Назар Калюжний: Жанн Фаре — архітектор циклу, пророк в епоху лінійності

У добу, коли час перетворився на шум, а історія — на статистику, Жанн Фаре заговорив голосом давніх зірок. Його мова — це карта циклів, його стиль — це метафізична геополітика, а його погляд — той, що бачить крізь епохи.

Його ідея: Історія як космічна драма

Фаре відкидав ідею “прогресу”. Він розглядав історію людства як цикл падінь і відроджень, пов’язаних із ритмом сакрального часу. Усе, що здається сучасній людині “випадковим” — для Фаре має глибинну внутрішню закономірність, відбиту у традиційній астрології, кабалі, християнському містицизмі та індоєвропейських доктринах.

Його головна мета — пробудити пам’ять про порядок, що був до хаосу.

Основні твори Жанна Фаре (Phaure Jean):

1. Le Cycle de l’humanité adamique (Цикл адамічного людства)

https://archive.org/details/phaurejeanlecycledelhumanitadamique

2. Pour en finir avec le Moyen Âge (Щоб покінчити з Середньовіччям)

Несподівано радикальна книга, яка реабілітує традиційний Захід і критикує ліберальну історіографію. Середньовіччя тут — не “темна епоха”, а вершина космічного порядку.

3. L’astrologie et la science future (Астрологія і наука майбутнього)

Захист астрології не як ворожби, а як сакральної науки, що бачить зв'язок між небесною архітектурою і людським часом.

4. Vers une astrologie du Troisième Millénaire (До астрології Третього Тисячоліття)

Прогноз цивілізаційного повороту: після матеріалістичної доби Земля ввійде в нову фазу духу. Книга — спроба сформувати “астрологію Відновлення”.

5. Symbolisme du Temple (Символізм Храму)

Аналіз Храму як сакрального архетипу всіх традицій. Тут він синтезує християнство, масонство, кабалу, ісламську містику.

6. Éléments de géopolitique sacrée (Елементи сакральної геополітики)

Один з найбільш унікальних трактатів — геополітика не як інтереси держав, а як прояв метафізичних потоків та сакральних полюсів (Туле, Агартха, Ієрусалим небесний).

Фаре — це виклик, а не відповідь

Його не можна читати “погоджуючись”. Його треба читати, як космічну карту. Він не дає ідеології — дає перспективу. Не кличе до революції — кличе до повернення на вісь.

У його світогляді сучасна епоха — це не кінець, а точка повороту. Людина, яка пам’ятає центр, навіть у сутінках — стає носієм нового циклу.

Цитата для завершення:

«З погляду Духу, людство можна поділити на дві великі категорії: Тих, хто діє за дієсловом “мати” (AVOIR)… і тих, кого внутрішньо веде дієслово “бути” (ÊTRE).»

Жанн Фаре

Маргарет Макмиллан: «Именно так заканчивается мировой порядок»

Всемирно известный историк, профессор Оксфордского университета Маргарет Макмиллан (автор отличных книг The War That Ended Peace: The Road to 1914 и War: How Conflict Shaped Us) проводит исторические параллели и пишет в The Atlantic:

— Завершение эпохи существующего мирового порядка и переход к новому. Мир переживает исторический момент, когда старый порядок распадается безвозвратно, и появляется новый. Маргарет, будучи историком, изучает такие переходы в прошлом, но не ожидала пережить такой момент лично. Этот период сравнивается ею с эпохой до Первой мировой войны, которую Стефан Цвейг описывал как "Золотой век безопасности", разрушенный последующими конфликтами. Сегодня мир движется к соперничеству великих держав, подозрительности и страху, где "сильные делают, что хотят, а слабые страдают". Переход обещает быть нелегким.

— Недооценка хрупкости существующего порядка. Подобно европейцам до Первой мировой войны, многие на современном Западе не осознают хрупкость своего мира. То, что считалось само собой разумеющимся – например, демократия в США, международные институты и нормы, позволявшие избегать войн и решать общие проблемы (изменение климата, пандемии) – теперь кажется исчезающим явлением. Эта "недостаточность воображения" повергла многих в изумление и тревогу.

— Возвращение сфер влияния. Сферы влияния, которые американцы когда-то ассоциировали с циничным прошлым Европы, теперь возрождаются. США долгое время выступали против этого понятия. Исторически США уже утверждали свою сферу влияния (Доктрина Монро) и принимали гегемонию СССР над Восточной Европой в период Холодной войны, одновременно распространяя свое влияние на Запад. Однако тогда США также олицетворяли другой, лучший порядок, признающий права малых наций. Нынешняя американская администрация, кажется, открыто привержена идее раздела мира между великими державами.

— Причины и признаки распада старых порядков. Исторически распад порядков происходит из-за давления изнутри и извне. Поддержка системы ослабевает даже среди тех, кто извлекает из нее выгоду, в то время как те, кто бросает ей вызов, становятся смелее. Предупреждающие знаки могут быть видны заранее: экономические причины (банкротство Франции перед 1789 годом), нефункционирующие правительства и недовольство элит и общества (Россия в 1917 году), а также очевидный разрыв между обещаниями и реальностью (СССР в 1980-х). На международном уровне это проявляется, когда другие державы начинают пользоваться слабостью центральной власти, как в случае с Османской империей перед Первой мировой войной.

— Нарушение принципа неприкосновенности территорий. Одним из базовых правил после Второй мировой войны было непризнание права собственности на территорию, захваченную силой. Это правило все чаще нарушается. Примерами служат действия России в Грузии (2008) и Украине (аннексия Крыма и части Донбасса в 2014). Маргарет предполагает, что мирные переговоры по Украине могут позволить России сохранить и даже приобрести больше территории. Также упоминаются действия Израиля в Газе и Ливане, Руанды в ДРК, и амбиции Китая в отношении Тайваня.

— Нестабильность порядка, основанного на сферах влияния. Порядок, где великие державы доминируют в своих регионах, по своей природе нестабилен. Регионы, где сферы пересекаются, становятся "зонами разрушения" (shatter zones). Примерами являются соперничество Австро-Венгрии и России на Балканах до Первой мировой войны или соперничество Китая и Индии сегодня на их общих границах. Державы могут быть соблазнены вторгнуться в сферу соперника, если считают, что его контроль ослабевает. Влияние держав в их сферах может меняться из-за внутренних факторов, включая политические потрясения и экономические спады. Меньшие державы, оказавшиеся под властью великой державы против своей воли, могут быть недовольны и мятежны.

