Петро Дрогомирецький: З листування Василя Стефаника

Зіткані із душевного болю та страждань, надмірної щемкої любові до людей, тексти новел Василя Стефаника неймовірної художньої сили, терново колючі, чіпкі. Ядерно вибухова творча експресія навічно вкарбувалася у коротких, мов спалах блискавки, новелах, ліричних образках. Зумовлена насамперед талантом від Бога, органічно відповідає стефаниківській геніальній індивідуальності, його світовідчуттям. Воно особливе. За власним визнанням – у листі від 10 травня 1900 р. до О. Гаморак – 29-літній письменник своє життя, 2що пропливає перед його очима», номінує «як чорну стежку» [2. 139]. Ця «чорна стежка», мов стрічка, сотатиметься невідворотно довжелезною тясьмою впродовж його земного буття.

Зтужавілі, стверділі (за І. Франком) нарослі мозолі на руках і душі є письменникові-новелісту субстанцією, об яку камертонно вдаряючись його слово набувало могутньої сили, висоти голосу такого звучання, що відлунням котилось, наповнюючи простір не лише Галичини, України загалом, а й Європи, згодом Америки.

Василь Стефаник, як ніхто інший, достеменно знав душу та думи, за власною дефініцією «людей потоптаних, прибитих». У листі від 7 травня 1896 р. до свого старшого товариша-«сповідника» доктора Вацлава Марчевського (родом з Буковини), що на той час жив і працював у Швейцарії, передає розмову із гуртом русівських селян, що відбувалась у хаті письменника на свято Юрія 6 травня. «Бесідували за свою радість, за весну, за свою журу, за біду». «Зійшлися на тому, що земля родить лише три колоски: один – цісареві, один – євреєві-лихварю, один – панові та й попові, а селянинові четвертого вже нема». «Та й не знати, чи стане воно коли на тім, аби нам земля вродила четвертий колосок» [2. 65]. Мужицька житейська філософія всім зрозуміла та прозора, одначе її ніхто і ніколи не мав наміру слухати. Нею переймався наскрізь Василь Стефаник.

Блаженніший Любомир Гузар: Про надію і місію

Ми мусимо усвідомлювати, що перебуваємо на межі двох великих культур — візантійської й латинської. Отже, ми і вбираємо позитивні риси з обох боків, і наражаємося на подвійну небезпеку: як на візантійський цезаропапізм, так і на ліберальні тенденції Заходу. Ми — та лабораторія, в якій зустрічаються ці елементи. Якщо будемо мудрі й старанно працюватимемо, то маємо шанс скористатися кращими рисами обох. Бо ми маємо величезну духовну культуру візантійської традиції і дуже поважну традицію суспільного служіння, відпрацьовану на Заході. Якби ми зуміли це поєднати, то стали би великою потугою. Ми недобачаємо своїх колосальних можливостей. Самої місії України.

Не можу не визнати: спостерігати за Українською греко-католицькою церквою не набридає. Без цієї конфесії церковна політика України втратила би значну долю інтриги. Вона ніби навмисно тримає у певній напрузі навіть нашу, звиклу до своєї «межової» природи, країну. Її рішення (щоби не сказати — саме її існування) викликає бурхливу реакцію православного світу — досить сказати, що проти ідеї патріархального статусу УГКЦ виступає вже не тільки московський патріархат (до нього вже звикли), але й «перший серед рівних» Константинопольський патріарх надіслав Папі Римському свій протест. В ній дуже зацікавлена Апостольська столиця, яка вбачає у ідеї «католицизму східного обряду» великі екуменічні перспективи. Не приєднуючись до «единых порывов» підписання спільних провласних політичних звернень, в яких часом зливаються навіть такі супротивники, як предстоятелі УПЦ та УПЦ КП, Синод єпископів УГКЦ часом видає послання «до всіх людей доброї волі», котрі, не зважаючи на їхню обережність, являють зразки дещо призабутої в нашій країні громадянської мужності. З одним з них «ДТ» нещодавно знайомило своїх читачів. Сьогодні ми пропонуємо бесду з Патріархом УГКЦ Блаженнішим Любомиром кардиналом Гузаром.

— Нещодавно ви підписали звернення синоду єпископів Києво-галицької митрополії щодо соціально-політичної ситуації в Україні. Що спричинило вихід цього документа?

