Віктор Жадько: «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

Рєзнік І. Шевченко одержує диплом академіка. Малюнок.

     Хто цікавиться біографією Шевченка, знає, окрім  того, що це - поет, художник, Тарас Григорович ще й був академіком. 

Нагадаю: 12 квітня 1858 року друзі  влаштували обід на честь Тарасового повернення із заслання, вірніше -каторги. У червні того ж року Шевченко переїхав до великого корпусу Академії мистецтв (праворуч від церкви), у маленьку майстерню з одним вікном та антресолями для спання. А перебрався з тим, щоб зайнятися гравюрою. «О живописи, - записав у «Щоденнику», - теперь нечего и думать! Я и прежде был посредственным живописцем, а теперь и недавно. Десять лет неупражнения в состоянии сделать из великого виртуоза кабашного балалаечника».

     Отже,  зрозумівши, що завдяки малювання та графіки йому не пробитися в академіки, Тарас на початку квітні 1859 року, подаючи гравюри з картин Рембрандта ван Рея «Притча про робітників на винограднику» й Івана Соколова «Приятелі» на розгляд ради Академії мистецтв, просить присудити йому «звання академіка, чи задати програму на його одержання». Крім названих, Шевченко виконав іще й такі гравюри: копію з картини Мурільйо «Св. родина», маленький малоросійський пейзаж, до «Цыган» Пушкіна, «Король Лір» і кілька портретів графа Ф. П. Толстого, Ф. А. Бруні, П. К. Клодта, славнозвісного в свій час трагіка Айри Олдріджа й, нарешті, власні - автопортретів награвірував чотири (три на міді міцною горілкою й один на сталі); зроблені з різних оригіналів, але досить схожі між собою: на них Шевченко не молодий - на одному портреті у смушевій шапці, на другому - в кожусі й смушевій шапці, на третьому - в кожусі без шапки. Рада 16 квітня ухвалила визнати його «призначеним в академіки й задати програму на звання академіка з гравірування на міді».  

    З Шевченком на академічні звання претендували пансіонери академії: А. Мещерський, В. Сверчков, М. Бочаров, І. Кабанов, М. Клодт, О. Чернишов, академіки: Лагоріо, М. Ерассі, І. Соколов, В. Худяков, художники О. Бейдеман, К. Бодрі, Р. Брандт; більше десяти іноземних митців, серед них професори академій: Берлінської - гравер Лідеріц, Віденської - Ціммерман, Дюссельдорфської - А. Ахенбах, президент Женевського товариства образотворчого мистецтва Ш. Ембер - можете уявити, який був конкурс на одержання звання академіка та якого рівня науковці й посадовці брали участь!.   

     Одержати академічне звання експоненту тодішніх виставок взагалі було важко (сьогодні, ймовірно, аби були гроші!).  Роботи Тараса і конкурентів розглядались та оцінювалися ректорами: К. Тоном, Ф. Бруні, професорами - Басіним, О. Марковим, Нефом, Віллевальде, С. Воробйовим, П. К. Клодтом, Уткіним, Пименовим, Йорданом, Ляліним. В оглядах виставки брали участь також: товариш президента академії, граф Ф. П. Толстой, віце-президент князь Г. Г. Гагарін і конференц-секретар Ф. Ф. Львов. 

    2 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв ухвалила “во уважение искусства и познаний в художествах, доказанных исполненными работами… признать академиком… по гравированию Тараса Шевченко”. Нарешті ім’я Тараса Шевченка, як академіка, «під звуки сурм та литавр», проголошено на загальному річному урочистому зібранні Академії мистецтв 4 вересня 1859 року конференц-секретарем Федором  Федоровичем  Львовим (1830-1895), а Диплом видали 31 жовтня 1860 року. 

     Згідно з табелем про ранги, які діяли в російської імперії до 1917 року, Тарас Шевченко, як академік Імператорської Академії мистецтв, належав до четвертого класу чиновників, до якого, за графою «чини цивільні» належали Дійсні статські радники, обер-прокурор та герольдмейстер імперії; а за графою «чини військові» - генерал-майори, з чинів морських - контр-адмірали. Для придворних чинів цей клас був занадто низьким. Водночас, це був єдиний клас, в якому з’являлися люди, що мали звання дійсного члена Академії наук (академіки), а в цьому відношенні Імператорська Академія Мистецтв мала ті ж права, що й Академія наук.

