Андрій Поцелуйко: Еволюція людського мислення: від міфологічного світосприйняття до раціонального мислення

 Історія людства — це не лише історія розвитку суспільств, держав і технологій, а й історія зміни способів мислення та пізнання світу. У різні історичні періоди людина по-різному пояснювала навколишню дійсність, намагалася зрозуміти своє місце у Всесвіті, походження життя, природу добра і зла. У цьому процесі можна виділити міфологічне мислення, мистецько-художнє сприйняття, раціоналізацію релігійних традицій та формування раціонального мислення.

На ранніх етапах розвитку людства провідну роль відігравало міфологічне мислення. Людина пояснювала світ через міфи, легенди, богів і надприродні сили. Природа сприймалася як жива та одухотворена, а природні явища пов'язувалися з діяльністю божеств. Наприклад, грім міг пояснюватися гнівом бога, а зміну пір року — боротьбою або взаємодією надприродних сил. Міф виконував не лише пояснювальну, а й світоглядну функцію: він формував уявлення про походження світу, суспільні норми, мораль і місце людини в ньому. Істинність міфу ґрунтувалася передусім на традиції та авторитеті предків.

Важливе місце у формуванні людського світогляду посідало мистецько-художнє сприйняття світу. Людина осмислювала дійсність не тільки через міфи, а й за допомогою образів, символів, метафор і творчості. Мистецтво давало можливість передавати емоції, переживання, уявлення про красу, життя, смерть і надприродне. Це проявлялося в наскельних малюнках, скульптурах, ритуальних танцях, музиці, епосі та літературі. Художнє сприйняття не вимагало суворих логічних доказів, адже його основою були образність, інтуїція та емоційне переживання світу. Водночас мистецтво часто було тісно пов'язане з релігією та міфологією.

Олег Гуцуляк: Ірландський Хелловін і Бармбрек як заміна Жертовного Оленя

На фото - Вогонь Самайну — давнє ірландське джерело Хелловіну. Джерело: Óg Childcare

 Головна особливість ірландського Хелловіну полягає в тому, що Ірландія є його безпосередньою батьківщиною. 

Сучасне свято походить від давньокельтського свята Самайн (Samhain), яке знаменувало завершення збору врожаю, початок нової темної частини року («кельтського нового року») та момент, коли межа між світом живих і духів ставала найтоншою.

Ключові автентичні риси ірландського Хелловіну

Ліхтарі з ріпи замість гарбузів: традиційний «Ліхтар Джека» (Jack-o'-Lantern) в Ірландії різали з твердої ріпи або брукви. Гарбузи з'явилися пізніше, коли ірландські емігранти перенесли традицію до Північної Америки, де гарбузи були більш доступними та м'якшими для різьблення.

Традиційний хліб Бармбрек (Barmbrack): обов'язкова страва - солодкий хліб із сухофруктами, у який запікають предмети-пророцтва на майбутній рік:

Перстень - до швидкого весілля;

Монета - до багатства;

Шматочок тканини - до бідності;

Горошина - весілля цього року не буде.

За сучасними правилами безпеки, кожен предмет перед запіканням ретельно миють, ошпарюють окропом і загортають у невеликі шматочки чистого пергаментного паперу або фольги, щоб ніхто випадково не проковтнув металевий предмет чи нитку.

Священний вогонь (Bonfires): вогнища в Ірландії мають практично-магічне значення. За давніми уявленнями, вогонь відганяв злих духів (Aos Sí / фейрі), а вугілля з нього відносили додому, щоб запалити вогнище на новий сезон.

Первісне перевдягання (Guising): люди вдягали шкіри й маски з тварин або бруднили обличчя сажею не задля розваги, а щоб «замаскуватися» під духів і бути непоміченими, коли ті виходять у світ живих.

Традиційні ігри з яблуками: яблука вважалися символом потойбіччя та родючості. Звідси походить гра Snap Apple (спроба вихопити ротом яблуко, підвішене на мотузці) та гадання на яблучній шкірці.

***

Ось автентичний традиційний рецепт ірландського хліба Бармбрек (Barmbrack або Bairín Breac). Назва походить від галльського breac, що означає «плямистий» - через велику кількість родзинок та цукатів усередині.

Андрій Поцелуйко: «Індоєвропейська» космогонія: п’ятдесят років потому — основні ідеї статті Брюса Лінкольна

У статті «“Indo-European” Cosmogony: Fifty Years Later» («“Індоєвропейська” космогонія: п’ятдесят років потому») американський дослідник релігії та міфології Брюс Лінкольн повертається до проблеми походження індоєвропейських міфів про створення світу. Автор переосмислює власні попередні дослідження, здійснені спільно з Яаном Пухвелем, і розглядає, наскільки обґрунтованою є реконструкція спільного праіндоєвропейського міфу. Основна мета статті полягає не лише в уточненні попередніх висновків, а й у критичному осмисленні можливостей порівняльного методу в дослідженні міфології.

Центральне місце в дослідженні посідає міф про створення світу через жертвоприношення первісної істоти. Відповідно до запропонованої реконструкції, важливими персонажами цього міфу є Ману (Manu) та Ємо (Yemo), імена яких пов’язують із праіндоєвропейською міфологічною традицією. Ману виступає як первісна людина, пов’язана з ритуалом і жертвоприношенням, тоді як Ємо, ім’я якого означає «Близнюк», стає жертвою, з тіла якої постає впорядкований світ. Подібні мотиви можна знайти в різних індоєвропейських традиціях, зокрема в індійській, іранській, германській та римській міфологіях. Порівняння цих джерел дало змогу дослідникам припустити існування спільного міфологічного сюжету, який міг сформуватися ще в доісторичний період.

