Книжка про філософію регіонів (презентація книжки Олега Багана)

2-го липня 2026 р. у відділі історії відбулася презентація книги відомого дрогобицького літературознавця, есеїста, культуролога та публіциста Олега Багана «Галицьке Підгір’я в українській історії та культурі» (Дрогобич: Посвіт. 2026). 

Про історію виникнення цього видання, причини його підготовки, які були повʼязані із новою концепцією розвитку музею, розповіла директорка музею Алла Гладун: 

"У 2019 році після успішного для мене особисто конкурсу на посаду директора, ми багато розмірковували про розширення географії впливу музею, про потребу змінити його статус, про нові горизонти і форми діяльностіі, - і відтак вийшли на певні засадничі умови цих змін. З цієї потреби, чи радше її обґрунтування й народилася ця праця, яка згодом оформилась у самостійне видання. Але спочатку був запит музею". 

Віддповіддю на цей запит і стало видання, яке було підготовлене вченим як можливий проспект розвитку музею «Дрогобиччина», який за своїм потенціалом реально може набути ширшого, регіонального значення. Географічно Дрогобич перебуває майже в епіцентрі культурно-етнографічного регіону Підгір’я, який простягається вздовж Карпат від м. Самбора до м. Калуша і який ще можна називати бойківське Підгір’я. За своїм культурним та інтелектуальним потенціалами місто може стати лідером цього регіону, а це, своєю чергою, позитивно вплине на його ж саморозвиток. 

Першим про Підгір’я як концептуально окремий край почав писати Іван Франко. У його, особливо ранніх, художніх творах є багато тем Підгір’я: яскравих пейзажів, колоритних персонажів, соціальних мотивів. Іван Франко чітко відділяв Підгір’я від суміжних Бойківщини та Опілля. Він першим описав менталітет підгорян: вони, на відміну від ополян і бойків, більше схильні до «промислів і ремесел», більше тяжіють до міського способу життя. Очевидно, ця риса підгорян стала причиною того, що саме в них розвинулися сильніші урбаністичні почуття і якрах на Підгір’ї історично розвинулася більша кількість середніх міст: всі інші регіони Галичини не мають такої концентрації міст із населенням понад 30 тис. мешканців. На Підгір’ї це Самбір, Дрогобич, Борислав, Стрий, Долина і Калуш. 

Олег Баган наголосив, що часто ми помиляємося, думаючи, що певні етнографічні групи – це якісь релікти давніх етносів. Іноді так подає і наукова література. Наприклад, наших бойків, гуцулів чи лемків ми уявляємо «уламками». Насправді ці етнографічні групи – це радше «консервації» праукраїнських (слов’янських) звичаєвих, діалектних, обрядових особливостей, які в умовах гір ліпше збереглися. Так є по всій Європі: саме в гірських районах етнографічні традиції зберігаються протягом століть. Натомість на рівнинах такі особливості розмиваються, оскільки рівнини через родючість своїх земель приваблюють більше переселенців. 

Водночас регіони можуть утворюватися на ментально-культурних основах. Це буває тоді, коли якісь краї тривало перебувають під впливами певних політичних, цивілізаційних, економічних тенденцій, які в сумі виокремлюють цей регіон. Наприклад, регіонально поділена Німеччина стала наслідком довгих поділів на графства та герцогства. 

В Галичині Західне Поділля (Бучач – Борщів) коротко перебувало під Османською імперією і це змінило ментальність краю, тощо.

Олег Баган оригінально пояснив теорію регіонів через філософські та політичні ідеї знаменитого швейцарського філософа та культуролога Дені де Ружмона, на переконання якого саме регіони, регіональна ідентичність запобігають централізаторським, тоталітарним тенденціям у світовій політиці. Чому? Тому, що вони плекають горизонтальні комунікації між громадянами. 

Натомість відсутність їх стимулює пошуки суспільствами «сильної руки», тотальне уповання на роль виконавчої бюрократії. У сучасній Україні, відповідно, особливо треба дбати про розвиток регіональних ідентичностей. 

