Андрій Богданович: Латинська християнська цивілізація та її еволюція

 🏛️ 1. **Римська цивілізація: на індоєвропейській основі**

* Рим був спадкоємцем **індоєвропейської культури** — тієї ж, що породила грецьких арістоїв, індійських кшатріїв, германських вождів.

* Його структура трималась на:

  * **військовій доблесті** (virtus, disciplina),

  * **честі та обов’язку** (fides, pietas),

  * **ієрархії та патріархаті**,

  * **пошані до предків і закону**.

* Це були **традиційні цінності "аристократичного індоєвропейського світу"**.

Коли Римська імперія занепала (V ст.), вона вже втратила цілісність цих цінностей — **замість вірності й мужності з’явились бюрократія, страх, економічна залежність**, а війська часто складались із найманців.

---

## ⚔️ 2. **Варвари приходять — і приносять ті самі цінності**

* Германці (готські, франкські, вандальські племена) мали дуже схожий **етос честі, сили, вірності вождю** — майже "освіжений варіант" того, що Рим втратив.

* Вони **не хотіли знищити цивілізацію**, вони прагнули **стати її спадкоємцями**.

  * Теодоріх (остготи), Аларіх, Хлодвіг (франки) — усі намагались **вписатись у римську спадщину**.

* Але вони **не мали бюрократії, права, адміністративної традиції**, і не могли відтворити складну державну машину імперії.

👉 Тож спершу настав **час зменшення масштабів**: локальні королівства, фрагментація влади, нестача грамотності.

---

## ✝️ 3. **Церква — міст між Римом і варварами**

* **Християнська Церква (особливо Західна)** зберегла римську культуру, латину, книги, освіту.

* Варвари прийняли християнство — спочатку аріанське (готські племена), а потім католицьке (франки).

* Це був **цивілізаційний компроміс**: воїни з племінним етосом + духовна структура Риму.

👉 Саме через цей синтез виникла **латинська середньовічна Європа**:

* феодальна,

* войовнича,

* релігійна,

* правова (на основі римського права),

* але вже інша за суттю.

---

## 👑 4. **Франки і Карл Великий — спроба відродити Рим**

* Франки під проводом Карла Великого (VIII–IX ст.) об'єднали Західну Європу.

* У 800 році Карл став **імператором Заходу** — спадкоємцем Риму.

* Але це вже був **Рим хрещений**, "готизований", феодалізований.

👉 Саме ця імперія Франків дала початок **Священній Римській імперії німецької нації** — парадоксальному продовженню Риму в германській формі.

---

## 🧭 5. **Що сталося далі: новий синтез**

Упродовж середньовіччя відбувався **повільний синтез** трьох елементів:

1. **Римська спадщина** — право, церква, латина, архітектура, централізм;

2. **Германська (індоєвропейська) войовнича культура** — лицарство, честь, вірність васала сеньйору;

3. **Християнське бачення світу** — смирення, гріх, спасіння, Провидіння.

Це породило **нову цивілізацію — латинське Середньовіччя**, яка:

* втратила античну раціональність,

* але зберегла енергію, яку Рим уже втратив,

* і стала основою для Відродження, Просвітництва, Модерну.

---

## 🧠 Висновок: що відбулося?

> **Після падіння Риму до влади прийшли варвари з тими ж войовничими індоєвропейськими цінностями, що й сам Рим у своїй ранній добі. Однак вони не знищили цивілізацію, а стали її новими носіями — через хрещення, адаптацію і синтез з римсько-християнською спадщиною. В результаті народилась нова форма європейської культури, яка вже не була ані чисто римською, ані чисто варварською — це була **латинська християнська цивілізація**.**

Ми окреслюємо **історико-культурну дугу**, яка показує, як **латинська християнська цивілізація** (народжена з уламків Риму та варварської енергії) **еволюціонувала** під впливом нових цінностей — спершу гуманістичних (епоха Відродження), а потім раціоналістичних і наукових (Новий час).

# Від Бога до Розуму: як латинська цивілізація переосмислила себе

Після падіння Римської імперії на уламках античного світу виникла нова цивілізація — **латинське християнське Середньовіччя**. Вона поєднала:

* римське право та організацію,

* германську войовничу етику,

* християнську духовність.

Це була цивілізація ієрархії, віри, традиції, обов’язку. Бог — у центрі. Людина — в тіні гріха, піддана Провидінню. Наука? Тільки якщо вона служить теології. Мистецтво? Лише якщо воно прославляє Бога.

Але щось почало змінюватись.

---

## 🌞 Відродження: людина знову відкриває себе

У XV столітті, спершу в Італії, а потім по всій Європі, **людина раптом згадала про себе**. Про себе як про творця, мислителя, митця.

Античні тексти ожили. Архітектура вийшла з готичної вертикалі до гармонійної симетрії. Людина більше не лише "раб Божий", вона — **"міра всіх речей"**.

**Цінності творчості, краси, гармонії, гідності людини** — стали новим культурним ядром.

Це був виклик середньовічному смиренню.

> У релігійному світі людина шукає спасіння,

> у ренесансному — сенс і вираз.

---

## 🧠 Новий час: розум перемагає віру

Після Відродження настає **епоха Розуму** — XVII–XVIII століття.

Тут відбувається ще глибша трансформація:

* Філософи (Декарт, Локк, Спіноза) проголошують автономію розуму.

* Наука (Галілей, Ньютон) відкриває закони природи, які працюють без втручання Бога.

* Людина більше не лише творить — вона **пояснює**, **контролює**, **планує**.

> Якщо Відродження поставило людину в центр мистецтва,

> то Новий час поставив її в центр **всесвіту знань**.

