Андрій Поцелуйко: Міф як поетика сенсу, історософія як філософія сенсу

Суперечки про природу історії майже завжди є суперечками про сенс. Людей рідко задовольняє знання того, що відбулося. Вони прагнуть зрозуміти, що все це означає. Чому виникають і занепадають цивілізації? Чому народи проходять через перемоги й катастрофи? Чи має історія напрямок, мету або внутрішню логіку? Відповіді на ці питання можуть набувати різних форм, але дві з них мають особливе значення для культури: міф і історософія.

На перший погляд, вони надзвичайно схожі. І міф, і історософія можуть говорити про долю народу, про його покликання, про особливу роль в історії. Вони часто користуються спільними символами, звертаються до тих самих подій і навіть можуть доходити однакових висновків. 

Проте їхня справжня відмінність лежить не в тому, про що вони говорять, а в тому, як вони надають сенс історичному досвіду.

Міф є поетикою сенсу.

Як і поезія, він не доводить, а показує. Він не вибудовує ланцюг аргументів, а створює образ, у якому людина раптом упізнає щось важливе для себе. Сила міфу полягає не в доказовості, а в здатності поєднувати розрізнені події в цілісну символічну картину. Він перетворює історію на оповідь, де кожна подія отримує своє місце, кожне випробування — свій смисл, а кожна жертва — своє виправдання.

Поезія не переконує нас так, як переконує логічний доказ. Вона створює переживання. Так само діє й міф. Він апелює не стільки до розуму, скільки до уяви. Його істина полягає в силі образу. Саме тому міф здатний об'єднувати спільноти набагато ефективніше, ніж найдосконаліші теорії. Люди можуть сперечатися про аргументи, але вони часто живуть усередині спільних символів.

Історософія є філософією сенсу.

Вона також прагне знайти значення історичних подій, але робить це іншим шляхом. Якщо міф творить образ, то історософія ставить питання про його підстави. Якщо міф пропонує бачення, то історософія прагне його осмислити. Вона не відмовляється від великих узагальнень і не боїться говорити про долю цивілізацій чи народів, але вимагає, щоб ці твердження були обґрунтовані.

Тому історософія завжди залишається діалогом. Вона існує лише там, де можливе заперечення. Історософ може стверджувати, що певний народ виконує особливу роль в історії, але він мусить пояснити, чому так вважає. Він повинен звертатися до фактів, закономірностей, інтерпретацій, порівнянь. Його висновки можуть бути хибними, однак вони повинні бути відкритими для критики.

У цьому сенсі історософія належить до тієї самої духовної традиції, що й філософія загалом. Вона не просто шукає сенс — вона шукає підстави для сенсу. Її цікавить не лише те, що означає історія, а й те, чому ми маємо право надавати їй саме такого значення.

Саме тут проходить головна межа між міфом та історософією. Вона не збігається з межею між фантазією та реальністю, між правдою та вигадкою або між традицією та наукою. Ця межа проходить між образом і аргументом.

Міф прагне утвердити сенс. Історософія прагне його обґрунтувати.

Міф пропонує символічний горизонт, усередині якого людина вже знає, як тлумачити світ. Історософія ж робить сам цей горизонт предметом роздуму. Міф запрошує до співпереживання. Історософія — до дискусії. Міф створює смисловий простір, історософія досліджує його структуру.

Тому було б помилкою розглядати міф як просто недосконалу історософію або історософію як раціоналізований міф. Вони виконують різні культурні функції. Міф надає історичному досвіду емоційну й символічну форму. Історософія намагається зрозуміти, наскільки ця форма є виправданою. Один говорить мовою образів, інша — мовою понять. Один народжується з творчої уяви, інша — з критичної рефлексії.

Саме тому міф можна назвати поетикою сенсу, а історософію — філософією сенсу. Вони відповідають на одну й ту саму людську потребу — потребу бачити у подіях більше, ніж просту послідовність фактів. Але відповідають по-різному. Міф наділяє історію значенням через символ. Історософія намагається зрозуміти це значення через думку. Між ними немає абсолютної прірви, проте між ними завжди зберігається напруга — напруга між уявою та рефлексією, між натхненням та критикою, між поетикою сенсу та філософією сенсу.

Амвросий фон Сиверс: Века человечества

Века человечества ― этапы существования человеческого рода на Земле согласно греческой мифологии и её последующей римской интерпретации.

Гесиод и Овидий писали о сменяющих друг друга эпохах истории человечества, в которых явно прослеживается тенденция к упадку. В изначальном, давно минувшем веке люди были подобны богам, но в нынешнем веке, когда жили оба автора, люди утратили свою богоподобную натуру и беззаботную жизнь и начали страдать от неисчислимых болей и зол. Сия деградация человеческой жизни с течением времени символически обозначалась античными авторами с помощью названий металлов, кои постепенно уменьшаются в своей цене: так, выделялись золотой, серебряный, бронзовый, железный века. Интересно, что античное представление интерпретировало историю и циклично, и не-циклично, но в любом случае как регресс. Сие особенно важно, что впоследствии будет принята идея прогресса, в парадигме коей ученые начнут описывать историю человечества, что должно иметь в виду при разсмотрении всего.

Современная историческая периодизация повторно присвоила термины «бронзовый век» и «железный век» для описания археологических периодов, следующих за каменным веком, на основе преобладающих металлургических практик. Соответственно, термин «золотой век» используется для описания цивилизаций во время своего расцвета (золотой век ислама) либо отдельных стран на пике могущества или культуры (золотой век Испании, золотой век Дании и т.д.). Ниже возвратимся к данной проблематике, принятой как в ситорической науке, так, конкретно, в археологии.

Начнем разсмотрение с т. н. «Пяти родов Гесиода»:

Рамиз Юнус: Украденная история: Как историческая память превратилась в оружие современной геополитики

XXI век не просто меняет международную систему — он меняет саму природу того, за что ведется борьба между государствами.

Если в XIX веке государства расширяли территории, а в XX веке они боролись за идеологии и модели мироустройства, то в XXI веке на наших глазах формируется еще более тонкий и одновременно более опасный уровень противостояния — борьба за интерпретацию прошлого.

Это уже не периферийный элемент политики. Это становится ее ядром.

История перестает быть нейтральной академической дисциплиной, существующей в университетах и архивах. Она выходит из аудитории историков и входит в пространство дипломатии, санкций, парламентских решений и международных кризисов.

Прошлое больше не является завершенной реальностью. Оно становится продолжением политики другими средствами.

И именно здесь возникает принципиальный сдвиг: государства начинают бороться не только за то, что происходит сегодня, но и за то, как мир должен помнить вчера.

