Софія Дніпровська: Тверезий і конструктивний реалізм

Тверезий і конструктивний реалізм - це одночасно знати, як воно є насправді і як повинно бути. 

Приймати тільки те, що є - це цинізм/короткозорий прагматизм. Виходити лише з того, що повинно бути - наївний ідеалізм. 

Проектуючи цей принцип на міжнародні відносини, слід розуміти, що великі країни, які є творцями міжнародної архітектури і менторами нових незалежних держав, яких вони роззброюють і регулярно моніторять на предмет демократії і прав людини (іншими словами, пхаються у їхні внутрішні справи) і за результатами моніторингу вирішують, мати з ними контакти чи загнати в ізоляцію, повинні брати безпосередню участь у відновлені міжнародного права (як це було в 90 р.). 

Якщо вони ухиляються від цього обов'язку, то це є безперечною ознакою їхньої деградації. 

Ми маємо справу з деградуючим західним демократичним світом, який ще достатньо сильний, щоб на нас натиснути, або частково підтримати, щоб ми могли якийсь час протриматися на плаву і який неможливо змусити виконувати свої обов'язки повною мірою ні слізними проханнями, ні агресивними хамськими випадами в його бік. Тому нам слід витискати максимум зі старіючої й маразмуючої римо-германської (євроатлантичної) цивілізації, чітко усвідомлюючи межу цього максимуму. 

Але ця цивілізація вже не може бути для нас безперечним авторитетом і role model. Їй не можна беззастережно довіряти і довірятися. І доєднання до її наднаціональний структур не може бути центральною національною ідеєю і апогеєм національного розвитку. 

Декларувати євроатлантичні наміри має сенс лише як засіб, як спосіб морального тиску на західний естеблішмент і електорат (дивіться, люди щиро хочуть з нами дружити і жити з намі в союзі і злагоді - давайте їм поможемо чим можемо). 

А кінцевою метою має бути соборна і незалежна Українська Держава від Сяну по Кавказ.

Софія Дніпровська: Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів

Хто не може читати історію без брому, той і творить історію, яку без брому неможливо читати. 

Коли українців хтось має намір "макнути", або самі вони вирішать позайматися самоїдством, то завше згадують Руїну як свідчення нашої одвічної неспроможності до державотворення. 

А що, власне, такого безпрецедентного ми тоді творили? Та нічого такого, чого б не робили в аналогічний період (пізнє середньовіччя - ранній модерн) інші європейські народи. 

Наприклад, французи - арманьяки з бургіньйонами, що в розпал 100-літньої війни затіяли громадянський конфлікт і наввипередки  мчали до Лондона, щоб заручитися підтримкою окупаційної влади.

Чи Йорки з Ланкастерами, що після поразки в 100-літній війні 30 років різалися, підриваючи демографію й економіку власної країни. 

Або німецькі князі, що ті ж таки 30 років билися-колотилися, з'ясовуючи, хто матері історіі болєє ценєн: Лютер чи папство, втягнули в свою сварку купу іноземних держав, втратили солідний пласт територій і за різними підрахунками від 1/3 до 2/3 населення.

І це при тому, що всі вони вже мали усталені державні інститути, а українці тільки вибралися з 300-літньої неволі, де нахапалися хибних політичних практик. 

Просто успішні європейські країни мали більш сприятливу географію й не були так щільно обложені сильними й агресивними противниками, які синхронно й послідовно душили в зародку всі спроби відновлення суверенітету. 

Громадянські конфлікти - невід'ємний атрибут історичних процесів. Де є еволюція, там завше буде конфлікт, бо в ході конфліктів здійснюється добір і визначається напрямок подальшого розвитку. І ніякі внутрішні суперечки не є виправданням інтервенції чи свідченням неспроможності якоїсь нації до суверенного існування.  

І якщо з Руїни можна винести якийсь урок, так це той, що не можна втягувати у внутрішні конфлікти чужинців, серед яких так багато любителів потикати нас носом у наші історичні трабли.

Софія Дніпровська: Все, що ми можемо — це давати гідні відповіді на виклики долі

Відколи гомо сапієнси навчилися планувати свою діяльність, відтоді їх мучить непозбувна бентега стосовно свого майбуття. Людина розумна вічно прагне зазирнути за горизонт подій, щоб заспокоїтись (якщо попереду щось для неї сприятливе), або соломки підстелити (якщо — несприятливе). 

Існує 2 види осягнення прийдешнього: прогноз і пророцтво. Прогноз — це логічний аналіз доступних спостереженню фактів на основі відомих нам законів. Пророцтво — це інтуїтивне прозріння, спалах підсвідомості, блискавичний контакт із Богом. Прогноз — це OSINT, пророцтво — це inside. Прогноз носить раціональний і варіативний характер: може бути так, а може — ось так, із ось такою долею ймовірності, і ось чому. Пророцтво — туманне й інваріантне. Прогноз — корисний інструмент для оптимізації процесу прийняття рішень. Пророцтвом скористатися неможливо, бо якби можна було зазирнути наперед і щось там перемінити, провидець бачив би якусь іншу картину, або ряд картин, а він бачить тільки одну.

Людство інтуїтивно це розуміло і закарбувало в своїх міфах, казках і легендах. Батьки Едіпа й Паріса, наслухавшись трагічних попереджень, поспішили спекатися проблемних нащадків, але ті все одно приперлися в місто й наробили біди. Фетіда, взнавши, що її син загине під стінами Трої, гартувала його чи то в Стіксі, чи в то окропі, але забула намастити п’яту — от туди і влучив злий Рок. Скільки не міняй коней, а приймеш ти смерть від коня свого, як передбачали волхви, скільки не топи попа у річці, а він один вернеться живим із походу, як пророкували русалки. Скільки не ховай від принцеси веретенце, а вона все одно його десь надибає, вколеться і впаде в анабіоз...