Це перехід:

* від Бога — до Природи,

* від віри — до експерименту,

* від ієрархії — до рівності перед законом,

* від обов’язку — до прав.

---

## ⚖️ Що ми отримали?

Цей зсув цінностей породив:

* **модерну науку**,

* **технологічну революцію**,

* **гуманістичне право**,

* **світську державу**,

* **ідею прогресу**.

Але з ним прийшла й **криза сенсів**:

коли Бога знехтували, а Розум не зміг дати відповіді на всі питання — XX століття побачило війну, нігілізм, тоталітаризм.

---

## 🧭 Висновок: еволюція, а не розрив

> Латинська християнська цивілізація **не зникла**, а **трансформувалася**:

>> * її **сакральна основа** поступилася **раціональній**;

> * її **ієрархія** — **демократії**;

> * її **містика** — **науці**;

> * її **ауторитарність** — **індивідуалізму**.

Але й досі у європейській культурі зберігаються **рештки всіх етапів**:

* Римське прагнення до порядку,

* варварська воля до сили,

* християнське почуття гріха,

* ренесансна любов до краси,

* модерне захоплення розумом.

Андрій Богданович: Рим як спадкоємець індоєвропейського воїнського духу

Коли ми думаємо про Рим, перед очима постають мармурові храми, арени, закони, акведуки — символи могутньої цивілізації. Але за всіма цими колонами й кодексами стоїть щось глибше й архаїчніше: дух воїна. Не випадково сам Рим, за легендою, заснований на вбивстві брата і вихований вовчицею. У його жилах текла кров не тільки людей, а й архетипів — передусім архетипу завойовника.

Римська культура була продовженням — а в чомусь і вершиною — **духу ранніх індоєвропейських племен**, які ще за кілька тисячоліть до Цезаря розсікали простори степів Євразії, живучи війною і заради війни. Це були не мирні землероби, а вершники з луками, списами й бездоганним почуттям честі. Їхній світ був простий: хто сильніший — той правий. І ця логіка не зникла з приходом цивілізації. Вона лише набула форми закону, сенату, легіону.

У Римі військова служба була не просто обов’язком — вона була частиною людської сутності. Громадянином міг стати лише той, хто воював. Землю отримував лише той, хто проливав кров. Державна кар’єра починалась не в академії, а в таборі. Навіть найвищий титул — імператор — походить від слова *imperare*, тобто «наказувати», «командувати».

На відміну від греків, які цінували свободу думки, римляни понад усе ставили **дисципліну, обов’язок і порядок**. Те, що у грецькій культурі було філософією, у римлян перетворювалось на інструкцію. Те, що було міфом — ставало законом. Вони взяли войовничий дух індоєвропейських предків — і вмістили його у бронзовий саркофаг інституцій. Замість вождів — сенатори. Замість табунів — легіони. Але суть лишилась незмінною: **перемагати, розширювати, контролювати**.

Варто згадати, що батьком Ромула і Рема вважався бог війни Марс. Отже, війна була не тільки інструментом — вона була **священним актом**, джерелом буття. Як колись індоєвропейські пастухи-вершники будували світ силою списа, так і римляни несли «цивілізацію» через окупацію. І в цьому — велика іронія історії: імперія, яка створила право, дорогу, арку — починалась із меча.

Проте Рим не лише зберіг воїнський архетип — він його **вивів на новий рівень**. Замість нескінченного кочування — організована експансія. Замість епізодичних героїв — багатоголові легіони. Рим — це уже не крик бойового гімну, а **ритм маршової пісні**, впорядкованої і безжальної.

Рим не був першим, хто оспівував силу. Але він став першим, хто зробив з сили державу. І в цьому — його справжня спадщина.

Сергій Чаплигін: Римькі боги Конс і Лібер як архетипи консерватзму та лібералізму

Термін «консерватизм» вперше використав учень Ж. де Местра та Ф. де Бональда - Франсуа Рене де Шатобріан в 1821 році.

В своєму журналі «Conservateur» він підсумував погляди своїх вчителів та визначив цим терміном ту традицію, яка сьогодні має називу «класичний консерватизм».

Але філософський підсумок консерватизму походить значно раніше - ще від Е. Берка. Згадаємо - ще Берк дав оцінку непродуманим реформам та нововведенням в своїй книзі «Роздуми щодо революції у Франції».

Таким чином сам термін «консерватизм» виник пізніше появи консервативної  ідеології та філософії.

Сам термін «консерватизм» означає не тільки «збереження».

В індоєвропейських мовах ще - «надійність», «ефективність», «стійкість» (порівняйте «закон» «споконвічно» та ін).

А ось тут цікаво.

В Стародавньому Римі був такий бог Конс (Consus), який відповідав за вирощений та збережений на наступний посів урожай. Тобто він був відповідальний за відтворення та постійне народження у вигляді незмінного відновлюючогося процесу успіху - творчості благ та цінностей на конкретному ґрунті (культурі).

А ще був бог Лібер (Liber), який відповідав за тимчасову та миттєву насолоду зі зібраного урожаю. Це стосувалося аграрного циклу та зовнішнього світу та його ушляхетнення.

Але бог Конс відповідав ще й за ушляхетнення внутрішнього світу людини, нагадуючи їй про тяжку працю на ниві самовдосконалення. А це, як ми знаємо, тяжкий процес - адже шляхетність вимагає постійних зусиль, які пов’язані з творчістю та підтримкою деяких цінностей, які зростають на конкретному ґрунті (культурі). Тому Конс відповідав ще й за розуміння, і саме звернення до нього робило людину розуміючою та усвідомленою (conscius). Звідси також походить здатність рахуватися з розумінням та думками іншої людини, як цінністю, що проявляється в згоді та однодумсті (consesus)

Відповідно будь-яке явище у римлян розглядалося з точки зору руху в бік Вічності (consecrato), що гарантувало успіх, на відміну від profanatio  - непросвітлений та не посвячений стан повного нерозуміння, який веде не лише до неуспіху, а й загибелі.

