Андрій Поцелуйко: Інтелігенція та інтелектуали: історична місія, духовна відповідальність і телеологія суспільного розвитку

Проблема інтелігенції та її місця в історії людства належить до тих фундаментальних питань, які виходять далеко за межі соціології чи історії культури. Вона стосується самої сутності людини як істоти, здатної мислити, пізнавати істину, осмислювати власне існування та свідомо впливати на майбутнє суспільства. Інтелігенція в цьому контексті постає не просто соціальною групою освічених людей, а особливим духовним і культурним феноменом, покликаним формувати цінності, критично оцінювати суспільні процеси та визначати інтелектуальні орієнтири історичного розвитку.

Саме таку багатовимірну проблему осмислює Олег Гуцуляк у фундаментальній праці Homo intelligens. Оправдание интеллигенции и её телеологии (историко-философский анализ) (Івано-Франківськ – Київ: Асамблея української та азербайджанської інтелігенції, 2026. 456 с. ISBN 978-66-30-56605-5). Уже сама назва книги спонукає замислитися над принциповим питанням: у чому полягає виправдання існування інтелігенції та чи має вона власну історичну мету, яка виходить за межі професійної діяльності, соціального статусу або політичної кон'юнктури?

Поняття Homo intelligens можна інтерпретувати як концептуальне позначення людини, для якої інтелектуальна діяльність є не лише засобом пізнання світу, а й способом відповідального самовизначення в ньому. Людина мисляча не задовольняється пасивним сприйняттям дійсності: вона прагне зрозуміти її закономірності, виявити суперечності, поставити під сумнів усталені переконання та знайти відповіді на питання про сенс історії, справедливість і суспільне благо. У цьому розумінні інтелектуальність передбачає не тільки наявність знань, а й здатність до самостійного судження, рефлексії та морального вибору.

Водночас необхідно розрізняти інтелігенцію як соціально-культурне середовище та інтелектуала як носія критичного мислення. Не кожна людина з високим рівнем освіти обов'язково стає інтелектуалом у суспільно значущому сенсі. Освіченість може поєднуватися з конформізмом, байдужістю або прагненням обслуговувати інтереси влади. Натомість справжня інтелектуальна позиція передбачає готовність ставити незручні запитання, відстоювати обґрунтовані переконання та визнавати власну відповідальність за наслідки поширюваних ідей.

Пізнаючи феномен Галичини

 Вийшов паперовий варіант 1-го випуску наукового журналу «Галичина: література і культурно-історичні основи» як видання Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка, підготовлене кафедрою української літератури й теорії літератури та науково-дослідною лабораторією франкознавства. Головний редактор журналу – професор Ігор Набитович, відповідальний редактор – доцент Олег Баган. Як зазначено в анотації книги, «Видання присвячене вивченню літературної та культурної історії Галичини як знакового регіону України, який виявився на складному перетині цивілізаційних, культурних й ідеологічних процесів протягом всієї історії. Темою першого випуску є культурна історія українського національного відродження в Галичині періоду між 1848-им і 1870-им роками». 

Докладніше про проблематику наукового журналу нам розповів його відповідальний редактор Олег Баган:

– Ми задумували це видання як проєкт наскрізного вивчення феномену Галичини передусім крізь призму літератури й культури. Нагадаю, заступниками головного редактора є член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук і директор Інституту Івана Франка НАН України Євген Нахлік та докторка філологічних наук, завідувачка відділу Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника Мар’яна Комариця. Ці дві наукові інституції вже віддавна займаються вивченням культурного феномену Галичини, готуючи дуже цінні видання. Спільно з цими інституціями ми провели вже дві наукові конференції, присвячені галицькій тематиці.

Вартує зазначити, що саме слово "Галичина" виникло лише у 1848 році: його вперше використали на сторінках часопису «Зоря Галицька» (перед тим існував тільки латинський варіант від давнього кореня: «Галіція» від «Galicia» від «Galich»). Для оформлення обкладинки журналу, яка в основних рисах залишиться сталою для наступних чисел, ми використали картину австрійсько-чеського маляра Карла Аеура (1818 – 1859), який довго працював у Львові та Галичині й створив багато робіт на галицьку тематику, також два герби: королівства Галіції і Лодомерії 1782 р. й великий герб Австро-Угорщини.

