Максим Гах. «Aurora Borealis». Видавництво Жупанського, 2025, 800 с.

 Максим Гах. «Aurora Borealis». Видавництво Жупанського, 2025, 800 с.

Масштабний твір, події якого розгортаються поперемінно в двох часових лініях. 

Це минуле часів Давньої Греції та майбутня альтернативна історія, в якій Римська Імперія не занепала, а розвинулась та існує в наш час.

Іноді правда трохи набридала дзеркальна тотожність подій, які йдуть паралельно: минуле-майбутнє, минуле-майбутнє, але це не критично.

Тож, до сюжету. Події минулого описують подорож молодого хлопця Арістея, який вирушає на пошуки батька в суворі землі Скіфії. Поступово ця мандрівка стає епохальною, бо змінює сталі уявлення про світ, коли Арістей і його прибічники стикаються з культом Великої Матері. Такий тревелог, навіть, описують тогочасні автори і історія доходить до нас в вигляді рукописа "Подорож на Північ".

В сучасному же альтернативному майбутньому в руки антиквара Віктора Ерфе потрапляє давньо-скіфський амулет. Не Скіфська Пектораль, нажаль, а щось набагато цінніше. Те, що допоможе дістатися до істиних знань та пізнати любов Великої Матері.

І Віктор ступає на майже ідентичну стежку, ту, якою 1.5 тисячі років тому йшов Арістей. Ну, звісно, він, як сучасна людина підготовився по повній: заручився підтримкою впливових людей, зі всіма спецслужбами питання улагодив, "Подорож на Північ" прочитав (не до кінця, але вже що є).

І як ви могли вже здогадатися, всі дороги привели в Рим (ні) до Великою Матері. Але спойлерити не буду, тільки скажу, що матуся виявилась паразитом ще тим. Пийте, їжте милі гості, але не забувайте, що ви випадкові мешканці на цьому святі життя.

А загалом, роман вельми цікавий, події розгортаються динамічно, сюжет непередбачуваний, читається легко.

(с) Анна Литвиненко

Андрій Поцелуйко: Науковий і художньо-філософський способи опису суб’єктивного досвіду

 Людина не лише переживає світ, а й постійно намагається зрозуміти те, що з нею відбувається. Страх, бажання, любов, прагнення до перемоги, відчуття сили чи безсилля — усе це безпосередньо дане нам як суб’єктивний досвід. Проте описати такий досвід можна по-різному. Наука прагне пояснити його через механізми, які можна досліджувати, вимірювати й перевіряти. Філософія та мистецтво можуть ставити інше завдання — не стільки виміряти переживання, скільки розкрити його внутрішній зміст, структуру та значення для людського існування.

Науковий опис прагне максимально відокремити переживання від особистої інтерпретації. Наприклад, якщо людина говорить: «Я відчуваю силу, коли долаю перешкоду», психологія може досліджувати це через поняття мотивації досягнення, відчуття компетентності, саморегуляції, винагороди чи соціального порівняння. Суб’єктивний досвід у такому випадку стає предметом дослідження: його можна пов’язувати з поведінкою, фізіологічними процесами та іншими змінними. Сила науки саме в тому, що вона прагне перетворити індивідуальне переживання на феномен, який можна описати незалежно від конкретної людини.

Однак науковий опис не вичерпує всього того, що означає переживати певний стан. Факт того, що певне переживання пов’язане з активністю конкретних мозкових систем або певним психологічним механізмом, ще не передає повністю, як це переживання відчувається зсередини. Саме тут стають важливими феноменологія, філософія та мистецтво. Вони можуть звертатися безпосередньо до якісної сторони досвіду — до того, як світ відкривається людині в конкретному стані.

Роксана Харчук: Про повноту української літератури

У нас склалося хибне враження, наче ми бачимо українську літературу, зокр. літературу 20 ст., уповні. 

Думаю, це велика помилка. Напр., відкрила для себе цього літа еміграційного письменника Федора Дудка, автора роману-тетралогії з доби української революції 1917--1921 рр. «В заграві». Однак найцікавішим мені видається його історичний роман про Мазепу "Великий гетьман", що витримав 2 вид.: 1936 р. і 1948 р. 

Українські видавці роблять кардинальну помилку, коли переважно свої зусилля спрямовують на перекладну літературу (хоча я розумію, що під перекладну літературу вони отримують гранти, тому займатися перекладами вигідно). 

Аналогічно ми прагнемо перекладати найсучасніших наших письменників іноземними мовами, оминаючи класиків. Класики мертві, тому слово за живими. Однак часто мертві класики мають більшу вагу для культури і для розуміння України, ніж живі. 