Істина, для римлян, полягала в знанні мір та меж продуктивного, єдності минулого, сьогодення та майбутнього, - в наслідках та взаємодії...

В історико-культурній та політичній дійсності саме через бога Конса,для будь-якого римлянина,  проявлялася будь-яка традиція успіху, який хотілося мати і в майбутньому

Так що історія дає нам іноваційні уроки - зміни та розвиток ефективні, поки пам’ятають про свій зв’язок та приналежність до тієї постійності, яка їх підтримує...

Амвросий фон Сиверс: История: так ли всё просто?

  Со времен Просвещения существует устойчивый тезис, что великолепная Римская Империя пала по причине… принятия Христианства. О сем говорят просвещенцы почти что в унисон, но особенно истошно заявляет историк Гиббон

      Так ли сие на самом деле? Убирая идеологическую направленность данного тезиса, надо признать, что причины падения Западной Римской Империи лежали совсем в иной плоскости. О чем мы укажем ниже.

      Среди историков уже давно идет также и дискуссия о дате падения Гиспернии. Более менее устойчивый консенсус составился в том, что данное событие произошло со свержением императора Ромула Августула.

     Но кто он такой — сей загадочный Император Ромул?

     Сохранилось мало конкретных свидетельств о происхождении Ромула, за исключением того, что Орест, как известно, был римским гражданином из Паннонии, и скудной информации о его ближайших родственниках. Отец Ореста был паннонским римским офицером по имени Татул, и у Татула был по крайней мере еще один сын, Павел, коий служил пришельцем. Уроженец Паннонской Савии, сын Татула, Орест, возможно, имел германские корни. (Некоторые уточняют что свевские.)

    Имя матери Ромула неизвестно, но, возможно, оно было Барбария. Оно вполне может быть просто женским вариантом имени Барбарий, засвидетельствованного несколькими римскими надписями в южной Галлии. Дедушкой Ромула по материнской линии был римлянин, также по имени Ромул, о жизни кого засвидетельствовано в 449 году, когда полководец Аэций отправил его с посольством к Аттиле. Мать Ромула Августа вышла замуж где-то до 449 года. Считается, что мать Ромула и, следовательно, возможно, ее ближайшие родственники, как и Орест, были выходцами из Римской Паннонии.

      Вполне возможно, что у Ромула Августа были старшие братья и сестры, особенно учитывая, что Ромул родился через несколько лет после свадьбы его родителей. В Древнем Риме было принято называть старшего сына в честь деда. То, что Ромула не звали Татулом, указывает на то, что он не был первенцем.

     Ромул, отличавшийся только своей красотой[3], был возведён на престол в юношеском возрасте своим отцом, военачальником Орестом, коий сверг императора Юлия Непота. Однако его притязания на престол не были признаны ни галльским наместником Сиагрием, ни правителем Восточной Римской империи, ни отправившимся править в Далмацию Непотом. За малолетнего императора правил его отец. В итоге, после десятимесячного правления Ромул был свергнут вождём герулов Одоакром и отправлен в изгнание в Кампанию, где и жил, по всей видимости, до самой своей смерти.

Сергей Родионов: О свободе и достоинстве

 Вот Аверинцев говорил о радикальном различии  понятий "свобода" и "достоинство" в античности и в христианстве: если свобода римлянина обеспечивалась возможностью самоубийства (он цитирует Лукана: "никто не отнимет у нас свободу, пока у нас есть короткие мечи"), то в христианстве самоубийство не освобождает (Иуду),  а свобода обретается в Истине, путём самоотречения (отвергнись себя) и добровольного принятия ига и бремени, то есть свобода обретается в рабстве (Божием). 

Но ведь Аверинцев описывает скорее ситуацию пост-республиканского Рима, когда свободных граждан фактически отлучили от политической свободы, заткнув им глаза и рты хлебом и зрелищами,  то есть фактически сведя к рабскому (по Аристотелю) потребительскому состоянию, оставив только войну (легионы) в качестве дозволенной активности, ну и шуметь в театре. То есть всё римляне, кроме принцепсса, стали фактически рабами, чья иллюзия свободв поддерживалась действительно только коротким мечом (как свобода советского солдата - последней пулей, а свобода разведчика - капсулой с цианидом). То есть на момент экспансии христианства, политическая свобода была уже дискредитирована, всё были в той или иной степени рабами и вопрос был только о Господине. 

Но ведь когда у граждан полиса была другая свобода, свобода говорить на агоре,  разве она обеспечивалась только возможностью самоубийства вместо изгнания из политического общения (случай Сократа особый, там не было остракизма, а был приговор)? 

Можем ли мы сейчас, с позиции, в каком-то смысле совмещающей христианский и античный (по Аверинцев) идеалы свободы и достоинства,  сравнить свободу рядового свободного гражданина античного полиса с состоянием отдыхающего после работы раба, - такого раба, чьи материальные потребности полностью удовлетворены (по завету Аристотеля), к кому относятся как полноправному члену фамилии, и кто пользуется теми же благами, что и свободные домочадцы? 

Великий Фидий, будучи рабом, но свободным в своём творчестве и в бытовой жизни - был ли он менее свободен с нашей точки зрения, чем рядовой и безвестный свободный гражданин, его земляк и современник? 

У меня нет однозначного ответа на этот вопрос, если я пытаюсь ответить честно, а не как надо. 