Тож плануємо висвітлювати почергово кожен із важливих періодів історії Галичини, в якому були якісь сталі й значущі культурні та ідейно-політичні тенденції, коли сам край видозмінювався через них, а у його літературі формувалися якісь виразні естетичні принципи й ідеали. Головними такими періодами, на мою думку, були наступні: 

1) доба зародження перших князівств в просторі майбутньої Галичини – Перемишльського, Звенигородського, Теребовлянського й Галицького – та період Галицько-Волинської держави, це Х–ХІV ст.; 

2) доба національно-культурного відродження під впливом ідей Ренесансу, Реформації та Унії, яка була особливо бурхливою в Галичині протягом ХV – початку ХVІІ ст.; 

3) доба галицької коекзистенції в складі Речі Посполитої протягом ХVІІ – більшої половини ХVІІІ ст., коли галицькі еліти переживали складні й часами дуже важкі процеси асиміляції, адаптації і культурної модернізації; 

4) доба початків галицького національно-культурного відродження в 1772–1848 рр., коли після приєднання краю до Австрійської монархії кардинально змінилися суспільно-політичні умови життя українського етносу в краї, були засновані русинські/українські культурно-освітні інституції, сформувалася нова церковна інтелігенція, передусім під впливами слов’янського відродження в країнах Центральній Європі; 

5) доба перших організаційних спроб національного відродження під впливом «Весни народів» 1848 р. з одночасним майже смертельним викликом з боку ідеологічного москвофільства; 

6) доба становлення народовського руху між 1848-им і 1870-ми роками, який заклав міцні основи в будівлю нової української нації; 

7) доба «Галицького П’ємонту» на межі ХІХ – ХХ ст., коли Галичина перетворилася на гігантський «генератор» всеукраїнського політичного й культурного поступу, коли тут започатковувалися визначальні процеси творення модерної української нації: це період між 1880-ми й 1918-им роком; 

8) міжвоєнна доба – 1920–1930-і рр., – коли Галичина стала важливим «бастіоном українства» в ситуації совєтської окупації більшої частини України та формування якісно нових, яскраво-наступальних ідеологій в її просторі: християнського консерватизму, символом якого стала велична постать Митрополита Андрея Шептицького, й вольового націоналізму, символами якого стали імена ідеолога Дмитра Донцова та політика Степана Бандери; 

9) доба совєтської окупації Галичини: 1945 – 1991 рр. з усіма її негативними наслідками для національної культури й самосвідомості, внаслідок чого Галичина великою мірою втратила свої ментальні та культурно-інтелектуальні позитивні особливості.

Антон Санченко: Чому Росія програє

Читаю книжку Сергія Громенка «Чому Україна виграє», видану видавництвом «Віват» цього року і думаю, що їй більше пасувала б ось така назва. Посудіть самі, ось назви її розділів:

1. Довга тінь минулого: від Русі до СРСР

2. Піррова перемога: російська окупація Криму

3. Від формальної незалежності до реальної суб'єктності: Україна в пошуках себе

4. Рашизм і путінізм: як Росія породила Путіна, а Путін звабив Росію

5. Зіткнення цивілізацій: російсько-українська війна та світ

6. Кінець історії: контури російської поразки та української перемоги

Як бачите, на три розділи про Росію припадає один розділ про Україну, і ще два – про їх зіткнення. З усіх же політиків у назви розділів потрапив тільки Путін. Справедливості ради, в назви глав потрапили також Лєнін, Бандера, Ющенко, Навальний, Сталін, Моргот, Саурон, Путін знову, Путін знову-2, Путін знову-3, Путін знову-4, Лєнін-2, Сурков. Бандера, Ющенко і Саурон у вражаючій меншості.

Так, чомусь фокус уваги автора більше зосереджений на Росії, що вона робить не так і чому приречена на програш, як Японія після Перл Харбора, ніж на тому, що спрацювало і дало можливість вистояти Україні в найчорніші дні 2022 року. З розділу про Україну ми можемо дізнатися лише про те, що в усіх можливих рейтингах щастя Україна посідає останні рядки, а шлях від незалежності до суб'єктності лежить через декомунізацію. І хоча в автора є навіть глава «Чому міжнародні правозахисники так нічого і не зрозуміли про Україну», припущення, що рейтинги теж щось не так зрозуміли про Україну, не спадає йому на думку.

