природи, ні розуму».

3. Чому це важливо сьогодні?

Камю пропонував Середземномор'я як ліки від нігілізму та тоталітаризму.

Проти фанатизму: Міра вчить нас, що жодна ідея не варта того, щоб ставати абсолютом.

Проти відчаю: Споглядання краси моря та сонця дає сили продовжувати боротьбу навіть у найтемніші часи (як це робить доктор Ріє у романі «Чума»).

Синіша Малешевіч. Націоналізм як спосіб життя

Malešević, Siniša. Nationalism as a Way of Life: Nationalism as a Way of Life: The Rise and Transformation of Modern Subjectivities. Cambridge University Press, 2025. 376 p.

Книга Синіши Малешевича «Nationalism as a Way of Life» (Націоналізм як спосіб життя) є однією з найбільш вагомих праць у сучасній соціології націй та націоналізму. 

Ця книга фактично є продовженням його попередніх фундаментальних досліджень, таких як Grounded Nationalisms (Обґрунтовані націоналізми, 2019), і фокусується на тому, як націоналізм трансформувався в ХХІ столітті, ставши домінуючою формою сучасного світосприйняття.

Малешевич відходить від традиційного розгляду націоналізму лише як ідеології чи політичного руху, пропонуючи натомість погляд на нього як на глибоко вкорінену соціальну практику.

1. Основна теза: Націоналізм як «тло» життя

Головний аргумент Малешевича полягає в тому, що в сучасному світі націоналізм став настільки всеохопним, що ми перестали його помічати. Він порівнює його з повітрям: ми не думаємо про нього, поки воно чисте, але без нього неможливе наше соціальне існування.

Від ідеології до практики: Автор стверджує, що націоналізм — це не просто набір ідей, які проповідують політики, а сукупність щоденних ритуалів, бюрократичних процедур та способів сприйняття світу.

Природність: Націоналізм перетворив «націю» на єдину легітимну форму політичної спільноти. Ми сприймаємо поділ світу на нації як щось природне і вічне, хоча це відносно новий історичний феномен.

2. Ключові концептуальні стовпи

Для пояснення того, як націоналізм став «способом життя», Малешевич виділяє три критичні чинники:

А. Організаційна потужність (Organizational Ideological Power)

Націоналізм не тримається на самій лише вірі. Він потребує величезного бюрократичного апарату. Школи, армії, податкові служби та перепис населення постійно «відтворюють» націю. Держава класифікує нас як громадян певної країни з моменту народження, роблячи національну ідентичність неминучою.

Б. Гіпер-ідеологізація

Малешевич стверджує, що сучасні суспільства є більш ідеологізованими, ніж будь-коли в історії. Навіть якщо ми вважаємо себе аполітичними, наша мова, освіта та медіа-простір просякнуті національними категоріями.

В. Мікро-солідарність

Це один із найцікавіших аспектів книги. Автор аналізує, як абстрактна любов до мільйонів незнайомців (нації) поєднується з нашою природною схильністю до солідарності в малих групах (сім'я, друзі). Націоналізм успішно «каналізує» емоції з мікро-рівня на макро-рівень держави.

3. Критика «банального націоналізму»

Малешевич розвиває ідею Майкла Білліґа про «банальний націоналізм» (прапори на урядових будівлях, монети, прогноз погоди). Однак він іде далі, підкреслюючи, що ці символи працюють лише тому, що вони підкріплені соціальною інфраструктурою.

Важлива думка: Націоналізм — це не те, що ми «маємо» (ідентичність), а те, що ми «робимо» (соціальна дія).

4. Націоналізм, насильство та війна

Малешевич — експерт із соціології війни, і в цій книзі він пояснює, чому люди готові вмирати за націю.

Він заперечує ідею, що люди агресивні за природою.

Навпаки, він показує, як складні бюрократичні структури та ідеологічна обробка «примушують» або «переконують» індивіда подолати страх смерті заради абстрактної спільноти.

