Сергій Чаплигін: Ернст Юнґер: морфологія духу в епоху техніки

XX століття породило багато ідеологій, але небагато фігур, здатних мислити епоху як форму. 

Ернст Юнґер був саме таким мислителем. 

Його книги - це не романи і не трактати у звичному сенсі. Це сейсмографи, що фіксують тремтіння ґрунту під ногами цивілізації. 

Світ у нього не хаотичний потік подій, а арена, на якій розгортаються архетипи. Не характери, а Gestalten - фігури, що втілюють спосіб Буття.

Він не аналізує свій час соціологічно. Він бачить його морфологічно: як зміну форм духу. І ця зміна проходить через чотири постаті (фігури) - Солдата, Робітника, Бунтаря та Анарха. 

Це не просто типи людей. Це етапи внутрішньої метаморфози людини в епоху, коли техніка стала новою титаномахією - боротьбою між гармонією форм і хаосом волі до влади.

Першою постає фігура Солдата фронту - народжена з досвіду Першої світової війни і зафіксована в книзі «In Stahlgewittern». 

Це вже не лицар і не герой епосу. Це свідок руйнування класичної війни. Машини, артилерія, газ - техніка витісняє індивідуальну доблесть.

І все ж у цьому механізованому пеклі Юнґер бачить не лише жах, а й трансмутацію. Солдат втрачає індивідуальність, але здобуває тип. Він стає частиною великого анонімного тіла. Його героїзм - без імені. Його подвиг - у поставі.

Це «героїчний реалізм»: прийняття долі без ілюзій. Війна стає алхімією, де страждання очищує, а поразка готує нову форму сили. У цій фігурі вже звучить ніцшеанський мотив подолання «останньої людини» - буржуа, що живе комфортом і прибутком.

Але Солдат ще пасивний перед технікою. Він витримує її удар. 

Наступна фігура піде далі - і прийме її.

Ambrose Von Sievers: Возвращение к вопросам (учение христианства о демонах)

Известен текст Ветхого Завета: «В то время были на земле исполины, особенно же с того времени, как сыны Божии стали входить к дочерям человеческим, и они стали рождать им: это сильные, издревле славные люди» (Быт.6:4). Сия краткая запись мало объясняет, хотя здесь использованы точные характеристики nephilim и gibborim. Сии слова из архаического лексикона, переосмыслено вошедшие в иврит. Их гигантизм — лишь внешняя особенность, столь хорошо запомнившаяся человечеству, что отражено даже в эллинской мифологии. Антиохийская школа, развивая свою ангелологию, стала отрицать саму возможность соития ангелов и женщин и рождения неких уродцев. Однако, вся древнехристианская литература стоит на ином мнении, кое отражено не только собственно в иудаизме, но таких апокрифах как Книга Еноха и Книга Юбилеев.

Данный вопрос, на наш взгляд, не достоин дискуссии, т. к. всё предельно понятно. Иное дело прояснение положения, что же стало с сими уродцами-гигантами при Потопе. Определенное разсуждения обнаруживается у блаж.Лактанция в «О Божественных установлениях» (кн.2 ), где читаем:

Ярослав Гнатюк: Світовий дух і концептуальний персонаж: два суб’єкти історії філософії як філософської логіки

У статті аналізуються джерела активності та розвитку історії філософії. Головна увага звертається на Світовий дух – суб’єкт історії філософії як логіки поняття та концептуальний персонаж – суб’єкт історії філософії як логіки смислу. Обґрунтовується діалектичний зв'язок між Світовим духом як абсолютним чи універсальним суб’єктом та концептуальним персонажем як індивідуальним суб’єктом. 
  Ключові слова: історія філософії, філософська логіка, принцип єдності історичного і логічного, Світовий дух, поняття, концептуальний персонаж, концепт. 

  Ефективні суспільства, такі як Велика Британія і США, Велика Британія – лідер світового розвитку в ХІХ ст., про що зазначається у передмові до першого тому «Капіталу» К. Маркса, та США – лідер світового розвитку в ХХ ст. і на початку ХХІ ст., про що йдеться у «Великій шахівниці» З. Бжезінського, розвивають логіку наукового пізнання і методологію науки, філософію мови, свідомості та логіки, формують методологічну свідомість академічних спільнот. Неефективні ж суспільства, аутсайдери світового розвитку, більшу увагу приділяють не логіці, а історії, причому не методології чи теорії історії, а емпіричним історичним дослідженням. Саме цим, значною мірою, й пояснюється їхнє відставання в темпах розвитку, в тому числі й у науково-технічній сфері. Шлях же до суперефективних суспільств полягає насамперед у врахуванні як історичного, так і логічного, у поєднанні історичного і логічного в одному систематичному принципі – принципі єдності історичного і логічного, який постає дороговказом на цьому складному і тернистому шляху.
  Зазвичай при метафізичному підході історичне і логічне розрізняють та протиставляють або як процесуальне і структурне, у відомій опозиції історичний процес – логічна структура, або як горизонтальне і вертикальне, у поширеній опозиції історичний час – логічне випливання, де в рамках історичного часу хронологічна послідовність представлена горизонтальною лінією, а в рамках логічного випливання структура міркування – вертикальною лінією. Відповідно до цього уявлення дедукція – це вертикальний рух вниз, а індукція – вертикальний рух вгору. Однак при діалектичному підході історичне і логічне не протиставляються, а співвідносяться та поєднуються. Таке поєднання здійснюється у контексті парадигм філософської логіки.

Дух в Вавилоне и Греции

В вавилонской мифологии человек был создан из глины, замешанной на крови убитого бога-предателя Кингу, и поэтому содержал в себе божественный элемент, который назывался eṭemmū («дух, призрак») и, видимо, стоит в этимологическом родстве с кит. «тянь», шумерским «дингир», тюркским «тенгри» – «божество, дух первопредка». Эта часть человека продолжала существовать после его смерти в подземном мире как тень, проводя там время уныло и безрадостно.

У греков это - thumos, thymos «тхюмос», дух-призрак, тень умершего человека (в «Одиссее» – носитель воли, страстей и чаяний человека; аффективно-волевая часть духа, его осознание есть «мужество»; находится в груди, либо наполняет легкие (frenes), либо сердце (kardi); после смерти уничтожается – «рассеивается», ср. с др.-рус. «дым»; но в одном месте «Илиады» Нестор произносит: «Дух (тюмос) сокрушенный его погрузился в обитель Аида» (VII, 131)). Также, как и в вавилонской мифологии, в греческой мифологии человек был создан из крови / пепла титанов, замешанной на глине. Поэтому человеку присуще богоборчество, к которому его побуждает тхюмос титанов, но добродетелью считается держать его «в узде», используя только для мужественных поступков.

(с) Олег Гуцуляк

Митрополит Питирим (Нечаев): Тело, душа и совесть (Учение о человеке в христианской традиции и современность)

Социальная психология, другие общественные науки ищут сегодня правильные критерии, которые адекватно отражали бы всю сложность человеческой природы, в том числе ее метафизическую глубину, ее духовное измерение.
Недостаточность исходных положений современной философской антропологии, например биологической антропологии (А. Гелен, Г. Плеснер и другие), признается самими философами: «В известном смысле можно сказать, что здесь прорублена лишь одна просека в лесу сущностных черт и свойств человеческого существа. И хотя даются определенные образы человека, все они односторонние, а потому являются искаженными картинами, и ни разу дело не доходит до всеохватывающего определения человека».
Кризис современной антропологии можно считать наследием прошлого столетия. В первой его половине господствовала так называемая «эмпирическая психология», которую точнее было бы назвать «психологией без души». Душа как понятие сугубо метафизическое отметалась, что называется, с порога. В результате явления душевной жизни теряли свое единство и глубину, лишались разума и смысла, рассматривались как бессвязный набор отдельных психических элементов — представлений, ощущений и т. п. Эта «ассоциативная» или «атомистическая» психология была развенчана во второй половине XIX века работами выдающихся психологов У. Джемса, А. Бине, А. Бергсона и других.
Развитие новейшей психологии во многом обусловлено замечательным открытием австрийского философа Ф. Брентано, который развил идею «интенциональности» (смысловой направленности) душевной жизни на предметный мир.