Микола Величкович: Олександр (Олелько) Островський - трагічна і велична доля

 26 червня, в день його пам’яті, згадаємо Олелька (Олександра Павловича) Островського - письменника, драматурга, актора, режисера. З певних причин це ім'я залишалося маловідомим загалу й лише нині повертається до нас із мороку незаслуженого забуття.

Відомостей про життя Олелька Островського досить мало, здебільшого вони фрагментарні й часом мають суперечливий характер. Найбільше відомостей подають листи Володимира Короленка до Х.Раковського, в яких наведено страхітливі факти розгулу чекістського терору в Полтаві 1919-1920 рр. Є ще книга «Розгром Полтави», яку видав у діаспорі Дмитро Соловей (перевидана 1994 року видавництвом «Криниця» у Полтаві).

Достеменно відомо, що Олелько (Олександр) Островський є уродженцем тогочасного повітового центру – провінційного містечка Золотоноша. Щодо дати народження існують розбіжності: зустрічається як 1880, так і 1887 роки. Зате цілком достовірними є дані про походження Олександра. Родина мала давнє козацьке коріння, зростав хлопець у сім’ї повітового справника. Батьки мали достатньо статків, тож змогли дати сину гідну освіту. Олександр навчався у місцевій класичній гімназії, далі вступив на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира. Найбільше талановитий студент цікавився українською історією та літературою.

Саме в Києві викристалізувалися його націонал-патріотичні переконання. Прочитавши брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна», юний Олелько загорівся ідеєю віддати всі свої сили справі визволення України з колоніального ярма.

По закінченню університету, Олександр повернувся до рідної Золотоноші, де обійняв скромну посаду писаря Мушкетової нотарні. Юнак став активним учасником революції 1905 – 1907 рр., входив до нелегальної патріотичної організації «Громада» з центром у Золотоноші, керованої Михайлом Злобинцем. Ймовірно, що Олександр був одним з організаторів Золотоніського повстання у жовтні 1905 р. Уже після революції він пов’язав свою долю з Українською соціал-демократичною робітничою партією і став одним із найактивніших її функціонерів.

В 1906 році, за рекомендацією Олени Пчілки, Олександр вступив до драматичної школи ім. М. Лисенка і через три роки її успішно закінчив. Волею примхливої долі він опинився на Західній Україні в амплуа актора (очевидно, дебютував ще в Золотоніському аматорському театрі). Мешкав у Коломиї, грав на сцені Львівського українського театру. Є версія, що Олександр заприятелював зі знаменитими Тобілевичами та був кумом корифея українського театру Панаса. Саксаганського. Саме на Галичині Олександр зустрів своє кохання - надвірнянську дівчину Галю (також театральну актрису). Згодом вони одружились, народилось двоє доньок.

Як письменник Олелько Островський заявив про себе 1906 року на сторінках «Громадської думки» і «Ради». Спочатку це були фольклорно-етнографічні замальовки та невеликі оповідання, що змальовували побут селянського життя Полтавщини, але їм була притаманна гостра соціальна критика царського уряду.

Андрій Бондар: Чому нам не потрібна російська література

Іноді думаю, що російська література не тому нам не потрібна, що шкідлива чи ворожа, і навіть не тому, що погана чи неякісна, а тому, що морально неспроможна, пасивна і глибоко сервільна.

 Література, що досі не спромоглася на жодну видиму спробу художньої критики тієї антропологічної катастрофи, в якій опинилася їхня країна, і просто проспала народження домотканого фашизму, ніяк не може бути для нас обʼєктом зацікавленості. 

В цієї літератури відбитий нюх і слух. У неї цироз печінки і поганий запах з рота. Летаргія і гібернація. 

Іншими словами, вона нічому не вчить і нічого не змінює в людях. Література, що вигадала «маленьку людину», колись вийшла з «Шинелі» Гоголя, щоб сьогодні зайти в службистський кітель Фандоріна.

Олег Гуцуляк: " Від Сходу й на Заході не втечеш..."

 "Рекреації" від Дмитра Білого.

Хомський дослав ще один патрон у вінчестер, поправив комір плаща, насунув на очі стетсон і рушив по розпеченій сонцем прерії. Вітер гнав перекотиполе, геть як у степах рідної Кубані. Попереду лежав Чортопіль - мертве місто, де за кожним рогом могла чекати куля.

"Рекреації" від Ігоря Скрипника.

Буенос-Айрес - це ще те місто, подумав Мартофляк. Якось так сталося, що, працюючи у посольстві, я полюбив його вулиці, його костели, його крамниці, його пишнотілих жінок. Дивні й химерні сни сняться мені тут. Час від часу ходжу випити з американськими ЦРУшниками й швайцарським атташе Попелем. Всі ми тут дипломати, всі трішки шпигуни й трішки революціонери...

"Рекреації" від Всеволода Нестайка.