Можно ли добавить к проводимому Аверинцевым разделению античного и христианского понятий свободы и достоинства некий третий вариант, соответствующий модели античного полиса "в действии" (если даже в реальности эта модель всегда реализовывалась в искажённом виде)?

Владимир Шишкалов: Торговые и транспортные сети империй оказались относительно устойчивыми к выходу из строя отдельных центральных «узлов» (городов)

Соединяющие оси имеют тенденцию быть более важными, чем центры: то, что верно для многих современных сетей, также справедливо и для социальных и географических связей в древности и средневековье. Это подтверждается новым исследованием Австрийской академии наук, которое впервые сравнивает Древний Рим со средневековым Китаем на основе сетевого анализа.

Исторические связи через транспортные пути, торговлю и социальные отношения – вот некоторые из направлений исследований Йоханнеса Прейзера-Капеллера, историка Института исследований Средневековья Австрийской академии наук (ÖAW). Его последнее исследование, опубликованное в журнале Siedlungsforschung: Archäologie – Geschichte – Geographie , исследует некоторые из этих явлений в императорском Китае – на протяжении многих столетий и в сравнении с Древним Римом.

Один главный результат: и в средневековом Китае, и в Римской империи торговые и транспортные сети оказались относительно устойчивыми к выходу из строя отдельных центральных «узлов» (городов), будь то из-за катастроф (вспомните, например, Помпеи). или завоевания. Это способствовало долговечности этих имперских сетей, которые не погибли даже перед лицом потери своей столицы (Рим в 410 г. н. э. или Кайфэн в Китае в 1126 г. н. э.).

Своим сравнением Прайзер-Капеллер также смог доказать, что структуры этих одинаково больших мировых империй (около 5 миллионов квадратных километров) соответствуют структурам сложных сетей настоящего, таких как Интернет, в том числе в отношении моделей распространения заболеваний. Эпидемии, как во времена династии Тан (7 век н.э.), на самом деле следовали по маршрутам, которые показаны в сетевой модели как наиболее важные соединения, ведущие из бывшей столицы Чанъань (ныне Сиань) на восток к оси императорской империи. Канал и основные транспортные узлы Лоян и Кайфэн. Другие эпидемии XVI и XVII веков нашей эры следовали по тем же коридорам, независимо от столицы.

Это означает, что всеобъемлющие связи между несколькими региональными кластерами были явно более важными, чем сам центр. Однако если имперская система не сможет или не захочет больше нести расходы на поддержание или защиту дорогостоящих морских и инфраструктурных связей, она может довольно быстро распасться на различные региональные кластеры. Эти линии разлома в двух сетевых моделях очень похожи на реальные исторические процессы фрагментации в Римской империи или в древнем Китае. 

Более того, когда из-за внешних атак и структурных внутренних проблем столица Римской империи была перенесена из Рима в Константинополь, последний (ныне Стамбул) характеризовался более высокой степенью связности (также в сетевой модели), особенно через морем в Египет, что было необходимо для снабжения города зерном. Такая же картина складывается и в Китае, где места императорской резиденции часто менялись в ходе смены династий. Подобные изменения диктовались не только причинами силовой политики, но и экономической «сетевой логикой». Поскольку снабжение некоторых столиц (в частности, Чанъаня) могло быть осуществлено только при больших логистических усилиях, почти неизбежно произошел сдвиг на восток и ближе к системе Большого канала, которая с начала VII века н.э. соединяла северный Китай с областями на востоке.

Предыстория: в континентальном Китае главную роль в транспорте играли реки и каналы, а не морские связи, как в Римской империи. Водные пути Китая приходилось содержать с большими затратами ввиду постоянного заиливания и смещения водотоков, но и в своем первоначальном виде они просуществовали очень долго, вплоть до XIX в.

Это показывает, что стабильные сети с неповрежденными осями связи очень устойчивы к внешним воздействиям, даже если центр, столица, меняется много раз. Таким образом, регион вокруг Большого канала и крупных рек на сегодняшний день является самым густонаселенным в Китае.

Юрій Микитенко: Античність у творчості Тараса Шевенка

На малюнку -  Monumento di Taras Shevchenko,  оригінальний пам'ятник, який зображує Тараса Григоровича Шевченка в образі римського патриція, урочисто відкритий у 1973 році перед греко-католицьким Собором святої Софії в Римі. Автор монумента — італійський скульптор Уго Мацеї. За задумом автора пам'ятника, письменник зображений оратором, який, піднявши руку, звертається до присутніх.

Антична (від лат. antiquus — давній) або греко-римська (також — класична) література хро­нологічно приблизно охоплює VIII ст. до н. е. — V ст. н. е. Вона включає літературу Давньої Греції та Риму, започаткувала в Европі головні літературні роди й жанри, драматичні — трагедію (Есхіл, Софокл) і комедію (Аристофан), поетичні — епічну поему (Гомер, Вергілій), ліричну поезію (Алкей, Сапфо), байку (Езоп, Федр), прозу — роман, повість, новелу (Лонг, Петроній, Апулєй), а також філософію, естетику, риторику, мистецтво й архітектуру, точні і природничі науки. 

Внаслідок активної колонізації басейнів Середземного та Чорного морів, воєн, які вели грецькі полісні держави та об'єднані сили, а пізніше походів Олександра Великого (Македонського) та інвазій Риму і Візантії, ареал греко-римського культурно-політичного впливу дуже широкий: від Британських островів на Заході до Персії й Індії на Сході, від Єгипту на Півдні до Руси і Скандинавії на Півночі.

