Петро Дрогомирецький: З листування Василя Стефаника

Зіткані із душевного болю та страждань, надмірної щемкої любові до людей, тексти новел Василя Стефаника неймовірної художньої сили, терново колючі, чіпкі. Ядерно вибухова творча експресія навічно вкарбувалася у коротких, мов спалах блискавки, новелах, ліричних образках. Зумовлена насамперед талантом від Бога, органічно відповідає стефаниківській геніальній індивідуальності, його світовідчуттям. Воно особливе. За власним визнанням – у листі від 10 травня 1900 р. до О. Гаморак – 29-літній письменник своє життя, 2що пропливає перед його очима», номінує «як чорну стежку» [2. 139]. Ця «чорна стежка», мов стрічка, сотатиметься невідворотно довжелезною тясьмою впродовж його земного буття.

Зтужавілі, стверділі (за І. Франком) нарослі мозолі на руках і душі є письменникові-новелісту субстанцією, об яку камертонно вдаряючись його слово набувало могутньої сили, висоти голосу такого звучання, що відлунням котилось, наповнюючи простір не лише Галичини, України загалом, а й Європи, згодом Америки.

Василь Стефаник, як ніхто інший, достеменно знав душу та думи, за власною дефініцією «людей потоптаних, прибитих». У листі від 7 травня 1896 р. до свого старшого товариша-«сповідника» доктора Вацлава Марчевського (родом з Буковини), що на той час жив і працював у Швейцарії, передає розмову із гуртом русівських селян, що відбувалась у хаті письменника на свято Юрія 6 травня. «Бесідували за свою радість, за весну, за свою журу, за біду». «Зійшлися на тому, що земля родить лише три колоски: один – цісареві, один – євреєві-лихварю, один – панові та й попові, а селянинові четвертого вже нема». «Та й не знати, чи стане воно коли на тім, аби нам земля вродила четвертий колосок» [2. 65]. Мужицька житейська філософія всім зрозуміла та прозора, одначе її ніхто і ніколи не мав наміру слухати. Нею переймався наскрізь Василь Стефаник.

Петро Дрогомирецький: Українець із "Норок" (Дмитро Куцела, 1934-2010)

Крайній праворуч (з літерою "К") - Дмитро Куцела

Сповільнено затихаючий під дією агресивних обставин шістдесятницький рух ще за інерцією був здатний у молодого покоління 60-70-х рр. ХХ ст. викресати згустки життєвої енергії для народження та утвердження новацій у суспільному трибі буття та спалахи творчості – в культурі. Правда, не всуціль, а на окремих, сказати б, «островах» підрадянського простору.
До такого постшістдесятницького феному минулого століття належать – майже синхронно – виникнення та блискуча діяльність двох модерних музичних груп – вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) – українського «Смерічка» на Буковині (Чернівці, 1966 р.) та молдавського «Норок» («Щастя») (Кишинів, 1967 р.).

Учасником останнього як інструменталіст та ритм-гітарист був уродженець прикарпатського села Боднарів, що на Калущині, – Дмитро Куцела (1934-2010), професійний музикант високого рівня.

Підбадьорливим стимулом сміливості творити нову, свою стилістику мелодики і для буковинської «Смерічки», і для кишинівського «Норока» височів на британському овиді неймовірний «Бітлз» («Beatles»). Його запаморочливий тріумф тоді, викликаний надсучасними ритмами, оригінальним звучанням виконуваних пісень, стелився всепоглинаючим серпанком європейськими країнами, досягаючи України та Молдавії, без застережень зачаровував, беручи у музичний полон різнонаціональне молоде покоління.

Саме тоді в епіцентрі впливу новітніх музичних тенденцій опинився юнак Дмитро Куцела, вже професійний музикант. Судилося йому бути на одній хвилі сприйняття з небагатьма іншими нових правил життя культури і, зокрема, музичної. Виростання до нетипового мелосу було і закономірним, і особливим, аж ніби містичним із огляду на його віхи життя.

