Олексій Білязе: Основи правого анархізму, або Проти дегуманізації

Дегуманізація — це не просто абстрактна загроза, а процес, що поступово позбавляє людину її сутності, свободи та гідності.

У правій філософії дегуманізація виникає від надмірного втручання держави, яке відриває від культурних коренів, а також руйнує моральний фундамент суспільства: людина перестає бути суб’єктом власного життя та стає інструментом державної ідеології.

У сучасному світі, де держави намагаються контролювати всі аспекти життя громадян, а традиційні цінності піддаються атакам нових ідеологій, дегуманізація стає реальною небезпекою.

Цей процес проходить кілька етапів, які поступово призводять до руйнування особистості та суспільства.

Процес дегуманізації у правій філософії має наступну схему:

Надмірне втручання держави →

Знищення зав’язків в суспільстві →

Відчуження від себе та коренів →

Насильство →

Знищення суспільства

Дегуманізація починається з надмірного втручання держави у приватне життя. Фрідріх Гаєк у своїй книзі «Шлях до рабства» застерігав, що втручання держави у приватне життя підриває основи свободи. Держава, яка контролює кожен аспект життя, позбавляє людину її права на особистий вибір, перетворюючи її на інструмент у великій машині.

Це співпадає з фундаментальною ідеєю Джона Локка в «Двох трактатах про правління», де він підкреслював, що індивідуальні права і свободи є основою здорового суспільства. Надмірне втручання держави підриває саму сутність людської гідності, коли людина перестає бути самовідповідальною за своє життя і стає залежною від зовнішніх сил.

Лион Левинсон: Грядет надгосударственное самоопределение общин!

* Граждане создают стихийные отряды самообороны.

* Резервисты при всеобщем одобрении требуют (и добиваются), чтобы армия предоставила им оружие для самостоятельного применения вне(!) армии.

* Рабочее объединение отказывается выполнять работы по обязательствам государства и выдвигают собственные политические(!) международные(!) требования в обход государственных(!).

И это лишь самые яркие примеры последних дней.

 Некоторые сдуваются (как профсоюз электрокомпании), некоторые тему самоорганизации развивают. Но тенденция есть и множится. Подобных моментов активной самоорганизации В ОБХОД ГОСИНСТИТУТОВ - тьма. Во всех областях. И их количество быстро растёт. Благо интернет и новые технологии предоставляют все возможности для независимой самоорганизации. 

Продолжать с примерами? 

Или хватит, чтобы понять, что система сломалась?

Люди:

1. Не доверяют способности системы обеспечить им безопасность, да и вообще самой способности системы удовлетворительно функционировать

2. Не доверяют своей способности в рамках системы влиять на систему через демократию - выборы и тп

Как итог - люди берут в руки не только взаимопомощь, закон и безопасность, но даже решения по международной политике. 

Что это? Это не просто недоверие к полиции и тп.

Это - Мама Анархия. 

Но не анархия ультролевых фриков, не анархия вольницы Махно и не анархия индивидуалов-бомбистов Бакунина. 

Это Анархия князя Кропоткина - выражение народной воли через независимую самооборону, власть профобъединений, торговых ганзейских союзов, магдебургского права (независимых городов) и народных дружин. 

Иными словами - надгосударственное самоопределение общин. Образованных по самым различным признакам - от профессиональных до религиозных, от политических до территориальных.

Нетрудно заметить, что мир к этой организованной анархии (во многом на радость либертианцев), то ли назад во времена Ганзейского союза, новгородского вече и афинской архэ, то ли куда-то вперёд - к этой общинной анархии мир сейчас и идёт. 

И евреи, как обычно, распушив хвост - впереди планеты всей. 

___________________

Мой совет - к какой бы общине вы не принадлежали - укрепляйте связи внутри. Совершенно нет общины? Укрепляйте клановые связи - семья, родственники, друзья, соседи, коллеги. 

Не надейтесь особо опереться на надклановую госсистему. Она ржавеет всё больше и больше. Во всём мире.