     Тобто, у відповідності з діючим у російської імперії «Табелем чиновницьких рангів», академік Тарас Шевченко належав до четвертого (з 14 існуючих на той час) класу чиновників і до нього слід було звертатися «Ваше Превосходительство», а писати про нього з використанням титулу - «Його Превосходительство академік Тарас Шевченко».

     Для порівняння скажу, що доктори наук належали лише до 8 класу і титулували їх нижче - «Ваше високоблагородіє». До них прирівнювалися капітани, ротмістри та колезькі асесори. Кандидати наук - до 10 класу, разом з поручиками, мічманами і колезькими секретарями. До речі, дійсні студенти вишів (на відміну від вільних слухачів) належали до 12 класу чиновників, прирівнювалися до підпоручиків, корнетів та губернських секретарів і їх слід було титулувати «Ваше благородіє», як і магістрів наук.

    Поет Анатолій Качан, який свого часу відвідав Тарасову майстерню при Академії, сказав, що в стиснутих умовах проживання та перебування на другому ярусі, де скупчувалися пари від гравіруванням свинцем та міддю – однозначно вплинули на здоров’я поета. До справедливих слів товариша, додам:  суспільна активність, професійна робота зі шкідливими кислотами, безперечно, невпинно й фатально також позначалася на здоров’ї Тараса, почали виявлятися симптоми прогресивної серцевої недостатності. 

    Окрім того, як мене проконсультував кандидат медичних наук Ігор Марцінковський, «інтенсивна й клопітка робота з використанням сильнодіючих кислот, безумовно, негативно вплинуло на організм Шевченка. Тарас Григорович дихав шкідливими випарами кислот цілодобово, живучи і працюючи в кімнаті, розділеній на два яруси, і не використовував під час гравірування засобів захисту. Прикметно, що Т. Шевченко знав про шкідливу дію кислот на людський організм, однак факт застосування ним якихось засобів захисту нами не встановлений».

   …Одержавши звання, Його Превосходительство академік Тарас Шевченко зважився здійснити заповітну мрію - відвідати рідні місця і подав до правління Академії мистецтв прохання про видачу дозволу на проїзд у Київську губернію, де його чекали сестри і брати.

Богдан Червак: Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?

 Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом. 

Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі. 

Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря. Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники". Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів. Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості. Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації. А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк). 

А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян. 

І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря. Це, власне, мало символізувати національну правду. 

Так хто ж такий – "справжній Шевченко"? 

Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться". Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля". При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає". 

Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря". І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу. 

Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму. Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави. "Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк. 

Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика: 

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — "Кобзар Тарас" 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
Полум'я, на котрім тьма розстала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 
Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже,— 
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі. 
А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати. 

Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".

Юрій Микитенко: Античність у творчості Тараса Шевенка

На малюнку -  Monumento di Taras Shevchenko,  оригінальний пам'ятник, який зображує Тараса Григоровича Шевченка в образі римського патриція, урочисто відкритий у 1973 році перед греко-католицьким Собором святої Софії в Римі. Автор монумента — італійський скульптор Уго Мацеї. За задумом автора пам'ятника, письменник зображений оратором, який, піднявши руку, звертається до присутніх.

Антична (від лат. antiquus — давній) або греко-римська (також — класична) література хро­нологічно приблизно охоплює VIII ст. до н. е. — V ст. н. е. Вона включає літературу Давньої Греції та Риму, започаткувала в Европі головні літературні роди й жанри, драматичні — трагедію (Есхіл, Софокл) і комедію (Аристофан), поетичні — епічну поему (Гомер, Вергілій), ліричну поезію (Алкей, Сапфо), байку (Езоп, Федр), прозу — роман, повість, новелу (Лонг, Петроній, Апулєй), а також філософію, естетику, риторику, мистецтво й архітектуру, точні і природничі науки. 

Внаслідок активної колонізації басейнів Середземного та Чорного морів, воєн, які вели грецькі полісні держави та об'єднані сили, а пізніше походів Олександра Великого (Македонського) та інвазій Риму і Візантії, ареал греко-римського культурно-політичного впливу дуже широкий: від Британських островів на Заході до Персії й Індії на Сході, від Єгипту на Півдні до Руси і Скандинавії на Півночі.