Бо нитка нашої долі міцно вплетена в загальну канву світобуття, і всі події, які з нами відбуваються — від народження до смерті — запускають череду інших подій, і.т.д, і.т.д., і спроба її подовжити чи потягти в інший бік руйнує картину світу, яку окремий індивід своїм обмеженим, суб’єктивним зором не в змозі повністю осягнути.

Уявіть: сходили ви до провидця/ворожки і вони вам навіщували перемогу і добробут. Але перемога одного — це поразка другого, а наш добробут в умовах обмеженості ресурсу стоїть на чиїсь нестачі. І цей хтось теж сходив до ворожки, і взнав своє майбутнє, і підстелив собі соломки. І тоді вже він буде на коні, буде купатися в золоті і славі, а ви — на землі, в пилюці. Як вам такий варіант? Якщо кожен зможе зазирати в майбутнє і смикати прядиво у свій бік, мойри такого наплетуть, що всім буде кепсько.

І в принципі, щоб передбачити, що чекає людину, не треба бути провидцем. Бо в підсумку ми всі помремо. Хтось раніше, хтось пізніше. І бажанням зазирнути в майбутнє рухає потаємне прагнення уникнути біологічної смерті. А це — неможливо. Все, що ми можемо — це давати гідні відповіді на виклики долі. Кожна така відповідь — це сходинка в Небо, де мешкають герої й подвижники, митці і мудреці, які відповіли на всі квести і пройшли всі левели перш, ніж їх уразила стріла часу...

Софія Дніпровська: Хунта любить тишу

Коли Наполеон Бонапарт вирішив, що Францією мають керувати ті, хто її захищає, він не став кричати про це день у день публічно на кожному розі, не друкував листівок, не наймав крикунів базарних. Він з друзяками тихенько вшився з Єгипту, прибув таємно до Парижа, стакнувся з зацікавленими особами, скасував Директорію і розігнав багнетами Балаканину. Десь у такому ж дусі діяли Франко і Піночет. 

Хунта любить тишу. Людина у формі, яка дуже багато виступає й балакає, викликає підозру й недовіру, бо розмови й промови - це уділ "піджаків" - цивільних політиків і високочолих прохвесорів. Військова людина віддає команди. А команди містять мінімальну кількість слів. 

Поява у інфопросторі цілих легіонів балакунів кольору хакі (абсолютна більшість із яких не є кадровими військовими, а дехто взагалі просто ряжений), які безперервно плещуть язиками, вештаються по студіях, роблять стріми і говорять, говорять, говорять, комусь погрожують (попрострілювати коліна), обіцяють колись у майбутньому прийти й порядок навести (тут Родос, тут стрибай) - це не провісник страшної-престрашної Хунти, яку так бояться адепти "цивілізованого європейського життя" на теплому унітазі. Це - провісник значно страшнішої отаманщини і чергового електорального волевиверження, де цілком собі цивільні особи з тугими гаманцями будуть укомплектовувати свої політичні/парамілітарні проекти піксельною клієнтелою для дограбування недограбованої країни. 

І попробуй розібратися, хто з них дійсно герой війни, а хто просто купив форму у воєнторзі. Для манюпаса, який і досі поняття зеленого не має, якою сотнею керував герой майдану парасюк, - це питання з багатьма зірочками, над яким він не буде замислюватися, а проголусує, як завше, за красиву картинку й гучну фразу. 

І приборкати це розперезане й знавісніле хамство й крикливе лицемірство беззубими теревенями про "демократію", "європейський вибір", "цивілізовані форми буття" так само реально, як зупинити "пахомію" дипломатією. 

Приструнити це "Сомалі" може тільки той, хто робить більше, ніж говорить і не афішує свої політичні плани.

Софія Дніпровська: Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки

Уся історія людства - це історія перманентних нападів одних держав/народів/племен на інші - з анексіями, окупаціями, контрибуціями, різаниною і утисками переможених. 

То чому ж у 21 столітті цього не можна робити? 

Та тому ж, чому не можна вбивати своїх дітей, хоча римське право це дозволяло, не можна забивати камінням жінку за перелюб, не можна спалювати людей на вогнищі за критику релігії, не можна тримати рабів і битися на дуелях, хоча раніше все це широко практикувалося. 

Бо як би ми не відкараськувалися від економічного детермінізму, але моральний кодекс дуже тісно пов'язаний із технологічним рівнем суспільства. Чим складнішим, багатшим, культурнішим є соціум, тим лагідніші в ньому звичаї і навпаки. 

На міжнародному рівні, на рівні взаємодії колективних суб'єктів, - та ж сама логіка. Чим інтенсивнішим і диверсифікованішим є економічний обмін між країнами, тим менш бажаним є силове вирішення конфліктів, яке рве виробничі ланцюжки, перерубує транспортні коридори і збільшує виробничі витрати. 

І якщо в світі нема сили, яка повертала б порушників міжнародних правил у правове русло (подібно тому, як органи правопорядку в окремо взятій країні карають злочинців і запобігають унормовуванню правового нігілізму), то глобальний ринок рано чи пізно піде по флеш-мобу разом із добробутом його головних бенефіціарів. 

І ми вже спостерігаємо "дрейф континентів", що повільно, але невпинно розносить той світ, у який ми так відчайдушно намагаємося "вступити".

Софія Дніпровська: Що "скріпить" Росію і трагедія України

Міжнародні сили, які ставлять собі за мету демократизацію й пацифікацію РФ без її повного демонтажу приречені на поразку. Бо ця мета містить взаємовиключні умови. 

Демократична, мирна Росія не зможе триматися купи. А цілісною вона може бути тільки авторитарною й експансивною. 

Бо в Росії нема й ніколи не було внутрішніх економічних скріп, які лягли в основу всіх національних держав Європи і США (що взагалі є чистим продуктом капіталізму). 