Фактически мир входит в эпоху политизации исторической памяти, где контроль над интерпретацией прошлого превращается в элемент стратегического влияния.

Сегодня на кону оказывается не только территория, не только ресурсы и не только безопасность. На кону — право определять смысл истории. И тот, кто контролирует интерпретацию прошлого, неизбежно начинает влиять на архитектуру будущего.

Но здесь возникает более важный и гораздо менее очевидный вопрос.

Андрій Поцелуйко: Між Ансельмом і Абеляром: історіософія як діалог віри та розуму

Історософія є однією з тих сфер людської думки, де особливо гостро постає давнє питання про співвідношення віри та розуму. Чи починається пізнання з довіри до певних засадничих істин, чи, навпаки, лише розум має право визначати, у що варто вірити? Це питання пронизує всю історію європейської філософії, але особливо виразно воно постало в інтелектуальному протистоянні між Ансельмом Кентерберійським і Петром Абеляром.

Ансельм сформулював знамениту тезу: «Вірую, щоб розуміти» (Credo ut intelligam). Для нього віра не була протилежністю розуму. Вона була його передумовою. Людина не починає мислення з порожнечі; вона вже належить до певної духовної традиції, вже довіряє певним істинам і лише потім намагається осягнути їхній зміст. Віра відкриває шлях до розуміння.

Абеляр наголошував на іншому аспекті: «Розумію, щоб вірити» (Intelligo ut credam). Він не заперечував віру, але вимагав, щоб вона пройшла через випробування мисленням. Розум повинен ставити питання, виявляти суперечності, шукати пояснення. Справжня віра не боїться критики, а навпаки, зміцнюється через неї.

На перший погляд може здатися, що ці дві позиції взаємно виключають одна одну. Насправді ж вони утворюють напружену єдність, без якої неможливе жодне велике осмислення історії. Саме тому історіософію можна розглядати як своєрідний простір зустрічі Ансельма та Абеляра.

Кожна історіософська концепція починається з певного акту довіри. Історіософ вірить, що історія має сенс. Він переконаний, що за хаосом подій приховується певний порядок. Він виходить із припущення, що людські долі, долі народів і цивілізацій утворюють не випадкове нагромадження фактів, а змістовний процес. Це переконання неможливо повністю довести за допомогою історичних джерел, оскільки будь-який доказ уже передбачає віру в те, що історія піддається осмисленню. У цьому сенсі кожен історіософ є учнем Ансельма. Він вірує, щоб розуміти.

Андрій Поцелуйко: Історософія і міф: між аргументом і вірою

 Історія ніколи не була для людини лише сукупністю фактів. Люди завжди прагнули зрозуміти, куди рухається світ, чому одні народи підносяться, а інші занепадають, чи має людське існування якусь вищу мету і чи існує прихований сенс у низці подій, які на поверхні виглядають випадковими. Саме з цього прагнення народжуються як історософія, так і міфотворчість. Обидві вони намагаються надати історії значення, перетворити хаотичний потік подій на осмислену розповідь. Проте між ними існує принципова відмінність, яка полягає не стільки у змісті висловлених ідей, скільки у способі їхнього обґрунтування.

Зовні історософія та міф можуть бути напрочуд схожими. І там, і там можна зустріти розмови про особливе покликання народу, про великі цивілізаційні цикли, про історичну місію держави або про виняткову роль певної культури в долі людства. Історософ може стверджувати, що якась спільнота стала носієм важливої історичної функції, так само як міф може оповідати про обраний народ чи героїчних предків. Якщо дивитися лише на зміст тверджень, різниця іноді здається незначною. Однак вона стає очевидною, щойно ми ставимо питання: «Чому ми повинні в це вірити?»

Для міфу це питання не є центральним. Міф живе не завдяки доказу, а завдяки авторитету. Він апелює до традиції, колективної пам'яті, символічного образу світу. Його істинність не виводиться логічним шляхом, а приймається як вихідна даність. Народ є обраним тому, що так говорить священна оповідь. Герой є великим тому, що таким його пам'ятає традиція. Золота доба існувала тому, що вона необхідна для структури самого міфу. Міф не потребує доведення, адже він функціонує як фундамент, на якому вже будуються всі інші судження.

Сергій Чаплигін: Освальд Шпенґлер: повернення до циклічного осмислення історії

8 травня 1936 року помер один із найвідоміших німецьких консервативних філософів історії першої половини ХХ століття Освальд Шпенґлер.

Більшість його знає по праці «Присмерк Європи» де він пропонує новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить «морфологічний» метод аналогії.

Він описував цивілізації як колективні організми, що проходять однакові фази від народження до смерті.

Цей підхід до філософії історії не втратив своєї актуальності й сьогодні.

Для початку проведемо, згідно Шпенґлеру, різницю між культурою та цивілізацією.

Він пише: «Культура і цивілізація - перша це організм, що виникає з ландшафту, а друга - це механізм... Культурна людина живе всередині, цивілізована людина живе назовні, у просторі, між тілами та «фактами». Те, що перша сприймає як долю, друга сприймає в контексті причини і наслідку».

Звичайно така різниця була зроблена задовго до нього.

Тому - екскурс до історії.

Поняття цивілізації було введено у вжиток з латинських слів «civitas» (місто) і «civilis» (громадянин). І тільки в другій половині XVIII століття воно почало використовуватися у зв’язку зі станом прогресу та розвитку.

Античні автори розуміли цивілізацію як відмінність від варварства - ті народи та племена, які перебували поза їхніми кордонами, не мали власних міст, й не могли, відповідно, продукувати культуру. На їх думку цивілізація виникає органічно, як із насіння проростає квітка. 

А ось поняття «культура» (в прямому значенні від латини - «вирощування»), яке приписують Марку Тулію Цицерону, розуміється у значенні «культивування душі» та стосовно філософії - «сultura animi philosophia est» («Тоскуланські диспути»).

Тому Шпенґлер зазначає, що коли «... ідеал, повне багатство внутрішньої потенції досягається і реалізується в зовнішньому, тоді культура стає твердою, в’яне, її кров згортається, її сили ламаються і вона перетворюється на цивілізацію». Тому на його думку, поява цивілізації є «неминучою долею всіх культур», долею, яка постає фатальним чином, як смерть і старість у біологічних організмах.

Ось ця подвійність культури та цивілізації є для нього двома сторонами підйому й занепаду циклів історії.

Адже мета Освальда Шпенґлера полягала в тому, аби «перевернути» панівну західнохристиянську концепцію історії. Найважливішими елементами якої сьогодні є лінійність та розвиток.