Висновок

Книга Синіши Малешевича — це виклик спрощеним поглядам на націоналізм. Вона доводить, що навіть у часи глобалізації націоналізм не зникає, а лише глибше вкорінюється в наші повсякденні звички, структуруючи те, як ми мислимо, відчуваємо та діємо.

Зміст книги

Бунге, Маріо. Солідарність, співпраця та інтегральна демократія

Bunge, Mario. Filosofía Política: Solidaridad, Cooperación y Democracia Integral (2009)

Бунге, Маріо. Політична філософія: Солідарність, співпраця та інтегральна демократія (2009)

Політологи описують та пояснюють політику; філософи критично досліджують її та пропонують покращення, а часом і радикально інші соціальні риси. Іншими словами, політичні філософи пропонують сценарії та мрії, де соціологи пропонують знімки існуючих політичних організацій.

Політична філософія — це не розкіш, а необхідність, вирішальна для розуміння сучасної політики та, перш за все, для уявлення про краще майбутнє. 

Але щоб вона могла надавати таку послугу, ця дисципліна повинна бути частиною цілісної системи, яка також включає реалістичну теорію пізнання, гуманістичну етику та світогляд, узгоджений із сучасною наукою та технологіями. У цьому сенсі відповідальна політика повинна ґрунтуватися не на ідеології, а на філософії, особливо етиці, а також на соціальній технології, яка є ефективною лише тоді, коли вона ґрунтується на серйозній та суворій соціальній науці. 

Іншою центральною темою політичної філософії є ​​аналіз можливості поширення демократії з політичної сфери на інші відповідні галузі: управління багатством, навколишнім середовищем та культурою. Тут Маріо Бунге знову пропонує альтернативу як капіталізму в кризі, так і нині неіснуючому соціалізму, який ніколи не був справжнім. Цією альтернативою є інтегральна демократія: тобто рівний доступ до природних ресурсів, рівність статей і рас, рівність економічних і культурних можливостей, а також участь народу в управлінні спільними благами. 

Звертаючи увагу на напрямок руху нашого світу, у своїй праці «Політична філософія» Маріо Бунге розкриває свою точку зору як громадянина, стурбованого історичними подіями.

Маріо Аугусто Бунге (1919 – 2020) – аргентинський філософ і фізик, який переважно працював у Канаді. Бунге був плідним інтелектуалом, автором понад 400 статей та 80 книг, зокрема монументального «Трактату про основну філософію» ("Treatise on Basic Philosophy") у восьми томах (1974–1989), всебічного та ретельного дослідження тих філософських аспектів, які Бунге вважає основою сучасної філософії: семантики, онтології, епістемології, філософії науки та етики. У своєму трактаті Бунге розробив комплексний науковий світогляд, який потім застосував до різних природничих та соціальних наук. Бунге був відзначений двадцятьма одним почесним докторським ступенем та чотирма почесними професорськими званнями в університетах як Америки, так і Європи. Бунге був членом Американської асоціації сприяння розвитку науки (AAAS) (1984–) та Королівського товариства Канади (1992–), і він входить до Зали слави науки AAAS.

Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод

Aróstegui, Julio. La investigación histórica: teoría y método (1995).

 Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод (1995).

Праця «Історичні дослідження» (1995) іспанського історика Хуліо Аростегі (1939-2013) є трактатом з історіографічної епістемології, аналізом наукової методології та реконструкцією фундаментальної професійної практики, що розглядає природу історичного знання в епоху постмодерну. 

Книга зосереджена на критиці наївного емпіризму та крайнього релятивізму, постулюючи натомість, що історія – це соціальна наука з власним об'єктом дослідження: зміною суспільств з часом. 

Аростегі досліджує функцію взаємозв'язку між теорією та даними, структуру розмежування між подією та процесом, концепцію причинно-наслідкового пояснення як рушійну силу наукової точності та суттєвий зв'язок між істориком та побудовою наративу з інтерсуб'єктивною валідністю. 

