Створити Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик

У теперішніх умовах потрібно заснувати окремий інститут антиколоніальних досліджень та вивчення шовіністичних злочинів проти України. Звісно, з окремими відділеннями - антиросійським, антипольським, антиугорським та ін. 

Заснування такого інституту є логічним і своєчасним кроком для формування цілісної державотворчої гуманітарної політики. У контексті сучасної політичної філософії та історичної пам'яті цей проєкт можна розгорнути як Інститут деколоніальних студій та аналізу імперських практик.

Щоб інституція мала серйозний міжнародний і науковий статус, її структуру та методологію варто вибудувати не просто як реактивну (відповідь на зовнішні загрози), а як проактивну — фундаментальне викриття шовіністичних, асиміляційних та етноцидних дискурсів.

 Концептуальна структура Інституту

Для досягнення максимальної наукової та аналітичної ефективності «анти-» вектори доцільно переформатувати у профільні дослідницькі відділи (департаменти), кожен з яких фокусується на специфічних механізмах імперського чи шовіністичного тиску.

1. Департамент деконструкції євразійського імперіалізму (Антиросійський вектор)

Найбільший за обсягом роботи сектор, що досліджує системний етноцид, лінгвоцид та присвоєння культурної спадщини України протягом кількох історичних епох.

Ключові теми: Хронологія тоталітарних злочинів (Голодомор, розстріляне відродження, депортації), механізми ментальної колонізації («русский мир»), міфологізація спільної історії та розробка методології повної ментальної деокупації.

2. Департамент ревізії центральноєвропейських асиміляційних практик (Антипольський вектор)

Фокусується на дослідженні міждержавних відносин крізь призму колоніальних концептів Східних Кресів («Kresy Wschodnie») та спроб культурного поглинання.

Ключові теми: Політика пацифікації, полонізація, релігійний тиск, руйнування української ідентичності в Галичині та на Волині у міжвоєнний період, а також сучасні прояви реваншистських історичних наративів.

3. Департамент аналізу карпато-дунайського етношовінізму (Антиугорський вектор)

Досліджує специфіку тиску на Закарпаття в різні історичні періоди та сучасні спроби культурно-політичного сепаратизму.

Ключові теми: Мадяризація кінця XIX — початку XX століття, окупаційний режим часів Другої світової війни, сучасна концепція «Великої Угорщини» (ідіологема Тріанону) та використання культурно-освітньої експансії як інструменту м'якої сили.

4. Департамент порівняльних постколоніальних досліджень

Загальнометодологічний відділ, що інтегрує український досвід у світовий контекст.

Ключові теми: Порівняння російської колоніальної політики з британською, французькою чи іспанською; аналіз того, як світовий науковий дискурс довго ігнорував колоніальний статус України через призму «слов'янської єдності».

 Методологічна база: від «захисту» до «наступу»

Щоб діяльність інституту не зводилася до фіксації історичних образ, робота має вестися на трьох рівнях:

Юрій Міндюк: Як ми повинні відповідати на виклики польського шовінізму

Дивлюсь я на цю комедію, яку розвиває частина польського політикуму, переважно правиця, але не тільки... 

Давно я вже впадаю в сумі від ситуації в Польщі. Колись я був великим полонофілом, вважав, що ми разом з Польщею і Литвою можемо створити основи для Міжмор'я. 

Проте вже років з 10 тому стало зрозуміло, що прихований польських імперіалізм все ж якось проявиться. І от за допомогою певних тривалих ка.апських зусиль і певної допомоги місцевих діячів вдалось створити спочатку консенсус в польському суспільстві щодо засудження УПА за допомогою культу "людобуйства" на Волині, потім поступово до цього додалась звичайна ксенофобія до наших заробітчан до 2022 року, а після початку повномаштабки - ненависті до біженців.

 Сьогодні ця антиукраїнська істерика вже стала нормальним явищем в польському суспільстві, вилізли знов всі образи і імперські міазми типу: "Львуф - польскє място" (вже прочитав, що всі міста в Україні - польські, бо вони богоносці, а ми бидло), "замкнонць Жешув", "оддайцє то цо досталісцє", "дзєнкуйцє до конца жиця 24 годзіни" і т.д. Головне - це було в Польщі і до сьогодні, тільки не в таких об'ємах і не в мейнстрімі. 

Українські посадовці - Президент, міністр ЗС, посол в Польщі, Голова Офісу повернули ордени дарувальникам. Мєдвєдєв похвалив польських друзів за гарну роботу. 

Як ми повинні відповідати на ці виклики? Здається, сьогодні в мене виникають такі думки: 

1. Не загострювати конфлікт, спокійно порахувати наші можливості, 

2. Намагатись відповідати стримано, по суті, з гідністю, як наприклад це вже зробив Президент. 