Водночас однією з найважливіших проблем, до яких звертається Лінкольн, є питання достовірності такої реконструкції. Якщо в різних культурах трапляються схожі міфи, чи означає це, що всі вони походять від одного первісного оповідання? Автор наголошує на необхідності критично оцінювати подібні припущення. Реконструйований праіндоєвропейський міф не є безпосередньо засвідченим історичним текстом, а становить наукову модель, створену на основі порівняння різних джерел. Тому схожість окремих сюжетів не завжди доводить їхнє пряме походження від єдиного прототипу. Різні народи могли зберігати певні спільні мотиви, але надавати їм нового значення відповідно до власних історичних, релігійних і суспільних обставин.

Важливим аспектом статті є також розширення інтерпретації мотивів жертвоприношення, смерті та виникнення нового порядку. Лінкольн звертає увагу на те, що подібні сюжети зустрічаються не лише в міфах про створення космосу, а й у розповідях про загибель правителів, боротьбу за владу та заснування нових династій. У таких історіях смерть певного персонажа може символізувати завершення попереднього політичного устрою та появу нового. Автор розглядає, зокрема, оповіді, пов’язані з перським царем Камбісом і священним биком Апісом, узурпатором Гауматою, норвезьким правителем Гальвданом Чорним та Александром Македонським у пехлевійській традиції. Ці приклади демонструють, що мотиви загибелі, жертви й відновлення порядку можуть функціонувати в різних історичних і культурних контекстах.

На думку Лінкольна, міфи важливо розглядати не тільки як оповіді про походження світу, а й як засоби осмислення соціального устрою та політичної влади. У реконструйованому міфі про Ману та Ємо можна побачити символічний зв’язок між ритуалом, владою та формуванням упорядкованого суспільства. Жертвоприношення в такому контексті постає як подія, що передує виникненню нового порядку. Подібні уявлення могли допомагати пояснювати існування суспільних ієрархій, особливу роль правителів і жерців, а також необхідність ритуалів у підтриманні стабільності спільноти. 

Проте авторський підхід вимагає враховувати відмінності між окремими джерелами, адже схожі мотиви не обов’язково мали однакове значення для всіх народів.

Отже, стаття Брюса Лінкольна є важливим прикладом критичного перегляду наукових концепцій у галузі порівняльної міфології. Повертаючись до своїх досліджень п’ятдесятирічної давності, автор не відмовляється від ідеї існування спільних індоєвропейських міфологічних мотивів, проте наголошує на обмеженнях їхньої реконструкції. Він демонструє, що мотиви жертвоприношення, загибелі первісної істоти та виникнення нового порядку можуть пояснювати як створення світу, так і зміни в суспільному та політичному житті. Головний висновок статті полягає в тому, що міфологічні сюжети необхідно досліджувати в їхньому історичному й культурному контексті, розрізняючи спільність мотивів і доведене походження від одного джерела. Саме такий підхід дає змогу глибше зрозуміти роль міфів у формуванні релігійних уявлень, соціальних відносин і політичної легітимності давніх суспільств

Андрій Поцелуйко: Чи може казка бути старшою за власні образи?: до питання про походження сюжету «Коваль і чорт»

 Коли ми намагаємося визначити вік народної казки, виникає принципове питання: що саме ми датуємо — конкретну історію з її персонажами та предметами чи глибшу сюжетну структуру, яка могла існувати задовго до того, як набула знайомої нам форми?

Це питання особливо цікаве у зв'язку з дослідженням Сари Граси да Сілви та Джеймі Техрані The evolution of fairy tales: A phylogenetic approach (2016), у якому автори застосували філогенетичні методи для реконструкції історії казкових сюжетів. 

Одним із сюжетів, які привернули увагу дослідників, був «Коваль і чорт». Проте можливість існування подібних історій у глибокій давнині викликає дискусію. Зокрема, постає питання, чи могли люди протоіндоєвропейської доби розповідати казку саме про коваля, якщо відповідна технологічна й мовна термінологія ще не була достатньо розвиненою. Джон Ліндоу (John Lindow), фольклорист з Каліфорнійського університету (США), підкреслює, що словник протоіндоєвропейців який описує роботу з металами був обмежений і слова "коваль", ймовірно, не існувало. Якщо це так, то і сама казка має бути не такою давньою.

На мою думку, цю проблему можна розглянути з іншого боку: можливо, давнім є не конкретний образ коваля, а сюжетна схема, яка згодом пристосувалася до нових технологій, вірувань і матеріальної культури.

Сюжет як форма, здатна переживати зміни

Усна традиція не передає історії так, як письмовий текст. Казка існує завдяки повторному розповіданню, а кожен оповідач відтворює її в межах власного культурного досвіду. Персонажі, предмети, назви та обставини можуть змінюватися, тоді як основний конфлікт і логіка подій залишаються впізнаваними.

Андрій Поцелуйко: Індоєвропейська спадщина як глибинне коріння європейської цивілізації

 Коли ми замислюємося над витоками європейської цивілізації, то найчастіше згадуємо античну Грецію та Рим, поширення християнства, становлення національних держав або великі ідеї свободи й прав людини. 

Проте історія Європи набагато давніша й багатошаровіша. Її коріння сягає часів, коли ще не існувало сучасних держав, чітких національних кордонів і звичних нам політичних інституцій. Одним із ключів до розуміння цієї глибокої історичної тяглості є індоєвропейська спадщина — спільний мовний, міфологічний і культурний простір, який упродовж тисячоліть впливав на формування багатьох народів Європи та частини Азії.

Індоєвропейська спільність нагадує нам, що цивілізація не виникає в одну мить і не починається з певної історичної дати. Вона формується поступово, накопичуючи досвід багатьох поколінь і передаючи уявлення про світ, людину, природу, суспільство та належний порядок речей. Тому європейську історію неможливо повністю зрозуміти, якщо розглядати її лише крізь призму християнства, національної держави чи модерних концепцій свободи. Усі ці явища мають величезне значення, проте становлять лише окремі етапи тривалого історичного процесу.