— Ми зазвичай перед виборами видавали якісь документи. І ще влітку минулого року вирішили, що треба готуватися, — почали збирати матеріали, писати. Хотіли видати якийсь документ за рік до виборів — наприкінці жовтня. Нам це не вдалося — я був у роз’їздах, інші владики були зайняті, було багато різної роботи. У жовтні стало зрозуміло, що політична ситуація змінюється. Ми думали концентруватися в нашому документі на виборах — і тим обмежитися. Але у зв’язку зі зміною обставин — маю на увазі дискусії у Верховній Раді, розгубленість народу, якому важко розібратися що до чого, — ми зрозуміли, що треба писати інакше. І вийшло це звернення, яке ви читали. Це не є все, що ми хотіли би сказати. Але треба було з чогось почати. Ми відчули якийсь неспокій і зрозуміли, що не варто намагатися відразу сказати про все й відкладати, допоки ми всього не напишемо. Краще видати те, що є, коли воно справді актуально. Потім будемо писати ще щось, відповідно до того, як розвиватиметься політична ситуація. Ми відчули, що саме зараз, коли одна сесія бурхливо закінчилася, інша бурхливо починається, треба постаратися внести трошки спокою і, головно, надії. Бо люди почали думати: нічого вже не зробиш, усе повертається до минулого. Ми часто говоримо про надію в сенсі позагробового життя. Але тут треба було дати якусь реальну надію, щоби люди відчули силу вийти з цієї ситуації. Ми хотіли звернути увагу в першу чергу на брак морального мислення в нас. Наш народ є спадкоємцем дуже тяжких переживань, спадкоємцем більшовицько-комуністичного світу, в якому намагалися створити нову людину. І щоби створити щось нове, знищували старе — ту нашу багату християнську культуру. Багато наробили лиха. Люди постраждали від того — вони поранені, збентежені, дезорієнтовані. Але ми можемо спокійно сказати, що людину не знищили зовсім, не знищили її моральних якостей. Хоча й дуже послабили. Кожен з нас і хотів би щось добре зробити, а коли настає для того час — нам бракне сил. Ми не маємо внутрішньої сили виконувати свої кращі наміри. Це наша проблема сьогодні. Люди мусять працювати над собою, ставати внутрішньо сильнішими. Якщо ми будемо думати: нехай змінюється уряд, президент, Верховна Рада — всі, тільки не я, — тоді нема надії, бо кожен мусить нести відповідальність. Ми ще будемо намагатися заохотити людей працювати над собою. Щоби люди не зневірювалися стосовно самих себе, вірили, що цілком можливо підносити себе і тим самим підносити все суспільство.

Олег Жерноклеєв: Третій чин Згромадження Воплоченого Слова УГКЦ

Олег Жерноклєєв, доктор історичних наук, професор

Потреба тіснішого залучення мирян до життя Церкви в сучасних умовах не лише зберігає свою актуальність, але й набуває дедалі більшого значення на тлі духовного занепаду й релігійного збайдужіння (особливо в суспільствах із високим рівнем добробуту), поширення так званої «масової культури» з її пропагандою морального нігілізму, егоцентризму та споживацьких цінностей, ураженим якими виявляється передусім молоде покоління. Усе це, навіть перед лицем серйозних життєвих труднощів і суспільних негараздів, провокує та підтримує типову, на жаль, для сьогодення ситуацію «такого життя, мовби Бог не існував».

Другий Ватиканський Собор Католицької Церкви (1962–1965 рр.) у кількох документах («Догматична конституція про Церкву», «Декрет про апостолят мирян») дав докладні визначення місця й ролі віруючих мирян у Церкві, підкреслюючи їх покликання до святості та впорядкування земних справ по Божому. Ідеї Собору були розвинуті в посланнях римських понтифіків. Зокрема, Іван-Павло ІІ в Апостольському повчанні «Покликання і місія мирян» (1988 р.) указав на потребу нової євангелізації сучасного світу та активної участі мирян у цій апостольській справі. Важливим був наголос на тому факті, що вірні-миряни є не лише повноцінними й рівноправними членами Церкви, але що вони, властиво, є Церквою, з чого випливають їх апостольські й інші функції та обов’язки. Діючий понтифік Папа Римський Венедикт XVI у своєму Слові до греко-католицьких єпископів з України (1 лютого 2008 р.) також закликав сприяти активнішому включенню мирян у місію Церкви з тим, щоб вони могли «бути живою євангельською «закваскою» в різних суспільних середовищах» і зробили свій внесок до спільного добра українського суспільства.

Різноманітні спільноти віруючих-мирян («треті чини», світські інститути, «терціарії») є невід’ємними складовими частинами цілої низки католицьких чернечих орденів і згромаджень, що існують та діють у Європі та світі від кількох десятиліть до багатьох століть.

Серед них, мабуть, наймолодшим за часом існування в Україні є Третій чин Згромадження Воплоченого Слова Української греко-католицької церкви.

Руслан Делятинський: Отець Олександр Русин (1868 – 1955 рр.): біографічний нарис

о. Олександр Русин (28.09. 1868 — 09.10. 1955)

У статті здійснено реконструкцію біографії греко-католицького священика Олександра Русина (1868 – 1955), пароха с. Корнич (1895 – 1920), пароха м. Коломия (1920 – 1955), декана Коломийського деканату (1907 – 1955), ординаріатського делегата до повітової шкільної ради й комісара в шкільних справах (1925 – 1939), радника єпископської консисторії (з 1907) і почесного крилошанина єпископської капітули (з 1930). Він також брав активну участь в суспільно-політичному житті Коломийського повіту як член управи (з 1898) і голова (у 1920-х) товариства «Народний Дім» в Коломиї, віце-маршалок (1900-ті – 1918) і маршалок (1918 – 1919) повітової ради, голова повітового комітету УНДО (1926 – 1930-ті), голова читальні товариства «Скала» (1938 – 1939), голова УОК в Коломиї (1941 – 1942). У 1946 р. о. О.Русин під тиском органів НКДБ перейшов до РПЦ, і до своєї смерті (1955) залишався настоятелем церкви і благочинним в Коломиї.

Ключові слова: Олександр Русин, Коломийський деканат, декан, парох, сотрудник, катехит, ініціативна група по возз’єднанню УГКЦ з РПЦ, настоятель церкви, благочинний.

Anotation (Resume)

Ruslan Delyatynsky. Father Alexander Rusyn (1868 – 1955 years): Biographical Sketch.
In this paper the reconstruction of the biography of the Greek Catholic priest Alexander Rusyn (1868 – 1955), pastor of the village Kornych (1895 – 1920), pastor of the city Kolomyia (1920 – 1955), Dean of the Kolomyia Deanery (1907 – 1955), delegate of Bishop’s Ordinariate in business schools and the Commissioner of Bishop’s Ordinariate for schools (1925 – 1939), an adviser Episcopal consistory (since 1907) and honorary member of the episcopal chapter (since 1930). He also took an active part in political life Kolomyia county as a member (since 1898) and Chairman (in 1920) council of the institution «People’s House» in Kolomyia, Vice Marshal (1900s – 1918) and Marshal (1918 – 1919) the county council, chairman of the county committee UNDO (1926 – 1930), Chairman of reading societies «Skala» (1938 – 1939), chairman of Ukrainian District Committee in Kolomyia (1941 – 1942). In 1946 Fr. O.Rusyn pressure of the NKVD went to the Russian Orthodox Church, and before his death (1955) remained rector of the church and the Dean of Kolomyia.

Keywords: Oleksandr Rusin, Kolomyia deanery, dean, pastor, vicar, catechist, Initiative group for reunification of the Ukrainian Greek Catholic Church with an Russian Orthodox Church, rector of the church, charity.

Актуальність проблеми. Постать о. Олександра Русина на сьогодні, коли минає 145 років з дня його народження, виглядає досить неординарною, до певної міри навіть суперечливою: з одного боку, він тривалий час був авторитетним греко-католицьким священиком – парохом і деканом в Коломиї, почесним крилошанином єпископської капітули в Станиславові, з іншого – порівняно швидко погодився перейти в лоно РПЦ під час насильної ліквідації УГКЦ радянським режимом. Поверхневий погляд на мотиви його вчинку може викликати суперечливі оцінки, можливо, й тому вітчизняні історики майже не звертали увагу на вивчення біографії о. О.Русина. Сьогодні з’явилися нові можливості на підставі виявлених джерел більш прискіпливо, а отже, й значно об’єктивніше проаналізувати й оцінити життєвий шлях довголітнього пароха і декана Коломиї, який прагнув, попри часті зміни суспільно-політичних режимів у Галичині у першій половині ХХ ст., залишитися добрим душпастирем для своєї громади.
Історіографія проблеми. У вітчизняній історіографії історії УГКЦ упродовж 1990-х – 2010-х років поступово зростає інтерес до вивчення біографій не тільки відомих історичних осіб – митрополитів і єпископів (А.Шептицького, Й.Сліпого, Й.Коциловського, Г.Хомишина та ін.), але й окремих, менш відомих представників парафіяльного духовенства. В цьому контексті дослідження біографії о. О.Русина, можна сказати, тільки починається. Окремі фрагментарні згадки істориків про його суспільну та душпастирську діяльність в цілому [34; 37; 39; 40], зокрема, під час Листопадової революції 1918 р. в Галичині [38], у міжвоєнний період [31; 33], під час німецької окупації [32] та встановлення радянської влади [41], зрозуміло, не дають цілісного об’єктивного уявлення про життєвий шлях о. О.Русина. В цьому контексті вигідно вирізняється науково-популярний нарис про о. О.Русина, автором якого є науковий співробітник Музею історії Коломиї М.Кочержук [35]. Проте виявлені нами джерела дозволяють значною мірою доповнити та, сподіваємося, більш об’єктивно висвітлити біографію та діяльність о. О.Русина.
Об’єктом дослідження є особа о. Олександра Русина, а предметом – його душпастирська, суспільно-політична і культурно-просвітницька діяльність в умовах різних державно-політичних систем (Австро-Угорщини, ЗУНР, Польщі, першого періоду «радянізації», німецької окупації та другого періоду радянської влади).