Україна періоду княжої доби (Київської Руси) рецепіювала античну культуру прямо й опосередковано. Відомо, що окремі твори Аристотеля вивчали книжники і цитували у своїх творах, але головним шляхом стала візантійська агіографія, апокрифи, науково-природничі твори, дидактична література, збірники афоризмів тощо. Особливо популярним був збірник афоризмів, порад та коротких оповідань „Пчела", перекладений наприкінці ХІІ ст. з грецької, де, крім цитат із Біблії, візантійських авторів, містяться цитати, посилання, т. зв. мудрости античних письменників і філософів. Особливе значення мали послання „отців церкви" (патристика Василя Кесарійського, Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Григорія Назіанзина), які не лише формували візантійську християнську літературу, але й творили нові жанри, зокрема полемічну промову, теологічний трактат, тлумачення на Біблію (ексегезу), проповідь, похвальне слово (панегірик) та ін. Їхні твори, а особливо полемічні послання, спрямовані на боротьбу з „єресями" та залишками поганства, стали джерелами античних знань, які завдяки їм не були забуті в Середні віки. Візантійські гимни, хорали, піснеспіви містили елементи античної ме­трики, загалом версифікації та поетики. Чимало перекладних та ориґінальних давньоукраїнських повістей „Про Варлаама та Йоасафа", „Про Олексія, чоловіка Божого", „Александрія" та інші включали сюжетику та мотиви античности, збагачуючи українську літературу і фольклор. У періоди Ренесансу та Бароко античність поширювалася в Україні переважно як західноевропейський варіянт, через латинську поезію, прозу, релігійні, філософські, поетичні, риторичні трактати.

Едуард Юрченко: Тарас Шевченко. Між стихійним традиціоналізмом та теоретичним модернізмом

Світогляд Тараса Григоровича Шевченка завжди був предметом палких суперечок, не стільки літературознавчого, скільки ідеологічного забарвлення. Найбільше напруження мало місце між двома полярними токами зору: марксистською, широко представленою не тільки в радянському шевченкознавстві, але й в межах народницько-соціалістичної течії українського руху та націонал-традиціоналістської, яскравим репрезентантом якої можна вважати доктора Дмитра Донцова.

Марксистський погляд на світогляд Шевченка представляє його як типового революціонера-демократа в дусі 19 сторіччя. Він атеїст та антиклерикал, переконаний егалітарист схильний до «аристофобії», прогресист, зорієнтований на «світле майбутнє» та інтернаціоналіст з деякою схильністю до «націоналізму поневолених народів» (така форма націоналізму толерувалась в марксизмі з поправкою на історичні обставини).

Інша діаметрально протилежна точка зору, яку можна визначити як націонал-традиціоналістську, репрезентована, в першу чергу, в шевченкознавчих студіях Дмитра Донцова. В них ми можемо побачити зовсім іншого Шевченка: «поета лицарства українського», глибоко релігійного, аристократичного по власній вдачі та світогляду, шукаючого ідеалу в традиції – «правди прадідів великих», етнічного націоналіста та анти космополіта. Безумовно, науковий підхід вимагає максимальної об’єктивності та й елементарне знайомство з творчістю Тараса Григоровича Шевченка дозволяє привести відповідну аргументацію на користь обох точок зору. Але можливо істина не просто знаходиться посередині, а полягає у взаємонакладанні та, можливо, протистоянні двох світоглядних позицій, як в межах особистих переконань Шевченка, так і в межах його творчості.

Володимир Єрмоленко: Тарас Шевченко як наш батько-засновник

Тарас Шевченко - точно наш батько-засновник

він створив деякі речі, на яких наша країна і досі тримається.

- він зробив ідею України інклюзивною. "Козацький міф" він поширив на широкі маси людей, передусім на селян. 