— Наличие исторической альтернативы: порядок, основанный на правилах. Несмотря на текущий дрейф к соперничеству, идея международного порядка, основанного на правилах, нормах и общих ценностях, имеет глубокие корни. Такие мыслители, как Гуго Гроций (XVII век) и Иммануил Кант (XVIII век), предлагали идеи международного общества с законами и способами разрешения споров. После Первой мировой войны эта идея материализовалась в план действий – создание Лиги Наций, нацеленной на предотвращение войн и обеспечение коллективной безопасности. После Второй мировой войны была создана Организация Объединенных Наций и институты Бреттон-Вудса для поддержания международного порядка и управления отношениями между державами.

— Роль популизма в подрыве либерального порядка. Рост популизма внутри демократий является одним из наиболее серьезных вызовов либеральному международному порядку. Популизм подпитывается экономическими жалобами, антииммигрантскими настроениями и потерей веры в элиты и институты. Это проявляется в презрении к основанному на правилах порядку и международным организациям, таким как ООН. Популистские лидеры предпочитают работать с единомышленниками для продвижения собственных интересов, зачастую за счет других.

— Решающая роль США в текущем переходе. Соединенные Штаты были "якорем" послевоенного порядка. Однако администрация Трампа охарактеризовала эту роль как роль "для лохов-простаков", считая, что США сдерживали свою силу и позволяли другим истощать американское богатство. Вместо этого предлагается использовать экономическое и военное превосходство как инструменты принуждения, игнорируя международные соглашения и даже внутренние конституционные ограничения. Действия США, такие как предложение реорганизовать Госдепартамент по региональному принципу (Eurasia, the Middle East, Latin America, Indo-Pacific), рассматриваются как шаг к признанию раздела мира на сферы влияния.

— Накопительный характер изменений и их внезапное проявление. Хотя смена мирового порядка может казаться внезапной, на самом деле это результат постепенного накопления давлений и мелких изменений. "Фундаменты начинают сдвигаться, крыша течет, а жадные соседи начинают посягать на землю". Первые месяцы 2025 года описываются как ускоренное кино, когда события происходят крайне быстро. Начинают подвергаться сомнению даже внутренние устои США, которые ранее считались незыблемыми (система сдержек и противовесов, уважение к судам, демократические ценности). Поскольку США играли ключевую роль в международном порядке, их внутренние "толчки" ощущаются теперь по всему миру.

(с) Илья Плеханов

Владимир Емельянов: Новая теория исторического времени

Каждая эпоха истории порождает свой тип мышления и свою структуру информации. 

До начала 3 тыс. до н. э. нигде не было плоскостной письменности. До середины 16 века до н. э. не было астрологии, до 12 века до н. э. не было распространения алфавита, до 8 века до н.э. не было логико-классификационных схем, до 5 века до н.э. не было теоретического мышления...

А потом раз - и это выстреливает. Гороскопная астрология и интерес к жизни индивидуума совпадают с атомизмом и с теорией. Философия старше теории на одно столетие, ее до 6 века до н. э. нигде нет. Она целый век живет на метафорах, и только в 5 веке до н. э. обретает эксплицированную логику. Но тогда же, в 5 веке до н. э., появляется и богословие. Оно невозможно без логики и теории.

Почему это происходит повсеместно, где сложились для этого условия? Что за внешние обстоятельства? А это, возможно, не внешние обстоятельства. Это рождаются новые люди с заложенной программой нового мышления. Если бы они не рождались уже с задатками этого, то познавательная конъюнктура не сменялась бы. Новый опыт можно получить только глядя на мир новыми глазами. Дело не в том, что все меняется. А в том, что меняется некая биосоциокультурная программа, заложенная даже не в поколения, а в микропоколения протяженностью 6-7 лет. Время тикает в нас самих, и это всякий раз разное время. Новые студенты - носители новых вопросов, проблем и идей. 

Отсюда эволюционное объяснение необходимости смертности людей. Человек рождается с одной программой. Если он как вид будет жить бесконечно долго, то пробуксует в развитии. Вопреки ожидаемому, необходимость не приведет его к новой возможности. Потому что он устроен так, что для узнавания новой возможности в нем через некоторое время не будет необходимого состава внутреннего времени. Он уже отформатирован и не может сменить формат.

Но главное даже не это. Моя основная гипотеза в том, что планетарное время объективно и однородно для всех участков земного шара. В один и тот же момент времени в разных концах мира люди думают об одном. Единство планетарного сознания. Но новации проявляются только там, где созрели условия.

Кирилл Серебренитский: Совершается яростная, нарастающая колонизация прошлого

... В ХХ веке всё рухнуло: они не смогли удержать Южную Америку, Африку, Азию и Океанию, - уползли назад, домой, ободранные и униженные, - но так ничего и не поняли; не справившись с чужими континентами, они точно так же, то с нахраписто зубастым пиратским рёготом, то с угрюмо насупленным тартюфьим миссионерским изуверством, - ринулись на собственную историю, на прошлое. 

То, что существует некая современность, которая неизмеримо выше всего досовременного, донынешнего, то, что в прошлые столетия люди были грубее, страшнее, грязнее, темнее и свирепее, чем живущие сейчас - это заявление совершенно недоказуемое. К тому же рекомая современность и по природе своей косноязычна и глупословна, ( --- меркнет, хиреет и мертвеет Логос, - именно это вот, пожалуй, и высвечивается как единственная отчётливая необратимость, в своём роде ---),  и всё, заявляемое от имени современности - прежде всего невнятно, сбивчиво, - не отчётливыми дискурсами, а, скорее, гнусавыми воплями, кривляниями и жестами. 

Но само это слово, - "современность", - превратилось в непрерывно атакующую силу, - которая по отношению к прошлому действует даже не так,  как в былые времена французы в Африке, британцы в Индии, голландцы в Индонезии, испанцы в Америке, - а, скорее, проносится по прошлому, как гунны Атиллы, - наслаждаясь уничтожением ради уничтожения.   

