Андрій Поцелуйко: Сакральний світ праіндоєвропейців

Сакральний світ праіндоєвропейців у візії Кшиштофа Т. Вітчака та Ідаліани Качор (Krzysztof T. Witczak, Idaliana Kaczor Uniwersytet Łódzki. Linguistic evidence for the Indo-European pantheon) постає як грандіозна, логічно впорядкована ієрархія, де кожне явище природи та кожен аспект людського буття мають своє лінгвістичне підтягнення до божественного першообразу. 

В основі цього космосу лежить фундаментальна вертикаль, яку очолює Небесний Батько, *Dyēus Ph₂tēr, що втілює не просто фізичне небо, а концепцію денного світла, ясності та найвищого закону, що панує над світом. Це божество не є відчуженим деміургом, воно перебуває у постійному шлюбному та творчому союзі з Матір’ю-Землею, *Dʰéǵʰōm Mā́tēr, чия плодючість і матеріальність забезпечують тривання життя, створюючи базову опозицію «верх—низ», яка структурує все інше сакральне середовище. 

Між цими двома полюсами розгортається діяльність Громовержця, *Perkʷunos, який виступає динамічним захисником світового порядку; він пов’язаний із сакральним дубом і скелями, а його головна місія полягає у вічному протиборстві зі змієподібним супротивником, що намагається загарбати води чи худобу, тим самим хаотизуючи космос.

Цей світ пронизаний рухом і перехідними станами, які уособлюють Божественні Близнюки, вершники на білих конях, що супроводжують Богиню Зорі, *H₂éwsōs, у її щоденному відчиненні небесних брам. 

Андрій Поцелуйко: Три моделі репрезентації божественного у індоєвропейській традиції

У сучасних індоєвропейських мовах позначення поняття «бог» не є випадковим чи однорідним явищем, а відображає глибоку, багатошарову спадщину праіндоєвропейського мислення. Порівняльно-історичне мовознавство дозволяє реконструювати кілька ключових семантичних моделей, через які давні індоєвропейці осмислювали божественне. Ці моделі не лише збереглися у мовах-нащадках, але й продовжують визначати інтуїтивне розуміння бога у сучасних культурах. Найважливішими серед них є три: бог як небесне світле начало, бог як наділювач долі та бог як об’єкт жертви і культу. Кожна з цих ідей має своє чітке етимологічне підґрунтя і представлена в різних мовних гілках індоєвропейської сім’ї.

Перша і, мабуть, найархаїчніша модель — це уявлення про бога як небесне, світле божество. Вона походить від праіндоєвропейського кореня dyeu-, що означав «небо», «денне світло» або «сяйво». Від цього кореня утворилося прикметникове deiwos — «небесний», «божественний», яке згодом стало іменником зі значенням «бог». Саме ця лінія дала цілу низку відповідників у різних мовах: латинське deus, давньогрецьке Zeus (як ім’я верховного бога, архаїчна форма - Difos), а також балтійське Dievas. У цих формах чітко простежується первісне ототожнення божественного з небом, світлом і висотою. Бог у цій традиції — це не просто надприродна істота, а передусім космічний принцип порядку, що асоціюється з ясним небом, денним світлом і життєдайною силою сонця. Це уявлення відображає ранній етап релігійної свідомості, коли небо сприймалося як найвища і найочевидніша форма сакрального. Важливо, що ця модель є надзвичайно стабільною: вона збереглася не лише у класичних мовах античності, але й у багатьох сучасних європейських мовах романської та балтійської груп.

Друга модель репрезентує зовсім інший аспект божественного — бог як наділювач долі, розподілювач благ. Вона походить від праіндоєвропейського кореня bhag-, який означав «ділити», «розподіляти», «наділяти часткою». Від цього кореня утворилося слово bhaga, що в індоіранській традиції означало як «долю», так і «бога», який цю долю визначає. Саме ця семантика лежить в основі слов’янського слова «бог». Таким чином, у слов’янських мовах бог — це передусім той, хто дає, наділяє, визначає частку кожної людини. Це уявлення переносить акцент із космічного рівня на соціально-екзистенційний: бог постає як гарант справедливого (або принаймні визначеного) розподілу благ, удачі та життєвих обставин. Цікаво, що така концепція тісно пов’язана з ідеєю долі, яка в багатьох індоєвропейських культурах мала майже самостійну сакральну силу. У цій моделі божественне вже не обов’язково пов’язане з небом чи світлом; воно проявляється через порядок у світі людського життя, через розподіл щастя, багатства і навіть страждання. Це робить її особливо близькою до повсякденного досвіду людини.

Третя модель, представлена передусім у германських мовах, розглядає бога як об’єкт жертви і культу. Вона пов’язана з праіндоєвропейським коренем ǵʰewH-, що означав «лити» (зокрема лити жертвенні напої) і ширше — «приносити жертву». Від цього кореня походить прагерманське gudan, яке згодом дало англійське god, німецьке Gott та інші споріднені форми. У цій традиції бог визначається не стільки через свої властивості чи функції у космосі, скільки через відношення до людини, а саме через культову практику. Бог — це той, кому приносять жертви, до кого звертаються в молитві, з ким встановлюється ритуальний зв’язок. Це надзвичайно важливий зсув у розумінні божественного: акцент переноситься з об’єктивних характеристик бога на взаємодію між людиною і сакральним. Така модель підкреслює ритуальний вимір релігії і показує, що саме практика поклоніння є тим, що робить бога «богом» у свідомості віруючих.

У підсумку, три розглянуті етимологічні та семантичні моделі відображають три фундаментальні способи осмислення божественного у індоєвропейській традиції.

Бог як небесне світло символізує космічний порядок і трансцендентність; бог як наділювач долі — соціальний і екзистенційний порядок; бог як об’єкт жертви — ритуальну і практичну сторону релігії. 

Важливо, що ці моделі не є взаємовиключними: у багатьох культурах вони співіснують і переплітаються, створюючи складні образи божественного. Однак саме їхня етимологічна диференціація в мовах дозволяє побачити, наскільки різними були вихідні інтуїції, що лежали в основі релігійного мислення індоєвропейців. Мова, таким чином, виступає не лише засобом позначення, а й своєрідним архівом духовної історії, в якому збереглися сліди найдавніших уявлень про світ і місце людини в ньому.

Андрій Поцелуйко: Розмисли про індоєвропейську міфологію

1) Дуже добре підтверджені праіндоєвропейські відповідники

Бог неба “Батько неба”

Dyaus Pitar (вед.)

Zeus (грец.)

Jupiter (рим.)

(також лат. Iūpiter = Diēus-pater)

 Це класичний і майже безсумнівний праіндоєвропейський корінь: *Dyēus ph₂tḗr (“Небесний Батько”).

Ранкова зоря

Uṣas (вед.)

Eos (грец.)

Aurora (рим.)

(балт. Aušrinė)

 Це також дуже добре реконструйована індоєвропейська група: богиня світанку.

Дог/посередник/крадій худоби (частково)

Saramā / Sārameya (вед.)

Hermes (грец.)