Ця робота висвітлює виправдання критичної методології та теоретичної строгості не як бюрократичного тягаря, а як суворого аналітичного інструменту для руйнування ілюзії, що минуле пояснює себе, та для розуміння стійкості структур доказів, гіпотез та синтезу, що визначають дисципліну. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між минулою реальністю та історіографічною конструкцією.

I. Концептуальна основа: Історія як соціальна наука

Аростегі стверджує, що історія — це не література і не хроніка, а наукова дисципліна, яка вимагає попередньої теоретичної основи для дослідження джерел.

Об'єкт історії: Автор стверджує, що історик вивчає не «минуле», а радше соціальну темпоральність. Том присвячений таксономічному визначенню ключових понять: категорія, історичний факт, джерело, герменевтика та пояснення.

Книш, Александер. Суфізм

Knysh, Alexander. Sufism: A New History of Islamic Mysticism (2017)

Книш, Александер. Суфізм: Нова історія ісламського містицизму (2017)

Після століть, коли суфізм був найважливішою аскетично-містичною течією ісламу, він зазнав різкого занепаду у ХХ столітті, а в останні десятиліття пережив приголомшливе відродження. У цій вичерпній новій історії суфізму від найдавніших століть ісламу до сьогодні Александер Книш, провідний експерт з цієї теми, розкриває традицію в усьому її багатстві.

А. Книш досліджує, як суфізм сприймався як свідками, так і сторонніми з моменту його зародження. Він розглядає ключові аспекти суфізму, від визначень та дискурсів до лідерства, інституцій та практик. Він приділяє особливу увагу суфійським підходам до Корану, проводячи паралелі з подібним використанням священних писань у юдаїзмі та християнстві. 

Він простежує, як суфізм виріс із набору простих морально-етичних приписів у витончену традицію з професійними суфійськими майстрами (шейхами), які стали впливовими гравцями в мусульманському суспільному житті, але чий авторитет був оскаржений тими, хто виступав за рівність усіх мусульман перед Богом. 

А. Книш також досліджує коріння триваючого конфлікту між суфіями та їхніми фундаменталістськими критиками, салафітами, що є важливим фактом сучасного мусульманського життя. 

Ґрунтуючись на численних первинних та вторинних джерелах, суфізм є незамінним поясненням життєво важливого аспекту ісламу.

Орландіс, Хосе. Навернення Європи до християнства

Orlandis, José. La conversión de Europa al cristianismo (1988).

Орландіс, Хосе. Навернення Європи до християнства (1988).

Праця *Навернення Європи до християнства* (1988) іспанського історика та юриста Хосе Орландіса (1918-2010) – це трактат з релігійної історії, аналіз процесів євангелізації та реконструкція фундаментальної культурної ідентичності, що стосується переходу від язичництва до духовної єдності західного християнства. 

Книга зосереджена на критиці погляду на християнство як суто механічне чи політичне нав'язування, стверджуючи, що це була глибока метаморфоза, яка інтегрувала класичну спадщину з вірою германських народів. Орландіс досліджує зв'язок між престижем християнського Риму та легітимністю нових монархій, структуру розмежування між наверненням еліт та збереженням популярних релігійних практик, концепцію «другої євангелізації» (народів півночі та сходу) як рушійної сили європейської експансії, а також суттєвий зв'язок між чернецтвом та створенням мережі центрів культури та навчання. 

Ця робота висвітлює виправдання історичної науки та християнського гуманізму не як апологію, а як суворий аналітичний інструмент для розуміння стійкості структур етики, права та світогляду, що визначали середньовічну Європу. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між місією та культурою.

 I. Концептуальна основа: Християнський Рим та варварські народи

Перша вісь аналізу присвячена встановленню контексту германських вторгнень та тому, як Церква була єдиною інституцією, яка пережила адміністративний крах Західної Римської імперії.

Церква як міст: Автор стверджує, що християнство діяло як соціальний клей, який дозволив злиття іспано-римського/галло-римського населення та германських завойовників. Цей том присвячено таксономічному визначенню ключових понять: євангелізації, аріанства, католицизму, синодів та чернецтва.