Ігор Коваль: Чим є лев і галка для Галицької землі

 Світлина: керамічна плитка з зображенням грифона, знайдена археологами у Давньому Галичі (тепер - село Крилос).

Уже багато десятиліть триває дискусія про герби Галицько-Волинської Русі. Зрозуміло, що назвавши Галицько-Волинське територіальне об’єднання державою, його не можна уявити без державного герба. У Галицько-Волинському літописі йдеться про один з таких гербів: «За поприще од города Холма стоїть також башта кам’яна, і на ній — орел кам’яний вирізьблений; висота ж каменя — десять ліктів, а з верхівками і підніжжями — дванадцять ліктів». За цим описом церковний історик ХIХ ст. Антін Петрушевич вважав, що це зображення двоголового орла. «Якщо це княжий герб, то він належить Данилу, який побудував цей «стовп» разом з іншими холмськими укріпленнями», — висловлювався про холмське геральдичне різьблення історик Іван Крип’якевич.

Для встановлення генези давньоруської геральдики княжих часів надзвичайно важливими є відкриті керамічні плитки від мозаїчного омфалія дерев’яної ротонди (друга половина XII — початок  XIII ст.) на городищі Замчище в селі Олешкові Снятинського району на Прикарпатті. Серед віднайдених плиток є складнофігурні рельєфні плитки, які в мозаїчному наборі утворювали зображення геральдичного орла в центральній частині підлоги храму.

Можна припустити, що галицькі геральдичні зображення орлів мали безпосередній зв’язок із геральдичними орлами з Наддніпров’я і були тісно пов’язані з ідеєю сильної влади великих київських князів.

Існує припущення, що зображення орла на шиферній плиті головної української святині  — Софії Київської було державною емблемою-гербом Київської Русі часів Ярослава Мудрого. Дослідник фресок і графіті Софіївського собору в Києві професор Сергій Висоцький звернув увагу також на те, що на ктиторській фресці зображення орлів у декоративних картушах прикрашали плащ Ярослава Мудрого. Якщо це твердження правильне, то ймовірно, що й вирізьблений з каменю на одній з оборонних веж при в’їзді до новозакладеної Данилом Галицьким столиці Холма орел міг бути своєрідним символом-емблемою могутньої Київської держави, славу якої мріяли відродити галицькі князі.

Польський історик ХV ст. Ян Длугош стверджує, що двоголовий орел був традиційним територіальним знаком на західноукраїнських землях. Під час Грюнвальдської битви 1410 р. на коругві Перемишлянської землі розміщувався двоголовий орел під однією короною на синьому полотні.

Микола Бандрівський: Галицько-волинська княгиня Констанція, дружина княза Лева І

Замок, в якому брали шлюб наші князь Лев і королівна Констанція (сьогоднішні світлини тієї фортеці)

Нині отримав низку цікавих світлин зі замку Зволен у Словаччині, в якому брали шлюб князь Лев і княжна Констанція близько 800 років тому. Зробив ці фото і оперативно вислав Nestor Chornovus (син Володимира Чорновуса), який мандрує тими краями. 

Почати слід, мабуть, з того, що давньоруський Львів знав у своїй багатовіковій історії чимало гарних, мудрих і сильних жінок. Імена переважної більшості з них, як і імена їх чоловіків, вже давно канули у небуття. 

Проте ім’я однієї з тих жінок, яка не лише вражала сучасників своєю красою, але й вірою свого серця, європейська історія все ж таки донесла до нашого часу. Ім’я цій (багато в чому все ще загадковій для істориків) особистості – княгиня Констанція (1237-1302 роки) – вірна і довголітня дружина одного з найвидатніших західноруських князів - Льва Даниловича, з якою він прожив більш як півстоліття.

У своєму земному житті, як і кожен з нас, несла свій хрест і княгиня Констанція - з терпіннями і випробовування, про які сьогодні ніхто вже не довідається. Знаємо лиш одне, що пам’ять про неї довгі роки зазнавала несправедливої наруги: майже через три століття після відходу її у Вічність, на догоду чиїмсь амбіціям, княгиню Констанцію оголосили «римо-католичкою», основуючись лише на тому одному факті, що вона була донькою угорського короля Бели ІV з династії Арпадів. 

Однак в останні роки, здавалось би, так пропагована окремими науковцями і львівськими екскурсоводами приналежність княгині Констанції до католицтва, чим раз частіше починає піддаватися сумнівам.

 Які на це є підстави? 