- він дав хліборобам відчуття належності до воїнства. Може, не дав, як нагадав. І цей ейдос хлібороба-воїна -- людини, яка піклується про майбутнє, вирощуючи живе, але коли треба, то візьме шаблю, мушкет чи джавелін у руки і піде воювати - він і досі огого, як з нами живе

- він створив огого який "вірусний контент". Причому вірусний на сотні років уперед. Особливість його поезії - в тому, що її повторюють, "мемизують" і співають. Це література, яка проникає в тіла (бо стає співом) і яка виходить далеко за межі автора (бо повторюється великою кількістю людей). Мабуть, Тарас - найбільш "мемизований" письменник у світовій літературі. Хіба що після Христа

- він довів, що нація може творитися без суверена і до суверена. І тоді вона суверену може диктувати правила гри. І може вижити без держави якийсь час, якщо має сильні низові інстинкти і низову комунікацію. Наша нація не зовсім політична і не зовсім етнічна, вона ботанічна

- він показав, що Україна справді здатна постати з попелу. Шевченко зʼявився тоді, коли в росімперії вже встигли оголосити епітафію по Україні - зробив це Пушкін у "Полтаві", зробив це, певною мірою, навтіь Гоголь, на жаль. Про це писав Маланюк, і правильно писав. І саме Шевченко і Кирило-Мефодіївці (Костомаров, зокрема) це заперечили. Тому, так, Україна в його особі - постала з мертвих

- можливо, ця здатність до регенерації - одна з особливостей нашої історії. Мабуть, не лише нашої. Так буває - спільноти повстають з довгої сплячки і довгого забуття - якщо мають десь усередині, в глибині, ті сили, які ховаються під землею, а потім проростають. 

Геннадий Корнеев: Святое дерево кочевников – Джалгыс агач

 Иллюстрация к тексту: Акварель Тараса Шевченко «Джангисарач» (1848).

Издревле люди почитают особые приметы ландшафта как святые или сокровенные места. Обычно это высокие горы или особо приметные возвышенности, родники, реки и озёра, большие камни и деревья. Среди деревьев почитают особенно те, которые непонятным образом вырастали посреди нехарактерных для деревьев местностей. И если коренному жителю лесистых мест одинокие деревья внушали скорее страх, то кочевнику они представлялись сакральной точкой пространства и мира.

Так, для буддиста вообще особенно сакральным будет дерево Бодхи в Индии, то место, под которым Просветлел Будда Шакьямуни, для монгольского и тибетского буддиста особенно сакральным является и дерево, выросшее на месте рождения Цонкапы, на стволе и ветвях которого проступали и проступают буквы буддийских мантр, для современного калмыка этим сакральным деревом и местом является «Одинокий тополь» у села Хар Булук. Однако мы расскажем вам о другом дереве. Это дерево было особенно сакральным. Оно около трёхсот лет было свидетелем многих славных и важных событий из истории ойратов, казахов и русских. Это дерево росло в местности между реками Уймула (Курпе) и Карабутрак в бассейне реки Орь.

Ойраты, ушедшие из Джунгарии в поисках свободных пастбищ, стали расселяться по Уралу и Ори. В исторических хрониках описывают что в бассейне реки Орь «местность под названием Орын ганц модн стали использовать как летние пастбища». Но долгое время от внимания историков ускользало это название местности, так как его путали с «Ор ганц модн» (Совершенно одиноким деревом), а такое могло быть где угодно в Великой степи. Наконец, калмыцкий историк В.П. Санчиров заинтересовался топонимом, и выяснил, о каком дереве сообщают ойратские хроники.

Іван Малкович: Промова на врученні Шевченківської премії (2017)

У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із «непосвячених» ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав.

От, наприклад: «Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова…» Люди називали і Вінграновського, і ще когось – найначитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко! І що «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили…» – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся».

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.

Тобто: «Читайте «Наймичку» й «Тополю», забудьте «Мертвим і живим», як уїдливо зауважив сучасний поет.

Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі – кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха…» – закликав Драч і багато інших поетів впродовж сторіччя.

Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» – особливо в часи бездержавності – і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу.

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.

І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірмен­сько­го народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах: «Борітеся – поборете!». Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: «Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя… романські п’яні легіони паскудились…»

Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

Національна Рада Тюрків Карапапаків України спільно зі світом відзначає 207-му річницю від дня народження українського Кобзаря!

 

Національна Рада Тюрків Карапапаків України спільно зі світом відзначає 207-му річницю від дня народження українського Кобзаря!