Михаэль Дофман: ЗОМИЯ – страна анархии

Названия Зомии нет на официальных картах. Тем не менее, это огромная область в Юго-Восточной Азии с населением около 100 миллионов человек, которая в течение двух тысячелетий вела борьбу против порабощения государственной властью – любой. Эта страна называется Зомия. Она раскинулась на нагорьях Юго-Востока Азии, включая в себя части Лаоса, Камбоджи, Таиланда, провинции Шан в Маямаре (Бирме), и через нагорья четырёх юго-западных провинций Китая простирается на запад через Тибет и северо-восточную Индию вплоть до нагорий Афганистана. В Зомии царит совершенно невообразимое этническое и лингвистическое разнообразие. Там живут разные народы, имён которых большинство из нас никогда не слышало – ахра, карен, лаху, мьен, уа, хмонг. 

Название Зомия ввёл голландский исследователь Виллем ван Шендель, и оно происходит от слова «зома», которым в некоторых языках региона называют горцев.

Зигзаг на трассе прогресса

Историю в школах по старинке изображают как гоночную трассу: от первобытнообщинного строя к нашим временам идёт четкая линия прогресса. Бег наперегонки от общины к государству, и затем к империям и наднациональным союзам. Если люди не имеют признаков государства, не имеют иерархии, постоянного жилища и поля, если практикуют переложное земледелие, да ещё и не имеют ни письменности, ни какой-то из признанных религий, то их принято считать примитивными. Словно так они и живут «первобытно», не меняясь тысячелетиями, не имея своей истории. Однако ничего первобытного в этих людях нет. Они – наши современники. У них за плечами те же тысячелетия исторического развития, только развитие это шло иначе, чем у нас. Когда-то мир потрясла знаковая книга «Ориентализм» Эдварда Саида, показавшая, насколько искажённо видит ориенталистика народы Ближнего Востока. На «первобытные» народы мы смотрим пока под тем же углом, под которым на них смотрели европейские колонизаторы, которые по нынешним меркам сами были изрядными дикарями.

Другой взгляд предлагает антрополог из Йельского университета Джеймс Скотт. В своей замечательной книге «Искусство не быть управляемым: Анархистская история нагорий Юго-Восточной Азии» он предлагает по-новому взглянуть на людей и историю огромного региона, от центрального плато во Вьетнаме до северо-восточных нагорий Индии. Основной смысл истории Зомии, по Скотту, в том, что её жители сознательно выбрали свой, «примитивный», образ жизни, сопротивляясь всяческим попыткам государства ассимилировать и втянуть их в свои дела. Скотт определяет государства не через территорию (чёткие государственные границы стали проводиться лишь на исходе XIX века), а, прежде всего, через человеческие ресурсы, необходимые для осуществления проектов государства – воинские повинности, налоги, поборы, барщина, войны, эпидемии, рабовладение.

«Причина, почему люди не становятся цивилизованными, почему некоторые не «развиваются», лежит не в отсутствии способностей, не в отсталости, — пишет Скотт, — но может быть следствием исторического развития их стремления уклониться от того, что они расценивают как неудобства от государственной власти над ними».

Étienne Roda-Gil: La Makhnovtchina

Слова французької пісні «La Makhnovtchina» на мелодію української народної пісні «Розпрягайте, хлопці, коней» були написані у 1960-их роках Етьєном Рода-Жілем – поетом і письменником, автором пісень й одним із співавторів опери про Велику французьку революцію «Ça ira», близьким до анархо-синдикалістів. Він народився 1941 року в родині республіканських активістів родом із Каталонії, які емігрували до Франції після остаточної перемоги ультраправого режимуФрансіско Франко.

La Makhnovtchina

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Tes drapeaux sont noirs dans le vent
Ils sont noirs de notre peine
Ils sont rouges de notre sang

Par les monts et par les plaines
Dans la neige et dans le vent
À travers toute l’Ukraine
Se levaient nos partisans.

Au Printemps les traités de Lénine
Ont livré l’Ukraine aux Allemands
A l’automne la Makhnovtchina
Les avait jeté au vent

L’armée blanche de Denikine
Est entrée en Ukraine en chantant
Mais bientôt la Makhnovtchina
L’a dispersée dans le vent.

