Андрій Бондар: Західний світ заражений толстовством і найбільше боїться противитися злу насильством

Реакція світу на вчорашнє шокує навіть набагато сильніше, ніж його млявий відгук на підрив росіянами Каховської ГЕС. Бо тоді здавалося, що світ достатньо «позеленів» для усвідомлення екологічної катастрофи такого масштабу. Ні, він реально її не помітив. Не помітив, не зробив висновків і ніяк не відреагував.

А почалося це з Алеппо. Якби були наслідки для масових убивць після Алеппо, то до вчорашнього б не дійшло. Але до вчорашнього дійшло – і знову жодних наслідків не буде. Світ погоджується на геноцид українців так само, як погодився на геноцид сирійських сунітів, уйгурів, курдів, тибетців... Він додає своєю пасивністю сил злу. Підштовхує зло до нових актів убивства і нищення. Розширює асортимент можливостей зла. Пропонує злу перейти на вищий рівень. Так само, як погодився з актом геноциду ізраїльтян під час нападу хамасівців 7 жовтня 2023 року, за кілька місяців словесно перекваліфікувавши катів у жертв.  

Світ змирився з терором і, що найприкріше, з терором держав. Сьогодні країна-вбивця очолює Раду Безпеки ООН. І світ згоден, бо такі в нього правила: кат не відповідає за злочини. Йому неможливо навіть видати «вовчий білет» у вигляді статусу спонсора тероризму, бо нафта, газ, алюміній і зерно передусім. Те, що глобальний Південь – збіговисько циніків і моральних релятивістів, ні для кого не секрет. Але нинішній моральний параліч Заходу – настільки жалюгідне видовище, що навіть 1938-40 роки ховаються в тінь. Якщо Заходу потрібен світ, у якому існує і таким чином оперує державно-терористична матка всіх світових людожерів – рф, яку їм ще сьогодні до снаги зупинити двома-трьома рішеннями політичного й економічного характеру, це означає, що світ погоджується на геноцид українського народу. Тут і тепер. Погодився тоді, у 1932-33 роках, і погоджується нині, в епоху штучного інтелекту, адронного колайдера і розквіту геріатрії. 

На жаль, світ не має штучного морального компаса. Він не здатен провести історичну паралель між гітлеризмом і рашизмом, не годен побачити в сучасній рф чудовисько, заплутався у власній брехні, постправді та боягузтві. Він навіть про концтабори і газові камери для євреїв не хотів вірити до останнього. І точнісінько так само в російську ракету, яка прямою наводкою летить у дитячу лікарню в Києві, світ не вірить. Бачить і не вірить. 

Ми самі винні. Ми проблема для світу. Не рф. Ось що я відчуваю після вчорашнього. Ми самі винні, бо ми – не жертви і не погоджуємося на цю роль. Ми винні, бо в цій вакханалії права сильного і поруйнуванні міжнародного ладу знайшли сили на опір. 

Саме наш опір сидить скалкою в оці світу, не дозволяє йому остаточно зійти на пси. Ціною втрати цвіту нашого народу, його загиблих і ненароджених дітей, його життя в завтрашньому дні. 

І одне лише нестандартне рішення може покласти цьому край сьогодні. Але навіть на запрошення до НАТО ми не маємо нині права. Тому вони бабраються в дипломатичних версіях того, як нам оптимістично відмовити, щоб далі спостерігати, як нас вбиває, руйнує, палить і топить загадкова російська душа. Ось вона для них константа. Її вони толерують. І визнають рівноправною формою життя. Одним із проявів розмаїття світу, modus vivendi, з яким просто треба навчитися жити. 

Західний світ заражений толстовством і найбільше боїться противитися злу насильством. Російська культура – найвдаліша спецоперація з усіх можливих, бо вона подіяла. І коли західним людям говориш нині про ревізію погляду на російську культуру, такі слова викликають у них сильний опір і незадоволення саме тому, що вони пронизані толстовським квієтизмом і пасивністю. Бо навіть відверте, нелюдське зло здатні повсякчас виправдати і залишити непокараним. 

Вистачило лише 80 неповних років, щоб забути уроки другої світової війни. І тому останні вцілілі від газових камер гинуть сьогодні від ножа в ізраїльських кібуцах, а останні вцілілі від голоду 1932-33 задихаються під завалами російського смерті...

 І я думаю, що в певний момент для світу може стати пізно. Земляки Толстого прийдуть і за західними толстовцями. Коли не стане нас. Хто сумнівається, той точно забув уроки другої світової. Фразу «Вірте тим, хто погрожує вас убити» сказав не я. Той, хто це сказав, точно знав, про що каже. А я – поки що тільки здогадуюсь.

Андрій Бондар: Коротке замикання особого путі

 Наші вороги – інфантили якоїсь особливої породи. Їхнє бажання злитися з чимось великим і надійним у формі Китайської Народної Республіки свідчить про те, що вся їхня надутість ідеями власного «русского міра», включаючи празднік побєди і весь шлейф імперської слави, не дає їм твердого ґрунту під ногами.

Здавалося б, існує свій бєлий царь, імператор всіх і всія. Куди вже вище? Вище тільки Господь, якого, звісно ж, не існує. Але ні, саме в образі Китаю для пересічного росіянина сконцентровано цінності гармонії людського колективу, соціального оптимізму і – головне – Порядку, якого в них з якоїсь причини немає. Це образ «втраченого раю» сталінсько-брєжнєвського СССР, якому після 1991 року не вдалося. Не вдалося, певна річ, через втрату величі та «розгул демократії» – цього західного «повєтрія», яке їх за 1990-ті роки опустило на коліна.

А от Китаю натомість вдалося. 

Заліські люди ніби й вибрали собі за правителя істоту, яка мала би, як мінімум, за 24 роки перебування у владі якось поновити втрачену велич після краху 1991 року. Мала би, але чомусь не змогла. Натомість змогла те, що робила завжди, коли хотіла або могла: почала війну із Заходом.

Чому війна з Україною і всім Заходом насправді суїцидальна? 

Андрій Бондар: Україна – країна вільних хуторян

Серед російських пропагандистів досить поширеним є окреслення України поняттям "хутор". В їхній системі цінностей "хутор" – щось низьке, принижене історією і, звісно ж, відстале, некосмічне, неуніверсалістське і немесіанське. (Інша справа – "дєрєвня" і "заімка", "зімовнік" і "коммуналка", "барак" і "зона".) 

Проблема, звісно ж, не у слові, а в ідіотичній інтерпретації, яка просто, за звичкою, по-тюремному "опустила" Богу духа винне слово. Просто тому, що воно українське. Зрештою, не вперше і не востаннє. І нам не звикати.

