Володимир Вятрович: Як Москва здолала УПА. Повчальна історія

СРСР від самих початків мав всього значно більше ніж повстанці: зброї, людей, будь-яких інших ресурсів. Тривалий спротив УПА опирався на найважливішому ресурсі, яким володіла саме підпільна армія і якого не було в совєтів - довіра між вояками та цивільним населенням. Повстанці для місцевих були «нашими хлопцями», своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їх сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися. 

Той, хто воював, мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов «у ліс». Тому, що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям. Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому що ними були їх близькі та родичі, а й тому що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки «села» не стане «лісу». 

Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля  на те, аби знищити взаємну довіру між повстанцями і населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп,  вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників. Це було не просто в середовищі,  де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення, тому продовжували тиснути. А ще - поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними. 

Спершу вербовка здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно, щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість - ні. Але ніхто, крім чекістів, не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав  поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців - просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали - страчували, аби інші не відважувалися на таке. З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. «Хлопців з лісу» почали боятися на селі. Тим паче, що часто  ті, хто вбивали справді були не «нашими», а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА. 

Поступово параноя паралізувала нормальний звʼязок між мешканцям одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.  

Памʼятаймо: Москва, як ніхто, вміє ділити, щоб нищити.

Володимир Вятрович: Російський іМИперіалізм

Спосіб існування держави, який полягає у постійному поширенні простору називають імперією. Вона розповзається як пляма з колись малопомітного центру поглинаючи сусідні території.  Її носії завойовують чужі землі, певні власної вищості над їх мешканцями. Відчуття цієї вищості, імперська пиха, яка виливається у віру в глобальну місію переробити цілий світ по своєму, надихає будівничих імперії. 

Російський імперіалізм інший. Тому, що він про завоювання не лише територій, але й людей, що їх населяють.  «Ми забираєм вашу землю, не тому, що ми сильніші, цивілізованіші,  живемо краще, а тому що ви - це ми, а значить ваші землі  завжди були нашими». 

Те, що хтось  із завойованих стає частиною імперської верхівки, долучається до її поширення є не запереченням імперськості  Росії, а її суттю.  Бо усі ці безбородьки ніколи не були якимось іншими, вони завжди були як «ми», лиш через чиїсь інтриги забули про це. Інші, не такі талановиті, теж можуть і мають долучитися до цього «ми», хай не до верхівки, а просто маси, великої, страшної. Але й так зможуть відчути силу приналежності до чогось грізного. 

«Стань як ми, відчуй задоволення від того як нас бояться в світі», - цим спокушає завойованих імперія. «Стань знов сильним і грізним!». 

Тому російський імперіалізм - це не завоювання, а "повернення". Тому йому так важливо апелювати до минулого, яке має пояснити - «тут завжди були і будемо ми».

Володимир Вятрович: Світ рухається до визнання необхідності днколонізації та деімперіалізації Росії

26 червня 2024 р. Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію про протидію стиранню культурної ідентичності (доповідачка народний депутат України Євгенія Кравчук). В цілому резолюція присвячена злочинам, які РФ вчиняє в Україні, але там є важливий параграф про колоніальну політику щодо поневолених народів РФ:

"Російська Федерація проводить політику русифікації щодо численних корінних народів країни, поступово стираючи їхню культурну ідентичність шляхом обмеження використання їхніх мов, особливо в системі освіти, скорочуючи сфери їхнього культурного самовираження, спотворюючи їхню історію та позбавляючи їх  історичної пам’яті, а також шляхом ув'язнення та переслідування активістів національних меншин".

Світ поступово рухається до визнання РФ колоніальною імперією, а відтак до необхідності її деколонізації та деімперіалізації -- про це вже записано в кількох резолюціях, про це все частіше говорять західні політики.

Дякуємо всій українській парламентській делегації під керівництвом Maria Mezentseva.

Володимир Вятрович: Не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії

Чи є історія однією з причин нинішнього погіршення стосунків між Україною та Польщею? Так. 

Але я точно не маю на увазі примітивного пояснення, ніби історія демонструє «вони нас завжди не любили». Тому що насправді стосунки між українцями і поляками в минулому нічим не відрізняються від взаємин між будь-якими іншими сусідніми народами. Тут можна знайти все що хочеш - ворожнечу, ненависть, війни, співпрацю та спільну боротьбу. 

І лише ми, нинішні, відповідаємо як скористатися цим досвідом, що з нього варто відтворювати і плекати, а що навпаки памʼятати, щоб «ніколи знову». 

То ж насправді не історія впливає на нинішні стосунки, вона вже є яка є, вона це те, що вже сталося і не можливо змінити. Впливає наше ставлення до історії. 

І саме те, що за останніх років пʼятнадцять польські політики представляли взаємини  між нашими народами в минулому  майже лише через призму конфлікту,  справді створює сприятливу для непорозуміння атмосферу, утверджуючи тезу про українців як сусідів, яким не можна довіряти. 

Але проблема не лише в зосередженні на конфлікті в історії, але й в тому, що він розглядається в односторонньому вимірі - винні лише українці, жертви лише поляки. Це не лише спотворення історичної правди про давнє протистояння двох націй, але й закріплення моделі відносин,   коли одна сторона як жертва цілковито знімає із себе відповідальність за власні помилки, налаштовується на те, що опонента нема чого слухати, все що він говорить - це брехня і свідоме приховування злочинів. 

В політичних дискусія про минуле був присутнім ще одним деструктивний елемент, який відтворюється у нинішніх стосунках далеко поза історією - впевненість у тому,  що Польща може і навіть мусить навʼязати своє бачення українцям, бо без цього співпраця не можлива. 

Але якраз навпаки з підходом «або як я сказав, або ніяк» неможливо  вибудовувати рівні стосунки, які є запорукою плідної співпраці. 

Чи може правильне розуміння нашого важкого минулого допомогти вирішити нинішні труднощі у відносинах? Певен, що так. Бо головний висновок з нашого спільного минулого залишається вкрай актуальним - у польсько-українському протистоянні завжди виграє третій, і цим третім була і може бути Росія.

Володимир Вятрович: Співпраця з поневоленими народами Росії має стати державною політикою України

Співпраця з поневоленими народами Росії має стати державною політикою України. 

Нині відбулося засідання Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України з питань взаємодії з національно-визвольними рухами корінних поневолених народів РФ. 

Експерти представили проєкт закону "Про основні засади державної політики України щодо взаємодії з національними рухами корінних поневолених народів Російської Федерації". Цей рамковий законопроєкт, підготовка якого є головним завданням ТСК, визначає правові засади державної політики, запроваджує відповідну понятійну систему й термінологію, визначає ключові принципи політики та сфери відповідальності органів виконавчої влади. 

Законопроєкт ґрунтується на визнаних нормах міжнародного права, передусім засадничих деклараціях ООН, а водночас продовжує 80-річну традицію Організацій українських націоналістів щодо підтримки прав корінних поневолених народів імперії. 

Народні депутати одностайно підтримали законопроєкт, який після остаточного доопрацювання буде поданий на реєстрацію до Верховної Ради України. 

Також члени ТСК розглянули конкретні питання взаємодії з національно-визвольними рухами черкеського та інгушського народів та запланували ряд кроків щодо підвищення інтенсивності співпраці.