Олег Гуцуляк: Про рашистську спробу замінити термін "етнос" терміном "популяція"

 Якщо в радянський час говорили про про "советський народ", який складається з "соціалістичних націй та народностей" (їх навіть налічували саме в кількості 100 на "1/4 земної суші"), а в РФ у 1990-2010-х рр. - про "россійську (русскую, євразійську) націю", в яку входять населяючі РФ (Північну Євразію) "народи / етноси", то тепер в науковому дискурсі рашистів в останньому випадку закликають взагалі відмовитися від поняття "етнос / етнічність" як "штучно створеного конструкту", пропонуючи замінити його  поняттям "популяція". 

Ззовні грецьке "етнос" начебто й тотожне латинському "популус", проте як наукове поняття "популяція" використовується у власне біологічному і більш деідентифікуючому значенні виключно як означення сукупності індивідів,  які протягом тривалого часу мешкають на певній території, вільно схрещуються між собою та дають плідне потомство, а також характеризуються спільним генофондом і тяглістю поколінь.

Відповідно ШІ так прокоментував дану ситуацію: 

Заміна терміну "етнос" терміном "популяція" має низку негативних наслідків, переважно пов'язаних із спрощенням та знеціненням складної соціокультурної природи людських спільнот. 

Ось ключові моменти:

Втрата культурно-історичного виміру:

Етнос - це не просто біологічна сукупність, а спільнота, об'єднана спільною мовою, культурою, історією, традиціями, спільними цінностями, самосвідомістю та часто спільною територією. Це соціально-культурне утворення, що розвивається протягом століть і тисячоліть.

Популяція (у біологічному сенсі) - це передусім сукупність особин одного виду, які схрещуються і мають спільний генофонд. Вона не включає культурні, мовні, історичні та психологічні аспекти. 

Замінивши "етнос" на "популяцію", ми зводимо складне соціальне явище до суто біологічного рівня, ігноруючи його глибинні виміри.

Дегуманізація та об'єктивація:

Використання терміну "популяція" стосовно людей може призвести до дегуманізації, розглядаючи людей як об'єкти вивчення, позбавлені індивідуальності, колективної свідомості та суб'єктивності. Це може сприяти сприйняттю етнічних груп як просто "стада" або "набору генетичних одиниць", що може мати небезпечні наслідки.

Ігнорування ідентичності та самосвідомості:

Етнічна ідентичність є ключовою для саморозуміння багатьох людей, вона формує їхню приналежність до певної групи, їхні цінності та світогляд. 

Термін "популяція" не відображає цього аспекту. Він не враховує того, що люди усвідомлюють себе частиною певного етносу, пишаються своєю спадщиною та передають її наступним поколінням.

Зменшення значення культурного різноманіття:

Культурне різноманіття, яке створюють етноси, є величезним багатством людства. 

Зведення етносів до "популяцій" може нівелювати це різноманіття, знижуючи його цінність та унікальність.

Потенціал для маніпуляцій та дискримінації:

Використання суто біологічного терміну може відкрити шлях для расистських або дискримінаційних інтерпретацій. Якщо етнос сприймається лише як популяція, це може спростити обґрунтування ідей про "чистоту крові", "вищість" чи "нижчість" певних груп на основі генетичних або інших біологічних ознак, ігноруючи їхню культурну та соціальну складність.

Плутанина в наукових дисциплінах:

У кожної наукової дисципліни (біологія, соціологія, антропологія, історія) є свої специфічні терміни. Заміна "етносу" на "популяцію" створює термінологічну плутанину і може призвести до неправильного розуміння явищ у різних наукових контекстах.

Таким чином, хоча етноси, безумовно, є біологічними популяціями в сенсі спільних генетичних коренів та репродукції, їхня сутність набагато глибша і охоплює соціальні, культурні, історичні та психологічні аспекти, які термін "популяція" не може повністю відобразити. Заміна цих термінів є спрощенням, яке може мати негативні наслідки для розуміння людських спільнот та їхнього місця у світі.

Олег Гуцуляк: Про термін "Прикарпаття"

Термін "Прикарпаття" (Prykarpattya, Prykarpattia, Precarpathian). 

Іноді доводиться чути, що іноземці даного терміну не розуміють, його немає на географічних картах, що "полякам важко вимовляти" (як от Перемисль перетворили на Пшемишль) і т. п., а тому виникають спроби замінити його на інваріанти "Підгір'я" (Foothills, Undermountain) чи "Карпатія" (Carpathia, від Carpathian Mountains). 

Але замінник "Карпатський (край)" навряд чи підходить, бо під ним розуміється ВЕСЬ регіон Карпат (не тільки Українських, але й Польських, Словацьких, Румунських, Угорських Карпат), він має не тільки суто фізико-географічні, але й геокультурні конотації, а також нівелює традиційний термін "Закарпаття" (Zakarpattya, Zakarpattia, Транскарпатія, Transcarpathian area) у значенні пригірської території, на яку переходять через Карпати за рухом сонця (зі сходу на захід). Бо ж, відповідно, Прикарпаття (Precarpathian area) - це територія, з якої починається рух за сонцем через Карпати. 