- Слухай, - запитав Вітасик Білинкевич,. - а якщо вистежити того пана Винничука, то ми потрапимо в країну сонячних зайчиків?

- Не знаю, - відповів Немирич із набитим ротом.

Немирич, як відомо їсть усі цукерки - аж до найтвердіших козинаків. І не лусне. Це вам навіть Штундера підтвердить!

«Рекреації» від Василя Шкляра.

...Після невдалої спроби взяти Чортопіль повстанський загін відступав. Червоні в рогатих шапках-будьонівках були поряд, вони йшли їхніми слідами, майже дихали в спину.

Марта через плече оглянулася на повстанців. Похмурі чоловіки мчали за нею верхи. Мовчазний Штундера, чубатий Немирич, Білинкевич у смушковій шапці. Всі вони довірили життя їй - отаманші Марті...

"Рекреації" від Андрія Мітовського.

Входить кіт Мурчик Немирич.

Студент Андрій Хомський. Киць, киць. Білинкевичу, у тебе знову той фарбований козел на лекції випендрювався?

Студент Алекс Білинкевич. Авжеж, як без цього? Розказував, як його баба в комнезамі геройствувала.

Хомський. А Ярослава Крисака хвалив?

Білинкевич. А як без цього (гладить кота).

Кіт Мурчик Немирич. Ну що ви все про сумне та про сумне! Березень же скоро... втім, березень - не виняток... А цього вашого фарбованого зводіть до ветерина-ара...

"Рекреації" від Олега Гуцуляка.

Ворота славного хозарського міста Ір-Шатанаїма, званого в склавинів Чортополем, прочинилися. На воротах був древній знак жаби, карпада на івриті. Чий то був символ? Хозар? Гицил аланів? Склавинів? Франків?

Хомс-багатар, Немир-ябгу Кероглу, Мар-Тафлак, Олексій Штундер і Білин прослідували верхи на білих конях. Варта привітала їх прохолодно, бо не знала, що вони везуть у кибитці дар для кагана – полонянку на ім’я Марта, яку вже встигли перейменувати на Чичак. Від Сходу й на Заході не втечеш...

Олег Шинкаренко: Традиція Котляревського та сучасна українська література

Як практика стала анархією метамодерну, — текст лекції  письменника Олега Шинкаренка у Музеї книги i друкарства України.

Для розмови про Котляревського та сучасну українську літературу потрібно коротко, наскільки це можливо, розібратися, хто такий був Котляревський. 

Бо велика кількість (навіть причетних до літератури) людей мають з приводу нього певний набір усталених стереотипів. Більшість людей вважає, що Котляревський створив (або почав створювати) сучасну літературну мову, написавши бурлескно-травестійний переспів поеми Вергілія “Енеїда”. Звісно, це правда, але будь-яка правда існує в широкому контексті, і в тих, хто знає цей контекст, розуміння цієї правди буде геть інакше. Зараз я цей контекст покажу і тоді вже спробую переформулювати наш першопочатковий стереотип.

Почнемо з того, що й у XVIII-му сторіччі, коли Котляревський почав писати свою “Енеїду”, і зараз існує багато варіантів української мови. Те що створив Котляревський ні в якому разі не було від початку літературною українською мовою, це був один із діалектів одного з регіонів України, який він обрав для написання “Енеїди” тому, що знав його краще за інші. Цілком можливо, що Котляревський навіть змішав декілька діалектів, але я веду до того, що сучасна українська літературна мова, яку створив Котляревський – це явище випадкове. Якщо би “Енеїду” написав автор з іншого регіону, то наша мова сьогодні виглядала би інакше. Таким чином Котляревський не створив якусь ідеальну українську мову, а лише віддав перевагу одному з її варіантів. 

Друге дуже важливе зауваження стосується самої “Енеїди”. Поема Вергілія була насамперед патріотичним епосом, який мав конкретну задачу – уславити римський народ, показати, що він походить від давніх троянців, місто яких зруйнували греки за допомогою сумно відомого троянського коня, і походження це героїчне, бо троянці багато воювали, перемагали, закохували в себе прекрасних жінок шляхетного і навіть королівського походження, а також засновували міста.

Нічого з цього у “Енеїді” Котляревського немає. А чим же є тоді “Енеїда”? На цю тему було вже написано багато досліджень, і найзмістовнішим з них є текст Миколи Зерова. Він дуже довгий, тому я викладу у тезах. Отже:

Владимир Емельянов: Ассирософия в литературе Серебряного века

Степан Процюк: Олександр Олесь поміж славою і забуттям

Євген Маланюк: Степова Еллада

1.
Повіє  вітер  з  Понту.  Скитський  степ
Прокинеться,  зітхне,  і  буйна  тирса
Зеленим  морем  знов  на  нім  зросте,
І  побіжать  зелені  хвилі.
Ширша
За  синє  море  встане  широчінь.

