Василь Тулай: Рашизм – продукт, який створений усім російським населенням

 Роман Василя ТУЛАЯ «Пластилін імперії», завершений напередодні повномасштабного вторгнення, сьогодні звучить із моторошною пророчою силою. Те, що ще вчора могло здаватися художнім осмисленням природи російського імперіалізму, нині стало кривавою реальністю. В. Тулай у своєму романі «Пластилін імперії» препарує анатомію російського рашизму – від кремлівських кабінетів до суспільного дна, від імперських міфів до людської безвольності, з якої виростає покора злу. Його головний герой Прохор Лєвадов – не фанатичний імперець, а людина, яка розпізнала фальш системи, проте так і не знайшла в собі сили їй протистояти. Саме в цій драмі особистої відповідальності письменник оголює одну з найстрашніших властивостей тоталітаризму: він не лише ламає людину, а й робить її співучасником злочину. Імперія, на переконання автора, ліпить своїх підданих із пластиліну байдужості, страху та культу «вєлічія». І поки одні ліплять, інші дозволяють себе ліпити… Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, ця книжка звучить не лише як діагноз імперії, а й як застереження світові про небезпеку байдужості, безвідповідальності та культу «вєлічія».

– Пане Василю, у Вашій книжці «Пластилін імперії» головний персонаж Прохор Лєвадов – колишній злочинець, який опиняється в монастирській богадільні, а згодом добровільно вирушає на війну проти України, хоча розуміє її загарбницьку суть. Чому Ви зробили головним героєм не переконаного імперця, а людину, яка бачить брехню, проте все ж стає частиною злочинної системи?

– Роман «Пластилін імперії» завершено якраз в переддень повномасштабної війни 2022 року. Ми часто запитуємо себе, що стало головним чинником, подразником для нападу на Україну? Маразматик Путін? Шовіністичне суспільство, бажання російських можновладців відновити імперію? Почасти так і є: всі ці причини стали складовими початку війни, але найвагоміша ознака, як на мене, це здатність московитів сліпо вірити у свою богообраність, «вєлічіє», яке дає право на зневагу і ворожість до решти світу. Насправді, так звана «богообраність» є порожнім звуком, вигадкою, яку російські шовіністи придумали для себе, щоб приховати свою нікчемність і абсолютну бездуховність… Назвати народ, який ледь не стовідсотково підтримав війну проти українського «братнього» народу, боголюбивим – це нонсенс, який шовіністи вирішили пришити на свої прапори… І ось такий собі Прохор Лєвадов з кримінальним, злодійським минулим, сирота, для якого Росія – це країна, де можна красти, алкашити, знову красти і вкотре сісти за грати, стає головним героєм роману. Сьогодні він уже не злодій, і навіть не алкаш, після трагічної втрати дружини від самотності тікає у богадільню, де вперше дивиться на своє життя і долі інших безпритульних крізь призму російської дійсності… І раптом з подивом визначає для себе, що се не він злодій і дегенерат, а його «матушка-Росєя» пустила по світу голодранцем і ніколи не подарувала ні крихти співчуття, допомоги, чи якоїсь мізерної, людської опіки … Його гнали російськими дорогами, як прокаженого різні чиновники, урядовці, судді, вихователі. Ніхто й ніколи не назвав його Людиною. Але, вдивляючись у вікна богадільні, будучи на суспільному дні, він раптом глянув на себе збоку, аби зрозуміти, чому він прожив так, а не інакше, чому в цій країні, окрім дружини, ніхто зроду йому ні в чому не допоміг, не пожалів, не підтримав не спровадив на добру стежку… Що се за країна така – Росія? Чому найбільші злочинці, кровожерливі сатаністи, народжувались в Московії як не царями, то імператорами?

– У Вашому романі колишні в’язні стають матеріалом для створення нової категорії імперських героїв. Чи не закладено тут суперечності російської держави: суспільство, яке не спроможне забезпечити людині гідне життя, раптом обіцяє їй велич через участь у війні?