 Є відома міфологічна паралель: мотив “собаки/посланця/провідника душ” і “викрадача худоби/скотарського бога”. Але це радше міфологічна ізоморфія, ніж пряма етимологія імен.

2) Частково можливі або дискусійні паралелі

Громові божества

Parjanya (вед.)

Perkūnas (балт.)

Perun (слов’ян.)

Тут є реальна спорідненість у типі божества (грім/дощ), і частково можливий праіндоєвропейський корінь *Perkʷunos.

Але Parjanya не завжди прямо виводять як “той самий бог” — радше функціональна паралель.

Богиня води/річок

Danu (вед.)

Danu (ірл.)

Це одна з найбільш відомих гіпотез: праіндоєвропейська водна богиня *Danu (“ріка”).

Але конкретний “персональний тотожний бог” не доведений — радше спільний мотив і корінь.

“Божественний посередник / близькі етимології”

Bhaga (вед.)

Baga (авест.)

 Тут є справжня етимологічна спорідненість: bhag- = “частка, доля, добробут”.

3) Помилкові або сильно спірні ототожнення

Олег Гуцуляк: Сонячний Новруз

В ряді іранських народів (як от таджики Західного Паміру) зберігся звичай, за яким першу оранку здійснювали на другий день Нового року (Новруз, Навроза, перший день сонячного календаря, весняного рівнодення, що відповідає дню Ормазд місяця Фарвардін, приблизно 21 березня) і одночасно вважалося, що з пробудженням землі та тварин у самого землероба «входить сонце» і в честь цього влаштовували радісне частування. 

О. Знойко запропонував версію, що коли, за скіфською легендою, з неба впав Золотий Плуг (разом із Чашею та Сокирою), то з цього часу зоране ним поле стало втіленням Богині Землі: життя й достаток народжувалися вже від одруження світла (у вигляді Золотого Плуга) й Поля. Так Русь стала уніфікованою державою орачів. З того часу народ зберіг свято Весілля Плуга, де молодою виступає зоране поле. 

Також А. Х. Краппе реконструював загальноіндоєвропейський міф про Царя-Орача, за яким нового правителя посли повинні обрати  саме того, кого застануть за оранкою поля.  У цій низці версій до нього долучається мотив жінки-віщунки, що стає дружиною нового короля. Очевидно, тут ішлося про обряд «священного шлюбу», виконуваний на щойно зораному полі.

У поемі Фірдоусі «Шахнаме»  перший царя Джамшид (арійський Йїма / Яма), «сонцеподібний з людей» (hvarə.darəso.mašyaŋm), син Вівахванта / Вівасвата, бога сонця, правив 700 років і цей період визначався як «золотий вік», протягом якого панувало безсмертя, не було старості, хвороб, вад. Цар (шах) Джамшид відкрив вогонь, запалив перший священний світильник. Шах Джамшид зображений зверненим до неба з чашею в руках на розписі вхідного портика (айву) палацу царя Гуштаспа. Пам'яттю про царювання Джамшида вважається свято Нового року (Новруз), коли він зійшов на царський престол. 

Омар Хайям в «Наврузнома» писав: «Звичай царів Ірану від часу Кай-Хусрау до епохи Йаздігурда, останнього царя Ірану, був такий: в день Науруза перша людина не з родини царя, мубад мубадів (головний жрець), приходив до царя з золотим кубком, повним вином, з перстнем, з дирхемом, жмутком ростків ячменю, мечем, луком та стрілою, чорнильницею та пером, вихваляв і дякував йому перською мовою, як йому належало по чину. Коли мубад мубадів закінчував своє вихваляння, приходили вельможі і пропонували свою службу».

У проекції соціальних реалій для скіфів такими світлими сонячними силами є «скіфи царські» (які єдині з усіх скіфів шанують повелителя копитних Тагімасада), а їх «полюсом» – царська особа як проекція перщопредка-родоначальника Колаксая-«Сонця-царя», забезпечуючого торжество світла над темрявою, плодючості над безпліддям, і діяння якого повторюються під час Новорічного свята (в часі свята Новруз свою перемогу здійснив перський герой Джамшид, і, як описано в «Шахнаме», після цього «він зійшов як сонце, і зазеленіло все те, що висохло»).

Андрій Богданович: Останній титан порівняльної міфології: Жан Одрі в оцінці Жоржа-Жана Піно

Наукова спадщина Жана Одрі, систематизована у працях Жоржа-Жана Піно, постає перед нами як велична реконструкція індоєвропейського світу, де лінгвістика нерозривно сплітається з космічною міфологією. Одрі, якого Піно справедливо називає одним із останніх титанів класичного порівняльного мовознавства, зумів вийти за межі сухого аналізу фонем, аби віднайти в самій структурі мови живий космос і цілісну ідеологію давніх народів. Найбільш оригінальним внеском Одрі в інтелектуальну скарбницю є його теорія «Трьох Небес», яка стала логічним розширенням відомої трифункціональної моделі Жоржа Дюмезіля. Якщо Дюмезіль зосереджувався на соціальній ієрархії жерців, воїнів та виробників, то Одрі надав цій структурі космічного виміру, стверджуючи, що вона дублює кольорову гаму небосхилу: Біле Небо дня символізує сакральну істину та вищу владу, Червоне Небо сутінків — силу та військову звитягу, а Чорне Небо ночі — родючість та багатство підземного світу.

Ця кольорова символіка, на думку дослідника, пронизує всі індоєвропейські мови та ритуали, перетворюючи спостереження за світловими циклами на справжню «космічну релігію». На відміну від багатьох сучасників, Одрі повернувся до натуралістичної школи, припускаючи, що релігійне мислення праіндоєвропейців базувалося на ритмах дня і ночі, літа та зими, що згодом привело його до підтримки арктичної гіпотези прабатьківщини. Він обґрунтовував північне походження лінгвістичною палеонтологією — аналізом назв флори та фауни, а також міфологічними сюжетами про «нескінченний день», що притаманні лише високим широтам. Проте ключем до розуміння цього мислення для Одрі був не лише словник, а передусім синтаксис. Його фундаментальна робота про вживання відмінків у ведійському санскриті продемонструвала, що структура речення є справжнім архівом світогляду, де законсервована соціальна ієрархія та етичні норми.

Андрій Богданович: Сакральна гра на межі світів: Куртизанка в індоєвропейській традиції за Жаном Одрі

У розвідці, опублікованій у Journal Asiatique, видатний лінгвіст Жан Одрі пропонує неординарний погляд на інститут куртизанок у давніх індоєвропейських суспільствах. Використовуючи метод лінгвістичної палеонтології, автор виходить за межі вузького розуміння цієї професії як сфери розваг, розкриваючи її глибоку інтегрованість у сакральну та ідеологічну структуру давнього світу. Постать куртизанки постає перед нами не як ознака морального занепаду, а як складний функціональний елемент індоєвропейської космології, нерозривно пов’язаний із концепцією «Трьох Небес».

