Олег Однороженко: Казус Чєнцової: фаховість - ніщо, партійність - все

Відповіді на свою статтю, щодо шахрайських методів Ф. Андрощука в його поводженні з мечем, із імовірним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» (https://www.facebook.com/photo/?fbid=1357795598182803&set=a.106772539951788), я так і не отримав – ні від самого «розвінчувача міфів», ні від його підлеглих. Натомість, за «честь» свого друга вирішила вступитися Вєра Чєнцова – спочатку в численних коментарях, згодом у окремому дописі (https://www.facebook.com/vera.tchentsova.7). 

Як і варто було очікувати, з огляду на «партійну» приналежність Вєри Чєнцової до кола турбо-деконструкторів, наукового розгляду моєї статті у пані Вєри не вийшло – жодного з положень статті вона не заперечила, натомість використала свій текст для полеміки з вигаданими фантомами та уживаючи все ті ж шахрайські «методи», що й Ф. Андрощук у своїх статтях 2003 р. 

Шахрайство починається вже у вступі. Вєра Чєнцова робить вигляд, що їй було не до снаги зрозуміти зміст моєї статті. Вона задається «складним» питанням – «Я не очень поняла, что конкретно интересует глубокоуважаемого Олега Анатольевича: надпись ли на мече или только интерпретация Ф. Андрощуком статьи Кирпичникова. По высказываниям можно было понять, что интересует исключительно интерпретация Кирпичникова, а меч и надпись на нём, вроде бы, нет». 

Ламати голову над цим питанням можна хіба в тому випадку, якщо не прочитати мою статтю, точніше її висновків: «На завершення необхідно розставити деякі акценти – з тим аби мене гранично чітко зрозуміли. Якщо є сумніви в наявності кириличного напису на мечі з Хвощового, то безумовно необхідне додаткове дослідження. Й такий видатний вчений як А. Кірпічніков міг, звісно що, помилятися, і прочитаний напис може виявитися чимось іншим ніж «КОВАЛЬ ЛЮДОТА». В історичній науці таке траплялося не раз і не двічі. Завдання науковця провадити неупереджене дослідження та оприлюднювати зважені результати, якими б вони не були. Тобто – для справжнього науковця має бути все одно, чи є на тому мечі слов’янський напис чи він відсутній. Важити має лише достовірність отриманих результатів. «Метод» Андрощука є прямою протилежністю до цього, адже передбачає замість неупередженого дослідження та зважених висновків підгонку фактів під наперед визначені результати, що неминуче веде до маніпуляцій, перекручувань та прямих фальсифікацій».

Олег Однороженко: Меч "Коваль ЮА": до питання методики турбо-деконструкторів

Перипетії довкола переатрибуції та вилучення з експозиції Національного музею історії України (National Museum of the History of Ukraine) старожитного меча з вірогідним написом «КОВАЛЬ ЛЮДОТА» викликав неабиякий резонанс серед української громадськості (матеріал Ірина Костенко та Irena Chalupa на сайті «Главком»). 

Заперечуючи закиди щодо провокативності своїх дій, директор НМІУ Ф. Андрощук заявив, що «”Коваль Людота” – це міф, такий самий, як і його українське походження» [відповідь Ф. Андрощука на сайті НМІУ], й на підтвердження цих категоричних висновків послався на власну англомовну статтю 2003 р. в шведському часописі «Fornvännen» [Androshchuk F. The Hvoshcheva sword. An example of contacts between Britain and Scandinavia in the Late Viking Period // Fornvännen. Journal of Swedish Antiquarian Research. – Vol. 98. – Stockholm, 2003. – P. 35–43].

Майже той самий текст було опубліковано й в Україні, але під іншою назвою [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? (An Episode of Contacts Between Britain and Scandinavia in the Late Viking Age) // Ruthenica. – Vol. ІІ. – Київ, 2003. – С. 15–25]. Як випливає з відповіді Ф. Андрощука на сайті НМІУ в цій статті/статтях було ґрунтовно спростовано висновки російського історика А. Кірпічнікова про наявність на мечі ХІ ст., що був знайдений поблизу с. Хвощове на Полтавщині, кириличного напису. На цю статтю/статті активно посилалися в дискусіях і співробітники музею, що стали в обороні професійних чеснот і неупередженості свого керівника. 

Звернення до змісту розрекламованої статті (далі розглядаємо варіант опублікований у часописі «Ruthenica»), втім, породжує більше питань ніж відповідей. У вступі до неї Ф. Андрощук робить несподівану заяву про те, що до нього руків’я меча «ніколи не вивчалося»: «Probably because of its evident uniqueness, the hilt of the sword has never been studied» [Androshchuk F. The «Ljudota Sword»? – P. 15]. Попри те, що оздобленню меча з Хвощового присвячена окрема стаття А. Кірпічнікова [Кирпичников А. Древнейший русский подписной меч // Советская археология. – Москва, 1965. – № 3. – С. 196–201], на яку Ф. Андрощук у своїй спростувальній статті жодного разу не покликається. І це, як побачимо далі, не випадково. 

Олег Однороженко: Казус Андрощука: звідки беруться та чого прагнуть "руйнівники міфів" (турбо-деконструктори)

Фахова думка доктора історичних наук, визнаного фахівця-медієвіста Олега Однороженка про ситуацію щодо «денацифікованого» Національного музею історії України, Фьодора Андрощука та загальну ситуацію в українській науці.

Суто випадково антиукраїнське спрямування «оголтєлого норманізма» ленінградського розливу, яке вже перейшло межі адекватності, привернуло увагу громадськості. Спливли численні випадки непрофесійності, упередженості, українофобії. Додам, що й виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи», що стала збіговиськом для легалізації україножерів і нефахових фальсифікаторів, у тому числі у грайливих лосинах, теж була прикметною.

Скандал із п. Фьодором Андрощуком, що як директор Національного музею історії України взявся денацифікувати очолюваний ним заклад, зусиллями Ірина Костенко та Irena Chalupa вийшов на новий рівень. Призвідця скандалу замість того аби, як і личить науковцю, дати розгорнуте обґрунтування своєї надто вже вразливої позиції, у своєму фірмовому стилі перейшов до лайки та хамства. 

В силу тієї обставини, що з п. Андрощуком у мене була нагода спілкуватися особисто, його поведінка не стала для мене несподіванкою – передусім його антиукраїнські погляди та войовнича та показова некомпетентність. Свого часу він написав статтю зі сфрагістики, під час обговорення якої було вказано на його численні неточності, на що він відповів, що це все неважливо – адже «источники нужны исключительно для построения общих концепций и интерпретаций». Тобто – при вивченні проблеми не історик має йти за джерелами, а навпаки «історик»-доктринер має тягти факти та джерела на підтвердження наперед визначеної концепції. У цих псевдо-наукових «пошуках» важать лише світоглядно-політичні «якості» самої концепції. «Постмодерніський дискурс» (перепрошую за уживання нецензурної лексики), що пропагує «відносність істини» та й будь якого знання, розмиває критерії достовірності, відкриває найширші можливості для довільних маніпуляцій і фантастичних інтерпретацій. За такої ситуації, коли все «фальсифікуєме» за визначенням, єдиним реальним ґрунтом, на яке спирається «дослідження», є «внутрішні переконання» самого автора – його ідейно-світоглядні чи «правильні» політичні переконання. Утім, проблема значно ширша, адже не Андрощуком єдиним всіяно постмодерніське поле... 

Мало хто до кінця розуміє, що ж саме є рушійною силою в нестерпному бажанні повалення «національних міфів» і «стереотипів», і на чому ґрунтується пафос численних «деконструкторів». 

Мотивація у візаві останніх, назвемо це середовище «наїв-патріотами», більш-менш зрозуміла – аматори, які не мають належної фахової підготовки, але дотримуються патріотичних чи націоцентричних поглядів, беруться за конструювання вітчизняної історії в найбільш героїчних і піднесених тонах, наївно вважаючи, що такі підходи служать справі «гідного уславлення Вітчизни» чи «патріотичного виховання молоді», а найбільш самовпевнені – що цим здійснюють «неоціненний внесок» в історичну науку. Переконати таких людей, що реальна історія, вивчення якої ґрунтовано на всебічному опрацюванні джерел і сукупності фактів, є незрівнянно цікавішою за будь-які, навіть «найпатріотичніші» фантазії, буває доволі важко, а часто-густо й геть неможливо. По-за тим, хоч як би не ставитися до людини, яка з патріотичного сентименту, намагається підфарбувати історію яскравішими барвами, виповнити білі плями більш чи менш достовірними здогадками, чи притлумити не надто приємні епізоди, мотиви такої людини доволі прозорі та зрозумілі – патріотичне почуття пробує ламати реальність для певної «вищої мети».

Зовсім не те з прозорістю мотивів у стані деконструкторів. Звісно, з їхнього боку декларуються цілі найбільш шляхетні – «боротьба за чистоту наукового знання, не затьмареного національними упередженнями», «неприпустимість псевдопатріотичного міфотворення» тощо. Між тим, цей пафос має цілком іншу природу. Його походження наступне: 

Олег Однороженко: "За миръ с аннексіями и контрибуціями"

Початок чергової «смути» в РФ провокує небезпідставні сподівання на колапс військової машини Кремля та швидке закінчення війни. Щоб не сталося ближчими днями та тижнями, в настроях українців вже зараз явно присутнє відчуття близької Перемоги.

Якою має бути ця Перемога?

Вихід ЗСУ на старі УРСР-івські кордони 1991 року? Повалення Путіна та нові-старі обличчя в Кремлі? Тривалі, й гарантовано безперспективні, перемовини з ними про «відшкодування збитків від агресії», під «дбайливим» наглядом колективного Заходу? Чергове «перезавантаження» РФ-ії? Перебудова 2.0 – «ліхіє 20-є» 2.0 – Путін 2.0 – вторгнення в Україну 2.0?

Не треба бути видатним знавцем «чорних лебедів» аби побачити цілком очевидне – на колективному Заході саме такий сценарій вважають і найбільш ймовірним і, що найгірше, – найбільш бажаним. Україна заплатила страхітливу ціну – сотнями тисяч життів, спаленими містами, зруйнованою економікою – лише за те аби Захід вкотре дав «шанс» Московії вижити, перезавантажитися і розпочати все заново.

Останні півтора роки ми зі здивуванням і обуренням слухали маніакально садистські наполягання Заходу аби Україна чинила спротив збройній агресії виключно зі зв’язаними за спиною руками – без можливості перенести війну на територію країни-агресора, без права завдавати критично значимих ударів по ворожій інфраструктурі, врешті – з вкрай обмеженими засобами, що їх скаредні західні фарисеї видавали недостатньо та невчасно, супроводжуючи все це блюзнірськими повчаннями.

Пропонований нам «максималістський» варіант – з відновленням кордонів 1991 року та наданням такої-сякої допомоги на повоєнну відбудову, з одночасним збереженням РФ-ії в її нинішніх кордонах і статусі – це аж ніяк не встановлення справедливості, щоб там про це не думали наші західні «партнери». 

Це ні що інше – як пряме та безпосереднє заохочення і Москви, й інших геополітичних почвар, на зразок КНР, Ірану чи Туреччини, до нових актів агресії та геноциду. Бо якщо за злочини агресору платити новими шансами та перезавантаженнями, а жертві – порціями нотацій про емпатію, то агресивні війни та акти геноциду стануть регулярними та буденними, попри колективні завивання колективного Заходу про «ніколи знову» та «ХХІ століття на дворі».

РФ-ія має зазнати не просто поразки на полі бою, з відкочуванням на вихідні позиції. Її віроломство, підлість, цинізм та звірства мають бути покарані в максимально жорстокий спосіб, як це робилося в ті, недалекі ще, часи, коли в цивілізованому світі ще пам’ятали, що таке Честь та Гідність, дотримання угод та безоглядна підтримка союзників. 

Якщо на Заході про це забули, то історична місія України голосно нагадати, як саме мають виглядати Перемоги та покарання міжнародних злочинців. Українці несуть на собі весь тягар ІІІ світової війни, сплачуючи своїми життями за спокій і безпеку інших цивілізованих країн. Тому в питанні «як нам вчинити з переможеною РФ-єю» важить лише наш голос.

Наша пропозиція має бути гранично ясною та наполегливою, такою від якої неможливо відмовитися. РФ-ії має бути завдано максимально болючої та принизливої поразки. Такої щоб це викарбувалося в пам’яті мешканців колишньої РФ-ії на покоління вперед. Щоб навіть сама думка про «відновлення колишньої величі» викликала у тамтешнього населення страх і огиду. 

Україна може забезпечити саме таку Перемогу, але нам потрібна вся зброя та всі технічні засоби Заходу, якщо вже він сам вирішив на цю війну боягузливо «не з’явитися».

Олег Однороженко: Нація перед обличчям вічності / Oleg Odnorozhenko: A nation in the face of eternity

Нація перед обличчям вічності

Чи відчуваєте ви значимість нинішнього історичного моменту? Всю його невимовну величність та трагічну невідворотність? Якщо ні, то мусите відчути! Теперішня війна - це не просто чергове мілітарне протистояння, яких в історії України була незліченна кількість. Вперше ми ведемо війну, до якої прикута увага всього світу. І результат якої буде справді поворотним пунктом цілої світової історії, як ІІ Пунічна, Тридцятирічна чи обидві Світові. 

За всю нашу пребагату історію таке з нами трапляється вперше. І річ не лише в тому, що в цій війні вирішується саме наше право на існування як Нації. Для нас вирішується значно більше – як саме викарбується в світовій історії пам’ять про Україну. У нашого народу багато було славних перемог і героїчних чинів, але вперше нам випав шанс назавжди вписати своє ім’я на скрижалі головних подій світової історії. 

Попри те, що нам у поміч стали всі країни Цивілізації, боротьбу з екзестенційним злом ми ведемо самотужки, власними кров’ю і життями. Лише від нашої рішучості й незламності залежить, які ідеали та смисли будуть визначати майбутнє людства в найближчі століття. Наші перемоги стануть в один ряд із Каннами, Гавгамелами, Лас-Навас-де-Толоса, Віднем та Аустерліцем. Наші полководці мають всі шанси зайняти місце поруч із Александром, Цезарем, Карлом, Фрідріхом, Наполеоном. 

Все це буде. І буде скоро. Є лише одна умова. Ми маємо не просто перемогти. Наша звитяга має бути чистою і бездоганною. Кожний наш вчинок, кожний крок на шляху до мети має нести відбиток шляхетністі й величі. Здобуваючи результат ми не маємо заплямувати себе негідною поведінкою та безглуздим розбратом, малодушними хитаннями та сумнівними компромісами. Українська сторінка книги Буття може стати неперевершеним зразком благородства, жертовности й волелюбности. 

Вічність дивиться на нас. Це вартує того аби здійснити неможливе.

---------------

A nation in the face of eternity

Do you feel the significance of the current historical moment? All its indescribable majesty and tragic inevitability? If not, then you must feel it! The current war is not just another military confrontation, of which there have been countless in the history of Ukraine. For the first time, we are waging a war that has attracted the attention of the whole world. And the result of which will truly be a turning point in the entire world history, like the II Punic, Thirty-Year or both Worlds.

This is the first time this has happened to us in our rich history. And the fact is not only that our right to exist as a nation is decided in this war. Much more is being decided for us - how exactly the memory of Ukraine will be engraved in world history. Our people had many glorious victories and heroic deeds, but for the first time we had the chance to permanently inscribe our name on the tablet of the main events of world history.

Despite the fact that all the countries of Civilization came to our aid, we fight against existential evil alone, with our own blood and lives. What ideals and meanings will determine the future of humanity in the coming centuries depends only on our determination and indomitability. Our victories will be in a row with Cannes, Gaugamela, Las Navas de Tolosa, Vienna and Austerlitz. Our generals have every chance to take a place next to Alexander, Caesar, Charles, Frederick, Napoleon.

All this will be. And it will be soon. There is only one condition. We don't just have to win. Our victory must be clean and flawless. Each of our actions, each step on the way to the goal should bear the imprint of nobility and greatness. In achieving results, we must not tarnish ourselves with unworthy behavior and senseless discord, cowardly wavering and dubious compromises. The Ukrainian page of the book of Genesis can become an unparalleled example of nobility, sacrifice and love of freedom.

Eternity is watching us. It is worth doing the impossible.

Олег Однороженко: «Звичайна схема» української історії

Днями в програмі "Лампа" з'явилося цікаве обговорення проблем української історії між Данилом Яневським і Андрієм Баумейстером. Рекомендую всім переглянути (https://www.youtube.com/watch?v=5KGqAhLBBjI). Шановні вчені піддали грунтовній критиці народницьке розуміння української історії, проаналізували наші поточні проблеми, які прямо пов'язані з цим наративом, що представляє українців у вигляді вічної жертви. Поговорили про наше імперське минуле та способи переосмислення концепції Михайла Грушевського. Одним словом - майже все по ділу. І відразу видно, що свого часу ведучий уважно ознайомився з моєю статею в "Українському тиждні" , де власне всі ці проблеми комплексно проговорені. Ця концептуальна стаття вийшла ще 11 років тому й викликала тоді цілий шквал обурення з боку представників "київського цеху ремісників-істориків". Тепер же слушність моїх ідей є як ніколи ясною та очевидною. Українці справді - народ-войвник та звитяжець, а не "чаєчка при битій дорозі", як це змальовував Грушевський та його послідовники.

З текстом цієї статті з редакторськими правками часопису можна ознайомитися за посиланням (https://m.tyzhden.ua/publication/3268). А первісний варіант публікую тут: 

«ЗВИЧАЙНА СХЕМА» УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною й ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й практично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Олег Однороженко: Русь – Україна: З історії виникнення та розвитку самоназв нашого народу

Однороженко О. Русь – Україна: З історії виникнення та розвитку
самоназв нашого народу // Український тиждень. – № 38 (151) за 19.09.2010)

Коли ми вдивляємося у минуле Вітчизни, то за своєрідний орієнтир у пошуках власних витоків нам слугують ті назви під якими виступають наші народ і країна, їхні мова та віра. Витворення самоназви не раз пов’язують з процесом усвідомлення народом своєї окремішності. Вона століттями є оборонним щитом від ворожих спроб позбавити народ свободи та самобутності.
У середньовічну та ранньомодерну добу щодо нашої країни в літературній традиції (вітчизняній та іноземній) уживано найрізноманітніші назви – «Скіфія», «Сарматія», «Роксоланія» та ін. Але не важко спостерегти, що впродовж майже тисячоліття українці мали інші, цілком вироблені та усталені, самоназви свого народу і країни – «русини» («старожитний народ руський») та «Русь» («Руська земля»), які широко використовувалися як в народній мові, так і в офіційних документах і літературі, й під якими нас знали, як у сусідніх, так і у віддалених країнах.

Ще у середині ХІХ ст. видатний український історик Михайло Максимович так описував наявний стан речей з нашою самоназвою – «Несмотря на областные названия их: Галичанами, Подолянами, Волынянами, Украинцами, Запорожцами, Слобожанами, Черноморцами – имя Русина остаётся их общим, родовым именем».

Щодо походження слова «Русь» існує велика кількість гіпотез, більшість з яких виводить цю назву з іранського, скандинавського або слов’янського мовного середовища. Те саме можна сказати і щодо первісного значення даного слова, яким могли позначати як окреме плем’я чи надплемінну спільноту, так і певну соціальну групу (приміром, княжу дружину).

На сьогодні даний комплекс питань ще далекий від свого остаточного розв’язання.

Безсумнівним лишається інше – від того часу як назва «русь» набуває значення етноніму, а на його основі витворюється цілий комплекс термінів, що позначають країну («Русь», «Руська земля»), народ («русини»), його мову («руський язык») та ін., ця назва і пов’язаний з нею комплекс незмінно виступає для означення цілком конкретної території та народу, що її замешкував – середню Наддніпрянщину з головними містами Києвом, Черніговом і Переяславом та наддніпрянських слов’ян – в першу чергу полян («поляне, яже ныне зовомаю русь») та зв’язаних з ними політично сіверян та деревлян.