Бо ми забули про циклічний підхід, як один із найдавніших європейських рефлексій на час та історію. А він був домінуючий підхід як ще до християнства, так і в християнському Середньовіччі.

Адже історія не має ані напрямку, ані мети: існує тільки створення і руйнування, так само як природа постійно створюється і руйнується, і лише форми трансцендентного світу, є вічними - первісними зразками, що стоять над світовим процесом, повторюються і залишають своєрідний відбиток у часі.

P.S. Про циклічне мислення в історії - Книга пророка Даниїла (Дан. 2:1–49), праці Гесіода, Платон («Тімей»), «доктрина анациклози» (ідея чергування правління та державних форм, що походить від Платона та Аристотелята яка була розроблена в найбільш повній формі Полібієм), Цицерон, Макіавеллі, Томас Карлайл, Александр Деулофе і Торрес («математична модель соціальних циклів»), Вільфредо Парето («Trattato di Sociologia Generale), Джордж Модельскі («Довгі цикли у світовій політиці»), теорія поколінь Штрауса –Хау, цикли Шлезінгера в історії Сполучених Штатів, епізоди історії США Гантінґтона, цикли Клінгберга.

Редьярд Киплинг: "Боги Азбучных Истин"

Редьярд Киплинг: "Боги Азбучных Истин"

Проходя сквозь века и страны в обличье всех рас земных,
Я сжился с Богами Торжищ и чтил по-своему их.
Я видел их мощь и их немощь, я дань им платил сполна.
Но Боги Азбучных Истин - вот Боги на все времена!

Еще на деревьях отчих от Них усвоил народ:
Вода - непременно мочит. Огонь - непременно жжет.
Но нашли мы подход бескрылым: где дух, идеал, порыв?
И оставили их Гориллам, на Стезю Прогресса вступив.

С Ветром Времени мы летели. Они не спешили ничуть.
Не мчались, как Боги Торжищ, куда бы ни стало дуть.
Но Слово к нам нисходило, чуть только мы воспарим,
И племя ждала могила, и рушился гордый Рим.

Они были глухи к надеждам, которыми жив человек:
Молочные реки - где ж там! Нет и медом текущих рек!
И ложь, что мечты - это крылья, и ложь, что хотеть значит мочь,
А Боги Торжищ твердили, что все так и есть, точь-в-точь.

Когда затевался Кембрий, возвестили нам Вечный мир:
Бросайте наземь оружье, сзывайте чужих на пир!
И продали нас, безоружных, в рабство, врагу под ярем,
А Боги Азбучных Истин сказали: "Верь, да не всем!"

Под клики "Равенство дамам!" жизнь в цвету нам сулил Девон,
И ближних мы возлюбили, но пуще всего - их жен.
И мужи о чести забыли, и жены детей не ждут,
А Боги Азбучных Истин сказали: "Гибель за блуд!"

Ну, а в смутное время Карбона обещали нам горы добра:
Нищий Павел, соединяйся и раздень богатея Петра!
Деньжищ у каждого - прорва, а товара нету нигде.
И Боги Азбучных Истин сказали: "Твой хлеб - в Труде!"

И тут Боги Торжищ качнулись, льстивый хор их жрецов притих,
Даже нищие духом очнулись и дошло наконец до них:
Не все, что блестит, то золото, дважды два - не три и не пять,
И Боги Азбучных Истин вернулись учить нас опять.

Так было, так есть и так будет, пока Человек не исчез.
Всего четыре закона принес нам с собой Прогресс:
Пес придет на свою блевотину, свинья свою лужу найдет,
И дурак, набив свою шишку, снова об пол лоб расшибет,

А когда, довершая дело, Новый мир пожалует к нам,
Чтоб воздать нам по нуждам нашим, никому не воздав по грехам, -
Как воде суждено мочить нас, как огню положено жечь,
Боги Азбучных Истин нагрянут, подъявши меч!

Перевод: И. Грингольц, П. Грингольц

Андрій Сошніков: Доктрина Безперервного Управління: Світ як Машина та Текст

Суть філософії історії зводиться до розвінчання гуманістичних міфів. Перед нами постає холодний, інженерний погляд на людство як на «біологічну сировину», що протягом епох незмінно обробляється технологічними інструментами. У рамках цієї концепції історія виглядає не як шлях до прогресу чи свободи, а як еволюція методів прихованого контролю. Культура, релігія й ідеологія стають не полем духовного пошуку, а функціональним «софтом», тоді як піраміди, храми, заводи та соціальні мережі виконують роль «заліза». Рушійною силою історичного процесу виступають не ідеї, а трансформація операційних систем, покликаних управляти суспільними масами. 

Світова структура ніколи не ґрунтувалася на рівності між народами. Це завжди була замкнена система «гравців» (акціонерів) з одного боку та широкого простору «філій» (прихованих колоній) з іншого. Реальні рішення ухвалюються в «лондонському тумані» чи «вашингтонських дата-центрах», тоді як решті світу демонструють спектакль демократії, виборів і патріотизму. 

Основним завданням будь-якої держави, починаючи від Нармера і завершуючи Цукербергом, є контроль і облік. Сама суть влади — це здатність позначати реальність: вести реєстри земель, худоби, пергаментів, а тепер навіть цифрових лайків. Хто володіє реєстрами — той визначає долю світу. Людина в контексті цієї парадигми постає не як «вінець творіння», а як біоробот, чиї реакції запрограмовані за допомогою освіти, засобів масової інформації та соціальних умовностей. Свобода ж виявляється лише тимчасовим проміжком у довжині повідка, що регулюється Глобальним Оператором у відповідності до його економічних інтересів. 

Насправді ми ніколи не покидали межі Нільської Соціальної Машини. Змінювалися тільки її зовнішні прояви: в давнину нами керували за допомогою каменю та страху смерті (Єгипет); далі все перейшло під контроль паперу і права (Рим); потім настала доба ідеологічного гіпнозу (Візантія та Церква); її змінили ритм виробничих станків і дисципліна часу (індустріальна епоха); нині ж настала черга цифрових кодів і дофамінових пасток (інформаційна епоха).

Історія є тотальним Глобальним Симулякром — ілюзією, яка служить прикриттям, аби відволікати маси від усвідомлення того, що за кулісами кілька могутніх родинних династій і елітарних орденів продовжують тримати у своїх руках ресурси планети. Світ функціонує як комп’ютерна система, де людина є лише даними. 

І єдиним способом уникнути видалення з цього цифрового ландшафту стає прагнення осягнути мову, якою написаний код реальності.

