Віталій Портников: Боротьба за українську ідентичність

Після вчорашньої (17.07.2025) заяви президента в парламенті я спостерігаю новий сплеск емоційних реакцій. Насамперед — пов’язаних із закликами посилити каральну функцію держави й краще пояснити людям, що з ними буде в разі падіння цієї самої держави.

Мені здається, що ті, хто перебуває в такому розпачі й щиро вірить, що все можна вирішити примусовими методами, не до кінця розуміють, у якій країні живуть. Соціальні мережі з їхніми «бульбашками» лише поглибили ізоляцію різних верств українського суспільства.

Колишня Українська РСР — це країна з множинною ідентичністю, навіть попри те, що більшість населення завжди становили етнічні українці. І така ситуація — не випадковість. Російська імперія ще з часів Катерини ІІ системно працювала над русифікацією й маргіналізацією українських земель. Голодомор часів Сталіна лише посилив цей ефект. Як і подальша русифікація сільського населення, яке згодом потрапляло в русифіковані ще за царських часів міста. Можна, звісно, подякувати Сталіну за його головну «помилку» — включення до складу радянської України Галичини. Але в усьому іншому, з точки зору імперського тиску, помилок майже не було.

У результаті після проголошення незалежності ми успадкували країну з глибоко різними ідентичностями. При цьому кожна з цих ідентичностей вважала, що має монополію на розуміння не тільки майбутнього української державності, а й майбутнього українського народу. Із Казахстану після проголошення незалежності виїхали два мільйони росіян і пів мільйона німців. Уявіть собі! Бо ці люди просто не розуміли, що це за Казахстан, і навіщо їм залишатися в незрозумілій країні, коли вони більше не «старші брати». В Україні нічого подібного не сталося — саме тому, що значна частина громадян, які сприймали Україну як невід’ємну частину «великої радянської цивілізації», вірили, що зможуть зберегти цю ілюзію. І голосували за проросійські сили на всіх президентських і парламентських виборах.

Так, поступово змінювалася ідентичність — через зміну поколінь. Але навіть молодь на сході й півдні України переважно залишалася у російськомовному, культурно російському просторі — в кіно, музиці, соціальних мережах. І ця тенденція зберігається досі — не лише на південному сході. 

Лагідна українізація, яка тільки починалася, була зупинена великою війною. Війною, яка більше не дозволяє сприймати Україну як просто територію. У гру вступили — обстріли, мобілізація, смерть, втрата майна. І постало запитання: «Заради чого все це?».

У перші місяці повномасштабної війни цього, можливо, не було видно — бо люди вірили, що все швидко завершиться. Але з кожним роком війни ця віра зникає. І саме на це робить ставку Путін. Він розраховує на тих, хто втомився. Йому не потрібна соціологія — він знає, що люди відповідають соціологам те, що здається «правильним», але справжню думку висловлюють на кухні.

Коли ви нагадуєте таким співгромадянам про Бучу й те, що станеться, коли росіяни прийдуть до Києва чи Одеси — ви забуваєте, що більшість людей живе не вчорашнім і не завтрашнім, а сьогоднішнім днем. Вони втомлені вже зараз. І їм нецікаво, що буде потім, бо вони бачать, як їхні родичі в Росії чи на окупованих територіях живуть без ракет, без мобілізації — і без вимог говорити мовою, якою вони ніколи не говорили.

Звісно, можна ігнорувати наявність у країні такого населення. Патріотично налаштовані українці завжди це робили — й дивувалися, чому програють вибори. Але найважливіше — позбутися ілюзій і усвідомити: виживання України залежить винятково від тієї частини населення, для якої українська державність є цінністю. І навіть після війни ця частина може не становити більшість. Це доля українського народу ще з часів Хмельницького. І, можливо, іншої долі у нього не буде. Треба скористатися історичним шансом, який ми отримали після 1991 року — хоча б на тій території, яку вдасться зберегти, і з тими людьми, які тут залишаться.