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui combattait en Ukraine
Contre les rouges et les blancs

Makhnovtchina, Makhnovtchina
Armée noire de nos partisans
Qui voulait chasser d’Ukraine
À jamais tous les tyrans.

Щодо мелодії самої пісні та знайомства Етьєна Рода-Жіля з нею, на жаль, не збереглося жодних згадок. Ми можемо лише висунути гіпотези, з огляду на біографію та політичні погляди самого Етьєна і його батьків: чи то знайомство з піснею відбулося вже у Франції через контакти з анархістами-махновцями, емігрантами з України та їх нащадками, чи ще на фронтах Громадянської війни в Іспанії — для прикладу, у 1938 році у кривавих боях на Каталонському (Арагонському) фронті брала участь піхотна добровольча Українська рота інтербригад імені Тараса Шевченка, що складалася з українців і білорусів, громадян Другої Речі Посполитої. Сам підрозділ входив до складу XIII польської інтернаціональної бригади імені Ярослава Домбровського як 4-а рота батальйону імені Хосе Палафокса (2 польські, 1 іспанська, 1 українська і 1 єврейська роти).

За однією з версій, автором слів був Іван Негребицький, вчитель й учасник Махновського руху з Полтавщини. Наприклад, краєзнавець Віктор Яланський у книзі «Нестор і Галина, розповідають фотокартки», виданій у 1999 році, наводить розповідь дружини Нестора Махна Галини Кузьменко про Івана Негребицького.

Махновщина

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Гей, степами й долинами,
Крізь сніги та буревій,
Ген, по рідній Україні
Партизани йшли у бій.

Як весна прийшла і Ленін
Україну німцям здав,
Восени Махно наш батько
Ворогів та й розігнав.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір – наші кривди,
Кров червона на полях.

Йшов Денікін на Вкраїну,
Було чути спів панів.
Налетіла Махновщина
Та й побила між степів.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Проти білих і червоних
В бій іде наш партизан.

Махновщина, Махновщина,
Чорна армія селян.
Буде гнаний з України
Кожен пан, цар чи тиран.

Махновщина, Махновщина,
Вітер грає в прапорах:
Чорний колір — наші кривди,
Кров червона на полях.

Андрій Іллєнко: Сучасна Україна — політичний спадкоємець Речі Посполитої

Сучасна Україна — політичний спадкоємець Речі Посполитої. Не сучасна Польща, а саме Україна.

Все те саме — слабкий виборний король, засилля магнатерії (олігархів), сильна шляхта (місцеві еліти, впливові блогери та лідери думок, середній бізнес, амбітні політики), високий рівень громадянських свобод, постійні проблеми на східному кордоні.

Навіть де-факто існує «ліберум вето» — можливість одним депутатом заблокувати рішення Сейму. У нас одного депутата може буде і малувато, але десяток активних депутатів і кілька тисяч людей під Радою заблокують якщо не все, то майже все.

І головна об’єднуюча ідея — свобода! Українець любить свободу понад усе.

Сподіваюсь, ми також вивчимо темну сторону досвіду Речі Посполитої. Не повторимо її фатальних помилок. Треба еволюціонувати.

Дмитрий Межуев: Две анархии

Исторически анархизм — инверсия либерализма, суть буржуазная идеология, что очевидно по современному неолиберализму и его утопиям, носящим либертарный характер.

Однако, раб, прол тоже не способен помыслить свободу иначе, как анархию, ни бога, ни начальства, ни закона, прол расслабляется. Кстати, реальный индустриальный пролетариат необычайно раскрепощён, вплоть до потрахатся или покурить драпу на работе, или постебатся над президентом или патриархом в небесах. В этом выражен рабский принцип немедленного удовлетворения, что имеет два важных последствия: во-первых, пролы — маги, во-вторых, пролетариат не может принять отсроченное удовлетворение революции и утопии.

Таким образом, можно говорить о двух анархизмах: буржуазном и пролетарском.

Буржуазный анархизм мужественен, это — герой одиночка, герой-богоборец, это — господин, то есть буржуа. Господа, в отличии от рабов, способны к систематическому насилию, что и выливается в террор, революции, войны буржуазных анархистов. Насилие присущее буржуазному анархизму господ – это откровенное насилие террора, революции, войны.