Фундаментом аналізу Одрі є етимологічне дослідження статусів грецької hetaira та індійської gaṇikā. Автор зазначає, що ці жінки займали парадоксальне, майже лімінальне місце в соціальній ієрархії. Перебуваючи поза традиційною сімейною структурою, вони не підпорядковувалися владі батька чи чоловіка, що дарувало їм унікальний для того часу ступінь свободи. Куртизанка в індоєвропейському контексті часто постає як «чужинка» (alibi) або постать, що перебуває «на межі». Саме цей статус дозволяв їй бути інтелектуальним та культурним партнером чоловіка, на відміну від законної дружини, чия роль була суворо обмежена репродукцією та веденням господарства.

У межах знаменитої трифункціональної моделі Одрі пов’язує куртизанок із «Треттім Небом» — нічним або чорним небом, яке відповідає сфері багатства, задоволення та плодючості. Вони виступали живим втіленням «привабливості» (корінь *ǵʰer-), яка, згідно з давніми уявленнями, мала магічну силу притягувати удачу та процвітання до міста. Таким чином, куртизанка виконувала важливу сакральну функцію: через ритуальні ролі та зв'язок із символікою золота й розкоші вона ставала земною представницею богинь пристрасті, забезпечуючи вітальну енергію та родючість усієї громади.

Окрему увагу автор приділяє цивілізаційній місії куртизанок як хранительок високого мистецтва. У ведійській Індії та класичній Греції вони були чи не єдиною категорією жінок, що мали доступ до високої освіти, музики, поезії та танцю. Жан Одрі вбачає у цьому акт впорядкування: куртизанка перетворює грубий біологічний інстинкт на естетичну форму. Це відповідає засадничому індоєвропейському прагненню до гармонізації хаосу через етикет та мистецьке вираження.

Завершуючи свій аналіз, Одрі вибудовує чітку бінарну опозицію, де дружина та куртизанка є двома полюсами єдиного цілого. Якщо дружина належить до сфери «Денного Неба», закону та тяглості роду, то куртизанка є володаркою «Сутінкового Неба», моменту та гри. Проте ці ролі не є ворожими; вони доповнюють одна одну, створюючи повноту соціального космосу. Куртизанка, поглинаючи надлишкову енергію та хаос, фактично захищає стабільність сімейного інституту. У системі Жана Одрі вона постає медіатором між сакральним світом богів та профанним світом людських бажань, уособлюючи витонченість культури та саму насолоду від життя.

Андрій Богданович: Космологія пресу та колісниці у праіндоєвропейській традиції

У серії досліджень 2024 року Шон Вейлен формує цілісну візію праіндоєвропейського світу як динамічної системи, де технологія, лінгвістика та міф зливаються у єдину «культуру тиску та швидкості». В основі цієї системи лежить ідея циркуляції життєвої енергії, яку автор розкриває через метафору «гідравліки» — від витискання сакрального соку до обертання сонячного колеса. Винахід колеса та колісниці постає тут не просто як засіб пересування, а як матеріальне втілення космології, «машина, що імітує сонце». Вейлен проводить сміливу паралель між круглою формою кам’яного преса для виготовлення Соми та формою колеса, де процес створення спиць технологічно та символічно віддзеркалює розходження сонячних променів. У цьому контексті колесо стає інструментом, що «витискає» швидкість із простору так само, як прес вилучає життєдайний сік із рослини, перетворюючи сировину на концентровану енергію.

Ця енергетична єдність простежується і в постатях богів, де ведичний Агні та кельтський Огма виступають як різні грані одного архетипу вогню та осяяння, що трансформує думку в слово, а земне — у божественне. Колісниця в цій системі стає рухомим троном Сонця, а індоєвропейські воїни, керуючи нею, ритуально ототожнювали себе з сонячним божеством. Вісь колеса сприймалася як нерухомий центр світу, Axis Mundi, навколо якого обертається хаос, а швидкий біг коней по степу створював візуальний ефект «палаючих коліс», єднаючи вершника з вогняною природою богів. Лінгвістичний аналіз кореня *kʷel- (обертатися) підтверджує, що для давніх людей час не був лінійною стрілкою, а являв собою коло, яке постійно «пресує» події, повертаючи їх до витоків, де колісниця давала людині ілюзію контролю над цим циклічним плином.

Водночас гуркіт колісниці по землі трактувався як земне відлуння небесного грому, що дозволяло людині метафорично «приручити» голос Громовержця — Індри чи Перуна — і використовувати його як сакральну зброю. Кожен елемент колісниці мав свою міфологічну відповідність: спиці розподіляли сонячну енергію, обод окреслював межі горизонту, а коні втілювали нестримну силу вітру та думки. Цей всесвіт Вейлена замкнений у вічному колообігу, де вогонь Агні вивільняє енергію, прес Соми концентрує її в сакральний субстрат, а колісниця перетворює на чистий рух. На межах цього процесу стоять дикі охоронці — Артеміда-ведмедиця або хижий Вовк, які контролюють перехід енергії та охороняють сакральне табу «сонячного соку». Таким чином, індоєвропейська культура постає перед нами як нерозривна єдність сакрального і технічного, де кожен оберт колеса був водночас і технологічним актом, і глибоким релігійним ритуалом підтримки космічного порядку.

Андій Богданович: Вартові межі: Сакральне табу та метаболізм сонячної сили

 У космологічній моделі Шона Вейлена поняття «охорони сакрального табу "сонячного соку"» постає як ключовий механізм, що регулює взаємодію між людським буттям та первісною божественною енергією. У центрі цієї концепції лежить «сонячний сік» — розлога метафора концентрованої життєвої сили, етимологічно висхідна до праіндоєвропейського кореня *su-. Ця субстанція не знає суворих меж між фізичним та духовним: вона проявляється як сакральний напій Сома, як золото сонячного світла, як жертовний жир чи навіть сама кров, що пульсує у жилах. Сонце в цій системі перетворюється на велетенський небесний резервуар, з якого через промені-канали на землю невпинно витікає есенція безсмертя для богів та джерело екстатичної люті для героїв.

Однак доступ до такої колосальної творчої та водночас руйнівної сили обмежений «сакральним табу», що виконує роль запобіжника у світовій системі. Це табу діє на декількох рівнях: від лінгвістичного приховування справжнього імені сили через евфемізми — як це видно у випадку з ведмедем, чия прадавня назва стала забороненою, щоб не «пролити» силу звіра даремно, — до суворих ритуальних обмежень на споживання священних субстанцій. Для непідготовленої людини прямий контакт із «чистим сонцем» або неочищеною Сомою є фатальним, ведучи до миттєвої смерті або безумства, адже людська природа не здатна витримати нерозбавлений тиск божественного соку без посередництва ритуалу.

Роль «митників» на цьому енергетичному кордоні Вейлен відводить таким фігурам, як Артеміда та Міфологічний Вовк, що діють як своєрідна імунна система всесвіту. Артеміда, у своєму архаїчному аспекті Ведмедиці-мисливиці, виступає господаркою «живої води» та дикої природи, яка є земним вмістилищем цього соку. Вона пильно охороняє священні гаї, караючи за будь-яке несанкціоноване вторгнення, що порушує баланс видобутку енергії. Водночас Вовк уособлює динамічний аспект поглинання: він переслідує сонце, виступаючи метафорою повернення енергії назад у стан первісного хаосу. Вовк гарантує, що життєвий сік не застоюватиметься, агресивно «витискаючи» старе життя заради нового оберту космічного колеса.