Росію споконвіку тримало залізо, кров і духовні скрєпи. Лібералізація (кін. 16-поч. 17 ст., кін 19- поч. 20 ст. і кін. 20-го) закономірно тягла за собою розпад і смуту. І росіяни у своїй масі це розуміють. І ні на які хамони з пармезанами не проміняють свій модус вівенді. 

На Заході достатньо інтелектуальної потуги, щоб розібратися в загадках русской души. Проте недостатньо волі, щоб діяти відповідно до об'єктивної реальності, бо в такому випадку західним людям доведеться відмовитися від того, що вони так цінують (безпеки, добробуту, комфорту) і знизити процент жирів у маслі, щоб наробити побільше гармат. Змусити цілий "золотий" мільярд відмовитися від комфорту не легше, ніж змусити 140 млн. відмовитися від "кузькіной матєрі". 

Трагедія України полягає в тому, що вона опинилася в заручницях російської експансивності і євроатлантичної безвольності і перетворилася на інструмент досягнення недосяжних цілей. 

І тільки якийсь deus ex machina вкупі з нашою власною волею до життя може вирвати нас із лабет, у яких ми борсаємося вже не 1 століття.

Софія Дніпровська: Доки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею

Продуцентом системних корупційних практик (т.зв. корупційної вертикалі) є правлячі верстви, що практикують неефективний тип господарювання. 

У царській Росії це були дворяни-поміщики, чиє господарство базувалося на привілеях, монополіях і тих чи інших формах позаекономічного примусу. Корупційна практика того часу добре описана в творах Гоголя і Лєскова ("Мертві душі", "Ревізор", "Однодум"). 

У СССР - партноменклатура, що запровадила планову економіку з позаекономічними формами примусу і вічним дефіцитом всього і вся. 

На постсовєцькому просторі становим хребтом корупції є та ж сама перефарбована номенклатура і так звані олігархи - великі власники-монополісти часто з кримінальним бекграундом, що компенсують низьку рентабельність власних економічних активів "доїнням" державного бюджету і створенням неринкових, тепличних умов для своїх бізнесів ціною розорення більш ефективних суб'єктів господарювання (податкові пільги, "скощуха", рейдерство, тощо). 

Останнім часом джерелом корупції стали ще й іноземні ліволіберальні фонди, які (під лицемірними гаслами "реформ" і боротьби з корупцією) скуповують гуртом і вроздріб (читай: корумпують) громадян нових незалежних (а тому не дуже заможних) держав з метою підриву їхнього суверенітету і заволодіння цінними економічними активами. 

Системна корупція цілеспрямовано запроваджується і підтримується для вимивання доданої вартості з економіки і цементування домінуючих позицій правлячої верхівки через недопущення накопичення матеріальних ресурсів (важливого важіля впливу) у інших верств населення. 

І поки паразитарні суспільні групи у той чи інший спосіб не відсторонені від політичних процесів, боротьба з корупцією буде залишатися Сізіфовою працею. Тобто безглуздою витратою часу і зусиль.

Софія Дніпровська: Ознакою суспільного здоров'я є здатність вчасно перемикатися з мирного режиму на воєнний і навпаки

І мир, і війна є природними станами людського суспільства (наша нація народжувалася й відроджувалася у війнах - Русь-Гетьманщина-визвольні змагання ХХ ст.).  Ненормальною є лише їхня тривалість. 

Затяжні збройні конфлікти, як затяжний стрес, випалюють фізичні й духовні сили і виснажують творчий потенціал - Фідій любить мир, іnter arma silent Musae. Не випадково ж Спарта, заточена виключно на війну, не дала людству нічого в плані культури на відміну від більш миролюбних грецьких полісів. Ну й усім відомо, які жахливі наслідки мала для німців 30-літня війна, або герилья для афганців.  

А затяжний мир спричиняє атрофію волі і є симптомом соціального застою. Колізій немає тільки там, де немає руху, або йде рух по колу і за законами збереження енергії рано чи пізно закрутиться у низхідну спіраль. 

Ознакою суспільного здоров'я є не миролюбність, як у нас прийнято було вважати, а здатність вчасно перемикатися з мирного режиму на воєнний і навпаки. 

Si vis pacem para bellum - і нічого кращого людство ще не придумало.

Софія Дніпровська: Україні слід очиститися від висліду демократичних експериментів і шукати релевантні форми суспільної організації

Колись у тоталітарному СССР усі гуманітарні дисципліни були заточені на обґрунтування базових переваг соціалізму, що призводило до глибокого викривлення картини світу і жахливого розчарування тих, хто повірив у побрехеньки совіцького агітпропу. 

Сучасний посттоталітарний/ліволіберальний дискурс, на жаль, теж не вільний від тенденційності - тільки тепер він заточений на доведення базових переваг ліберальної демократії тією ж самою ціною - ціною викривлення історичних фактів і логіки, що дуже небезпечно, бо формує в нашого інфантильного суспільства ілюзорне уявлення про демократію як про чарівну паличку чи амулет, що завжди гарантує перемогу, бо "так завжди було" і воно не використовує весь наявний організаційний і ресурсний потенціал. 

Насправді ніяких базових переваг безвідносно до конкретної історичної ситуації жодна форма суспільно-політичного устрою не має, а результат цивілізаційного зіткнення обумовлюється цілим рядом різноманітних чинників. 

Греко-перське протистояння V ст. до н.е., яке свідки демократії так люблять наводити в приклад, не може бути потрактоване як "чисте" змагання народовладдя й тиранії, бо крім демократичних Афін у ньому брало участь іще 30 грецьких полісів, і далеко не всі з них були демократичними. Спарта, що грала 1 з провідних ролей, аж ніяк не була. Перемогу грекам принесла їхня винахідливість, гнучкість розуму і етнічна солідарність. Коли ж солідарність розпалася - авторитарна Спарта швидко розколошкала демократичних одноплемінників, яких згодом остаточно добила архаїчна Македонська монархія. 