Пролетарскому анархизму рабов то же свойственны специфические формы насилия – это насилие эмансипации, подобное, например, тоталитарному дзену. Как в низких, так и высоких своих формах насилие рабов – спонтанные вспышки. Пролетарский анархизм женственен, рабы не способны к систематическому насилию, требуют немедленного удовлетворения, что выливается в городские карнавалы вроде мая 68-го или, например, оранжевой революции. Рабам нужен господин, фигура кумира — вождя, душевное отношение к которому амбивалентно, любовь легко сменяет ненависть. Видимо, это и произошло с Муаммаром Каддафи.

Дмитрий Зелёный («Бриколаж-Киев»): Национал-анархизм как антиколониализм, антикапитализм и антимодернизм

(фрагмент статьи Д. Зелёного «Новые Левые, Новые Правые и Новые  Анархисты»)

Национал-анархизм шире левого национализма, поскольку кроме  антиколониализма и антикапитализма содержит антимодернизм,  олицетворённый в первом слове словосочетания — «национал». Учитывая это,  его можно считать радикально-консервативным направлением социальной  мысли, хотя правда заключается в том, что как любой другой отрезок Третьей  Позиции, национальный анархизм не воспринимается ни «настоящими» левыми,  ни «настоящими» правыми. Для левых национал-анархисты — лишь одно из  проявлений мизантропической ультраправой идеологии, в то время как для  собственно ультраправых — левацкой, антифашистской. Как ни парадоксально,  но и те и другие правы, ведь белым национал-анархистам (представители  других рас в подобных инициативах ни разу не замечены) не присущи  космополитизм и игнорирование национального вопроса, как и  немотивированная ксенофобия и расизм. Они не признают классических  проявлений левой идеологии, по крайней мере без серьёзных  методологических замечаний и критики на этнической почве. Не признают они и  классических проявлений правой идеологии, без тех самых оговорок, но уже на  принципах социальной, классовой критики, того же консерватизма и принципов  кастовой иерархичности. Идеологические ориентиры национал-анархического  сообщества выходят за рамки узконаправленных интеллектуальных тенденций  и сочетают в себе как представителей левого национализма (даже на  государственнической основе), так и «новых правых» мыслителей, чей вклад  нельзя недооценивать. Первые опираются на антиколониализм и  антикапитализм, вторые — на антимодернизм. Их органическое сочетание даёт  основание говорить о появлении последней революционной доктрины начала  XXI века, а именно — национал-анархизма. В отличие от левого национализма и  «новых правых», национал-анархизм сначала общественная тенденция и  латентные ожидания масс, а потом уже критически осмысленное бытие вокруг  нас.

Салман Север: Анархо-Ислам

Умы всё большей части несогласной молодёжи на Западе — от США до Швеции — захватывают теоретики исламского анархизма, т.н. «анархо-ислама». И тут Ислам постепенно сливается с очередной парадигмой протеста против современного мира. Остаётся только дивиться тому, как легко анти-эпоха (читай, идеологии сопротивления) любого окраса смыкается с буйной энергетикой Ислама. Мы уже знаем об исламофашизме, исламокоммунизме, «традиционной школе», исламских музыкальных субкультурах и исламо-экологизме. Теперь пришло время систематизировать информацию об анархо-исламе, тем паче случаи обращения в Ислам молодых анархистов участились.

Если с анархо-синдикалистом генералом Муаммаром Каддафи, философом-постмодернистом и безбашенным суфием Хаким Беем мы уже знакомы, равно как с явлением таквакор панк-анархиста Мухаммада Майкла Найта, то о других деятелях анархо-ислама предстоит поговорить впервые.