Іронія ж долі в тому, що Україна – країна вільних хуторян. Бо в хуторах селилися вільні люди – козаки, вільні селяни та міщани. Хутір як спосіб організації роботи на землі був альтернативою закріпаченому селу. В західній частині нашої країни така організація життя називалася іноді теж фільварком. 

Майдан – це здвиг вільних хуторян, якщо хутір розуміти ширше, як певний патерн роблення "спільної справи". Майдан був самоорганізованою співдією багатьох вільних хуторян, які усвідомили спільний інтерес. Бо хутір – не острів, не ізольоване від світу сільське господарство, а те, чим ми є, навіть до кінця цього не усвідомлюючи.

Андрій Бондар: Навальний - це дешева ілюзія, яку Захід сам її собі створив, піддавшись обману російської інформаційної машини

Західний світ виявляє емпатію через смерть Навального зовсім не так, як він співчував нам через Бучу або Маріуполь. Ні. Це співчуття до рівного собі.

Усе тому, що образ росії пропрацьований на всіх рівнях у західних медіях і різноманітних дискурсах – від академічного до маскультурно-матрьошечного. Він об'ємний, повнокровний, різнобарвний. Співчуваючи Навальному, вони співчувають образу, який вони самі йому залюбки створювали за допомогою великої російської інформаційної машини. І всіляко підігрували цій машині, допомагали, роздували міт борця.

Вони пов'язали свої надії з реально безнадійним проєктом Навального, потьомкінской дєрєвнєй, по суті. І раді були обманюватися всі ці довгі роки. 

Навальний – продукт ілюзорного погляду на Росію. Але погляду, за яким стоїть весь огром імперських можливостей. Він створювався як герой на тлі режиму антигероя путіна. Але був штучним, домальованим і перебільшеним. Він на 95% складався з води і був цілком віртуальним. А це суїцидальне повернення взагалі додало історії ще більшої літературности, дозволивши відкрити кількаденний, цілком щирий і відвертний фестиваль пронизливої емпатії до російського народу і скорботи за Героєм, який, мовляв, щось міг зробити, але йому не дозволив Рок.

Ні, він нічого не міг. І все це дуже низький жанр. Водевіль, анекдот, а найпевніше – хрестоматійний кривавий фарc à la russe. Це розуміємо ми, але нізащо не бажають розуміти люди західного світу. Бо це справді дешевий кривавий фарс, а не, приміром, ліро-епічна поема чи роман-епопея, як бажає переконати західний світ – себе передусім. 

Ні, історія Навального – це історія героя, який ні на сантиметр не посунув російського рабства і не вилікував навіть своїх безпосередніх прихильників від засвоєної безпорадности. Він навіть не переконав їх вийти на мітинг з дерев'яними щитами і палками. Він не став об'єднавчою фігурою навіть для російської ліберальної іноаґентщини.

Але для Заходу він – безперечно, герой. Герой, який не втілив їхніх наївних надій на зміни через трагічну загибель у країні, що принципово не надається до жодних змін. Яка висока трагедія!

Тому загиблі люди в Бучі або Маріуполі – явища для Заходу передусім статистичні. Це безіменні жертви нещасного народу, якому вже навіть допомагати зброєю западло. Попри Бучу, Маріуполь, Херсон, Мар'їнку, Авдіївку, Ізюм і так далі, і так далі. 

Так-от, оце співчуття Навальному на Заході набагато перевищує сотні тисяч українських жертв і мільйони розбитих доль. Це дико і несправедливо. Особливо на тлі того, що відбувається в США з рішенням про допомогу Україні. На емпатію до росіян у них вистачає, а на емпатію до нас ресурс уже вичерпаний. 

І це погана новина, яка свідчить про певну стадію морального розкладу. 

Добра новина та – що крім емпатії, існує ще й раціональний розрахунок. Тож наша надія лише на те, що вони далі допомагатимуть нам бодай як люди-калькулятори – просто тому, що їм наше виживання вигідне. 

І я певен, що, прощаючись зі своєю ілюзією Navalny, вони обов'язково собі знайдуть ілюзію нову. Поки не одужають від росії остаточно.

Андрій Бондар: Правда не лежить посередині. Вона в тому, що зло має бути переможене, покаране й засуджене тут і тепер, у цьому світі, за нашого життя

У пам'ятний день визволення Аушвіца-Біркенау слід констатувати: сьогоднішнє людство дійшло до того, що "ніколи знову" легко перетворилося на "можем павтаріть". 

Геноцид не тільки можливий. Він живий. Убивати цілі народи на очах у всього людства знову стало нормою. Нормою стало не соромитися телебачення "Тисячі пагорбів", з якого щодня вже впродовж 15 років ллється бруд і ненависть на сусідній народ. Нормою стало називати терористом країну, яка захищається від окупації і агресії. Нормою стала ганебна і цинічна формула "не дати Україні виграти – не дозволити росії програти".

З геноцидом ручкаються, з геноцидом торгують, з геноцидом грають у теніс. Людство люблять входити в становище нації, яка творить і здійснює геноцид. Бо людству так цікавіше. Людство чомусь проявляє небачену великодушність до людожерів. Мабуть, це від стокгольмського синдрому.

Чомусь вважається, що країна, яка здійснює геноцид іншого народу, всього лише "помиляється": просто країні і її народу "не пощастило" з режимом. Тому їм прощають просто на ходу їхніх маніяків.

Буча, "Бучанський М'ясар"... Хто тепер так називає путіна? Ніхто. Ця наличка не прижилася. А знаєте чому? Тому що це не ПОЛІТКОРЕКТНО. Прощають на ходу, бо не вважають, що це щось ненормальне. Прощають, бо вважають, що політкоректність їх порятує у відповідний момент від загибелі. Цим і підбадборюють на подальші злочини. У сучасних людей коротка пам'ять на злочини проти далеких і абстрактних людей. 

Вчора він "Бучанський М'ясар", а сьогодні йому в дупло зазирає весь "глобальний південь", якому весь світ "щось постійно винен". А завтра вже його вважає договороздатним лідер симпатій республіканських виборців і, цілком можливо, майбутній президент США.

І вони можуть навіть погодитися, що тоді, в 1939–1945, мовляв, було щось дуже ненормальне, але через кому стверджують, що Ізраїль сам винен у 7 жовтня 2023, а Україна в 24 лютого 2022. Що геноцид має свою частину правди, яка нібито посередині. 