Их пьянит и обезумливает то, что История, - в отличие от давних аборигенов, с их отравленными стрелами и внезапно вылетающими из чащи дротиками, - кажется совершенно беззащитной.  Им кажется, - они ведь такие болваны, - что с бестелесными призраками Истории можно проделывать абсолютно всё, что угодно, в отличие от живых упругих и опасных тел. XIX век, XVIII, XIV, IX, VI, - им мнится, что уж тут-то их власть безгранична; в своих исторических конструктах они, - снисходя, как им чудится, в эти тёмные бездны с высот своего божественного Третьего Тысячелетия, - немедленно переделывают прошлое под свои вкусы, правила и законы. Так же, как столетия два-три назад они вламывались в параллельные мироустройства, крушили всё, чего не понимали, и насильно втискивали свои дары: ром, парламентаризм, сифилис и латиницу. 

... Но: на самом деле призраки Прошедшего намного опаснее живых, - именно тем, что они невидимы, неощутимы, непонятны. Их безмолвные ночные внезапные нападения намного страшнее, и неощутимый яд их стрел - разрушительнее. 

Яростная, нарастающая колонизация прошлого, -  прежде всего, безусловное свидетельство того, что гносеологический прогресс - это то ли враньё, то ли искренний бред, и что во главе глобальных процессов орудуют тупоумные дикари, которые, по крайней мере, ничем не лучше тех, кого они почитают дикарями.

Ірина Омельченко: Україна - це кристалічний щит майбутньої цивілізації

Історики так і не пояснили, чому в Україні, на одній і тій же території, на одній і тій же ділянці Землі, впродовж останніх 40 тисяч років виникали, розвивалися, квітнули і згасали потужні цивілізації і культури і народжувалися нові. 

Саме тут близько 8 тисяч років тому, на УКРАЇНСЬКОМУ КРИСТАЛІЧНОМУ ЩИТІ, В САМОМУ ЙОГО ЦЕНТРІ ВИНИКЛА знаменита ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ. Потім вона занепала і на її місці та основі виникла ВЕЛИКА СКІФІЯ. Вона розквітла і так само занепала. За нею прийшла ВЕЛИКА САРМАТІЯ. НА ТІЙ ЖЕ ТЕРИТОРІЇ. За нею слідував АНТСЬКИЙ СОЮЗ. Потім найпотужніша держава Європи – РУСЬ з центром Києва, який став матір’ю міст руських. За нею КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА. 

І нарешті, нинішня УКРАЇНА, яка народжується в муках, так як народжуються і люди. 

Історики це дослідили, проте ПОЯСНИЛИ це явище  геніальні українські вчені.

Так, видатний український вчений, професор Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, доктор історичних наук Микола Олександрович Чмихов (1953—1994) дослідив космічні цикли та їхній вплив на природу та суспільство. Микола Чмихов доказав, як зміна менших космічних циклів безпосередньо впливає на розвиток індивідуального людського організму.  Проте  великі соціальні організми, зокрема ЕТНОСИ, СУПЕРЕТНОСИ та РАСИ, перебувають під потужним ВПЛИВОМ значно МАСШТАБНІШИХ ЦИКЛІВ.

Як показав Микола Чмихов, на території України дуже виразно спостерігається вплив 532-річного ЕТНОТВОРЧОГО циклу: КОЖНІ 532 РОКИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС — сколоти, сармати, анти, русини, козаки.

А кожна епоха (1596-річний цикл) народжує новий суперетнос — самари-кімери-сумери, арії, гали, слов’яни. 

Зверну вашу увагу, що 1596- річний цикл співпадає з 1600- річним циклом змін чертогів Кола Сварога. Згідно якого з 2012 року ми перейшли з Ночі Сварога в Ранок Сварога (з Чертога Лисиці Морени в Чертог Вовка, епоху Бога Мудрості – Велеса). 

Таким чином, професор Микола Чмихов відстежив лінію з дев’яти справжніх держав, створених цими етносами — починаючи від XXVIII ст. до н. е. Сьогодні є достатньо підстав стверджувати, що протягом принаймні 7 тисячоліть на території України кожні 532-роки народжувався новий етнос. 

Багато циклів, зокрема згадані 532- і 1596-річні цикли, а також ЦИВІЛІЗАЦІЄТВОРЧИЙ 7980-річний цикл ЗАКІНЧИЛИСЯ ОДНОЧАСНО у 2015 році.

Владимир Емельянов: Цикл 1825-1925-2025

130 лет Тынянову.

Когда настал 1925 год - он понял, что все пропало, и через сто лет, несмотря на освобождение крестьян и три революции, люди стали заложниками новой неволи. И написал романы о трех заложниках - Кюхельбекере, Грибоедове и Пушкине, о трех жертвах предыдущей реакции. Срифмовал начало большевистской неволи с николаевщиной.

1825

1925

И вот мы в преддверии 2025го. И все повторилось как по нотам. Снова общественный подъем, эйфория, а потом общественный спуск и неволя.

Только теперь нет Тынянова, и некому об этом написать. Да и заложники помельче масштабом.

P.S.

1725 - год начала царствования Великой Закрепостницы.

1625 - год установления Часового Порабощения: на Спасской (Фроловской) башне Московского Кремля построены первые Куранты с музыкой; жалование патриарху Филарету царской грамоты, наделявшей Церковь судебной властью.

1525 - год обвинения Максима Грека и нестяжателей в ереси; казнь представителей старого боярства. 

1425 - год Великой Чумы в Северо-Восточной Руси. Установление царствования Василия Темного под опекунством Витовта.

1325 - Иван Калита начинает царствовать, добивается права собирать дань для ордынских ханов с русских земель. Москва стала самым богатым княжеством, политическим и церковным центром Руси; перенос митрополичьей кафедры из Владимира в Москву.

1225 - Чингисхан с сыновьями Чагатаем, Угэдэем и Толуем из Средней Азии двинулся в обратный путь в Монголию.

1125 - Юрий Долгорукий перенёс столицу Ростово-Суздальского княжества из Ростова в Суздаль.

1025 - умер Владимир Мономах и великим князем стал его сын Мстислав Великий. Найдены его печати в Москве. "Во время его все князи руские жили в совершенной тишине и не смел един другаго обидеть".

Андрей Шуман: Эрих фон Дэникен возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу

Эриху фон Дэникену между тем 89 лет. Это самый гениальный неисторик, сочинивший псевдоисторический нарратив. Именно он -- самый весомый автор концепции палеоконтакта, согласно которой людей в древности посетили инопланетяне.