В Галичині сформувалися кілька регіонів: 

Олег Баган: Звернення від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

ЗВЕРНЕННЯ ДО ВСІХ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА СЕРЕДОВИЩ УКРАЇНИ

від Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова

       Як керівник НІЦ ім. Д.Донцова, я, Олег Баган, повідомляю, що з липня місяця 2026 р. буду вимушений піти з кафедри української літератури ДДПУ ім. І.Франка, на якій працював від 1990 р., себто 36 років. Роблю це через постійні інтриги, підступи та наклепи завідувача кафедри, Петра Іванишина, теж члена НІЦ ім. Д.Донцова і знаного теоретика націоналізму. Ця людина, одержима заздрістю та кар’єризмом, за останні пів року вилила на мене тонни бруду.

       Нагадаю, що після смерті Петрового батька, Василя Іванишина (1944–2007) та скандального захисту П.Іванишиним докторської дисертації (2007), на яку виявилося аж 11 негативних відгуків, проти нього розпочалася кампанія тиску й дискредитації. Тоді саме я, Олег Баган, був єдиною людиною на філологічному факультеті ДДПУ ім. І.Франка, яка відкрито підтримала Петра і подала йому руку для спільної боротьби. Завдяки моїй ініціятиві зі створення Центру Донцова (серпень 2007) ми отримали політичну платформу, щоб відбивати атаки скритих українофобів, «патентованих патріотів» та профанаторів і плідно розвивати ідеологію націоналізму. Петро Іванишин використав платформу Центру Донцова для зростання свого авторитету, адже інтернет-сайт Центру (з цим допоміг Дмитро Ярош) діяв від 2007 р., а я як керівник Центру провів сотні різноманітних заходів – презентацій, круглих столів, публічних виступів, наукових конференцій, виступаючи в містах по всій Україні, – одночасно працюючи й на авторитет Петра Іванишина як члена Центру.

        Саме я виступив редактором-видавцем у десятках проєктів, серед яких найвидатнішим було видання «Вибраних творів» Д.Донцова в 10 т., і цим приніс визнання нашому Центру в усій Україні. Також я став головним редактором двох знакових видань: наукових збірників «Український націоналізм: історія та ідеї» (2008) і (2010) та «Вісниківство: літературна історія та ідеї» (2009) і (2012). Гадаю, закономірно тоді ж мене нагородили премією ім. С.Бандери за громадянську активність. В усіх них брав участь і Петро Іванишин і це працювало на зростання авторитету нашого Центру.

        Протягом усіх років від дня смерті Василя Іванишина я був незмінним учасником та організатором наукових семінарів ім. В.Іванишина, які проводилися щорічно, написав не одну статтю про Василя Іванишина, а також, у співавторстві із П.Іванишиним, написав монографію «Василь Іванишин: Інтелектуальна біографія» (2024). У науковій сфері саме мене вважають чільним учнем Василя Іванишина, який в різних напрямках розвинув його ідеї. Тому нинішнє паплюження мого імені з боку сина Василя Іванишина виглядає як плювання в бік пам’яті про Батька.

Олег Баган: Як нам співіснувати з російською цивілізацією?

(Головні тези виступу Олега Багана в публічній дискусії «Російська культура як засіб масового ураження», які відбулася в книгарні «Сенс» 5-го травня 2026 р. з ініціативи Національного університету «Києво-Могилянська Академія» (президент – Сергій Квіт).

Теперішня війна надзвичайно мобілізувала українське суспільство в антиросійському наставленні. Українська мова масово охопила велетенські суспільні пласти колись російськомовних соціальних пластів та регіонів країни. Однак в умовах надзвичайного розвитку масових телекомунікацій та інформаційних війн українське суспільство все ще залишається залежним від російського інформаційного тиску. І це виявляється на різних рівнях.

Такий факт є закономірним і об’єктивним з огляду на те, що Росія й надалі залишається євразійською імперією, яка здатна мобілізувати велетенські ресурси для своєї пропаганди й просування свого культурного продукту в надшироких і масових масштабах. Водночас в Україні залишаються мільйони людей, які впродовж десятиліть вбирали російську культуру й ментально залежать від російських соціально-поведінкових стереотипів. Потенційно ця частина українського соціуму в післявоєнний час виявиться готовою до різноманітних проросійських інтенцій в українській політиці та культурі. Це перша велика проблема.

З протилежного боку в українському суспільстві активно формується велика частина людності (переважно молодше покоління), яка цілком мало знає про Росію, її ментальність і культуру. Це стало наслідком поступового відходу України від спільного з Росією інформаційного простору, починаючи принаймні від 2-ї половини 1990-х років. Тобто потенційно така людність може легко стати жертвою впливів російської масової культури передусім, через те, що не розуміє їхньої деструктивної дії і підступності. Коли ми подивимося на поведінку української молоді віком від 15-ти до 25-ти років, то побачимо, як легко й «зі смаком» вона перехоплює російську рок-музику, продукцію тік-току, російську молодіжну субкультуру, російський молодіжний сленг тощо.

