Ґюнтер Фелінгер-Ян: Визнати історичну роль династії Габсбургів в Австрії та Європі

 My proposal for Austria’s presidency: if elected, I would seek a comprehensive review of the legal and political legacy surrounding the Habsburg family and Austria’s post-1918 rules on titles of nobility. My objective would be to remove provisions I consider discriminatory, clarify the legal status of the Habsburg family, and recognise the dynasty’s historical role in Austria and Europe—while fully preserving Austria as a democratic republic. This is a proposal about history, equal treatment and Austria’s relationship with its past. - Günther Fehlinger-Jahn.

Моя пропозиція щодо президентства в Австрії: у разі обрання я ініціював би всебічний перегляд правової та політичної спадщини, пов’язаної з родиною Габсбургів, а також австрійських норм щодо дворянських титулів, чинних після 1918 року. Моя мета — скасувати положення, які я вважаю дискримінаційними, уточнити правовий статус родини Габсбургів і визнати історичну роль цієї династії в Австрії та Європі, водночас повністю зберігаючи статус Австрії як демократичної республіки. Ця пропозиція стосується історії, рівного ставлення та взаємин Австрії з її минулим. - Ґюнтер Фелінгер-Ян.

https://x.com/GunterFehlinger/status/2103943919960465541?s=20

Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии: Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности.

"... Мое президентское обязательство на 2028 год: Австрия должна твердо выступать за мирное самоопределение, демократию и права человека во всей Южной Азии. 

Индия — великая цивилизация, но ни одно государство не должно полагать, что границы важнее свободно выраженной воли народа. 

От Кашмира и Пенджаба до Северо-Востока и Юга — на политическое недовольство следует отвечать демократией, диалогом и мирным выбором, а не репрессиями или насилием. 

Я поддерживаю принцип, согласно которому различные народы должны иметь возможность открыто и мирно обсуждать свое конституционное будущее. 

Австрия должна использовать свой голос в Европе и на международной арене для защиты прав человека, демократического диалога и мирного урегулирования конфликтов.

Карта на моем плакате — это политическая концепция для обсуждения, а не изображение официально признанных границ. 

Моя цель — не война и не хаос. Моя цель — более свободная, мирная и процветающая Южная Азия, основанная на согласии, а не на принуждении. 

Став федеральным президентом Австрии, я буду последовательно отстаивать этот принцип: свобода, безопасность и процветание для всех народов".— Гюнтер Фелингер-Ян, кандидат в федеральные президенты Австрии.

***

"... НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией — никакого подписания, никакой ратификации! 

Индия вправе выбрать БРИКС в качестве своей геополитической платформы. Европа столь же свободна в решении вопроса о том, кто получит привилегированный доступ к единому европейскому рынку.

 Реальная картина торговли очевидна: в 2024-2025 финансовом году на рынки ЕС, НАТО и ЕАСТ пришлось около 188,5 млрд долларов (43,1%) индийского товарного экспорта (при подсчете стран, входящих в несколько объединений, только один раз). 

Экспорт в страны - действующие члены БРИКС составил лишь около 80,5 млрд долларов (18,4%). 

Это означает, что демократические европейские и трансатлантические рынки закупают у Индии более чем вдвое больше товаров, чем БРИКС. 

Мой посыл Нью-Дели прост: нельзя рассчитывать на стратегические привилегии со стороны Европы, делая при этом политическую ставку на БРИКС. 

Я призываю Совет ЕС остановить процесс заключения соглашения до его подписания и ратификации и потребовать реальной взаимности, стратегической надежности, честной торговли и уважения к международному порядку, основанному на правилах. 

Европа должна быть сильной, а не наивной. 

НЕТ соглашению о свободной торговле между ЕС и Индией, пока Индия не предпочтет партнерство с демократическими странами участию в БРИКС",  

- Гюнтер Фелингер-Ян | Экономист • Автор • Председатель Австрийского комитета за расширение НАТО | Кандидат в президенты Австрии (выборы 2028 года)

***

"... Я приношу извинения за преступления и несправедливость европейского колониализма XIX века. Европа должна честно взглянуть на свою историю. 

