Володимир Єшкілєв: Світ змінився. Тепер він - імперіалістичний світо Гіпермодерну

Подивився третій «Аватар». Потішився тому, як Кемерон наклав біблійну історію про Авраама, що приносить в жертву сина, на культ Богині Ейви, отримав естетичне задоволення від ретельно створеного світу Пандори та засумував від того, що сценарій грандіозної франшизи й далі обертається навколо ідеологем та фетишів світу, якого вже не існує.

І справа не в тому, що творці фільму не помітили революції дронів й навіть не в тому, що історія про повстання екологів вже покладено у ту ж скриню, де лежать історії про повстання луддитів та повстання хіпі. Нам все важче повірити у перемогу лучників, кальмарів і китів над силою високих технологій, над армадою механічних засобів знищення. Навіть якщо на боці завзятих лучників з героїчними кальмарами сама Богиня.

Те, що працювало у 80-их, коли у третій частині «Рембо» бородаті вершники в лобовій атаці здобували перемогу над 50-тонними танками, у 20-их іншого століття,у третій частині іншої й більш амбіційної казки, викликає либонь відчуття незручності за авторів сценарію. Тим більше, що зброя захисників природи Пандори та сама, що й у героя Сильвестра Сталлоне – кустарно примантачений до середньовічної стріли заряд РПГ.

Так і кортить між жуванням попкорну бурмотіти на Кемеронову адресу щось на штиб: «Джеймсе, попустися, світ змінився». І змінився не вчора і не позавчора, як зручно вважати тим, хто останні двадцять років жив інерцією Постмодерну, грався цитатами та перебував у впевненості, що реальність підкоряється ідеологічним конструкціям, намальованим у «Лексусі та оливковому дереві» одного з Пулітцерівських лавреатів.

Чомусь усім подобається, коли пишуть: «Трамп зруйнував старий світ, ми живемо в новій реальності». Але ж це брехня. Трамп нічого не змінював. Трамп сів у президентське крісло вже в новому світі, який не чинив, не чинить й, насправді, не збирається чинити системного спротиву його естрадно-монархічним маніфестаціям, бо цей любитель імперіалістичних угод органічний імперіалістичному світові Гіпермодерну.

Ми живемо не в тому світі, де екологи з ідеалістами та рожевими поні руйнують тричі кляті імперії. Ми живемо у світі, де тричі кляті імперії ділять планету не згірше від тих просто клятих імперій, які панували на початку 20-го століття. І живемо ми в імперіалістичній реальності ще з 90-их років. Запитайте в уйгурів, чеченців, курдів, албанців або ж в молдаван.

На глобальному культурному полі також триває битва за сектори. Головні центри культурного імперіалізму вже не роблять ставку на мову і релігію, які припинили бути головними маркерами ідентичності. Тепер на перший план висуваються імперіалістичні «технології Великого Стилю» і «технології культурного комфорту».

Перша з цих технологій змішує в одному коктейлі ностальгію за старими імперіями, які продукували суверенні варіанти Великого Стилю та бажання молоді підкріпити «нові ідентичності» свіжою потужною міфологією. 

Друга наголошує на тому, що культура, серед іншого, є простором особистого комфорту й лише могутня владна система (імперія) здатна такий комфорт забезпечити.

Й між цими двома темними доктринами немає простору для веселкових криївок ідеалістів. Їм залишається хіба що відлетіти на Пандору, де добра Богиня Ейва захищає своїх дітей від поганців, котрі наклали свої жадібні лапи на те, що спочивало в землі споконвіку.

Володимир Єшкілєв: Чинник часу

Ми недооцінюємо час. Ми звикли до його незмінності, ми не уявляємо собі іншого. Культурологи розповідають нам, що відчуття часу – плинне й непевне, що, на відміну від самого часу, воно далеке від вселенської непорушності. Що люди із безлічі країн у різні епохи відчували час по-різному. Але це знання дуже абстрактне, воно для нас десь на десятому плані за актуальністю, воно майже не торкається нашої уяви.

Однак саме відчуття часу формує культури і цивілізації. 

Радісно-цвинтарне відчуття часу мешканців Кемі назавжди застигло у пірамідах Саккари і Гізи. Буддійські ступи запечатали запетльований час дхарми, а готичні собори – “вертикальне” переживання пророкованого виповнення часів. Навіть “хрущоби” є свідками певної темпоральної культури. Свідками очікувань тих “гвинтиків” радянського ресентименту, які на своїх крихітних кухоньках читали матеріали партійних з’їздів і “Туманність Андромеди” Івана Єфремова, їли котлети, пили горілку, спішили жити та марили райським комуністичним безчассям.

Але, напевно, ніколи ще, рахуючи від кроманьйонців і до наших днів, сусідні покоління так не відрізнялися за відчуттям часу. І ніколи ще ця різниця не була такою “культурно намацальною”, як нині.

Буває, наживо чи в онлайні говорю про дискурс Гіпермодерну. І коли шановна аудиторія просить ескізно, без широкої культурологічної експозиції пояснити його відмінність від Постмодерну, я починаю з відчуття часу. Тут між “модерном на П” і “модерном на Г” – прірва.

Постмодерн розглядав (на наших землях – досі розглядає) час як тяглість компетентного переживання. У цьому дискурсі час стає універсальною цінністю за допомогою складної рефлексії на історію культури. 

Для Постмодерну є принципова різниця між часом освіченої людини і часом профана. Час освіченої людини мислився як продовження певної традиції компетентності, як верхівка цілої піраміди втраченого і віднайденого часу мислителів, митців, експертів та збирачів знань від найдавніших часів до наших днів. Передбачалося, що цінність проживання часу всіх цивілізованих людей має підлягати ієрархічному поділу за ознаками “якості” і “кваліфікації”. Найціннішим (і найдорожчим у валютному вимірі) мав стати час креативної, викладацької та управлінської еліт, компетентність яких зросла на тому типі освіти, взірцями і моделями для якої є системи британських привілейованих коледжів та американських університетів другої половини минулого століття.