Сергій Чаплигін: Політична топографія: лекція перша

“ПРАВІ” – “ЛІВІ”
Початок вживання понять “праві” – “ліві” щодо характеристики політичних сил походить з історичного преценденту – моменту розміщення депутатів на Установчих зборах Франції (Assemblée constituante) 1789 року.
Тоді з правої сторони залу розмістилися “роялісти” – прихильники монархії та Церкви. Ця обставина поклала початок ототожненню консервативних політичних позицій з терміном “праві”. Революціонери та радикальні демократи розмістилися ліворуч. З тих пір ті політичні сили, які вимагали негайного переходу до нових політичних форм влади, нового суспільного устрою отримали назву “ліві”.
В центрі, відповідно, розмістілися ті, хто виступав за організацію політичного устрою Франції на кшталт британського.
В подальшому ця модель отримала широке розповсюдження і в інших парламентах, а з часом поняття “праві-ліві” стали застосовувати до всіх політичних сил в залежності від їх ідейних позицій.
Ця розсадка сприяла всій подальшій лінійній картині розуміння політичної структури в ХІХ-ХХ століттях, а також породило ряд концептуальних проблем, пов’язаних з проекцією тих політичних позицій на сьогоднішню дійсність.

ЕКСКУРС ДО ІСТОРІЇ: ПРОСВІТНИЦТВО
Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, так званого “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.
Це був якісно та принципово відмінний від попереднього етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу опиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.
“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Д. Зелений: Нові ліві, нові праві і нові анархісти

Сучасний лівий націоналізм спирається на двох незагарпунених буржуазною пропагандою „китів”, а саме: антиколоніалізм („повернення ідентичності”) та антикапіталізм („актуалізована соціальна ідея”) Антиколоніалізм полягає у відродженні справжнього, неспотвореного імперською магією етнічного „Я” суб’єкта, колектива, народу, нації. Сьогодні його прихильники активні у Західній Європі, Південній Америці і трохи в Африці.

Антиколоніальні „рухи за визволення” діляться на дві досить умовні частини: правоспрямовані, тобто на тих, хто апелює до історичної пам’яті і народних архетипів і лівоспрямовані, головною мотивацією котрих виступає класова ідентичність, котра у свою чергу нерозривно пов’язана із національною. Таким чином, якщо перших умовно можна назвати „націонал — соціалістами”, то других, відповідно — „соціал — націоналістами”. Нас, природно, цікавлять останні, позаяк реакційно налаштовані земляки — реваншисти нам не друзі, хоча, правду кажучи — і не вороги. В кожному разі "рідний реакціонер завжди приємніший іноземного революціонера". Лівий націоналізм грунтується на очищеному від ортодоксальної маячні марксизмі, в той час як з’являються замішані на анархізмі, представниками котрої в Україні є група „Бриколаж”, я, і інші невідомі адепти новітньої Н-А доктрини. Про це дещо пізніше, а зараз поговоримо про тих, кого можна назвати лівими націоналістами і чи може лівий бути націоналістом взагалі. Почнемо з кінця — так насправді, лівий (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) і постійна апеляція до інтернаціонаціоналізму, наскільки органічно вони співвідносяться з патріотизмом? Так, саме із патріотизмом, оскільки англомовна калька слова „націоналізм” в перекладі з тієї ж англійської означає „патріотизм”, тобто „любов до Батьківщини” (не плутати з ксенофобією і шовінізмом). Спобуємо, як справжні євреї, поставити зустрічне питання — а чому, власне кажучи, я український (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) не можу любити свою Батьківщину, своїх батьків, свої сім’ю без шанса бути звинуваченим у надмірній „традиційності”, ніби-то не притаманній для справжніх лівих? Хто, як не я і хто замість мене любитиме вищеназване і чому вони? Відповідь проста як уміння їздити на велосипеді — раз навчився і вже не розучишся — раз осягнув і більше не помилишся — немає жодних підстав віддавати ці, зрештою природні і сакральні почуття різним консерваторам від політики, мракобісам, реваншистам, окупантам і імперіалістам. Причому не лише чужоземним, але і своїм теж. Українські ксенофоби (а я переконаний, що попередній жарт про реакціонера-революціонера справжні революціонери зрозуміли) і вітчизняні реакціонери не кращі за російських, польських, румунських, які там ще ходили стежками нашої історії. Різниця між ними лише у тому, що український реакціонер (окупант-реваншист-імперіаліст) поняття потенційне, в той час як будь-який чужоземний — онтологічне. Словосполучення „лівий націоналізм” складається із двох слів. В українській мові це означувальний прикметник і наступний за ним іменник. Насправді жодне із них не визначає, але органічно доповнює інше, недоречне і беззмістовне без слова-супутника.

В нашій семантиці „лівий” — це антикапіталістично налаштований і класово свідомий революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер. В тій же семантиці „націоналіст” — це антиколоніально налаштований той самий, але вже національно орієнтований революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер.

Олег Жерноклеєв: Час і життя розставлять все на свої місця (інтерв'ю)

Жерноклеєв Олег Станіславович народився 1967 р. у м. Львові. Кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, директор Інституту розвитку суспільства. Автор книг "Українська соціал-демократична партія (1899-1918)" (1997), "Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії" (2000), кількох десятків наукових статей з історії соціал-демократичного руху та етнополітичних процесів в Україні, співавтор колективних монографій "Соборність України: історія і сучасність" (1999), "Національні меншини України у ХХ столітті" (2000), "Західно-Українська Народна Республіка: Історія" (2001). [станом на 2020 р. - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника].

- Чим для Вас, багаторічного дослідника соціал-демократичного руху, є соціал-демократія? У чому, на Ваш погляд, основна суть соціал-демократичної ідеї? Могли б Ви її сформулювати коротко, чітко і зрозуміло для кожного?

- Сутність ідеології соціал-демократизму - це всебічне звільнення кожної конкретної людини і надання їй рівних з усіма можливостей для всебічного розвитку (те ж стосується і суспільства в цілому, його звільнення від диктату держави, національного гніту тощо). Фактично це те, що декларував, але не зміг досягти класичний лібералізм в силу своєї обмеженості, акценту лише на свободі, її абсолютизації, яка тягне за собою нерівність, збагачення одних і злидні мільйонів інших. У соціал-демократизмі свобода врівноважена солідарністю, а отже належною допомогою і піклуванням суспільства про своїх членів, і насамперед про слабших, малозабезпечених, знедолених внаслідок тих чи інших обставин. Це знайшло свій вираз у формулі Л. Жоспена: "Так - ринковій економіці, ні - ринковому суспільству". Таким чином, соціал-демократизм - це гармонійне поєднання свободи і солідарності (відповідальності за долю інших), що в сумі дає справедливість. Метою соціал-демократичного руху є справедливе, демократичне суспільство загального добробуту.

І невипадково саме соціал-демократія стала першою в історії політич-ною силою, яка в умовах формування індуст-ріальних суспільств з ринковою економікою у провідних європейських країнах (XIX століття) рішуче виступила на захист прав найширших верств народу, і передусім їх соціально-економічних потреб та інтересів, під гаслами соціальної справедливості, рівності і демократії. Ми часто не знаємо або не замислюємось над тим, що такі елементарні, вже звичні для всіх речі, як 8-годинний робочий день, недільний вихідний, рівність жінок з чоловіками, загальне виборче право і багато інших питань вперше в історії (а це було в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття) були поставлені на порядок денний політичного життя саме соціал-демократичними партіями. І вони боролись за втілення своїх вимог шляхом організованого страйкового і мітингового руху. Потім ця боротьба була перенесена в парламенти. Всі ті елементарні права відвойовувались поступово, крок за кроком. У кінцевому підсумку теперішні рівень та якість життя західноєвропейських країн, їхні досягнення у розвитку демократії та прав людини - це значною мірою історична заслуга соціал-демократії.