У світовій географічній науці існують терміни з префіксом "Пре-"  на означення території пагорбів і гір, що лежать перед великим гірським хребтом: Преаппалачі (Pre-Appalachian Translational Tectonic, Pre Appalachian Trail), Прекордільєри (Precordillera), Передгірський масив (Pre-mountain range, Près-des-Montagnes), Преальпи (Prealps,  Préalpes, Pre-Alpine, Alpine foothills, Voralpenland, Alpenvorland)...

Звісно, при транскрипції слов'янського терміну Прикарпаття латинкою написане виглядає "дико" (Prykarpattia, Prykarpatya, Prikarpatja, Prykarpattja і т. п.) і вносить плутанину. Хоча саме назва у формі Prykarpattia є заголовком відповідної статті в англійській Вікіпедії. Італійці взагалі йдуть за римською традицію, в якій існуівла "Цизальпійська Галлія" (Gallia Cisalpina "Передальпійська Галлія) і тому використовують термін Ciscarpazia... 

Тому більш доцільно йти при перекладі назви "Прикарпатський" не шляхом її транскрипції, а використовувати традиційну наукову (історико-географічну) назву у одній з таких форм як Precarpathian, PreCarpathian або Pre-Carpathian.

І, в принципі, "Прикарпаттям" є вся Україна, як вона ж є і "(Північним) Причорномор'ям" (Pre-Black Sea Area, The Northern Pre-Black Sea Region). 

Сама назва Карпати (Καρπάτης, вперше засвідчена Птолемеєм у ІІ ст. н. е.) походить від іллірійського слова (збереженого в албанській мові)  kárpë / kárpa, множ. kárpa / kárpat («скеля, твердий») ​​і месапійського karpa «туф (скеля), вапняк» (збереглося як càrpë «туф» на діалекті бітонто та càrparu «вапняк» на салентіно італійської мови). Цей зв’язок додатково підтверджується тим фактом, що також оронім Бескиди, низка гірських хребтів у Карпатах, має значення албанською: bjeshkë / bjeshkët «високі гори, гірські пасовища». Аналогічно це ж слово від догрецького праіллірійського населення перейняли греки на означення острова Карпатос (Κάρπαθος). Фракійське плем'я "карпи" (Καρπιανοί, Carpi, Carpiani, і варіанти - Καρποδάκαι, Harpii),  засвідчене навколо гирла річки Тірас (Дністер),  а потім просунулося на захід бл. на 400 р. н. е., отримало назву саме від того, що замешкало на південь від Карпат, а не гори Карпати отримали назву від племені карпів.

Назва Карпати, зрештою, може походити від праіндоєвропейського кореня *sker-/*ker-, що означає "гора, скеля"  (пор. албанське kárpë, германський корінь *skerp-, давньоскандинавське harfr «борона», готське skarpo , середньонижньонімецьке scharf «черепок» і сучасне верхньонімецьке Scherbe «осколок», литовське karpas «різати, рубати, вирізати», латиське cìrpt «стригти, зарізати»). Архаїчне польське слово karpa означало «нерівності, перешкоди/скелі, нерівне коріння або стовбури». У скандинавській сазі про Герварар, яка розповідає давні германські легенди про битви між готами та гунами, назва Карпати з’являється у  німецькій формі як Harvaða fjöllum. Римляни Карпати називали Сарматськими горами та Бастарнськими Альпами, на Русі - Угорськими горами, а деяких латинських хроніках - Гунськими Альпами. Самі ж угорці називають Карпати "Сніжними горами" (Гавашок,  Havasok).

Захріс Топеліус: Будь вірним землі, яку Всевишній миостиво дав твоїм предкам!

...Чим більше я думаю про те, скільки прочитав про минуле нашого народу, тим краще розумію, як чудово, що Бог провів його тернистим шляхом крізь темні долини до яскравих пагорбів. Колись фіни належали до великого, чисельного, але бідного та неосвіченого племені, яке населяло пів світу. Якби Господь полишив фінську націю жити на самоті, вона стала б такою самою слабкою гілкою дерева людства, як ці нещасні народи у сибірській пустці, котрі опинилися на межі фізичного вимирання. Без перебільшення, Всевишній милостиво обрав і обдарував фінів із-поміж наших численних родичів.

Навіщо? У чому полягав цей великий задум? – Я не знаю. Можливо, річ у тому, що Бог від початку наділив фінську націю більшими природними талантами, ніж інші споріднені нам народи. Тому Господь повів її далі на Захід, де наші пращури вступили у контакт зі слов'янами, балтами та ґерманцями. На терені між Балтійським і Білим морями помістив Всевишній фінів, а невдовзі дав іноземну шведську владу, яка була достатньо сильною, щоби захистити їх від загарбників зі Сходу, але не настільки велику і потужну, щоби поглинути, розчинити у собі.

І, як молоде дерево, прив'язане до цієї опори, фінська нація, оте слабке гілля росло, мужніло, розвивалося й гартувалося у суворих штормах. Мабуть, тому основа фінського характеру – східна, дещо азійська витривалість до викликів долі; але коли наша нація отримала найкраще, що може дати її Європа: християнство, освічене суспільство та цивілізацію, – тоді вона поєднала найкраще і від Сходу, і від Заходу. Ми маємо дякувати за цю успадковану від предків особливість нашої самобутности.