О  земле  вічна,  ти  —  одна  на  світі!  —
На  небі  —  глибочіє  древня  синь,
Внизу  —  прозора  велетенська  тінь
Від  хмари,  що  жене  південний  вітер.

І  при  балках  оселі  заквітчав
Вишневий  цвіт,  розквітлий  снігом  сонця,—
Твій  шлюбний  цвіт  —  та  срібная  парча…
І  чорні  очі  ваблять  крізь  віконця.

Ой,  вийди  в  сад,  що  бджолами  бренить,
Поглянь:  земля  справляє  з  сонцем  шлюби!
Та  вдарить  час.  Мов  меч,  упаде  мить,
І  нікому  тоді  оборонить
Твою  весну  від  вихору  і  згуби.

2.

А  може,  й  не  Еллада  степова,
Лиш  відьма  й  сотниківна  мертва  й  гарна,
Що  чорним  ядом  серце  напува
І  опівночі  воскресає  марно.

В  безбожній  церкві  —  шабаш,  шум  і  шал.
Кувінька  кнур.  Хтось  бреше  песім  писком.
В  живуче  тіло  мертвая  душа
Вступає  знов.  І  —  ось  вона!  Так  близько!

Труна  свистить,  колуючн.  А  Вій
Залізні  вже  розплющує  зіниці.
Півнів  не  чуть.  І  в  мутній  голові
Горить  одне,  що  все  це  —  ні!  —  не  сниться.

3.

Кричу  в  туман,  в  цвинтарну  млу,
Та  —  ненамарне.  День  настане,—
Жбурнуть  в  розжарену  смолу
Зухвальця  тіло  окаянне.

Під  гул  дзвіниць,  під  гомін  міст,
В  ім’я  краси,  життя  і  ладу,
Високий  виставлять  поміст  —
Навік  четвертувати  зраду.

І  хоч  рубати  буде  кат
Гидку  потвору  вже  на  —  амінь,
Та  довго  ще  живучий  гад
Підскакуватиме  шматками.

Галина Иванкина: Антиутопия?

Я очень долго не желала читать хрестоматийную вещь Евгения Замятина «Мы» — именно потому что её обзывали хрестоматийной. Она считалась изначалом таких кошмаров, как «О, дивный новый мир» Олдоса Хаксли, «1984» Оруэлла и «Москва 2042» Войновича. А ещё, эту вещь неизменно ставили в единый ряд с платоновским «Котлованом» и объединяли общей формулой «глубокий антитоталитарный замысел». Британский ужас Оруэлла с капустной вонью и бытовыми неудобствами перекликался в миром Войновича и упирался в Котлован. Ад мистера Хаксли был стерилен с виду, но давно сгнил изнутри — его первые были не лучше последних и «альфа»-представители смотрелись не умней/не краше всяких «дельт».

Но замятинский мир … это сильно другое. Больше того, когда я наконец-то до него добралась, я увидела совсем иное. Не пугающее и не отталкивающее. А, скорее, завораживающее. Нет, я не хотела бы там жить — я слишком интровертна, чтобы избрать сие в качество личного идеала. Но, тем не менее, это — мощно и свежо. Впрочем, предоставим слово самому автору: «Через 120 дней заканчивается постройка Интеграла. Близок великий, исторический час, когда первый Интеграл взовьется в мировое пространство. Тысячу лет тому назад ваши героические предки покорили власти Единого Государства весь земной шар. Вам предстоит еще более славный подвиг: стеклянным, электрическим, огнедышащим Интегралом проинтегрировать бесконечное уравнение Вселенной. Вам предстоит благодетельному игу разума подчинить неведомые существа, обитающие на иных планетах — быть может, еще в диком состоянии свободы».

Михайль Семенко и украинский панфутуризм

Михайль Семенко и украинский панфутуризм. Манифесты. Мистификации. Статьи. Лирика. Визиопоэзия / Перевод с украинского Анны Белой; комментарий Анны Белой и Андрея Россомахина. — СПб.: Издательство Европейского университета, 2016. — 416 с. Серия: Avant-garde

В издание включены основные манифесты Михайля Семенко — поэта, культуртрегера, организатора первого авангардного объединения на Украине «Кверо», а также лидера и концептолога панфутуризма, реализованного в творчестве представителей таких объединений, как «Аспанфут», «Комункульт» и «Новая Генерация». В книгу вошли также избранные переводы лирики Семенко, факсимильные воспроизведения скандального сборника «Дерзания» (1914) и визиопоэтических экспериментов («Каблепоэма за Океан» и «Моя мозаика»; 1921–1922) — воплощения его теории «поэзомалярства» и «мета-искусства». Впервые в переводе на русский язык представлены ключевые документы украинской ветви славянского футуризма, просуществовавшей с 1914 до 1930 года. Ощутить привкус скандальности и экзотичности футуризма читателю помогут мистификации соратников Семенко, критические публикации его современников, а также богатый иллюстративный материал. Тексты сопровождаются подробными комментариями. Впервые приводится полная библиография прижизненных изданий Семенко, вместе с обложками сорока его книг и альманахов.