Спробуйте, обрахуйте, скажімо, жителів Сміли, де перед війною всі сиділи на допомозі по безробіттю й пенсіях, бюджет міста сформувати було нікому, й кожен опалювальний сезон тепломережі верещали про космічні борги мешканців, а голова обласної адміністрації вольовим рішенням наказував увімкнути опалення, щоб місто не вимерзло, і борги переходили на наступний рік. І так десятиліттями. Коли ж зарубіжний роботодавець повірив статистиці доходів смільчан і побудував там цех якогось свого підприємства, він зіштовхнувся з тим, що «безробітні» українці нізащо не поспішають на його фабрику. 

Виявилося, що вся поголівно Сміла, отримує виплати по безробіттю… і їздить на заробітки в Польщу. І конкурувати йому треба не з українськими, а з польськими зарплатами. І це ще не прикордонне місто, без доходів від контрабанди. Як ви думаєте, що саме розказували весь цей час соціологам респонденти зі Сміли? Як щасливо жити на велфері?

Справді, я пам'ятаю ще інший рейтинг, ліньки його шукати щоб послатися, без опитувань, самі цифри – якісь глобальні соціологи рахували вартість «необхідного для щастя» на їхню думку для різних країн. Тобто оте банальне «Бум-бум, все в нас є» каховського гурту «Степ», виражене математично. Тобто, окрім базових потреб (смажений кабанчик, курка в майонезі), враховували також наявність і ціну «інфраструктури щастя» - скільки коштує квиток у кіно, чи в зоопарк, чи на американські гірки, вартість і швидкість інтернету, ціни на філіжанку кави, книжку, концерт «Братів Гадюкіних», качалку в Гідропарку тощо. Як не дивно, Україна завдяки своєму демпінгу, якості, швидкості й доступності всього необхідного, закономірно потрапила до топу країн. Не видавайте цей секрет укладачам рейтингів, щоб до нас не ломилися іммігранти, але свої мають знати.

З початком широкомасштабної агресії Росії та великим потоком біженців до країн, які нам традиційно ставили за приклад, ми вже це помітили і без усіляких рейтингів. І навіть наша недореформована Супрун система охорони здоров'я в порівнянні з європейськими бюрократіями виявилась не такою вже й поганою. Зуби чомусь всі іммігранти повертаються робити до України. Щодо банкінгу і навіть Укрзалізниці – все таки пізнається в порівнянні з Дойчебанк і Дойчебан.

Вторгнення ж росіян, бурятів і тувинців на Київщину та Чернігівщину показала взагалі цивілізаційну прірву між українським та російським селом – я не буду про унітази, пралки й холодильники (хоча чому себе обмежувати?), або про асфальт і ліхтарі – те, чого росіяни не бачили навіть в своїх «європейських» селах ніколи. Я напишу про бурятський шок від планшетів, підключених до інтернету, в старої бабусі в сільській хаті – і їхнє визнання, що за свої 25 років він вперше бачить ноутбук. Якщо це була Київщина, додам ще геть незрозуміле анікі-воїну – там ще й інтернет роздають оптоволокном. Просто, щоб дітям було зручно спілкуватись з батьками. Це теж все відбулося якось повз статистику доходів жителів села. Вжух – і в кожній хаті є комп'ютер з інтернетом, чому парадоксально сприяв занепад пошти й сільського клубу.

Robert Steuckers: De Zwarte Poolster Een Archeo-Futuristische Aftelling in Vijftien Opstellen

De Zwarte Poolster

Een Archeo-Futuristische Aftelling in Vijftien Opstellen

By

Alexander Wolfheze

Bestellingen: https://www.lulu.com/shop/alexander-wolfheze/de-zwarte-poolster/paperback/product-em72ev.html

De Zwarte Poolster biedt een Archeo-Futuristische diagnose van de zich steeds duidelijker aftekenende Val van het Westen. Van ‘groot naar klein’ telt De Zwarte Poolster af van de recente mondiale crises en de globale geopolitiek, via sociaal-antropologische deel-analyses en meta-politieke strategie-overwegingen, naar detail-inzicht in collectieve psycho-sociale trauma’s.

Tegelijkertijd telt De Zwarte Poolster op van ‘klein naar groot’ door te laten zien dat zelfs de grootste (mondiale) overheersingsplannen, de ‘hardste’ (geopolitieke) machtsstructuren en de meest ‘vrij gewilde’ sociaal-antropologische allianties afhangen van voor-liggende (psycho-historisch verklaarbare) conditioneringen — en dat deze conditioneringen uiteindelijk aanpasbaar zijn door zowel teruggrijpende als zelfovertreffende toekomstvisies. In die zin biedt het ‘zwarte gat’ achter de snel naderende ‘waarnemingshorizon’ van de Westerse beschaving een unieke gelegenheid voor een Nieuw Rechtse revolutie met beide elementen: de Archeo-Futuristische Revolutie. 