Як бачимо, Бог цілком може щось зробити із таких на позір відкинутих долею народів. Коли настав наш час, Господь звільнив фінів від кайданів Швеції та приєднав до Московії, ніби натякаючи на походження коріння нації, захованого в Уральських горах. У цьому випадку мета Всевишнього здається абсолютно ясною, а саме: народ Фінляндії мусить стати вчителем і зразком для наслідування для своїх численних одноплемінників – вотяків, черемисів, мордви, вогулів, – повертаючи їх із небуття, бляклої тіні й безграмотности обличчям до людства у променях висхідного сонця Фіно-Угрії.

© Захріс ТОПЕЛІУС,
видатний фінляндський письменник, поет і педагог,
один із провідних діячів фіноманського руху
(уривок з ідейно-просвітницької праці "Книга нашого краю")
 Центр Дослідження Фінляндії
(https://t.me/SuomenTutkimusKeskus)

Александр Мелихов: Традиция - это форма экзистенциальной защиты народа

Давно замечено, что каждый народ после длительного культурного насилия пытается возвратиться к собственной традиции, чаще всего придуманной, ибо истинная и малоизвестна, и малоромантична. 

Зачем, для чего? 

Традиция - это форма причастности к чему-то красивому и долговечному, т.е. форма экзистенциальной защиты. 

А чужая традиция не защищает, не входит в романтизированную родословную. 

Народы не хотят терять "куски" своей родословной, предпочитая ее романтизировать и приукрашивать. 

Попытки отнять у них эти украшения только превращают их пристрастие к ним из сентиментального в агрессивное. 

Агрессивный национализм - это всегда реакция, противодействие какому-то насилию.

Станислав Кукарека: Почему Дацюк не понимает Украину

 Дацюк конечно умный дядька. Но с другой стороны в нем как в капле воды отражается вся трагедия нашей интеллигенции... (Сергій Дацюк "Що таке Україна?" https://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/648fdd4eb48a1).

В чем тут проблема? В том как и любой нынешний интеллектуал Дацюк стремится так или иначе "вести в светлое будущее", хоть сапогами-то запихать таки "народ" (что "недонация", как он утверждает) на хоть какой-то "светлый путь". При этом он как-то подозрительно умалчивает о том, собственно, какой путь он на сегодня видит "светлым". Это отдельная проблема, к которой я еще вернусь (быть может), но мы пока "про сапоги". 

Итак, весь этот довольно длинный текст он посвятил животрепещущему описанию украинского национального консерватизма, того что "ни мытьем, ни катаньем" никому так и не удалось "направить нас на верный путь", что его огорчает. И что он хочет изменить. 

Оно понятно, он "элита", авангард интеллектуальный, и потому естественно должен вести покорные стада в каком-то благотворном направлении, одному ему понятном. Тут его можно понять, и это, кстати, старая история про роль интеллигенции, что бушевала не только в совке, но и задолго до совка. Короче - постсоветская трагедия, и даже построссийская.  Но есть нюанс, ведь совка-то уже нет, и РИ тоже. То, что когда-то украинцы не ринулись там "в едином порыве", это уже не упрек, а скорее комплимент. Если о прошлом. 

А если о будущем, то тоже интересно: ведь объективно нет "светлой дороги". Цивилизационный кризис на дворе, и "запад", кстати, в кризисе. Все эти вот российские поползновения в имперскую архаику и всякие исламские фундаментализмы - это как раз реакция на кризис. Нет, это не выход из кризиса, а только лишь реакция (довольно глупая), но светлой-то дороги нету объективно. Ну и куда бежать? А главное - зачем?

Довольно интересна тут его полемика с Грицаком, где начинает он вот просто "в бубну". Мол, не сложилось Украине быть державой, нет у нее дескать вундервафель, нет ядрен-батона и завоеваний до Камчатки и потому это глобальный фейл. 

Ну с точки зрения институционализма (как самоценности) - это понятная позиция. Однако сам контекст и историческая ретроспектива несколько тут однобоки. Давайте разбираться. 

Вот есть такой народ, евреи. Которые примерно так от Флавия (Иосифа) и аж по вторую половину века двадцатого даже войны никакой завалящей не выиграл, империи не создал, вундервафель не накопил. Однако не исчез. И даже более того. Народ тот тоже многие критиковали за консерватизм излишний и злоупотребление традициям, они отвергли христианство новомодное (как минимум многие из них), застыв в архаике иудаизма. И ведь не только там критиковали их, но их всячески дискриминировали, репрессировали, депортировали и даже геноцидили. И шо?

Сергій Чаплигін: Пролегомени до етнології

«Етнос» - грецьке слово, «eθνος» (ethnos). Означає «народ» поряд з іншими грецькими синонімами, такими як genoς (генос), fulh ( «фюле»), dήμος («демос») і laoς («лаос»). 

Але всі ці слова - «етнос», «генос», «фюле», «демос» і «лаос» - мають різні смислові нюанси.