Що ж можна зробити в такій ситуації для виживання держави у найближчі роки?

Перше — це ефективність інституцій. Її немає, бо її не вибороли самі українські громадяни. Але принаймні не треба розвалити те, що ще існує. Без інституцій ми просто програємо.

Друге — це системна робота з партнерами. Україна здатна протистояти Росії лише як частина Заходу. Без підтримки союзників вона дуже швидко стане частиною Росії.

І третє — це розуміння того, як будувати країну після війни. Найімовірніше, вона закінчиться не домовленостями, а виснаженням сторін. І якщо в цей момент будівництво нової України ми знову довіримо тим, кому вона не потрібна, — держава зникне. А з нею — й український народ...

Віталій Портников: Українська більшість

 Для мене звичних критеріїв визначення нації – коли мова заходила про українців – завжди було мало, бо я бачив, що люди, які усвідомлюють себе українцями, знаходяться у абсолютній меншості у своїй власній країні, на своїй власній території, формально – серед таких самих українців, як і вони, але безмежно далеких від їхнього власного самоусвідомлення. 

І, до речі, коли ще у юнацькі роки я ухвалював для себе рішення бути саме українським журналістом, я прекрасно розумів, що я буду працювати для цієї меншості. Чесно кажучи, як єврея за походженням, мене це особливо не бентежило, бо я звик бути у меншості і відчувати себе її частиною – що таке бути у більшості, я завжди розумітиму в Ізраїлі, а не в Україні. Але я завжди міг принаймні «сконструювати» те почуття гіркоти, яке я відчував би, якщо би був етнічним українцем, вирішував працювати для українців і відчувати себе у меншості – вся українська культура, вся українська цивілізація буквально просякнуті цим відчуттям гіркоти. 

Українці – повірте мені як спостерігачеві – зовсім не народ журби. Але ця журба української культури – вона як намагання достукатися до свого власного співвітчизника, який тебе не чує і не бачить, проте чудово чує і бачить чужих.

Зараз, під час цієї великої війни, в українців – саме у цивілізаційному сенсі цього слова – є неймовірний шанс нарешті стати більшістю. Носії імперського сприйняття України випаровуються з кожним днем протистояння, навіть російська мова, хай і існує та існуватиме у побуті, але вже практично перестала на українських землях бути мовою цивілізації, навіть російська церква судомно намагається довести, що вона не російська. Ті, кому завжди було все рівно – а їх завжди була тут більшість – «прозрівають» або хвацько усвідомлюють, що тепер українцем бути вигідно. І хай самі вони ніколи ніким не стануть, але зроблять українцями своїх дітей, щоб їм «легше жилося». Так що це може стати третім великим цивілізаційним досягненням останніх десятиріч: Українська державність, Українська церква, українська цивілізаційна більшість.

Віталій Портников: Ми просто переможемо, хоча й гіркою ціною. Солоною ціною. Переможемо разом

Після чергового виступу Володимира Зеленського велика частина моїх співвітчизників знову почне обговорювати, на яких умовах можна закінчити війну, чи доцільно замінити перспективу євроатлантичної інтеграції якимись іншими гарантіями безпеки, чи можна жертвувати територіями, до чого тут референдум і чи можна його проводити під час війни…

Я прекрасно розумію владу, яка хоче якнайшвидше закінчити цю жахливу війну. Я прекрасно розумію кожного політика, який хоче зберегти свої перспективи на майбутнє. Я прекрасно розумію кожного українця, який хоче повернутися до мирного життя. Хоче, щоб його діти повернулися до мирного життя. 

Але я не представник влади, не політик, який замислюється про перспективи, я навіть не етнічний українець. Тому мені доводиться говорити про реальність. 