Ні, правда не лежить посередині. Як сказав колись Адам Міхнік, правда лежить там, де вона лежить. І вона в тому, що зло має бути переможене, покаране й засуджене тут і тепер, у цьому світі, за нашого життя. 

І поки світ не усвідомить цієї простої істини, шукаючи модус вівенді з живим злом, яким є сучасні росія, іран і північна корея, весь антигітлерівський патос сьогоднішнього дня буде всього лише порожнім ритуалом, за яким не стоїть нічого, крім календарної риторики та лицемірства.

Андрій Бондар: Чому нам не потрібна російська література

Іноді думаю, що російська література не тому нам не потрібна, що шкідлива чи ворожа, і навіть не тому, що погана чи неякісна, а тому, що морально неспроможна, пасивна і глибоко сервільна.

 Література, що досі не спромоглася на жодну видиму спробу художньої критики тієї антропологічної катастрофи, в якій опинилася їхня країна, і просто проспала народження домотканого фашизму, ніяк не може бути для нас обʼєктом зацікавленості. 

В цієї літератури відбитий нюх і слух. У неї цироз печінки і поганий запах з рота. Летаргія і гібернація. 

Іншими словами, вона нічому не вчить і нічого не змінює в людях. Література, що вигадала «маленьку людину», колись вийшла з «Шинелі» Гоголя, щоб сьогодні зайти в службистський кітель Фандоріна.

Андрій Бондар: Сакраментальна відмінність росіян від українців

Останніми, голодоморними, днями згадую про жахливий голод 1921 року в Надволжі. Як голодні юрмища, сотні тисяч російських людей, сунули на Дін, Кубань і Кавказ, де ще сяк-так можна було під ту пору прохарчуватися. Голод для росіян завжди був найефективнішим і найдоступнішим методом відсіву й упокорення. 

Іноді мені здається, що людина, яка переживає голод, у системі російських координат повинна опустися на достатній рівень приниження та конформізму, аби вижити й набути достатнього рівня гнучкости та підпорядкованости. Досягти рабської кондиції.

Голод змушує йти людину шляхом повного самозневаження, залишаючи їй лише одну функцію – поглинання всього, що можна проковтнути для підтримки організму. Описи голодного божевілля надволжан у Єйську і Ростові-на-Дону, прочитані/перекладені у третьому томі "Української трилогії" Юзефа Лободовського – одна з найстрашніших візій, з якими мені доводилося мати справу.

Так-от, росіяни теж переживали страшний голод. Голод, про який вони мали би теж волати на весь світ, за нашим прикладом. Але вони про нього не волають. Бо не мають ні бажання, ні потреби. І якщо запитати про оту сакраментальну відмінність росіян від українців, то вона в цьому російському самозневаженні, яке тоді, у ті роки, їм остаточно відібрало здатність до опору. 

Нездатність вербалізувати завдану тобі травму, а – навпаки – всіялко її заперечувати, покірно приймаючи накинуту на твоїх предків личину зголоднілого раба в сьогоднішньому дні – це суть сьогоднішньої росії, її запрограмованости на самозневолення, на повну внутрішню згоду зі злом як єдиним способом життя, на цілковиту нездатність до перетворень усередині соціуму, на засвоєну безпорадність. 

В росії соборність – наслідок війни всіх проти всіх, де кожен кожному вовк, де колективне чуття фантомної величі дає рабу, якому дозволили вбивати непокірних, ілюзію того, що він – пан. Соборність голодних вовків-канібалів. Вони не повернулися з пекла свого голоду, не визнали його злом. І ніколи з нього не вийдуть. А якщо й вийдуть, то вже тоді це буде зовсім інший народ. І ми цього точно з вами не застанемо.

Андрій Бондар: Стокгольмський синдром Орбана і Фіцо

У якомусь сенсі існування в Центральній Європі таких політиків, як Орбан чи Фіцо, можна пояснити Стокгольмським синдромом. Особливо це стосується, звісно, Орбана, бо в нього вилучений слов'янський елемент, що вшитий у Фіцо. 

І ця суто слов'янська прив'язка словаків до росії дозволяє відповідним чином діяти там російській пропаганді. Діяти і заходити там у стосунки, побудовані на звичному принципі, сказати б, культурного васалітету, в якому постулюється вищість російської культури і її лагідне покровительство через два кордони і територію війни над такими собі гірськими слов'янами без особливих здобутків і амбіцій в історії, таких собі білорусів Центральної Європи. Думаю, саме так росіяни й бачать словаків. Приблизно як обслугу на гірськолижних курортах словацьких Татр. 

Поразку "Празької весни"і совєтську окупацію словаки пережили разом із чехами, практично як "адіннарод", але були значно в менш протестній позиції, ніж чехи. Тому Стокгольмський синдром на словацькому ґрунті втрачає свою вагу. Бо це щось більше, ніж просто синдром. Це інша міра наближення до русского міра. Образно висловлюючись, словаки грають з росіянами в один хокей. 

Натомість Орбан і його ідеологія дружби з росією – це насамперед чистої води Стокгольмський синдром, бо Угорщина була тричі в минулому столітті проти росії – під час І світової як частина Австро-Угорщини – ворога росімперії, ІІ світової як союзниця Гітлера і 1956 року, коли було придушене угорське повстання проти Совєтів. Той ресентимент, на якому Орбан будує поки що віртуальний "угорський світ", є прямим наслідком "російської травми": Угорщина саме в таких кордонах, бо так визначила росія, чи то пак сталін з олівчиком. 

Але їх обох із Фіцо об'єднує те, що вони, точнісінько як перші секретарі своїх компартій за совєтських часів, шукають у москві альтернативного суверена, який зрозуміє їхні амбіції. Цей суверен досить фантомний, бо ніяк не окреслений. Але гроші від нього надходять не фантомні, а цілком реальні. І це чудово лягає на політиків з амбіціями. І це амбіції популістів-націоналістів і популістів-демагогів, які не влізають своїм розумінням власної ролі в історії і сьогоденні в ідеологію сучасного Євросоюзу, що якраз і створювався, аби більше не вилазили нагору, ці хворобливі амбіції переписати історію і перекроїти постялтинські кордони. Не влізають, тому, вочевидь, будуть у цій війні грати трохи проти нас. 

Я не кажу категорично, що вони наші вороги. Ні. Але тепер вони точно нам не друзі. У нас нема з ними такої "хімії", як із поляками чи литовцями. 