Тарас Григорович Шевченко , без сумніву, одна з найпопулярніших постатей в українській культурі, історії, мистецтві, державотворенні. Його творчий спадок і сьогодні є безцінним скарбом та гордістю українського народу, а життєвий шлях – прикладом й натхненням здобувачів свободи й державної незалежності

Сучасні технології й соціальні мережі «оживили» образ Тараса Шевченка, актуалізували цінності митця та історичні образи, наповнили новими сенсами видатні прозу та поезію, увінчали пізнаванністю картині галереї.

Мільйони українців пишаються національною приналежністю до видатної особистості і приєднуються до флешмобу  #ШевченкоВголос.

⭐️ Національна Рада Тюрків Карапапаків України висловлює свою солідарність та шану 207-мій річниці пам’яті Т.Г.Шевченка і спільно із ⭐️Мечеть, Ісламський культурний центр "Аль Ісра" підтримує літературні читання Шевченкових віршів. 

Запрошуємо у весняну подорож оспіваними шляхами мудрості та любові. Душевне декламування теплих віршованих рядків презентують юні представники Національної Ради Тюрків - Карапапаків України – діти із тюркських сімей, кримських та казахських татар:

Саміра - 13 років 

Мар'ям - 10 років 

Мухаммед - 12 років 

Ельміра - 8 років 

Айша - 12 років 

Аміра - 10 років

Нехай світле ім’я великого сина українського народу лунає з гордістю крізь віки та кордони, а безсмертне Кобзареве слово слугує джерелом непогасної любові до свого народу й значущості рідної землі. 

З весною у серці!..

Національна Рада Тюрків Карапапаків України 

TR/ 💫Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi, Ukraynalı Kobzar'ın doğumunun 207. yıldönümünü tüm dünyayla birlikte kutlamaktadır. 

Taras Hryhoroviç Şevchenko; Ukrayna tarihinin, kültürünün, kültürünün, sanatının ve devlet oluşumunda en popüler figürlerinden birisidir.

Yaratıcı ve değerli mirası, Ukrayna halkının paha biçilmez hazinesi, gururu olmakla birlikte özgürlük ve bağımsızlık arzulayanlar için örnek ve ilham kaynağıdır.

Modern teknolojiler ve sosyal medya ağları Taras Şevchenko'nun imajını ve hatırlarını yeniden canlandırmasının yanında, sanatçının kattığı değerleri ve tarihi imgeleri hayata geçirmesine vesile olmuştur. Değerli sanatçının eserlerinin günümüz internet hizmetleri sayesinde sanal ortamda olağanüstü düzyazı ve şiirlerleri ile doldurulmuş ve paylaşılan zengin resim galerileri sayesinde sanatçı tanınmışlığı artmıştır. 

Milyonlarca Ukraynalı, tanınmış bu değerli şahsiyetleriyle gurur duymakta ve #ShevchenkoVolos hashtag’a katılım sağlamaktadırlar.

⭐ Ukrayna Karapapak Türkləri Milli Konseyi, Taras Şevçenko'nun 207. yıldönümü dolayısıyla dayanışma ve birlikteliğimizi önemsiyor ve ⭐ Mosque İslam Kültür Merkezi "Al İsra" ile birlikte Şevchenko'nun şiirlerinin okunmasını tüm samimiyetiyle destelemektedir. 

Sizi bilgelik ve sevgi için söylenen mısralarla bahar yolculuğuna davet ediyoruz. Size, Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi olarak, Ukrayna'nın Karapapak Türk’ü, Kırım Tatarı ve Kazak çocuklarından oluşan genç temsilcilerimiz tarafından büyük içtenlikle okunan sıcak bir şiir sunulmaktadır:

Samira 13 yaşında

Meryam 10 yaşında

Muhammet 12 yaşında

Elmira 8 yaşında

Aişe 12 yaşında

Amire 10 yaşında

Ukrayna halkının büyük oğlu ve parlak ismi değerli sanatçımızın ismi tarih ve sınırlar boyunca gururla söylensin, şiirleri kulaklarda yankılansın ve Kobzar'ın ölümsüz sözü halkı ve memleketinin önemi için yadsınamaz bir sevgi kaynağı olsun.

Kalbimde ilkbahar ile !..

Ukrayna Karapapak Türkleri Milli Konseyi

Величаємо академіком!

16 вересня 1860 року у Петербурзі Тараса Шевченка обрано дійсним членом Імператорської Академії мистецтв. 