Під час Другої Світової війни євреї також думали, як вижити під Гітлером. Це природньо. Хтось сподівався, що гітлерівці просто переселять його з сім’єю у інше місце - і забудуть. Хтось думав, що він взагалі не єврей, бо навіть його батьки вже були не юдеями, а християнами - який він єврей! А хтось навіть сподівався, що від смерті його врятує співробітництво із вбивцями, що якщо він сам стане учасником знищення власних співвітчизників, його не чіпатимуть. 

Ну і згоріли всі. Всі, до кого фюрер міг дотягнутися. Бо коли ухвалюється рішення про остаточне вирішення питання, вбивають кожного - і того, хто опирається, і того, хто співробітничає, і того, хто ходить до синагоги, і того, хто відвідує церкву. Навіть тих, кому подобається сама ідеологія фюрера - вбивають також. Може, наостанок, але вбивають. 

Зараз українці абсолютно в такій самій ситуації - хоча багато хто тут і у світі цього не усвідомлює, не бажає усвідомлювати, як не бажали усвідомлювати в темні роки Голокосту. Мова йде про остаточне вирішення українського питання. Знищать усіх, до кого дотягнуться. Мені не допоможе те, що я єврей - того, що я пишу ці рядки українською мовою і визнаю сам факт існування української нації, достатньо для того, щоб я перестав існувати. Ніякому «російськомовному українцю» не допоможе те, що він хоче й надалі розмовляли однією мовою з Путіним - самого факту того, що він вважає себе українцем й визнає право інших спілкуватися українською, вже достатньо. Помітьте: мобілізованих з окупованого Донбасу зараз женуть перед російською солдатнею, використовують, як гарматне м’ясо для полегшення бойових задач «справжніх арійців». Й нікого не цікавить, чи хотіли ці люди жити в Україні, чи сподівалися, що Путін забере Донбас. А українські громадяни в Росії - ті, хто свідомо обрав життя в Росії вже після нападу у 2014 році й думав, що їх за це вважатимуть своїми? Чого їх зараз заарештовують, підозрюють, доводять до самогубства? 

Віталій Портников: Чому Путін захищає Малюту Скуратова: Орда. Опричнина. Обряд

Навіщо російський президент Володимир Путін так завзято захищає одіозного опричника Малюту Скуратова – та ще тоді, коли в цьому немає ніякої нагальної необхідності? Царедворці хотіли потішити «богобоязливого» царя й увічнити місце загибелі митрополита Пилипа ІІ, одного з шанованих святителів Російської православної церкви, убитого за вказівкою або за згодою царя Івана Грозного. Але Путін відреагував несподівано – захистом безпосереднього вбивці митрополита, Малюти Скуратова. І став розповідати про те, що Малюта міг «просто проїжджати повз» монастир, у якому загинув Пилип.

Схоже, в Путіні спрацював той самий інстинкт, який змусив Йосипа Сталіна доручити одному з найвидатніших пропагандистів його режиму, великому Сергію Ейзенштейну зняти фільм-панегірик про Івана Грозного (в якому роль Малюти, між іншим, грає один з найчарівніших російських акторів того часу Михайло Жаров). Існує версія, що коли Сталін заглянув у люстро, так сам жахнувся. Але насправді друга серія «Івана Грозного» була заборонена вождем зовсім не тому. Новітні дослідження доводять, що Сталін не хотів ототожнення дикого розгулу опричнини із кошмарами, які у звільненій від Гітлера й окупованій Сталіним Європі пов'язували з Червоною армією. Аналогії напрошувалися, хоча сам Ейзенштейн й інші кінематографісти про них могли і не підозрювати. А коли фільм уже за часів Хрущова вийшов на екрани, у публіки були зовсім інші паралелі – зі Сталіним і Берією.

І це цілком відповідає дійсності – справжній архітектурі російської держави і тим очевидним відмінностям, які ця архітектура сформувала між росіянами й українцями. Володимир Путін не втомлюється повторювати мантру про «єдиний народ». Але навіть якби росіяни й українці дійсно були «одним народом», процес російського державного будівництва створив би між ними нездоланну прірву.