Інша справа, що їх варто розглядати не лише як партнерів у єдиній європейській родині, а й чинник, керований прямою російською агентурою. Стає складніше. І нам нічого не залишається, крім мудрості і терпіння. І надії на те, що претензії Орбана на словацьке Кошице стануть для Фіцо набагато більшою проблемою, ніж вилизування путінського ануса заради процвітання його популістської сили.

Андрей Бондарь: Моральное перерождение России начнется с криминала / Андрій Бондар: Моральне переродження Росії почнеться з криміналу

Андрей Бондарь: Моральное перерождение России начнется с криминала

Мне почему-то думается, что война может стать непопулярна в России только тогда, когда одна из ведущих идеологических составляющих залесской недоимперии скажет войне "нет".

Я имею в виду – фсб, церковь и криминал.

Так вот, только у криминала есть потенциальная возможность освободиться из-под пресса сук и смотрящих и сказать свое решительное "нет" войне.

Война – это наглое нарушение всех понятий. Война и насилие в криминальном мире не одобряются. В том криминальном мире, где еще что-то означали слова идейных "воров", а не "беспредельщиков" с 1990-х, сросшиеся с фашистским государством и забывшие арестантский уклад.

И я думаю, что именно российский криминал – самый близкий наш союзник там. И именно с него, с криминала, начнется перерождение России.

Будем откровенны: россиян невозможно превратить в пацифистов-толстовцев. Особенно учитывая то состояние, в котором они сегодня находятся. Поэтому их указателем на годы угасания империи снова станет лозунг "сарынь на кочку!"*. Ибо только в тамошнем криминале, в уголовных отношениях и способе ведения дел, в строгом арестантском укладе и понятиях можно найти их еще не до конца убитый человеческий облик.

Поэтому моральное перерождение России начнется с криминала. Их Христос сейчас в колонии для малолетних сидит. Запомните эту запись.

-------------------

Андрій Бондар: Моральне переродження Росії почнеться з криміналу

Мені чомусь думається, що війна може стати непопулярною в росії тільки тоді, коли одна з провідних ідеологічних складових заліської недоімперії скаже війні "ні".

Я маю на увазі – фсб, церкву і кримінал. 

Так-от, тільки у криміналу є потенційна можливість визволитися з-під пресу сук і смотрящих і сказати своє рішуче "ні" війні. 

Війна – це нахабне порушення всіх понятій. Війна і насильство у кримінальному світі не схвалюються. У тому кримінальному світі, де ще щось означали слова ідейних "воров", а не "беспредельщиков" з 1990-х, які зрослися з фашистською державою і забули арештантський уклад.

І я думаю, що саме російський кримінал – найближчий наш союзник там. І саме з нього, з криміналу, почнеться переродження Росії. 

Будьмо відвертими: росіян неможливо перетворити на пацифістів-толстовців. Особливо беручи до уваги той стан, у якому вони сьогодні перебувають. Тому їхнім дороговказом на роки згасання імперії знову стане гасло "саринь на кічку!"* Бо тільки у тамтешньому криміналі, у кримінальних стосунках і способі ведення справ, у суворому арештантському укладі і понятіях можна знайти їхню ще не до кінця вбиту людську подобу. 

Тому моральне переродження Росії почнеться з криміналу. Їхній Христос зараз в колонії для малолітніх сидить. Запам'ятайте цей запис. 

* «Сары́нь на ки́чку!» — приказ волжских разбойников (ушкуйников) собраться команде корабля в передней части судна для беспрепятственного ограбления. Древнерусским словом «сара» («сар») с конца XVI до начала XVIII века называли матросов. Слово «кичка» означает нос корабля.

Чи винні українці у війні?

Максим Розумний

Концепт "провини за війну" з легкої руки Олексія Толкачова опинився у центрі суспільних дискусій. Очевидно, що в популярному дописі він використаний радше як риторична фігура, що називається, "ради красного словца". Але отримав потужний резонанс в колективній психіці.

Насправді, в той чи інший спосіб, пошук винних за війну ведеться всередині українського суспільства постійно і наполегливо. Для когось це Порошенко, а для когось Зеленський, для когось російськомовні, а для когось націоналісти. Хтось бачить причину війни в "ресентименті", а хтось у присутності радянської символіки та/або в намаганні більшості жити мирним життям у період 2014-2022.

За цими звинуваченнями, майже завжди, стоїть чиясь образа або травма, тому їх важко спростувати або взагалі оперувати в цьому дискурсі раціональними категоріями. Тим більше, коли колективними емоціями маніпулюють з політичною або ідеологічною метою.

На жаль, усе це дає ефект. Українське суспільство схильне засуджувати, а не розуміти, впадати у відчай, а не шукати шляхи виходу з кризи. З моральної точки зору, така реакція є зрозумілою, але якщо ми застрягнемо в цій трясовині хворобливої емоційності, то ми ніколи не вийдемо назустріч своєму спільному майбутньому.

Нам потрібна культура відповідальності, а не культура провини.

Andrij Bondar 

Фраза "українці заслужили на війну" в моїй травмованій свідомості еквівалентна фразі "українці не мають права на існування". І я думаю, що в багатьох саме таке враження. Це типовий геноцидний наратив, звичний для практик імперського садо-мазо, який пробують нам згодувати під виглядом внутрішньої, прекраснодушної типу-самокритики: ви винні, тільки ви винні в усьому, а найголовніше в тому, що наважились дожити до сьогоднішнього дня.

Igor Holfman

Війна по суті для нас вітчизняна, антиколоніальна, національно-визвольна. Говорити, що українці "заслужили на війну", це все одно що говорити "українці не заслужили на суверенітет". 

Андрій Бондар: Наш гнів проти ворогів – це гнів інтернаціоналістів

Остання стаття Дубинянського в УП – маніпуляція, в якій правда і неправда розподілені приблизно в однакових пропорціях. І де неправда (наприклад, повна відсутність якихось соціологічних даних, які ним лише "уявляються") маскується під прекраснодушне моралізаторство, що зводиться до перевіреного наративу "подвійного геноциду". 

Саме так було в Руанді, яку автор наводить як приклад, за яким неодмінно в нас мусить усе повторитися.

Саме там, у Руанді, після геноциду тутсі 1994, було вкинуто (здебільшого католицькими ієрархами – але не тільки) схожий, "рятівний" ("об'єднавчий") наратив про те, що, виявляється, був "інший геноцид" – уже тутсі проти хуту. Тоді як в тих подіях втрати хуту і тутсі були приблизно 1 до 9. Смерть понад 100 тисяч хуту була реакцією на те, що вони перед тим влаштували по всій країні кількадесят "бабиних ярів" для тутсі. Ну, реально, були місця, де за один-два дні від мачете, мотик і палиць хуту гинуло по 50 тисяч тутсі (наприклад, у Мурамбі). 