3. Намагатись деескалувати конфлікт переважно ігнором і мовчанням + чіткими і врівноваженими відповідями, АЛЕ!!!!

4. Почати готувати відповідь: профінансувати програму досліджень польських злочинів щодо України, зокрема під час ІІ світової війни (а є що розповідати,ой є). Презентувати ці дослідження широко як по Україні, так в світі, і Польщі зокрема. Створити національний консенсус щодо того, що поляки нам винні і повинні віддавати/каятись/пробачатись. Вони від таких бажань щодо нас вже не відступлять, це буде наша відповідь і певна захисна реакція, 

5. Запустити програму переселення українських заробітчан і біженців в Україну і в інші країни Європи. Це допоможе нам і з точки зору демографії, і з точки зору пол.-укр.стосунків, а Польщі навіть стане від цього гірше економічно і демографічно, проте вони ніколи цього не визнають вголос. Вони вже зараз добиваються асиміляції наших мігрантів, нам це не потрібно, їх шовіністи нам сприяють, як не парадоксально. 

Мирослав Дністрянський: У чому суть принципових відмінностей геополітичної свідомості українського та польського суспільств

На різних інформаційних каналах продовжуються дискусії з проблематики українсько-польських взаємин, зумовлені різними заявами колишніх і теперішніх керівників Польщі. 

Українці при цьому не можуть зрозуміти, чому поляки в ході дискусії продовжують виявляти до України й українського народу якісь претензії, адже ні українські політичні утворення, ні збройні підрозділи ніколи не розпочинали проти Польщі воєнних дій. 

Навпаки, польська держава та збройні сили розпочали війну проти Західноукраїнської Народної Республіки у 1918 році і, зрештою, зруйнували цю державу (а це великий геополітичний злочин), обдурили Антанту і замість надати автономію Галичині, створили тут у міжвоєнний період окупаційний режим, переселили на Волинь десятки тисяч колишніх військових польської армії. 

В часи Другої світової війни польський емігрантський уряд спрямував на Волинь свої збройні підрозділи для подальшого відновлення польської держави, що спричинило гострий збройний конфлікт з українськими повстанськими загонами, в результаті якого загинула значна кількість українського й польського мирного населення. 

У повоєнні роки польський комуністичний режим провів акцію «Вісла», а підпільні польські збройні підрозділи, насамперед армія крайова, організували справжній терор проти українського населення Холмщини, Надсяння, Лемківщини.

Але широкий загал польського суспільства усього цього не помічає і не сприймає, а щиро вірить, що саме українці завдали полякам якихось кривд. 

Чим це зумовлено? Насамперед відмінностями геополітичної свідомості українського і польського суспільств, які визначалися підходами до розуміння державності, сформованими ще в часи Першої світової війни.  

Игорь Эйдман: О постсоветском расизме

Меня совершенно не удивляет, что среди выходцев из бывших советских республик так много расистов. Позднесоветское общество было буквально пропитано шовинизмом и расизмом. Формально проповедуя интернационализм, власти как бы сами подмигивали населению: "все это болтовня, ритуал". Все нации равны, но русский старший брат – равнее других, прибалты – ненадежны, евреи - подозрительны, немцы – фашисты, а крымских татар – вообще нет и т.д. и т.п. Навязчиво декларируемый, но насквозь фальшивый интернационализм обратился в свою противоположность – ксенофобию и расизм.

Я все это прекрасно помню. Изобретательно придуманные оскорбительные клички «братских народов» среднестатистический советский человек употреблял едва ли не чаще, чем их официальные названия: не украинец, а хохол; не узбек, а чучмек; не еврей, а жид; не армянин, а армяшка; черножопые, звери, чурки и т.п. Определение «нерусский» превратилось фактически в ругательство: ну ты как нерусский, делаешь все как нерусский, то есть как-то криво, неправильно. Был еще такой полуофициальный термин – нацмен. «Государствообразующие» произносили его по отношению к представителям всех других советских наций примерно с той же интонацией, как немцы при нацистах - слово «недочеловек».

Однако шовинистическая ксенофобия была распространена не только среди «имперского народа». Другие нации в этом мало отличались. Как бывает в лагере, пахан гнобил всех, а те, кто послабее, отыгрывались на еще более униженных. Помню, как-то подростком познакомился в Москве с группой юных туристов из Узбекистана. Они спросили, кто я по национальности. Я сказал, что еврей. Это вызвало не просто насмешку, а дикий хохот, как будто я им рассказал какой-то похабный анекдот.