Першим елементом цього державного будівництва була, звичайно ж, взаємодія із Золотою Ордою. Князі – й аж ніяк не тільки московські – їздили до Орди по «ярлики» на владу, брали участь у ординських інтригах, переймали саму модель організації влади як «ефективної вертикалі» тіл біля трону монарха. У цьому сенсі саме Москва – найбільш ефективна репліка Орди, навіть більш точна, ніж Казанське або Астраханське ханство. 

Але Іван Грозний був великим політичним новатором у тому сенсі, що винахід ним опричнини дозволив доповнити ординську модель самодержавства моделлю «внутрішньої окупації». Опричники були, мабуть, першим збройним ополченням монарха, яке ставилося до його власних підданих як справжнісінькі окупанти – вбивали, грабували і ґвалтували не тільки чужих, а й своїх. Іван Грозний, між іншим, сам в кінці правління відмовився від «опричнини» – не з каяття, а тому, що внутрішні окупанти виявилися нездатними захистити країну від зовнішнього ворога. 

Але сам характер влади в Москві з тих часів практично завжди носив виразний характер внутрішньої окупації – й більшовики після перемоги у громадянській війні довели цю особливість російської держави до досконалості. Тому Путін не може не захищати Малюту, який бачиться йому предтечею Дзержинського, Берії, Андропова і самого Путіна. 

І тому демонструється весь цинізм путінської «богобоязливості», втім, пов'язаної з третім важливим фактором російського державного будівництва – обрядовістю. Реформи патріарха Никона, покликані інтегрувати російський церковний обряд з константинопольським і полегшити Москві поглинання Київської митрополії, призвели не просто до кризи і розколу у Російській православній церкві, але до дистанціювання росіян від Церкви як такої. А незабаром і сама Церква, позбавлена ​​патріаршества, стала лише департаментом при царському дворі – й залишається такою й донині: віру замінили обрядовістю і покорою правителю. І чому в цій ситуації Путіну повинен подобатися митрополит Пилип, що виступав проти терору і репресій царя?

В українців просто не було такого цивілізаційного досвіду. Землі, які сьогодні входять до складу Української держави, були на куди більшій дистанції від Золотої Орди і просто не могли запозичувати досвід її державного устрою, однак виявилися частиною державотворчого процесу у Великому князівстві Литовському і потім у Речі Посполитій. За часів опричнини українські землі були за межами Москви, а вже коли їх приєднали, то російський солдат і силовик сприймався не як внутрішній, а як зовнішній окупант – навіть у набагато пізніші часи Тараса Шевченка і його «Катерини». «Бо москалі – чужі люде». Чужі. А не свої, як Малюта та інші опричники для цих самих «москалів». І реформи Никона української землі ніяк не торкнулися – тому що в Київській митрополії не хрестилися двома перстами, тут і так хрестилися «по-грецьки». Тобто у Києві ніколи не було ні розколу, ні старообрядців, ні конфлікту між народом і Церквою: цей конфлікт став проявлятися тільки у новітній час, коли частина церковників продемонструвала своє прагнення служити окупаційній владі, а не народу, підтримувати обряд, а не віру.

Саме тому цивілізаційний код московської держави, заснований на ординському підпорядкуванні, опричній окупації й обрядовому пристосуванстві, прийшов у суперечність з цивілізаційним кодом українців з їхніми волею, що нерідко доходить до анархії, і вірою, нехай навіть нерідко й анахронічною. Але в будь-якому разі, воля і віра – це не опричнина й обряд. Саме тому Україна і не Росія.