Демократична Британія заборола диктаторську-імператорську Францію на поч. 19 ст., бо діяла в союзі з самодержавною Росією. Саме об Росію розбилася велика армія Наполеона, потім її вже всі гамузом добивали. 

У І і ІІ СВ європейські демократи знову ж таки мали в союзниках авторитарну Росію, яка й забезпечила корінні переломи у 1916 і 42 р.р., після яких німців залишилося тільки добити. 

У 80-ті роки ХХ ст. союзником "демократичного світу" були патріархальні ісламісти-моджахеди і тоталітарний Китай (що став далеко не останнім чинником, який спонукав СССР до зміни курсу). 

Зараз у світової демократії нема авторитарних союзників, які б могли узяти на себе брудну й неприємну роботу. А її авторитарні противники не виснажені війною (як у ІІ половині 40-х років ХХ ст.) і мають ЯЗ. 

Ситуація безпрецедентна й дуже для нас небезпечна. Тому нам слід припиняти самозаспокійливі мантри про демократію яка завжди перемагає, а шукати релевантні форми суспільної організації. Але спершу слід очиститися від "зелен(ськ)ого" висліду демократичних експериментів 5-літньої давності - ходячого символу нашої ганьби і розстріляних ілюзій.

Софія Дніпровська: Нащо українським людям знати закони суспільного розвитку

Однією з головних ознак карго-культу демократії (що має такий же стосунок до демократії, як кава з цикорію - до кави, чай з моркви - до чаю, фарш із сурімі - до крабів, а навушники з дерева - до засобів зв'язку) - байдужість і навіть ворожість до питань політичної генези.

Як тільки починаєш розбирати історію становлення сучасних європейських держав, до яких свідки демократії так прагнуть приєднатися, це викликає в них різке неприйняття, агресію і потік шаблонних аргументів: "це було давно (і неправда) - гляньте на календар - XXI століття!/назвіть хоч одну успішну європейську державу, де.., і.т.д. і.т.п..." 

Ну так усі великі й успішні держави тому й успішні, що кожна з них у СВІЙ час, у СВОЄМУ темпі пройшла всі необхідні їй етапи розвитку - абсолютизм, бонапартизм, громадянські війни, суворі виборчі цензи - і ніхто їх не підганяв, не моніторив, не силував, не ставив на розтяжку, не втручався в природний хід суспільно-політичних процесів. 

І завжди - "коронний" аргумент, ультіма так би мовити раціо, щоб збити опонента з пантелику, звинуватити в пустопорожніх мріях, або спровокувати на висловлювання, які можна потрактувати як замах на конституційний устрій: "і що ви пропонуєте?" 

От коли вам повідомляють, що Земля - куля, яка обертається навколо Сонця, ви теж питаєте: що ви пропонуєте? Пропонуємо не ходити не шукати край землі, де сідає сонце. На Землі діє сила тяжіння. Що ви пропонуєте? Пропонуємо не стрибати з 9 поверху і обережно вікна там мити та одягати каску на будівництві, бо як летітиме на голову цеглина з прискоренням 9,8 м/с2, то будуть непереливки. Метали - провідники струму. Що ви пропонуєте? Пропонуємо не встромляти гвіздок у розетку...

Що нам пропонували Ньютон, Герц і Фарадей? Вони пропонували закони природи. Нащо нам знати закони природи? А щоб легше було в тій природі виживати, щоб довше й комфортніше жити. 

Закони суспільного розвитку - такі ж об'єктивні й невблаганні, як і закони фізики, хімії, біології. Їх не може скасувати ні Сорос, ні Блумберг, ні Ротшильд, ні Фукуяма, ні ООН, ні ПАРЄ, ні Венеційська комісія, ні Ната, ні USAID. 

Нащо українським людям знати закони суспільного розвитку? А щоб легше було виживати в міжнародних джунглях і будувати успішну, суверенну, заможну державу. 

Тому всі ненависники українського народу і противники нашого суверенітету, який не поміщається на шаховій дошці, виструганій іноземними гросмейстерами, так стараються, щоб політично активна частина суспільства не знала, не поважала, не враховувала в своїх планах об'єктивні закони історії. 

Бо уярмлена, але освічена спільнота, за першої-ліпшої нагоди скине ярмо і стане в повний зріст, порушивши чийсь злотий спокій і позбавивши когось гешефтів. А невігласи так і сидітимуть з дерев'яними навушниками на макітрах в очікуванні "траншів" від Бога Демократії до остаточного вирішення українського питання.

Софія Дніпровська: "На болотах" склався дуже стійкий і небезпечний гібрид, погано вивчений славістами й русистами Заходу, до якого ліберальній демократії, заточеній на споживання і комфорт, дуже важко підступитися

У цивілізованого світу нема рішення ядерної проблеми, коли правляча верства ядерної держави готова застосовувати ЯЗ для реалізації своїх геополітичних цілей. Але ще є здатність прораховувати наперед ходи геополітичного суперника. (Прогнози типу "пуйло засцить ударити ядеркою" кладіть туди, де лежать запевнення, що воно засцить ввести війська в Україну, засцить визнати денере-ленере і ввести ще глибше).

Західні десіжен мейкери пробують знайомі їм сценарії, але вони не працюють, бо режим правчекізму не тотожний ні СССР кінця ХХ ст , ні РІ початку ХХ ст. На відміну від СССР у сучасній РФ є приватний бізнес і нема баласту у вигляді "Варшавського блоку" (який тепер сидить на шиї в німців), що робить російську економіку значно гнучкішою, продуктивнішою й стійкішою до санкцій, ніж планова економіка совка. 