Отже, обидва великі суспільні масиви України в умовах, коли моральне напруження російсько-української війни спаде, будуть піддані російським культурним й ідеологічно-ментальним впливам. Тому логічно вже сьогодні подумати про те, щоб підготувати для цих суспільних стратумів якесь правильне критичне бачення і російської проблематики, і російських культурних тенденцій зокрема.

Для цього українським елітам вартує глибше усвідомити свою місію в приготування нації до цих викликів. В епоху інтернету й масових телекомунікацій ми не можемо сподіватися, що простими заборонами російських книжок, російської мови і російської культури ми розв’яжемо глобальну проблему цивілізаційного змагання з Росією. Спільні історичні джерела від періоду Київської Русі, спільне православ’я й духовні зв’язки, спільні й переплетені літературні традиції завжди будуть присутні в російсько-українських контактах. На цій основі Росія постійно буде відновлювати агресивну візію «Нової Візантії», щоб стати цілковитим гегемоном Східної і Середньої Європи, оскільки саме це є її заповітною імперсько-геополітичною ідеєю вже понад 500 років. Натомість Україна буде змагатися за суверенність своїх культурних позицій, відчуваючи загрозу асиміляції з боку Росії, але ефективним це змагання буде тільки тоді, коли ми навчимося критично й правильно сприймати російську цивілізацію.

Популярно про величне і переможне

Побачила світ книга Олега Багана «Чин націоналізму: Історичні та ідейні джерела»(Тернопіль, 2023, 256 с.). Це лаконічний виклад історичного процесу визрівання українського вольового націоналізму як унікального явища з пришвидшеної мобілізації нації. Книга адресована насамперед молоді для ідеологічного вишколу. Автор вибудовує струнку лінію оповіді, з якої стає зрозумілим кожен новий етап націоналістичної боротьби. Відтак у змісті книги ідеально поєднані нанизування історичних фактів з розмислами про світоглядні основи націоналізму. Тож читач мимовільно ідейно зростає з кожною новою сторінкою книжки, пізнаючи через конкретні приклади принципи правдивого національногот змагання.

Автор простежує, як почалися процеси зародження націоналістичної свідомості в ширших верствах українства 1920-х років, як прийшло до зрозуміння потреби єдиної організації орденського типу, яка б зуміла мобілізувати націю на велику політичну боротьбу особливо напруженого йгероїчного типу. Такою організацією стала ОУН. З великою емоційною силою змальована в книзі підпільна боротьба ОУН, ситуації зростання нового покоління фанатичних борців, фантастичних ідеалістів типу Зенона Косака та Михайла Колодзинського, Стапана Охримовича й Дмитра Мирона.

Захопливі оповіді в книзі помережані історіософськими роздумами, які допомагають зрозуміти процеси формування виняткових особистостей, складні етапи діяльності ОУН і їхнє сучасне прочитання, логіку розвитку УПА та закономірності її неймовірної героїки.

Книга буде цікавою для різних категорій читачів, бо охоплює різноманітну проблематику патріотичного змісту, багато ілюстрована й сповнена цікавого й добре структурованого фактажу.

Пізнаючи феномен Галичини

 Вийшов паперовий варіант 1-го випуску наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи» як видання Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка, підготовлене кафедрою української літератури й теорії літератури та науково-дослідною лабораторією франкознавства. Головний редактор журналу – професор Ігор Набитович, відповідальний редактор – доцент Олег Баган. Як зазначено в анотації книги, «Видання присвячене вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних й ідеологічних процесів протягом всієї історії. Темою першого випуску є культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-им і 1870-им роками». 

Докладніше про проблематику наукового журналу нам розповів його відповідальний редактор Олег Баган:

– Ми задумували це видання як проєкт наскрізного вивчення феномену Галичини передусім крізь призму літератури й культури. Нагадаю, заступниками головного редактора є член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук і директор Інституту Івана Франка НАН України Євген Нахлік та докторка філологічних наук, завідувачка відділу Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мар’яна Комариця. Ці дві наукові інституції вже віддавна займаються вивченням культурного феномену Галичини, готуючи дуже цінні видання. Спільно з цими інституціями ми провели вже дві наукові конференції, присвячені галицькій тематиці.