Федір Дудко  (7 травня 1885 - 1 березня 1962) однозначно має значення для української літератури, бо він написав роман про Мазепу, потрактувавши історичну місію цього гетьмана адекватно. Однак що означає "адекватно" для інтелектуалів, для яких поняття історичної правди не має жодного значення? 

Саме тому в Україні й немає видавця, який спроможний перевидати традиціоналіста Федора Дудка чи авангардиста Андрія Крижанівського. Підкреслю: ніхто їх не перевидасть, окрім самих же українців. 

Сучасні письменники і видавці мають розуміти, що з таким підходом до літератури їх теж забудуть. Бо гарно писати про пам'ять теоретично, але складно втілювати теорію в практику. 

Дуже сумно дивитися на так званий український книжковий ринок, в якому визначено зовсім не ті пріоритети, в якому панують ідеї, які зазнали краху, який не здатний формулювати ідеї власні. Поки що зацікавлені можуть прочитати роман про Мазепу Федора Дудка на Діаспоріані.

Андрій Поцелуйко: Станіславський феномен як інтелектуальна територія: Олег Гуцуляк, Володимир Єшкілєв і народження українського літературно-філософського постмодерну

 Коли наприкінці ХХ століття в українській культурі заговорили про Станіславський феномен, передусім ішлося про появу нового покоління письменників Івано-Франківська, які радикально змінили уявлення про можливості української літератури. Вони відмовлялися від застарілих канонів, руйнували межі між високою та масовою культурою, активно використовували іронію, гру, цитатність, постмодерну фрагментарність і створювали тексти, що відчутно відрізнялися від попередньої традиції. 

Проте з часом стало зрозуміло, що Станіславський феномен був не лише літературним угрупованням чи локальною мистецькою модою. У його середовищі сформувався значно ширший інтелектуальний простір, де художня творчість поєднувалася з філософією, культурологією, релігієзнавством, історією ідей та осмисленням цивілізаційних процесів. 

Найбільш послідовно цей вимір розвинули Олег Гуцуляк і Володимир Єшкілєв, завдяки чому Станіславський феномен набув характеру літературно-філософського явища.

Особливість цього покоління полягала в тому, що воно прийшло в літературу в момент історичного зламу. Розпад радянської системи відкрив доступ до величезного масиву заборонених або маловідомих текстів — від західної філософії до езотеричних учень, від сучасної антропології до праць із історії релігій. Для багатьох українських інтелектуалів 1990-х років це було відчуття раптового розширення культурного горизонту. Література переставала бути лише сферою художнього письма і ставала способом орієнтації в новій реальності. Саме тому в середовищі Станіславського феномену виникло прагнення поєднати естетичний експеримент із пошуком нових світоглядних моделей.

Володимир Єшкілєв

став одним із найяскравіших представників цього інтелектуального повороту. Його творчість важко звести лише до художньої прози, адже вона постійно виходить у простір есеїстики та філософського коментаря. У його текстах культура постає як складна система символів, міфів і знаків, що формують людське бачення світу. Єшкілєва цікавить не лише сюжет, а й прихована логіка культурних процесів: чому одні міфи виживають століттями, як змінюється уявлення про духовність у добу постмодерну, яким чином масова культура поглинає й переосмислює сакральні смисли. Його проза насичена алюзіями на європейську філософію, християнську традицію, герметизм, модерністську та постмодерну літературу. Читач опиняється в тексті, який вимагає не лише емоційного співпереживання, а й інтелектуальної співучасті.

Роксана Харчук: Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні

Прочитала розмову з Іллею Авербухом в "Українському тижні"  про те, як він викладає українську літературу в Мічигані. 

Головна думка: показати Україну не як травмовану й цікаву країну, а як складний культурний світ. Авербух наголошує на мультикультурності України. Саме цим, а не травмою, на його думку, вона й цікава його студентам. 

Можливо. Але мені здається, що так дослідник не вперше створює ідеалізовану, пасторальну картинку українського світу. 

Насправді український світ -- це постійна боротьба, боротьба навіть в плісняві Застою. Після 1991 року вже чимало писалося про постколоніальну ситуацію України, про рожеві окуляри, крізь які варто дивитися на світ. Щоправда, подивитися на світ крізь рожеві окуляри не вийшло, бо світ живе поки що за зовсім іншими законами -- на жаль, звірячими. Доба гуманізму взагалі скінчилася з російсько-українською війною, якщо хтось іще цього так  і не зрозумів. Права людини поступаються перед правами політичних націй. Національні інтереси правлять світом. 

Становлення ж України як політичної і постколоніальної нації має характерну особливість: фактично Україна була б стерта вже у 1980-х завдяки денаціоналізації в СССР. Випадковість (Чорнобиль) змінила ситуацію докорінно. Чорнобиль відродив Україну як майбутнього політичного гравця. Всі радянські громадяни (незалежно від свого походження) ідентифікували себе як радянських людей, тобто русскіх. Мене абсолютно не переконує теза, наче Хрущов, Брежнєв, Громико і т.д. були українцями і будували СССР як українці. Були вони радянськими людьми, будували СССР як радянські люди. 

До речі, Бандера попри те, що був громадянином 2 Речі Посполитої, почувався таки українцем, і то політичним українцем. Бо українці у 19 ст. були нацією волонтерів (громад), у 20 ст. -- нацією дисидентів. 

Що я хочу цим сказати? Прикро, що Ілля Авербух, який є все ж одним із найвідоміших викладачів української літератури в США, так і не розуміє особливості української літератури, яку визначив Сергій Єфремов. Ця література в умовах не тільки імперської Росії, а й у сприятливіших умовах Австро-Угорщини була головним мотором формування української політичної нації. В СССР українська література зберегла українську мову як головний маркер нації, що існувала винятково на папері під назвою УРСР. 

Прекрасно, що в нас є авангард типу Хвильового, Семенка, Шкурупія. Однак американським студентам треба донести, що ці авангардисти підпорядковувалися вимогам соцреалізму. Вони фальшували історичну правду. Петлюра для них не був українським героєм, хоча і Петлюра, і Мазепа, і Бандера (хай вони потерпіли поразку) нині є для українців героями, бо вони заплатили власним життя задля ідеалу української держави. Далекоглядність Шевченка полягає саме в тому, що й після поразки він вважав Мазепу героєм України. І цим він творив не міф, а українську суб'єктність. 

Література нині має формувати в українських громадян різного походження головну ідею: нам треба зберегти свою державу і свою ідентичність у цій війні. Усі ми почуваємося українцями. Ми жертвуємо (кожен по-своєму) заради України -- вільної країни вільних людей. Країни, що протистоїть авторитарній Росії й цілій цивілізазії диктатур: Китаю, Північної Кореї, Ірану і їм подібним. 

Ілля Авербух звертає увагу на те, що український націоналізм є визвольним. Саме так. Свобода Україні і всім народам -- саме в цьому й полягає сенс української національної ідеї, яка, як казав один політик, не спрацювала. Він помилився: українська національна ідея чи не єдина нині реальна ідея, ідея, за яку платиться життям, яка працює на всі 100. Тому вона й переможе. 

Розмову з Авербухом читати цікаво, але в силу власного архіїзму я з ним сперечаюся)))

Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Андрій Бондар: Чому нам не потрібна російська література

Іноді думаю, що російська література не тому нам не потрібна, що шкідлива чи ворожа, і навіть не тому, що погана чи неякісна, а тому, що морально неспроможна, пасивна і глибоко сервільна.

 Література, що досі не спромоглася на жодну видиму спробу художньої критики тієї антропологічної катастрофи, в якій опинилася їхня країна, і просто проспала народження домотканого фашизму, ніяк не може бути для нас обʼєктом зацікавленості. 

В цієї літератури відбитий нюх і слух. У неї цироз печінки і поганий запах з рота. Летаргія і гібернація. 

Іншими словами, вона нічому не вчить і нічого не змінює в людях. Література, що вигадала «маленьку людину», колись вийшла з «Шинелі» Гоголя, щоб сьогодні зайти в службистський кітель Фандоріна.

Олег Гуцуляк: " Від Сходу й на Заході не втечеш..."

 "Рекреації" від Дмитра Білого.

Хомський дослав ще один патрон у вінчестер, поправив комір плаща, насунув на очі стетсон і рушив по розпеченій сонцем прерії. Вітер гнав перекотиполе, геть як у степах рідної Кубані. Попереду лежав Чортопіль - мертве місто, де за кожним рогом могла чекати куля.

"Рекреації" від Ігоря Скрипника.

Буенос-Айрес - це ще те місто, подумав Мартофляк. Якось так сталося, що, працюючи у посольстві, я полюбив його вулиці, його костели, його крамниці, його пишнотілих жінок. Дивні й химерні сни сняться мені тут. Час від часу ходжу випити з американськими ЦРУшниками й швайцарським атташе Попелем. Всі ми тут дипломати, всі трішки шпигуни й трішки революціонери...

"Рекреації" від Всеволода Нестайка.

- Слухай, - запитав Вітасик Білинкевич,. - а якщо вистежити того пана Винничука, то ми потрапимо в країну сонячних зайчиків?

- Не знаю, - відповів Немирич із набитим ротом.

Немирич, як відомо їсть усі цукерки - аж до найтвердіших козинаків. І не лусне. Це вам навіть Штундера підтвердить!

«Рекреації» від Василя Шкляра.

...Після невдалої спроби взяти Чортопіль повстанський загін відступав. Червоні в рогатих шапках-будьонівках були поряд, вони йшли їхніми слідами, майже дихали в спину.

Марта через плече оглянулася на повстанців. Похмурі чоловіки мчали за нею верхи. Мовчазний Штундера, чубатий Немирич, Білинкевич у смушковій шапці. Всі вони довірили життя їй - отаманші Марті...

"Рекреації" від Андрія Мітовського.

Входить кіт Мурчик Немирич.

Студент Андрій Хомський. Киць, киць. Білинкевичу, у тебе знову той фарбований козел на лекції випендрювався?

Студент Алекс Білинкевич. Авжеж, як без цього? Розказував, як його баба в комнезамі геройствувала.

Хомський. А Ярослава Крисака хвалив?

Білинкевич. А як без цього (гладить кота).

Кіт Мурчик Немирич. Ну що ви все про сумне та про сумне! Березень же скоро... втім, березень - не виняток... А цього вашого фарбованого зводіть до ветерина-ара...

"Рекреації" від Олега Гуцуляка.

Ворота славного хозарського міста Ір-Шатанаїма, званого в склавинів Чортополем, прочинилися. На воротах був древній знак жаби, карпада на івриті. Чий то був символ? Хозар? Гицил аланів? Склавинів? Франків?

Хомс-багатар, Немир-ябгу Кероглу, Мар-Тафлак, Олексій Штундер і Білин прослідували верхи на білих конях. Варта привітала їх прохолодно, бо не знала, що вони везуть у кибитці дар для кагана – полонянку на ім’я Марта, яку вже встигли перейменувати на Чичак. Від Сходу й на Заході не втечеш...

Олег Шинкаренко: Традиція Котляревського та сучасна українська література

Як практика стала анархією метамодерну, — текст лекції  письменника Олега Шинкаренка у Музеї книги i друкарства України.

Для розмови про Котляревського та сучасну українську літературу потрібно коротко, наскільки це можливо, розібратися, хто такий був Котляревський. 

Бо велика кількість (навіть причетних до літератури) людей мають з приводу нього певний набір усталених стереотипів. Більшість людей вважає, що Котляревський створив (або почав створювати) сучасну літературну мову, написавши бурлескно-травестійний переспів поеми Вергілія “Енеїда”. Звісно, це правда, але будь-яка правда існує в широкому контексті, і в тих, хто знає цей контекст, розуміння цієї правди буде геть інакше. Зараз я цей контекст покажу і тоді вже спробую переформулювати наш першопочатковий стереотип.

Почнемо з того, що й у XVIII-му сторіччі, коли Котляревський почав писати свою “Енеїду”, і зараз існує багато варіантів української мови. Те що створив Котляревський ні в якому разі не було від початку літературною українською мовою, це був один із діалектів одного з регіонів України, який він обрав для написання “Енеїди” тому, що знав його краще за інші. Цілком можливо, що Котляревський навіть змішав декілька діалектів, але я веду до того, що сучасна українська літературна мова, яку створив Котляревський – це явище випадкове. Якщо би “Енеїду” написав автор з іншого регіону, то наша мова сьогодні виглядала би інакше. Таким чином Котляревський не створив якусь ідеальну українську мову, а лише віддав перевагу одному з її варіантів. 

Друге дуже важливе зауваження стосується самої “Енеїди”. Поема Вергілія була насамперед патріотичним епосом, який мав конкретну задачу – уславити римський народ, показати, що він походить від давніх троянців, місто яких зруйнували греки за допомогою сумно відомого троянського коня, і походження це героїчне, бо троянці багато воювали, перемагали, закохували в себе прекрасних жінок шляхетного і навіть королівського походження, а також засновували міста.

Нічого з цього у “Енеїді” Котляревського немає. А чим же є тоді “Енеїда”? На цю тему було вже написано багато досліджень, і найзмістовнішим з них є текст Миколи Зерова. Він дуже довгий, тому я викладу у тезах. Отже:

Владимир Емельянов: Ассирософия в литературе Серебряного века

Степан Процюк: Олександр Олесь поміж славою і забуттям

Євген Маланюк: Степова Еллада

1.
Повіє  вітер  з  Понту.  Скитський  степ
Прокинеться,  зітхне,  і  буйна  тирса
Зеленим  морем  знов  на  нім  зросте,
І  побіжать  зелені  хвилі.
Ширша
За  синє  море  встане  широчінь.

О  земле  вічна,  ти  —  одна  на  світі!  —
На  небі  —  глибочіє  древня  синь,
Внизу  —  прозора  велетенська  тінь
Від  хмари,  що  жене  південний  вітер.

І  при  балках  оселі  заквітчав
Вишневий  цвіт,  розквітлий  снігом  сонця,—
Твій  шлюбний  цвіт  —  та  срібная  парча…
І  чорні  очі  ваблять  крізь  віконця.

Ой,  вийди  в  сад,  що  бджолами  бренить,
Поглянь:  земля  справляє  з  сонцем  шлюби!
Та  вдарить  час.  Мов  меч,  упаде  мить,
І  нікому  тоді  оборонить
Твою  весну  від  вихору  і  згуби.

2.

А  може,  й  не  Еллада  степова,
Лиш  відьма  й  сотниківна  мертва  й  гарна,
Що  чорним  ядом  серце  напува
І  опівночі  воскресає  марно.

В  безбожній  церкві  —  шабаш,  шум  і  шал.
Кувінька  кнур.  Хтось  бреше  песім  писком.
В  живуче  тіло  мертвая  душа
Вступає  знов.  І  —  ось  вона!  Так  близько!

Труна  свистить,  колуючн.  А  Вій
Залізні  вже  розплющує  зіниці.
Півнів  не  чуть.  І  в  мутній  голові
Горить  одне,  що  все  це  —  ні!  —  не  сниться.

3.

Кричу  в  туман,  в  цвинтарну  млу,
Та  —  ненамарне.  День  настане,—
Жбурнуть  в  розжарену  смолу
Зухвальця  тіло  окаянне.

Під  гул  дзвіниць,  під  гомін  міст,
В  ім’я  краси,  життя  і  ладу,
Високий  виставлять  поміст  —
Навік  четвертувати  зраду.

І  хоч  рубати  буде  кат
Гидку  потвору  вже  на  —  амінь,
Та  довго  ще  живучий  гад
Підскакуватиме  шматками.

Галина Иванкина: Антиутопия?

Я очень долго не желала читать хрестоматийную вещь Евгения Замятина «Мы» — именно потому что её обзывали хрестоматийной. Она считалась изначалом таких кошмаров, как «О, дивный новый мир» Олдоса Хаксли, «1984» Оруэлла и «Москва 2042» Войновича. А ещё, эту вещь неизменно ставили в единый ряд с платоновским «Котлованом» и объединяли общей формулой «глубокий антитоталитарный замысел». Британский ужас Оруэлла с капустной вонью и бытовыми неудобствами перекликался в миром Войновича и упирался в Котлован. Ад мистера Хаксли был стерилен с виду, но давно сгнил изнутри — его первые были не лучше последних и «альфа»-представители смотрелись не умней/не краше всяких «дельт».

Но замятинский мир … это сильно другое. Больше того, когда я наконец-то до него добралась, я увидела совсем иное. Не пугающее и не отталкивающее. А, скорее, завораживающее. Нет, я не хотела бы там жить — я слишком интровертна, чтобы избрать сие в качество личного идеала. Но, тем не менее, это — мощно и свежо. Впрочем, предоставим слово самому автору: «Через 120 дней заканчивается постройка Интеграла. Близок великий, исторический час, когда первый Интеграл взовьется в мировое пространство. Тысячу лет тому назад ваши героические предки покорили власти Единого Государства весь земной шар. Вам предстоит еще более славный подвиг: стеклянным, электрическим, огнедышащим Интегралом проинтегрировать бесконечное уравнение Вселенной. Вам предстоит благодетельному игу разума подчинить неведомые существа, обитающие на иных планетах — быть может, еще в диком состоянии свободы».

Михайль Семенко и украинский панфутуризм

Михайль Семенко и украинский панфутуризм. Манифесты. Мистификации. Статьи. Лирика. Визиопоэзия / Перевод с украинского Анны Белой; комментарий Анны Белой и Андрея Россомахина. — СПб.: Издательство Европейского университета, 2016. — 416 с. Серия: Avant-garde

В издание включены основные манифесты Михайля Семенко — поэта, культуртрегера, организатора первого авангардного объединения на Украине «Кверо», а также лидера и концептолога панфутуризма, реализованного в творчестве представителей таких объединений, как «Аспанфут», «Комункульт» и «Новая Генерация». В книгу вошли также избранные переводы лирики Семенко, факсимильные воспроизведения скандального сборника «Дерзания» (1914) и визиопоэтических экспериментов («Каблепоэма за Океан» и «Моя мозаика»; 1921–1922) — воплощения его теории «поэзомалярства» и «мета-искусства». Впервые в переводе на русский язык представлены ключевые документы украинской ветви славянского футуризма, просуществовавшей с 1914 до 1930 года. Ощутить привкус скандальности и экзотичности футуризма читателю помогут мистификации соратников Семенко, критические публикации его современников, а также богатый иллюстративный материал. Тексты сопровождаются подробными комментариями. Впервые приводится полная библиография прижизненных изданий Семенко, вместе с обложками сорока его книг и альманахов.

Предлагаем вниманию читателей самый первый манифест украинского футуризма (факсимиле и перевод), опубликованный 21-летним Михайлем Семенко в феврале 1914 года.

Почему Прометей?

Почему Мэри Шелли назвала свой роман "Франкенштейн, или Новый Прометей"? Аллегория, кажется, слишком не очевидная. Давайте покопаем. Начнем с того, что во времена Мэри Шелли в Европе(да и не только) бытовало дикое увлечение всем антично-греческим. Поэты дружно воспевали Элладу, дамские платья шились так, чтобы быть похожими на наряды гречанок, а мифами и античными философами зачитывались поголовно все. Так что мы можем списать нашу неспособность сразу увидеть аллегорию на наше невежество в этой области. Ведь многие из нас мифы древней Греции только в школе проходили, и особо в предмет не углублялись. Позор нам. Вот современники Мэри Шелли сразу бы, наверно, поняли аллегорию. Я же, увы, постараюсь рассуждать, основываясь на тех скудных знаниях, что у меня имеются. Итак, приступим.

Полубог Прометей украл у богов огонь. И отдал людям, желая помочь им, облегчить их тяжелую жизнь. — Виктор приоткрыл тайну зарождения жизни. Он жаждал принести пользу человечеству своим открытием.

Огонь с небес в одном случае и сила электричества (молния?) во втором. Между ними есть какое-то родство, возможно, это тоже аллегория.

Прометей своим поступком разгневал богов. Виктор своим поступком тоже разгневал богов (вспомним, что в «Франкенштейне» нет отрицательных персонажей, сюжет развивается именно так, потому что иначе развиваться не может после того, как Виктор, создав Существо, опрокинул первую доминошку. Значит зло в романе — это Познание. Оно пробежало черной кошкой между двумя нашими, в целом, положительными, главгерами. Виктор сунулся туда, куда не следовало. «Украл огонь». Прогневал саму Природу).

Надія Поліщук: Міф про культурного героя: Франкова парадигма

У статті досліджується функціонування авторської моделі міфу про культурного героя, місія якого закодована в питомо Франківській ідеї суспільної праці заради (добра) рідного народу. Вона виявляється на рівні внутрітекстової множинності роману І. Франка “Лель і Полель”, зокрема: драми Ю. Словацького “Лілла Венеда”, міфу про близнюків та суголосних із романом творів письменника – повісті “Петрії і Довбущуки” й оповідання “Хома із серцем і Хома без серця”.  Аналіз міфологічної структури здійснюється крізь призму засадничого для Франкової парадигми мислення принципу дуальності, вираженого в архетипі двійництва. Попри наявність у Франковому тексті усіх необхідних складових (зв’язок із надприродними силами, процес ініціації та випробування (подвиги)), міф про культурного героя залишається незреалізованим. З погляду текстуального аналізу – внаслідок внутрішньої роздвоєності центрального персонажа. З погляду аналітичної психології – через незавершеність процесу індивідуації, а відтак осягнення цілісної особистості (самості) на підсвідомому рівні самого Франка, що символічною мовою міфу передбачало подолання архетипу тіні і поєднання з архетипом аніми.

Ключові слова: міф про культурного героя, мономіф, принцип дуальності, міф про близнюків, цілісність, роздвоєння, архетип аніми, архетип тіні.

Ідея національного (духовного) провідника, що заради рідного народу готовий був скласти на жертовний вівтар самовідданої праці власне життя, раніше чи пізніше, сильніше чи слабше, однак постійно виринала і живила творчу уяву митця тою чи іншою мірою – у багатстві сюжетно-тематичної модифікації, у розмаїтті поетичних і прозових жанрів, у самоповторюваності і автопереписуванні; окреслювала спосіб буття самого митця з усією множиною супровідних наслідків – роздвоєння поміж громадянським обов’язком і правом особистого щастя, розривання між естетичними смаками і дидактичними цілями. Виростаючи у творчості письменника до архетипу двійництва, трансформується у наскрізний для Франкової парадигми мислення принцип дуальності, становлячи “усежиттєвий франківський лейтмотив”: “… діалектика цілісності і роздвоєння – не випадковий епізод чи літературний мотив, хай і часто повторюваний, а перманентний “метасюжет” Франкової життєтворчості, її “нерв”, глибоко мотивований психологічно й світоглядно. Тому ані “цілий чоловік”, ані колізія двійництва ніколи не стали для письменника перейденим етапом і ніколи не були остаточно поховані” [8, с. 146] (Більшою чи меншою мірою тему двійництва порушувано в низці сучасних літературознавчих досліджень: [1-3]; вона становить сюжетний “нерв” щонайменше 2-х франкознавчих монографій: [8; 10]).

Галина Иванкина: Эта многоликая романтика …

«- Романтика! — громко и презрительно сказал Пур Хисс и тут же съежился, заметив неодобрение зрителей. — Да, настоящая романтика! — радостно воскликнул Дар Ветер».
Иван Ефремов. «Туманность Андромеды».

Не так давно, листая какую-то глянцевую ахинею, я отметила, что прилагательное «романтический» употребляется в этом, а равно, как и в другом подобном же, издании столь же часто, как и осточертевшее определение «сексуальный». Но если с этими самыми сексуальностями всё и без того ясно, то в случае с романтикой всё куда как интереснее, сложнее, удивительнее! Ибо очень уж многоликое слово. По сути, романтика — это антипод пошлости, обыденности, примитива. Но в случае с той гламурной прессой, именно романтика начинает выступать, как синоним условного быдло-стиля, того самого простецкого понимания красивых отношений. Читаем, что предлагает пресса в качестве настоящей романтики.

Итак, романтический ужин при свечах (свечи — обязательны!), признания в любвях под шампанское, лепестки роз, расбросанные по шёлковому — красному! — ложу, и — сладенько-долгое, под музычку, соитие. Пошлость? Ужасная. Брутализм на сеновале — лучше, чище и ближе к истине, то есть к природе. А шампанское и самодеятельный стриптиз при свечах — это нечто, вроде поддельных сумочек Louis Vuitton или белого свадебного платья на восьмом месяце беременности. Пошлость. Фи, девчонки! Но в журнале, имеющем аудиторию среди офисных барышень и скучающих домохозяек, это — и есть романтика. Это, ребята, как с духовностью. Что для одной эпохи духовность, то для другой — ровно наоборот.

Романтика 1960-х — свежий ветер, искренние девушки, покорение Вселенной…

…Моя мать, типичная шестидесятница (Хибины, лыжи, технический ВУЗ, Юрий Визбор, мини-юбка, Ernest Hemingway) не очень любит слово «романтика». Точнее, оно ей просто надоело в виду бесконечного, часто бессмысленного, употребления оного в 1960-е. Но я полагаю, что это от разочарования! Их поколение натолкнулось на Застой и увязло в «ковёрно-хрустальном» потребительстве. Другая часть шестидеятников ушла на кухни — петь свои песни без лишних свидетелей. Потом всё это закономерно перетекло в диссидентство и неприятие системы. А всё почему? Романтика оказалась призрачной и, как водится, непрочной. Бригантина разбилась о бытовые трудности, о Прагу-68, о желание быть не просто учёным, а — перспективным доцентом с соотвествующим окладом…

Бируте Амира Ланге-Калавари: «Иллирия, ты колыбель свободы, земля Дардании, святая земля Косово»

Есть народы, сведения про историю которых известны не очень широко. Но, это и побуждает рассказать о них более подробно — что было в их прошлом, как они формировались, какие основные события были в его истории, что есть основные ценности духовной культуры.

Возникает вопрос: а почему  про историю этих народов известно мало? Вероятно, здесь есть несколько причин.

Одна из них-это то, что большинство исторических и культурологических работ написаны на языках тих малых народов, то есть-прочесть данную литературу удается прочесть небольшому кругу людей.

Второе — это тенденция внимания на культуру более могущественных государств, под властью которых часто находились народы, что не смогли отвоевать свою независимость. Например, если народы были под властью империй, то долгие столетия их культура оказывалась малоизвестной, язык и национальные традиции всячески ущемлялись, порой грозя и вовсе исчезнуть из памяти людей. Нужно помнить, что этого можно избежать вполне, если понимать, что культура порабощенных народов может быть верно осмыслена и понята при условии, что ее будут рассматривать отдельно и независимо от влияния поработителей. Если имперские историки скажут, что никакой национальной культуры подневольных народов нет, это вовсе не означает того, что это и действительно так.Что-то забыли,  чем-то сознательно пренебрегли, не писали-все это значительной мерой поспособствовало тому, что древнейшую культуру как бы «забыли».

Ярким примером подобной ситуации есть длительная и драматическая история балканских народов. Различные влияния, что были на протяжении всех этих лет — Римская империя, Византия, Османская Империя и многие другие власти, что угнетали народы, постарались сделать так, чтобы на глаза историков не попали многие немаловажные факты древнейшей балканской земли…

Что  хорошо известно про Балканы? Что там живут издревле славянские народы, переселившиеся на те земли примерно в 5-6 веке… Но.. а что было до этого? Какие народы населяли Балканы еще гораздо раньше? Что являла собой их духовная культура и какое влияние( а этот фактор часто почему-то часто обходят стороной, не уделяя никакого внимания) она имеет на жизнь этих народов сегодня?

Кроме славянских народов, Балканы издревле населяли народы не-славянского происхождения. Так, еще во времена античной Греции к греческому культурному пространству относились народы, населяющие север Балканского полуострова — фракийцы, иллирийцы.  Фракия, кстати говоря, часто встречалась в исторических источниках и в мифологической литературе античности. Это — територия современной Болгарии, земли, сохранившие влияние культуры древнейших народов Европы, что населяли ее с незапамятных времен.

Территория современной Сербии, Македонии, Албании в древности называлась Иллирия. Это имя земля получила благодаря народу, что населял ее. Здесь жили иллирийцы, народ, влияние культуры и языка которого сохранялись в этом регионе на протяжении многих столетий. Что бы не случалось с этими землями, какие бы силы не господствовали на ней-иллирийское духовное начало оказывалось всегда достаточным, жизнеспособным, сильным, умеющим сохраниться , не растворившись в чужих культурах. Мы уже не можем точно сказать, какой был язык иллирийцев, но предполагается, что его остатки хорошо сохранились в албанском языке. Это-единственный язык на земле, сохранивший илллирийский архаичный тип, и потому мало похожий на все другие индоевропейские языки.

Галина Иванкина: Невыносимая изюминистость бытия, или Мясо — вредно!

По большому счёту, чем отличается советская жизнь от жизни современной — я имею в виду именно мироощущение, а не общественно-политические механизмы или, скажем, экономическую систему общества. Только жизнь, как она есть. Первое, что приходит в голову — это дидактическая серьёзность, пронизывающая все сферы бытия. В СССР всё было всерьёз, всё подавалось в расчёте на «взрослого человека», всему придавался не только идеологический, но и культурно-просветительский смысл. Ни одна книга не выходила без аннотаций, без примечаний и ссылок. Помните свои первые «Три мушкетёра», где на последних двадцати страницах вам тщательно разжёвывали, что же имел в виду автор, произнося нижеуказанную фразу…

«В первый понедельник апреля 1625 года всё население городка Менга, где некогда родился автор «Романа о розе», было объято таким волнением, словно гугеноты собирались превратить его во вторую Ла-Рошель»?

Сейчас книги выходят с картинками, иной раз с анимэ-картинками. Потому что это весело, смешно, актуально и лёгенько. Ссылки и примечания издатели не любят — зачем перегружать макет, когда сюда можно поместить ещё ряд иллюстраций? Не по теме? Ну и что? Зато красиво. Современное мироощущение чаще всего базируется на смеховой, развлекательной культуре, если это можно называть словом культура. Клиповость сознания, интерес к сильным раздражителям, простота и тотальная ясность — к сожалению, это бич нашего времени.

Бируте Ланге: Андрейс Эглитис: «Что большего Отчизне дам, чем сердца жар сполна?»

«Впереди у каждого народа идет пылающее сердце поэтов и героев. И никакие проклятья против них не имеют власти!»

Этими словами, сказанными одним из выдающихся деятелей латышской культуры, хочется начать рассказ об одном, значимом и самобытном латышском поэте 20 веке, чья судьба неразрывно связанна с судьбой его многострадального народа в одни из наиболее трагических периодов его истории.  Андрейс Эглитис, «выдающаяся, величавая и монолитная личность», как про него писали его современники. Поэт, который в годы страшных испытаний стал «глазами и ушами своего народа».

Рожденный в 1912 году, он с ранних лет столкнулся с трагизмом, величием, героическими событиями. Его отец, образ которого остался лишь в осколках его детской памяти, погиб при освободительной войне Латвии, в 1916 году. Через всю свою жизнь поэт пронес его смутный, едва уловимый и бесконечно дорогой сердцу образ, который был даже не воспоминанием, а почти нереальным, казалось бы  призрачным видением…