Руслан Делятинський: Шематизми єпархій Галицької греко-католицької митрополії (1828 – 1944 рр.) як історичне джерело

У вітчизняній історіографії здійснено джерелознавчий аналіз окремих видів масових джерел з історії Української Греко-Католицької Церкви [див.: 10, с. I-CVIII]. Серед джерел церковного походження поступово заслуговують на увагу вітчизняних істориків офіційні видання – шематизми, обмежене використання яких, на нашу думку, пов’язане з недооцінкою їх інформативності [див.: 7, с. 357; 9, с. 43, 45]. Слід підкреслити, що шематизми, за влучним висловом Любомира Гузара, містять не тільки «статистичний, але і також духовний образ життя Церкви» [6, с. 14]. Це спонукає частково переглянути усталений в історіографії погляд на цей вид історичних джерел. Серед перших дослідників шематизмів необхідно, зокрема, згадати І.Патрила та Д.Блажейовського [1; 2; 3; 8, с. 3839-3840; 11, т. 3, с. 1215].
Метою цієї розвідки, що продовжує наші попередні пошуки [4, с. 175-204], є з’ясування інформаційного потенціалу шематизмів єпархій Галицької греко-католицької митрополії як історичного джерела. З цією метою необхідно визначити хронологічні межі та періодичність їх видання, рубрикацію відомостей шематизмів, конкретизувати методологічний інструментарій для їх опрацювання, окреслити перспективне коло проблем для досліджень.
До складу Галицької греко-католицької митрополії, проголошеної буллою Папи Римського Пія VII «В управлінні Вселенською Церквою» від 23 лютого 1808 р., було включено Львівсько-Галицьку митрополичу архиєпархію, Перемишльську та Холмську єпархії. У 1830 р. Холмську єпархію вилучено зі складу Галицької митрополії, а 1885 р. на підставі поділу Львівської архиєпархії створено Станиславівську єпархію. Потреби церковного адміністрування обумовили необхідність регулярного видання офіційних збірників – шематизмів. Перші видання шематизмів з’явилися у 1828 р. у Перемишльській єпархії, а 1832 р. – у Львівській архиєпархії [8, с. 3839], але спочатку виходили нерегулярно, лише згодом, з 1836 р. у Перемишльській та з 1838 р. у Львівській єпархіях, стали щорічними і продовжували безперервно публікуватисяя до 1914 р. За такими самими зразком та періодичністю з 1886 по 1914 рр. регулярно видавали шематизм Станиславівської єпархії [8, с. 3839-3840]. Внаслідок воєнно-політичних подій 1914-1923 рр., що внесли дезорганізацію в управління Галицькою митрополією та ускладнили збір статистичних відомостей про стан єпархій, видання шематизмів припинилося майже на десять років.

Руслан Делятинський, Річард Горбань: Івано-Франківська теологічна академія УГКЦ

Івано-Франківська Теологічна Академія УГКЦ є історичним правонаступником і спадкоємцем Станиславівської / Івано-Франківської духовної семінарії та Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту.
Станиславівська духовна семінарія заснована 1907 р. з ініціативи єпископа-ординарія Станиславівської єпархії Григорія Хомишина. Згідно з буллою Папи Лева ХІІІ «В цілому Господньому стаді» від 26 березня 1885 р. про канонічне створення Станиславівської єпархії передбачалося заснування єпархіальної духовної семінарії. Перший єпископ-ординарій Станиславівської єпархії Юліан Пелеш докладав зусиль до відкриття семінарії, але тимчасово мусив погодитись на підготовку священиків у Львівській та Віденській духовних семінаріях і Колегії св. Атаназія в Римі. Станиславівський єпископ-ординарій Юліан Куїловський подбав про складання кошторису на будівництво духовної семінарії, єпископ-ординарій Андрей Шептицький 1899 р. особисто закупив ділянку й здобув дозвіл австрійського уряду на будівництво духовної семінарії.

Руслан Делятинський: Шематизм Станиславівської єпархії (1886-1938 рр.): особливості історичного джерела

Шематизм Станиславівської єпархії за 1887 рік

В даній статті аналізуються історичні обставини виникнення, структура та особливості змісту «Шематизму греко-католицького кліру Станиславівської єпархії» як історичного джерела. Запропоновано його класифікацію за різними ознаками – його походженням, характером інформації, хронологічно-географічним критерієм тощо, визначено інформативну цінність для дослідження різних проблем історичного минулого.

Основою історичного дослідження завжди є комплекс джерел, кожен вид якого по-своєму допомагає історику відкрити певну частину історичної реальності. Оскільки кожне джерело у процесі наукового дослідження піддається критичному аналізу, то воно стає особливим предметом історичного дослідження. Джерело, акцентує М.Я.Варшавчик, «є не лише свідченням про історичні факти, а й саме є історичним фактом, історичним явищем свого часу»[i]. Дослідження самих історичних джерел становить значний науковий та пізнавальний інтерес, відкриває нові перспективи в історичних дослідженнях.

Сучасна українська історіографія поступово наповнюється новими науковими працями з історії Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ). Водночас розширюється і джерельна база для дослідження основних періодів та проблем розвитку УГКЦ. Так, за останні два десятиліття було заплановано й частково здійснено видання значної кількості документів з історії УГКЦ, починаючи від матеріалів про укладення Берестейської унії й закінчуючи колись засекреченими архівними документами про ліквідацію УГКЦ у 1944 – 1946 рр. і діяльність «катакомбної» Церкви у 1946 – 1989 рр.[ii]. Окремої уваги заслуговує проект Інституту історії Церкви Львівської Богословської Академії / Українського Католицького університету (ЛБА / УКУ) «Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946 – 1989 рр.», в рамках якого, на основі методики «усної історії»[iii], проводиться формування архіву інтерв’ю, аудіо-записів, фотоматеріалів, а також музею[iv].

