Мирослав Дністрянський: У чому суть принципових відмінностей геополітичної свідомості українського та польського суспільств

На різних інформаційних каналах продовжуються дискусії з проблематики українсько-польських взаємин, зумовлені різними заявами колишніх і теперішніх керівників Польщі. 

Українці при цьому не можуть зрозуміти, чому поляки в ході дискусії продовжують виявляти до України й українського народу якісь претензії, адже ні українські політичні утворення, ні збройні підрозділи ніколи не розпочинали проти Польщі воєнних дій. 

Навпаки, польська держава та збройні сили розпочали війну проти Західноукраїнської Народної Республіки у 1918 році і, зрештою, зруйнували цю державу (а це великий геополітичний злочин), обдурили Антанту і замість надати автономію Галичині, створили тут у міжвоєнний період окупаційний режим, переселили на Волинь десятки тисяч колишніх військових польської армії. 

В часи Другої світової війни польський емігрантський уряд спрямував на Волинь свої збройні підрозділи для подальшого відновлення польської держави, що спричинило гострий збройний конфлікт з українськими повстанськими загонами, в результаті якого загинула значна кількість українського й польського мирного населення. 

У повоєнні роки польський комуністичний режим провів акцію «Вісла», а підпільні польські збройні підрозділи, насамперед армія крайова, організували справжній терор проти українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини.

Але широкий загал польського суспільства усього цього не помічає і не сприймає, а щиро вірить, що саме українці завдали полякам якихось кривд. 

Чим це зумовлено? Насамперед відмінностями геополітичної свідомості українського і польського суспільств, які визначалися підходами до розуміння державності, сформованими ще в часи Першої світової війни.  

Игорь Эйдман: О постсоветском расизме

Меня совершенно не удивляет, что среди выходцев из бывших советских республик так много расистов. Позднесоветское общество было буквально пропитано шовинизмом и расизмом. Формально проповедуя интернационализм, власти как бы сами подмигивали населению: "все это болтовня, ритуал". Все нации равны, но русский старший брат – равнее других, прибалты – ненадежны, евреи - подозрительны, немцы – фашисты, а крымских татар – вообще нет и т.д. и т.п. Навязчиво декларируемый, но насквозь фальшивый интернационализм обратился в свою противоположность – ксенофобию и расизм.

Я все это прекрасно помню. Изобретательно придуманные оскорбительные клички «братских народов» среднестатистический советский человек употреблял едва ли не чаще, чем их официальные названия: не украинец, а хохол; не узбек, а чучмек; не еврей, а жид; не армянин, а армяшка; черножопые, звери, чурки и т.п. Определение «нерусский» превратилось фактически в ругательство: ну ты как нерусский, делаешь все как нерусский, то есть как-то криво, неправильно. Был еще такой полуофициальный термин – нацмен. «Государствообразующие» произносили его по отношению к представителям всех других советских наций примерно с той же интонацией, как немцы при нацистах - слово «недочеловек».

Однако шовинистическая ксенофобия была распространена не только среди «имперского народа». Другие нации в этом мало отличались. Как бывает в лагере, пахан гнобил всех, а те, кто послабее, отыгрывались на еще более униженных. Помню, как-то подростком познакомился в Москве с группой юных туристов из Узбекистана. Они спросили, кто я по национальности. Я сказал, что еврей. Это вызвало не просто насмешку, а дикий хохот, как будто я им рассказал какой-то похабный анекдот.