Індоєвропейська спадщина виявляється передусім у мовах. Грецька й латина, кельтські та германські, балтійські й слов’янські мови належать до великої індоєвропейської мовної родини. Їхня спорідненість свідчить про давні зв’язки між народами, які згодом сформували різні культурні й політичні спільноти. Мова в цьому сенсі — не просто засіб спілкування, а своєрідний архів людського досвіду. У словах, граматичних структурах і назвах зберігаються сліди давніх уявлень про спорідненість, суспільні відносини, природні явища та світогляд людини.

Андрій Поцелуйко: Від Варуни до Перуна: індоєвропейські архетипи у фольклорних образах святих Миколи та Касьяна

 Одним із найцікавіших явищ слов'янської народної релігійності є своєрідна опозиція між святими Миколою та Касьяном. Незважаючи на їхнє спільне походження з християнської агіографічної традиції, у народній уяві вони перетворилися на двох майже антиподів. Святий Микола виступає як милосердний заступник людини, захисник знедолених, покровитель мандрівників, худоби та землеробської праці. Натомість Касьян постає суворим, відчуженим і навіть небезпечним святим, чий погляд приносить лихо, а пам'ять про нього пов'язується з неврожаями, хворобами та всілякими нещастями. 

Подібна полярність давно привертає увагу дослідників, адже вона дивовижно нагадує одну з фундаментальних моделей індоєвропейської міфології.

Французький історик релігій Жорж Дюмезіль, розробляючи теорію трьох функцій індоєвропейського суспільства, показав, що верховна влада у багатьох індоєвропейських традиціях мала дуалістичний характер. Вона розподілялася між двома взаємодоповнювальними божествами — Мітрою та Варуною. Перший уособлював добровільний порядок, договір, взаємну довіру, справедливість і соціальну гармонію. Другий представляв містичну, сакральну та грізну сторону суверенності, був володарем космічного порядку, хранителем клятв і невблаганним карачем їхніх порушників.

Дюмезіль наголошував, що ці два принципи не протистоять один одному як добро і зло. Вони утворюють єдину систему влади, у якій мирний порядок не може існувати без можливості суворого покарання, а кара втрачає сенс без самого закону. Саме тому Мітра і Варуна майже завжди згадуються разом.

Якщо перенести цю модель на слов'янський фольклор, стає зрозуміло, чому образи Миколи та Касьяна настільки часто виступають парою. Микола незмінно допомагає людині. Він втручається у складні життєві ситуації, рятує від небезпеки, заступається перед Богом, проявляє милосердя навіть до грішників. У народних легендах він ніби наближений до людського світу й добре розуміє людські потреби. Саме ця функція посередника між небесним порядком і земним життям дозволяє побачити у ньому типологічну відповідність мітрівському образу.

Касьян, навпаки, перебуває ніби на периферії людського світу. За народними переказами, він через свою суворість або небажання допомагати людям був покараний Богом, тому його день припадає лише один раз на чотири роки. Його пам'ять пов'язували з небезпечним часом, а сам він часто виступає носієм кари. У цьому легко впізнається інший полюс суверенної влади — варунічний. Подібно до Варуни, Касьян не є доброзичливим покровителем людини; він радше символізує силу, що стоїть над людиною і нагадує про непорушність вищого порядку.

Саме тому зіставлення Миколи з Мітрою, а Касьяна з Варуною видається цілком обґрунтованим на типологічному рівні. 

Однак уважне читання народних легенд виявляє обставину, яка істотно ускладнює таку реконструкцію.

Андрій Поцелуйко: Методологічна виваженість і реконструкція індоєвропейської спадщини: науковий внесок Робіна Меєра

У сучасній індоєвропеїстиці дедалі помітнішою стає тенденція до переходу від побудови масштабних реконструктивних теорій до ретельного аналізу окремих мовних, культурних та релігійних явищ. 

Якщо класичний період розвитку дисципліни був пов'язаний із формуванням великих синтетичних концепцій, які прагнули відтворити цілісну картину праіндоєвропейської культури, то сучасне покоління дослідників дедалі частіше віддає перевагу поступовому накопиченню добре аргументованих фактів. Саме до цієї дослідницької традиції належить Robin Meyer, який поєднує класичні принципи порівняльно-історичного мовознавства із сучасними міждисциплінарними методами дослідження.

Хоча Робін Меєр ще не став автором фундаментальної теорії, подібної до трифункціональної моделі Georges Dumézil чи історико-етимологічних реконструкцій Calvert Watkins, його діяльність відображає характерну рису сучасної науки: розвиток дисципліни дедалі більше залежить не лише від окремих великих відкриттів, а й від удосконалення дослідницьких методів, критичного аналізу джерел і створення високих стандартів академічної аргументації.

Одним із найважливіших напрямів його роботи є дослідження індоєвропейської поетичної традиції. 

Давня поезія індоєвропейських народів зберегла численні мовні конструкції, які формувалися протягом багатьох століть і нерідко сягають ще праіндоєвропейської доби. Меєр досліджує сталі словосполучення, формульні епітети, сакральні вислови та особливості поетичної композиції, які простежуються у ведійських гімнах, гомерівському епосі, германській, кельтській та інших традиціях.

Андрій Поцелуйко: Зооморфний код індоєвропейської міфології: лев, дракон і пес як символи космічного порядку у дослідженні Martin E. Huld

 У сучасній індоєвропеїстиці дедалі більшого значення набувають дослідження, присвячені символічному світу тварин, оскільки саме зооморфні образи нерідко зберігають найбільш архаїчні елементи світогляду, які переживають зміну мов, релігій і політичних систем. Стаття Martin E. Huld «Lions and Dragons and Hounds, Oh My!» є одним із прикладів такого підходу. Автор прагне показати, що лев, дракон і пес не є випадковими персонажами окремих міфів, а належать до єдиної символічної системи, витоки якої сягають праіндоєвропейської культурної спільноти. Завдяки поєднанню порівняльно-історичного мовознавства, компаративної міфології та аналізу епічних традицій різних народів Huld реконструює глибинну модель мислення, у якій кожна із цих тварин виконує особливу функцію в осмисленні космосу, влади, смерті та героїзму.