Door te wijzen op de numineuze macht van Nieuw Rechtse sleutelbegrippen, waaronder Carl Schmitt’s Decionistische versnelling, Aleksandr Doegin’s Eurazianistische multi-polariteit en Jason Jorjani’s Promethiaanse waarheidsaanbidding, leidt De Zwarte Poolster jonge Westerse mensen naar een radicale herbronning — en naar een bevrijdende toekomstvisie.

Віршовані медитації Івана Макаровського

  Макаровський І. П.Шевченкове слово остерігає : вірші. - Івано-Франківськ : Фоліант, 2021. - 204 с.

Пам’ять – лукава штука… Не встигаєш оглянутися – і, здавалося б, знайомі обличчя важко пригадати, важко відновити в пам’яті… Таке часто буває. І не залежно від того, як довго спілкувався з людиною – десятиліттями чи лише декілька днів…

Тому хочеться вигукнути сакраментальне «Мить – зупинися!». Дозволь насолодитися взаєминами, переживаннями, думками…

Книга Івана Макаровського якраз і ставить цю мету: через медитації, роздуми над Шевченковим словом зафіксувати в пам’яті тих людей і ті місця, які з ними асоціюються, співвідносяться, викликають аллюзії… 

Хтось може вважати це дивним. Можливо тому, що в наш час інстаграмів та тік-токів епістолярна та мемуарно-щоденникова культура фактично (і реально) занепала і вже живе покоління, якому ніколи не писали ласта, довшого за десять слів… І з цією втратою відчувається відхід у небуття чогось дуже-дуже Справжнього… 

Тому медитації Івана Макаровського, оформлені візуально у віршовані рядки і супроводжені фотографіями, намагаються не тільки зафіксувати, але й закликати, остерегти хоча б одного-двох з представників нових поколінь інтелігенції залишитися вірними принципам нашої культури, постатям, взаєминам один з одним… 

Олег Гуцуляк, викладач філософії

Рустем Вахитов: Бремя цивилизованного идеолога

Рецензия на книгу М. Сэджвика «Наперекор современному миру: традиционализм и тайная интеллектуальная история ХХ века». – М.: НЛО, 2014. – 536 с.

В 2004 году в издательстве Оксфордского университета вышла книга британского историка-востоковеда Марка Сэджвика (Mark Sedgwick) «Against the Modern World: Traditionalism and the Secret Intellectual History of the Twentieth Century». Ровно через десять лет, в традициях свойственного для России запаздывающего перевода, она появилась и на русском языке – под названием «Наперекор современному миру». Книгу выпустило издательство «Новое литературное обозрение» в переводе М. Маршака и А. Лазарева под редакцией Б. Фаликова.

Труд Сэджвика посвящен традиционализму – эзотерическому течению западной мысли ХХ века, основанному французским мистиком Рене Геноном и представленному такими персоналиями, как Юлиус Эвола, Ананда Кумарасвами, Фритьоф Шуон, Титус Буркхард, Мишель Вальсан, Мирча Элиаде, Сейид Хусейн Наср, Хьюстон Смит, Александр Дугин, Юрий Стефанов, Артур Медведев и др. Традиционализм возник как сугубо религиозное движение, отстаивающее «трансцендентное единство» всех религий на их глубинном, эзотерическом уровне, при всех различиях их экзотерических форм. Но резкая и бескомпромиссная критика Запада эпохи модерн, свойственная для традиционализма, создала возможность для экстраполяции его идей в политическую плоскость и пересечения идеологии и практики традиционализма с правыми и даже праворадикальными политическими течениями ХХ века (хотя рассмотрение Генона и традиционалистов как своего рода идейных вдохновителей Гитлера и фашистов, распространенное в либеральных кругах, безусловно – большое преувеличение, что признает и автор монографии).

Оля Гнатюк: Між прометеїзмом і Реаль-політік

Книжка Яна Яцека Бруського «Między prometeizmem a Realpolitik. II Rzeczpospolita wobec Ukrainy sowieckiej 1921-1926» («Між прометеїзмом і Реаль-політік. Друга Річ Посполита і Совєтська Україна 1921-1926», Краків, 2010) є не лише вагомим голосом у  дискусії щодо союзницьких стосунків Ю. Пілсудського та С. Петлюри, хоча й не дає однозначної відповіді на запитання; вона показує українсько-польські взаємини першої половини 1920-их років у контексті діяльності совєтських спецслужб.