Диалог Владимира Емельянова и Олега Гуцуляка: Как "пробить стену камеры" и не оказаться в такой же соседней "камере"?

7 февраля - день рождения Александра Чижевского (1897-1964), великого основателя гелиобиологии. 

К его теории социально-исторических циклов, связанных с максимумами солнечной активности, нужно сделать поправку. 

Для социального переворота недостаточно одной психической активности, эпидемий, девиаций. Нужен проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума. Этот проект не связан с деятельностью Солнца. Он возникает в сознании интеллектуалов и затем постепенно накапливается в коллективном сознании. А вспышки только катализируют его. 

Но в ситуации, когда уровень недовольства  низок, а большинство хочет только потреблять и держаться за места и статусы, никаких подвижек в мозгах не происходит. Человек, в точности по Лецу, пробивает стену и оказывается в соседней камере. И потому возвращается в предыдущую, уже обжитую камеру. Что мы и наблюдаем повсюду в мире. 

А. Чижевский не жил в такой ситуации, поэтому не мог сделать и такой поправки.

Комментарий Олега Гуцуляка:

Но каким тогда циклам влияния на Землю соответсвует "проект нового общества, который созревает задолго до солнечного максимума."? Венерианским, юпитерианским, центральногалактическим?

Если Чижевский описывал «энергетику» (солнечный ветер, наполняющий паруса), то этот вопрос касается «навигационной карты» или самой конструкции корабля.

Проект нового общества — это порождение «Верхнего мира» (чистого, интеллектуального, структурного). Если солнечные циклы — это биологический и эмоциональный хаос (энергия «Нижнего океана»), то интеллектуальные ритмы больше похожи на медленные, фундаментальные колебания.

Вот как можно распределить эти влияния дихотомии:

1. Юпитерианские циклы (Социальная архитектура)

Юпитер традиционно связывают с расширением, законом, иерархией и большими идеологическими системами. Его цикл (~11.8 лет) почти совпадает с солнечным, но работает в противофазе или на другом уровне. Это циклы «Людей-Ответов». Проект созревает как новая догма или новая структура права и морали.

Если Солнце дает вспышку (бунт), то Юпитер дает форму (конституцию, новый порядок).

2. Сатурнианские циклы (Кристаллизация и Скелет)

Цикл Сатурна (~29.5 лет) — это время смены поколений. Проект нового общества часто «вызревает» именно в течение одного такого такта.  Это время, когда идеи интеллектуалов превращаются из «безумных гипотез» в «очевидные истины» для нового поколения. 

Сатурн — это те самые стены «камеры», о которых  упомянул Ежи Лец. Чтобы не вернуться в старую камеру, нужно, чтобы проект нового общества успел «застыть» в новую реальность.

Доктрина «Русь як Первинний Код України»

1. Русь як «Зона Переходу»

В офіційних імперських доктринах (візантійських чи каролінзьких) світ був поділений на «цивілізацію» (статика, закон, податки) та «варварство» (хаос).

Руська земля 3 лютого 852 року  (6360, індікта 15) постає як третій шлях. Це момент, коли внутрішнє самовідчуття народу («хто ми?») зустрічається із зовнішнім визнанням («як нас називають інші?»). Останнє - це спроба «Системи» того часу (імперій) зафіксувати, легітимізувати та впорядкувати Придніпровський хаос під одним брендом — Русь.

Це не територія, обмежена мурами, а мережа («річковий океан»), що з’єднує світи. Це перехід від «дикого» стану до стану «амфібії», що вільно почувається і в степовому океані, і в залах візантійських палаців, користується грецьким письмом та арабським сріблом, але не стає ні греком, ні арабом.  Здатність бути частиною Європи, але зберігати свою унікальну «річкову» ідентичність; здатність поглинати впливи, але не розчинятися в них.

2. Літописна дата як «Акт Волі»

Бертинські аннали (839 р.): Повідомляють про послів «народу Рос (Rhos)», які прибули до імператора Людовіка Благочестивого. Це перший випадок, коли мешканці з дніпровських порогів вийшли на світло європейської дипломатії. Це фіксація реальної, бурхливої енергії слов'янських та скандинавських племен, їхніх торгових шляхів, річкових походів та первинних ритуалів. Це живий потік, який ще не має «імені» в офіційній історії, але вже має колосальну силу.

Літописна дата (842/852 р.): Пов’язана з початком правління візантійського імператора Михаїла. Для середньовічного розуму держава починала існувати лише тоді, коли вона входила у взаємодію з «Центром світу» (Константинополем). 

Повідомлення «Нача ся прозывати...» — це момент, коли «Нижній світ» (природна енергія слов’янських союзів та варязьких дружин) створює свій власний інтерфейс для спілкування з «Верхнім світом».

Русь не чекає, поки її «хрестять» чи «завоюють», вона сама вписує себе в літопис під власним іменем.

Це — момент активації суб'єкта, який відмовився бути анонімним «шумом» на кордонах імперії.

3. Концепція «Протистояння Догмі»

Так, питання «звідки єсть пішла...» не має однозначної відповіді. Проте це не "баг" нашої історіософії, а "фіча" (особливість):

Русь — це держава з «відкритим кодом» (Open Source). Вона не виводиться з однієї крові чи однієї ідеології (норманської чи автохтонної).

Це синтетична єдність, яка трималася на волі до свободи та руху («шлях із варяг у греки»).

«Руська земля» зразка 852 року — це не географія. Це спільнота людей, які вирішили «назватися» (створити свій "протокол"), щоб вийти з-під контролю глобальних Левіафанів (Візантії, Хазарії та Халіфату).

Це спроба створити свій Край Свободи ("Руську землю" як "Оу-Країну"), використовуючи старі хронікальні коди для легітимізації майбутнього бунту.

 Історія Русі — це «пригода духу», де з маргінальних (з точки зору Риму чи Константинополя) «варварів» народжується лотос могутньої держави. 

Так, Руська земля росте з намулу історії, але вона, як Біле Латаття*,  подолала темряву глибин і розкрилася Небові у своїй власній суб’єктності — України.

-----------------

* Біле Латаття (Nymphaea Alba, White Water Lily), або, як його називали в народі, Одолень-трава. Її коріння в намулі, але сама квітка — сліпучо біла й чиста — лежить на поверхні води, як кордон між світами. : Вона «одоліває» глибинний хаос (нижній світ) і розквітає під сонцем (верхній світ).