«Етнос» - це одна з назв народу, що поступово стала науковим терміном. Грецьке «eθνος» близьке до слова «eθος» ( «етос»), від якого утворено поняття «етика». «Етос» означає «вдача», «поведінка», «мораль». А етика – є смисловим синонімом моралі. 

Адже архаїчний давньогрецький корінь «eθ-» (eth-), від якого утворені обидва слова «етнос» і «етос», означав «населену місцевість», «місцевість, в якій знаходиться село чи поселення». 

Але не місто, так як місто - це poliς, («поліс»), похідним від якого є  - «політика».

Таким чином, у нас є просторове уявлення про населення сільської місцевості (eθ), є поняття «вдачі», «моралі» та «звичаю» (eθος), і є визначення «народу» (eθνος). І все це об'єднується в понятті «етнос». 

Тому "етнос" - це органічне суспільство, яке є на певній території та відрізняється загальною мораллю.

Володимир Єрмоленко: Тарас Шевченко як наш батько-засновник

Тарас Шевченко - точно наш батько-засновник

він створив деякі речі, на яких наша країна і досі тримається.

- він зробив ідею України інклюзивною. "Козацький міф" він поширив на широкі маси людей, передусім на селян. 

- він дав хліборобам відчуття належності до воїнства. Може, не дав, як нагадав. І цей ейдос хлібороба-воїна -- людини, яка піклується про майбутнє, вирощуючи живе, але коли треба, то візьме шаблю, мушкет чи джавелін у руки і піде воювати - він і досі огого, як з нами живе

- він створив огого який "вірусний контент". Причому вірусний на сотні років уперед. Особливість його поезії - в тому, що її повторюють, "мемизують" і співають. Це література, яка проникає в тіла (бо стає співом) і яка виходить далеко за межі автора (бо повторюється великою кількістю людей). Мабуть, Тарас - найбільш "мемизований" письменник у світовій літературі. Хіба що після Христа

- він довів, що нація може творитися без суверена і до суверена. І тоді вона суверену може диктувати правила гри. І може вижити без держави якийсь час, якщо має сильні низові інстинкти і низову комунікацію. Наша нація не зовсім політична і не зовсім етнічна, вона ботанічна

- він показав, що Україна справді здатна постати з попелу. Шевченко зʼявився тоді, коли в росімперії вже встигли оголосити епітафію по Україні - зробив це Пушкін у "Полтаві", зробив це, певною мірою, навтіь Гоголь, на жаль. Про це писав Маланюк, і правильно писав. І саме Шевченко і Кирило-Мефодіївці (Костомаров, зокрема) це заперечили. Тому, так, Україна в його особі - постала з мертвих

- можливо, ця здатність до регенерації - одна з особливостей нашої історії. Мабуть, не лише нашої. Так буває - спільноти повстають з довгої сплячки і довгого забуття - якщо мають десь усередині, в глибині, ті сили, які ховаються під землею, а потім проростають. 

Александр Волынский: Надо ли уничтожить Россию?

Рашисты   загнали  себя  в  порочный  логический  круг. По  логике  рашистов, Россия  должна  всем  гадить, поскольку  ее  хотят  уничтожить. Но  ее  хотят  уничтожить  именно  потому, что  она  всем  гадит. Был  такой  анекдот - 11  сентября  Башни  были  разрушены  за  то, что  американцы  не  понимают,  за  что  были  разрушены  Башни.

Рождение  и  уничтожение  государств, а  тем  более  народов, - это  слишком  важный  для  человечества  процесс  чтобы  оставить  его  вне  анализа. Уже  Тойнби  задал  достаточно  простую  схему. На  каждый  ВЫЗОВ  истории  должен  быть  дан  ОТВЕТ. Народ  и  государство -  это  ОТВЕТ  на  ВЫЗОВЫ. Сам Тойнби  пытался  найти  правила,  по  которым  давались  ОТВЕТЫ, но, оказалось, что  таких  правил  нет, ибо  сколько  народов  и  государств - столько  и  самых  разных  ОТВЕТОВ. 

Неужели  у  истории  нет  никакой  цели  и  четкого  алгоритма  ее  достижения?

Традиционное  общество  не  ставило  себе  никаких  целей,  кроме  поддержания собственного  существования.  Цели  были  морально-трансцендентными  и  сводились  к  достижению  состояния  гармонии, и скорее  духовной,  чем  материальной. Только христианство, синтезировав  идею  империи  с иудейским  монотеизмом, поставило  целью создание  мировой  христианской  империи. Исламский  джихад  только  продолжил  иудео-христианский синтез. Модерн  заменил  религиозную  экспансию материальным прогрессом:  кто  прогрессивней, кто  технически  более  эффективен,  тот  и  имеет  право  на  существование, кто  отсталый -  того  отправляют  на  свалку  истории. 

Либерализм  - главная   идеология  Модерна.  Однако,  либерализм  не  может  сохранять  социальные   системы  только  на  основе  идей  свободы  и  прогресса. Либералы  дополнили  идеи  прогресса  идеями  демократии, уважения  к  личности  и  закону. 