Предлагаем вниманию читателей самый первый манифест украинского футуризма (факсимиле и перевод), опубликованный 21-летним Михайлем Семенко в феврале 1914 года.

Почему Прометей?

Почему Мэри Шелли назвала свой роман "Франкенштейн, или Новый Прометей"? Аллегория, кажется, слишком не очевидная. Давайте покопаем. Начнем с того, что во времена Мэри Шелли в Европе(да и не только) бытовало дикое увлечение всем антично-греческим. Поэты дружно воспевали Элладу, дамские платья шились так, чтобы быть похожими на наряды гречанок, а мифами и античными философами зачитывались поголовно все. Так что мы можем списать нашу неспособность сразу увидеть аллегорию на наше невежество в этой области. Ведь многие из нас мифы древней Греции только в школе проходили, и особо в предмет не углублялись. Позор нам. Вот современники Мэри Шелли сразу бы, наверно, поняли аллегорию. Я же, увы, постараюсь рассуждать, основываясь на тех скудных знаниях, что у меня имеются. Итак, приступим.

Полубог Прометей украл у богов огонь. И отдал людям, желая помочь им, облегчить их тяжелую жизнь. — Виктор приоткрыл тайну зарождения жизни. Он жаждал принести пользу человечеству своим открытием.

Огонь с небес в одном случае и сила электричества (молния?) во втором. Между ними есть какое-то родство, возможно, это тоже аллегория.

Прометей своим поступком разгневал богов. Виктор своим поступком тоже разгневал богов (вспомним, что в «Франкенштейне» нет отрицательных персонажей, сюжет развивается именно так, потому что иначе развиваться не может после того, как Виктор, создав Существо, опрокинул первую доминошку. Значит зло в романе — это Познание. Оно пробежало черной кошкой между двумя нашими, в целом, положительными, главгерами. Виктор сунулся туда, куда не следовало. «Украл огонь». Прогневал саму Природу).

Надія Поліщук: Міф про культурного героя: Франкова парадигма

У статті досліджується функціонування авторської моделі міфу про культурного героя, місія якого закодована в питомо Франківській ідеї суспільної праці заради (добра) рідного народу. Вона виявляється на рівні внутрітекстової множинності роману І. Франка “Лель і Полель”, зокрема: драми Ю. Словацького “Лілла Венеда”, міфу про близнюків та суголосних із романом творів письменника – повісті “Петрії і Довбущуки” й оповідання “Хома із серцем і Хома без серця”.  Аналіз міфологічної структури здійснюється крізь призму засадничого для Франкової парадигми мислення принципу дуальності, вираженого в архетипі двійництва. Попри наявність у Франковому тексті усіх необхідних складових (зв’язок із надприродними силами, процес ініціації та випробування (подвиги)), міф про культурного героя залишається незреалізованим. З погляду текстуального аналізу – внаслідок внутрішньої роздвоєності центрального персонажа. З погляду аналітичної психології – через незавершеність процесу індивідуації, а відтак осягнення цілісної особистості (самості) на підсвідомому рівні самого Франка, що символічною мовою міфу передбачало подолання архетипу тіні і поєднання з архетипом аніми.

Ключові слова: міф про культурного героя, мономіф, принцип дуальності, міф про близнюків, цілісність, роздвоєння, архетип аніми, архетип тіні.

Ідея національного (духовного) провідника, що заради рідного народу готовий був скласти на жертовний вівтар самовідданої праці власне життя, раніше чи пізніше, сильніше чи слабше, однак постійно виринала і живила творчу уяву митця тою чи іншою мірою – у багатстві сюжетно-тематичної модифікації, у розмаїтті поетичних і прозових жанрів, у самоповторюваності і автопереписуванні; окреслювала спосіб буття самого митця з усією множиною супровідних наслідків – роздвоєння поміж громадянським обов’язком і правом особистого щастя, розривання між естетичними смаками і дидактичними цілями. Виростаючи у творчості письменника до архетипу двійництва, трансформується у наскрізний для Франкової парадигми мислення принцип дуальності, становлячи “усежиттєвий франківський лейтмотив”: “… діалектика цілісності і роздвоєння – не випадковий епізод чи літературний мотив, хай і часто повторюваний, а перманентний “метасюжет” Франкової життєтворчості, її “нерв”, глибоко мотивований психологічно й світоглядно. Тому ані “цілий чоловік”, ані колізія двійництва ніколи не стали для письменника перейденим етапом і ніколи не були остаточно поховані” [8, с. 146] (Більшою чи меншою мірою тему двійництва порушувано в низці сучасних літературознавчих досліджень: [1-3]; вона становить сюжетний “нерв” щонайменше 2-х франкознавчих монографій: [8; 10]).