Для початку — кілька слів пояснення щодо термінів. Прометеїзм як філософське поняття, що означало наслідування античного Прометея в його добровільній присвяті і стражданні заради добра людства, став визначальним для польського месіанізму в добу романтизму. У ХХ столітті діячі національного руху, зокрема Юзеф Пілсудський, сформовані під впливом польської романтичної поезії, перенесли це поняття на ґрунт політики. Вони вбачали роль відновленої Польщі у підтримці для національно-визвольних рухів поневолених народів Східної Європи.

Леся Алексієвець, Ярослав Секо: Рецензія на монографію В.Л. Комара «Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921-1939 рр.)» (Івано-Франківськ, 2011, 360 с.)

Увага! Редакція та рух Нового Прометеїзму абсолютно не поділяє прикінцеві висновки даної рецензії щодо ідейної та практичної діяльності загальнопрометеївського руху, проте вважає вартим ознайомити читачів з її положеннями задля формування цілісного уявлення про дискурс прометеїзму.

Комар В.Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921-1939 рр.). — Івано-Франківськ : Місто-НВ, 2011. — 360 с.

Колискою історії був міф. Було б наївно думати, що це не так. Що політика, економіка, релігійне, культурне чи соціальне життя зумовлюються виключно поточними людськими потребами, і не зазнають впливу давніх моделей, не стають наслідуванням, повторенням давніх ритуалів, спробами ідеального втілення їх у життя. Можна скільки завгодно повторювати, що політична історія займається міфотворчістю. Однак, не можна заперечувати, що вона намагається у переплетеннях політичних подій угледіти їх формотворчі міфи, аби зрозуміти суть і тенденції історичного розвитку.

Польський міф про Прометея став предметом дослідження знаного прикарпатського дослідника Володимира Комара у монографії “Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921– 1939 рр.)”. Робота написана в кращих традиціях сучасної української полоністики – на солідній джерельній та історіографічній базі. Безперечна новизна цієї теми у вітчизняній історіографії посилюється її актуальністю в контексті сучасних українсько-польських відносин. Зібраний автором матеріал, без сумніву, зацікавить як поціновувачів геополітики, так і традиційної політичної історії, тих, хто захоплюється діяльністю спецслужб та витончених істориків ідей. У книзі відтворені цікаві дискурси національних рухів народів колишньої Російської імперії та ретроспективи емігрантського життя після громадянської війни. Звичайно, що все це розглядається крізь призму польського прометеїзму. Структура монографії складається з п’яти розділів, у яких розглянуто формування концепції прометеїзму, організації руху в середовищі емігрантів з СРСР, вплив прометеїзму на польську зовнішню та внутрішню політику.

Олег Ущенко: Пошуки загублених предків (рецензія)

Довго я рискав у «Пошуках заповітного царства” від Олега Гуцуляка, перестрибуючи з міфу в реальність і навпаки. Фантастична книжка! Щоправда важка для читання — осилював не більше 3-5 сторінок за вечір.
Про архетипи та міфи народів старенької Європи. Ностальгія за загубленим царством праведників, яке зараз від людей приховане. Слов’яни називали його Біловоддя, на Сході — Шамбала, хрестоносці — Царством Пресвітера Йоанна. А ще — Агартха, Туле, Нікояабад, Нова Атлантида… Ден Браун відпочиває.
Якщо хочете дочитати до кінця, наберіться гіпер-терплячості, бо факти і припущення насуваються зливою з будь-якого абзацу і від них не має ради.
Цю книжку не можна просто пробігтися очима — її треба уважно читати. Хоча б для того, щоби не зійти з розуму від передозу інформації. Наркотично цікавої, бо непосвячена людина читає про все вперше.

Arcana Europa Magazine: Стиль Тайной Европы

Испанский традиционалистский журнал “ARCANA EUROPA” можно по праву назвать «стильным», поскольку это издание демонстрирует не только великолепное, хорошо продуманное содержание, но и отменный художественный вкус его создателей. Журнал издаёт культурологическая организация “Los Cantos de Maldoror”, базирующаяся в Мадриде, которая также является спонсором уникального фестиваля «Тайная Европа» (Arcana Europa music festival), где участвовало немало знаковых исполнителей, представляющих «независимую» европейскую сцену. В частности, в 2000 году на фестивале с большим триумфом прошло выступление британского культового dark-folk акта Sol Invictus, приглашённого в качестве хедлайнера.

Андрей Козлович: Отзыв на книгу Бориса Акунина «Алмазная колесница»

Книга Акунина «Алмазная колесница» — это единственная, известная мне российская книга о ниндзя. Так же книга очень интересна тем, что в ней есть женский персонаж — образ женщины-ниндзя. Причём, женщины по-настоящему роковой.

Видео-отзывы на другие книги смотрите на авторском канале Андрея Козловича — https://www.youtube.com/channel/UCy8OY5cpb7PWDlvfzH2ZyXg

Галина Иванкина: Трёхрублёвый план в параллельном Кремле («Черновик» — это фильм-квест, а не фильм-повествование)

— Разве бывают письма с той стороны?
— А что такого? Говорят, и люди иногда приезжают…
Владислав Крапивин «Голубятня на жёлтой поляне»

Я смотрела этот фильм в полном зале, а был отнюдь не выходной день. Более того — юношеский хруст попкорном, начавшийся с первых кадров, прекратился довольно быстро. Так бывает, когда фабула, эффекты и спецэффекты выверены и — даже выстраданы. Кинокартина Сергея Мокрицкого «Черновик» по одноимённому роману Сергея Лукьяненко — несомненный триумф, хотя, как обычно, есть вопросы. И раздражающие моменты. Но — обо всём по порядку. «Черновик» — пожалуй, самый привлекательный и яркий сюжет Лукьяненко (да простят меня фанаты раскрученных «Дозоров»). Параллельные миры, не все из которых — дружественные и тёплые. Мистическая башня как точка сборки. Тайный мир функционалов — сверхлюдей, наделённых феноменальными дарами-навыками — в обмен на «сущую малость»: они изымаются, стираются из своей повседневности. Жил человек — и нету. Родители, и те забывают, что ты — их чадо. Страшно, весело, затейливо. Это — и боевик, и фантастика, и фэнтези, как обычно у Сергея Лукьяненко.

Что сразу же резануло и не обрадовало? В книгах Лукьяненко всегда увлекательная «география» — достаточно вспомнить Ватутинки в первом «Дозоре»; однако же авторы сценария перенесли Башню к стенам Кремля.

Галина Иванкина: Небо в алмазах

«Мы услышим ангелов, мы увидим всё небо в алмазах…»
А.П. Чехов «Дядя Ваня»

Прелюбопытная особенность: наиболее удачными российскими кинопроектами являются те, которые обращены… в советское прошлое. «Легенда №17», «28 панфиловцев», «Битва за Севастополь», «Территория» — славные вехи дедушкиного поколения. Герои не нашего времени. Богатыри — не мы! И даже насквозь лживая «Таинственная страсть» — о мятущихся инфантилах-шестидесятниках — смотрелась «на ура». Почему? Там есть события, повороты, динамика. Там всегда брезжит некое Будущее. Развилка. Свет в конце тоннеля. Советский человек — будь он пламенный коммунист или же диссидент с капустой в бороде — мыслил о грядущем. Фантазировал, прикидывал, мечтал. Сие настроение — вольно или невольно – передаётся и фильмам «про СССР». О современной реальности выплясываются только заунывные сериалы, в которых много безлико-хорошеньких актрис, криминального жаргона и рекламы внедорожников. Легче всего списать на привычную ретро-ностальгию, цитируя мнение Александра Сергеевича: «Что пройдёт, то будет мило». А настоящее — уныло. Пушкин сказал. И точка. На деле всё куда как интереснее устроено.

Оглядываемся назад — и не каменеем. Победа, космос, наука, индустрия, московское метро, высотные здания, доброе кино и «самое лучшее в мире мороженое». Всевозможные опросы «Чем гордятся россияне?» — тоже в тему, потому как снова — Победа, космос, наука… Полагаете, виноваты «старики» советского пошиба, которые слаще эскимо ничего в юности не кушали? Нет, констатируют и молодые, рождённые в кошмарных-девяностых. Вот и смотрим киношку о том, что построили и запустили не мы, а тем более — не они. Живём и ходим, повернувшись назад, а это — неудобно. Бесперспективно. Почему детский фильм «Гостья из будущего» сделался культовым именно после развала СССР? В нём заложено то светлое грядущее, от коего мы отказались в конце 80-х. От неба в алмазах. Это не тоска о прошлом – это ностальгия по Будущему. Отсюда — бесчисленные медиа-продукты на тему «Как это было в СССР?».