Костянтин Рахно: Останній салют, командоре!

Пішов на іншу грань Великого Кристалу Владислав Крапивін - він писав фантастику, пригоди, психологічні повісті про підлітків. Він завіграшки творив цілі світи, у яких хотілося жити.

Я не можу назвати його суто дитячим письменником, хоча моє дитинство було осяяне його книгами і я досі хочу монету з його книги. Він не був простим і розважальним. Один з останніх великих митців слова, блискучий прозаїк і першокласний поет, романтик моря і узбережжя, оборонець сміливих і зухвалих відчайдухів, він був дуже нерадянським за вдачею. Його ніцшеанських героїв легше було уявити поряд із Врангелем і Колчаком, навіть Родзаєвським, аніж у шоломах із кривавими зірками. Часом вони навіть походили зі Східної Прусії, містечок із німецькими назвами. Вони не вчили рішучості, а демонстрували її.

Крапивін перекладався українською, але недостатньо. Екранізації, може, й були, але щось невиразне. Його любили мільйони, навіть захистилося кілька дисертацій, але офіціоз його не помічав. Десь він не вписався в демократичний сталінізм так само, як не вписувався в тоталітарну перебудову з ліберальним брежневізмом. Його забракне багатьом, але путінсько-навальнівська Росія, мабуть, не помітить його втрату...