Вихідною тезою дослідження є положення про те, що індоєвропейські міфи не становлять випадкового зібрання локальних легенд, а відображають залишки спільної системи уявлень, сформованої ще до розселення індоєвропейських народів. Незважаючи на численні історичні трансформації, ця система зберегла власні структурні принципи, які можна виявити через повторюваність певних сюжетів, образів та мовних формул. Саме тому Huld розглядає лева, дракона та пса не ізольовано, а як взаємодоповнювальні елементи єдиного символічного комплексу, що описує фундаментальні принципи організації світу.

Найбільш універсальним образом у цьому комплексі постає дракон або змій. Автор показує, що майже в усіх індоєвропейських традиціях центральним міфологічним сюжетом є боротьба героя чи верховного божества із чудовиськом, яке персоніфікує хаос. У ведійській традиції Індра перемагає Врітру, у хетів бог Грози долає Іллуянку, у грецькій міфології Зевс перемагає Тифона, у германців Тор бореться зі світовим змієм Йормунгандом, а слов'янський Перун протистоїть Велесу. Незважаючи на різні історичні обставини виникнення цих текстів, їхня структурна подібність свідчить про існування спільного індоєвропейського міфологічного архетипу.

Особливість дракона полягає в тому, що він ніколи не виступає лише як велика небезпечна істота. Він символізує первісний безлад, який загрожує космічному порядку, порушує природний хід речей, затримує води, світло або родючість. Саме тому перемога героя над чудовиськом набуває універсального значення. Вона є не просто військовою перемогою, а повторенням акту космогонії — створення впорядкованого світу шляхом приборкання хаосу. Таким чином міфологічний сюжет набуває космологічного змісту, пояснюючи виникнення самого порядку буття.

Андрій Поцелуйко: Реконструкція індоєвропейської поетичної традиції у працях Emily Blanchard West: методологія, міждисциплінарність і нові горизонти компаративних досліджень

 Сучасна індоєвропеїстика дедалі більше відходить від вузького розуміння своєї предметної сфери як науки виключно про реконструкцію прамови. Якщо впродовж більшої частини XIX і XX століть основний акцент робився на фонетичних законах, морфологічних відповідниках та історичній еволюції мовних систем, то на початку XXI століття дедалі більшого значення набувають дослідження інтелектуальної культури праіндоєвропейців. Сучасні дослідники прагнуть реконструювати не лише мовну систему, але й ті когнітивні моделі, символічні структури, поетичні принципи та міфологічні уявлення, які становили духовне підґрунтя давнього індоєвропейського світу. Саме в цьому напрямі працює американська дослідниця Emily Blanchard West, професорка класичних студій St. Catherine University та головна редакторка Journal of Indo-European Studies. Її наукова діяльність є прикладом гармонійного поєднання класичної філології, історичної лінгвістики, компаративної міфології, історії релігій і теорії усної традиції.

Методологічна своєрідність досліджень Emily Blanchard West полягає насамперед у прагненні подолати традиційний поділ між мовознавством і гуманітарними дисциплінами, що досліджують культуру. Якщо класична індоєвропеїстика реконструювала насамперед мовні форми, то Вест демонструє, що об'єктом реконструкції можуть бути також поетичні формули, сюжетні схеми, образні моделі та особливості міфологічного мислення. Такий підхід значно розширює можливості компаративного аналізу, оскільки дозволяє працювати не лише з окремими словами чи граматичними категоріями, а із цілими системами символічних значень.

Важливою особливістю її методології є переконання, що давні літературні пам'ятки необхідно розглядати не як ізольовані тексти, створені конкретними авторами, а як завершальний етап багатовікового розвитку усної традиції. Письмовий текст у цьому випадку виступає своєрідною фіксацією набагато давнішої культурної пам'яті, яка протягом століть передавалася від покоління до покоління завдяки професійним співцям, жерцям або оповідачам. Подібне розуміння значною мірою спирається на сучасну теорію усної поезії, однак Вест застосовує її безпосередньо до реконструкції праіндоєвропейської культурної спадщини.

Саме тому центральне місце у її працях займає аналіз формульної мови. Для усної традиції характерне багаторазове повторення стійких словосполучень, епітетів, ритмічних конструкцій та композиційних моделей, які полегшували запам'ятовування й відтворення великих епічних текстів. Emily Blanchard West показує, що подібні формули нерідко мають відповідники в різних індоєвропейських традиціях. Якщо такі відповідності одночасно підтверджуються мовними, міфологічними та поетичними даними, вони можуть свідчити про існування спільної спадщини, яка сформувалася ще до розселення окремих індоєвропейських народів.

Андрій Поцелуйко: Методологія Аріка Морана та її значення для сучасної індоєвропеїстики

 Сучасна індоєвропеїстика дедалі більше відходить від вузького розуміння своєї предметної сфери як дисципліни, що займається виключно реконструкцією прамови чи зіставленням окремих міфологічних мотивів. Натомість формується новий дослідницький підхід, у межах якого центральним об'єктом аналізу стає цілісний світогляд давніх індоєвропейських суспільств, їхні способи символічного осмислення космосу, природи, влади, смерті та місця людини у всесвіті. Саме в цьому інтелектуальному контексті працює Арік Моран, чия методологія є прикладом сучасної міждисциплінарної індоєвропеїстики, що поєднує досягнення історичного мовознавства, порівняльної міфології, антропології, історії релігій та когнітивних наук.