І штука в тому, що цей "подвійний геноцид" (або "уявний геноцид"), пропагований нашим улюбленим автором нібито як прекраснодушна пересторога ("ми не мусимо уподібнюватися до своїх ворогів") на шляху до омріяної ним євроінтеґрації (де так само будуть рахуватися з носіями великої культури проханова і прілєпіна і зазирати їм у їхнє імперське гузно), вже сьогодні виглядає як спроба врівноважити страждання ката і жертви. Зробити ката ще більшою жертвою, ніж ми. Бо ось, бачте, ми обов'язково колись дійдемо до того, що захочемо їсти їхніх дітей. І це після десятків тисяч викрадених цими людоловами українських дітей на Півдні та Сході!

Дубинянський малює "етнічних росіян" як уявну жертву українців – і тут я підходжу до головної, магістральної, неправди тексту Дубинянського: він малює українців русофобами за етнічною ознакою. Мовляв, за рівнем ентофобії ми нічим не ліпші за росіян. 

Але це найбільш грандіозна і кричуща маніпуляція, бо українці ставляться до росіян не за ознаками їхньої етнічності, а за ознаками їхньої імперськості та хворобливої агресивності, вираженої в конкретних діях, які вже сьогодні – після Бучі та Маріуполя з Херсоном – можна кваліфікувати як геноцид українського народу. На що й натякають висунуті звинувачення МКС, разом із ордерами на арешт путіна і львової-бєлової. 

І це ще огидніше в контексті сьогодення, коли нам навіть не дозволяють стріляти по їхній території. Для нас ворог – будь-який представник країни ворога, який виступає за елімінацію українців, підтримує або замовчує її і заперечує право українців на їхню державність, самостійний розвиток і культуру. Без жодної різниці, хто він етнічно – бурят, вологодець, кадировець, осетин, самарець, москвич чи калмик.

Тому наш гнів проти них – це гнів інтернаціоналістів: нам байдуже, яка в них тече кров, якої вони релігії, культури чи мови. Бо ми теж тут далеко не всі етнічні українці і ходимо до різних церков. Нам важливо одне: що в них чорні, невиліковні душі, сповнені до нас патологічної ненависті просто тому, що ми наважилися бути собою і бажаємо жити у своїй країні без них. Ось природа нашого ресентименту.

Тому не варто плутати звичайну імперську хуцпу з європейськими цінностями. І вестися на ці наративи не варто. Бо те, що пише сьогодні Дубинянський, абсолютно нічим не відрізняється від провідного кремлівського наративу про "геноцид русскоязычного населення Юго-Востока Украины". 

Відмінність лиш у тому, що Дубинянський нас застерігає від того, що в голові Путіна вже давно відбулося. Просто тому, що він і думає так само, як Путін, і належить з ним до одного світу, де сумління дозволяє такі чудеса мисленнєвої еквілібристики, як "уявний геноцид". Для Дубинянського і Путіна це очевидно. А для мене очевидно, що маніпуляторів потрібно виводити на чисту воду.

Андрій Бондар: "Русская вєсна" починає пожирати своїх дітей в ситуаціії "очікування варварів"

Росіяни просто нетямляться від очікування українського контрнаступу, ввімкнувши якусь невидиму машину самопожирання. Страх наростає, набуває гігантських масштабів і, здається, почав проникати в усі пори цього безумного Левіафана, чи то пак Левіятана. 

І от з'ясовується, що шкіра в цього крокодила не така вже й груба. Бо всередині він, як їжак – рожевий, м'який і смердючий. І – о Боже! – беззахисний... Він не відчуває провини і ніколи її не відчує, але щось схоже на страх відповідальности за скоєне в ньому прокидається. Тому їх кидає навпереміну то в жар ядерної війни, то в холод нищівної поразки і розпаду, то в плаксиві й капризні стани у стилі якогось прілєпіна. Кидає тому, що найчутливіші з них тепер якщо не розуміють, то здогадуються: їх не захистить ні путін, ні русскійхрістос (тм), ні ядерна бомба, ні навіть дальокій товаріщ сі.

Це починає діяти так званий "закон бумеранга". В росії може не діяти перший закон Ньютона, Загальна декларація прав людини і міжнародне право загалом, але річ у тому, що бумеранг придумали давно і не на Заході. Є основи, що існували в цьому світі ще задовго до скрижалів Мойсея. Наприклад, сліпий фатум і невидима помста.

"Пастучалась в дом боль нєзванная" – вони нарешті починають підозрювати: русская вєсна починає пожирати своїх дітей. І це тільки петинґ, чи то пак розминка. Їхня піхва по байкраках ще навіть не почала нестися, а їм уже так сильно погано. Адже вони тепер не знають, куди тікати і де ховатися. Тепер у них нервові гойдалки, "всьопропало", недоладні смикання, абсурдний хаос і пошук винних. 

А новизна ситуації в тому, що той, хто останні 23 роки призначав винних, поволі сам переходить у статус винного. Поволі, але переходить.

Події в Росії схожі на сюжет якогось шаленого порнотрилеру: казковий герой усіх зумів довести до збудження, але нікого, зрештою, не задовольнив. Ба більше, число незадоволених і ображених лише множитиметься серед цих "подпольних чєловєчьков", одні з яких і далі за інерцією здихатимуть на фронтах, а інші заганятимуть образу на весь світ у всі можливі щілини своєї підтоптаної душі через безнастанний ресентимент і постійні хилитання між статусом володарів світу і статусом парій цього ж світу.

І от коли Росія одного ранку прокинеться зі шваброю в путінській гузиці й уся "вєлікая наша страна" застинєт в траурном убранствє, у них почнуться такі ломки, що живі позаздрять ненародженим. Це буде фарсовий і кумедний, але сталінізм, бо скотитися в оскотинення в їхній ситуації – найлегший зі шляхів. Він не потребує ні ресурсів, ні зусиль, ні стратегії, ні державної мудрости. Йому вистачить інерції, апатії та страху.

Думаю, якщо далі так піде, то до реального українського контрнаступу, коли би він не розпочався, доживуть не всі члени найвищого керівництва рф. Ще ж не варто забувати, що на носі дєнь побєди – перший і останній сакрал для всього цього племені, що якраз і ламається в ці доленосні часи. Росії потрібна буде сакральна жертва – винний, уособлення поразки останнього року. Я не здивуюсь, якщо... І ви не дивуйтесь. 🙂

Страх наростатиме разом з ура-патріотичним угаром. Неймовірний коктейль – підозра, страх і угар. І український контрнаступ 9 травня.