Националисты, фашисты, нацисты  упирали на  идеи  органического  единства - крови  и  почвы, расы  и  государства.   

Коммунисты, указав  на  проблему  отчуждения, постулировали, что  прогресс  и  свобода  имеют  смысл  только  в  гуманистическом  обществе,  где  ценности  коллективизма  компенсируют  хаос  "войны всех  против  всех"  за  ресурсы  и  технологии в  гонке  за  выживание,  ибо  в  ситуации  конкуренции  индивидуумов, государств  и  рас именно тот,  кто  отстал,  не  имеет  права  на  существование, он  должен  стать  ресурсом  для  более  прогрессивных  и  сильных. Особых  успехов  коммунисты  не  достигли, так как  устранение  конкуренции  и  гуманизм  тормозят  прогресс, а  мирно сосуществовать  у  капитализма  с  коммунизмом  шансов  нет.

Можно  ли  совместить  прогресс  техники  с  социальной  стабильностью? – вот  важнейший ВЫЗОВ  Модерна. 

ОТВЕТА  на  уровне  государств дать  нельзя, поскольку  государства  исторически  созданы  как  инструмент  насилия  и  ничего,  кроме  насилия,  делать  не  умеют. Только  МИРОВОЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО  может  сгладить  противоречия  между  государствами и  начать  движение  к  Коммунизму,  но  именно  более  сильные  или  более  богатые  ресурсами  государства  меньше  всего  хотят  делиться. 

Так  надо ли  уничтожать  Россию? Конечно  надо, как  и  США, Китай, Индию, Бразилию, Германию, Великобританию, Францию, Турцию, Иран  и  все  остальные  сильные  и  богатые ресурсами  государства. Понятно, что  маленькие  государства  не  могут  воевать  с  большими, а  большие  боятся  воевать  с  сильным  противником. Отсюда "гибридные  войны". Именно  эти  войны  должны  разрушить  ВСЕ  сильные  государства  мира, в  этом  их  историческая  задача.

Чтобы  не  исчезнуть  совсем,  Россия  должна  не  продолжать   многополярный  империалистический  передел, который  не  гарантирует  ничего, кроме  бесконечных  гибридных  войн  и  ядерной  катастрофы. Россия  может (если захочет) возглавить  процесс  создания  Мирового  Правительства, направленного  против    империализма.  К  этому  процессу  первыми   должны  присоединиться Израиль, Сирия, Ливан, Венгрия, Беларусь, Грузия, Эстония,  Украина. Для  этого  в  России  должна  быть  свергнута   рашистская  власть.

Vyshyvanka Day, May 19

ДЕНЬ ВИШИВАНКИ – свято національної єдності!

Українські традиції – одні з найкрасивіших у світі. І в наших з вами силах поширити їх.  Одягайте свої вишиванки та нехай весь світ побачить, як прекрасна наша Україна і її символи!

У День вишиванки бажаємо миру і злагоди в ваших будинках і серцях. Нехай  патріотизм нації допомагає захищати Україну та робити її цілісною і успішною.

 Ми – Українці й зможемо все!

Сергій Шумило: Про хрещенську болотну купіль Московії

У Києва і Москви зовсім різні "Хрещенські купелі"... У нас це Дніпро, а у них - заліські болота

У сьогоднішній недільній проповіді п. Кіріл Гундяєв учергове зрікся української православної пастви та Української Православної Церкви. І знову, на третьому тижні війни, ані слова осуду щодо цієї ганебної Каїнової бійні, влаштованої владою РФ проти мирних мешканців українських міст і сіл. Ані слова осуду щодо тотального бомбордування і нищення російськими окупаційними військами мирних житлових кварталів, лікарень, шкіл, дитячих садочків. Ані слова про розбомблені російськими "асвабадітєлями" десятки храмів УПЦ МП. Ані слова про тисячі жертв серед мирних мешканців, зокрема й дітей, за ці три тижні пекла по всій Україні, принесеного російськими окупантами, яких благословляє, яких підтримує і за яких молиться п. Кіріл Гундяєв.

Тож про що ж болить і про що говорив сьогодні у своїй недільній проповіді п. Кіріл Гундяєв? Ось тільки кілька коротких цитат мовою оригіналу:

1. Патриарх Кирилл призвал молиться "о едином народе нашем, которого хотят сделать расслабленным". РПЦ, по мнению московского патриарха, должна отстаивать "что мы действительно один народ, вышедший из киевской купели крещения".   "Знаю, как сейчас закричат там, на Украине, противники этого народа: опять патриарх говорит, что единый народ! А патриарх иначе и говорить не может", - заключил он. (см.: Интерфакс, 20.03.2022).

2. Патриарх Кирилл заявил, что "Русская Церковь, несмотря на очень негативный политический контекст, призвана сегодня сохранять духовное единство нашего народа — русского и украинского народов — как единого народа, вышедшего из Киевской купели Крещения". (см.: Patriarchia.ru, 18.03.2022).