Почему он стал настолько популярен?

Это следствие кризиса всемирной истории.

До XIX в. всемирная история основывалась на библейской методологии. Субъектом истории выступали народы, у которых есть своя миссия. Высшая миссия -- у христианских народов. "Бремя белого человека". Это был цивилизационный подход. Достижения народов измерялись уровнем цивилизации. Такая модель истории была линейной. Считалось, что в истории есть детерминизм. Все общества рано или поздно проходят все этапы развития. По Марксу: доклассовое общество переходит в классовое с переходом от рабовлаления к феодализму и далее к капитализму.

В середине XX в. библейский нарратив всемирной истории себя исчерпал. "Бремя белого человека" себя полностью дискредитировало.

На смену пришла "школа анналлов", а именно история без всемирной истории. Историю стали изучать без построения единой модели всемирно-исторического процесса.

Но марксизм живуч. И появляется теория мир-системного анализа. Очень перспективного. Минусы -- избыточный экономический редукционизм. Именно эта теория пробует заменить библейскую методологию в построении всемирной истории неомарксизмом. Во многом успешно.

И тут интересен Эрих фон Дэникен. Он возвращает сакральное измерение во всемирную историю. Реанимирует сакральность, присущую библейскому нарративу. Это гениальный ход. Полная альтернатива мир-системному анализу с его материализмом.

Очень жаль, что альтернативу мир-системному анализу создал псевдоисторик. И концепция вышла псевдоисторическая. Но рациональное зерно в ней есть. 

Человечество переживало необъяснимые скачки в социально-культурных технологиях. Их нельзя объяснить только климатическими факторами или иными материальными. Диффузионизм сам по себе не работает. Были эпицентры. А как и почему они возникают нам совершенно не понятно. И не стоит даже пробовать это объяснять, но нужно это фиксировать и описывать. Только так мы сможем вернуть себе всемирную историю

Україна - це геосоціальна істота, жива душа

 Україна  - це геосоціальна істота, жива душа, яка розвивається на цій землі протягом 30 тисяч років і на початку кожного сонячного циклу народжує свою дитину — новий український етнос. 

Погортайте сторінки історії і самостійно в цьому переконайтесь. 

Попередній український етнос називався козаками.

Ще раніше були руси з державою  Київська Русь  — наймогутнішою і найкультурнішою державою Європи. 

Перед ними були анти (“богатирі”) з Антським союзом. 

Перед цим — сармати з Великою Сарматією 

Сколоти (“сонячні”) з Великою Скуфією (Скупією -“скупченням”, “союзом”). 

Кіммери-самари (“сонячні воїни”, “самураї”). 

Арії-ярії (“сонячні”, “ярі”, “життєспроможні”). 

Тих, кого сьогодні археологи називають трипільцями, називали себе аріями — “сонячними, дітьми Сонця, ра-синами”, оскільки Сонце (Ра, Яр, Ярило, “Око Боже”) було видимим образом невидимого Сина Божого. 

Як свідчить американський дослідник Артур Кемп, приблизно у 5600 рр. до н. е. з території України почалося безпрецедентне розселення представників скіфо -трипільської, праукраїнської раси. 

Арії опанували Афганістан (який отримав назву — Арія), Іран (Аріан)  та Індію (Ар’я Варта). 

***

У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України. Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі. За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації). Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький). У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську. 

Результати досліджень дали вченим-генетикам підстави зробити висновок: «УКРАЇНЦІ Є ПРЕДКАМИ (прабатьками) ЄВРОПЕЙЦІВ, а ТЕРИТОРІЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ — КОЛИСКОЮ БІЛОЇ РАСИ НИНІШНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ». 

***

Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв. 

Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, але ж головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка. Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки. 

Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців. 

З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії. 

ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця. Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість. Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки.  

У московитів показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий. Це свідчить про те, що українці і московити є різними етносами і не є генетично  — «братніми народами».

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті...

Цікаво про концепцію історичної пам'яті у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував спогади спільної  історії розглядати як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

Сергій Чаплигін: Соціокультурні аспекти історичної пам'яті

Цікаво про історичну пам'ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs, 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з  представників позитивізму Еміля Дюркгейма. 

Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.

На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.

Стисло щодо його концепції.

Альбвакс  виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.

Пам'ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли  фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.

Тому він запропонував "спогади спільної  історії" розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства. 

Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.

Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією.

Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.

Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності? 

По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави. 

По-друге, формування образу  «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім). 

По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.

Таким чином, образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.

Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.  

Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.

Крім того, історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.

І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й від проектів майбутнього.

Андрей Шуман: О роли личности в истории

О роли личности в истории. Иногда наблюдается интересное противоречие. Успех в реализации проекта кем-то ведёт к тому, что этот кто-то никогда не войдет в историю как подлинный автор проекта. Такое добровольное забвение ради успеха самого проекта. 

Очень яркий пример -- Мовсес Хоренаци (конец V в.н.э.). Именно он автор армянской идентичности. Именно благодаря ему эта идентичность возникла впервые на основе христианства. По данным археологии большинство населения исторической Армении были носители каких-то иранских языков. А сама их идентичность была иранской (близкой парфянской). И Хоренаци решает, что любое упоминание об Армении и армянах у греческих авторов -- это упоминание, на самом деле, о носителях древнеармянского языка и ни о ком ином! И что все, абсолютно все цари до парфянской династии Армении были носители древнеармянского языка. Он впервые пишет агиографию парфянского царя Трдата III, принявшего христианство, и за неимением источников придумывает допарфянскую династию Армении. Последователи Хоренаци продолжили конструирование идентичности носителей древнеармянского языка на базе греческих авторов и смогли уже отыскать реальные сведения о допарфянских династиях Армении. 

И вот интересный парадокс. Грандиозный успех проекта Хоренаци означает, что он не может считаться автором проекта. Иначе проект будет признан неуспешным.

Похожая история, как мне кажется с пророком Амосом. Это самый первый пророк, который однозначно был исторической личностью и от него осталась книга под однозначным его авторством. Археологически евреи не могут считаться строгими монотеистами на протяжении очень долгого времери. Это была скорее монолатрия. Например, храм (высота) в Самарии назывался "Ашера Его", а храм (высота) в Вефиле назывался "Анат-yhw". И это по надписям V в.до н.э., довольно поздним. Ашера и Анат, замечу, -- это очень известные богини у западных семитов ещё с периода бронзы. Хотя здесь и имелась в виду Шхина (присутствие), а не собственно богиня. Но все-равно это явный рудимент политеизма западных семитов. И коль так, то должны были быть те, кто на фоне монолатрии проповедовал строгий и чистый монотеизм. 

Так вот, Амос -- это первая известная нам историческая личность, которая проповедовала строгий монотеизм. Он был первым известным. Он точно не был связан ни с двором царей, ни со служителями высот. Текст его книги очень изысканный. И в плане поэтичности, и в плане интеллектуальности.

Основные идеи:

●Договор с Всевышним идёт напрямую с целым народом. У каждого народа свой договор.

●Всевышний реализует Свою волю через систему права.

●Исторические катаклизмы, включая войны -- это наказание Всевышнего за нарушения правовых норм.

●Пророк может добиваться у Всевышнего прощения для остатка своего народа.

Три первых пункта -- это очень сложный интеллектуальный продукт философии права. Фактически перед нами идея общественного договора за пару тысяч лет до Гоббса. Как видим, книга Амоса -- это сложное философское произведение по теории права. Поэтому очень вероятно, что нарратив строгого монотеизма стал впервые складываться в VIII в.до н.э. И именно в рамках этого движения была сформирована Тора в её современном виде (хотя единый список книг был составлен только Эзрой в V в.до н.э.).

Успех Амоса -- это его забвение, передача его идей Моисею, который с позиции истории пока не может считаться исторической личностью.

Кирилл Серебренитский: "Сплющивание" (l' aplatissement) Истории

Недели две назад, на таблоиде в метро - я увидел бегущую строку: "250 лет назад Осетия добровольно присоединилась к Российской Федерации"; и далее - что один из поездов оформлен в честь этого события. Жаль, не сфотографировал для иллюстрации, не догадался. 

... То, что история общеупотребительная, официальная, и, в основных неясных своих постулатах, общедовлеющая, ( - я предпочитаю обозначение "школьная история", (все то, что усваивается, даже вопреки желанию,  из школьных учебников, детских книг, исторических фильмов,)- то, что школьная история лжива, дезинформативна, - (то ли в россыпи мелких деталей, то ли в эскизных очертаниях основных концепций),  - это, как ни странно, тоже нечто почти что общедовлеющее и  общепринимаемое. По крайней мере, по моему опыту, с этим охотно соглашаются люди, не обладающие историческими познаниями и влечениями: да, в сущности, враньё это всё, заказ чей-то. 

Манифестацию лживости официальной, академической истории свирепо поддерживают конспирологи, фольк-хисторики, историсофы, масоноведы и рептилоидографы. 

То есть довлеющая история оказывается, казалось бы, в положении крепости, которую атакуют извне и не защищают изнутри, но между тем она остаётся непоколебимой. 

*** 

... Фраза "250 лет назад", и т. д. - вдруг вспышкой отразилась в моих линзах, (несмотря на то, что я, вроде как, полвека подобное читаю, слышу, и произношу даже), - но: именно тогда, в метро, эта строчка натолкнула меня на следующее соображение, (я даже две остановки лишних проехал, размышляя). 

В основе общепринято-школьных исторических версий заложена не ложь, по крайней мере, - не какие-то осознанные фальсификации. Более того, если осторожно препарировать толщу академической истории и отделять от неё филигранно выстроенные и вычищенные фрагменты, - то получается, то эти самые фрагменты вполне достоверны. Нет лжи, в прямом понимании, - и в кардинальных концепциях. Если я решу выяснить, что именно произошло 250 лет назад между Осетией и Россией, - то к моим услугам откроются подробные тексты, опирающиеся на безусловно доказательные первоисточники. Не сомневаюсь, что мне станет понятно, каким образом, когда и зачем был выведен и утверждён данный дискурс: "250 лет назад Осетия.... " и тд, 

Беда, точнее, дыра бездонная - вот где: дело в том, что 250 лет назад  не было ни Осетии, ни России, в современном понимании этих терминов. Даже самих этих терминов не существовало. Этот дискурс - не ложь. Это - абсурд. Это - то, что как бы придумал не как бы Мюнхгаузен, не как бы Гофман и не как бы Толкин; а - как бы Ионеско, как бы Кэрролл и как бы Хармс. 

Как это делается - я знаю, но не уверен, что этот эффект кем-то пристально изучался. Возможно, он даже толком не сформулирован. Про себя я его называю - l' aplatissement, сплющивание (следуя завету кэрроловской Чёрной Королевы, который так успешно применяет философ Дугин: - Когда не знаешь, что сказать, говори по-французски). 

Поясню. Скажем, так: 

Илья Росенфельд: Расспад Российской империи неминуем. Таким является неприложный закон истории

Вспоминая историю появления и распада мировых империй, меня не покидает мысль, что от России в недалёком будущем может остаться лишь горстка разрозненных княжеств, которые со временем могут исчезнуть и вовсе. И хотя история не повторяется, и она не обязательно циклична по своему ходу и развитию, недалёк тот час, когда московское княжество будет платить дань соседям – и тем, у которых глаза уже, и тем, кто исповедует Ислам. Возможно, это будут два в одном. 

Любая империя, достигая своего пика, распадалась по нескольким причинам: она достигала своих естественных границ (которые уже не в силах была защищать), была милитаризирована донельзя, коррупция правила бал, империя не могла эффективно взимать налоги и поэтому – не могла финансировать свои захватнические походы и свою же оборону от внешних врагов, а также не могла эффективно противостоять растущему недовольству изнутри… 

По совокупности эти и другие причины в разные времена приводили к падению крупнейших империй в истории. Этому же способствовали культурное и религиозное разнообразие народов, живших на территории этих империй, будучи захваченными ими и присоединёнными силой. 

И, конечно, колоссальный градус ненависти, который, несомненно, не является созидающим фактором.

Этот сценарий возможен и для «новой» Российской империи, воюющей с одними, захватывающей других и угрожающей третьим соседям. И, конечно, подавляющей собственных подданных. 

Распад России мне кажется не менее (а то и более) возможным, чем разделение Украины. 

И, кстати, война в Украине и захват её территорий – могут стать началом конца сегодняшней России. Возможно, это произойдёт не сразу и не скоро. Но финальный свисток прозвучал.

Антон Санченко: Закон бумеранга - Горе переможцям!

BARBA NON FACIT PHILOSOPHUM. Борода не робить філософом. 

Це латинське прислів'я про те, що краще бути, ніж здаватися, але зараз мені цікавіше, чому воно виникло. В 148 році до нашої ери Рим переміг Грецію й приєднав її як провінцію Ахайя до Республіки. Рим руйнував еліністичні царства й союзи міст, обкладав переможених контрибуцією, знущався над корінфськими олігархами й храмовими повіями, а його торговці й міняйли перебирали всю торгівлю в Греції і на островах на себе. Одним словом – горе переможеним. 

В культурному плані сталось же рівно протилежне – Греція беззастережно завоювала Рим. Римські скульптори робили мармурові копії з грецьких бронзових статуй Афродіт і Дорифорів. Римські актори ставили трагедії й комедії грецьких драматургів. Софокла й Аристофана. Римські терми прикрашали мозаїки грецьких художників. Римські будинки мурували грецькі архітектори. Та що там, римські боги, Венери й Меркурії, стали лише псевдонімами олімпійських богів. В порядних патриціанських сім'ях стало модно мати домашнього філософа. І ясно, що філософи, товар штучний, в Греції скоро закінчилися, і римлянам стали впарювати якихось лівих македонських дядьків, аби бородатих, як водиться в греків (римляни ж голилися). Отож це прислів'я й зберегло цю пересторогу, що не всі бородаті греки – філософи. І не посперечаєшся.

А ми й не будемо сперечатися, просто запам'ятаємо, що переможці стають вразливими, коли починають споживати плоди своєї перемоги. Як бойові буряти, які привезли змародерені в Бучі пралки в свої шукшинські місця лише для того, щоб виявити, що для пралки потрібен водогін. Підтверджень цьому правилу багато.

Переможена Іудея змінила (щоб не сказати зруйнувала) Рим християнством. Слов'янські бранки в турецьких гаремах виховали неправильних, добрих османів. Чечня після поразки в lругій чеченській отримала несподівану владу над бюджетним комітетом Росії й контроль над перемовинами Путіна з Ердоганом. Колонізована англійцями Індія щойно поставила свого краянина прем'єром Британії. Чи міг про це мріяти капітан Немо?

  Наш Микола Гоголь спотворив і прирік усю їхню до того бадьору кабацьку літературу, ввівши в неї «малєнького чілавєка» Акакія Акакієвича і його пройобану шинель. Розанов вважав, що таким чином Гоголь до 1917 знищив усю Росію. Путін – це Акакій Акакієвич, який дослужився до царя.

Закон бумеранга. При чому передбачити, як саме він спрацює, куди влучить - майже неможливо. Іноді достатньо завезти з картоплею колорадського жука, і вже ніхто не доганяє й не переганяє Америку і не засовує їй в штані їжака – всі гонщики рачки стоять на городі й визбирують колорадів у баночку. Покращив стосунки з Гамерикою, розрулив Карибську кризу, що вже там. А бумеранг стався ось такий. Ефект не метелика, а жука.

Власне Україна, як ласий шматок на перехресті континентальних суходільних і річкових та морських доріг, не захищений з жодної сторони топографічно, весь час мусила вдаватися до подібних хитрих тактик виживання, якщо завойовник був занадто чисельний чи нахрапистий. Варягів ми обрусили за три княжіння. Литовських князів ще швидше. З кочівників, які накочувалися хвилями з Великого степу з інтервалом в життя одного покоління, зрештою утворилося населення нашого пограниччя і власне український генотип. Чорнії брови, карії  очі, так. Так, хто б міг подумати, що «чорні клобуці» наших літописів і каракалпаки на березі зниклого Аральського моря – це одні й ті ж люди. Нас навіть певний час, сподіваюся помилково, називали черк(е)асами. 

Илья Будрайтскис: Путинская Россия и мировой "фашистский момент"

В своем новом эссе, развивающем мысли его прошлогоднего текста, историк и политический теоретик Илья Будрайтскис показывает, что путинская Россия выступает сегодня как авангард глобального «фашистского момента». Этот «фашистский момент» представляет собой становление рыночного индивидуализма в качестве логики государства, в котором ставка на голое насилие и презрение к любому универсализму сочетается с фатализмом «исторической судьбы» и стремлением восстановить кастовую иерархию общества. 

Путинская Россия и мировой «фашистский момент»

«Фашистский момент» — так можно определить сегодняшнее состояние мира. Речь идет не только о росте поддержки ультраправых в Европе и Латинской Америке, усилении китайского авторитаризма или практиках путинского режима, продолжающего преступную войну в Украине. Фашизация, как сложное сочетание логики государственных аппаратов, динамики политических движений и массовой психологии, представляет прорыв наружу тенденции, имманентной рыночному обществу в целом.

Фашизм не приходит в исторических формах, знакомых с первой половины XX века, он не «возрождается», так как по определению лишен исторической преемственности и никогда не представлял из себя целостного идеологического проекта. Напротив, фашизм основан на эстетизации истории, из которой произвольно извлекаются сюжеты и образы, отвечающие текущим потребностям политического воображения. Тем более чужд ему историзм как идея, предполагающая движение мира к лучшему будущему. Фашизм исходит не из должного или желаемого, но из реального — положения вещей, которое постоянно воспроизводится, так как неизменной остается человеческая природа, основанная на беспощадной борьбе и стремлении доминировать. 

Как и столетие назад, сегодняшний «фашистский момент» делает эти максимы экономического рыночного поведения тотальными, распространяя их на политику, общество и международные отношения. Государства и культуры, так же, как индивиды, находятся в перманентном конфликте, который постоянно воспроизводится во времени.

Так, согласно официальному путинскому нарративу, Россия из века в век противостоит агрессивному Западу, а «великая русская культура» является одним из ключевых орудий в этой борьбе. Украина, в соответствии с этой концепцией, не обладает своей самостоятельной сущностью, и представляет искусственный проект, «анти-Россию» (по определению Путина), единственный смысл существования которой состоит в том, чтобы выступать «тараном Запада», направленным на разрушение России. В этой истории нет ничего нового, и всякое событие только повторяет уже давно известный архетип. Время движется по кругу «вечного возвращения», в котором индивидуальная или коллективная агентность равна нулю, утверждая над людьми абсолютную власть судьбы.

Володимир Єшкілєв: Обиватель і його боротьба з "довгими історичними стратегіями"

 Отже, після кількох місяців суспільної нестабільності, “настроєвої ломки” та інфляції оптимістичних прогнозів картина майбутнього виправлена. Масова обивательська свідомість осягнула (проте внутрішньо не прийняла) той прикрий факт, що війна буде довгою, витратною і виснажливою.

Тепер для більшості зрозуміло (але, знов-таки, не прийнятно), що перемога безпосередньо пов’язана зі здатністю держави пережити черговий “історичний спазм” московської імперської реставрації. При цьому пережити його пасивно і принижено (як це роблять, скажімо, Грузія чи Казахстан) нам не до смаку. Та й не вийде. Адже саме ми опинилися на вістрі експансії, узяли на себе головний удар і, судячи з усього, змушені будемо гордо витримувати агресію до завершення “спазму”.

Зрозуміло, що маємо справу з історичною аномалією, пов’язаною з московським типом освоєння простору, який є цивілізаційним вивихом, своєрідною грубою мілітаристською пародією на Візантію.

На жаль, історія свідчить, що такі вивихи можуть існувати дуже довго. Скажімо, Ассирія, мілітаристська пародія на Вавилонське царство, протрималася ціле тисячоліття. Для знищення цієї паразитичної держави аграрним монархіям Сходу довелося створити першу у світовій історії багатосторонню військову коаліцію.

Умовою існування аномалій є безперервна агресія, яка живить їх навіть не ресурсами, а “смислами існування”, примиренням із власною глибинною неправильністю. Мирні періоди в їхньому житті є періодами занепаду, смислового глухого кута, хворобливих пошуків втраченого часу.

Стратегії, спрямовані на те, щоб пережити історичну аномалію, — це “довгі стратегії”. Вони передбачають не лише колективну (громадянську) витримку, але й певний штиб колективного способу мислення, який у масовій свідомості ефективно сепарує тривале від минущого, стрижневе від маргінального. А ще ці “довгі стратегії” для свого успіху мають бути консолідовано та свідомо підтримані панівними суспільними елітами. Це ледь не головна умова для втілення “довгої стратегії”.

Тут, на жаль, ми стикаємося з нашою рідною архаїкою. Історично більшість українців усе ще віддає перевагу не закону, а справедливості, шаблону (звичаєвій модальності), а не принципові (дискурсивній модальності).

Ми живемо в тих базових світоглядних координатах, що передбачають стратегування, базоване на імпульсах колективної волі, імпульсах прагнення справедливості, негайної відплати та адресної помсти. Тому в нас цінують крикунів і шукачів таємної змови. Ідеальний провідник натовпу — галасливий конспіролог, що показує пальцем на ворога народу (“іншого”, “чужого”, “не нашого”), плаче, хапається за сувенірну шаблю та волає про відплату.

Обиватель прагне реакції в стилі “тепер або ніколи”. Обиватель не осмислює періодів, довших за один-два роки. Бо в дальшому майбутті, переконані обивателі, “невідомо, що буде”. Вони не відчувають часу інститутів громадянської спільності, “часу держави”, спроможного тривати сотні років. Відповідно, “внутрішній планувальник” обивателя не заглядає за горизонт часу, обмежений змінами в сімейному стані, професійними перспективами, господарськими й торговельними циклами.

Амвросий фон Сиверс: Понять время

     Историософия становится безсмысленной, если не понимать феномен самого времени. Перечисление исторических фактов ни к чему не приводит, ибо достаточно любой интерпретации, чтобы менять смысл событий. А уже основываясь на подобных соображениях, моделировать историософию по своему смотрению. Более того, данная историософия превращается в хорошее основание как для актуальной политики, так и для идеологии.

     Концепция Карла Маркса, по своей сути, есть специфическое переосмысление иудео-христисанской историософии — через определнную призму Просвещенцев. Давно подмечено — и совершенно точно, - что марксова концепция заменяет «избранный народ» «избранным классом». Но схема сохраняется прежней. 

     Однако, важно даже не критиковать всякие диковинные и не оправдавшие себя концепции, а вновь посмотреть на то, что нам являет библейская историософия. Оная имеет длинную историю, начирая с Сотворения мiра, с многочисленными и подробными родословиями, не только лиц, но и народов. Нам же стоит ныне обратить внимание к более узкой теме — но не менее важной и востребованной в разсуждениях. Имеется в виду уникальное пророчество Даниила, данное в двух текстах. Там дается толкования образов некого истукана и неких зверей, собою являемых чисто историософский концепт. Именно на основании сих пророчеств христиане и осмысляют всё происходяшее вокруг, что имеет актуальный характер.

 Итак, удивительные сновидения вавилонского царя Навуходоноссара имели место быть дважды. Истолковать их не смогли и вавилонские мудрецы. Только иудейскому пророку Даниилу сие оказалось под силу. В первом привидился некий истукан, во втором — четыре животных.

Амвросий фон Сиверс: Вне Времени

    Современность вызывает много неврозов, и сии страхи вовсе небезпочвенны, ибо в реальности наблюдаем сильнейшие цивилизационные изменения. Они происходят по многим направлениям. В т.ч. на внутреннем контуре, т. е. очевиден не просто кризис, но упадок. Сие трактуется по-всякому, или вовсе отрицается, когда именно на философском уровне утверждается, что всё в порядке: прогресс продолжается. Однако, эпоха пост-ПостМодерна явно завершилась, и сие соотносимо не только с краткими периодами истории, но гораздо более долгими сроками. Например, инициативы Ренессанса, Вестфальского мира и Французской революции — заложивших множество идейных трендов, опередивших цивилизационные процессы, - похоже, исчерпаны (м.б. даже не просто исчерпаны, а пережиты и отвернуты?). Но ознчает ли сие, что всё исчезнет?

     Нет, не означает: как не означает и того, что исчезло всё то, что существовало до указанных инициатив, или сосуществовало с ними, или существовало вопреки им. 

      Указываемые периоды и эпохи — есть всего лишь демонстрация соотнесения времени и вечности, не более того.