Андрій Бондар: Перейменування Росії в Московію добре

Перейменування Росії в Московію добре тим, що воно скорочує широкі простори імперії до маленького улусу Золотої Орди, відсилає сусідню країну в доімперську епоху і в такій спосіб збиває з неї кількасотрічну пиху. 

Ми так само цілого Путіна 2014 року зменшили до "хуйла".

А ще це дозволяє – бодай примарно – кожному, хто не асоціює себе в Росії з Москвою, відчути свою осібність. "Яка ж миМмосковія? Ми Кубань!" (Кавказ, Сибір, Урал, Інґерманландія, Карелія, Тива тощо). 

Ми можемо собі дозволити травестійне перелицювання у стилі Котляревського, бо назовництво – питання політичне, а не географічне. А надто під час війни. 

І мову теж варто перейменувати на "московську" або "московитську". Бо на стінах Святої Софії писали руською мовою, а не московською.

Таку процедуру можна назвати символічною сецесією.

P.P.S. За даними товарища по боротьбі Batodalain Dorje: монгол. Заха - "комір, край", Улас - "територия, суб'экт".

У сучасній монгольській мові "зах улс" використовується саме для означення переферії, окраїн міст. Наприклад, в  Улаанбаатарі сама "жопа" міста, де розташований найгірший ринок ширпотребу, так і називають "Зах". А в бурятському діалекті монгольської мови "зух улсуд" - "мешканець окраїни".

Етимологію "захолустья" М. Фасмер так і не визначив.

Андрій Бондар: Українська національна ідея стала справою принципу

А ви взагалі усвідомлюєте, дорогі мої, що ми переживаємо найбільший і найпотужніший здвиг українства за всю його історію і що всі ми, властиво кажучи, є його учасниками та безпосередніми винуватцями?

Отакі-от постгеноцидні, типу, й усіляко знедолені кількасотлітньою історією, з Голодомором, Голокостом, сталінізмом, гітлерівською окупацією і брєжнєвською русифікацією в анамнезі.

Нам вистачило 22 роки відносної свободи, щоб сформувати який-не-який суспільний хребет і сформулювати яку-не-яку національну ідею. Тепер її знає кожен і вона єдина для всіх нас, незалежно від персональної ідентичности, мови або релігії: "Геть від Москви!".

Всі, хто з нами - розуміє і поділяє її. Хто не поділяє – не з нами. І тих, хто з нами, дуже багато. І якість тих, хто з нами, набагато вища, ніж у тих, хто не з нами.

З нами відбувається цивілізаційна зміна і перехід. Цю національну ідею навіть ніхто часто не повторює і надто над нею не медитує. Вона – наше повітря і наша щоденна практика. Вона надто для всіх очевидна і надто вистраждана й оплачена кров'ю наших найкращих людей, які впродовж дев'яти останніх років щодня гинуть на війні з росією. Але ми пробилися. Хоч нас знову – який сюрприз! – убивають тільки за те, що ми – українці.

І нам вистачило 22 роки життя у країні, де українців вперше не вбивали і не утискали за те, що вони українці. А комусь не вистачило б і сотні.

Ні, нам несильно сприяли і майже ніяк не допомагали у власній державі, але нас стало достатньо багато, щоб ми могли втриматись у 2013-14 і вистояти у 2022 році, заразивши антиколоніяльними та національно-визвольними ідеями цілу країну.

А тепер наша справа стала справою принципу для Заходу. Тільки тому, що стала справою принципу для нас.

Андрій Бондар: А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу...

Постійно згадую похід Наполеона на москву і, зокрема, маршрут цього походу, і все більше переконуюся в тому, яким йолопом був великий корсиканець.



Навіщо він узагалі пішов на ту москву? Та й ще через Білорусь! Вистачило йому взяти південніше і захопити Україну, вийти до Чорного моря і Криму. Думаєте, сильно би опирались українці Наполеонові? Ні, пішов палити москву. Навіщо? Що це принесло, крім краху? Дерев’яні сараї попалив. І додав імперії wiatru w żagle. 



Всі прогресивні ідеї Наполеона потьмяніли після цього. Пішло російське гівно по європейських трубах. Так із культурної колонії Франції росія перетворилася на жандарма Європи – і ноги на стіл. Слиш, мамзєль, по-биріку нам бріошей організуй. І водкі, водкі! Ну, бо вєдь нєдаром москва, спальонная пожаром, французу отдана. Нєдаром, авжеж. Тільки сьогодні українці бородинський хліб перейменували у фінський, бо нарешті почали поважати тих, хто дав росії тягла.



Юзеф Лободовський лаконічно описав росіян словами свого героя як «людей, нездатних на повагу до краси цього світу – їм тільки чвари і кривава колотнеча в головах». Антитезою європейської ідеї свободи була порожня оболонка з пикою вічного хама всередині, якого згодом намагалися одягнути в шати високодуховности російська література та релігійна філософія. А етика росіян з їхньою естетикою вкладається в образ вкраденої пральної машинки «Indesit». Насправді це не побутова техніка, а даний нам у відчуттях образ вічного повернення і насильства заради насильства. Крадена пралька божевільно й абсурдно крутиться без проточної води і завжди залишає засрані лахи засраними. От і вся їхня естетика з етикою: порубати на дрова вишневий сад і поставити там дерев’яний нужник або православну церкву з «луковками», позбавлену художнього смаку.

Таке враження, що наслідки Наполеонової поразки відчуваються й досі. Вся сьогоднішня русофілія старих європейців – а особливо і зокрема французів – має коріння в цій поразці. Раздаюцца тари-бари, к нам прієхалі ґусари. А всього лише варто було відвоювати в пушкіністів (хоч пушкіну тоді лише тринадцятий минало) Річ Посполиту до самого Чорного моря і відновити польську корону, додавши до неї українців. Ще «дріжджі» були відповідні. Маґдебурзьке право, феодальна демократія, козацькі вольності – все було ще дуже недавнім, практично старосвітським. Навіть у раннього Гоголя воно ще було цілком собі свіжим, хоч уже й мітологізованим і романтизованим до чортиків, бо епоха тоді була така. 