Ці божества-охоронці стоять на самому краї «колісничного шляху» цивілізації, там, де закінчується впорядкований людський простір і починається некерована дикість. Охороняти сакральне табу — означає підтримувати крихку рівновагу в космічному обміні речовин. Будь-яка спроба людини привласнити «сонячний сік» через гординю, насильство або порушення ритуального протоколу негайно активує цих вартових. У формі ведмедиці, що роздирає, або вовка, що пожирає, вони вступають у гру, щоб покарати порушника і повернути вкрадену частку енергії назад до божественного джерела, запобігаючи енергетичному перегріву та колапсу світового порядку.

Ксенофонт Сосенко: Пражерело українського релігійного світогляду

 Ксенофонт Сосенко (07.02.1860, с. Межигірці Івано-Франківської області — 09.04.1941, с. Конюxи Тернопільської області) —  український етнолог, священник УГКЦ, лікар-гомеопат, учений-етнолог, письменник, перекладач, громадський діяч. Член міжнародного товариства етнографів, учасник міжнародних з’їздів етнологів. 

Двоюрідний брат Модеста Сосенка і батько Петра Сосенка. Тесть о. Олександра Бучацького. Член НТШ. 

Ксенофонт Сосенко досліджував прадавню релігійну ідеологію українського народу, обряди та звичаї. Докладно описав і пояснив сутність, символіку й містику Різдва й Щедрого Вечора, а також Великодня, Купала та ін. 

У своїх дослідженнях обгрунтував даввність і,самобутність українського народу, зараховуючи його до найдавніших народів Євразії, доводив свої погляди про самостійність та оригінальність і автохонність українського народу на його території. 

Вважав і обгрунтував спорідненість української й іранської мови і культури.

"Після великої війни кинувся я на студії іраністики та арабістики, вважаючи, що в українській мові, культурі і історії є задатки іранізму і арабізму, – йдеться у біографії пароха-вченого. – Маю написаний досить об’ємистий словник ірансько-українських лінгвістичних аналогій, придав також збірку арабських лінгвістичних елементів в українській мові. При ужитковості збірка та нагодиться для арабських лінгвістів та письменників".

https://chtyvo.org.ua/authors/Sosenko_Ksenofont/Prazherelo_ukrainskoho_relihiinoho_svitohliadu

Володимир Єрмоленко: Завершилася епоха сторітелінгу. Почалася епоха сторімейкерів

У старій міфології люди жили всередині історій. Історія, story грецькою - mythos. Це були історії з сакральним, які продовжували відбуватися з тобою. Зевс чи Гермес можуть завтра прийти до тебе в гості. Ти можеш знати сина Посейдона. І Персефона тебе попереджає, що знову спускається в підземелля.

Міфологія - це open source. Це компʼютерна гра, де сюжет відкритий, і ти можеш теж творити історію. 

В міфології ми не лише сторітелери - ми також сторімейкери.

І мрія людини була - стати сторімейкером. Тобто здобути славу.  

Що відбувається сьогодні? Повертаються часи міфології. 

Завершилася епоха сторітелінгу. Почалася епоха сторімейкерів. Почалася епоха тих, хто хоче змінити світ. Поки через його ламання - такими є Путін і Трамп. Потім прийдуть інші, які захочуть створити новий. Не знаємо, кращий чи гірший за попередні 

Путін і Трамп ламають правила цього світу. Вони вважають що історію творить той, хто ламає чужі правила і навʼязує свої. Поки вони успішні лише в першому. В них є лише сила деструкції. Тому вони прогрАють. 

Китай хоче створити такі правила, які ніхто не помітить, аж поки вони не стануть безальтернативними. Китайські війна тиха, вона - як вірус. Це небезпечне майбутнє. Де не буде особистостей 

Українці у цьому світі теж є сторімейкерами. Але сила історії вимірюється тим, як багато людей зміняться під її впливом. Ми впливаємо, але ще недостатньо

Наше минуле схоже на апокриф. На єретичну версію. В ній відбувалися дуже важливі речі, часто цікавіші ніж в історії «головній». Але редактори «головної» не включали її в сакральний текст. І тому ми лишалися невидимими. 

Є відчуття, що попри всю темряву навколо, ми сьогодні не частина апокрифу. А частина нового канону

Андрій Богданович: Академічна порівняльна міфологія

 **Порівняльна міфологія не піддається тим же критеріям науковості**, що і точні природничі науки, такі як **фізика** чи **хімія**.

Проте це **не означає, що вона “не наука”**. Вона просто підпадає під **іншу епістемологічну категорію** — гуманітарну або герменевтичну.

---

## 🧭 Яким критеріям піддається порівняльна міфологія?

### 🔹 1. **Інтерпретативність (герменевтика)**

* Замість строгих експериментів і повторюваних результатів, як у фізиці, тут діє **інтерпретація текстів, образів, символів**.

* Критерій науковості: **послідовна, логічно обґрунтована інтерпретація**, яка відповідає контексту й культурному середовищу.

> Наприклад, при порівнянні індоєвропейських міфів про грім (Зевс, Тор, Перун) оцінюють не точність формули, а глибину структурної аналогії.

---

### 🔹 2. **Порівняльний метод**

* Центральний інструмент — **зіставлення міфів, мотивів, сюжетів, образів** у різних культурах.

* Науковість тут визначається:

  * **Системністю підходу** (не довільне порівняння, а чітка типологія),

  * **Фіксацією джерел** (на що саме спирається дослідник),

  * **Історичною обґрунтованістю** (чи можливі були контакти/спільні джерела).

> Наприклад, Жорж Дюмезіль порівнює індоєвропейські трифункційні моделі (царі-священики, воїни, виробники) в індійських, римських, скандинавських джерелах.

---

### 🔹 3. **Філологічна доказовість**

* Багато міфологів (як Вяч. Іванов, Томас Баррингтон, Дюмезіль, Уоткінс) працюють на перетині з **індоєвропеїстикою**, де ключову роль грає **лінгвістична реконструкція**.

* Наприклад, спільний індоєвропейський корінь *dyeu-* ("світло/бог/небо") допомагає зв’язати **Зевса, Дьяуса, Юпітера і Дієваса**.

> Лінгвістика тут виступає як інструмент "експериментальної перевірки" гіпотез — аналог наукового методу у гуманітарній сфері.

---

### 🔹 4. **Культурна контекстуальність**

* Інтерпретація має враховувати **культурний, історичний і соціальний контекст**, а не бути довільною фантазією.

* Наприклад, не можна ототожнювати будь-якого змія з "хаосом" без перевірки, що саме цей символ означав у конкретній традиції.