Однако колониализм не может служить вечным политическим алиби для нынешних правительств стран БРИКС. 

Страдания прошлого не оправдывают отрицание геноцида, коррупцию, авторитарное правление, агрессивные войны, поддержку диктаторов или катастрофическое качество управления в наши дни. 

Историю нужно помнить, но в настоящем необходимо требовать ответственности. 

Я отвергаю мысль о том, что любую критику в адрес БРИКС можно просто отмахнуться ссылкой на «колониализм». Ко всем должны применяться одни и те же стандарты: соблюдение прав человека, подотчетность, мир, демократия, верховенство права и эффективное государственное управление. 

Европа должна признать собственные ошибки, но и лидеры БРИКС обязаны отвечать за свои. 

История заслуживает правды, а не оправданий. Нет оправдания отрицанию геноцида. Нет оправдания коррупции. Нет оправдания авторитаризму. Нет оправдания плохому управлению. Нет оправдания агрессивной войне", — Гюнтер Фелингер-Ян, Австрийский комитет за расширение НАТО.

Роксана Харчук: Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками

Українці дивуються, як це росіяни і поляки зійшлися у своїй ненависті до свідомих українців, до українців, які боролися за свою незалежність. 

Та нічого дивного нема. Обидві ці нації колонізували свого часу Україну, українці боролися проти росіян і поляків-колонізаторів. Хмельницький потрапив у москальські лапи саме через шляхетних поляків, що ніколи не бачать далі власного носа. 

Українці боролися також проти угорців-колонізаторів і проти румунів-колонізаторів. 

Таке враження, наче люди не вчили історії України в школі. Невже всі забули, як ділили між собою Україну ці колонізатори? 

Лише Австрsz не залишила після себе в українців ненависті, образи, точніше травми, як тепер прийнято говорити. Навпаки, від Марії-Терезії українська Галичина почала еволюціонувати, принаймні за її часів було знищене "підданське невільництво", тобто рабство селян, а Катерина ІІ, нагадаю, впровадила на російській Україні кріпацтво, це вона купила козацтво за дворянство і знищила Січ. Конституційна монархія Габсбургів була толерантною до всіх національних меншин, тому саме в Галичині розвивалася українська справа, коли в російській частині навіть книгодрукування українське було неможливим. 

Нагадаю про "нову еру", угоду з поляками, яку конструював Володимир Антонович. Довго ця ера не протривала. Поляки завжди були національно сильнішими за українців, навіть у часи поділів Польщі. 

Поляки були і залишаються нацією шовіністичною. І їхня проблема в тому, що вони не хочуть цього визнати. Ото Словацький Юліуш писав про Польщу, що є павичем серед народів, Гомбровіч Вітольд намагався боротися з цією польською манією величі. Однак все це -- як горохом об стінку. Що праві, що ліві, що центристи. Дуже все це сумно. 

Українці, звичайно, не янголи. Українці полякам ніколи друзями не були і не будуть -- я це збагнула у досить молодому віці, навіть в часи, коли поляки гралися в українофільство. 

Але поляки просто поза будь-яким прагматизмом, бо руйнують свій захист від росіян. Руйнують в ЄС усю шляхетну політику паразитування на українцях, що стримують російський вал. Кая Каллас, мабуть, в шоці. 

Лише прагматизм у стосунках між українцями і поляками. Віршики, сльози і розчулення тут недоречні.

Володимир Єшкілєв: Цісар і вертикалі (у присмерках одного проекту)

Центральноєвропейська ілюзія вичерпується. Кордони узбічних та трансатлантичних імперій, розхитані у кінці вісімдесятих, знов чорніють запевненими лініями. Примара «матки Австрії», викликана із задньої кишені історії у дев’яності, ще бентежить фантазію романтиків й оборонців «останніх територій», але місця для її актуальности досі не знайдено. Балто-Чорноморський та подібні до нього альянси надійно загубилися серед інтеграційних паперів.

Нам, вочевидь, не судилося стати великим і потужним памперсом поміж Росією і НАТО. Єдине, що тішить: нікому іншому теж не судилося (тут ми складаємо класичну дулю, заплющуємо очі і робимо відчайдушний оберт на 360 градусів).

Світло Сходу і Закон Заходу знову розділили та відмірили.

Справа Рібентропа-Молотова вкотре виявляється живішою за живе колискою політичних дежавю.

А нам лишається, либонь, час від часу пірнати в історичну напруженість минулих століть і згадувати милі збоченства, з яких виникають ілюзії.

Деякі історики вважають, що центральноєвропейська ідея вперше фіксується у листах Ізабели Пармської (у 1760-1763 рр. дружини цісаря Йосифа Другого, ерцґерцогині Австрійської та імператриці Священої Римської імперії) до її братової Марії Кристини. Граскі у дослідженні «Die Persoenlichkeit der Infantin Isabella von Parma» (1959) наполягав, що стосунки між принцесами були більш ніж дружніми (також фатальними для невдахи-імператора), але ми не насмілимося турбувати короновані тіні Гофбургу й стверджувати, що саме лесбійські пристрасті прискорили пологи концепції Європейського Центру.

Борис Акунин: Мечта об Украине

Прошу извинения у украинских читателей блога, которым имя Василя Вышиваного, я полагаю, хорошо известно. Но я узнал подробности этой грустной судьбы недавно, и она меня  растрогала (вот самое точное слово).  Это совершенно отдельная и очень интересная тема: когда член монаршего дома воспринимает высокое рождение не как подарок судьбы, а как бремя ответственности и в новой, чрезвычайно неромантической реальности пытается соответствовать романтическому образу принца-шармана.  Я не имею в виду шоуменов с пышной родословной, которые обожают фотографироваться в орденах и лентах. Речь о людях, которые действительно стремились сыграть важную роль в истории своей страны или человечества, не имея для того никаких креденциалов кроме августейшего происхождения. Некоторым это в той или иной степени даже удавалось: испанскому Хуан-Карлосу, камбоджийскому Нородому Сиануку, болгарскому Симеону Саксен-Кобургу, шведскому Фольке Бернадоту. Но большинство прекрасных принцев 20 столетия так и не сумели совершить никаких эпохальных деяний, однако дорого заплатили за дум высокое стремленье.

Вот одна из таких историй.

Руслан Делятинський: Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст.

Собор Святого Воскресіння Христвого в Івано-Франківську (давньому Станиславові)

Національне відродження українського народу багато в чому залежало від Греко-Католицької Церкви, становище якої протягом ХІХ ст. змінювалося. Давши поштовх до розвитку національного руху (греко-католицьке духовенство було ініціатором і організатором багатьох просвітніх і господарських товариств у 1880-90-х роках), Греко-Католицька Церква опинилась на його узбіччі, що обумовлювалося політизацією національного руху й переобранням на себе світською інтелігенцією ролі провідника народу. Отже, дослідження історії УГКЦ у ХІХ ст. становить значний науковий інтерес.
Зокрема, не розробленою є проблема історії окремих єпархій Греко-Католицької Церкви, що робить їх дослідження перспективним і актуальним з огляду на можливсті вирішення питання про роль окремих єпископів в історії УГКЦ, визначення місця і ролі кожної окремої єпархії в її структурі і т.п. З огляду на це спробуємо коротко висвітлити проблему історії Станіславівської єпархії в структурі УГКЦ вкінці ХІХ ст.
Досліджуючи дану проблему, поставимо собі за мету висвітлити процес створення Станиславівської єпархії в 1790-1885 рр. і діяльність першого Станиславівського єпископа Ю. Пелеша в контексті визначення ролі Церкви в національному житті українського народу в Галичині наприкінці ХІХ ст.

Руслан Делятинський: Петиція Галицького митрополита М.Левицького та Перемишльского єпископа Г.Яхимовича до імператора Франца Йосифа І від 18 березня 1850 року (джерела з історії Станиславівської єпархії УГКЦ)

Автор аналізує історичні обставини виникнення, структуру та зміст петиції галицьких ієрархів у справі створення Станиславівської єпархії, порівнює цей документ із меморіалом митрополита А.Ангеловича 1806 р., листом митрополита М.Левицького до Галицького намісництва 1825 р., звітом о. декана М.Малиновського до Риму 1842 р. для виявлення спільних аргументів. Вкінці висвітлено практична реалізація положень петиції в процесі канонічного заснування Станиславівської єпархії у 1850 – 1885 рр.

Дослідження будь-якого історичного процесу чи події здійснюється на підставі виявлених історичних джерел. Останні, як зазначає вітчизняний історик С.Павленко, не тільки „містять історичні факти”, але й самі є „історичними фактами, а їх поява була важливою подією…”[i]. Це твердження стосується також досліджень з історії Української Греко-Католицької Церкви. Звичайно, за останнє десятиліття джерельна база з основних проблем історичного розвитку УГКЦ (від Берестейської унії 1596 р. до „катакомбного періоду” 1946 – 1989 рр.) значно збагатилася, значною мірою, завдяки науково-дослідній праці Інституту історії Церкви при Львівській Богословській Академії (Українському Католицькому університеті)[ii]. Так, серед проектів ІІЦ УКУ названо видання документації єпископських канонічних візитацій кожної з восьми єпархій Київської Унійної Церкви[iii]. Слід зауважити, що історія окремих єпархій як адміністративно-канонічних одиниць Греко-Католицької, Римо-Католицької чи Православної Церков уже стала предметом дослідження істориків, які не тільки пов’язані з церковними структурами, але й „світських” дослідників історії України[iv]. Все це, отже, сприяє введенню в науковий обіг „нових” історичних джерел. Однак цей процес виявлення, систематизації та опублікування історичних джерел тільки-но розпочався і вимагає значної роботи фахівців. Взагалі, перед вітчизняною історичною наукою, на думку І.Скочиляса, „поряд з необхідністю засвоєння модерних методів дослідження, стоїть не менш важливе завдання виходу із джерельної обмеженості гуманітарних студій, зокрема впровадження в науковий обіг величезного корпусу писемних пам’яток церковного походження…”[v]. Отже, виявлення, джерелознавча критика та публікація джерел з історії окремих єпархій дозволить відновити цілісну картину історичного минулого УГКЦ.

Мар’ян Мудрий: Ще раз про «європейськість» підавстрійської Галичини

Найскладнішою частиною осмислення минулого є встановлення його зв’язку із сучасністю. Це – ключ, без якого ні минулому, ні теперішньому, ні навіть майбутньому не можна приписати жодного сенсу. На жаль, сучасний образ історії підавстрійської Галичини є результатом кількох ностальгійних традицій – польської, української, єврейської. Він наскрізь позбавлений зв’язку із сучасністю.

Попри національні різниці, у цьому образі можна знайти спільну рису – Галичина уявляється ареною останньої битви Добра і Зла, які визначають мало не долю всього світу та людської цивілізації.

«Не дурім себе з відстані споминів»

Не хочу думати, що ця ностальгія – єдиний зв’язок між давно минулою підавстрійською і сучасною (українською, пострадянською) Галичиною. І чи був справді той галицький рай? «…Це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові», – так з тридцятилітньої відстані писав про Галичину (щоправда, уже міжвоєнну) в мемуарній оповіді «Атлантида» польський письменник і журналіст Анджей Хцюк, виходець із Дрогобича, який 1939 року залишив рідне місто і мав змогу повертатися до нього тільки у спогадах. Анджей Хцюк належав до кола паризької «Культури» і був одним з небагатьох східногалицьких поляків, хто намагався (хоча й не завжди успішно) не піддатися ілюзії втраченого раю.