     Феномен Катакомбной Церкви легко вычитывается из истории т. н. «неприсягнувшего священства» (т. е. аутентичной Римско-Католической Церкви, а не новоообразованной «Конституционной Церкви») во Франции в период Великой Революции и Бонапарта. Естественно, сие прочитывается более в политическом аспекте, что правильно, но недостаточно. История Россия знает аналогичный феномен в виде Староверия, кое, несомненно, обладало политическим измерением вплоть до революции 1917 г.! Оно имело и культурный, и экономический, и религиозный, - но в целом парадигмальный, - характер. Собственно, оно есть не следствие реформ п.Никона, как сие навязывается в историографии, а продолжение неразрешимых цивилизационных (смысловых) противоречий, вызванных еще Смутой. Смутой, коя по своей сути не являлась чем-то изолированным, но всего лишь частью обще-европейских процессов, проявившихся в виде Тридцатилетней войны.

Станислав Кукарека: Историософское о кастовой системе, военной демократии и неудачных попытках строительства "рая на земле"

Во времена моего детства практически единственной идеологией (и версией истории) был марксизм, того или иного толку. И думаю это не только меня коснулось, даже на Западе он стал довольно популярен. Если даже не в том смысле популярен что он правилен, а в том смысле что "внимания заслуживает". И потому те или иные нарративы этого марксизма - плотно укоренились в массовом сознании, и в подсознании, кстати тоже. 

Марксизм как таковой - был посвящен критике капитализма. В основном. Да, на момент появления марксизма именно капитализм был доминирующей силой и тенденцией в мире, и посвятить основное внимание ему - выглядело логично. Но там вкралась мелкая, но очень зловредная ошибочка одна, довольно характерная для системотехники и проектного менеджмента, наук, что появились позже. Синдром ложной цели. Мол капитализм - лучше, чем "все остальное", что априорно, ведь капитализм всех разгромно побеждает что объективно. А если марксизм, лучше чем капитализм, значит марксизм лучше всех. 

Снова таки априорно. Это ошибка. Там все сложней на самом деле, но это уже дебри математики. 

Дело в том, что ни история человечества, ни даже его состояние (как на времена Маркса, так и сегодня) одним капитализмом далеко не ограничиваются. Как впрочем и демократией (или диктатурой) тех или иных сортов. Даже классики марксизма вскользь упоминали "азиатский способ производства", но только по касательной, и через призму, опять таки, марксизма. То есть недобросовестно упоминали. И это было проявлением той самой ошибки системотехнической. 

Если мы взглянем на историю (мировую - особенно), то мы увидим, что "старые" цивилизации, живущие достаточно долго без особых потрясений - склонны к образованию каст, сословий и.т.д. И это важно. 

Это нельзя сводить к одному лишь голому рабовладению (еще и в строго производственном аспекте), как это характерно для марксистов. Так было в древних Греции и Риме, в определенной степени это повторилось и в "послеримской" Европе. Но кроме того существовала Азия еще, огромная. И там тоже было дофига всего, включая например Египет. Была к примеру Индия, Китай, Япония и еще много всего. Цивилизации, что не переживали "мировых войн" (или чего то близкого по смыслу) каждые 300-400 лет. Были, в конце концов, арабы, а потом османы. И там были свои тенденции и своя конструкция. 

Итак, выдвину "сильное предположение", что любое "достаточно стабильное общество" склонно к формированию кастовых систем, и это явление не экономическое (и даже технологическое), как утверждали нам марксисты, а именно что социальное и политическое. Что доказали нам сами марксисты, на практике. И в СССР, и в прочих странах "победившего марксизма" мы видим явные тенденции к построению кастового общества, все эти вот "номенклатуры", "силовики", "крестьянство приписное" и "ущемленная интеллигенция", все как обычно. Как и при фараонах. Хотя и на совсем другом уровне развития производственных сил и отношений, совсем в других технологических и экономических реалиях. И это не случайность. 

Олег Покальчук: Порівняння розвитку українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча

... Наша культура століттями перелаштовувалася в такий спосіб, що в неї запхнули найбільш деформовані частини християнської культури й найпотворніші інструменти впливу світської влади. Виховання хохляцтва, яке співами й танцями розважає панів у поміщицькому театрі «гопака та чарки», — це як існування «домашніх негрів» у американській культурі. Був консенсус хамів щодо такої соціальної поведінки, але були й правильні люди з шаблями.

Так от, про мечі. Хочу порівняти розвиток українського суспільства, його поточне конструювання з виготовленням самурайського меча. (Наперед перепрошую за орфоепію, коли щось не так. Я вивчав японську мову дуже давно, а катаною рубав хіба що бур’яни на городі й новорічну ялинку в травні.)

Процедура називається «тамахагане». Складання й обробка шарів сталі різної якості, аби створити меч зі збалансованими характеристиками гостроти та міцності.

Процес охоплює такі кроки:

Вибір сировини. Використовували різні типи руди з високим і низьким вмістом вуглецю. Це давало змогу досягнути балансу між міцністю та гостротою.

Тут — про демографію та генетику. В історичному анамнезі ми мали три касти, якщо узагальнити Донцова й Шевченка (котрий Тарас Григорович). Донцов говорив про козаків і гречкосіїв, Шевченко — про козаків і свинопасів. Хоча аграрний бізнес і тваринництво — трохи різні речі, узагальнимо, що є козаки та «інші» хороші люди, але ні разу не козаки.

Виготовлення брусків (конкетан). Руду плавили й перетоплювали у форми для створення брусків криці «конкетан». Кожен конкетан мав різний вміст вуглецю, а також інших домішок.

Це про наші війни й катастрофи. І не лише про локальні. Кожна національна катастрофа радикально змінює склад суспільства та спосіб подальшого існування. Після Першої й Другої світових воєн, після здобуття Незалежності в національні форми відливалися люди з дуже різними, іноді протилежними уявленнями про майбутнє України. Але вони там застигали.

Складання шарів. Конкетани різного складу та якості розрізали на пластини, потім складали їх одна на одну. Шарування робили, аби створити різні властивості сталі на різних ділянках меча.

Тут маємо справу з кадровою політикою різних режимів і влад. Хтось погоджувався інтегруватися, а хтось випадав у металеву тирсу, хоч іноді з яскравими іскрами. Але випадав назавжди. Напевно, кожен із вас іноді собі думав, як би повелися ті чи ті відомі люди, якби дожили до наших часів. І щира відповідь не завжди приємна.