У вересні 1860 року на академічній виставці експонувалось п’ять його творів: офорти «Вірсавія», «Дуб», «Ліс», «Мангишлацький сад» та, писаний олією, незвичайний «Автопортрет». Газета «Син отєчєства» у відгуку на виставку назвала гравюри пана Шевченка «замєчатєльнимі».

2 вересня (15 за н. ст.) 1860 р. на засіданні ради Академії в присутності 17 осіб, серед яких були віце-президент князь Г. Гагарін, ректори К. Тон та Ф. Бруні, професори П. Клодт, О. Брюлов, Ф. Йордан, А. Горностаєв, Н. Пімєнов, Н. Уткін, було прийнято рішення визнати ряд Тараса Шевченка – академіком гравюри і представити це рішення на затвердження Загальних академічних зборів. Що через два дні було зроблено. А диплом академіка був виписаний художнику аж 31 жовтня 1960 року.

Володимир Єрмоленко: Мудрість - вона часто з двома руками, двома очима, з двома обличчями

перечитав "Чорну раду" Пантелеймона Куліша

роман 1857 року, про події 1663 року. -- Але ж це все про нас, зараз, завжди

тут і "популіст" Брюховецький, який зваблює "маси" тим, що вдає з себе "простого хлопця" - а потім класичне "развелі как котят"

тут і "олігарх" Гвинтовка, завжди готовий стати на бік того, хто сильніший.

тут і "ультраправі" запорожці, для яких сила важливіша, ніж розум

тут і сліпа "еліта" - старшина та "городові" козаки, - яка швидко втрачає владу саме тому, що впевнена у своїй владі

тут і "маси", які завжди приводять тих до влади, від кого страждають

тут і благородні і чесні Сомко і Шрам, які нікому не потрібні саме тому, що благородні і чесні

тут анархіст Кирило Тур, який може бути героєм і антигероєм, залежно від того, куди поведе інстинкт

і головне - тут війна всіх проти всіх, чиїм вірусом сьогодні заражене наше суспільство, - сліпе прагнення бачити ворога в тих, хто тут, поруч, і не бачити ворога справжнього

Куліш нам завжди потрібен, як alter ego Шевченка. Не як його заперечення, а як його доповнення. Саме тому є в українській культурі потужна "кулішева" течія - Зеров, Хвильовий, Домонтович та інші. У Куліша була купа своєї сліпоти, передусім щодо Росії - але мудрість в нього була теж

Шевченко завершив створення "Козацького міфу", за формулою блискучої книги Serhii Plokhii, розпочате з "Історії русів"; Куліш цей міф деконструював. Він показав темну сторону "козацького духу": анархізм як темну сторону героїзму; нігілізм як темну сторону бунтарства. Ця темна сторона не заперечує світлої, навпаки: вона ставить складне питання, як, все-таки, зберегти світлу без впадання в темну

чомусь мені здається, що адекватний погляд на Україну може народжуватися від таких от складних поєднань - наприклад, героїчного Шевченка і скептичного Куліша.

мудрість - вона часто з двома руками, двома очима, з двома обличчями

Петро Дрогомирецький: Тарас Шевченко як педагог-просвітитель української нації

Незбагненно: ширяючи у піднебесних висях неперевершеної – світового виміру –філософської поезії, Тарас Шевченко «раптом» звернув свій зір до «простого» – творення й укладання дитячого підручника, видавши майже передсмертного часу «Буквар» [1]. Власне, повна назва його «Буквар південноруський» 1861 року. Дивування з нагальності видання безпідставні, бо поет у нашій пам’яті – великий просвітитель нації, а тому, вочевидь, ішлося про термінове, невідворотне, доконувальне заповнення, чи, радше, «ліквідацію» відчутної лакуни в освіті покривджених «рабів отих німих» на шляху його безперервної, послідовної місії просвітництва. «Цю свою просвітницьку місію Шевченко усвідомлював глибоко і звершував її послідовно – до останнього постуку серця» [2, с.3].