Україна періоду княжої доби (Київської Руси) рецепіювала античну культуру прямо й опосередковано. Відомо, що окремі твори Аристотеля вивчали книжники і цитували у своїх творах, але головним шляхом стала візантійська агіографія, апокрифи, науково-природничі твори, дидактична література, збірники афоризмів тощо. Особливо популярним був збірник афоризмів, порад та коротких оповідань „Пчела", перекладений наприкінці ХІІ ст. з грецької, де, крім цитат із Біблії, візантійських авторів, містяться цитати, посилання, т. зв. мудрости античних письменників і філософів. Особливе значення мали послання „отців церкви" (патристика Василя Кесарійського, Івана Золотоустого, Івана Дамаскина, Григорія Назіанзина), які не лише формували візантійську християнську літературу, але й творили нові жанри, зокрема полемічну промову, теологічний трактат, тлумачення на Біблію (ексегезу), проповідь, похвальне слово (панегірик) та ін. Їхні твори, а особливо полемічні послання, спрямовані на боротьбу з „єресями" та залишками поганства, стали джерелами античних знань, які завдяки їм не були забуті в Середні віки. Візантійські гимни, хорали, піснеспіви містили елементи античної ме­трики, загалом версифікації та поетики. Чимало перекладних та ориґінальних давньоукраїнських повістей „Про Варлаама та Йоасафа", „Про Олексія, чоловіка Божого", „Александрія" та інші включали сюжетику та мотиви античности, збагачуючи українську літературу і фольклор. У періоди Ренесансу та Бароко античність поширювалася в Україні переважно як західноевропейський варіянт, через латинську поезію, прозу, релігійні, філософські, поетичні, риторичні трактати.

Архиеп. Амвросий (фон Сиверс): Рим: истоки и преемство

 Ответ на вопрос преемства римской власти (и самой государственности) является как бы очевидным. Особенно в том, кто сие преемство продолжает доныне. Однако, существует иной аспект проблемы: а откуда влечется сам истоник власти у римлян? Действительно, римские императоры не являлись монархами в первичном смысле слова. Они оставались военными правителями Республики, - приобретая Imperium, не переставали иметь Res Publica, тот самый S.P.Q.R., при всех структурных пертурбациях (собственно принципат и доминат). Но Римская Республика не учреждалась ex nihil. Ее установлению предшествовало низвержение царской власти, династии Тарквиниев. Более того, Римский Сенат издаст закон, по коему потомкам последнего царя запрещалось приближаться к Вечному Городу. Можно вполне предполагать, что в Риме постоянно проживала и некая «монархическая оппозиция», желавшая реставрации Тарквиниев.

        Посему разсмотрим самих царей Рима. Таковых мы насчитывает всего 7, начиная от Ромула: Ромул, Нума Помпилий, Тулл Гостилий, Анк Марций, Тарквиний Приск (Древний), Сервий Туллий и Луций Тарквиний Гордый. Династия Тарквиниев ограничивается Tarquinius Superbus, далее мы имеем немало вопросов. Несомненно, что власть влечется не от царства этрусков или латин, или сабинян, хотя их происхождения кто-то и имел[1]. Большее понимание нам дает акт «основания» Рима 21 апреля 753 г. до Р.Х. Ромулом и Ремом. После них семь разнородных поселений на холмах (Авентине, Палатине, Виминале, Капитолии, Квиринале, Целии, Эсквилине) образуются в одно квази-государственное сообщество, где главой утверждается царь Ромул. 

Однако, откуда происходит сам истоник его власти? Неужели он — обычный узурпатор или, в лучшем случае, военный вождь?

      По легенде Ромул с братом — внуки царя Нумитора[2]. Просматривая всё преемство, видно, что фактически власть в Рим перенесена из Альба-Лонга. Но вот сама власть в означенном городе имеет специфический характер.

Алибек Койлакаев: Кто такие интеллигенты

В древнем Риме основной силой государства была армия. И служили в этой армии все граждане Рима. Если ты не служишь или не работаешь на армию Рима, то ты не гражданин Рима и не римлянин, соответственно. Вот и вся система Римского государства.

Римская армия, в свою очередь, состояла из легионов, легионы из когорт, когорты из центурий, центурии из манипул. Отсюда и понятие !манипулировать". Легион состоял из 5 когорт, когорта из 10 центурий, центурия из 10 манипул, манипула из 10 легионеров.

Исходя из этого, можно рассчитать численный состав легиона - это 5.000 воинов. Воины внутри легиона разделялись на новичков, обученных, опытных, ветеранов и элиту.

Новички составляли обычно первую когорту, во второй когорте сражались воины, побывавшие в сражении, в третьей когорте сражались воины, побывавшие в нескольких сражениях, в четвёртой когорте сражались воины, за плечами которых целые кампании. И, наконец, пятая когорта или, по-другому, "непобедимая когорта" или "последняя тысяча".

Это когорта состояла из самых опытных воинов, воинов, за плечами которых были не только компании, а целые войны, и вступала в бой эта когорта в самый решающий момент схватки и именно она решала исход сражения.

Эта когорта никогда не отступала без приказа - она побеждала противника или погибала! Потому она и называлась "непобедимой", т.к. её нельзя было победить. Её можно было только уничтожить.

А уничтожив последнюю когорту легиона - противник уничтожал весь легион, т.к. основной костяк легиона - это именно те воины, которые и были хранителями орла легиона. Так вот, именно воины последней когорты легиона и назывались в древнем Риме интеллигентами.

Почему же эти воины назывались интеллигентами, т.е. "понимающими"?

Андрей Шуман: Сборище псевдо-советских делегатов и варвары

Западная римская империя умирала долго. Очень. И это проявилось в варварских царствах, которые пробовали симулировать римские порядки. Это выглядело смешно и гротескно. Но сами они этого не понимали. Они считали себя продолжением Римской империи, а между тем предметы быта и все остальное вопиют, что они сделаны уже варварами.