Але на відміну від царя Миколки царь Владімір не пускає бізнес у владу. У Думі початку ХХ ст. сиділи реальні політичні партії, що були продуктом самоорганізації різних суспільних верств (буржуазії, дворянства, різночинців, селянства). У Думі поч. ХХІ ст., як і в Верховному Совєті СССР, сидять симулякри повністю підконтрольні кооперативу Озеро, що робить політичну систему сучасної Росії (якій протипоказана низова активність і деконцентрація влади) значно стабільнішою, ніж трєтьєіюньська монархія. Та й масштаби війн, які на поч. ХХІ ст. веде РФ, значно менші, ніж І Світова, в яку втягнулася царська Росія. 

"На болотах" склався дуже стійкий і небезпечний гібрид, погано вивчений славістами й русистами Заходу, до якого ліберальній демократії, заточеній на споживання і комфорт, дуже важко підступитися. 

Звідси - "абсурди" світової політики, заручником яких стала наша країна.

Софія Дніпровська: Зрозуміти сутність Россії означатиме, що наполовину ми її вже переможемо

Щоб зрозуміти мотиви Кремля, слід мати на увазі таку річ, як превентивна війна - збройна реакція на потенційну/гіпотетичну загрозу. 

Превентивні війни - старі, як світ. Класичним прикладом подібного типу конфлікту є Третя Пунічна. Після поразки Ганнібала фінікійці сиділи тихо й не відсвічували, але частина римської еліти на чолі з Катоном_Carthago_delenda_est побоювалася, що піднявшись економічно, Карфаген народить нового Ганнібала і знову піде війною на Рим - і вирішили задушити потенційний реванш у зародку. Римляни навіть не стали експлуатувати багате торгове місто - просто стерли його з лиця землі, чітко задекларувавши, що безпека важливіша за ситуативну наживу. 

Щось подібне сотворили москвічі з новгородцями, коли розгромили їх на Шелоні. Вони не стали брати собі їхні багаті доспіхи (велика цінність у ту пору) у якості трофеїв, а скинули їх у річку, підкресливши таким чином геостратегічний характер протистояння (Новгород - важлива ланка Балто-Чорноморської осі, яка за версією Москви не повинна була дістатися ВКЛ, до якої Марфа Посадниця вже підбивала клинці). 

І, якщо розібратися, майже вся історія Государства Россійскаго - від битви на Шелоні до СВО - це історія превентивних війн. У т.ч. й проти Західної Цивілізації. 

Специфіка московської держави полягає в тому, що вона не може ні впустити в себе Європу, прийнявши її передові форми суспільно-економічного устрою, ні надійно ізолюватися від деструктивних для неї тенденцій. 

Економічні й політичні права і свободи в європейських об'ємах рознесуть рассєю на шмаття, бо ніякої економічної доцільності в спільному політичному проживанні Владівостока, Владікавказа, Вологди, Волхова Воркути, Воронєжа та інших гранично гетерогенних складових московської держави не існує. І як тільки їм дадуть свободу підприємництва і самоврядування, вони розлізуться по світу туди, де їм вигідніше - до Китаю, Туреччини, Ірану, Скандинавії і до Великої України. 

Закуклення ж у власній євразійській самобитності  - це гарантована технологічна відсталість і в перспективі - втрата політичного суверенітету: після Великих географічних відкриттів ніхто ні від кого надовго відгородитися не здатен. 

Тому Росії нічого не залишається, як тримати курс на знищення європейської цивілізації (частиною якої є й Україна), чим вона останні 500 років і займається з перемінним успіхом. 

І те, що робить нині РФ, - це не божевілля (страна! тисошла сума!), не примхи якогось бункерного карлика - це одвічна боротьба за виживання величезного етнополітичного утворення, яке інакше просто не здатне існувати. 

Божевіллям і тимчасовою аномалією це здається лише тим, у кого атрофувалася честь, совість, здатність виявляти потенційні загрози і давати на них адекватну відповідь.

Софія Дніпровська: Реалізація ідеології Zero Growth

Якщо ви читали "Велику Шахівницю", то для вас нема секрету, чому міжнародно-фінансові (глобалістичні) кола, чиїм трубадуром був "Біг Збіг", так активно просувають ідею євроінтеграції. Чому фонд Відродження заварював каву на Євромайдані, а Нуланд возила туди пєчєньки. У книзі про це дуже чітко, чорним по білому, написано. 

Щоб підважити дойче орднунг і запобігти відродженню німецького націоналізму - фантомного жаху як Бжезінських, так і Шорошів, Блумбергів, Ротшильдів і Епплбомів. 

Розширення ЄС і НАТО за рахунок народів Сх. Європи, що мають глибокі історичні образи як на німців, так і на росіян, і ще з версальських часів орієнтовані на англосаксів, сприяло б посиленню впливу останніх у спільних проектах.  (Розбавлення організації новими членами - старий, як світ, спосіб підвищити її керованість, що ким тільки не використовувався - від римських імператорів до генсеків). 

А матеріальне забезпечення велетенської наддержавної бюрократичної машини і фінансова підтримка малопродуктивних східноєвропейських економік потребує збільшення відрахувань у спільний казан, що тягне за собою... правильно: ріст податків. А високі податки ніколи не сприяли розвитку приватного підприємництва - локомотиву економічного зростання, що чудово вкладається в ідеологію zero growth, широко сповідувану в міжнародно-фінансових колах. 

(Утримання розореної війною України, схоже, теж ляже на плечі шольців - оцініть "красоту ігри")/

Добре, а де тут цимес для українців? 

Софія Дніпровська: Римо-германська цивілізація вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна.

З найбільших загроз західній цивілізації полягає в блаженній і ситій зарозумілості сучасної Західної Людини, просякнутої непорушною вірою в те, що матеріальний добробут, особиста безпека і вибори-перевибори є абсолютною, універсальною цінністю для кожного представника виду Homo sapiens. А якщо десь, колись в якійсь країні завелася дихтатура з тиранією, то це тому, що лихий диктатор з поплічниками силою і хитрістю уярмив якийсь волелюбний народ і якщо цьому народу помогти повалити тирана, то там одразу запанує свобода, демократія і благорастворєніє воздухов. 

Ця омана вже дорого коштувала євроатлантичній спільноті в багатьох куточках земної кулі, які вона демократизувала, демократизувала та й не видемократизувала, але відмовлятися від неї вона принципово не збирається. 

Біда в тому, що цей хибний наратив поширюються й в українському суспільстві, яке зараз ударними темпами "європеїзується" і бездумно наслідує все, що йде з "цивілізованого світу". 

Тому величезна кількість наших громадян була абсолютно впевнена, що як тільки в РФ скакне долар і пропаде Макдональдс, вона рухне. А коли Путін мобілізацію оголосив, то тут уже останні сумніви пропали: звіздєц мангусту! 

А мангуст узяв та й не звіздонувся. І шо ти тепер будеш робити? Плану Б у свідків краху "недоімперії", як виявилося, нема. Є план Зе і Є, але вони нікуди не годні. 

Як би це прикро не було визнавати, в спільнотах, які ми маркуємо як "варварські", авторитарні, злиденні, значно краще, ніж у "цивілізованому світі" поширене розуміння, що економіка і технології - це лише ЗАСІБ для підкорення світу. Дуже-дуже важливий і необхідний засіб - палицею-копачкою Землю не підважиш і до зірок не дотягнешся. Але натовкування кендюхів, кишень, клунь і комор не може бути остаточним сенсом ЛЮДСЬКОГО буття. Тому попри свою злиденність і жорстокість вони такі живучі і такі диявольськи везучі.

А постіндустріальний Захід - як той янгол Лаодикійської церкви - ані холодний, ані гарячий, ані риба, ані м'ясо, ані чоловік, ані жінка, а щось таке середнє, мнякеньке і літепле. Він багатий, і збагатів, і не потребує нічого. А не знає, що він нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий і голий...

Римо-германська цивілізація, чий вищий злет припадає на XVI-XIX ст., вже вступила в стадію глибокого перезрівання. Ця стадія така ж закономірна й незворотна, як стадія перезрівання греко-римської цивілізації у ІІІ-V ст. н.е. І її минулі культурні й технологічні досягнення не повинні вводити нас в оману й затуляти від нас її теперішній стан.  

Ф. Франко свого часу позиціонував авторитарну, традиційну Іспанію як духовний резерв Європи. На жаль, цей резерв Європа вже вичерпала, а каудильйо викинула з Меморіалу. 

Залишилася тільки Східна Європа, найбільшою й найперспективнішою часткою якої є Русь-Україна. І від того, наскільки творчо ми підійдемо до запозичення іноземних практик, наскільки ретельно відокремлюватимемо зерна від полови, без перебільшення залежить доля всього світу.

Діалог про глибинний рашистський народ та його еліту

Софія Дніпровська

Кіссінджер RIPнувся, але справа його ще живе. 

Покійника прийнято зараховувати до категорії "реал-політиків" - тверезих прагматиків і майстрів компромісу.

Насправді ж, усі ці "реалісти" - невиправні мрійники й ідеалісти, бо вірять, що з Москвою можна домовитися, провести якісь стабільні лінії розмежування й мирно співіснувати. Вони наївно вважають, що Росія - в принципі така ж сама держава, як і США, Британія, Франція, Німеччина... тільки з деяким прибабахом і екзотичними вивертами. 

А це - величезна омана (яку Москва сама напускає на потенційних жертв). З Росією неможливо домовитися і вибудувати стабільні й довгострокові відносини, бо в Росії нема чітких меж. Вона всюди й ніде. Вона не може не розповзатися по світу й не підривати європейську цивілізацію, в якій чітко вбачає екзистенційну загрозу. 

Русскій чєловєк обдурить 3-х кіссінджерів і 10-х соросів і зробить усе по-своєму. Тому мафусаїли реал-політік залишають по собі розхитаний світ, що не сьогодні, так завтра обербениться на 

А зворотною стороною десуб'єктивізації русского народу є виведення його з-під відповідальності. Бо без одобрямсу 80% населення ніякі фрідмани-абрамовичі-кужугетовичі-роттенберги затіяти війну проти світу не здатні.

Росія споконвіку була сировинним придатком, крім сировини нічого не вивозила, що зовсім не означало відсутність суб'єктності і спроможності протистояти західній експансії та ініціювати власну. І при Сталіні вона була сировинною, і при Хрущові, і при Брєжнєві. Але діяла як вагомий чинник міжнародних процесів.

Костянтин Рахно

Я не зовсім згоден з цією точкою зору.

Перш за все, вона шкідлива для українців тим, що виводить з-під удару нашу космополітичну верхівку.

Мовляв, якщо то все російський народ, а не Фрідмани, Абрамовичі, Ротенберги і примкнулий до них Усманов, то й наші ріднесенькі Коломойські, Пінчуки, Фельдмани, Фірташі, Клічки-Етінзони, Турчинови й решта Тєлєгіних-Капітельман - це теж українці, навіть більші, ніж ті, хто народився під солом"яною стріхою, їхня поява в політиці - одвічне прагнення волелюбного українського народу, що не зрадив віковічну дружбу з ними й так далі.

Софія Дніпровська

Наша космополітична верхівка - результат російської/польської/угорської/румунської окупації, яка її сюди навезла і зробила підголоском, делегувавши функцію адміністрування і розбещення місцевого населення.

У Росії верхівка не є результатом іноземної окупації. А є результатом дозованого допущення іншоетнічних елементів до державного управління з метою оптимізації.

Тому абрамовичі таки обрусівають принаймні частково, а коломийські ні за яких обставин не українізуються.

У росіян є механізми, які моментально випльовують іншоетнічний елемент, коли його діяльність різко розходиться з російською парадигмою (так було з царями-німцями, так було з Троцькими і Березовськими). У українського народу таких механізмів уже нема.