Галина Иванкина: Эта многоликая романтика …

«- Романтика! — громко и презрительно сказал Пур Хисс и тут же съежился, заметив неодобрение зрителей. — Да, настоящая романтика! — радостно воскликнул Дар Ветер».
Иван Ефремов. «Туманность Андромеды».

Не так давно, листая какую-то глянцевую ахинею, я отметила, что прилагательное «романтический» употребляется в этом, а равно, как и в другом подобном же, издании столь же часто, как и осточертевшее определение «сексуальный». Но если с этими самыми сексуальностями всё и без того ясно, то в случае с романтикой всё куда как интереснее, сложнее, удивительнее! Ибо очень уж многоликое слово. По сути, романтика — это антипод пошлости, обыденности, примитива. Но в случае с той гламурной прессой, именно романтика начинает выступать, как синоним условного быдло-стиля, того самого простецкого понимания красивых отношений. Читаем, что предлагает пресса в качестве настоящей романтики.

Итак, романтический ужин при свечах (свечи — обязательны!), признания в любвях под шампанское, лепестки роз, расбросанные по шёлковому — красному! — ложу, и — сладенько-долгое, под музычку, соитие. Пошлость? Ужасная. Брутализм на сеновале — лучше, чище и ближе к истине, то есть к природе. А шампанское и самодеятельный стриптиз при свечах — это нечто, вроде поддельных сумочек Louis Vuitton или белого свадебного платья на восьмом месяце беременности. Пошлость. Фи, девчонки! Но в журнале, имеющем аудиторию среди офисных барышень и скучающих домохозяек, это — и есть романтика. Это, ребята, как с духовностью. Что для одной эпохи духовность, то для другой — ровно наоборот.

Романтика 1960-х — свежий ветер, искренние девушки, покорение Вселенной…

…Моя мать, типичная шестидесятница (Хибины, лыжи, технический ВУЗ, Юрий Визбор, мини-юбка, Ernest Hemingway) не очень любит слово «романтика». Точнее, оно ей просто надоело в виду бесконечного, часто бессмысленного, употребления оного в 1960-е. Но я полагаю, что это от разочарования! Их поколение натолкнулось на Застой и увязло в «ковёрно-хрустальном» потребительстве. Другая часть шестидеятников ушла на кухни — петь свои песни без лишних свидетелей. Потом всё это закономерно перетекло в диссидентство и неприятие системы. А всё почему? Романтика оказалась призрачной и, как водится, непрочной. Бригантина разбилась о бытовые трудности, о Прагу-68, о желание быть не просто учёным, а — перспективным доцентом с соотвествующим окладом…

Бируте Амира Ланге-Калавари: «Иллирия, ты колыбель свободы, земля Дардании, святая земля Косово»

Есть народы, сведения про историю которых известны не очень широко. Но, это и побуждает рассказать о них более подробно — что было в их прошлом, как они формировались, какие основные события были в его истории, что есть основные ценности духовной культуры.

Возникает вопрос: а почему  про историю этих народов известно мало? Вероятно, здесь есть несколько причин.

Одна из них-это то, что большинство исторических и культурологических работ написаны на языках тих малых народов, то есть-прочесть данную литературу удается прочесть небольшому кругу людей.

Второе — это тенденция внимания на культуру более могущественных государств, под властью которых часто находились народы, что не смогли отвоевать свою независимость. Например, если народы были под властью империй, то долгие столетия их культура оказывалась малоизвестной, язык и национальные традиции всячески ущемлялись, порой грозя и вовсе исчезнуть из памяти людей. Нужно помнить, что этого можно избежать вполне, если понимать, что культура порабощенных народов может быть верно осмыслена и понята при условии, что ее будут рассматривать отдельно и независимо от влияния поработителей. Если имперские историки скажут, что никакой национальной культуры подневольных народов нет, это вовсе не означает того, что это и действительно так.Что-то забыли,  чем-то сознательно пренебрегли, не писали-все это значительной мерой поспособствовало тому, что древнейшую культуру как бы «забыли».

Ярким примером подобной ситуации есть длительная и драматическая история балканских народов. Различные влияния, что были на протяжении всех этих лет — Римская империя, Византия, Османская Империя и многие другие власти, что угнетали народы, постарались сделать так, чтобы на глаза историков не попали многие немаловажные факты древнейшей балканской земли…

Что  хорошо известно про Балканы? Что там живут издревле славянские народы, переселившиеся на те земли примерно в 5-6 веке… Но.. а что было до этого? Какие народы населяли Балканы еще гораздо раньше? Что являла собой их духовная культура и какое влияние( а этот фактор часто почему-то часто обходят стороной, не уделяя никакого внимания) она имеет на жизнь этих народов сегодня?