Наиболее известный сегодня теоретик исламского анархизма — блоггер, писатель и журналист Джулиан Хоар. Этот британец родился в 1963 г., в неполные 17 лет женился, сменил фамилию на Андерсон и очень рано влился в анархистское движение (под влиянием культовой анархо-панк группы «Crass»). К середине 1980-х он дистанцировался от анти-религиозности панк-культуры, сосредоточился на научных исследованиях в части теологии, увлёкся чтением Бакунина, а в 1991-м стал мусульманином под именем Йунус Йакуб Ислам. С этого времени он превратился в мозговой центр анархо-ислама, регулярно вёл колонки в различных печатных и сетевых СМИ, запустил первый анархо-мусульманский сайт «Muslim Anarchist Charter». Здесь же в 2004-м был опубликован знаменитый «Устав Мусульманского Анархиста», в котором Ислам предлагался как теоцентричная оппозиция безбожному классовому насилию.

Д. Зелений: Нові ліві, нові праві і нові анархісти

Сучасний лівий націоналізм спирається на двох незагарпунених буржуазною пропагандою „китів”, а саме: антиколоніалізм („повернення ідентичності”) та антикапіталізм („актуалізована соціальна ідея”) Антиколоніалізм полягає у відродженні справжнього, неспотвореного імперською магією етнічного „Я” суб’єкта, колектива, народу, нації. Сьогодні його прихильники активні у Західній Європі, Південній Америці і трохи в Африці.

Антиколоніальні „рухи за визволення” діляться на дві досить умовні частини: правоспрямовані, тобто на тих, хто апелює до історичної пам’яті і народних архетипів і лівоспрямовані, головною мотивацією котрих виступає класова ідентичність, котра у свою чергу нерозривно пов’язана із національною. Таким чином, якщо перших умовно можна назвати „націонал — соціалістами”, то других, відповідно — „соціал — націоналістами”. Нас, природно, цікавлять останні, позаяк реакційно налаштовані земляки — реваншисти нам не друзі, хоча, правду кажучи — і не вороги. В кожному разі "рідний реакціонер завжди приємніший іноземного революціонера". Лівий націоналізм грунтується на очищеному від ортодоксальної маячні марксизмі, в той час як з’являються замішані на анархізмі, представниками котрої в Україні є група „Бриколаж”, я, і інші невідомі адепти новітньої Н-А доктрини. Про це дещо пізніше, а зараз поговоримо про тих, кого можна назвати лівими націоналістами і чи може лівий бути націоналістом взагалі. Почнемо з кінця — так насправді, лівий (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) і постійна апеляція до інтернаціонаціоналізму, наскільки органічно вони співвідносяться з патріотизмом? Так, саме із патріотизмом, оскільки англомовна калька слова „націоналізм” в перекладі з тієї ж англійської означає „патріотизм”, тобто „любов до Батьківщини” (не плутати з ксенофобією і шовінізмом). Спобуємо, як справжні євреї, поставити зустрічне питання — а чому, власне кажучи, я український (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) не можу любити свою Батьківщину, своїх батьків, свої сім’ю без шанса бути звинуваченим у надмірній „традиційності”, ніби-то не притаманній для справжніх лівих? Хто, як не я і хто замість мене любитиме вищеназване і чому вони? Відповідь проста як уміння їздити на велосипеді — раз навчився і вже не розучишся — раз осягнув і більше не помилишся — немає жодних підстав віддавати ці, зрештою природні і сакральні почуття різним консерваторам від політики, мракобісам, реваншистам, окупантам і імперіалістам. Причому не лише чужоземним, але і своїм теж. Українські ксенофоби (а я переконаний, що попередній жарт про реакціонера-революціонера справжні революціонери зрозуміли) і вітчизняні реакціонери не кращі за російських, польських, румунських, які там ще ходили стежками нашої історії. Різниця між ними лише у тому, що український реакціонер (окупант-реваншист-імперіаліст) поняття потенційне, в той час як будь-який чужоземний — онтологічне. Словосполучення „лівий націоналізм” складається із двох слів. В українській мові це означувальний прикметник і наступний за ним іменник. Насправді жодне із них не визначає, але органічно доповнює інше, недоречне і беззмістовне без слова-супутника.

В нашій семантиці „лівий” — це антикапіталістично налаштований і класово свідомий революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер. В тій же семантиці „націоналіст” — це антиколоніально налаштований той самий, але вже національно орієнтований революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер.