Проте за цією звичною схемою приховується значно складніша й менш оптимістична логіка. Відмова від людських жертвоприношень та перехід до символічної жертви не були наслідком раптового морального прозріння.
Гуманізація релігії майже завжди народжувалася там, де суспільство досягало хоча б відносної стабільності, де страх перед голодом, хаосом і миттєвою загибеллю тимчасово відступав. І навпаки — у світах, приречених на постійний дефіцит, війну та екологічну крихкість, сакральне знову і знову набувало буквального, тілесного й кривавого характеру.
Центри Осьового часу в Євразії — від Греції та Юдеї до Персії, Індії й Китаю — змогли здійснити свій великий інтелектуальний прорив не лише завдяки геніальності окремих мислителів, а й тому, що за їхніми філософіями стояла матеріальна база відносної передбачуваності життя. Іригаційні системи, великі річкові цивілізації, стійкі злакові культури, накопичення запасів зерна, поява великих державних структур та, особливо, використання великої рогатої худоби створили умови, у яких людина вперше отримала історичну розкіш — не жити щодня на межі фізичного виживання. Саме велика тварина стала універсальним сурогатом жертви: вона дозволила перенести сакральний акт із людського тіла на економічно цінний, але замінний об’єкт. Там, де раніше на вівтар клали людину, дедалі частіше приносили бика, барана чи козла. Згодом і сама жертва почала втрачати буквальний характер, перетворюючись на молитву, піст, покаяння або моральне самозречення.