о. Святослав Кияк: Я вдячний Богові за провидінне скерування на служіння Христовій Церкві

Розвиваючи тему розвитку богословської освіти УГКЦ, пропонуємо інтерв’ю з о. Святославом Кияком, доктором теології, доктором філософських наук, професором кафедри теології та членом Вченої Ради Івано-Франківської теологічної академії, завідувачем кафедри релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Розмову вів Руслан Делятинський.

Р.Д.: Отче Святославе, Ви зростали в добрій християнській родині, Ваш батько тривалий час поєднував священиче служіння в підпільній УГКЦ та вчительську працю. Розкажіть, як саме приклад батька – о. Романа Андрія Кияка – вплинув на формування Вашої особистості та вибір священичого покликання.

С.К.: Дуже дякую за це запитання, бо воно повертає мене до спогадів з дитинства і молодості, до того часу, коли я мав нагоду дійсно пізнавати Бога глибоко і безпосередньо. Ця безпосередність якраз полягала в тому, що у нас кожний день розпочинався із Літургії в домашній капличці. Всі ми, молодші, – бо старші вже тоді були на університетських студіях, – починали день з Літургії. Мені, власне, найдовше випала честь користати з цієї Літургії в домашній каплиці. Зранку після молитви ми всі йшли до школи. Це була щоденна можливість приступання до Сповіді та Святого Причастя. Отже, ця іскра Божа вже в той час запала в мені, а в свій час, пізніше, після світських студій в університеті та праці в академічних наукових установах, вже визріло рішення, до якого я прийшов самостійно, до цього вибору ні батько, ні мама мене не спонукали, не стимулювали. Коли я повідав їм це рішення, то для них це було великою радістю, і всеціла підтримка цього рішення була з їхнього боку.

о. Олег Каськів: Завжди одна мета – виховати святих священиків

Продовжуючи обговорення проблеми розвитку богословської освіти УГКЦ, зокрема, Івано-Франківської теологічної академії і духовної семінарії, пропонуємо інтерв’ю з Генеральним вікарієм Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ, колишнім ректором Івано-Франківської духовної семінарії, завідувачем кафедри східного канонічного права, доктором східного канонічного права о. Олегом Каськівим (див.:  https://uk.wikipedia.org/wiki/Каськів_Олег_Володимирович). Наша «розмова» з ним відбулася в он-лайн режимі (у формі листування електронною поштою) в грудні 2011 р., матеріали інтерв’ю навіть пропонувалися до друку в газеті «Нова Зоря», але редакція часопису проігнорувала моє звернення до сьогоднішнього дня.

 Р.Д.: Отче Олег, Ваш особистий життєвий шлях два десятиліття був пов’язаний з Івано-Франківською духовною семінарією: у 1990 році Ви вступили на навчання й увійшли до когорти перших її випускників, майже рік були префектом, віце-ректором з дисципліни, а згодом, у 2001-2010 роках, – ректором, до речі, кажуть, одним із наймолодших у той час ректорів духовних семінарій в Європі. Основним завданням духовної семінарії, звичайно, є формація священиків – слуг у винограднику Христовому. Які зміни у процесі підготовки майбутніх священиків в Івано-Франківській духовній семінарії відбулися за ці два десятиліття ?

о. Юрій Козловський: Теологія – це спосіб життя

Козловський о. Юрій, завідувач Відділу аспірантури Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ. Розмову записав Руслан Делятинський.

Богословська освіта і наука в Україні поступово здобувають належне місце як в суспільній свідомості, так і в державній системі вищої освіти і науки, функціонування якої регламентовано відповідною законодавчою базою. У цьому напрямку вже зроблено перші кроки як з боку держави, так і з боку Церков. Держава визнала, нарешті, потребу у підготовці фахівців з богослов’я (маємо на увазі відповідні рішення Міністерства освіти і науки за 2010-2011 роки про підготовку бакалаврів, спеціалістів і магістрів, можливість захисту дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора наук). Очевидно, наступний крок – за Церквами, котрі могли б у співпраці з державою вирішити увесь комплекс проблем, пов’язаних можливими перспективами розвитку богословської освіти і науки.
Для обговорення цієї теми на прикладі одного із богословських вищих навчальних закладів УГКЦ ми звернулися до о. Юрія Козловського, завідувача Відділу аспірантури та вченого секретаря Вченої Ради Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ. Наше інтерв’ю з відбулося ще у травні 2011 року. Характерно, що невдовзі, у серпні – грудні 2011 рр., відбулася дискусія щодо перспектив розвитку богослов’я в Україні, «випадковим ініціатором» якої став Блаженніший Любомир Гузар, а її активними учасниками – відомі науковці, зокрема, В.Жуковський, Т.Тимо, Ю.Чорноморець, о. М.Димид та інші (для зацікавлених осіб пропонуємо Інтернет-сторінку Релігійно-інформаційної служби України http://risu.org.ua). Уважно відстежуючи перебіг цієї дискусії, намагався для себе передусім з’ясувати, що необхідно ще зробити Церкві для інтеграції богослов’я в державну систему освіти і науки. І, зізнаюся, отримав цікаві відповіді в статтях Ю.Чорноморця та о. М.Димида (за грудень 2011 – січень 2012 рр.). Після цього по-новому почав сприймати наше інтерв’ю з о. Юрієм Козловським, який справедливо ставить питання про мету і доцільність такої інтеграції, закликає до обґрунтованої позиції.
Треба зауважити, що матеріали нашого інтерв’ю ще в листопаді 2011 р. були подані до редакції відомого Всеукраїнського греко-католицького часопису «Нова Зоря», але прохання про його публікацію, попри певні обіцянки зробити це «з нового року», врешті, цілком чомусь було проігнороване редакцією (досі вже вийшло 17 випусків газети у 2012 році).
Сподіваємося, що висловлені в цьому інтерв’ю думки о. Юрія Козловського викличуть інтерес тих, хто цікавиться проблемами розвитку богословської освіти в Україні.

Р.Д.: Отче Юрію, з 2005 року Ви очолюєте Відділ аспірантури ІФТА, основним завданням якого є підготовка ліцензованих магістрів з богослов’я. В чому полягають Ваші функції як керівника цього Відділу? Які завдання і плани на цій посаді, що ставили перед собою у 2005 році, вдалося реалізувати?

Руслан Делятинський: Розвиток богословської освіти УГКЦ як засіб реєвангелізації («нової євангелізації») українського суспільства

У статті автор аналізує основні тенденції становлення богословської освіти УГКЦ в незалежній Україні (з 1991 р.), з’ясовує перспективи державної акредитації богословських вищих навчальних закладів УГКЦ та можливі напрями їх розвитку. Автор підкреслює, що рзвиток богословської освіти УГКЦ за певних умов може стати дієвим засобом реєвангелізації (або «нової євангелізації») українського суспільства.

Процес становлення системи богословської освіти Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ) в незалежній Україні став одним із важливих елементів її організаційної структури та одним із каталізаторів її суспільної місії. Якщо у перший період відродження УГКЦ, у 1989-1996 рр., наголошувалося на потребі богословського вишколу і підготовки виключно нового покоління священнослужителів, то згодом, у 1995-2000 рр., акценти вже зміщуються на утвердження християнських ідеалів у суспільстві за допомогою навчально-виховних закладів, іншими словами, мова йде також про богословську освіту для мирян. Курс «нової євангелізації» суспільства, проголошений у 1996 р. Синодом єпископів та Патріаршим Собором УГКЦ[1], може бути реалізований, на нашу думку, виключно шляхом поступової, еволюційної формації «нового покоління» християн, активних не тільки в «обрядовій» сфері, але й у практичному щоденному втіленні християнських ідеалів в життя. Таку ж мету переслідує проголошена Синодом єпископів УГКЦ 2011 року концепція «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом» (як основа «Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року»)[2], яка може і повинна стати одним із перспективних напрямів євангелізації суспільства.

Горбань Р., Делятинський Р. Івано-Франківська теологічна академія УГКЦ: традиції та становлення (до 125-річчя Івано-Франківської єпархії УГКЦ, 20-річчя виходу з підпілля Духовної Семінарії та 10-річчя заснування Теологічнної Академії)

Первісним задумом автора була невелика наукова стаття з історії розвитку Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ як одного із вищих навчальних закладів богословської освіти, проте згодом, враховуючи збіг декількох ювілейних дат (125-ліття створення Станиславівської / Івано-Франківської єпархії, 20-ліття виходу з підпілля УГКЦ та відновлення діяльності Івано-Франківської духовної семінарії імені св. священномученика Йосафата та 10-ліття створення Івано-Франківської теологічної академії), благословення владики Софрона Мудрого та активну допомогу проректора ІФТА з наукової роботи о. д-ра Річарда Горбаня,  вдалося розширити рамки дослідження, внаслідок чого і з’явилиася ця невелика книга, опублікована у видавництві «Нова Зоря» в Івано-Франківську.

Книга призначена для істориків, релігієзнавців, богословів, всіх, хто цікавиться розвитком богословської освіти в Україні.

Руслан Делятинський: Станиславівська духовна семінарія у 1918 – 1925 роках: етапи повоєнного відновлення та її роль у формуванні духовенства нового типу

Авкеснтій Бойчук

У статті автор розглядає процес відновлення діяльності Станіславівської духовної семінарії після воєнних подій 1918 – 1919 рр., аналізує професорсько-викладацький склад цього закладу, участь викладачів і студентів семінарії у національно-визвольних змаганнях 1918 – 1919 рр. Автор акцентує увагу на баченні єпископатом Церкви головних пріоритетів підготовки нового покоління греко-католицького духовенства, подає власний погляд на причини запровадження целібату у Станиславівський духовній семінарії у 1920 – 1921 рр. та намагається з’ясувати витоки антицелібатних виступів

В організаційній структурі греко-католицької церкви в першій половині ХХ ст. важливу роль відігравали духовні семінарії – навчальні заклади для підготовки духовенства. В Галицькій церковній провінції на початку ХХ ст. налічувалося три таких заклади – у Львові, Перемишлі та Станіславові. Серед них Станиславівська духовна семінарія була “наймолодшою”, адже її засновано лише у 1907 р.