Из того, что я сегодня услышал и увидел по телевизору, я услышал и увидел жалкие попытки, очень смешные, подражать советским порядкам и укладам. В словах, в позах, в идеях, в одежде, в каменных лицах. И это поражает. СССР как Римской империи нет, но кто-то изо всех сил им подражает, хотя со стороны это смотрится ужасно и нелепо.

В этом какая-то обреченность. Страх перед небытием и попытка спрятаться в имитацию того великого, что уже не вернуть. Здесь нет политического послания. Здесь нет видения будущего. Страх. И повторение ритуалов прошлого, чтобы за ними спрятаться. А эти ритуалы уже не работают. Их время прошло. СССР и Западной римской империи уже нет.

Я думаю, что пьесу о закате Римской империи надо играть  в декорациях умирающих постсоветских диктатур.

Андрей Шуман: В чем сила, Брут?

Перед нами монета, проданная сейчас на аукционе за 3,5 миллиона долларов США. И это её чистая цена -- до отчислений аукционному дому и до налогов. 

А уникальность монеты вот в чем - она отчеканена в 42 году до нашей эры в честь убийства Цезаря. На аверсе - профиль Брута. Надписи: BRVT IMP (Brutus Imperator) и L PLAET CEST (Луций Плаэторий Цестиан – он был тогда главой монетного двора). На реверсе - два кинжала и древнеримская фетровая шапочка пилос, которая ассоциируется у римлян с богиней свободы Либертас. Эту шапочку давали рабам, получившим свободу. Надпись: EID MAR (Мартовские иды – 15 марта, день убийства Цезаря).

Монета доказанно подлинная с чистой историей - из коллекции швейцарского археолога XIX века барона Густава Карла Фердинанда фон Бонштеттена. В мире всего три таких  монеты. Две другие находятся в распоряжении Британского музея и Немецкого федерального банка.

Бруту так и не получилось восстановить Республику. От его политических  амбиций осталась  лишь монета, стоимость которой после уплаты всех отчислений достигает 4 миллионов долларов.

- В чем сила, Брут?

Київ античний: на місці Подолу ймовірно було грецьке місто і римське військове поселення Азагарій

Український дослідник знайшов свідчення того, що ще за тисячу років до хрещення Русі-України в Києві було міське поселення, яке могли заснувати понтійські греки.

На місці Києва у стародавні часи вже існувало античне місто, яке було споруджено греками задовго до приходу римлян. Таку версію озвучив український вчений, професор архітектури Борис Єрофалов, назвавши гіпотезу історіографічним переворотом.

Професор архітектури Борис Єрофалов, який нещодавно написав дослідження "Римський Київ", показав план римського військового поселення II століття нашої ери, яке було на місці сучасного Подолу. Як пояснив учений, це античне місто на Дніпрі називалося Азагарій (Azagarium)

Першим гіпотезу про існування Азагарія висунув український історик початку XIX століття Максим Берлінський, а потім у 1850-ті повторив його колега, киянин Микола Закревський.

Але ще задовго до них грецький учений Клавдій Птолемей в II столітті у своїй знаменитій праці "Керівництво з географії" вказував координати Азагарія: 56 градусів східної довготи, 50 градусів 40 мінут північної широти. "Його праця мала мапи. Але вони не збереглися. У XIII столітті один із візантійських ченців розшукав Птолемеєву працю, але без карт. Приблизно через 200 років інший чернець і науковець Микола Йоганн відновив карти відповідно до тексту книжки", — розповів Єрофалов. 

Якщо вірити цим свідченням, то саме тут розташовувався великий торговий вузол між Правобережжям і Лівобережжям, на Подолі був перевіз через Дніпро, зручна гавань з причалами — порт. Ймовірно, греки побудували першу торговельну факторію на Подолі, а на Замковій горі створили систему укріплень для її захисту.

Потім сюди прийшли римляни та побудували свій форпост після 106 року, коли в результаті дуже наполегливої багаторічної боротьби їм вдалося завоювати Дакію (територія сучасної Румунії). "За кілька століть римляни побудували по периметру своєї великої імперії сотні таких військових поселень. Згодом багато хто з них стали містами Флоренція, Регенсбург, Страсбург, Бордо, Краків, Відень і багато інших", — розповів вчений.

Єрофалов розповів, що на картах Подолу чітко простежуються сліди прямокутника (600 на 450 метрів), на якому розміщувався табір — він був у центральній частині Подолу. На плані видно, як змінене русло річки Глибочиці, щоб вона огинала табір і текла штучним ровом уздовж північного ділянки оборонної стіни. Північна сторона поселення була тиловою.

"Контрактова площа розміщена на місці форуму (площі). У кожному каструмі була головна поздовжня вулиця — Віа Преторіа. Вона ділила поселення на дві рівні половини. Ближче усього до неї проходить нинішня вулиця Костянтинівська. А вулиця Віа Принципаліс, яка перетинала Віа Преторіа, буквально збігається з відрізком сучасної вулиці Хорива від перетину з Костянтинівської до церкви Миколи Притиска", — заявив учений. 

Андрей Шуман: Турки как подлинные римляне

После похода Чингизхана и его детей на Запад, в Малую Азию стали массово селиться тюрки. Некоторые становились православными.

Тюрки были кочевыми. Значит утраивали набеги и разорения крестьян. Так появились территории, которые оставляли ромеи, как неблагополучные. На такой территории укрепился Осман I. 

Ромеи использовали тюрок в своих играх против славян, франков и венгров, хотели чтобы тюрки тех ослабили. Они их и ослабили, но усилились сами. 