Андрій Сошніков: Філософія історії закликає ввімкнути світло, щоб розвіяти ці тіні й перестати боятися порожніх силуетів

Філософія історії скоріше нагадує судову експертизу, ніж традиційну академічну дисципліну. Погляд на історичний процес можна порівняти з діяльністю криміналіста, який досліджує "місце злочину" — теперішнє, і, спираючись на непрямі докази, реконструює образ "злочинця" — минулого. 

Історія — це не просто рух мас чи народів, а взаємодія складних та високоорганізованих систем. Люди, як "біологічний матеріал", набувають своїх людських характеристик лише в рамках державних структур, які формують їхню соціальну сутність. 

Історію можна розглядати як вічне протистояння "хижаків" — сильних і організованих держав на зразок Англії — та "травоїдних" — слабких утворень, які стають жертвою і ресурсом для сильніших гравців. Уся культура, якою ми пишаємося, є лише побічним продуктом функціонування державної машини: адміністрації, армії та пропаганди. 

"Дух часу" як категорія не існує; є лише "довжина", яка визначається рівнем технологій. Власне історія починається не з появи людства, а з винаходу письма, поштової системи та регулярної передачі інформації. Без промислового виробництва паперу давня історія в сучасному розумінні неможлива: не існувало засобів для запису, збереження чи передачі даних. Реально перевірена історія людства охоплює відносно короткий період — не більш як 300–400 років. Усе, що датується ранішими часами, радше є результатом ретроспективного припущення або вигадкою літературного характеру. 

Історія — це політика, перенесена у минуле. З кожною новою зміною еліт вона зазнає переписування для виправдання їхніх прав на владу. 

У світі існує всього кілька справжніх держав — суб'єктів зі стійкими інтелектуальними і політичними традиціями, таких як Великобританія. Інші країни є радше крипто-колоніями: вони можуть демонструвати символи незалежності — прапори, герби чи гімни, але фактично їх контролюють зовнішні сили через привнесені еліти, спецслужби і, що найважливіше, через створені міфи й фальшиву історію. Вигадані історії грають ключову роль у масовій свідомості цих народів, змушуючи їх вірити у фальшиве коріння та не усвідомлювати своє справжнє положення. 

Історія схожа на "єгипетські тіні": ми бачимо величні образи фараонів, героїв чи святих на стіні, створені проекцією світла. Але варто озирнутися на джерело цього світла, як можна помітити маленькі постаті ляльководів — британських лордів, французьких інженерів чи німецьких професорів, котрі маніпулюють паперовими фігурками. Філософія історії закликає ввімкнути світло, щоб розвіяти ці тіні й перестати боятися порожніх силуетів.

Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод

Aróstegui, Julio. La investigación histórica: teoría y método (1995).

 Аростегі, Хуліо. Історичні дослідження: теорія та метод (1995).

Праця «Історичні дослідження» (1995) іспанського історика Хуліо Аростегі (1939-2013) є трактатом з історіографічної епістемології, аналізом наукової методології та реконструкцією фундаментальної професійної практики, що розглядає природу історичного знання в епоху постмодерну. 

Книга зосереджена на критиці наївного емпіризму та крайнього релятивізму, постулюючи натомість, що історія – це соціальна наука з власним об'єктом дослідження: зміною суспільств з часом. 

Аростегі досліджує функцію взаємозв'язку між теорією та даними, структуру розмежування між подією та процесом, концепцію причинно-наслідкового пояснення як рушійну силу наукової точності та суттєвий зв'язок між істориком та побудовою наративу з інтерсуб'єктивною валідністю. 

Ця робота висвітлює виправдання критичної методології та теоретичної строгості не як бюрократичного тягаря, а як суворого аналітичного інструменту для руйнування ілюзії, що минуле пояснює себе, та для розуміння стійкості структур доказів, гіпотез та синтезу, що визначають дисципліну. Це важливе дослідження, яке ілюструє діалектику між минулою реальністю та історіографічною конструкцією.

I. Концептуальна основа: Історія як соціальна наука

Аростегі стверджує, що історія — це не література і не хроніка, а наукова дисципліна, яка вимагає попередньої теоретичної основи для дослідження джерел.

Об'єкт історії: Автор стверджує, що історик вивчає не «минуле», а радше соціальну темпоральність. Том присвячений таксономічному визначенню ключових понять: категорія, історичний факт, джерело, герменевтика та пояснення.

Михаил Эпштейн: Октябрьская революция — ось обратного поворота истории

В годовщину Октябрьской революции я возвращаюсь к вопросу, который Маркс и Энгельс сами никогда не выносили на первый план: почему коммунистический проект так подозрительно напоминает древнейшую форму деспотии? 

107 лет назад Россия совершила “революцию”, которая обернулась исторической инверсией. Марксизм обещал прыжок в будущее — но привёл к деспотии в форме государства-рабовладельца.

Обычно марксистская периодизация общественно-экономических формаций сводится к знаменитой "пятичленке". Она была канонизирована И. Сталиным в главе "О диалектическом и историческом материализме" для "Краткого курса истории ВКП(б)" (1938): "Истории известны пять основных типов производственных отношений: первобытно-общинный, рабовладельческий, феодальный, капиталистический, социалистический". 

Напомним, что социализм считался первой фазой высшей формации — коммунистической. Таков был краеугольный камень советского марксизма. 

Однако сам Маркс, как известно, спорадически включал в схему исторического развития еще одну формацию, которую он обозначал как "азиатскую", или "азиатский способ производства". "В общих чертах, азиатский, античный, феодальный и современный, буржуазный, способы производства можно обозначить, как прогрессивные эпохи экономической общественной формации" ("К критике политической экономии", 1859). 

Азиатский способ следовал за первобытно-общинным и предшествовал античному, или рабовладельческому, как более прогрессивному. Дело в том, что рабовладение уже предполагает развитую частную собственность на средства производства, тогда как в азиатской формации частный субъект как экономическая единица еще не сформирован, основные средства производства и земля принадлежат государству, а фактически — царю, императору, богдыхану и их бюрократии.

В третьем томе "Капитала" Маркс пишет:

Софія Дніпровська: Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності

 Критерії оцінки етнополітичних утворень і суспільно-економічних моделей насправді не така вже й проста справа. 

Найпоширенішим мірилом є багатство народів. Дивимося ВВП, дохід на душу населення, середню зарплату/пенсію, процент жирів у маслі, тощо: у кого він вищий - той і молодець, і взірець для наслідування. 

Проте, в ширшому історичному вимірі ця метода не працює. 