Відправною точкою досліджень Морана є переконання, що індоєвропейська традиція не може бути адекватно реконструйована лише шляхом мовних відповідностей або зіставлення окремих міфологічних сюжетів. Праіндоєвропейська культура являла собою складну систему взаємопов'язаних символів, ритуалів, соціальних інститутів та релігійних уявлень, які формували єдину модель бачення світу. Саме тому реконструкція повинна здійснюватися одночасно на кількох рівнях, де кожен окремий елемент отримує пояснення лише у взаємозв'язку з усією культурною системою. Такий підхід істотно відрізняється від класичної компаративістики XIX століття, яка нерідко зводила дослідження до пошуку формальних аналогій між окремими міфами або лексичними відповідниками.

У центрі методології Морана перебуває порівняльний аналіз міфологічних традицій різних індоєвропейських народів. Він розглядає ведичні гімни, іранські релігійні тексти, давньогрецьку міфологію, германські саги, кельтські перекази, слов'янські легенди та балтійський фольклор як різні історичні прояви глибшої культурної спадщини, що бере початок у праіндоєвропейській давнині. Проте подібність між цими традиціями не зводиться до збігу сюжетів чи образів. Набагато важливішим для дослідника є виявлення однакових принципів організації міфологічного мислення, спільних способів побудови символічної картини світу та аналогічних механізмів пояснення фундаментальних аспектів людського існування.

Андрій Поцелуйко: Між структурою і дискурсом: структуралізм і постструктуралізм в індоєвропейській порівняльній міфології XXI століття

Індоєвропейська порівняльна міфологія XXI століття продовжує традицію, започатковану ще в XIX столітті історико-порівняльним мовознавством, але її сучасне обличчя значною мірою визначене структурним поворотом XX століття. Якщо ранні компаративісти передусім прагнули встановити походження окремих богів, сюжетів і міфологічних образів, то сучасний дослідник дедалі частіше ставить інше питання: які відношення між цими елементами утворюють систему і чи можна реконструювати цю систему на праіндоєвропейському рівні?

Саме тут особливого значення набуває спадщина Жоржа Дюмезіля. Його трифункціональна теорія стала однією з найвпливовіших моделей структурного аналізу індоєвропейської міфології. Дюмезіль запропонував бачити за різноманітністю індоєвропейських пантеонів і міфологічних сюжетів певну фундаментальну структуру: сакральну владу, військову функцію та функцію родючості, добробуту й відтворення. Важливим було саме переміщення уваги від окремого міфу до системи відносин між міфологічними елементами. У цьому сенсі Дюмезіль став для сучасної індоєвропейської міфології приблизно тим, чим структуралізм був для гуманітарних наук загалом: він запропонував шукати не лише зміст, а й організацію цього змісту.

У XXI столітті ця лінія не зникла. Навпаки, вона була продовжена і переосмислена такими дослідниками, як Emily Lyle, Jean Haudry та Nick Allen. Їх можна умовно об'єднати під назвою структурної компаративістики, хоча кожен із них має власну методологічну специфіку.

Дмитро Медведь: "Біле вбрання лічить темношкірим дівчатам. Ти дуже приваблива в білому, Андромеда" - так, у переказі Овідія, казав їй Персей

Принцеса Ефіопії Андромеда, донька випаленої африканським сонцем землі - звісно, вона була темношкірою. І ще вона була неймовірно красивою.

Грекам було дуже добре відомо, що на південь від Єгипту, біля самого краю Землі живе особливий, шляхетний народ, зі шкірою, опаленою променями Сонця-Геліоса. Про це писав Гесіод, це знали мореплавці та поети. Сама назва країни буквально говорила про опалені обличчя її мешканців. 

Але на амфорах дівчину зображали білою - бо так вимагав канон живопису. Жінки мають зображатися з білою шкірою, у смаглявих греків це вважалося символом краси високого походження. Греки взагалі сприймали колір не так, як ми. Для них колір був не лише спектральною характеристикою світлових хвиль, а комплексною характеристикою. Білий колір шкіри на зображеннях та поетичних описах означав шкіру гладку, чисту, оксамитову і лише потім світлу. Тому на зображеннях прекрасна принцеса виглядає білою, хоча іноді з африканськими рисами обличчя та в оточенні чорношкірих супутників.

Чорношкірою та вродливою була і її мати Кассіопея, яка мала необережність хвалитися перед богами, що вона вродливіша за них. Зарозумілість - хубріс - це те, що боги не пробачають, а платити за провину матері батьки призначили доньці.

Згори темна фігурка на тлі білої скелі була ледь видна, але Персей помітив. Помітив він і страхітливого кита, який зовсім не кит, що наближався до прикутої дівчини, і крилатий кінь заклав крутий поворот та пішов на зниження.

Вона стала дружиною Персея, народила йому вісім дітей та разом з ними заснувала Мікени. Серед їхніх нащадків - царі, герої та сам Геракл. Єлена, донька Тіндарея та дружина Менелая, доводиться їй праонукою, тож темношкіра Єлена - це не так вже й неймовірно. 

"Біле вбрання лічить темношкірим дівчатам. Ти дуже приваблива в білому, Андромеда" - так, у переказі Овідія, казав їй Персей.

Андрій Поцелуйко: Адальберт Кун і народження порівняльної індоєвропейської міфології

 Адальберт Кун належить до числа засновників сучасної дисципліни знаної як порівняльна індоєвропейська міфологія. Його праці, створені в середині XIX століття, стали одним із перших систематичних застосувань методів порівняльного мовознавства до дослідження міфології. Саме Кун одним із перших висунув і послідовно обґрунтував тезу, що міфи індоєвропейських народів мають спільне походження і можуть бути реконструйовані шляхом зіставлення мовних, релігійних та фольклорних даних.

Кун працював у той період, коли порівняльно-історичне мовознавство вже продемонструвало спорідненість індоєвропейських мов. Відкриття регулярних фонетичних відповідностей між санскритом, давньогрецькою, латинською, германськими та слов'янськими мовами поставило питання про існування не лише спільної прамови, а й спільної духовної спадщини. Кун був одним із перших учених, які зробили висновок, що разом із мовою індоєвропейці успадкували певний комплекс міфологічних уявлень.

Методологія Куна ґрунтувалася передусім на філологічному підході. Він виходив із переконання, що мова є найдавнішим і найнадійнішим свідченням минулого. Тому основним інструментом реконструкції давньої міфології він вважав етимологічний аналіз і порівняння міфологічної термінології різних індоєвропейських народів. Якщо назви богів, демонів або міфологічних персонажів демонстрували мовну спорідненість, це, на думку Куна, свідчило про їхнє спільне праіндоєвропейське походження.

Особливе значення Кун надавав порівнянню ведичної та германської традицій. Він вважав, що ведична релігія зберегла багато архаїчних рис праіндоєвропейської спадщини, а тому зіставлення ведичних текстів із германською міфологією відкриває шлях до реконструкції первісних міфів. У цьому аспекті Кун значною мірою передбачив подальші дослідження таких учених, як Жорж Дюмезіль та Жан Одрі.

Андрій Поцелуйко: Міф між інтуїцією і раціональністю: когнітивні механізми масової свідомості

Міф у масовій свідомості часто сприймають як щось протилежне раціональному мисленню — як вигадану історію, стереотип або емоційний образ, який люди приймають без критичної перевірки. Проте таке розуміння є надто спрощеним. Якщо застосувати до аналізу міфу когнітивну модель Даніеля Канемана, стає очевидним, що міфологічні конструкти можуть апелювати не лише до швидкої та інтуїтивної Системи 1, а й до повільнішої, аналітичної Системи 2. Більше того, найбільш стійкі міфи масової свідомості нерідко поєднують обидва режими мислення.

Система 1, за Канеманом, функціонує швидко, автоматично й асоціативно. Вона не потребує тривалого аналізу: людина бачить загрозливий образ і майже миттєво реагує страхом; чує знайоме твердження і сприймає його як знайоме й тому потенційно правдоподібне; зустрічає символ «ворога» і автоматично активує цілий комплекс пов'язаних із ним уявлень. Саме тому пропагандистський міф є надзвичайно ефективним інструментом впливу на масову свідомість.

Наприклад, твердження «ворог хоче знищити нас» є когнітивно дуже простим. Воно не потребує складного пояснення міжнародної політики, економіки чи історії. Складна реальність редукується до бінарної опозиції: «ми — жертви або добро; вони — агресор або зло». Така конструкція легко засвоюється, емоційно насичена і може багаторазово повторюватися в різних формах — у політичній промові, новинах, плакатах, фільмах, соціальних мережах. З часом повторюваний образ стає когнітивно знайомим, а знайомість сама по собі може створювати суб'єктивне відчуття достовірності.

Іншим прикладом є міф про «золотий вік минулого»: колись суспільство нібито було морально чистим, справедливим, сильним і гармонійним, а сучасність усе це втратила. Для Системи 1 такий міф привабливий тому, що він створює просту емоційну картину: минуле — добре, сучасність — занепад. Не потрібно аналізувати величезну кількість історичних даних. Достатньо кількох яскравих образів — героїчного предка, «традиційних цінностей», сильної держави, чистої культури.

Проте на цьому функціонування міфу не закінчується. Людина може поставити запитання: «А чому саме минуле було кращим?» І тут міф здатний перейти на рівень Системи 2. З'являється ціла аргументативна конструкція: статистичні показники, історичні приклади, економічні порівняння, посилання на документи, цитати авторитетів. Міф уже не просто викликає емоцію — він пропонує пояснення.

Саме тут виникає принципово важливий феномен: міф може маскуватися під раціональну теорію.

Андрій Поцелуйко: Теорія «Десяти богів» Емілі Лайл та її значення для розуміння індоєвропейської міфології

 Емілі Лайл — шотландська фольклористка й дослідниця міфології, яка багато років працювала в Единбурзькому університеті. Її наукові інтереси охоплюють фольклор, народні пісні, міфологію, ритуали, календарну обрядовість та космологічні уявлення індоєвропейських народів. Однією з найбільш оригінальних частин її доробку є теорія, представлена в книзі Ten Gods: A New Approach to Defining the Mythological Structures of the Indo-Europeans. Її мета полягає не стільки в тому, щоб встановити імена конкретних праіндоєвропейських богів, скільки в тому, щоб реконструювати структуру міфологічного мислення, яка могла лежати в основі різних індоєвропейських традицій.

Важливо наголосити, що назва «Десять богів» не означає простого твердження, ніби праіндоєвропейці поклонялися саме десяти богам із певними іменами. Лайл пропонує радше модель, у якій існувало десять основних божественних позицій або функцій. Ці позиції були пов'язані між собою системою протилежностей і відображали фундаментальну організацію людського суспільства та уявлень про світ.

Центральним для підходу Лайл є принцип подвійності. Світ міфології, на її думку, організований через взаємопов'язані опозиції: верх і низ, світло і темрява, сухе і вологе, життя і смерть. Такі протилежності не обов'язково означають абсолютну боротьбу добра і зла. Навпаки, вони утворюють взаємодоповнювальну систему, у якій кожен полюс необхідний для існування іншого. Саме завдяки таким відносинам міфологія може пояснювати зміну дня і ночі, пір року, життя і смерті, родючість землі та відновлення природи.

Андрій Поцелуйко: Молодіжні братства, міфологічні близнюки та народження міст в індоєвропейській традиції

 У далекому минулому індоєвропейських народів важливе місце посідали особливі братства молодих воїнів. Це були групи юнаків, які ще не мали повного статусу дорослих членів громади. Під наглядом старших наставників вони на кілька років залишали звичне поселення й перебували на його окраїнах. Їхнє життя було пов’язане з полюванням, воєнними набігами та особливими ритуалами. Вони також наслідували поведінку вовків, що мало не лише практичне, а й символічне значення. Молодий воїн ніби залишав межі звичайного людського суспільства й тимчасово входив у світ дикої природи.

Такий період можна розглядати як своєрідний етап ініціації. Юнак ще не був повноправним членом громади, але вже готувався до дорослого життя воїна, чоловіка та власника майна. Після проходження відповідного обряду він повертався до суспільства й отримував новий статус: міг одружуватися, володіти власністю та брати повноцінну участь у житті племені. Отже, перебування «за межами» суспільства було не просто вигнанням чи військовою підготовкою, а важливою частиною переходу від юності до дорослості.

Особливо цікавим є зв’язок таких молодіжних братств із образом чорного або темного кольору. У деяких індоєвропейських традиціях молоді воїни або їхні міфологічні уособлення пов’язуються з коренем *h₂reh₁mo-, який має значення «чорний» або «темний». Чорний колір тут, очевидно, не слід розуміти буквально чи пов’язувати із сучасними расовими категоріями. Він радше символізує особливий, проміжний стан людини — перебування поза звичайним суспільним порядком, близькість до смерті, дикої природи та небезпечного світу за межами громади.

Ці молодіжні братства могли відіграти важливу роль і в історичному поширенні індоєвропейських народів. Молоді воїни брали участь у набігах і завоюваннях нових територій. Після підкорення землі на ній могли виникати нові поселення, а разом із ними — переселятися нові групи людей. Таким чином, військова діяльність молодіжних братств у міфологічній пам’яті могла перетворитися на образ героїв-засновників, які приходять у нову землю, перемагають ворогів і створюють новий центр людського життя.

Андрій Поцелуйко: «Веда Словена»: між фольклорною традицією та міфологічною реконструкцією

«Слов'янська Веда: болгарські народні пісні з доісторичної та дохристиянської епох» — суперечливий збірник народних пісень, виданий боснійським хорватом Стефаном Верковичем у двох томах 1874 і 1881 роках. Збірка вперше представлена в травні 1867 року на Першій Всеросійській етнографічній виставці в Москві, де викликала сенсацію. Тексти передав Верковичу болгарин Іван Гологанов з села Тарліс, який стверджує, що записував їх протягом 12 років. Два томи «Веда словена» містять 23 809 віршів. Села, де зібрані пісні та легенди, лежать в Татаро -Пазарджицькій Каазі (Сельча, Чавдарлі, Касаклі, Доспат, Ціцюво, Плетена) і в Неврокопській Каазі (Джиджево, Теплен, Крушево, Карабула, Дольно -Дряново, Рібниця, Абланіца). https://uk.wikipedia.org/wiki/Слов%27янські_Веди

«Веда Словена» посідає особливе місце в історії вивчення південнослов’янської міфології. Уже понад століття навколо цього корпусу текстів точиться суперечка: чи маємо справу зі справжніми залишками дохристиянської традиції, чи з масштабною містифікацією XIX століття? Однак сама постановка питання в категоріях «автентичність — фальсифікація» дещо спрощує проблему. Навіть якщо відкинути можливість збереження у «Веді Словені» давнього слов’янського епосу в його безпосередньому вигляді, залишається інше питання: чи могли окремі її сюжети походити з реальної народної традиції — легенд, апокрифів, календарних пісень і казкових переказів?

Саме порівняння «Веди Словени» з незалежно записаним болгарським фольклором показує, що така можливість не повинна бути відкинута апріорі.

Найважливішою особливістю цього порівняння є те, що незалежні паралелі набагато частіше виявляються на рівні сюжетів і міфологічних мотивів, ніж на рівні імен богів. Це принципове спостереження. У «Веді» ми зустрічаємо Вишну, Сурву, Огнебога, Білого Бога, Злату Матір, Млада Бога, Живу Юду та інших персонажів. Проте далеко не всі вони мають незалежні відповідники в болгарській народній традиції. Натомість самі структури оповідань іноді виявляють напрочуд близькі паралелі.

Особливо показовим є колядний комплекс Коледи та Млада Бога. У «Веді Словені» Коледа виступає як сакральна постать, пов’язана з оновленням світу, а Млада Бог — як божественна дитина, народження якої має космологічне значення. На перший погляд цей сюжет міг би здатися специфічною конструкцією «Веди». Проте в незалежно записаних болгарських колядних піснях також зустрічається Божа Мати, яка народжує Млада Бога саме в колядному контексті.

Таким чином, перед нами не просто збіг окремих імен, а цілий комплекс: Коледа — сакральний час — Божа Мати — народження Млада Бога — оновлення світу.

Цей факт істотно змінює оцінку відповідного матеріалу «Веди». Він не доводить існування дохристиянського бога Коледи саме в тому вигляді, в якому його описує «Веда Словена». Але він демонструє, що мотив божественного народження в колядному циклі має самостійне фольклорне існування. Отже, автор або укладач «Веди» не обов’язково створював цей мотив ex nihilo; він міг розгорнути в епічну форму вже наявний фольклорний матеріал.

Андрій Поцелуйко: Від ведмедя Бодварра до дрона: дві міфології сучасної війни. Меч-самосік: коли мертве залізо стає продовженням живого воїна

Міфологія дозволяє побачити у війні не лише зіткнення армій, технологій та політичних систем, а й зіткнення різних уявлень про людину, смерть і силу. Якщо подивитися на російсько-українську війну крізь архетипи давніх міфів, можна побачити дві дуже різні моделі воїна.

Особливо промовистою тут є паралель із Сагою про Хрольфа Кракі. У ній Бодварр Б'яркі під час вирішальної битви перебуває в особливому стані: його тіло залишається осторонь, але на полі бою з'являється величезний ведмідь, який воює на боці Хрольфа. Це не просто воїн, який перетворився на звіра. Ведмідь постає як своєрідний тваринний двійник героя — матеріалізована сила, яка діє замість нього.

У давньоскандинавській культурі існували уявлення про fylgja — надприродного супутника або двійника людини, який міг постати в образі тварини. Тому образ Бодварра і ведмедя можна розглядати як архетип воїна, який присутній на полі бою не безпосередньо, а через іншу істоту.

Цей образ має несподіваний сучасний відповідник. Український оператор безпілотника або роботизованої системи також може фізично перебувати далеко від поля бою, але його воля, рішення і бойова дія присутні там через інший об'єкт. У давньому міфі таким об'єктом є ведмідь; у технологічній війні — дрон, наземний робот або морський безпілотник.

Звичайно, дрон не є міфологічною fylgja буквально. Але на рівні архетипу структура надзвичайно подібна:

людина → дистанційний стан → двійник → дія на полі бою.

Воїн більше не обов'язково повинен фізично бути там, де відбувається бій. Його сила може бути винесена за межі його тіла.

Андрій Поцелуйко: Сома і три функції: ритуальна диференціація сакрального напою у ведійській традиції

У ведійській ритуальній традиції Сома постає не просто як священний напій, що однаково подається всім богам. 

Його приготування, очищення та спосіб подачі могли змінюватися залежно від божества, для якого призначалася конкретна частка. Особливо цікавою в цьому контексті є відмінність між чистим Сомою, Сомою, змішаним із молоком, та Сомою, змішаним із медом. Ця ритуальна диференціація привертає увагу тому, що її адресати — Ваю та Індра, Мітра й Варуна, Ашвіни — можуть бути зіставлені з трьома функціональними сферами, які в інтерпретації Жоржа Дюмезіля становлять основу індоєвропейської трифункціональної ідеології.

Інформація про цей ритуальний розподіл засвідчена в дослідженнях ведійської релігії. Артур Ентоні Макдонелл, описуючи Сому у Vedic Mythology, зазначає, що очищений, незмішаний Сома приносився переважно Ваю та Індрі, тоді як у пізнішому ритуалі Сома для Мітри-Варуни змішувався з молоком, а для Ашвінів — із медом. Сама ведійська традиція також безпосередньо засвідчує молочний Сома для Мітри й Варуни: у Рігведі 1.137 говориться про «світлий Сома», змішаний із молоком, призначений цій божественній парі.

Ця деталь може здатися на перший погляд суто технічною: один різновид Соми готували одним способом, інший — іншим. Проте якщо розглянути не лише склад напою, а й адресатів ритуалу, виникає надзвичайно цікава структура. Перед нами фактично три варіанти одного сакрального напою:

чистий Сома → Індра і Ваю;

Сома + молоко → Мітра і Варуна;

Сома + мед → Ашвіни.

Саме тут відкривається можливість дюмезілівського прочитання.

Андрій Поцелуйко: Основні ідеї Дюмезіля: від Мітри й Варуни до міфу та епосу

Чотири праці Жоржа Дюмезіля — "Mitra-Varuna", "Jupiter-Mars-Quirinus", "Les Dieux souverains des Indo-Européens" та "Mythe et épopée" — можна розглядати як послідовні етапи формування й розгортання його головної наукової ідеї. У них поступово змінюється масштаб дослідження: від аналізу окремої пари богів Дюмезіль переходить до структури римського пантеону, далі — до порівняння індоєвропейських моделей суверенітету, а зрештою — до аналізу цілих міфологічних та епічних систем. У результаті виникає одна з найвідоміших і водночас найбільш дискусійних концепцій порівняльної міфології XX століття — теорія трифункціональної ідеології.

Початковим і дуже важливим кроком у цій концепції є праця "Mitra-Varuna". Дюмезіль звертається до двох ведичних богів — Мітри та Варуни — і показує, що вони обидва пов'язані з верховною владою, але репрезентують різні її сторони. Мітра пов'язаний із договором, правом, соціальним порядком, правдивістю та регулярністю. Варуна, навпаки, представляє більш таємничу, магічну, сакральну і водночас небезпечну сторону влади. Таким чином, суверенітет у Дюмезіля не є просто категорією «влади». Він внутрішньо поділений на дві взаємодоповнювальні форми: юридично-соціальну та сакрально-магічну.

Ця подвійність першої функції має фундаментальне значення для всієї подальшої системи Дюмезіля. Вона показує, що його цікавлять не механічні тріади, а складні структурні відносини між різними аспектами одного явища. Саме тому його трифункціональна модель не повинна розумітися як простий поділ суспільства на три професійні групи. Йдеться про глибшу систему взаємопов'язаних способів організації влади, війни, добробуту та сакрального порядку.

Наступний важливий крок представлений у праці "Jupiter-Mars-Quirinus". Тут Дюмезіль звертається до архаїчної римської традиції і пропонує інтерпретувати тріаду Юпітера, Марса та Квіріна як відображення трьох основних функцій. Юпітер репрезентує суверенітет і сакральну владу, Марс — військову силу, а Квірін — народ, продуктивність, добробут і процвітання. Таким чином, римський матеріал постає не як випадковий набір богів, а як система, організована за певним принципом.

Особливо важливим тут є Квірін. Якщо Марса відносно легко пов'язати з військовою функцією, а Юпітера — із верховною владою, то третя функція потребує значно складнішої аргументації. Дюмезіль пов'язує Квіріна з римським народом як колективом, мирним життям, продуктивністю та добробутом. Саме через цей матеріал він демонструє, що третя функція не повинна розумітися лише як «родючість» у вузькому сенсі. Вона охоплює значно ширше коло понять: матеріальний достаток, землеробство, скотарство, народження, мирне процвітання та соціальне відтворення.

Отже, римський матеріал дозволяє Дюмезілю зробити важливий крок: трифункціональність може бути властивістю не лише окремих богів, а структурою пантеону в цілому. Міфологія в такому випадку стає способом організації уявлень про суспільство та світ.