К 1453 г. османы были уже сильным правовым государством, с очень сложной правовой системой, строящейся на римском праве, шариате, ясы (право монголов) и т.д. Такую сложную, но эффекивную систему права им сделали выдающиеся юристы того времени. Это было право, специально созданное для империи. Право ромеев не шло с ним ни в какое сравнение -- архаичное право с правами только православных и допускающее рабство.

К моменту падения Константинополя в 1453 и Трапезунда в 1461 именно Османская империя имела все черты Римской империи -- мультикультурализм, эффективное право для разных народов, локальное самоуправление. Константинополь и Трапезунд были деградирующими маленькими монархями. Интеллектуальная элита давно уже работала на османов.

Офицальное название Османской империи было Memalik-i Rum, Римская империя. Это было так и по форме, и по сути.

Давньоєгипетські божества на землях сьогоднішньої Галичини: неймовірно, але факт..!

На фото – бронзова давньоєгипетська статуетка богині Ісіди з Гором на руках. Аналогічна статуетка була знайдена перед 1870 роком в с.Жабинці Чортківського повіту на Тернопільщині, а ще одна статуетка Ісіди – але, вже без Гора – віднайдена 1875 року крилошанином греко-католицької капітули у Львові отцем Антоном Петрушевичем у с. Синьків Заліщицького повіту, тієї ж, Тернопільщини.

Про цю знахідку о.А.Петрушевич пише наступне: «… бронзова статуетка, яка представляє собою жінку з великими грудними сосками, голова якої у верхній частині прикрашена ніби віялом із сонячних променів… Описана статуетка Ісіди (була) … прибита на старій дубовій дощечці в домі одного селянина і поміщена між іконами святих на стіні. Вона зберігалась у родині її власника з давніх часів як зображення Пр.(есвятої) Богородиці… Ця фальшива ікона Божої Матері, помічена місцевим священником, була доручена мені для дослідження і передана до Музею старожитностей Руського Дому у Львові».

Ще одну бронзову статуетку, але вже із зображенням бога Осіріса, о.А.Петрушевич оглядав 1871 року у місцевого поміщика в с. Могильниця Теребовлянського повіту Тернопільщини.

Зі згаданими вище фігурками давньоєгипетських богів і богинь має, можливо, якийсь зв’язок і знахідка давньоєгипетського музичного інструменту – систра, який був виявлений в районі нижньої течії Стрипи, ймовірно, в околицях біля Бучача, і детально, з усіма технічними характеристиками, описаний тим же о.А.Петрушевичем. Згодом, схожі скульптурки давньоєгипетських божеств були знайдені біля с. Кам’янки Великої Коломийського повіту та в с. Городниця Городенківського повіту.

Вже у ХІХ ст. істориків зацікавив факт такої унікальної концентрації давньоєгипетських фігурок виключно на території Галицького Поділля і прилеглого Покуття. На початку 1990-х років висловлено припущення, що вищезгадані фігурки давніх єгипетських божеств залишили по собі вихідці із малоазійських провінцій Римської імперії, в яких культ Ісіди був чи не найпопулярніший. Ці, прийшлі на Галицьке Поділля, спільноти перебували тут у складі т. зв вексиляцій (vexillationes) – спеціальних військових допоміжних підрозділів римської армії, які відправлялися за лімес/кордон Імперії, углиб варварської території для контролю за виконанням договорів римської держави з варварами, або ж для охорони високопосадових осіб і військових валок.

Те, що подібне припущення не є фантазією, свідчать й інші пам’ятки з цього регіону, наприклад:

Рим і скіфи

Імператор Траян приймає делегацію вождів скіфських племен з Малої Скіфії. 

Рельєф з Колони Траяна. 113 рік

Валерий Пекар: Границы и дороги: Судьба Украины в мировом контексте

Поклонники конспирологических теорий любят рассуждать о великих скрытых силах, которые правят миром, — тайных орденах или секретных мировых правительствах. Голливуд и книги Дэна Брауна подогревают интерес к этой теме и делают на ней немалые деньги, пользуясь тем, что дешевые истории о тайных обществах читает намного больше людей, чем тонкие интеллигентные насмешки над ними Умберто Эко. Тамплиеры и иллюминаты передают привет сионским мудрецам.

Мы выходим из круга
Мы выходим на свет
Это знак, что команда уже собралась
Мы узнаем друг друга
После долгих лет
По улыбке и по цвету глаз…

Андрей Макаревич

Стремление очеловечить скрытые силы, правящие миром, сродни идолопоклонству. Магическое мышление древних (да и современных) людей приписывает деревьям и горам, каменным истуканам и невидимым духам силу управлять погодой и урожаем. Так и сегодня вполне состоявшиеся бизнесмены склонны порассуждать о «клане Ротшильдов» и «клане Рокфеллеров», которые сошлись в большой игре на великой шахматной доске, именуемой Земля.

Однако же магическое мышление — свойство раннего детства человеческой цивилизации. Научившись понимать движущие силы погоды и урожая (и даже немного умея управлять вторым), пора разобраться в силах, правящих мировой экономикой и политикой. При внимательном рассмотрении с взрослой позиции оказывается, что тысячелетних тайных обществ, основанных еще инками и фараонами, с их сложными обрядами инициации и коммуникации, опутавших сетью всю планету, — их не существует. Впрочем, конспирологов этим не убедишь, ведь, как заметил уже упомянутый Умберто Эко, главная задача любого тайного общества — сделать так, чтобы его не обнаружили, и именно поэтому необнаружимость тайных орденов служит неопровержимым доказательством их существования. Задачка по формальной логике для первого курса, по ходу решения которой все желающие могут напиться чаю из чайника Рассела.