Наша космополітична верхівка в упокоренні автохтонного населення могла спиратися на 25% росіян і ще якусь частку зденаціоналізованих українців/метисів із мегаполісів та зовнішні сили: Росію, Захід.

Абрамовичам у справі упокорення як мінімум 100-120 млн. русскіх спиратися у принципі ні на кого. Тому скоріш за все вони як і завше є підголосками, а не господарями становища. Що, звичайно, не знімає з них відповідальності.

Софія Дніпровська: Ми маємо справу не з ідіотами, а зі знавіснілим від безкарності ворогом

Чи знали в ГШ ВС РФ, що 200 тис. - це дуже мало для окупації такої великої країни, як Україна? (Для порівняння: на окупацію Польщі в 1939р. пішло більше мільйона при тому, що тодішня Польща мала значно меншу площу, ніж сучасна Україна). 

Знали. Не могли не знати й не розуміти. Але пішли в атаку, бо в разі облому нічим не ризикували, крім хамону з пармезаном і кружовних трусів з Ашану - тобто тим, без чого ісконнорусскій чєловєк (що становить соціальну базу режиму Путіна) ісконі обходився.

Якщо ви полюєте на велику дичину (ведмедя, вепра, леопарда), то її треба бити наповал. Схибивши, ви потрапляєте в смертельну небезпеку. Але якщо об'єкт полювання не дуже великий і хижий (зайчик, білочка, косуля), то в гіршому випадку він просто від вас утече і нічого страшного не станеться. 

Якщо якась європейська держава нападе на Росію і провалить бліцкриг, то тій державі буде кисло. Перевірено рядом атєчствєнних войн. Але якщо Росія нападе на якусь європейську державу і не зможе її 1 махом забороти (як Фінляндію в 39-му, приміром, чи Польщу в 20-му), то нічого катастрофічного для Росії не станеться - повторить попитку або переключиться на інший об'єкт. 

Ми маємо справу не з ідіотами (як нам втовкмачують різні позитивні речники), а зі знавіснілим від безкарності ворогом. І те, що сталося 24.02 - це ще не ПОВНОмасштабне вторгнення, а типова обмежена війна (за визначенням Клаузевіца)/СВО (за визначенням Гєрасімова) - коли інтервент захоплює певний об'єкт (шмат території) і користуючись силою, закладеною в обороні, змушує жертву агресії від нього відмовитися. Щось подібне, тільки менших масштабів, сталося в 14 році. 

Припускати можна що завгодно. Що похід на Київ розтягнутими колонами - це операція прикриття. Поки билися за Київ, ВС РФ освоювали Південь. Що метою був коридор у Крим/Причорномор'я, тощо. Російське суспільство цілком задовольнилося черговим "чіжиком", якого торжественно з'їв його цар і [трофейний] холодильник так і не повстав проти [трофейного] телевізора, на що розраховували мудрагелі з секти відкритого суспільства. Зате повстав в скорішився глобальний Південь. І повіз до РФ підсанкційні товари.

Зате перші відносні успіхи сформували в нашому суспільстві абсолютно нереалістичні очікування. І тепер воно ніяк не прочуняє від ейфорії і не мобілізується на довгу й виснажливу війну.

І хоча є всі підстави вважати, що зламавши неоверсальську (пост-ялтинську) систему, РФ ризикує сама сконати під її уламками, це станеться не завтра й не післязавтра. 

І українське суспільство повинно налаштовуватися на тривале протистояння з сильним, розумним і вольовим супостатом, у якому в нас є всі шанси на виживання й перемогу, але за умови докорінної зміни модусу вівенді і заміни кордебалету на відповідальне політичне керівництво, що дасть нам у майбутньому сили скористатися сприятливою геополітичною кон'юнктурою.

Софія Дніпровська: Tertium non datur

РФ воює не тільки й не стільки з Україною, скільки з "колективним Заходом", у якому вбачає потенційну загрозу свого існування. І не дуже це приховує.  

Анексія територій суверенної держави - це замах на світовий порядок, що лежить в основі економічного добробуту, культурного й політичного домінування західних держав. 

Не буде діючої системи міжнародного права - не буде глобального ринку з доларом у якості резервної й розрахункової валюти, за яку прості американці можуть купляти в китайців дешеві капці, джинси, айфони, смартфони та інші кунштюки, які Америка з Європою давно вже не виробляють. І тоді ота стеля боргу, яку американці за останні 30 років підняли до небес, гепнеться їм на голови, прибивши все їхнє хвалене просперіті й секьюріті. А без США мілітарно дистрофічна ЄС довго не протримається. 

Більш-менш освічена, грамотна, політично активна людина не може цього не розуміти. Тому всі розмови про те, що "Україні ніхто нічо не должен" є ознакою або невігластва, або маніпуляції. 

Будь-які дії, що послаблюють нашу націю і державний суверенітет (мульті-культі, демократичні стандарти, дискредитація національних лідерів і заміна їх лідерами антинаціональними, інфільтрація в політичні структури шляхом шантажу і тиску агентів впливу нерезидентів) грає на руку Кремлю і тільки Кремлю, бо руйнує природне забороло європейської цивілізації. 

Ви або за Україну (сильну, заможну, суверенну) або за Москву. Tertium non datur.

Софія Дніпровська: "Синдром Тарпеї"

Те, що нині відбувається з мільйонами електоральних одиниць, можна умовно назвати "синдромом Тарпеї". 

Була в Давньому Римі така легендарна громадянка, що під час війни з сабінами розмінувала... соррі ... відчинила ворота нападникам і ті віддячили їй по повній: закидали залізними щитами, забивши до смерті. (Згодом римляни назвали скелю на її "честь", з якої потім скидали зрадників і державних злочинців). 

Чи була Тарпея жертвою агресії? Так, була. Не наскочили б сабіни на Рим, вона б так нагло не загинула. Чи була вона НЕВИННОЮ жертвою? НІ. 

Любителі поморалізувати на тему "жертва-аб'юзер" часто ігнорують одну просту істину: окремо взятий суб'єкт (в т.ч. колективний) може бути одночасно і жертвою і злочинцем. Характеристики жертви (дурна, жадібна, злодійкувата, неохайна) не можуть бути виправданням аб'юзу, і навпаки: статус жертви не звільняє від відповідальності за скоєний злочин. 

Якщо 2 злодія побилися за здобич і 1 другому проломив макітру, то перший іде під суд ще й за вбивство (тяжкі тілесні), а другий, якщо виживе, - за крадіжку.  

Метою засудження девіантних форм поведінки є не зловтішання порядних людей емоційними й фізичними стражданнями злочинців, а підтримання балансу в соціумі. Бо те, що не підлягає осуду, стає нормою. А коли нормою стає деструктивне, це веде до повної деградації і розпаду людських колективів. 

Українці, які з середини 14 ст. опинилися під владою чужих народів (і продовжили їм коритися навіть після формального проголошення Незалежності в 1991 р.), віками варилися в чужому історичному й етичному дискурсі, де борці за Україну (Хмельницький, Мазепа, гайдамаки, українські націоналісти) кваліфікувалися як зрадники й бузувіри, а ренегати (яреми, носи, галани, галагани, чалі) - як приклади для наслідування. 

Тому не дивно, що маса народу, поплавлена в чужих казанах, не вбачає нічого страшного й ганебного в зраді власної держави і етносу, в оббріхуванні й зреченні національних лідерів із вузькоособистих, шкурних мотивів. І дивується, коли їй за це "прилітає". 

Але якщо не називати речі своїми іменами заради якоїсь примарної "єдності", тоді деструктивні стратегії поведінки й надалі будуть унормовуватися й призводити до поразок і розриву соціальних зв'язків, що в перспективі веде до зникнення нашої держави і нації з карти світу.

Софія Дніпровська: Слід протистояти антиукраїнському паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту!

Військові знають, що є такі стратегічні позиції/висоти/плацдарми, після втрати яких утримати певну ділянку фронту вже неможливо і треба триматися за ці позиції, поки є сили триматися, а втративши, відступати й перегруповуватися, щоб не палити резерви, бо програний бій ще не означає програш у війні. 

Це стосується не тільки війська, а й (гео)політики, бізнесу й звичайного життя. 

У мене стійке враження, що проти нас працюють цілі інформаційні центри, метою яких є знищення української нації. 

Спочатку вони підбивають українців здати важливі стратегічні позиції (хуже-не-буде/хотьпосмійомся/станемо на коліна - договоримось посередині/розведемо війська/скоротимо армію/розмінуємо шляхи, накладемо асфальту/наваримо холодцю, насмажимо шашликів і будемо єднатися), а коли ключові позиції втрачені і ворог увірвався у фортецю, підбивають лізти на рожен, формуючи абсолютно неадекватне уявлення про співвідношення сил, спекулюючи на анархізмі й хворобливому самолюбстві, притаманному всім поневоленим націям. 

Ця тактика була обкатана ще в 14-15 р.р., коли "небайдужа громадськість" тисла на владу і вимагала: то закрити кордон (як???), то водички на блок-пост принести, то не зупинятися і тримати аеропорт (Янукович же залишив нам могутню армію - як можна з нею не перемогти і не дійти до Москви). 

І продовжує застосовуватися. Тільки тепер ті ж самі "рішучі й непокірні" люди виправдовують авантюрні й злочинні дії чинного керівництва. 

Вирахувати, хто цим займається, не вельми складно. Значно складніше знайти управу на цих негідників у рамках "стандартів", нав'язаних нам лицемірними "союзниками". 

Але протистояти цьому паскудству і тримати ключові ділянки інформаційного фронту слід доти, доки стане сил. І доки не відкриється сприятливе вікно можливостей. 

Бо це просто питання життя і смерті. Do or die.

Софія Дніпровська: Не помилитися в оцінці причин розпаду РФ!

 Якщо Союз завалили санкції, дешевша нафта і 15 тис. 200-х з Афгану, то чому він тоді не гигнувся раніше? Адже соціально-економічні проблеми епохи "санкцій" не йшли ні в яке порівняння з нестатками 30-х і 40-х, коли мільйони людей в СССР буквально пухли з голоду, а в одній тільки фінській війні за 3(!) місяці було вбито вдесятеро(!) більше, ніж за 10(!) років афганської. Про ВОВу я взагалі мовчу. Там десятки мільйонів пропало.  

Але тоді совок і не думав ламатися і здаватися на милість буржуїнів - броня крєпка і танки були бистрі. А як тільки "совєцькі люди" трохи наїлися, прибарахлилися, повилазили з землянок, бараків, комуналок і халуп - тут усе й рухнуло. 

Де логіка? А логіка проста: санкції, падіння цін на нафту і затяжна локальна війна не були самостійними чинниками поразки червоної Москви. Якщо вони й зіграли якусь роль, то це була роль каталізаторів процесів, запущених іншими подіями. І тільки в сукупності й у синергії з цими процесами могли стимулювати "перестройку" і все, що за нею послідувало. 

І це підтверджується фактом існування цілого оберемка диктаторських режимів, які роками й десятиліттями сидять під санкціями і не чешуться (включно з режимом Путіна і С. Хусейна, що вмер аж ніяк не від санкцій, а від наземної операції сил НАТО). 

Зацикленість на "канонічних" причинах поразки СССР у Холодній Війні (які добре корелюють з гуманістично-індивідуалістичним світоглядним комплексом західної й прозахідної публіки, але не відображають усього спектра історичних реалій) веде до вибору хибної стратегії поводження з РФ, що попри спадкоємність, суттєво відрізняється від Союзу епохи Застою, і марних витрат часу й матеріальних ресурсів.