Якби Наполеон пішов в Україну, ми би запустили процеси націєтворення набагато швидше, а так збирали ціле ХІХ століття фольклор і оплакували Козаччину. Єдине, що по-справжньому виправдовує наше існування у ХІХ столітті – це геній Шевченка. І «Весна Народів» нас не зачепила (крім підавстрійських галичан), і потрапили ми в м’ясорубку русифікації та імперської реакції, і втратили на всіх можливих російських фронтах силу-силенну молодих і здорових чоловіків (єрмоловщина, скобєлєвщина, які, до речі, процвітають і сьогодні – баби-єщьо-нарожают придумали давно і це не маршал жуков), і вбивалися на панщині, а потім на цукроварнях і рученьки терпнуть, злипаються віченьки… 

Микола Джеря, Чіпка Варениченко, герої Тесленка і Васильченка – «пропаща сила» з вусами «плач України», яку постійно мучать і визискують, могла породити лише народництво, а підчепити – лише соціял-демократію, що виявилися безсилими перед експансією російського імпершовінізму під прапором «світової революції» і, відповідно, перед пасіонарно-радикальною формою соціял-демократії ж у вигляді російського більшовизму. 

І прийшли ми до своїх Перших Визвольних змагань з тифозного бараку імперії розгубленими, апатичними і дезорієнтованими, щоби знову в нього зайти. Але вже набагато дорожче. 

А все тому, що Наполеон обрав ідіотський, як сама історія, маршрут для свого походу.

Андрій Бондар: Here I come, Constantinople

Я оце подумав, що коли росіяни окупували Київ наприкінці ХVIII століття, з ними це зіграло лихий жарт. 

Маючи Київ, вони подумали, що можуть усеньку свою енергію віддати на боротьбу з Османами і визволення святого Царгорода від басурман. До речі, початок московитського проєкту майже збігається в часі зі згасанням Візантії. 

Після перемоги над Наполеоном у них паморочиться від успіхів голова, й от вони витрачають практично все ХІХ століття на завоювання гегемонії в Чорному морі. 

Скільки з них соків випила Кримська війна? А війна на Кавказі? І все заради того, аби втолити свій новий геополітичний міт і прибити щит на брамі Царгорода. 

Потім були війни з Японією, які цю імперію просто добили. Перша світова стала останнім цвяхом у труну. А вбила і знекровила росію насправді скобелєвщина. 

Втім оця ідея з Константинополем не зникла. Вона навпаки відродилася у 1991 році, але в чудернацькій, фарсовій формі. Роль Константинополя посів уже Київ. Відтоді вся енергія російської планети спрямована тільки на одне – повернути Київ, повернутися у блаженні історичні часи, коли вони (!) прибивали щит на брамі Царгорода. Київ тут для них – практично Константинополь. Бо цілком привласнивши древньоруську спадщину впродовж трьох попередніх століть, на початок століття ХХІ росіяни ввійшли з двома яскравими фальшивими мітами – їхнього києворуського джерела і москвою – Третім Римом. 

Тобто все там побудовано на двох обманках, які, власне, і складають основу інтеґрального міта про богообраність і месіянізм російського народу, який, уже "загартований" сталінізмом і кримінально-конторським постсовком, входить у 24 лютого 2022 року заспаними рилами їхніх перших мерців у Гостомелі та Бучі і отримує там, під своєю материнською платою, грандіозної пизди від учорашніх людей 2-го сорту, на яких досі практично і трималася ця імперія, від XVIII століття починаючи. 

Тобто нині під Херсоном і далі в Криму росіяни дограють із поразкою і ганьбою свою останню російсько-турецьку війну і закривають проєкт скобелєвщини, а загалом в Україні вони програють битву за київську та візантійську спадщину, залишаючись сам на сам із найгіршим ворогом, якого тільки можна собі вигадати – самими собою. 

Уся їхня показова боротьба із Заходом, поширена путінською пропагандою – мізерна туфта в порівнянні з поразкою цих мітів. Тому вони знову і знову будуть чіплятися за свої міти, які перейдуть незабаром у категорію народних казок і прібауток, але вестимуть тепер нову російсько-турецьку війну – тільки вже на Кавказі. Не тому, що її хотітимуть. О, ні, ніхто з них її не захоче. Але їх ніхто не питатиме. Тому невдовзі таким Константинополем по черзі ставатимуть Дербент, Махачкала, Грозний і Нальчик. А потім і Краснодар, і вся Кубань... Ну, і далі буде. 

*лунає пісня Here I come, Constantinople гурту The Residents*

Андрій Бондар: Що зробили українці за останнє півріччя

Що зробили українці за останнє півріччя.

1. Порвали назавжди з росією і унеможливили російські впливи на українську політику в майбутньому.

2. Обрали однозначний західний (без префіксу "про-") вектор руху і розвитку.

3. Зцементували політичну націю. Стали суспільством "однієї долі". І це незворотньо.

4. Європейське майбутнє зробили головним пунктом національної ідеї. Стали своїми для вільного світу. І це незворотньо.

і головне:

5. Створили збройні сили, про які складатимуть пісні і писатимуть грубі романи і без яких не відбулися би перші чотири пункти.

І це далеко не все, що зробили українці за останнє півріччя.

Дещо, звісно, ми не можемо. Нам, наприклад, ніяк не вдається замінити Римського Папу. Але й то ся зробит.

Вітаю, брати і сестри!

Андрей Бондар: Главная ошибка российской оппозиции / Андрій Бондар: Головна помилка россійської опозиції

Все время войны с интересом присматриваюсь к разного рода русским оппозиционным мыслителям. Я делаю это с разными целями и достаточно хорошо изучил все их почесывание и работу рефлексов.

Чтобы долго не мешкать, скажу так: заметил одну общую черту, которая объединяет всю эту демолиберальную антипутинскую фронду.

Они вообще и в принципе не читают никаких украинских авторов.

Нас нет в их жизнемире так же, как нас нет в жизнемире путина и лаврова. И наше мнение, и наши взгляды с убеждениями их совершенно не интересуют. Это этакий необязательный довесок, на который им и взглянуть лень. Не то, что бы преодолеть себя и учить этот инопланетный украинский язык.

Они не читают нас, поэтому проваливаются в какие-то умозрительные миры, где их армия, например, в считанные недели выходит на оперативное пространство по линии "Луцк-Тернополь" (Морозов). Они просто нас не видят. Это какая-то в их мире очень недостойная вещь – понимать, а что же обо всем этом думают те, против кого конкретно и реально ведется эта самая война, против которой в свою очередь эти демолибералы выступают.

Нигде не видел, чтобы они цитировали Мариновича, Рябчука, Грицака, Забужко, Андруховича или даже Портникова. Они живут в своих российских мирах, контекстах и ​​дискурсах, при этом изо всех сил надувая щеки и пытаясь играть в каких-то невероятных политических стратегов.