Кирилл Серебренитский: Король Мюрат: Досточтимый Мастер, Великий Надзиратель, Великий Магистр

1. Мюрат: для российского читателя фигура, в общем, простая и отчётливая, — соответственно его по-солдатски краткому, двусложному имени. Маршал Франции, кавалерист – точнее, прежде всего кавалерист; сын крестьянина, зять Наполеона. Это — почти всё.
Эта простота поддержана согласным хором современников, на первый взгляд. Наиболее авторитетный свидетель наполеоновской эпохи, – сам Наполеон, — отзывается о Мюрате именно так: надменно упрощая.
На самом деле – конечно, — всё намного сложнее.

2. Мюрат – один из героев Большой Истории, чья биография – не расстилается на всеобщее обозрение, как батальное полотно. А – спускается вниз, постепенно, — уступами, или ступенями, — всё глубже, в тень, в шёпот. Как лестница, ведущая в подземелье.
Жоашен Мюрат, Крестьянский Сын, Кавалерист-Маршал – это первая ступень, щедро освещённая и историками, и беллетристами.

Следующая ступень – уже (по крайней мере в России) – намного недоступнее: Мюрат-Король, Gioacchino Napoleone, per grazia di Dio e per la Costituzione delloStato, Re delle Due Sicilie (Джоакино Наполеоне, милостью Бога и по Конституции Государства, Король Обеих Сицилий). Ещё шаг – и совсем уже сумеречное пространство: Мюрат — как политик, дипломат, амбициозный геополитический прожектёр. И есть ступени, уводящие глубже.
Совсем неведом – следующий образ: оккультный Мюрат; франк-масон, карбонарий, стоявший во главе – и у истоков, — тайных ассоциаций Европы. Об этом по–русски пока что – ни одной статьи, мало того — нет даже строчки-другой примечаний в многочисленных биографиях короля Джоакино Наполеоне.

Это — первый набросок текста о принадлежности Мюрата к масонской цивилизации.  Конечно,  эта публикация эскизна и несколько поспешна;  но – что делать, слишком уж требовательно пустота зияет на данном направлении мюратианы.

Александр Дугин: Карфаген должен быть разрушен: Антиамериканское большинство

1. МАНИАКАЛЬНЫЙ РЕФРЕН КАТОНА СТАРШЕГО
Многие смеялись в сенате над маниакальной привычкой римлянина Катона старшего (324 — 149 г. до н.э.) все свои речи начинать со фразы “Карфаген должен быть разрушен” (Carthago delenda est). Завершал же свои выступления, неважно чему они были посвящены бытовым проблемам обустройства Рима или спорам о жертвоприношениях богам, схожей параноидальной формулой — “поэтому я думая, что Карфаген должен быть разрушен” (“ceterum, censeo Carthaginem esse delendam”). Сенаторам это смертельно надоело, но история показала, что голосом Катона говорила история, что именно он проник в сущность борьбы цивилизаций, которая решалась в Пунических войнах. Не борьба за колонии и морские пути, не столкновение коммерческих интересов, не противостояние государственных притязаний было содержанием борьбы Рима и Карфагена. Речь шла о формулу будущего, которая предопределила бы всемирную историю по меньшей мере на несколько грядущих тысячелетий. Рим и Карфаген были двумя полюсами цивилизации, претендующими на универсальность, на основание мировой империи, на то, чтобы стать мерилом общечеловеческой этики.

Гилберт Честертон: Рим и Карфаген

Карфаген. Стелла: бетиль с двойной триадой, астральными символами и «знаком Танит». IV-III вв. до н. э. Париж. Лувр.

Я назову этот конфликт схваткой богов и бесов. На другом берегу Средиземного моря стоял город, называющийся Новым. Он был старше, и много сильнее, и много богачеРима, но был в нем дух, оправдывавший такое название. Он назывался Новым потому, чтоон был колонией, как Нью-Йорк или Новая Зеландия. Своей жизнью он был обязан энергии и экспансии Тира и Сидона — крупнейших коммерческих городов. И, как во всех колониальных центрах, в нем царил дух коммерческой наглости. Карфагеняне любили хвастаться, и похвальба их была звонкой, как монеты. Например, они утверждали, что никто не может вымыть руки в море без их разрешения. Они зависели почти полностью от могучего флота, как те два великих порта и рынка, из которых они пришли. Карфаген вынес из Тира и Сидона исключительную торговую прыть, опыт мореплавания и многое другое.

Дмитрий Новокшонов: Римская эмиграция в Центральной Азии

Эмиграция, то есть вынужденное или добровольное переселение из своего отечества в другую страну, является непременным спутником продолжительной гражданской войны. Однако вопрос о римской эмиграции времени гражданской войны и роли этой эмиграции в мировой истории изучен недостаточно. Автору неизвестно, что кто-то из современных историков поднимал вопрос о римской эмиграции.

Данное сообщение лишь попытка выяснить обстоятельства одного из ярких эпизодов римской эмиграции, ускользнувшего от внимания исследователей.

Еще Марк Анней Лукан в своей поэме о Гражданской войне так пишет о последствиях Фарсальской битвы: «…Следствием этого кровавого дня было то, что Индия не дрожит от страха перед латинскими ликторами, что консул не вводит в городские стены дагов, получивших запрещение кочевать, и не нажимает, подпоясавшись, сарматского плуга; что свирепая Парфия доселе не наказана тобой [т. е. Римом] и что бежавшая от нечестия гражданской войны свобода удалилась за Тигр и Рейн и никогда не вернется; и, столько раз требуемая нами в войнах, она блуждает, составляя благо для германцев и скифов, и не оглядывается на Авсонию [Италию]…»[1]