Кроме славянских народов, Балканы издревле населяли народы не-славянского происхождения. Так, еще во времена античной Греции к греческому культурному пространству относились народы, населяющие север Балканского полуострова — фракийцы, иллирийцы.  Фракия, кстати говоря, часто встречалась в исторических источниках и в мифологической литературе античности. Это — територия современной Болгарии, земли, сохранившие влияние культуры древнейших народов Европы, что населяли ее с незапамятных времен.

Территория современной Сербии, Македонии, Албании в древности называлась Иллирия. Это имя земля получила благодаря народу, что населял ее. Здесь жили иллирийцы, народ, влияние культуры и языка которого сохранялись в этом регионе на протяжении многих столетий. Что бы не случалось с этими землями, какие бы силы не господствовали на ней-иллирийское духовное начало оказывалось всегда достаточным, жизнеспособным, сильным, умеющим сохраниться , не растворившись в чужих культурах. Мы уже не можем точно сказать, какой был язык иллирийцев, но предполагается, что его остатки хорошо сохранились в албанском языке. Это-единственный язык на земле, сохранивший илллирийский архаичный тип, и потому мало похожий на все другие индоевропейские языки.

Галина Иванкина: Невыносимая изюминистость бытия, или Мясо — вредно!

По большому счёту, чем отличается советская жизнь от жизни современной — я имею в виду именно мироощущение, а не общественно-политические механизмы или, скажем, экономическую систему общества. Только жизнь, как она есть. Первое, что приходит в голову — это дидактическая серьёзность, пронизывающая все сферы бытия. В СССР всё было всерьёз, всё подавалось в расчёте на «взрослого человека», всему придавался не только идеологический, но и культурно-просветительский смысл. Ни одна книга не выходила без аннотаций, без примечаний и ссылок. Помните свои первые «Три мушкетёра», где на последних двадцати страницах вам тщательно разжёвывали, что же имел в виду автор, произнося нижеуказанную фразу…

«В первый понедельник апреля 1625 года всё население городка Менга, где некогда родился автор «Романа о розе», было объято таким волнением, словно гугеноты собирались превратить его во вторую Ла-Рошель»?

Сейчас книги выходят с картинками, иной раз с анимэ-картинками. Потому что это весело, смешно, актуально и лёгенько. Ссылки и примечания издатели не любят — зачем перегружать макет, когда сюда можно поместить ещё ряд иллюстраций? Не по теме? Ну и что? Зато красиво. Современное мироощущение чаще всего базируется на смеховой, развлекательной культуре, если это можно называть словом культура. Клиповость сознания, интерес к сильным раздражителям, простота и тотальная ясность — к сожалению, это бич нашего времени.

Бируте Ланге: Андрейс Эглитис: «Что большего Отчизне дам, чем сердца жар сполна?»

«Впереди у каждого народа идет пылающее сердце поэтов и героев. И никакие проклятья против них не имеют власти!»

Этими словами, сказанными одним из выдающихся деятелей латышской культуры, хочется начать рассказ об одном, значимом и самобытном латышском поэте 20 веке, чья судьба неразрывно связанна с судьбой его многострадального народа в одни из наиболее трагических периодов его истории.  Андрейс Эглитис, «выдающаяся, величавая и монолитная личность», как про него писали его современники. Поэт, который в годы страшных испытаний стал «глазами и ушами своего народа».

Рожденный в 1912 году, он с ранних лет столкнулся с трагизмом, величием, героическими событиями. Его отец, образ которого остался лишь в осколках его детской памяти, погиб при освободительной войне Латвии, в 1916 году. Через всю свою жизнь поэт пронес его смутный, едва уловимый и бесконечно дорогой сердцу образ, который был даже не воспоминанием, а почти нереальным, казалось бы  призрачным видением…

Олег Гуцуляк: Мирослав Капій: пророк країни блакитних орхідей

В Косові на цвинтарі біля церкви св. Василія Великого, неподалік могили-пам’ятника борцям за волю України, є скромна могила з написом на табличці: “Тут спочиває Капій Мирослав Дмитрович. Педагог, поет, перекладач. 5/V-1888 — 24/ІІІ-1949. Вічна йому пам’ять”.

А на будинку Косівської СШ №1 та на будинку, де мешкав М.Капій, у 2001 році встановлені пам’ятні таблиці на його честь.