На початку І тисячоліття н.е. Римська Імперія мала в рази вищий рівень економіки, культури й технологій, ніж дикі германські племена. Акведуки, клоаки, рівні дороги, цирки, театри, храми, освіта, наука, література, мистецтво... Але майбутнє все одно було за дикими германцями і та частина Імперії, яка не зазнала германізації, закостеніла, деградувала й накрилася ісламом, який ще більше загальмував її розвиток. 

У середні віки араби, китайці, візантійці суттєво випереджали Західну Європу за рівнем економіки, культури й технологій: порох, компас, папір, шовк, книгодрук винайшли на Сході. Але майбутнє все одно було за Західною Європою, яка з аутсайдера раптом вирвалася в авангард прогресу й завоювала весь світ.

І Сполучені Штати аж до кін. ХІХ ст. були задвірками цивілізації, що не могли похвалитися ні культурним рівнем, ні економічною потугою, а буквально за півстоліття стали державою Намбер Ван. 

Перемагали в історичній перспективі ті, хто вірив у себе, хто не зрікався своєї самобутності, "хто чужому навчався й свого не цурався", бо нічого кращого за цю стратегію людство ще не придумало.

Андрій Поцелуйко: Коли міф працює: чому навіть сумнівна історія може воювати

Коли міф працює: чому навіть сумнівна історія може воювати

Історики досі сперечаються, де саме була Аратта — легендарна прадавня держава, згадана в шумерських текстах. Одні припускають, що вона могла розташовуватись десь на території сучасного Ірану. Інші — що її слід шукати десь у Причорномор’ї, на теренах сучасної України. Є й ті, хто вважає саму ідею — вигадкою, що ніколи не мала під собою реальних підстав.

Але байдуже, що думають академіки.

Бо поки історики сперечаються, на фронті воює батальйон "Аратта" — українське бойове з'єднання, яке черпає свою силу саме з цього символу.

Історична точність тут — не головне. Важить ''образ'', який об'єднує, надихає, надає сенсу.

 🔥 Сила не в фактах, а в уяві

Це приклад того, як навіть непереконлива історична концепція може мати глибокий суспільний ефект, якщо в ній є романтизм, героїка, почуття зв’язку з чимось більшим і давнішим за нас самих.

Історія як наука вимагає джерел, хронології, контексту, фальсифікації. Але історія як культурна пам’ять живе за іншими законами — законами емоції, символу й уяви.

Середньовічний романтизм, козацькі перекази, народні легенди — все це далеко не завжди витримує академічну перевірку, але чудово працює як мобілізуючий наратив. Особливо — в часи, коли суспільство потребує опори, віри, ідентичності.

 ⚖️ Де проходить межа?

Це не означає, що ми повинні підміняти історичну правду зручними вигадками. Але й відкидати силу "неакадемічної історії" теж не варто.

Бо є концепції, які не витримують критики, але надихають на дію. І є академічні істини, які не зворушують ні душі, ні серця.

Питання не в тому, чи була Аратта на території України. Питання в тому, що означає "Аратта" сьогодні для тих, хто під цим іменем іде в бій.

Інколи романтизований міф здатен більше, ніж наукова концепція. Він не завжди каже: "Ось як було", — але він точно каже: "Ось ким ми можемо бути".

І, можливо, в часи війни це важливіше.

Назар Калюжний: Жанн Фаре — архітектор циклу, пророк в епоху лінійності

У добу, коли час перетворився на шум, а історія — на статистику, Жанн Фаре заговорив голосом давніх зірок. Його мова — це карта циклів, його стиль — це метафізична геополітика, а його погляд — той, що бачить крізь епохи.

Його ідея: Історія як космічна драма

Фаре відкидав ідею “прогресу”. Він розглядав історію людства як цикл падінь і відроджень, пов’язаних із ритмом сакрального часу. Усе, що здається сучасній людині “випадковим” — для Фаре має глибинну внутрішню закономірність, відбиту у традиційній астрології, кабалі, християнському містицизмі та індоєвропейських доктринах.

Його головна мета — пробудити пам’ять про порядок, що був до хаосу.

Основні твори Жанна Фаре (Phaure Jean):

1. Le Cycle de l’humanité adamique (Цикл адамічного людства)

https://archive.org/details/phaurejeanlecycledelhumanitadamique

2. Pour en finir avec le Moyen Âge (Щоб покінчити з Середньовіччям)

Несподівано радикальна книга, яка реабілітує традиційний Захід і критикує ліберальну історіографію. Середньовіччя тут — не “темна епоха”, а вершина космічного порядку.

3. L’astrologie et la science future (Астрологія і наука майбутнього)

Захист астрології не як ворожби, а як сакральної науки, що бачить зв'язок між небесною архітектурою і людським часом.

4. Vers une astrologie du Troisième Millénaire (До астрології Третього Тисячоліття)

Прогноз цивілізаційного повороту: після матеріалістичної доби Земля ввійде в нову фазу духу. Книга — спроба сформувати “астрологію Відновлення”.

5. Symbolisme du Temple (Символізм Храму)

Аналіз Храму як сакрального архетипу всіх традицій. Тут він синтезує християнство, масонство, кабалу, ісламську містику.

6. Éléments de géopolitique sacrée (Елементи сакральної геополітики)

Один з найбільш унікальних трактатів — геополітика не як інтереси держав, а як прояв метафізичних потоків та сакральних полюсів (Туле, Агартха, Ієрусалим небесний).

Фаре — це виклик, а не відповідь

Його не можна читати “погоджуючись”. Його треба читати, як космічну карту. Він не дає ідеології — дає перспективу. Не кличе до революції — кличе до повернення на вісь.

У його світогляді сучасна епоха — це не кінець, а точка повороту. Людина, яка пам’ятає центр, навіть у сутінках — стає носієм нового циклу.

Цитата для завершення:

«З погляду Духу, людство можна поділити на дві великі категорії: Тих, хто діє за дієсловом “мати” (AVOIR)… і тих, кого внутрішньо веде дієслово “бути” (ÊTRE).»

Жанн Фаре

Маргарет Макмиллан: «Именно так заканчивается мировой порядок»

Всемирно известный историк, профессор Оксфордского университета Маргарет Макмиллан (автор отличных книг The War That Ended Peace: The Road to 1914 и War: How Conflict Shaped Us) проводит исторические параллели и пишет в The Atlantic:

— Завершение эпохи существующего мирового порядка и переход к новому. Мир переживает исторический момент, когда старый порядок распадается безвозвратно, и появляется новый. Маргарет, будучи историком, изучает такие переходы в прошлом, но не ожидала пережить такой момент лично. Этот период сравнивается ею с эпохой до Первой мировой войны, которую Стефан Цвейг описывал как "Золотой век безопасности", разрушенный последующими конфликтами. Сегодня мир движется к соперничеству великих держав, подозрительности и страху, где "сильные делают, что хотят, а слабые страдают". Переход обещает быть нелегким.