Виталий Портников: Война «язычников»

Украинские и российские руководители любят договариваться о синхронной ратификации важных документов, подписываемых президентами или премьерами. В минувший вторник Верховной раде и Государственной думе нечего было ратифицировать, но работали они с завидной синхронностью — пока большинство в Думе, преодолевая сопротивление справедливороссов, принимало поправки в закон о митингах, большинство в Раде приняло в первом чтении законопроект о принципах государственной языковой политики, казавшийся «неподъемным» после недавней драки в украинском парламенте.

И российский, и украинский закон — это закон самосохранения. Украинским депутатам просто необходимо перенести тяжесть общественных и политических дискуссий в стране на привычную языковую проблему. Власть теряет популярность и вряд ли рассчитывает, что социальная ситуация в стране поможет ей вернуть расположение большой части традиционных избирателей. Мало кому нравится та фактическая изоляция, в которую попала Украина в результате борьбы Виктора Януковича с Юлией Тимошенко и другими представителями предшествующего правительства. Но теперь можно обо всем этом благополучно забыть. Главный вопрос предстоящих парламентских выборов — вы за русский язык или против него? Или, напротив, вы за украинский язык или против?

Виталий Портников: Язык в наперстке. Почему украинские депутаты дерутся из-за статуса русского языка

Если в украинском парламенте обсуждают языковой вопрос – значит, скоро выборы. Эта закономерность прослеживается в украинской политической жизни с точностью, напоминающей приход весеннего равноденствия. Всякий раз перед парламентскими и президентскими выборами власть, опасающаяся, что электорат не клюнет на социальные обещания, пытается разорвать страну не по национальной даже, а именно по языковой границе. Эта граница проходит между западными и центральными областями страны и увидеть ее очень просто: на президентских выборах 2010 года регионы, в которых преобладало население, считающее украинский язык родным, отдали большинство голосов Юлии Тимошенко. А регионы с преобладанием русскоязычного (но не русского) населения – Виктору Януковичу. С большей или меньшей точностью такой же расклад можно было увидеть во время всех президентских или парламентских предвыборных кампаний. Именно поэтому обещание сделать русский язык вторым государственным языком Украины всегда выглядело спекулятивным: для такого решения в украинском парламенте никогда не сложится конституционное большинство. И именно поэтому любое будирование языковой темы взрывает общество.

Виталий Портников: России нужно перестроить себя, прежде чем интегрироватся с соседями

 Создание работоспособных интеграционных объединений на постсоветском пространстве под эгидой Москвы невозможно до тех пор, пока в самой России нет равенства между разными регионами. Об этом корреспонденту «Росбалта» заявил украинский политический аналитик Виталий Порников.

По его словам, никакого реального союза Украины с Россией быть не может, пока российское государство не преодолеет имперский комплекс. «Именно поэтому я уверен, что будущее Российской Федерации – это Российский Союз. Что нужно говорить не о Таможенном или Евразийском союзе, а о Российском союзе. Что только такой союз равноправных государственных образований может обеспечить снятие тех проблем, которые сейчас становятся губительными для самой российской государственности, в которой накапливаются национальные противоречия», — убежден эксперт.

«Сегодня существует серьезнейшее непонимание между самими гражданами России. Потому что для человека приехавшего в Москву из Махачкалы, Грозного или даже Казани – это его столица, в которой он совершенно естественно может вести себя так, как у себя дома. Потому что он и есть у себя дома – в столице России. А для москвича русского происхождения этот человек — гость, который должен считаться с представлениями москвича о доме и о традициях, которые в этом доме заведены. И тут есть серьезнейший диссонанс понимания. Потому что вне всякого сомнения столица дагестанца – это Махачкала, столица татарина – Казань, столица башкира – Уфа, столица для чеченца – Грозный, а Москва – это столица для тех, кто живет в центральной России и русских регионах страны. Это нормально и это естественно, но об этом никто не хочет сказать вслух, потому что для этого необходимо преобразовать российскую федерацию в союз государственных образований. Обеспечить равное представительство этих образований в органах власти этого союза», — полагает украинский эксперт.