За що його, уродженця Тернопільщини, шанують косів’яни? Адже мешкав він тут лише останні чотири роки свого життя. Він був учасником національно-визвольних змагань 1918–1920 років. Провінційний учитель, він чимало літ змушений був працювати на польських етнічних теренах. Під час польсько-українського конфлікту 1944 року він і його дружина (до речі, польського походження) та дочка Святослава ледве врятувалися, засуджені на смерть польським підпіллям…

Юлія Дембовська: Наталена Королева: народившись іспанською ґрандесою – вона померла українською письменницею

Наталена Королева –  українська письменниця, чиє ім’я відкрилося нашій літературній публіці щойно в кінці 1980-х. Бо доти радянська цензура невсипуще пильнувала, аби усякі невгодні твори, до яких належало і письмо Королевої, не потрапляли до радянського читача, аби не розширювали, Боже борони, вузькі соціалістично-реалістичні горизонти. А твори цієї письменниці якраз такими і є – розширюють горизонти: і часові, і просторові. Вона, може, єдина після Лесі Українки, так талановито та ерудовано відтворила українською мовою світ ранньої Християнської Античності, європейського Середньовіччя й Ренесансу. І увесь той світ, що описувала, знала з власного досвіду – мала дуже драматичну долю і багато подорожувала, бувала не тільки у європейських країнах, а й у Персії, Індії. Крім того, за освітою вона була археологом, тож особливості усіх колишніх культурних епох були не просто її інтересом, а й об’єктом фахових досліджень.

Родичка Ярослава Мудрого і Святого Домініка

Отже повне драматизму, пригод і трагізму життя Наталени почалося, як і життя кожної людини, з першої зустрічі батьків – вони познайомилися близько 1883-84 років на курорті у французькому місті Біярріц. Її батько – граф Адріян Георг Дунін-Борковський — належав до знатного польсько-литовсько-укрїнського роду, був членом французької Академії наук. У родинних переказах Дунін-Борковських була легенда, що далекий предок Дуніних (тобто данців), варяг Вілфред Швено (Schvvan – лебідь) прийшов у Русь-Україну ще за часів великого князя київського Ярослава Мудрого і навіть був із ним споріднений. Мама ж була чисто іспанської крові – Марія-Клара де Кастро Лачерда Медіна-Челі, її рід, як пише сама Наталена в автобіографії, був споріднений зі св. Домініком.

Народилася письменниця 3 березня 1888 р. в селі Сан-Педро де Карденья біля міста Бургос у Північній Іспанії. Повне її ім’я за старовинним іспанським звичаєм: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелла-Наталена. Мати померла під час пологів, а батько, був настільки засмучений смертю дружини, що й не хотів бачити дитини, тож відразу покинув Іспанію – вирушив у наукову подорож до Африки, потім на Цейлон… Відтак дівчинку до себе забирає батькова мати – бабуся Теофіля з литовського роду Довмонтовичів – і везе до свого родового маєтку у селі Великі Борки на Волині. Там дівчинка прожила до п’яти років – поки не померла бабуся. Опісля Ноель – так її називали у Великих Борках – забрав до Іспанії материн брат Евгеніо, і там віддав на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях. Цей монастир, де Кармен-Наталена пробула майже дванадцать років, вона пізніше згадувала з великим пієтетом. Врешті, саме там вона сформувалась як особистість та здобула ґрунтовну освіту: студіювала мови, філософію, історію, медицину, музику, співи. Протягом тих «монастирських» років часто бувала у своїх іспанських родичів, вчилася їздити на конях, фехтувати, стріляти. 1899 року якийсь час жила в Мадриді – в гостях у двоюрідної тітки по матері – доньї Касильди Мединаселі, що була придворною дамою, улюбленицею королеви-реґентки Марії-Кристини. Кармен-Наталена часто бувала у королівському палаці Ель Ескоріаль, мала вільний доступ до королівського двору й часто бавилася у королівських садах Аранхуес зі старшим від неї на рік майбутнім королем Іспанії Альфонсом XIII.

«Говори московською так, аби зразу було чути: ця мова тобі чужа…»

Салман Север: Исход патриарха. На смерть Роже Гароди

13 июня 2012 г., на 99-м году жизни, скончался sidi Роже Гароди, человек-эпоха, политический философ, писатель, драматург, политик, патриарх того, что мы называем «исламокоммунизмом». Он прожил интереснейшую, насыщенную жизнь, полную дерзости ума и искренних, безоглядных на шум толпы духовных движений. Мы гордимся этим сыном Уммы и просим Аллаха о принятии его мятежной души и вознаграждении её Раем. Инна ли Лляхи ва инна иляйхи раджиюн!