Олег Гуцуляк: Русская Орда как «посторонняя жизни»

 ***

«Дорогая моя столица, Золотая моя Орда!»
Инна Кабыш

Посол короля Франции Людовика IX к хану Золотой Орды Сартаку Вильгельм де Рубрук в 1253-1254 гг., отмечал, что земли Руси лежали к северу от Перекопа. По его наблюдениям, Русь везде имела леса и простиралась от Польши и Венгрии в Танаида. Вот как Рубрук описывал народы, населявшие земли на северо-восток от ставки Сартака (ориентировочно северо-восток современной Воронежской области):

«… Эта страна за Танаидом очень хорошая и имеет реки и леса. На севере находятся огромные леса, в которых живут два рода людей, именно: Моксель, не имеющие никакого закона, настоящие язычники. Города у них нет, а живут они в маленьких хижинах в лесах. Их государь и большая часть людей были убиты в Германии. Вдоволь у них свиней, меда и воска, драгоценных мехов и соколов. Позади них живут другие, именуемые Мердас, которых Латины называют Мердинис, и они – Сарацины. За ними Етилия» [Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные Страны. – Алма-Ата : СП Дастан, 1990. – С. 88].

В конце концов,

«… Россия державно просыпается в косных областях родной нам Азии и неудержимо втягивает их в сферу своего разностороннего влияния. Миллионы людей всякого звания и с разнороднейшим уровнем развития начинают у нас смутно сознавать, что там – разгадка нашего прошедшего и таится наше будущее» (князь Э.Э. Ухтомский, 1894) (цит.за: [Межуев Б.В. Забытый спор : о некоторых возможных источниках «Скифов» А.Блока // История мысли : русская мыслительная традиция / под ред. И.П. Смирнова. – М. : Вузовская книга, 2003. — С.64].

«... Взгляните на москвича XVI века: он кажется с ног до головы одет по-самаркандски. Башмак, азям, армяк, зипун, чебыш, кафтан, очкур, шлык, башлык, колпак, клобук, та-фья, темляк – таковы татарския названия различных предметов его одеяния. Если, поссорившись с товарищем, он станет ругаться, в его репертуаре неизменно будет фигурировать дурак, а если придется драться, в дело пойдет кулак. Будучи судьей, он наденет на подсудимаго кандалы и позовет ката дать осужденному кнута. Будучи правителем, он собирает налоги в казну, охраняемую караулом и устраивает по дорогам станции, называемыя ямами, которые обслуживаются ямщиками. Наконец, встав из почтовых саней, он заходить в кабак, заменивший собой древнюю русскую корчму. И все эти слова азиатскаго происхождения. В этом без сомнения есть знаменательное указание, хотя и относится только к внешней форме. Но гораздо важнее то, что известная примесь монгольской крови способствовала такой быстрой и покорной ассимиляции» [Валишевский К. Иван Грозный. – М. : Икпа, 1989. – С. 109].

Ордынство становится основой ментальности (этнопсихологического характера) и менталитета (способа мышления) возникшей в лесах и болотах Моксели «московско-русской» общности:

Айдын Ализаде: О понятиях: кто больше унижен

В различное время общаясь с радикальными лезгинами-туркофобами различных национальностей из Дагестана мне указывали что мол я хожу униженным перед своим падишахом, как это написал этот человек, скрин которого я привел ниже. Но утверждая что-то, они вроде должны подумать о том, что тебе могут возразить. А то ляпают, чтобы показать, что типа я   мужик-горец дал подзатыльник кочевнику. Но ведь надо хотя бы иметь голову, чтобы сообразить о том, что же тебе может кочевник возразить? Ведь каждое действие равно противодействию по закону физики. 

Так вот я, как кочевник буду отсылать мужика-горца к понятиям о том, что в падлу, а что нет. Вот ты говоришь мне, что я хожу униженным перед своим падишахом. Но разве это в падлу? Нет. Во первых подчиняться падишаху так или иначе надо даже в самой демократичной Голландии. Во вторых я ведь подчиняюсь своему падишаху, а не чужому. А это не в падлу.

Теперь перейдем на тебя. Ты там в Дагестане подчиняешься кому? Российскому наместнику, который даже не из дагестанских национальностей. То есть, ты унижен дважды. Один раз тем, что подчиняешься российскому наместнику, а второй раз, что подчиняешься человеку имперской национальности. А еще над всем этим стоит российский падишах. Поэтому получается что унижен трижды.

И при этом ты бьешь себя в грудь и утверждаешь, что истинный последователь пророка Мухаммеда в отличии от этих каджаров-шиитов. Но вот "истинный" мусульманин почему-то подчинется кяфирам.

Плюс ты в России даже не конкретный человек с национальной принадлежностью, а некий субъект "кавказской национальности". Там в Москве против таких субъектов регулярные рейды ОМОНА, который укладывает вас на асфальт и знакомит с его ощущениями. Тогда получается, что ты унижаешься в четвертый и пятый раз. И так очень много много раз. И вот именно это в падлу.

Итог такой, что прежде чем что-то ляпнуть надо вначале посмотреть на себя, подумать кто ты такой сам? Как говорил Сократ: познай самого себя. И только после этого указывай на других. А тем более на кочевников. Потому что кочевники на самом деле не так просты, как на первый взгляд кажутся. У них много контраргументов как реальных, так и виртуальных.