— Недооценка хрупкости существующего порядка. Подобно европейцам до Первой мировой войны, многие на современном Западе не осознают хрупкость своего мира. То, что считалось само собой разумеющимся – например, демократия в США, международные институты и нормы, позволявшие избегать войн и решать общие проблемы (изменение климата, пандемии) – теперь кажется исчезающим явлением. Эта "недостаточность воображения" повергла многих в изумление и тревогу.

— Возвращение сфер влияния. Сферы влияния, которые американцы когда-то ассоциировали с циничным прошлым Европы, теперь возрождаются. США долгое время выступали против этого понятия. Исторически США уже утверждали свою сферу влияния (Доктрина Монро) и принимали гегемонию СССР над Восточной Европой в период Холодной войны, одновременно распространяя свое влияние на Запад. Однако тогда США также олицетворяли другой, лучший порядок, признающий права малых наций. Нынешняя американская администрация, кажется, открыто привержена идее раздела мира между великими державами.

— Причины и признаки распада старых порядков. Исторически распад порядков происходит из-за давления изнутри и извне. Поддержка системы ослабевает даже среди тех, кто извлекает из нее выгоду, в то время как те, кто бросает ей вызов, становятся смелее. Предупреждающие знаки могут быть видны заранее: экономические причины (банкротство Франции перед 1789 годом), нефункционирующие правительства и недовольство элит и общества (Россия в 1917 году), а также очевидный разрыв между обещаниями и реальностью (СССР в 1980-х). На международном уровне это проявляется, когда другие державы начинают пользоваться слабостью центральной власти, как в случае с Османской империей перед Первой мировой войной.

— Нарушение принципа неприкосновенности территорий. Одним из базовых правил после Второй мировой войны было непризнание права собственности на территорию, захваченную силой. Это правило все чаще нарушается. Примерами служат действия России в Грузии (2008) и Украине (аннексия Крыма и части Донбасса в 2014). Маргарет предполагает, что мирные переговоры по Украине могут позволить России сохранить и даже приобрести больше территории. Также упоминаются действия Израиля в Газе и Ливане, Руанды в ДРК, и амбиции Китая в отношении Тайваня.

— Нестабильность порядка, основанного на сферах влияния. Порядок, где великие державы доминируют в своих регионах, по своей природе нестабилен. Регионы, где сферы пересекаются, становятся "зонами разрушения" (shatter zones). Примерами являются соперничество Австро-Венгрии и России на Балканах до Первой мировой войны или соперничество Китая и Индии сегодня на их общих границах. Державы могут быть соблазнены вторгнуться в сферу соперника, если считают, что его контроль ослабевает. Влияние держав в их сферах может меняться из-за внутренних факторов, включая политические потрясения и экономические спады. Меньшие державы, оказавшиеся под властью великой державы против своей воли, могут быть недовольны и мятежны.

— Наличие исторической альтернативы: порядок, основанный на правилах. Несмотря на текущий дрейф к соперничеству, идея международного порядка, основанного на правилах, нормах и общих ценностях, имеет глубокие корни. Такие мыслители, как Гуго Гроций (XVII век) и Иммануил Кант (XVIII век), предлагали идеи международного общества с законами и способами разрешения споров. После Первой мировой войны эта идея материализовалась в план действий – создание Лиги Наций, нацеленной на предотвращение войн и обеспечение коллективной безопасности. После Второй мировой войны была создана Организация Объединенных Наций и институты Бреттон-Вудса для поддержания международного порядка и управления отношениями между державами.

— Роль популизма в подрыве либерального порядка. Рост популизма внутри демократий является одним из наиболее серьезных вызовов либеральному международному порядку. Популизм подпитывается экономическими жалобами, антииммигрантскими настроениями и потерей веры в элиты и институты. Это проявляется в презрении к основанному на правилах порядку и международным организациям, таким как ООН. Популистские лидеры предпочитают работать с единомышленниками для продвижения собственных интересов, зачастую за счет других.

— Решающая роль США в текущем переходе. Соединенные Штаты были "якорем" послевоенного порядка. Однако администрация Трампа охарактеризовала эту роль как роль "для лохов-простаков", считая, что США сдерживали свою силу и позволяли другим истощать американское богатство. Вместо этого предлагается использовать экономическое и военное превосходство как инструменты принуждения, игнорируя международные соглашения и даже внутренние конституционные ограничения. Действия США, такие как предложение реорганизовать Госдепартамент по региональному принципу (Eurasia, the Middle East, Latin America, Indo-Pacific), рассматриваются как шаг к признанию раздела мира на сферы влияния.

— Накопительный характер изменений и их внезапное проявление. Хотя смена мирового порядка может казаться внезапной, на самом деле это результат постепенного накопления давлений и мелких изменений. "Фундаменты начинают сдвигаться, крыша течет, а жадные соседи начинают посягать на землю". Первые месяцы 2025 года описываются как ускоренное кино, когда события происходят крайне быстро. Начинают подвергаться сомнению даже внутренние устои США, которые ранее считались незыблемыми (система сдержек и противовесов, уважение к судам, демократические ценности). Поскольку США играли ключевую роль в международном порядке, их внутренние "толчки" ощущаются теперь по всему миру.

(с) Илья Плеханов

Владимир Емельянов: Новая теория исторического времени

Каждая эпоха истории порождает свой тип мышления и свою структуру информации. 

До начала 3 тыс. до н. э. нигде не было плоскостной письменности. До середины 16 века до н. э. не было астрологии, до 12 века до н. э. не было распространения алфавита, до 8 века до н.э. не было логико-классификационных схем, до 5 века до н.э. не было теоретического мышления...

А потом раз - и это выстреливает. Гороскопная астрология и интерес к жизни индивидуума совпадают с атомизмом и с теорией. Философия старше теории на одно столетие, ее до 6 века до н. э. нигде нет. Она целый век живет на метафорах, и только в 5 веке до н. э. обретает эксплицированную логику. Но тогда же, в 5 веке до н. э., появляется и богословие. Оно невозможно без логики и теории.

Почему это происходит повсеместно, где сложились для этого условия? Что за внешние обстоятельства? А это, возможно, не внешние обстоятельства. Это рождаются новые люди с заложенной программой нового мышления. Если бы они не рождались уже с задатками этого, то познавательная конъюнктура не сменялась бы. Новый опыт можно получить только глядя на мир новыми глазами. Дело не в том, что все меняется. А в том, что меняется некая биосоциокультурная программа, заложенная даже не в поколения, а в микропоколения протяженностью 6-7 лет. Время тикает в нас самих, и это всякий раз разное время. Новые студенты - носители новых вопросов, проблем и идей. 