Роже Гароди родился в 1913 г. в Марселе в семье гугенотов и представителей рабочего класса. В четырнадцать лет он, то ли бунтуя против семейных устоев, то ли сознательно выбирает протестантизм, которому следует со всей убеждённостью. В 1936 г. Гароди защищает кандидатскую диссертацию по философии в Страсбургском университете и получает профессорское назначение в лицей Альби. Чуть ранее, в 1933 г. он становится марксистом, связывая это событие с приходом Гитлера к власти в Германии. Строгий антифашист Гароди вливается в ряды левого крыла французского движения Сопротивления и борется с Вишистским режимом. Благодаря встрече с Морисом Торезом в 1937 г. Гароди открываются горизонты фундаментального марксизма, служение которому на долгие годы вперёд определит его интеллектуальную и политическую биографию. В 1937-м Гароди призывают в армию и на фронт, где он, по отзывам сослуживцев, проявляет редкое боевое мужество и рвение.
Вишисты арестовали Гароди и 14 сентября 1941 г. упекли как военного преступника в жуткий алжирский концлагерь «Джельфа». Здесь, посреди Сахары, его и группу сопротивленцев приговорили к расстрелу. Безоружные узники под началом Гароди подняли общелагерное восстание, которое иногда называют «Бухенвальдом Магриба». Оно было закономерно подавлено, и мятежникам грозила самая печальная участь, если бы не одно «но». Охранявшие заключённых мусульмане-алжирцы, не питая в общем-то никаких дружелюбных чувств к французам, благородно отказались стрелять в этих отчаянных людей. Жизнь 28-летнего Гароди, о чём он сам вспоминал в мемуарах, спасла принципиальность мусульманских солдат: человек с ружьём не стреляет в безоружного.

Олег Короташ: Поэт без империи

Поэт Олег Короташ в рамках всеукраинского презентационного тура представит свою новую книгу «Поэт без империи». Во время тура поэт провел уже десятки выступлений в разных городах Украины. В Харькове презентация нового поэтического сборника пройдет в Театре на Жуках 2 июня. Вход на вечер будет свободным.

В жизни Олега был период, когда он подолгу жил в Харькове, мы тесно общались, он пересмотрел у нас все спектакли, и не один раз. В книге даже есть стихи, в которые вплетаются его тогдашние театральные впечатления. Отчетливо слышны в ней и другие харьковские отголоски. И мы рады, что для презентации своей книги в Харькове он выбрал именно нашу площадку, – рассказал «Вечернему Харькову» продюсер «Жуков» Дмитрий Терновой.

В новом сборнике «все более и более четко проступает позиция поэта-гражданина, что отразилось и в названии книги»,  считает Дмитрий Терновой.
Поэт выступит в Театре на Жуках второй раз: полтора года назад здесь же он принял участие в «миксовом» проекте, в котором соединились стихи Олега Короташа и музыка композитора Романа Коляды.

Олег Короташ – представитель поколения «девятидесятников» в украинской литературе. Его называют основателем метафизической поэтической школы. Родился в 1976 году в Ивано-Франковске, учился в Кракове, живет во Львове, является участником Краковского братства поэтов и членом Национального союза писателей Украины. Участник ряда антологий и альманахов. Первая книга – «Мир блуждающих выводов» вышла в 1997 году, в 2010 году издал книгу избранных стихотворений «Элегии острова Патмос». Лауреат национальной премии им. Т.Шевченко литератор Василий Герасимьюк сказал о его поэзии следующее: «Если сегодня в Украине существует действительно другая литература, это — творчество Олега Короташа».

Дикороссы, или Десять лет феномену

Дикороссы — кочевое племя, обитавшее
на территории России в начале XXI века.
Анна Павловская. Из частной переписки

В этом году исполняется десять лет, как на литературной карте России возникло новое поэтическое княжество, самопровозгласившее себя коротко и ёмко: «Дикороссы». У истоков создания этого территориально-духоподъёмного множества (не единицы, а именно множества) стояли поэты Юрий Беликов (Пермь), Андрей Канавщиков (Великие Луки), Сергей Кузнечихин и Александр Ёлтышев (Красноярск), Константин Иванов (Новосибирск), Анна Павловская (Минск — Москва), Геннадий Кононов (Пыталово Псковской области), Олег Балезин (Екатеринбург), Сергей Сутулов-Катеринич (Ставрополь), Владимир Монахов (Братск), Сергей Князев (Подольск). К оному княжеству-множеству за промелькнувшие годы приросло и примкнуло — земельно и словесно — немало бесприютных творцов во многом ещё, как оказалось, неисхоженной и невостребованной поэтической России.

А десятилетие назад в московском издательстве «Грааль» при поддержке газеты «Трибуна», где в то время Юрий Беликов учинил и вёл рубрику «Приют неизвестных поэтов», увидела свет книга с одноимённым названием и единственно возможным подзаголовком: «Дикороссы». В том же году в Белокаменной прошёл «собор дикороссов», как нарёк позднее это событие Константин Иванов. Из глубины России сюда съехались авторы изданной книги, чтобы, во-первых, лицезреть тех, с «кем было бы пасоваться, аукаться через степь», во-вторых, явить себя и своё творчество нередко пресыщенным и надменным московитам, а в-третьих, определить идеологические скрепы, единящие в многопоясовой стране разных по изящным и неизящным манерам, но претендующих на общность благодаря «золотому клейму неудачи» (выражение Ахматовой) носителей жизненных и творческих судеб. Вот одна из скреп: «Дикороссы — это те, кто прорастает самосевом и не привык рассчитывать на приход Садовника и любовь Родины».