Александр Волынский: О смыслах, целях и целевых функциях (вопросы к дискуссии)

Сложные   объекты  нуждаются  в  управлении. В  отличии  от  акта  физического  воздействия  и  разных  форм  движения, управление  находится  не  в  модусе  актуального, но  в  модусе  потенциального. 

Проще  всего  различить  потенциальное и  актуальное  в  электронно-вычислительных  устройствах. Движения электронов   актуальны, программы  потенциальны. Метафизический  вопрос  о  психофизическом  единстве  решается  в  ЭВМ  просто – программа  загружается  в  память. Смысл  действиям  ЭВМ  задает  программа. Но  цель  программы  лежит  вне  процессора. Если  я  хочу, чтобы  машина  управляла  внешним  для  нее  процессом  я  должен  дать  машине    информацию  о  реальном   ходе  процесса  и  задать   целевую  функцию. Программы  бывают  разные, смыслы  бывают  разные. У  некоторых  программ  есть  цель - управлять  внешним  процессом. В  рамках  этой  цели  определяется  целевая  функция, на  основе  которой  в  программу  вносятся  конкретные  значения  переменных.

Живые  организмы   имеют  только  один  смысл -  продолжение  жизни  в  процессе  копирования  генетического  кода. 

Люди  тоже  живые  организмы, но  они  могут  сами  себе  придумывать  смыслы, даже  самые  разрушительные. Эта  способность изобретать  смыслы резко  отличает  человека  от  всех  других  живых  организмов, и, лишившись  свободы  выбора, личность  страдает. 

Социальные  системы   возникают  на  основании   общих  смыслов, общих  целей  и  общих  целевых  функций. 

Личность  может  следовать  общественным  целям, а  может  предпочесть  собственные  эгоистические  интересы.   Отпетых  эгоистов  социум  изгоняет, изолирует,  казнит. Большинство  эгоистов  маскируются  и  спокойно  паразитируют  на  социуме, но  сам  по  себе  этот  паразитизм  менее  опасен для  социума,  чем  открытый  протест. Более  того, в  ситуации   человеческого  неравенства   эксплуатация  одних  групп  другими  группами  делает   социальный  паразитизм  институциональным.

Рассмотрим  категории  народ, этнос, нация,  государство  с  точки  зрения  смыслов, целей  и  целевых  функций.

Жадыра Дарибаева: Под вечным оком неба

Небо представлялось кочевнику огромным всевидящим оком, от него нельзя было скрыться, и потому всё, что совершал человек, тотчас поощрялось или каралось всевышним Тенгри. Оседлые племена воспринимали кочевников как враждебный фантом, возникаю­щий ниоткуда, из небытия и исчезающий в нём бесследно. «Линейкой» измерения земного пространства служили кочевые племена – вечные путешественники, сверяющие свои маршруты с маршрутами звёзд. Они представляли Жизнь потоком, рекой, вечной дорогой, которая берёт начало на небе. Они верили, что именно там живут человеческие души и в виде «құт» (божественной благодати) нисходят на землю, обретают здесь земную оболочку, а когда она одряхлеет и станет для души обузой, возвращаются в заоблачные выси.

Получается, что Душа жизни – тоже кочевница! Она тоже вечно в пути. И все поверья кочевого народа – это вечное благоговение перед Потоком. И все обряды древних тюрков связаны с почитанием всякого вида Движения. А все беды, хвори и неудачи – из-за всевозможных преград течению жизни, подводных камней, мешающих её энергетическому потоку. Эти духовно-философские воззрения корнями уходят вглубь веков, где в сказаниях и преданиях народных певцов и мудрецов они нашли своё яркое незыблемое отражение. Одним из таких чудесных творений, непревзойдённых по глубине феноменальной степной философской мудрости, где воспеты храбрость, отвага, сплочённость огузов, становление их мировоззрения, обрядов и традиций, является дошедший до нас в VII-IX веках устно, а в XV-XVI веках изложенный письменно и в виде рукописи вошедший во всемирную историю труд под названием «Книга моего деда Коркута». Великолепный по языку и стилю эпический памятник тюрков.

***

Синий цвет для тюрков ассоциируется с сакральной святос­тью. Синь-небо и зелень-трава – прародители тюркского народа, удивительно, а может, как раз естественно, что синь-небо и зелень-трава называются на всех тюркских языках одним словом – «көк». За каждым понятием, связанным с миром сакральным, существует в казахском восприятии мира многослойная семантика образов: белый – святость, чистота, целомудрие; красный – заря, расцвет, цветение, пробуждение; зелёный – цвет лета, жизнелюбия, полноты чувств, солнечная энергия.

***

О пленительном родстве души кочевников с небом, с природой можно сказать следующее: «Они проецировали земное существование на ситуацию в небесной сфере, а значит, там тоже по их представлениям стояла юрта, паслись кони и водились разбойники – конокрады. Например, в казахской космогонии Мировая юрта привязана к Железному колу – Темір қазық (так зовётся Полярная звезда). Пока на небе свершается своя жизнь, а на земле своя – ничто не грозит людям. Но любое нарушение и даже намёк на него могут повлечь за собой мировые катаклизмы, считали кочевники». Культ Вечного Синего Неба – тенгрианство, которое как одна из древнейших мировоззрений степи возникло среди северных и северо-западных кочевников – предков тюркских и монгольских народов, а в XII веке до н.э. проникло в Китай и стало важнейшим понятием китайской мифологии и философии.

***

Автор: Жадыра Дарибаева, поэт, заслуженный деятель Республики Казахстан

Из книги Бахыта Каирбекова «Мир кочевья. Мифы Великой степи. Казахский этикет»

Щороку кожен третій четвер травня українці святкують День вишиванки

Щороку кожен третій четвер травня українці святкують День вишиванки – свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та збереження етнічності. Адже носіння етнічного вишитого українського одягу, як вольовий імпульс, як політичний феномен, виступає духовною основою і стверджує стрижень нашої нації.

Тож долучаймося до свята нашого націєстановлення та державотворення, одягнувши вишиванку!

Мало кому відомо, що тренд на поєднання вишиванки з європейським костюмом-трійкою започаткував один студент і випускник Чернівецького університету ‒ Іван Франко! Саме там, закінчуючи останній, необхідний для докторату, 8-й семестр навчання, він запровадив новий манір маркування модерної національної ідентичності вишитою сорочкою.

Іван Франко вирізнявся од загалу своєю націєтворчою автентичністю – він носив костюм не з пишним комірцем та краваткою, але з красивою і вишуканою вишиваною сорочкою.

Друзі, приятелі та приятельки і з України Західної, і з України Великої йому завше дарували вишивані сорочки. Між тими сорочками була сорочка й од Кобринської, й од Олени Пчілки, од Уляни Кравченко, од Трегубової, Алчевської, Бохенської та й багато ще. Син Петро писав, що тато любив одягати вишиванку і в будні, і в свята.

Продовжував свій новаторський підхід до творення модерного образу українського інтеліґента й одружившись. Дружина Ольга Франко (Хоружинська) вправно вишивала сорочки для всієї сім’ї. У вишиваних сорочечках змалечку ходили всі Франчата.

А вже, ставши дорослими, одягнути вишиванку для них означало не лише зберігати вірність традиціям своєї нації, але й зберігати вірність Батькові. Вишита сорочка стала для них атрибутом Франкового роду, визначенням їхньої приналежність до великого народу України.

Александр Волынский: Что такое Традиция?

Как большинство принципов, Традицию можно описывать на разных уровнях познания. 

На метафизическом уровне Традиция - это субъект, на физическом уровне Традиция - это социум. Социум есть сущее, как и фактичная, реальная история конкретного социума. Традиция - это бытие.

Связь между метафизическим и физическим, между субъектом и объектом, между душой и телом, между сознанием и мозгом - это основная проблема онтологии. Если решать ее в духе монизма и тождества, то оказывается, что метафизическое и физическое не имеют отдельного статуса. Традиции нет без социума, а социум не может существовать без Традиции.

Проблема познания в том, что субъекты даны ему только как объекты. В этом и состоит суть кантовского агностицизма. Но уже Шопенгауэр отметил, что есть такая "вещь в себе", есть такой "субъект", которые человеку доступны – это его собственная воля. Традиция как воля народа, как дух народа - это не просто поэтические образы. Как "язык - дом Бытия", так и "народ - дом Традиции".

Может ли модерное государство опираться на Традицию? Я думаю, что нет. Государство Модерна должно опираться на рациональные законы, должно ставить перед собой рациональные цели.

Противоречие между Традицией и модерным государством порождает перманентный социальный кризис, который не смогли решить и не смогут решить никакие идеологии, которые всегда оказывались симуляцией традиционного общества в условиях капитализма.
Только вне правил капитализма и вне рационального модерного государства Традиция может снова стать доминирующим субъектом истории. Для этого нет надобности полностью уничтожать капитализм и государство, как представляли себе марксисты, для этого надо подчинить капитализм и государство Традиции. Государство и капитал должны контролироваться на локальном уровне народами, общинами, церквями, а сверху Мировым правительством традиционалистов.

Очевидно, что у человечества нет единой идеологии и традиционализм не должен быть идеологией или политической теорией. Но Единая Традиция у человечества есть и традиционализм должен стать индивидуальной практикой и социальным движением. 

Движением куда?

И тут встает вопрос о том, какие локальные традиции соответствуют, а какие противостоят Единой Традиции. Если сравнивать монотеизм и язычество, то выбор вроде должен быть в пользу монотеизма, но на практике монотеисты занимают крайне догматические, сектантские позиции, эксклюзивные позиции. Ну кто им сказал, что именно их толкование является единственным? Зато многие язычники крайне широко смотрят на чужие религии и предпочитают инклюзию.

Важен в традиционализме не анализ догм, а практика повседневной жизни и политических действий. Единственной и неоспоримой догмой для Единой Традиции должно быть выживание человеческого рода. Кто не согласен с этой догмой, кто ждет Финис Мунди как радостное событие и начало "великого освобождения духа из темницы материи", тот объективно служит нашему общему врагу.