Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.