Вартує зазначити, що саме слово "Галичина" виникло лише у 1848 році: його вперше використали на сторінках часопису «Зоря Галицька» (перед тим існував тільки латинський варіант від давнього кореня: «Галіція» від «Galicia» від «Galich»). Для оформлення обкладинки журналу, яка в основних рисах залишиться сталою для наступних чисел, ми використали картину австрійсько-чеського маляра Карла Аеура (1818 – 1859), який довго працював у Львові та Галичині й створив багато робіт на галицьку тематику, також два герби: королівства Галіції і Лодомерії 1782 р. й великий герб Австро-Угорщини.

Тож плануємо висвітлювати почергово кожен із важливих періодів історії Галичини, в якому були якісь сталі й значущі культурні та ідейно-політичні тенденції, коли сам край видозмінювався через них, а у його літературі формувалися якісь виразні естетичні принципи й ідеали. Головними такими періодами, на мою думку, були наступні: 

1) доба зародження перших князівств в просторі майбутньої Галичини – Перемишльського, Звенигородського, Теребовлянського й Галицького – та період Галицько-Волинської держави, це Х–ХІV ст.; 

2) доба національно-культурного відродження під впливом ідей Ренесансу, Реформації та Унії, яка була особливо бурхливою в Галичині протягом ХV – початку ХVІІ ст.; 

3) доба галицької коекзистенції в складі Речі Посполитої протягом ХVІІ – більшої половини ХVІІІ ст., коли галицькі еліти переживали складні й часами дуже важкі процеси асиміляції, адаптації і культурної модернізації; 

4) доба початків галицького національно-культурного відродження в 1772–1848 рр., коли після приєднання краю до Австрійської монархії кардинально змінилися суспільно-політичні умови життя українського етносу в краї, були засновані русинські/українські культурно-освітні інституції, сформувалася нова церковна інтелігенція, передусім під впливами слов’янського відродження в країнах Центральній Європі; 

5) доба перших організаційних спроб національного відродження під впливом «Весни народів» 1848 р. з одночасним майже смертельним викликом з боку ідеологічного москвофільства; 

6) доба становлення народовського руху між 1848-им і 1870-ми роками, який заклав міцні основи в будівлю нової української нації; 

7) доба «Галицького П’ємонту» на межі ХІХ – ХХ ст., коли Галичина перетворилася на гігантський «генератор» всеукраїнського політичного й культурного поступу, коли тут започатковувалися визначальні процеси творення модерної української нації: це період між 1880-ми й 1918-им роком; 

8) міжвоєнна доба – 1920–1930-і рр., – коли Галичина стала важливим «бастіоном українства» в ситуації совєтської окупації більшої частини України та формування якісно нових, яскраво-наступальних ідеологій в її просторі: християнського консерватизму, символом якого стала велична постать Митрополита Андрея Шептицького, й вольового націоналізму, символами якого стали імена ідеолога Дмитра Донцова та політика Степана Бандери; 

9) доба совєтської окупації Галичини: 1945 – 1991 рр. з усіма її негативними наслідками для національної культури й самосвідомості, внаслідок чого Галичина великою мірою втратила свої ментальні та культурно-інтелектуальні позитивні особливості.

Олег Баган: Наступ на університети

Ідея Університету – це духовно-інтелектуальне ядро європейської цивілізації. Хоча форма сучасного Університету зародилася десь близько 1200-го року в інтелектуальних спільнотах Болоньї, Парижу та Оксфорду, ідея системного навчання життєвої мудрості вирувала в європейському просторі ще від ІV ст. до н.е., коли глибокодумний Платон заснував свою Академію в Атенах. Еллінські філософи привнесли в європейську культуру одну величну й вирішальну ознаку – насолоду роздумування. Відтоді європейська людина відчувала свою перевагу над світом довколишніх варварів в тому, що її живий дух та аналітична думка давали можливість долати обмеженість місця, підноситися до осяйних абстракцій, відкидати забобони, розв’язувати проблеми, вибудовувати концепції. Межова лінія між цивілізацією і варварством завжди проходила там, де люди вміли поважати мудрість і де нею поневіряли.
 
Протягом 1200—1500 рр. Університети з’явилися в майже усіх регіонах романо-германського світу Західної Європи, від Саламанки до Упсали, від Абердина до Салерно, і лише в кількох випадках вони подолали межу Середньої Європи й постали у Празі, Кракові, Пресбургу (Братиславі), Буді і Печі (Угорщина). У 1500 році загальне кількісне співвідношення університетів у двох частинах Європи було: 50 проти 5-и. Так була закладена головна перевага Заходу-континенту над Сходом.

У цей час Університет означав передусім інтелектуальне зусилля, неспокій і лет думки, здібність до богословських дискусій, відчуття латинської (елліно-римської) традиції культурного освоєння світу. Саме з цього зусилля народилися сім великих принципів європейської людини Нового часу: жадоба осягання, критичність мислення, методичність пізнання, свободолюбність думки, сміливе візіонерство, енергетика творчості, організована систематичність. Ці чесноти перетворили десь біля 1500 р. цю людину на надлюдину планетарного значення, яка завершила творення ренесансного мистецтва гармонійної краси, просторовості й людяності, здійснила всі географічні відкриття, розпочала технологічну революцію, розбудувала культуру великих міст, заснувала науку. І в епіцентрі цих грандіозних процесів залишався Університет.

Олег Баган: Закони євразійської геополітики (заперечуючи Р.Дж.Тойнбі)

Вервиця останніх подій спонукає до висновків щодо тенденцій сучасної світової політики. Жорстока війна Росії на Кавказі, доволі гостра реакція на це Заходу, відмова МВФ дати нові кредити Москві, взаємне викриття російських і американських шпигунів, відмова США від домовленостей 1972 р. про обмеження ядерної зброї, війна в Афганістані - усе це дає підстави стверджувати, що Євразія повертається "на круги своя", що її протистояння з Заходом посилюється. Сьогодні це називається "політикою збереження багатополюсного світу" - на противагу домінуванню на планеті Сполучених Штатів.

Розпочата наприкінці 1980-х (із початком "пєрєстройки" в СРСР) спроба ввести Росію в коло демократичних країн нині, здається, добігає кінця, її результати мізерні. Росія, попри полиск демократичности й відкритости, вперто повертається на своє давнє місце євразійської аґресивної імперії, поступово вичавлює з себе засади цивілізованої політики, замінюючи їх звичними деспотичними формами державного правління та поведінки.

Процес розчарування Заходу Росією триває від початку першої чеченської війни (1994-96), якій 1993 року передував розгін парламенту. Вже тоді багато західних політиків зрозуміло, що Росія не позбулась ідеології гегемонізму, що її суспільна свідомість тяжіє до нетерпимости й деспотизму, її еліти, замість розбудовувати демократичні інститути, обплутують країну тенетами залежности й бюрократизму.

З приходом до влади В.Путіна, майстерно оформленим "організаторами влади Кремля" під "перемогу на демократичних виборах" разом із нашвидкуруч і невідомо на якій основі сформованою партією "Єдність", ці тоталітарні тенденції лише посилилися. Посиливши роль силових структур, переділивши країну новими округами з особисто призначуваними керівниками, "прикрутивши" свободу ЗМІ, нівелювавши впливи громадських організацій і звівши за допомогою адмінресурсу роль партій до "ілюстративно-декларативних" елементів демократії, новий президент Росії утвердився у державі із "шармом" "Царя всієї Руся", "нового імператора". Це послужило сигналом для різноманітних елементів і прошарків російського суспільства до нагнітання атмосфери неоімперіалізму та авторитаризму в країні. Зараз говорити про нову Росію-імперію, чи то "ліберальну", чи "євразійську", чи "слов'янську" (у сутности це не має значення, бо в Росії усілякі політичні "вивіски" завжди були лише прикриттям і фальшю) стало буквально моделью для представників різних її верств - від елітарно-академічних до вулично-екстремістських. Майже кожен офіційний представник сьогоднішньої російської держави з поспіхом і з особливим рабським страхом (це ще від Івана IV Грозного) при кожній нагоді заявляє, що він в усьому підтримує політику президента на "зміцнення держави" (читай, на перетворення її у напівдеспотичну і напівполіцейську "машину", чим вона й звикла бути упродовж століть).

Власне, спостереженнями такого штибу сповнена нині вся західна преса. На Заході впевнено формується думка, що "Росію втрачено". Так нещодавно заявила група американських політологів. На що відразу почула від опонентів: "А ми її ніколи й не мали".