---

### 🔹 5. **Фальсифікованість гіпотез**

* Як і в науці, гіпотези в порівняльній міфології повинні бути **відкриті до критики, уточнення або спростування**.

* Якщо з’являються нові тексти чи археологічні знахідки — теорії переглядають.

---

## 📚 Порівняльна міфологія ≠ вигадування подібностей

На відміну від “популярної” міфологізації (на кшталт Данікена чи фентезійних історій), **академічна порівняльна міфологія**:

* працює з **джерелами (текстами, фольклором, епосом, мовою)**,

* застосовує **методи аналізу — лінгвістичний, структурний, типологічний, семантичний**,

* має **чітку наукову традицію** (наприклад, школа Дюмезіля, школа Еліаде, структуралісти, постструктуралісти, археоміфологи).

---

## 🧠 Формулювання для академічного контексту:

> **Порівняльна міфологія не є наукою в емпіричному розумінні природничих дисциплін, однак вона відповідає критеріям гуманітарної науковості: систематичність, аргументованість, джерельна перевірка, методологічна послідовність та відкритість до ревізії.**

Василе Ловинеску о Залмоксисе и Царе Мира

 Говорят, что верховным богом даков был Залмоксис. Давайте разберемся. Верховный дакийский бог не имеет ни имени, ни свойств (Страбон). Это Ниргуна-Брахман, как и должно быть в примордиальной Традиции. Это ясное Небо; ненастье в природу, грозовые облака и град, приносят демоны бури. Чтобы увидеть Небо, дак стрелял в тучи из лука. Примитивный обычай, который говорит многое о способах реализации в примордиальной Традиции… Бога почитают в высоких Горах, в таких уединенных местах, куда долетают только орлы. Это истинно уранианская традиция, строго «монотеистическая», чуждая какой-либо дионисийской оргии. Как писал поэт:

Величиною вдвое мiр сей превышая,
В тени своей Залмоксис исчезает…
(Михай Эминеску, «Близнецы»)

Этот безграничный Бог получил имя своего представителя, Залмоксиса. Залмоксис — это функция, как и Зороастра. Что до легенды, которая выставляет Залмоксиса рабом и последователем Пифагора, то ее следует отнести на счет немыслимой заносчивости греков. Даже такой профанный историк, как Пырван, отмечает в своей «Гетике» «рационалистическую наивность греков», добавляя: «Эвгемеризм существовал в Греции задолго до рождения Эвгемера». На самом деле, истина в противоположном, в этом случае можно сказать, что «Свет шел с Севера». Что нужно вынести из этой легенды, так это то, что и греки были поражены сходством между учением Пифагора и дако-фракийскими доктринами. Более того, грек Гермипп, ученик Каллимаха Киренского, пишет, что Пифагор был “Thrakon dexas mimoumenos” — «последователем фракийской мудрости».

Залмоксис был сатурнианской функцией. Он — «Человек», чье подобие находится на горе Ом. Историк Мнасей Патрский говорит нам, что геты почитали Сатурна под именем Залмоксиса (Fragm. hist. gr. III, 153). Диоген Лаэртский (1, VIII) сообщает: «Геты называют Сатурна Залмоксисом». Гесихий Александрийский вторит: “Zalmoxis ho Kronos”. Если из слова Zalmoxis убрать греческий суффикс -is, то останется Zal-mox — Zeul-Moş, т.е. Бог-Старец. Это никто иной как Старец Сатурн, Saturnus Senex. Даки называли Залмоксиса «нашим Богом и нашим Царем» (Платон, «Хармид», 5).

Великий дакийский Жрец жил в пещере на священной горе: он был Богом (Страбон). Никто, кроме Царя, не имел права посещать его. Он спускался вниз лишь изредка, по крайней необходимости, когда нужно было отдать приказания. Один из таких поводов был очень значительным: во время правления царя Буребисты (современника императора Августа) был наложен запрет на виноградарство. Великий Жрец, Децений, самолично спустился со своей горы, чтобы подтвердить этот приказ. Поскольку обеспокоился сам Великий Бог-Жрец, дело было не в «прогибиционистском» пуританстве, а в чем-то другом. На наш взгляд, речь шла о том, чтобы сохранить чистоту уранианской доктрины — аполлонической, дакийской, и оградить ее от дионисийского влияния Фракии, которое она сама переняла от Востока (многое говорит об этом и тот факт, что Орфей был растерзан вакханками).

Владимир Емельянов: Нарратив "индивидуальная мифология"

Я намерен ввести в литературоведение, а пожалуй, и в нарратологию вообще, понятие "индивидуальная мифология". 

Это навязчивые образы и сюжеты, которые развиваются автором текста, спектакля, фильма на протяжении всей его жизни и прямо не связаны с социальными событиями его биографии. 

Индивидуальная мифология может быть связана с темпераментом, со временем рождения, еще с какими-то особенностями психофизиологии, а также с навязчивыми образами, приходящими во сне (что тоже имеет основу в реакциях организма). 

То есть, помимо прочитанных книг, встреченных собеседников с их историями, событий политической жизни, событий личной жизни, в сознании есть доминантные образы и сюжеты, преследующие человека постоянно, потому что они встроены в него хронотопом. 

Пушкин зациклен на осени, Гоголю не давали покоя какие-то шитые изделия, Достоевский постоянно думал о ребенке, которого кто-то мучает, Лермонтова преследовала мысль о русалке, ундине, которая хочет его утопить, герои Чехова все время хотят уехать, Брюсов всюду видит Ассаргадона и сам себя тоже им считает, герой Маяковского все время моет руки и жаждет чистоты, Хлебников желает читать клинопись созвездий и познать время, Высоцкий постоянно пишет про лед, на котором не может стоять и который его давит... 

У каждого художника есть повторяющиеся навязчивые образы. 

Но есть они и у ученого. Например, Менделеева всю жизнь преследовала тема веса. Сперва он измерял атомные веса и открыл Периодический закон, а потом ушел в Палату мер и весов и сконструировал эталоны, да еще написал трактат о колебании весов. И так далее. 

По-видимому, индивидуальная мифология - это нижайший слой, базис, на который дальше все надстраивается. Она основа смыслополагания и сама ни из чего не объясняется.

Володимир Єшкілєв: Проблема "культурного героя"

Існує так звана «проблема культурного героя». Деякі наші інтелектуали у приватному спілкуванні припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному та поділеному на дрібні касти суспільстві як українське неможлива без «цивілізаційного тригера». Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.

Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та шукачів, яким приписували божественне походження або ж, навпаки, проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.

Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні «планувальники майбутнього» та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш маніфестально) Тарас Шевченко.

Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Модерну, Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя безупинно трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний «топос уможливлення», на місце розміщення медійних та політично-інструментальних симулякрів.

Дехто, наприклад, вважає, що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Крістель, яка зіграла головну роль у фільмі «Емануель» (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну та оригінальну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.