Руслан Делятинський: Станіславська єпархія в структурі УГКЦ у кінці ХІХ ст.

Собор Святого Воскресіння Христвого в Івано-Франківську (давньому Станиславові)

Національне відродження українського народу багато в чому залежало від Греко-Католицької Церкви, становище якої протягом ХІХ ст. змінювалося. Давши поштовх до розвитку національного руху (греко-католицьке духовенство було ініціатором і організатором багатьох просвітніх і господарських товариств у 1880-90-х роках), Греко-Католицька Церква опинилась на його узбіччі, що обумовлювалося політизацією національного руху й переобранням на себе світською інтелігенцією ролі провідника народу. Отже, дослідження історії УГКЦ у ХІХ ст. становить значний науковий інтерес.
Зокрема, не розробленою є проблема історії окремих єпархій Греко-Католицької Церкви, що робить їх дослідження перспективним і актуальним з огляду на можливсті вирішення питання про роль окремих єпископів в історії УГКЦ, визначення місця і ролі кожної окремої єпархії в її структурі і т.п. З огляду на це спробуємо коротко висвітлити проблему історії Станіславівської єпархії в структурі УГКЦ вкінці ХІХ ст.
Досліджуючи дану проблему, поставимо собі за мету висвітлити процес створення Станиславівської єпархії в 1790-1885 рр. і діяльність першого Станиславівського єпископа Ю. Пелеша в контексті визначення ролі Церкви в національному житті українського народу в Галичині наприкінці ХІХ ст.

Руслан Делятинський: Особливості розвитку Стансилавівської єпархії УГКЦ на початку Другої світової війни (1939 – 1941 рр.)

Радянська мапа західних областей УРСР. 1940 р.

У статті висвітлюється особливості розвитку Станиславівської єпархії як окремої адміністративно-канонічної одиниці греко-католицької церкви в складний період початку Другої світової війни, а саме – під час першої радянської окупації 1939-1941 рр. Автор намагається показати суспільно-політичну позицію, форми суспільної та душпастирської праці Станиславівських єпископів Григорія Хомишина та Івана Лятшевського, єпархіального духовенства в умовах принципово нової моделі церковно-державних відносин.

Період Другої світової війни став для греко-католицької церкви, як і всього українського народу, часом важких випробувань, які показали її величезний авторитет і визначили її долю у післявоєнні роки. Саме на початковому етапі Другої світової війни розвиток церкви був значною мірою поставлений у залежність нової, цілком відмінної від конституційно-правового регулювання періоду Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі, моделі церковно-державних відносин – періоду радянського тоталітарного режиму, яка визначала специфіку релігійно-церковного життя, суспільну позицію ієрархів і духовенства. Цим і визначається актуальність досліджуваної проблеми.

Руслан Делятинський: Діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в умовах утвердження польського окупаційного режиму (1920-1923 рр.)

Станиславівське воєводство

В сучасній історіографії активно розробляється проблема діяльності УГКЦ у міжвоєнний період, зокрема питання про участь греко-католицького духовенства в боротьбі за збереження незалежності ЗУНР. При цьому основна увага зосереджується на діяльності митрополита А.Шептицького та духовенства переважно Львівської архиєпархії, в меншій мірі – єпископів та духовенства інших двох галицьких єпархій. Тому актуальною може бути спроба дослідження діяльності духовенства Станиславівської єпархії в період утвердження польського окупаційного режиму в Східній Галичині.

УГКЦ підтримала українську державність в Східній Галичині вже з моменту проголошення ЗУНР. З відступом УГА за Збруч в липні 1919 р. почався тривалий період польської окупації. Окупаційна влада одразу розпочала репресії проти українського населення краю, в т.ч. і греко-католицького духовенства. Однак ієрархія та духовенство УГКЦ ще сподівалися на справедливе вирішення східно-галицької проблеми на Паризькій конференції. Водночас польський уряд продовжував добиватися дипломатичної підтримки великих держав, щоб завершити анексію Східної Галичини. Вже в березні 1919 р. уряд призначив своїм генеральним делегатом в краї К.Ґалецького, якому надали всі повноваження колишнього ц. к. намісника. У січні 1920 р. уряд скасував Галицький сейм і крайовий виділ, всю систему самоврядування, призначив старостів і поділив Галичину на три воєводства, а згодом заборонено вживати назви “Галичина” і “українець”, які замінили на “Східна Малопольща” і “русин”.