Отсюда эволюционное объяснение необходимости смертности людей. Человек рождается с одной программой. Если он как вид будет жить бесконечно долго, то пробуксует в развитии. Вопреки ожидаемому, необходимость не приведет его к новой возможности. Потому что он устроен так, что для узнавания новой возможности в нем через некоторое время не будет необходимого состава внутреннего времени. Он уже отформатирован и не может сменить формат.

Но главное даже не это. Моя основная гипотеза в том, что планетарное время объективно и однородно для всех участков земного шара. В один и тот же момент времени в разных концах мира люди думают об одном. Единство планетарного сознания. Но новации проявляются только там, где созрели условия.

Кирилл Серебренитский: Совершается яростная, нарастающая колонизация прошлого

... В ХХ веке всё рухнуло: они не смогли удержать Южную Америку, Африку, Азию и Океанию, - уползли назад, домой, ободранные и униженные, - но так ничего и не поняли; не справившись с чужими континентами, они точно так же, то с нахраписто зубастым пиратским рёготом, то с угрюмо насупленным тартюфьим миссионерским изуверством, - ринулись на собственную историю, на прошлое. 

То, что существует некая современность, которая неизмеримо выше всего досовременного, донынешнего, то, что в прошлые столетия люди были грубее, страшнее, грязнее, темнее и свирепее, чем живущие сейчас - это заявление совершенно недоказуемое. К тому же рекомая современность и по природе своей косноязычна и глупословна, ( --- меркнет, хиреет и мертвеет Логос, - именно это вот, пожалуй, и высвечивается как единственная отчётливая необратимость, в своём роде ---),  и всё, заявляемое от имени современности - прежде всего невнятно, сбивчиво, - не отчётливыми дискурсами, а, скорее, гнусавыми воплями, кривляниями и жестами. 

Но само это слово, - "современность", - превратилось в непрерывно атакующую силу, - которая по отношению к прошлому действует даже не так,  как в былые времена французы в Африке, британцы в Индии, голландцы в Индонезии, испанцы в Америке, - а, скорее, проносится по прошлому, как гунны Атиллы, - наслаждаясь уничтожением ради уничтожения.   

Их пьянит и обезумливает то, что История, - в отличие от давних аборигенов, с их отравленными стрелами и внезапно вылетающими из чащи дротиками, - кажется совершенно беззащитной.  Им кажется, - они ведь такие болваны, - что с бестелесными призраками Истории можно проделывать абсолютно всё, что угодно, в отличие от живых упругих и опасных тел. XIX век, XVIII, XIV, IX, VI, - им мнится, что уж тут-то их власть безгранична; в своих исторических конструктах они, - снисходя, как им чудится, в эти тёмные бездны с высот своего божественного Третьего Тысячелетия, - немедленно переделывают прошлое под свои вкусы, правила и законы. Так же, как столетия два-три назад они вламывались в параллельные мироустройства, крушили всё, чего не понимали, и насильно втискивали свои дары: ром, парламентаризм, сифилис и латиницу. 

... Но: на самом деле призраки Прошедшего намного опаснее живых, - именно тем, что они невидимы, неощутимы, непонятны. Их безмолвные ночные внезапные нападения намного страшнее, и неощутимый яд их стрел - разрушительнее. 

Яростная, нарастающая колонизация прошлого, -  прежде всего, безусловное свидетельство того, что гносеологический прогресс - это то ли враньё, то ли искренний бред, и что во главе глобальных процессов орудуют тупоумные дикари, которые, по крайней мере, ничем не лучше тех, кого они почитают дикарями.

Ірина Омельченко: Україна - це кристалічний щит майбутньої цивілізації

Історики так і не пояснили, чому в Україні, на одній і тій же території, на одній і тій же ділянці Землі, впродовж останніх 40 тисяч років виникали, розвивалися, квітнули і згасали потужні цивілізації і культури і народжувалися нові. 

Саме тут близько 8 тисяч років тому, на УКРАЇНСЬКОМУ КРИСТАЛІЧНОМУ ЩИТІ, В САМОМУ ЙОГО ЦЕНТРІ ВИНИКЛА знаменита ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ. Потім вона занепала і на її місці та основі виникла ВЕЛИКА СКІФІЯ. Вона розквітла і так само занепала. За нею прийшла ВЕЛИКА САРМАТІЯ. НА ТІЙ ЖЕ ТЕРИТОРІЇ. За нею слідував АНТСЬКИЙ СОЮЗ. Потім найпотужніша держава Європи – РУСЬ з центром Києва, який став матір’ю міст руських. За нею КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА. 

І нарешті, нинішня УКРАЇНА, яка народжується в муках, так як народжуються і люди. 

Історики це дослідили, проте ПОЯСНИЛИ це явище  геніальні українські вчені.

Так, видатний український вчений, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953—1994) дослідив космічні цикли та їхній вплив на природу та суспільство. Микола Чмихов доказав, як зміна менших космічних циклів безпосередньо впливає на розвиток індивідуального людського організму.  Проте  великі соціальні організми, зокрема ЕТНОСИ, СУПЕРЕТНОСИ та РАСИ, перебувають під потужним ВПЛИВОМ значно МАСШТАБНІШИХ ЦИКЛІВ.

Як показав Микола Чмихов, на території України дуже виразно спостерігається вплив 532-річного ЕТНОТВОРЧОГО циклу: КОЖНІ 532 РОКИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС — сколоти, сармати, анти, русини, козаки.

А кожна епоха (1596-річний цикл) народжує новий суперетнос — самари-кімери-сумери, арії, гали, слов’яни. 

Зверну вашу увагу, що 1596- річний цикл співпадає з 1600- річним циклом змін чертогів Кола Сварога. Згідно якого з 2012 року ми перейшли з Ночі Сварога в Ранок Сварога (з Чертога Лисиці Морени в Чертог Вовка, епоху Бога Мудрості – Велеса). 

Таким чином, професор Микола Чмихов відстежив лінію з дев’яти справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що протягом принаймні 7 тисячоліть на території України кожні 532-роки народжувався новий етнос. 

Багато циклів, зокрема згадані 532- і 1596-річні цикли, а також ЦИВІЛІЗАЦІЄТВОРЧИЙ 7980-річний цикл ЗАКІНЧИЛИСЯ ОДНОЧАСНО у 2015 році.