Народився Дмитро Михайлович Куцела за місяць до нового – 1935 року – 30 листопада 1934 року в селі Боднарів Станіславівського повіту (тепер – Калуського району) в селянській родині, яка понад усе цінувала свою хліборобську честь, християнські, вітцівські традиції та працелюбство.

Петро Дрогомирецький: Тарас Шевченко як педагог-просвітитель української нації

Незбагненно: ширяючи у піднебесних висях неперевершеної – світового виміру –філософської поезії, Тарас Шевченко «раптом» звернув свій зір до «простого» – творення й укладання дитячого підручника, видавши майже передсмертного часу «Буквар» [1]. Власне, повна назва його «Буквар південноруський» 1861 року. Дивування з нагальності видання безпідставні, бо поет у нашій пам’яті – великий просвітитель нації, а тому, вочевидь, ішлося про термінове, невідворотне, доконувальне заповнення, чи, радше, «ліквідацію» відчутної лакуни в освіті покривджених «рабів отих німих» на шляху його безперервної, послідовної місії просвітництва. «Цю свою просвітницьку місію Шевченко усвідомлював глибоко і звершував її послідовно – до останнього постуку серця» [2, с.3].

Поет уклав буквар восени 1860 року як посібник для навчання грамоти українською мовою дітей і дорослих у недільних школах (вони відкрилися 1859 року). Ледь не перед самим новим 1861 роком – наприкінці грудня – книжечка була надрукована десятитисячним тиражем, проте на її титульній сторінці позначена не фактична дата появи «продукту», а наступний (1861 рік), що й підтверджено «метрикою» назви й датування на обкладинці оригіналу.
Не побачивши масштабності мислення Т. Шевченка, його побратим по Кирило-Мефодіївському товаристві Пантелеймон Куліш дорікав автору абетки: «Почав “Кобзарем”, а закінчив «Букварем». Несприйняття Пантелеймоном Кулішем «Букваря» Тараса Шевченка можна пояснити його честолюбством та надмірною вимогливістю до друга-однодумця. Адже сам П. Куліш уклав і видав для шкіл «Граматку» (1857 рік) [3].

Автор «Граматки» переслав її до Нижнього-Новгорода, де Т. Шевченко затримався, повертаючись із заслання, в очікуванні дозволу на право жити в Петербурзі. Вітання поета на появу книжки П. Куліша були щирі і сердечні.

Олег Гуцуляк, Петро Дрогомирецький: Соціо- та психолінгвістична характеристика феномену «мовного відступництва» в Галичині ХІХ століття

 (на матеріалі Фонду україніки Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника)

Глобалізація і деколонізація сучасного світу ставлять свій відбиток на етнокультурний розвиток окремих народів, народностей чи інших соціальних груп. Такі всеохоплюючі тенденції докорінно торкнулися і сучасної лінгвістики, її окремих відгалужень. Про це промовисто говорять такі вітки науки про мову як етнолінгвістика, етнопсихолінгвістика, етнофразеологія, етносемантика, комп’ютерна лінгвістика, типологія мовних картин світу та інші.

Сьогодні на порядок денний виходять проблеми мовного розвитку та соціального статусу багатьох мов, носії яких довгий час перебували в національній залежності, а їхній мовно-культурний розвиток постійно був у тіні панівних культур і мов. Панування однієї нації над іншою породжує різні мовно-культурні колізії, які позначаються здебільшого на ментальності, мовному розвитку підневільних національних колективів, мовних соціумів. Це, зокрема, різні форми двомовності (рідше багатомовності), специфіка мовних ситуацій тощо [5, с.3].