Ігор Лазоришин: Іван Драбчук: розмова з краєзнавцем

Іван Васильович Драбчук (творчі псевдоніми Іван Горощук, Іван Сілецький та криптоніми І. Д., І. С.) – педагог, історик-краєзнавець, поет. Закінчив історичний та філологічний факультети Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. З 1991 року працює вчителем історії та географії в Сілецькій гімназії, а з 2000-го – співробітником Національного заповідника «Давній Галич». Член Національної спілки краєзнавців України, учасник літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» (м. Галич). Автор краєзнавчих студій: «Непізнана минувшина» (1998), «Духова криниця» (2002, 2004), «Пристань віків» (2003), «Чудотворні ікони Прикарпаття» (2003), «З вірою в серці» (2004), «Як почуєш вночі…» (2007), «Галич запрошує» (2007, у співавторстві з В. Дідухом), «Іван Мирон – міністр ЗУНР» (2007, у співавторстві з М. Скаврінком), «Таємниця Духової криниці» (2012), «Чужинці у долі України» та «Жити за Шевченком» (2014), «Галич на вістрі історії» (2017), «Зоря «Просвіти» над Галичем» (2018), «Календарі українських повстанців» (2018), «Відомі уродженці Галича» (2020), «Духовні святині Сільця» (2020), «Традиції, які зникають» (2020); книжок поезій: «Поезія зірок» (1995), «Білоцвіт» (2004), «Дощ осінніх яблук» (2007), «На долонях землі» (2016), «Там, де тече Рутка» (2020), «Сонячний Сідугал» (2021). Іван Драбчук – автор численних публікацій на краєзнавчу та історичну тематику у місцевій періодиці. Лавреат премій імені Памви Беринди (2004, м. Галич), Романа Федоріва (2005, м. Тисмениця) та Марійки Підгірянки (2007, м. Івано-Франківськ). Автор понад 40 власних пісень. Нагороджений грамотою Міністерства культури України, грамотами обласної та районної влади, обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка

Якось мені до рук потрапило кілька десятків афоризмів краєзнавця, педагога і поета із села Сільця Ямницької територіальної громади Івана ДРАБЧУКА, серед яких на другому місці – після поваги до гідності іншої людини – був такий: «Коли людина перестає читати – вона починає деградувати». І саме ці слова стали для мене вагомим стимулом, щоб у редакційному проєкті «Літературна світлиця» познайомити читачів з цим потужними працелюбом і шанувальником краєзнавчого і поетичного слова. Таких до самозабуття замилуваних у слово і відданих слову трудолюбів, яких не торкнулася тля «побронзовіння», я ще називаю панами і водночас слугами слова й дуже пишаюся, що маю за честь представляти їх на шпальтах «Галичини».

– Я народився і живу в селі Сільці, яке дуже люблю, – оповідає Іван ДРАБЧУК. – Моя мала батьківщина мене завжди окрилює і дає наснагу до творчості. Але, крім рідного села, у мене є ще два особливі місця, образно кажучи, місця сили, без яких, напевно, я б не відбувся. Це Духова криниця і місто Галич. І кожне зокрема, і всі разом. І Галич близько до Сільця, а Духова криниця – ще ближче. Це не тільки головні предмети моїх краєзнавчих досліджень, вони дають мені натхнення до роботи. Я повинен був обов’язково написати про своє село. Це не данина моді, а бажання дослідити, як жили у ньому колись люди, чим займалися, як минали їхні свята і будні тощо. Якщо є коріння, то й мають бути плоди.

Я давно думав, як і чому в мені поєдналися історія й філологія? Бо ж закінчив не лише істфак, а й філологічний факультет ПНУ ім. В. Стефаника. Згодом зрозумів, що все мені передалося від моєї світлої пам’яті матері Марії. Вона була також вчителькою – початкових класів. Я народився 1966 року. І того ж року мама закінчила Станіславський вчительський інститут, а факультет – історико-філологічний! Тож самі розумієте, що я, образно кажучи, ще в утробі матері ходив з нею на іспити. Гени… Все передалося. Тож так склалося, що я і історик, і поет. Мама все говорила жартома, що я ходив до школи, коли ще до школи не ходив. І моє життя змалечку пов’язалося зі школою. А питання, ким стати у житті, переді мною ніколи не стояло, бо я завжди знав, що буду вчителем. Батько помер молодим, а мама самотужки виховала нас чотирьох.

– А коли Ви, Іване, почали, образно кажучи, пильніше придивлятися до слова і відчувати до нього потяг? Це було краєзнавче чи поетичне замилування?

130 років від дня народження Ярослава Пастернака (1892-1969)

 2 січня 2022 р. минуло 130 років від дня народження Ярослава Пастернака (1892-1969), знаного археолога та історика, дослідника Давнього Галича. 

В читальному залі суспільних наук наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника відкрилася виставка як праць вченого, так і матеріалів про нього.