Частина І.
Поряд із нами вмирає імперія. Не найбільша, не найстаріша й не найцікавіша в історії людства. Але справжня. Усі ми, хочемо того чи ні, залежимо від процесу її вмирання. І не лише тому, що наша країна колись була її частиною. І незалежно від тієї війни, яку імперія веде проти нас.
Повільний та багатоетапний занепад гігантського суспільного організму створює химерне “поле цікавості”, простір складних рефлексій, ностальгійних привидів та “фантомних болів”. З певного погляду вмирання імперії не менш захоплююче, ніж її становлення.
І, зрозуміло, головні питання тут – як і коли вона помре та чого нам вартуватиме її смерть?
Для того, щоби на них відповісти, треба зрозуміти сутність імперського буття. Стандартні описи імперій як агресивних державних утворень, що живляться коштом загарбаних територій, не виходять за межі шкільної схематики. Не менш поверховими здаються модерні історіософські концепти, які так чи інакше відштовхуються від архаїчних (переважно псевдохристиянських) моделей імперії: 1) як універсального способу протистояння хаосові, 2) як захисника універсальних кодів культури й цивілізації, 3) як історичної регулятивної необхідності (зокрема, у працях росіян В. Цімбурського, В. Кантора, К. Піґрова).
Безперечно, феномен імперії належить до суспільних “проєктів утримання”, призначених для стабілізації (стандартизації) темпоральних розбіжностей на певному просторі. Тобто для встановлення на контрольованій території єдиного відчуття часу. Уже найдавніші “аграрні” імперії змушували різні племена та етноси, незалежно від їхнього суверенного “часу перебування в історії”, підкорятися імперському часовому циклу.
Так, єгипетські фараони встановили імперський часовий цикл, що був пов’язаний зі щорічними розливами Нілу, і все життя їхньої імперії, попри її кліматичну, етнічну, релігійну та станову строкатість, підкорялося вимогам цього циклу. Зокрема – вимогам підтримання в належному стані іригаційних споруд та визнання богом монарха, персона якого мислилася як вольовий та сакральний центр обслуговування системи, що забезпечувала Єгипет водою, тобто життям.
На перший погляд темпоральна сутність діючого “аватару” сусідньої імперії (який для зручності можна означити як “проєкт Примакова-Путіна”, або ППП) має мало спільного з імперським часовим циклом держави фараонів. Але ППП насправді також намагається керувати часом на контрольованій території. Тут уже йдеться не про аграрні цикли, а про побудову такої собі “капсули часу”, про консервацію застійної радянської хронорефлексії.
Поряд із нами вмирає імперія. Не найбільша, не найстаріша й не найцікавіша в історії людства. Але справжня. Усі ми, хочемо того чи ні, залежимо від процесу її вмирання. І не лише тому, що наша країна колись була її частиною. І незалежно від тієї війни, яку імперія веде проти нас.
Повільний та багатоетапний занепад гігантського суспільного організму створює химерне “поле цікавості”, простір складних рефлексій, ностальгійних привидів та “фантомних болів”. З певного погляду вмирання імперії не менш захоплююче, ніж її становлення.
І, зрозуміло, головні питання тут – як і коли вона помре та чого нам вартуватиме її смерть?
Для того, щоби на них відповісти, треба зрозуміти сутність імперського буття. Стандартні описи імперій як агресивних державних утворень, що живляться коштом загарбаних територій, не виходять за межі шкільної схематики. Не менш поверховими здаються модерні історіософські концепти, які так чи інакше відштовхуються від архаїчних (переважно псевдохристиянських) моделей імперії: 1) як універсального способу протистояння хаосові, 2) як захисника універсальних кодів культури й цивілізації, 3) як історичної регулятивної необхідності (зокрема, у працях росіян В. Цімбурського, В. Кантора, К. Піґрова).
Безперечно, феномен імперії належить до суспільних “проєктів утримання”, призначених для стабілізації (стандартизації) темпоральних розбіжностей на певному просторі. Тобто для встановлення на контрольованій території єдиного відчуття часу. Уже найдавніші “аграрні” імперії змушували різні племена та етноси, незалежно від їхнього суверенного “часу перебування в історії”, підкорятися імперському часовому циклу.
Так, єгипетські фараони встановили імперський часовий цикл, що був пов’язаний зі щорічними розливами Нілу, і все життя їхньої імперії, попри її кліматичну, етнічну, релігійну та станову строкатість, підкорялося вимогам цього циклу. Зокрема – вимогам підтримання в належному стані іригаційних споруд та визнання богом монарха, персона якого мислилася як вольовий та сакральний центр обслуговування системи, що забезпечувала Єгипет водою, тобто життям.
На перший погляд темпоральна сутність діючого “аватару” сусідньої імперії (який для зручності можна означити як “проєкт Примакова-Путіна”, або ППП) має мало спільного з імперським часовим циклом держави фараонів. Але ППП насправді також намагається керувати часом на контрольованій території. Тут уже йдеться не про аграрні цикли, а про побудову такої собі “капсули часу”, про консервацію застійної радянської хронорефлексії.