Руслан Делятинський: Особливості суспільно-політичної діяльності духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в контексті політики «доконаних фактів» польської адміністрації Східної Галичини у 1921 році

Станиславівський єпископ Григорій Хомишин (1904-1945)

Становлення польської влади в Східній Галичині у 1921 р. відбувалося в умовах гострого суспільно-політичного напруження, спричиненого боротьбою за збереження української державності. Значну роль в цих процесах відіграла греко-католицька церква. Незважаючи на значну увагу до цієї проблеми багатьох вітчизняних дослідників, зокрема А.Васьківа, О.Єгрешія, В.Марчука, М.Москалюка, І.Пилипіва, В.Перевезія та інших [23; 24; 25; 26; 27; 28; 29; 30; 32; 34; 35; 36; 37; 39], окремі її аспекти залишаються невисвітленими.
Метою даної розвідки є показати особливості суспільно-політичної діяльності греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в період закріплення і легітимізації польської влади в Східній Галичині у 1921 р. Для цього необхідно конкретизувати особливості релігійно-церковної політики польського уряду, з’ясувати політичну позицію єпископа Г.Хомишина та духовенства під час проведення перепису населення, окреслити особливості зародження “угодовського” напрямку в контексті розвитку ідеї “нормалізації” українсько-польських відносин.

Руслан Делятинський: Регулювання правового статусу Греко-Католицької Церкви в контексті подій радянсько-польської війни 1920-1921 рр. (на прикладі Станиславівської єпархії)

Проблема взаємовідносин Церкви і держави, яка є однією з найбільш актуальних і в наш час, набувала особливого загострення в кризові періоди історії українського народу, коли зміна державно-політичного режиму приводила до порушення попереднього взаємозв’язку цих двох суспільних інституцій і вироблення нових принципів їх співіснування. Особливо гостро такі зміни переживала православна церква, характерною ознакою якої дослідники називають цезаропапізм і сервілізм – підпорядкування інтересам держави, перетворення церкви в ідеологічне знаряддя імперської політики [17, с.220, 229-230; 27, с.334]. Проголошення й реалізація принципу відокремлення церкви від держави, актуального і в незалежній Україні, в цілому не відмінила необхідності регулювання цього роду взаємовідносин. На думку політолога М.Байрака, в сучасних умовах вкрай необхідним є “подолання відчуження між Церквою і державою, що означає поглиблення відносин між державою і релігійними організаціями, підхід до “церковної проблематики” як до загальнодержавної в контексті активного сприяння трансформації Церкви в повноцінну соціальну інституцію” [36, с.81].

Руслан Делятинський: Становище та діяльність духовенства Станиславівської єпархії УГКЦ в 1919-1920 рр.

Кафедральний собор Святого Воскресіння Христового Івано-Франківської єпархії УГКЦ

Після вимушеного відступу УГА за Збруч 16 липня 1919 р. Галичина опинилася під військовою окупацією Польщі, однак її політично-правове становище залишалося невизначеним і відкривало «перспективу боротьби за реалізацію права на самовизначення» [25, с.153]. Тому початковий період польської окупації можна розглядати як продовження боротьби за українську державність, в якій взяли участь всі національно свідомі верстви українського народу, в т.ч. греко-католицьке духовенство.

У сучасній історіографії чимало досліджень присвячено діяльності УГКЦ у міжвоєнний період [див.:21, 22, 24, 26-30, 32]. Однак мало уваги звернено на діяльність ієрархії та духовенства УГКЦ на початку польської окупації. Тому актуальною є спроба розглянути діяльність греко-католицького духовенства у 1919-1920 рр. на прикладі Станиславівської єпархії.

УГКЦ підтримала уряд ЗУНР вже з перших днів, тобто «греко-католицизм органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства» [32, с.23]. З липня 1919 р. розпочалася дипломатична боротьба за відновлення незалежності ЗУНР. Державний Секретаріат Ап.Столиці планував у липні 1919 р. звернутися з протестом проти зловживань польських військ, однак не реалізував свого наміру через погрози глави уряду І.Падеревського розірвати дипломатичні зв’язки [22, с.14].

Тим часом, у Галичині польський уряд увів надзвичайний стан. За звітом Міжнародного Червоного Хреста, восени 1919 р. число заарештованих українців перевищило 100 тис., із них — понад 1тис. священиків [11, с.5; 25, с.154]. Із цих священиків в серпні 1919 р. «лише… декого випущено з табору інтернованих, але їх рівночасно конфіновано» [14, с.258-259; 36, с.15].

Руслан Делятинський: До питання про діяльність греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії напередодні і в час Листопадової революції 1918 року в Східній Галичині: основні уроки

У статті автор розглядає участь греко-католицького духовенства Станиславівської єпархії в суспільно-політичних процесах в Східній Галичині протягом 1918 р. В цей період відбувається певна еволюція суспільно-політичних поглядів духовенства, яке активно підтримує політичний курс Українського Парламентської Репрезентації в австрійському парламенті, москвофільський рух різко втрачає свої впливи серед священиків й зростає їхня національна свідомість. Певної популярності набуває ідея поширення унії на східну Україну. Підтримка у вересні 1918 р. духовенством ідеї створення українського коронного краю Галичина була проявом національних прагнень до самостійного життя, що в листопаді посприяло його активній участі у формуванні органів української влади. 

Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР [24, с.10-15; 26, с.7-12; 31, с.79-90; 36, с.37, 39, 40; 37, с.5-16; 38, с.205-223; 39, с.16-29; 40, с.127-134; 41, с.187-236; 43, с.107-113], однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.