Теперішня війна за Нову Ідентичність зримо переміщує акценти  «культурного героїзму», створює нові позиції і закриває старі для претендентів на роль українського Heilbringer’а. Два роки тому були люди, які реально (реально, People are Good!) вірили: культурним героєм гіпермодерної України (КГГУ) стане Арестович. Та й Зеленський був, є і, можливо, в найближчі місяці залишиться на радарах численних прибічників «широкого проекту України» як претендент на роль КГГУ. 

Проте успіх «широкого проекту» напряму залежить від стабільного домінування на Заході ліво-центристів та від їхнього бажання гарантувати Україні майбутнє. Якщо ж ліво-центристи зазнають поразки, настане час КГГУ іншого штибу. Ситуація впреться у сподівання на «диво». І «диво», як це буває в історії, не забариться. Саме з «топосу дива» й вистрибне під софіти «пробна версія» КГГУ. Версія, що буде виконана у «правому дизайні». У «дизайні спасіння». Є передчуття, що нашим інтелектуалам ця версія не сподобається. Та й не лише інтелектуалам.

Амвросий фон Сиверс: Возстановление / Установление

  Тема падения текущего кремлевского режима становится всё более и более актуальной. 

Многие наблюдатели успокаивают себя, что всё будет также спокойно, как имело место быть при крушении Восточного блока и далее СССР. Се — определенно заблуждение, ибо замороженные и «отложенные» конфликты никуда не исчезли, они были всего лишь приглушены, а теперь прорываются наружу. Еще большим заблуждением является мантра о «нерушимости границ» - даже более конкретно, границ, созданных по итогам ялтинско-подсдамских соглашений. Всё будет меняться в Европе и новая формация в виде ЕС...

    Но необходимо понять, что же именно представляет из себя РФ, кою принято ныне отождествлять с Россией. 

РФ есть продолжательница РСФСР и правопреемник СССР, как, впрочем, все пост-советские государства, нравится сие им или нет. Прибалтийские страны (оккупированные=аннексированные СССР) не являются исключением из общего правила, ибо не отменяли актуальные институции в 1991 г. у себя, но лишь провозгласили Независимость, - при том, то каждая из трех республик имела свое собственное Правительство в изгнании. 

Очевидно, что пост-путинский режим в результате гражданского конфликта пойдет под снос. Сие означает и аннигиляцию большинства существующих институций. Точно также, как большевики снесли все имперские институты, создав собственные. Посему утверждение (с любой стороны), что СССР — есть преемник исторической России — не более, чем пропагандистская манипуляция. 

Т.к. в будущем подавляющего большинства пост-советских институций не станет, то возникает законный вопрос: что же будет на пустом месте?

Чьорне Читало книги ВІРО ОПОВІДІ О ДИ ‘ЖИЄ за товуріннє сьвіту по містиці-фентезі вкроєнської націє, давніх ВЄЛЄДІВ.

 Чьорне Читало книги ВІРО ОПОВІДІ О ДИ ‘ЖИЄ за товуріннє сьвіту по містиці-фентезі вкроєнської націє, давніх ВЄЛЄДІВ.

Автор Запасний Юрій Іванович

04/05.01 Сьвєто Водорісчє зіркових нових істот.

     «Рісчє». «Р» - рух зірок, «І» - істоти зіркової, «С» - сьвіт зірок скупчення Гіад, «Ч» - червоного смерті – вічності Вія Ґідь – чорта – честі (ск. Гіад має зірку Альдебаран червону – всього п’ять зірок).

«Чорт». «Ч» - червоний Вій Ґідь (ск. Гіад), «О» - оновлювач життя душі, «Р» - рух зірок, «Т» - того сьвіту зірок Дє-‘Ди. 

     «Честь» - «Ч» - червоний Вій Ґідь (ск. Гіад), «Є» - є, «С» - сьвіт зірок, «Т» - того сьвіту зірок Дє-‘Ди, «Ь» - Дажбабби єго (с. Оріон) син від Голла (с. Крук) духу буття.

     В цю ніч чьоловіки вирубують двох ополонків, дві криги – уява за біле єїчко Годюки Неньки (с. Дракон)і чорне єїчко Вепрь (с. В. Ведмедиці). Вирубують Ботєю серебряною – зв’язок з зірковою істотою Бігом Дивом оновлювачем життя душі нєбізчіко на тому сьвіті зірок Дє-‘Ди. 

     Води сьвіту нові прісні Годюки Неньки (с. Дракон) і солені Вепрь (с. В. Ведмедиці) Ґіккьо Контіно осьвічує вогнями трисьвічника – триріга – трьома чортами Вія Ґідь (ск. Гіад). Занурює в обоє ополонки - в ополонок Годюки Неньки (с. Дракон) прісні води і в ополонок Вепрь (с. В. Ведмедиці) солені води – три вогні – трисьвічники – трьох чортів Вія Ґідь (ск. Гіад)). Це є рісчєне первісних нових вод сьвіту. Рісчєною водою, набраною ковшем (уява зв’язку з Біло – синьою Годюкою  (Молочний шлях Галактики) в три коновки – зв’язок з трьох головою Годюкою Ненькою (с. Дракон), зливають в суміші з буряковим розчином (зв’язок з Вій Ґідь червоним – зірка Альдебаран червона ск. Гіад) це дві криги, вирубані з ополонок. Рісчить Ґіккьо Контіно і ці дві нові зіркові істоти – (з чорного єїчко вилупилась зіркова істота Вепрь (с. В. Ведмедиці). З білого єїчко вилупилась зіркова істота Годюко Ненько (с. Дракон) – первісні прісні і солені води сьвіту). Рісчєна вода – гашена вода вогнем зірки Альдебаран скупчення Гіад в якому уявляємо зіркову істоту смерті – вічності Вій Ґідь – чорт – чєсть. Рісчєна вода є сьвєта вода. 

     «Сьвєто». «С» - сьвіт зірок скупчення Гіад сузір’я Тельця, «Ь» - Дажби (с. Оріон) син від Голла (с. Крук), «В» - Вій Ґідь зіркова істота смерті – вічності, «Є» - є, «Т» -того сьвіту зірок Дє-‘Ди, «О» - оновлення життя душі нєбізчіко.

     Землі срібної Закарпаття і землі чорного Вепря (с. В. Ведмедиці) – Вкроєни (Україна) – Годюко Ненько зіркова істота первісних прісних вод сьвіту (с. Дракон). Всесьвітня гармонія згоди свідомості має свої аналоги – прототипи у інших крім Вкроєнців народів сьвіту. Ladon –, чешської землі. Turisas – фінської землі, Skande - індійської землі, орфей лелек (пелазтів) острова Лага греків Тифон Сибіру, Таут (Тіамет по другій поемі Інума і Іліш) шумер, по Вавілону «коли вгорі» Тіамат.

     Словян Ладон хтоничний – зберігач золотих (молодиньких яблук, бо двоє золотих – двоє жовтих єїчка знесла Годюко Ненько (с. Дракон), одне жовте – Єрило Сонце, друге жовте – єїчко Свинки золотої Щетінки(с. Лев). А ще дво єїчок вона знесла. Чорне Голла, духу буття (с. Крук) і червоне Дажбабби (в с. Оріон зірка Альдебаран червоне). 

     Пифон – грецької землі – захисник дерева життя Вєлєд в саду Геспорід. Дракон іудеїв, Китайської землі. Змію Юша Слов’ян – в корнях дерева життя (Вєлєд). Змій Юша схожість має до Злогода (ск. Плеяд) дерева життя Вєлєд. 

     Лют, Ляд, Лед – слов’ян сонячних вайовничих до див’їх лудей зіркової істотної Віро – оповіді О’Ди Жиє.

     Зіркова істота Годюко – Ненько (с. Дракон) на небі північної півкулі розташована і охоплює північну кінцевість вісі екліптики. Біля полюса екліптики рухається по коло з повним циклом в 25770 років Північний полюс сьвіту. На 2017 рік Північний полюс сьвіту знаходиться біля зірки альфа Малої Ведмедиці по прецесії капки весіннього рівнодення. Око Годюки Неньки три зірки Етамін, Груміум, Растабан уособлює простір, безмежність, буття.

     Ніч 04/05.01 Вже не говіють, бо вилупились зіркові істоти. Тільки вночі воду осьвічують зіркою Альдебаран червоною ск. Гіад (Вій Ґідь) і осьвічоною водою зіркової істоти осьвічують тоді.

Ambrose Von Sievers: Выяснение основ (фрагменты)

     Стараюсь вычленить прямые параллели между самыми архаическими частями Ветхого Завета и сюжетами древне-скандинавской мифологии.

По перечислению всех яфетидов, у нас остается немало неидентифицированных персонажей из «Эдды». Они явно не яфетического происхождения, но причислены, например, к асам по политическим мотивам, тех или иных альянсов древности. Перечислим некоторых:

ХЁД (Höðr , т. е. «воитель») — якобы сын Одина и Фригг. Он слеп — то ли от рождения, то ли по болезни. В Gesta Danorum он появляется под именем Hotherus и его история несколько иная, чем в «Эдде», где всё представлено, как злоумышление Локи. Саксон Грамматик описывает историю иначе. Хотерус сватается к Нанне, дочери конунга Гевара. Одновременно с сим, Бальдр видел Нанну и влюбился в нее, и посватался за нее, опередив Хотеруса. Отец Нанны отказывает Хотерусу и тот убивает Бальдра стрелой. Я не согласен с предложенной этимологией имени Хёда. Мне очевидна древне-германская вокализация имени Хет (חֵת). Очевидно, что имеет место быть описание столкновений. Причем весьма архаического времени. На сие наводит размышление и имя девушки — Нанна. Этимология имени совершенно неясная. Многие изследователи связывают ее имя с шумерской «Царицей Неба» Инанной и фригийской богиней Наной. Думается и то и другое — верно. Очень вероятно, что фригийская богиня — осмысление шумерского персонажа. Хотя сама локализация не случайна во Фригии. Также контексте Хёда=Хета следует вспомнить титул хеттских цариц Таван-нанна. Нанна именуется «дочерью Непа», о коем ничего неизвестно. По Саксону Грамматику ее отца зовут Гевар, чье имя можно перевести как «дар». В скандинавской мифологии известна богиня Гевьон, коя, не исключено, есть переосмысленный Гевар. Интересно, что при сватовстве Бальдра Нанна ему отказывает, отмечая, что они имеют две разные природы. Похоже, что «эддическая» версия сильно изменена последующими сказителями.

ХЕРМОД, чье имя толкуется как «храбрый, дух воина», всегда выполняет роль посланника Одина. Но не является ли он Архангелом Михаилом или каким иным ангелом — т. е. вестником-служителем?

Черепанова О. А.: Древняя культура Северного Причерноморья и исторические корни славянского образа Бабы- Яг

 Черепанова О. А. Древняя культура Северного Причерноморья и исторические корни славянского образа Бабы- Яги // Северное Причерноморье : к глубинам славянской культуры (V Чтения памяти академика О. Н. Трубачева), Алупка, 25–30 сентября 2008 г. :  материалы междунар. конференции  / сост. : Г. А. Богатова, А.  К.  Шапошников.  –  Киев; М. : РАН; НАНУ, 2008. – С. 211-212. – https://www.academia.edu/33355265

Баба-яга – один из ярких образов русского фольклора. Уже всередине XIX века стало ясно, что этот образ имеет сложный характер ипринадлежит к центральным персонажам славянской мифологии. Мифологическая сущность персонажа, по мере накопления материала и егоосмысления, приобретала определенные очертания благодаря трудам А.Н. Афанасьева, А. А. Потебни, позднее В. Я. Проппа, К. Д. Лаушкина и др.

 Из всех многочисленных версий о происхождении и исходной сущности образа в докладе обосновывается та, которая была высказана А.Н. Афанасьевым и периодически обсуждалась позднее, а именно версия о связи образа бабы-яги со змеей, а именования "яга" с санскритским ahi «змей». По данным этимологический словарей, в том числе ЭССЯ под. ред.О. Н. Трубачева, связь санскр. ahi со славянскими «уж, угорь, язь» вполне обоснованна. Предположительно в этот ряд включается и элемент «яга».

Типологические характеристики «бабы-яги» дают достаточные основания, чтобы поместить этот образ в мифологическое поле «змеи/змея», что предполагает и ее связь с подземным миром, царством мертвых, смертью. Однако требуются дополнительные обоснования того, что элемент «яга» есть древнее именование змеи, возможно, исконное, замененное впоследствии в процессе табуирования рядом других, из которых общеупотребительным стало известное нам «змея» (возникшее по связи с земля).

В докладе приводятся непосредственно найденные автором и почерпнутые из специальной литературы обоснования семантизации элемента «яга» как названия змеи. Найден «заговор на кровь» в записи XVIII в., где змея в концовке заговора названа «яга бура»; зафиксировано на Севере (русские говоры Республики Коми, 1992 г.) употребление слова «агашка» как названия змеи (запись, к сожалению, не документирована); в украинском фольклоре зафиксированы легенды о том, как из маленькой пташки по прошествии определенного ряда лет и в результате ряда инкарнаций получается вредоносный змей о нескольких головах – «язя». Полагаю, что имена змей в заговорах, созвучные наименованиям «ага», «яга», могут быть косвенным доказательством семантизации «яга» как «змея»: царица змей нередкоименуется Агафьей, известны змея Грипина (Агриппина), инорогая змея Гарафена (Аграфена) и под.

 Есть основания полагать, что славянский образ полиморфно госущества, женщины-змеи, бабы-яги, несмотря на универсальность и территориальную широту мифологии змеи, сформировался в недрах ранней культуры Северного Причерноморья, где сходились культурные линии античности, индоиранской зоны, Востока и славян. В пользу этогоговорит ряд фактов. Начиная с первых веков н. э. в этих местах широко распространены амулеты-змеевики, на многих из которых изображенызмеи с женским лицом, иногда торсом. Это был именно женский оберег; использование этого амулета отмечалось даже в XVIII в. Скифской мифологии не чужд образ полиморфного существа с признаками змеи. Развернутые легенды о многоголовом змее "язе" представлены в фольклоре именно южной Руси, в украинском фольклоре (XIX в.). Образ бабы-яги наиболее ярко развернут у восточных славян. У южных и западных он затухает, там усиливается мифология василиска, также связанная с чудесным змеем. Южнославянское название персонажа, напоминающего бабу-ягу, «баба-рога», возможно, представляет иное табуированноеименование змеи – «рога», «рохля» (ср. присутствие в фольклоре рогатых змей; именование «инорокая змея Гарафена», русское «рохля» – «змея» и под.).

*Ártus, *dhētis, *yéwos - космический порядок индоевропейской мифопоэтики

 Вся индоевропейская мифопоэтика строится вокруг взаимосвязанных понятий космического порядка (*h₂ártus, позд.и.-е. *ártus), бытия и истины (*h₁sónts, позд.и.-е. *əsónts). По этой причине Ж. Одри даже характеризовал индоевропейскую мифологию как "религию истины". Однако архаическое понятие космического порядка для современного человека часто малопонятно. Следует, поэтому, объяснить его подробнее.

Космический порядок напрямую связан с порядком общественным. Французский индоевропеист Э. Бенвенист на основании анализа индоевропейских терминов, связанных с законом и правом пришёл к следующей концепции: у индоевропейцев «закон», «право» (*dhéh₁tis - от *dhéh- «устанавливать», закон как некие установленные, фиксированные нормы поведения - установленные не человеком, а богами) – это были особые нормы поведения, предписанные богами, которые должны воплощаться на земле, в мире людей как состояние «традиционности», «нормальности», «законности» (*yéws/yéwos - закон как «подчинение предписанным представлениям о нормальном», то есть некое реальное, а не идеальное состояние законности). Иными словами, человеческий, земной закон должен быть как бы воплощением или проявлением божественного, высшего закона.

(Ту же дихотомию, причём с сохранением одного их корней исследователь в классической римской оппозиции ius «человеческий закон» – fas «божественный закон».)

Тем не менее такая схема довольно гипотетична. В реальности все архаичные индоевропейские легальные термины так или иначе связаны со сферой обычаев и норм сакрального порядка. Надёжно, однако, мы можем утверждать тот факт, что право считалось индоевропейцами явлением не человеческой, а божественной природы – законы имеют вечный и божественный характер, и земные власти должны их всего лишь приводить к исполнению и гарантировать.

Понятие *ártus (от п.и.-е. h₂ár- "прилаживать", "устанавливать", ср. *dhéh₁tis - от *dhéh-) также связано с порядком и имеет обширные мифопоэтические коннотации: порядок (*ártus) и беззаконие, хаос (*n̥ártus) - две противоборствующие космические силы в космосе, однако сам космос существует согласно *ártus и является правильным и гармоничным - это выражается в космических закономерностях и циклах (смене дня и ночи, зимы и лета, рождения и смерти и т.д.),

Таким образом, упорядоченная устроенность человеческого общества и порядок космический неразрывно связаны и зависят друг от друга: нарушение традиционного уклада буквально сбивает космические циклы и закономерности, грозя бедствиями не только общественного, но и глобального масштаба (проявление чего, можно доказывать, мы и видим в современности). Жертвоприношения и ритуалы (< лат. ritus < и.-е. *h₂r̥tos), таким образом, выполняют двойную задачу: они призваны поддерживать *ártus и держать космос в гармонии, с другой - поддерживать санкционированное богами традиционное общественное устройство.

Индоевропейская мифопоэтика пронизана ощущением того, что законы, определяющие мироздание исполнены смыслом и нормативным, а не только чисто физическим значением. Примером этому может служить распространённая во многих ветвях традиции и несомненно восходящая ко времени индоевропейского единства гомология, связывающая то, что Небо расположено выше Земли с тем, что голова человека расположена выше чрева, чресел и т.д. - то есть мифопоэтически "высокое" расположено физически выше мифопоэтически "низкого".

Индоевропейское понятие истины, в отличие от современной версии такового, также обладает нормативным значением: *əsónts — это то, что должно быть, то, что есть поистине. М. Элиаде отмечал, что для древних истинно лишь то, что причастно сакральному (а в контексте индоевропейской мифопоэтики - именно сакральному космического порядку) - остальное же не обладает каким-либо реальным значением.

Одной из функций поэта в индоевропейской культуре как раз является раскрытие этой нормативной и наполненной смыслом стороны мироздания: по выражению отечественного лингвиста и индоевропеиста С. Ю. Бородая, "Рецитация истинного поэтического слова раскрывает истинное существо мира, но и само слово генетически связано с этим существом... поэтическая рецитация истины является раскрытием мира в его нормативном измерении. Источником этой рецитации выступает видение поэта". То есть инспирируемая божеством мифологическая поэзия - у индоевропейцев миф по содержанию всегда существует как поэма по форме - раскрывает мир в его нормативном и сакральном измерении.

Leo Cormack: Аватар / Саусырыко

Фильм «Аватар» (1) заработал на сегодняшний день $2,84 млрд. и является самым кассовым фильмом за всю историю кинематографа. Сколько зрителей увидело этот шедевр подсчитать невозможно, но, по-видимому, количество зрителей сопоставимо с полученным доходом.

Захватывающий сюжет, великолепный сценарий, визуальные эффекты и новые необычные образы, переносят нас в другой фантастический мир. И в этом мире, также как и у нас на Земле, самую высокую цену имеют Справедливость, Свобода, Мужество, Любовь, Честь и Дружба.

По словам автора фильма, режиссёра и сценариста Джеймса Кемерона (@James Cameron), в течении длительного времени он изучал мифологии и эпосы самых разных народов нашей планеты. Сюжет фильма основан на синтезе многих мифов и эпических повествований. В то же время, исследователи кавказской мифологии и эпоса о Нартах (прим.: у многих народов Кавказа бытует эпос о Нартах) обратили внимание на несколько значимых составляющих сюжета «Аватара», которые, по-сути, являются точно такими же, значимыми составляющими Нартского эпоса и кавказской мифологии. В особенности, сказанное справедливо в отношении черкесского варианта “Нартов” (прим.: не путайте черкесов и чеченцев, это два разных кавказских народа) и черкесской мифологии. Именно они содержат наибольшее количество сюжетообразующих компонентов, при чем точно в такой же взаимосвязи между самими этими составляющими, как и в фильме «Аватар».

Если предположить, что черкесская мифология и эпос послужили одним из самых главных оснований для сюжета фильма – это может показаться чрезмерно смелым предположением. Однако, оно базируется не на смутном интуитивном видении, а на сравнительном анализе 10-и сюжетообразующих компонентов в фильме «Аватар» и 10-и таких же компонентов в фольклоре, мифологии и эпосе черкесов.

При этом и связи, лежащие между самими компонентами, в рамках сюжета фильма аналогичны связям таковых же в черкесском фольклоре.

Итак, сравниваемых компонентов, более очевидных и понятных, по десять с каждой стороны. Условимся называть их мотивами, и выделим их сначала в сюжете фильма.