Ну, но как ты можешь быть стратегом, если ты не знаешь ничего о тех, с кем борется твой домашний сатрап, которому ты проиграл битву без боя, и все, на что тебя хватило – это героически покинуть свою страну? Никак.

Вот именно поэтому русскую культуру и следует отменять. Она слепорожденая и ограниченная. И так – не побоюсь этого слова – тупая.

-----------------

Весь час війни з цікавістю придивляюся до різного роду російських опозиційних мислителів. Я роблю це з різною метою і досить добре вивчив усі їхні почухування та роботу рефлексів. 

Щоби довго не марудити, скажу так: помітив одну спільну рису, яка об'єднує всю цю демоліберальну антипутінську фронду.

Вони взагалі і у принципі не читають жодних українських авторів. 

Нас нема в їхньому життєсвіті так само, як нас немає у життєсвіті путіна і лаврова. І наша думка, і наші погляди з переконаннями їх абсолютно не цікавлять. Це такий собі необов'язковий доважок, на який їм і поглянути ліньки. Не те, що вже перебороти себе і таки вчитати ту інопланетну українську мову.

Вони не читають нас, тому провалюються в якісь умоглядні світи, де їхня армія, наприклад, за лічені тижні виходить на оперативний простір по лінії "Луцьк-Тернопіль" (Морозов). Вони просто нас не бачать. Це якась у їхньому світі дуже негідна річ – розуміти, а що ж про все це думають ті, проти кого конкретно і реально ведеться оця сама війна, проти якої своєю чергою ці демоліберали виступають. 

Ніде не бачив, аби вони цитували Мариновича, Рябчука, Грицака, Забужко, Андруховича або навіть Портнікова. Вони живуть у своїх російських світах, контекстах і дискурсах, при цьому чимдуж надимаючи щоки і намагаючись грати в якихось неймовірних політичних стратегів. 

Ну, але як ти можеш бути стратегом, якщо ти не знаєш нічого про тих, із ким бореться твій домашній сатрап, якому ти програв без бою битву, і все, на що тебе вистачило – це героїчно покинути свою країну? Ніяк.

От саме тому російську культуру і варто скасовувати. Вона сліпонароджена і обмежена. І так – не побоюся цього слова – тупа.

Андрій Бондар: В геноциді євреїв у Бабиному Яру співучасником є совєтська партійна номенклатура

 У Дні пам'яті жертв Бабиного Яру, крім безпосередніх винуватців цього страшного злочину – німецьких нацистів – слід пригадати теж про співучасників цього злочину – совєтську номенклатурну верхівку. Про це мало хто згадує в ці дні. А я пропоную не мовчати.

Між Львівським погромом 30 червня – 2 липня 1941 року й останніми днями вересня минуло 90 днів. Наприкінці серпня в Кам'янці-Подільському було знищено понад 23 тисячі євреїв – місцевих і угорських.

Уже знаючи про політику німців щодо євреїв (а совєтська розвідка просто не могла про це не знати), Совєти могли вивезти з Києва все єврейське населення. Але ніхто цього не зробив. Свій "талант" із вивезеннями за кілька днів цілих народів – наприклад, кримських татар із Криму або чеченців із Чечні – совєтська влада продемонструвала у 1944 році. Але тоді ці "таланти" реалізувалися, бо Сталіну було треба помститись, визначити крайніх. А євреїв вивезти з Києва йому було не треба. І моторош ситуації була в тому, що їх не просто не вивезли, а й навіть не попередили про небезпеку.

Й от саме звідси, з цієї співучасті, походить і подальша риторика СРСР про те, що в Бабиному Ярі лежать "советские люди". Лежать "совєтські люди", а допомагали їх убивати чомусь "українські найманці". Таким був, є і залишається російський наратив про ті події. 

Та ні, там лежать здебільшого і передусім саме євреї, яких, по-перше, знищували саме за те, що вони євреї, а по-друге, не вивезли і не попередили саме тому, що вони євреї. Те саме стосується ромів, божевільних і гомосексуалів. Їх теж знищили тільки за те, хто вони такі. І не вивезли і не попередили їх також за це.

Вічна пам'ять усім загиблим.

Андрій Бондар: Без зими

... Зима – час окупації, який треба перетерпіти, перечекати, бажано без втрат. Фраза "дожити до весни" сповнена екзистенційної тривоги. Сама мова виокремлює зиму як сезон, сповнений ризиків і небезпек. Ніхто не каже "дожити до літа". Бо якщо вже до весни дожив, то й літа діждеш. Тому загалом людям хочеться, щоби зима минула непомітно і безболісно. Але без втрат не виходить: споживання газу в зимовий період – наріжний камінь українського життя останніх десятиліть. Вічні газові схеми, російські претензії й погрози, наявність чи відсутність газу в газосховищах, десятиліттями корумпована вітчизняна політика, газотранспортна система, транзит газу, питання тарифів на газ давно перетворили цю летку субстанцію на вічну тему, велику перепону та гальмо на нашому шляху до якогось іншого, кращого життя.

Й отак собі думаєш наївно: а якби не було такої зими, то, може, б і життя наше склалося по-іншому?

Приблизно п'ять місяців з дванадцяти ми проводимо без сонця – по суті, в напівсутінках – тому плентаємося у хвості світових індексів щастя й тішимося призовими місцями в європейських рейтингах самогубців. Інша наша фраза "скільки там тої зими" – іронічний оберіг, пошук світла в кінці тунелю. Бо насправді тої зими завжди понад міру – з листопада по квітень. Навіть коли вона лагідна і не така жорстока. Іноді здається, що дві наші революції 2004 і 2013-2014 років не останньою чергою були протестом духу життя проти фатальної передвизначеності цієї вічної російської зими, бажанням зламати прокляття прописаного долею географічного сусідства й подолати невблаганну монотонність календарного циклу.

Тож не дивно, що переможний характер цих революцій – примарний, бо природа, в широкому розумінні, бере своє. Ми начебто перемагаємо, але завжди не до кінця. Бо російська зима, як завжди, наступає, географічне сусідство – невиліковне, календарний цикл – одноманітний. Вода – мокра, Москва – столиця їхньої батьківщини, після осені настає зима. І з усім цим треба якось давати раду і якось жити. Снігопади, мороз, каша під ногами, крига, вітер у всіх шпаринах, а ти живи і борсайся, пробуй якось цю зиму одомашнити, приборкати, не дозволяй їй себе вбити, доживи до весни, а там якось буде.

Тому нам потрібні "три празники в гості" – без них ніяк не обійтись. Неможливо без Різдва, без народження надії в царстві цілковитого мороку й холоднечі...