В цьому контексті актуальним може бути проблема мовного відступництва. Термін вперше в лінгвістичний обіг ввів видатний український мовознавець Олександр Потебня у своїй рецензії на книгу Якова Головацького «Песни Галицкой и Угорской Руси» [4, с.226-252]. Для прикладу О. Потебня взяв мову понімеченого галицького жовніра, що повернувся з австрійської армії. Видатний вчений вперше проблему мовного відступництва пов’язав із етнопсихологією та обґрунтував її на філософських засадах, поєднавши із поняттями «національність», «мова і нація», «національна ідея», «ядро нації». Найкраще сказане підтвердить його цитата із згаданої рецензії: «Суть денаціоналізації зводиться на неповне користування готовими засобами сприймання, засвоєння та впливу на ослаблення енергії думки; на гидоту пустки, яка витворюється на місці вирваних, але нічим не заповнених форм свідомості…» [4, с.232].

Не вдаючись в детальний аналіз теорії «денаціоналізації» або мовного відступництва, зауважимо, що вона актуалізувалася на всіх історичних етапах української історії і мала свою специфіку на сході і заході України в залежності від релігійно-конфесійної приналежності, від національно-культурної залежності (російської, польської, австро-угорської), а найбільше від характеру панівної мови і мовної політики Росії, Польщі, Австрії.

Петро Дрогомирецький: Богдан Михайлович Задорожний (1914-2008): спогади про вчителя

Богдан Задорожний. 1945 р.

Відчайдушні змагання двох начал – лінгвіста і музиканта – все життя не вщухали, не погамовувалися за своє «узаконене» місце у розумі і душі відомого вченого – германіста, професора, незмінного протягом 36 років завідувача кафедри німецької філології Львівського університету Богдана Михайловича Задорожного.

Зухвалу перемогу святкувала філологія, бо не погодилась на «низький» статус (за М. Рильським) лиш спогадом своїм перебігти дорогу вченому. Волів зблизька обсервовувати, студіювати, досліджуючи інтерпретувати складні лінгістичні теоретичні смисли та прикладні проблеми.

Перехресні наукові шляхи лінгвістичних шукань та дороги музики, дивовижно перетинаючись, виявляли свою двоєдину сутність у творчості професора: у написанні монографій, статей і виступів (як згадують про блискучий емоційно-романтичний виступ у Москві 16 квітня 1957 року на одній з наукових конференцій, де йшлося про долю структурного мовознавства). Та й сам Богдан Михайлович стверджував: «Музиці було суджено назавжди увійти в моє життя. Музичні здобутки я якоюсь мірою вносив у сферу своєї наукової роботи. Можливо, інтуїція музиканта спонукала мене до написання ряду праць. Пишучи ту чи іншу статтю, я не раз намагався надати їй завершеності музичного твору».

Концептуальні ж наукові праці вченого завдяки його масштабному мисленню і творчій інтуїції осягають усю мовну картину світу, моделюють її або намагаються осмислити, вникаючи у сферу її основоположних сегментів, важливих механізмів і деталей.

Органічним був і мистецький профіль вченого, визнаючи, що музика – то родинне, яскраво започатковане ще подільським (на Тернопіллі) дідом Іваном, пасічником, сільським дяком, який умів грати прекрасно на всіх доступних йому музичних інструментах.

Найбільш сконцентровано музичний талант виявився у Богдана, Іванового внука, який прийшов на світ 27 червня 1914 року, найстаршого сина гімназійного вчителя з Городенки Михайла Задорожного. Відмінним скрипалем був його батько Михайло (як і два його брати). Як згадує у своїх мемуарах Богдан Задорожний: «Донині пам’ятаю, з якою насолодою я слухав, як татко грає “Traumerei” Р. Шумана та інші речі. Скрипка в його руках співала».

Так само чарівно співала скрипка у руках нашого завідувача кафедри Богдана Михайловича для нас, його студентів-германістів, слухачів факультетського музичного лекторію, який організував та опікувався ним професор Задорожний.

Подальша доля юнака Задорожного визначалася як щось самозрозуміле – мистецька кар’єра. Після закінчення Коломийської гімназії (1932 р.) і відмови Люблінського учительського інституту, за згодою батьків вступив до Празької консерваторії на клас скрипки професора О. Бастаржа.

Петро Дрогомирецький: Вчений і людина (до 80-річчя з дня народження професора В. І. Кононенка)

Неодмінною умовою щасливого побутування вітчизняної науки складає її потенціал учених. Вершинними досягненнями української лінгвістики є праці Л. Булаховського, А. Білецького, О. Мельничука, В. Русанівського, Ю. Шевельова та ін. Продовжувачем філологічних ідей київської наукової школи є доктор філологічних наук, професор, академік НАПН, завідувач кафедри загального та германського мовознавства Віталій Іванович Кононенко.

В.І.Кононенко походить із шляхетної родини київської театральної еліти. Батьківські корені його сягають козацтва. Дві складові сімейних традицій – досконале інтелектуальне пізнання нового та працездатність – сприяли захопленню наукою та наполегливості в досягненні мети.

Коло наукових зацікавлень вченого охоплює різні напрями його пошуків, що свідчить про широкий діапазон лінгвістичної ерудиції: символи і концепти українського дискурсу, українська лінгвокультурологія, контрастивна граматика, семантичний синтаксис, мистецтво, мемуарна література.

Вчений одним із перших в Україні почав з продуктивною послідовністю освоювати символи рідної мови, ілюструючи їх творами класиків української літератури. Теоретичні постулати досліджень символів можуть слугувати при укладанні словників, підручників, введення їх в науковий обіг сучасних когнітологічних студій.

Визначальна глибинність теми українських символів суголосна з іншими науковими спрямуваннями вченого — лінгвокультурологією, поставивши її на суто рідномовний грунт, В.І.Кононенко набув беззастережного авторства терміна «українська лінгвокультурологія» в сучасному мовознавстві.

Прикладний аспект наукової роботи лінгвіста простежується в типологічних студіях («Контрастивна граматика української та польської мов», 2010). Різносторонній комплексний підхід до осмислення основ контрастивних граматик, зокрема українсько-слов’янських із врахуванням безперервності змін у процесі функціонування мов, сприятиме науковим зв’язкам нашого університету із спорідненими науковими інтересами кафедр польських, чеських та інших університетів.
У сфері семантичного синтаксису охоплені параметри досліджень аргументно-предикатних структур українського речення, які уклалися у численних дисертаціях аспірантів Віталія Івановича. Це свідчить про виникнення лінгвістичної школи вченого, яка розвиватиме в різних варіаціях ідеї вчителя в структурному синтаксисі.

Дещо мемуарний характер має видання про свого батька «Долі та ролі» (2010) і цілком присвячене його творчості. До слова, батько Віталія Івановича разом з українськими корифеями сцени закладав підвалини сучасного театру, безпосередньо беручи участь у знакових постановках театрів Харкова і Києва. Видатний актор І. Кононенко утверджував національні цінності й в кіно, інтерпретуючи у своїх ролях достовірність самобутнього характеру народу, його харизму.
Різноплановість інтелектуальних інтересів професора поширилася і на мистецтво, зокрема живопис. Вчений і тут сказав своє вагоме слово, проникаючи у смисли та тематичне наповнення картин світової класики: у 2012 році видає книгу «Загадковий світ мистецтва».

Не можна не відмітити також видавничо-просвітницької діяльності Віталія Івановича, направлену на ознайомлення прикарпатських вчених з досягненнями вітчизняної лінгвістичної думки. Під його редакцією виходить науковий журнал «Етнос і культура», відбуваються систематичні міжнародні наукові конференції «Семантика мови і тексту»
Наукові та організаторські здібності В.І.Кононенка достатньо виявилися в його ректорській діяльності протягом 18 років керуванням вузом.

Особливо хочеться сказати про людські якості ювіляра. Він володіє певною витримкою, почуттям справедливості і турботою про колег.

Насамкінець відмітимо, що Віталій Іванович зустрів свій ювілей в плідній творчій діяльності і побажаємо йому доброго здоров’я і багато літ активного наукового ентузіазму.

Петро Дрогомирецький,
доцент кафедри загального
і германського мовознавства