Володимир Єшкілєв: Цісар і вертикалі (у присмерках одного проекту)

Центральноєвропейська ілюзія вичерпується. Кордони узбічних та трансатлантичних імперій, розхитані у кінці вісімдесятих, знов чорніють запевненими лініями. Примара «матки Австрії», викликана із задньої кишені історії у дев’яності, ще бентежить фантазію романтиків й оборонців «останніх територій», але місця для її актуальности досі не знайдено. Балто-Чорноморський та подібні до нього альянси надійно загубилися серед інтеграційних паперів.

Нам, вочевидь, не судилося стати великим і потужним памперсом поміж Росією і НАТО. Єдине, що тішить: нікому іншому теж не судилося (тут ми складаємо класичну дулю, заплющуємо очі і робимо відчайдушний оберт на 360 градусів).

Світло Сходу і Закон Заходу знову розділили та відмірили.

Справа Рібентропа-Молотова вкотре виявляється живішою за живе колискою політичних дежавю.

А нам лишається, либонь, час від часу пірнати в історичну напруженість минулих століть і згадувати милі збоченства, з яких виникають ілюзії.

Деякі історики вважають, що центральноєвропейська ідея вперше фіксується у листах Ізабели Пармської (у 1760-1763 рр. дружини цісаря Йосифа Другого, ерцґерцогині Австрійської та імператриці Священої Римської імперії) до її братової Марії Кристини. Граскі у дослідженні «Die Persoenlichkeit der Infantin Isabella von Parma» (1959) наполягав, що стосунки між принцесами були більш ніж дружніми (також фатальними для невдахи-імператора), але ми не насмілимося турбувати короновані тіні Гофбургу й стверджувати, що саме лесбійські пристрасті прискорили пологи концепції Європейського Центру.

Борис Акунин: Мечта об Украине

Прошу извинения у украинских читателей блога, которым имя Василя Вышиваного, я полагаю, хорошо известно. Но я узнал подробности этой грустной судьбы недавно, и она меня  растрогала (вот самое точное слово).  Это совершенно отдельная и очень интересная тема: когда член монаршего дома воспринимает высокое рождение не как подарок судьбы, а как бремя ответственности и в новой, чрезвычайно неромантической реальности пытается соответствовать романтическому образу принца-шармана.  Я не имею в виду шоуменов с пышной родословной, которые обожают фотографироваться в орденах и лентах. Речь о людях, которые действительно стремились сыграть важную роль в истории своей страны или человечества, не имея для того никаких креденциалов кроме августейшего происхождения. Некоторым это в той или иной степени даже удавалось: испанскому Хуан-Карлосу, камбоджийскому Нородому Сиануку, болгарскому Симеону Саксен-Кобургу, шведскому Фольке Бернадоту. Но большинство прекрасных принцев 20 столетия так и не сумели совершить никаких эпохальных деяний, однако дорого заплатили за дум высокое стремленье.

Вот одна из таких историй.

Руслан Делятинський: Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст.

Собор Святого Воскресіння Христвого в Івано-Франківську (давньому Станиславові)

Національне відродження українського народу багато в чому залежало від Греко-Католицької Церкви, становище якої протягом ХІХ ст. змінювалося. Давши поштовх до розвитку національного руху (греко-католицьке духовенство було ініціатором і організатором багатьох просвітніх і господарських товариств у 1880-90-х роках), Греко-Католицька Церква опинилась на його узбіччі, що обумовлювалося політизацією національного руху й переобранням на себе світською інтелігенцією ролі провідника народу. Отже, дослідження історії УГКЦ у ХІХ ст. становить значний науковий інтерес.
Зокрема, не розробленою є проблема історії окремих єпархій Греко-Католицької Церкви, що робить їх дослідження перспективним і актуальним з огляду на можливсті вирішення питання про роль окремих єпископів в історії УГКЦ, визначення місця і ролі кожної окремої єпархії в її структурі і т.п. З огляду на це спробуємо коротко висвітлити проблему історії Станіславівської єпархії в структурі УГКЦ вкінці ХІХ ст.
Досліджуючи дану проблему, поставимо собі за мету висвітлити процес створення Станиславівської єпархії в 1790-1885 рр. і діяльність першого Станиславівського єпископа Ю. Пелеша в контексті визначення ролі Церкви в національному житті українського народу в Галичині наприкінці ХІХ ст.

Руслан Делятинський: Петиція Галицького митрополита М.Левицького та Перемишльского єпископа Г.Яхимовича до імператора Франца Йосифа І від 18 березня 1850 року (джерела з історії Станиславівської єпархії УГКЦ)

Автор аналізує історичні обставини виникнення, структуру та зміст петиції галицьких ієрархів у справі створення Станиславівської єпархії, порівнює цей документ із меморіалом митрополита А.Ангеловича 1806 р., листом митрополита М.Левицького до Галицького намісництва 1825 р., звітом о. декана М.Малиновського до Риму 1842 р. для виявлення спільних аргументів. Вкінці висвітлено практична реалізація положень петиції в процесі канонічного заснування Станиславівської єпархії у 1850 – 1885 рр.

Дослідження будь-якого історичного процесу чи події здійснюється на підставі виявлених історичних джерел. Останні, як зазначає вітчизняний історик С.Павленко, не тільки „містять історичні факти”, але й самі є „історичними фактами, а їх поява була важливою подією…”[i]. Це твердження стосується також досліджень з історії Української Греко-Католицької Церкви. Звичайно, за останнє десятиліття джерельна база з основних проблем історичного розвитку УГКЦ (від Берестейської унії 1596 р. до „катакомбного періоду” 1946 – 1989 рр.) значно збагатилася, значною мірою, завдяки науково-дослідній праці Інституту історії Церкви при Львівській Богословській Академії (Українському Католицькому університеті)[ii]. Так, серед проектів ІІЦ УКУ названо видання документації єпископських канонічних візитацій кожної з восьми єпархій Київської Унійної Церкви[iii]. Слід зауважити, що історія окремих єпархій як адміністративно-канонічних одиниць Греко-Католицької, Римо-Католицької чи Православної Церков уже стала предметом дослідження істориків, які не тільки пов’язані з церковними структурами, але й „світських” дослідників історії України[iv]. Все це, отже, сприяє введенню в науковий обіг „нових” історичних джерел. Однак цей процес виявлення, систематизації та опублікування історичних джерел тільки-но розпочався і вимагає значної роботи фахівців. Взагалі, перед вітчизняною історичною наукою, на думку І.Скочиляса, „поряд з необхідністю засвоєння модерних методів дослідження, стоїть не менш важливе завдання виходу із джерельної обмеженості гуманітарних студій, зокрема впровадження в науковий обіг величезного корпусу писемних пам’яток церковного походження…”[v]. Отже, виявлення, джерелознавча критика та публікація джерел з історії окремих єпархій дозволить відновити цілісну картину історичного минулого УГКЦ.

Мар’ян Мудрий: Ще раз про «європейськість» підавстрійської Галичини

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.