Поет уклав буквар восени 1860 року як посібник для навчання грамоти українською мовою дітей і дорослих у недільних школах (вони відкрилися 1859 року). Ледь не перед самим новим 1861 роком – наприкінці грудня – книжечка була надрукована десятитисячним тиражем, проте на її титульній сторінці позначена не фактична дата появи «продукту», а наступний (1861 рік), що й підтверджено «метрикою» назви й датування на обкладинці оригіналу.
Не побачивши масштабності мислення Т. Шевченка, його побратим по Кирило-Мефодіївському товаристві Пантелеймон Куліш дорікав автору абетки: «Почав “Кобзарем”, а закінчив «Букварем». Несприйняття Пантелеймоном Кулішем «Букваря» Тараса Шевченка можна пояснити його честолюбством та надмірною вимогливістю до друга-однодумця. Адже сам П. Куліш уклав і видав для шкіл «Граматку» (1857 рік) [3].

Автор «Граматки» переслав її до Нижнього-Новгорода, де Т. Шевченко затримався, повертаючись із заслання, в очікуванні дозволу на право жити в Петербурзі. Вітання поета на появу книжки П. Куліша були щирі і сердечні.

Тарас Шевченко: Кавказ: поема

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь,
о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п’яна спить.

Олег Гуцуляк: Тарас Шевченко: «штюрмер»-кобзар-міфотворець

 Ернст Юнгер якось сказав : «Міф – це те, що розповідає батько, який повернувся з війни»[1].. Саме цим шляхом творення своєї «міфологічної реальності» йдуть західно-балканські країни. Зрештою, бійнею у Чечні та Грузії й Росія обрала цей тракт…

Але є ще й інша можливість: «Пробудити міф здатне мистецтво» [2].

Аналогічне пророкує В’ячеслав Медвідь: «…Не знаю, яким буде український національний міф, але вважаю, що витворить його література. Так як це сталося в Латинській Америці, коли з’явилися такі письменники, як Маркес» [3]. Щоправда, поряд із Маркесом стоїть і команданте Маркос.

Але якщо слово «націоналізм» у постіндустріальну, інформаційну та епоху суцільного диктату лібералізму викликають неоднозначні асоціації, пов’язуються з провінціалізмом та вторинністю, то чи не варто звернути увагу на якийсь інший проект?

***

Свого часу у Філадельфії «отці-засновники» зреалізували свій власний міфічний проект під назвою «США». Чи не до нього звертав свої думки поет-«міфотворець»: «І братолюбіє (грец. «філадельфія») пошли!..»?

Думається, що саме «Філадельфійський проект» зможе бути адекватною відповіддю на виклик «Україні ніколи не стати Америкою» [4]. Проте слід застерегти, що ми мову ведемо не про антропософський проект «філадельфія», запропонований Рудольфом Штайнером як проект нової спіритуальної культури на всій Землі (див. т.зв. Сьому лекцію в циклі «Дванадцяти Нюрнберзьких лекцій про Апокаліпсис Іоанна», прочитаних у 1908 році).

Туга Тараса Шевченка за «братолюбієм» («філадельфією»), за «Вашингтоном з новим і праведним законом» аналогічна тому, як руси-християни часів княгині Ольги молили про осяяння світлом Христового вчення всієї Русі, яку благословив сам Апостол Андрій, спорудивши на Київських горах хрест (по-старогрецьки слово «ставрос» означає і «хрест», і «кий»!).

Кино: Тарас Шевченко снялся в сериале «Доктор Хаус»

В 13 эпизоде 8 сезона Грегори Хаус познакомился с украинским писателем Тарасом Шевченком.

Как мы помним, Грегори Хаус в предыдущем сезоне, заключил фиктивный брак с Доминикой Петровой из Кременчука. В данной серии миграционная служба выясняет, не фиктивный ли их брак, в противном случае, Доминике грозит департация, а Хаусу — тюрьма. Дабы убедить придирчивого чиновника в «искренности» их семейных отношений, Грегори Хаус знакомится с родственниками жены и культурой ее родины.

Отдельное спасибо телеканалу Fox, который сделал больше для популяризации Украины, чем весь Кабинет Министров в 2011 году — эту серию в день премьеры смотрело свыше 7 миллионов американцев.

9 березня — День народження Тараса Шевченка

І лишив ти нам, Кобзаре, слово за зброю, і лишив ти нам свій незламний дух, і надихаєш у боротьбі за незалежність України з московитською ордою. І таки переможемо ми, бо на інше не маємо права!

Слава нації! Смерть ворогам!

«Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом».