«У мови є красиве ім’я – Україна» (9 листопада - День української писемності та мови)

Відомо, що

«… до національно-духових скарбів народу належить мова, у якій знаходять своє відображенн його світобачення, психіка, спосіб життя, традиції, культура, обряди й вірування, усе те, що відтворює народну душу, визначає національний менталітет» (В. Кононенко). 

Вказуючи місце України й української мови на карті світу (геополітичний аспект) слід відзначити, що 

«… говорячи про долі (і недолю) української мови, аж ніяк неможна оминути місця її народження і дальшого поширення – України і її положення на карті світу, насамперед у Європі й Азії, де вона розташована або з чим межує. Адже зясувати місце поширення мови – це вже великою мірою й розкрити і передумови, які визначали особливості її розвитку» (О. Ткаченко).

Розвиваючись у Східній Європі, на межі двох цивілізацій, Європейської та Азійської, український народ сповна відчув на собі їхній вплив: 

«… Доля кожної мови прямо залежна від долі її носія. Як український народ віками виборював свою державність, так українська мова … віками боролася за своє існування, проти асимілятивних впливів» (М. Лесюк).

У сьогоденні 

«… кожний з нас бачить, відчуває, розуміє, що українське державотворення відбувається в дуже складних суспільно-політичних, морально-економічних, психолого-ідеологічних умовах. Ще діють підступні, зловмисні зовнішні і внутрішні сили, які намагаються зупинити розвиток й утвердження української України» (В. Лизанчук).

Але 

«… якщо етнос успішний, має свою державу, то вона й дбатиме про нього, про його історію, культуру, берегтиме недоторканість і чистоту рідної мови» (М. Лесюк).

Уклав Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Ярослав Галущак: Західно-Українська Народна Республіка: погляд із сьогодення

 Відродження української нації від комуно-московського іга, становлення національної державності, піднесення суспільно-політичного життя в країні викликали підвищений інтерес і захоплення до непростої та славної історії нашого народу, його державності.

Історія української національної державності багата на державотворчі традиції, має певну, хоча й уривчасту, тяглість: Київська Русь – Галицько-Волинське князівство і королівство – Українська козацька держава – Українська Народна Республіка (УНР) / Українська Держава / Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) – Карпатська Україна – відновлена Українська Держава – сучасна Україна. У цьому історичному ряді належне місце займає ЗУНР, що була втіленням державницьких устремлінь українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття.

Важким і непростим був шлях Західноукраїнських земель (ЗУЗ) до волі, незалежності й соборності. У Новий час його започаткувала революція 1848 р. в Європі, що ввійшла в історію під символічною назвою «Весна Народів». Визначальним поштовхом до волі була т. зв. «Велика Східноєвропейська Революція» 1917-1918 рр., в ході якої відбулася Листопадова національно-демократична революція на ЗУЗ.

Виконуючи конституційне рішення парламенту Австро-Угорської імперії про створення з її частин національних державних утворень і з покладанням уповноваженнь на це послів (депутатів) парламенту від Національних Курій, 19 жовтня 1918 року у Львові на Всенародних Українських Національних Зборах західні українці створили свій представницький орган – Українську Національну Раду (УНРаду), яка того ж дня проголосила на цих землях Українську  державу. 1 листопада відбувся відомий «Листопадовий Зрив» (революційні події). А вже 13 листопада УНРада Тимчасовим Основним Законом визначила назву нової держави – «Західно-Українська Народна Республіка» (ЗУНР) як суверенної держави українського народу зі своїм гербом і прапором та чітко окресленою територією, що охоплює 70 тис. кв. м, з населенням 6 млн осіб.

Проголошення власної самостійної держави у центрі Європи було видатною подією в історії українського народу, одночасно це було кроком на шляху до соборності української нації (згадаймо вікопомний Акт злуки УНР та ЗУНР від 22 січня 1919 р.) та створення на території ЗУНР Західної Області (ЗО) УНР. Але в силу об’єєктивних і суб’єктивних причин український народ на даному етапі історії програв боротьбу за державність. ЗУНР фактично існувала до липня 1919 р. (часу евакуації уряду та Української Галицької Армії (УГА) на територію Української Народної Республіки (УНР), а юридично – до березня 1923 р., коли Рада послів Антанти дала дозвіл на інкорпорацію Польщею Східної Галичини.

Наукове, глибоке і всебічне вивчення історії ЗУНР, досвіду її державного будівництва дасть змогу об’єктивно оцінювати здобутки і прорахунки пройденого українцями даного відрізку історичного шляху, визначати передумови та причини як успіхів, так і поразок, що відкидали націю назад і зумовлювали тривалі періоди втрати незалежності.

ЗУНР – суверенна демократична держава українців в центрі Європи, що виникла у 1918 р. в результаті перемоги національно-демократичної революції на ЗУЗ, стала одним із феноменів відчизняної та європейської історії.

З детальною історією ЗУНР, документами та ілюстраціями,  з  долями політичних та військових діячів можна ознайомитися у працях науковців Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, з якими можна ознайомитися в читальному залі суспільних наук Наукової бібліотеки університету.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Пропонована література для перегляду:

1. Прикарпаття : спадщина віків : історико-культурологічне видання. – Львів : Манускрипт, 2006.

2. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923 : ілюстрована історія / голов. Ред. М. Кугутяк. – Львів : Манускрипт, 2008.

3. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Енциклопедія : до 100-річчя утворення ЗУНР. – Івано-Франківськ – Львів, 2018.

4. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Документи і матеріали / укл. О. Карпенко, К. Мицан. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001-2013. – У 5 тт., 8 кн.

5. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Уряди. Постаті / Інститут українознавства НАНУ ; голова ред. Ради Я. Ісаєвич. – Львів, 2009.

6. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Історія / кер. авт. колект. й ред. О. Карпенко. – Івано-Франківськ : Сіверсія, 2001.

7. Галичина : науковий і культурологічний краєзнавчий часопис. – Івано-Франківськ : ПНУ, 2014. – Ч. 25-26. До 95-річчя ЗУНР.

8. Карпенко, Олександр. З історії Західно-Української Народної Республіки / за ред. М. Кугутяка. – Івано-Франківськ : ПНУС, 2006.

9. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії. – Івано-Франківськ : Плай, 2002. – Т. 1. (1918-1929). 

10. Кугутяк М. Українська націонал-демократія. 1918-1939. – Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2004. – У 4 тт.

11. Великочий В. Джерела до вивчення Державного видавництва в ЗУНР. – Івано-Франківськ : Плай, 2003.

12. Станиславів у часи Західно-Української Народної Республіки. Документальні свідчення, спогади, накази … / упоряд. і ред. І. Монолатія. – Івано-Франківськ : Лелія-НВ, 2008.

13. Литвин Н., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів : Олір, 1995.

14. Макарук С.А. Українська Республіка галичан : нариси про ЗУНР. – Львів : Світ, 1997.

15. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на Західних землях України. – Київ : Либідь, 1993.

16. Клочурак С. Гуцульська республіка (1918-1919) : до 100-річчя. – Ужгород : Карпати, 2018.

17. Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918-1923 (до 75-річчя). – Коломия : Світ, 1993.

18. Великочий В., Гаврилів Б. Дмитро Вітовський (1887-1919 рр.) : документальний нарис. – Коломия : Вік, 1997.

Ярослав Галущак: «Воїни світла, воїни добра…» (День створення УПА)

Наша країна та свідомі українці щороку 14 жовтня на свято Святої Покрови відзначають річницю створення Української Повстанської Армії. 

Армії, що втілила в собі лицарську звитягу українців, кращих синів і доньок нашого народу, які, в пору воєнного лихоліття радянсько-нацистської боротьби за переділ світу, свідомо йшли на смерть, муки, поневіряння, щоб вибороти свободу й незалежність України («… Вам дзвони не грали, коли ви вмирали!»). 

Феномен УПА як армії без держави, без добре підготовлених військовиків, поза всілякими сумнівами й спротивами, внесено золотими літерами до скрижалей української та світової історії. 

Слава Україні!

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Ярослав Галущак: З Днем Незалежності України!

 З Днем Незалежності України!

"Здобуття незалежності України. 1991. Історія проголошення, документи, свідчення".

24 серпня 2021 року український народ святкуватиме 30-ту річницю Незалежності України. Річницю здійснення своєї споконвічної мрії-мети, за яку віддали життя, здоров’я, час, кар’єру тисячі й тисячі кращих синів і дочок України, які й сьогодні вже сьомий рік продовжують гинути на фронті визвольної війни від російських окупантів. 

Слід зауважити, що у новітній час народження незалежної України відбулося не одразу з моменту проголошення Акту Незалежності у 1991 році. Цьому процесу передувало багато доленосних для українців історичних подій другої половини 1980-х – початку 1990-х років. Це і занепад і прогнилість СРСР і соціалістичної системи виробництва, і розпад системи країн-сателітів т. зв. «соціалістичного табору», і наростаюча з кінця 1970-х років економічна криза, і аварія нва ЧАЕС у 1986 році, і безглузда «афганська війна» 1979-1989 років, і горбачовські «перебудова», «гласність» і «демократизація» 1995-1991 років, і мітингова демократія невдоволеного населення країни, і політична структуризація суспільства, і утворення неформальних громадських рухів та організацій, і створення Народного Руху України, і перші вибори на багатоальтернативній основі до Верховної Ради України, а також – важливі для українців історичні віхи: 

1) 16 липня 1990 року прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України – політико-правового документу, яким проголошено самостійність і неподільність влади в межах її території та незалежність  і рівноправність у зовнішніх відносинах; 

2) 24 серпня 1991 року позачергова серсія Верховної Ради України в умовах загрози, що нависла при спробі путчу прихильників ДКНС («ГКЧП») 19-21 серпня 1991 року, ухвалила Акт проголошення незалежності України як політико-правовий документ, що спрямований на здійснення Декларації про державний суверенітет України шляхом проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави; 

3) 1 грудня 1991 року проведення одночасно Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України й перших виборів Президента України. Більше ніж 90% учасників виборів схвалили Акт проголошення України і першим президентом обрано колишнього голову Верховної Ради України Леоніда Кравчука;

4) 28 червня 1996 року на П’ятій сесії Верховної Ради було прийнято Конституцію (Основний Закон) України, де було закріплено проголошені Актом та схвалені всенародним референдумом принципи, за якими Україна є суверенною, незалежною, демократичною, соціальноє і правовою державою.

Ось такі, здавалося б повільні, але важливі і впевнені віхи в тривалій боротьбі з прокомуністичними та промосковськими силами, як всередині країни, так і ззовні. Ці кроки рухали Україну до свободи.

Становлення незалежної України, яка цілком закономірно оголосила себе наступницею державницьких утворень, що мали місце в історії українського народу, й тепер продовжується в умовах пострадянських реалій, політичної, економічної та судової криз, пробудження від комуністично-московського гіпнозу та набуття людської гідності і національної ідентичності. І рушієм-локомотивом процесу розбудови української держави були і залишаються національно-демократичні сили, які визріли як альтернатива в умовах тоталітаризму й вивели Україну на її теперішній шлях незалежного буття.

Ярослав Галущак, провідний бібліотекар

Ярослав Галущак: Праці В.В. Грабовецького на сторінках видань "Вісник Прикарпатського університету" та "Галичина": бібліографічне дослідження

У статті, присвяченій творчій та науковій спадщині академіка В.В. Грабовецького, розглядаються його праці, що були опубліковані у наукових виданнях факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Зокрема, акцентується увага на публікаціях, присвячених історії Галицько-Волинського князівства, козацької та гайдамацької України. В статті зосереджується увага на ролі досліджень академіка В.В. Грабовецького у формуванні сучасного наукового історичного дискурсу.
Ключові слова: В.В. Грабовецький, історія України, Галичина, краєзнавство, бібліографічне дослідження.

У сузір’ї відомих вченних Прикарпаття яскравою зіркою представлене ім’я відомого вченого, історика, краєзнавця, академіка Володимира Васильовича Грабовецького (1928-2015). Він зростав при трьох окупаційних режимах, більшу частину наукової діяльності провів за умов радянського партійно-тоталітарного диктату, безперервного тиску на свідому західноукраїнську інтелігенцію, але зумів зберегти свій «тихий патріотизм» і вже в літньому віці зустрів незалежність України та свободу для науково-дослідницьких студій. Вчений повністю присвятив своє життя історичній науці, дослідженню феномену Галичини в загальносвітовому контексті, прищепленню студентству інтересу до історії України та рідного краю. Попри велику різноманітність напрямів дослідницької та громадської діяльності, головним напрямом досліджень В.В. Грабовецького завжди була історія України, а основним напрямком зацікавлень – історія Галичини періоду феодалізму й нового часу, а також опришківство як соціально-культурний феномен.
З величезної кількості праць академіка В.В. Грабовецького, опублікованих у найрізноманітніших виданнях, з метою висвітлення й подальшого дослідження наукової спадщини, хочемо виокремити його статті в наукових виданнях Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, а саме у «Віснику Прикарпатського університету. Серія Історія» (далі в тексті – «Вісник…») та журналі «Галичина. Науковий ікультурно-просвітній краєзнавчий часопис» (далі в тексті – «Галичина»). З 1998 р. В.В. Грабовецький був одночасно членом редколегії даних видань.
У «Віснику…» за 1998 р. В.В. Грабовецький публікує статтю «Столиця Ростиславичів і Романовичів у міжнародних відносинах ХІІ-ХІІІ стт. (до 1000-річчя заснування Галича)» [7], в якій висвітлює даний період історії та показує Галич як столицю Галицькоої та Галицько-Волинської держави, що підтримує зовнішньополітичні стосунки з країнами тодішнього середньовічного світу – Польщею, Угорщиною, Візантією, Німеччиною та відіграє важливу роль в тодішній європейській політиці.

Ярослав Галущак: Українсько-польські стосунки у публікаціях на сторінках наукової періодики Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

У статті висвітлюються доробок вчених, праці яких охоплюють період останніх сто років українсько-польських відносин на західноукраїнських землях, і були опубліковані на сторінках наукових періодичних видань Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника.

Ключові слова: українсько-польські відносини, західноукраїнські землі, наукові періодичні видання університету.

Для України Польща завжди була і буде географічним та історичним західним сусідом. З великою протяжністю (535 км) лінії спільного кордону. З тисячолітньою історією спільних відносин: кривавих війн, тимчасових союзів, етнічних конфліктів, територіальних претензій, дипломатичних угод. Але, слід пам’ ятати, що Республіка Польща від 1999 року є країною-членом НАТО – найпотужнішого воєнно-політичного союзу (альянсу) світу, а  від 2004 року – країною-членом ЄС  -  потужного економіко-політичного союзу Європи і світу, і, що 535 км польсько-українського кордону є зовнішнім кордоном ЄС і НАТО.
За часи незалежності Україна наполегливо заявляє про готовність до вступу в дані політичні союзи і робить для цього рішучі політичні та економічні кроки.
Польща була першою країною, яка визнала нашу незалежність 1991 року і встановила з Україною дипломатичні відносини. Республіка Польща від 1997року є нашим стратегічним партнером, який допомагає Україні інтегруватися в дані політичні союзи. Україну з Польщею з’єднують економічні угоди. Через Польщу пролягають економічні транзитні шляхи України в Європу. Окрім того, слід згадати про наших численних у Польщі та транзитом через Польщу заробітчан.
Також, слід пам’ятати  про нашого географічного та історичного східного сусіда Росію, з якою у нас величезна протяжність (1295 км сушею і морем) лінії спільного кордону, значна частина якого (410 км), у зв’язку з агресією, не контролюється. Росія (Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація)  протягом всієї багато столітньої історії відносин провадить проти України політику війн, експансії, етноциду, знедержавлення.
І. На сьогоднішній день, уже шостий рік, у нас із цим сусідом точиться неоголошена війна із численними втратами людей і територій та економічним надривом.
Вказані вище географічний, історичний, політичний та економічний фактори спонукають Україну «рухатися на Захід», в сторону євроатлантичної демократії, а Польщу, якщо не хоче мати сусідом Росію, всіляко сприяти й допомагати Україні в цьому русі.
2. Дослідження українсько-польських відносин, враховуючи вказані фактори, в історичній площині та ретроспективі є надзвичайно актуальними на сьогоднішній день. У політичній, науко вій, культурній спільноті виникла потреба у виробленні єдиної українсько-польської історичної думки на історичні події та явища, їх якісного аналізу та подачі, без однобокості, тенденційності, перекручень.
У поданій статті досліджуються українсько-польські відносини на географічно обмеженій території – західноукраїнські землі (ЗУЗ) або «Східні креси» (для поляків), оскільки на цих землях відбувалися найбільш активні взаємини, етнічні процеси та історичні події. Саме про ці землі точаться наукові та псевдонаукові дискусії, «підігрівається» і провадиться політична «спекуляція».

Ярослав Галущак: Наукова періодика ПНУС у фонді читального залу суспільних наук: бібліографічне дослідження

Метою даного дослідження є висвітлення наукових періодичних видань Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника у фонді читального залу суспільних наук (т. зв. «історичного») Наукової бібліотеки університету (доступ до повнотекстових версій за посиланням - http://lib.pnu.edu.ua/nayk-pny.php).

А саме: «Вісник Прикарпатського університету. Історія», «Вісник Прикарпатського університету. Політологія», «Галичина», «Карпати: людина, етнос, цивілізація», «Карпатський край», «Етнос і культура», «Українознавчі студії», «Студентські історичні зошити». Всього вісім (8) найменувань періодичних видань. Всі ці видання затверджені, ухвалені або рекомендовані до друку Вченою радою ПНУС. Частка з них входить до Переліку наукових фахових видань затверджених ВАК України.

Почнемо висвітлення з «Вісників» – основних наукових періодичних видань ПНУС з різних галузей наук.

1. «Вісник Прикарпатського університету. Історія». Засновник – факультет історії, політології і міжнародних відносин ПНУС. Голова редакційної колегії – Кугутяк М. В. Відповідальний секретар – Щербін Л. В. Голова редакційної ради – Грещук В. В. Постановою президії ВАК України від 14.04.2010 р. видання внесено до Переліку наукових фахових видань, у якому можуть публікуватися результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата історичних наук. У даному збірнику містяться наукові статті, присвячені етносоціальним і національно-культурним процесам в Україні, актуальним питанням всесвітньої історії,   джерелознавства та історіографії, етнології, публікуються праці молодих науковців, рецензії, ювілейні статті. На сьогоднішній день в читальному залі  містяться випуски від 1 до 25 за 1998 – 2014 роки.

Ярослав Галущак: Творчий доробок професора Миколи Васильовича Кугутяка на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС (до 65-ліття вченого, організатора, керівника)

Микола Васильович Кугутяк народився 27 жовтня 1952 року в селі Назавизові Надвірнянського району Станіславської (нині Івано-Франківської) області. Закінчив Переріслянську середню школу. А в 1981 році закінчив навчання на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника. З 1981 по 1984 роки навчався в аспірантурі Інституту суспільних наук АН УРСР у м. Львові.
Микола Васильович Кугутяк тричі захищав дисертації. Кандидатську дисертацію науковець захистив у 1985 році у спеціалізованій вченій раді Одеського державного університету. У 1994 році в Українському Вільному Університеті (м. Мюнхен, Німеччина) вчений захистив дисертацію з присвоєнням вченого ступеня доктора філософії. А в 1996 році М. В. Кугутяк, в інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, успішно захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук.
З 1984 року, по закінченні аспірантури, М. Кугутяк працює на історичному факультеті Івано-Франківського педінституту: спочатку асистентом кафедри історії СРСР і УРСР, з1986 по 1988 роки – старшим викладачем. В 1990 році М. Кугутяку присвоюють вчене звання доцента, а в 1996 році – присвоєне вчене звання професора.
Протягом 1990 – 1999 років Микола Васильович був завідувачем кафедри нової та новітньої історії Прикарпатського університету, а в 1999 – 2006 роках очолював кафедру всесвітньої історії. Водночас у 1993 році М. Кугутяка було обрано деканом історичного факультету, а від 2006 року і по сьогоднішній день Микола Васильович Кугутяк – директор Інституту історії, політології і міжнародних відносин (потім декан факультету) ПНУС, та засновник і завідувач кафедри етнології і археології.

Ярослав Галущак: Станиславів – Станіслав – Івано-Франківськ у дослідженнях прикарпатських науковців й краєзнавців

У цьому (2017) році виповнилося 355 років моєму місту. Місту, в якому я народився через 300 років після його заснування, й прожив 55 років життя. Місту, яке перейменували зразу після мого народження (1962 року). Значить я — корінний франківчанин. І свою статтю присвячую моєму рідному Івано-Франківську.

Історію Івано-Франківська, другого після Львова великого адміністративного, економічного і освітянського центру Галичини, умовно можна розділити на вісім (8) періодів, які знаменують собою віхи історії та розвитку міста:

1) Перший польський період (Речі Посполитої) — середина XVII-1772 р. Для підсилення галицького напряму оборони Польщі, у межиріччі Бистриць стратегічно було обрано місце закладки модерної на той час фортеці, названої на честь старшого сина, засновника фортеці-міста, графа Андрія Потоцького Станіслава. 7 травня 1662 року Станиславівська фортеця і цивільне поселення отримують міські привілеї на щоденні торги і ярмарки. А наступного року (14 серпня 1663 року) польський король Ян Казимир юридично підтвердив місту Станиславову самоврядування за Магдебурзьким правом (даним привілеєм був передбачений і герб міста – відчинена міська брама з трьома вежами);

2) Австрійський період — 1772 – 1918 рр. Внаслідок поділу Польщі, Галичина увійшла в склад Австрійської монархії. 25 жовтня 1772 року у місто вступили австрійські війська і створили його гарнізон. Станиславів став центром округу. У 1801 р., внаслідок погашення великих боргів, м. Станиславів було вилучено з власності родини Потоцьких і передано Австрійській державі. У 1867 р. Австрійська монархія, згідно нової конституції, стала називатися Австро-Угорською. Імперія була поділена на повіти. Станиславів став повітовим центром. Закінчення Австрійського періоду знаменується Першою світової війною, революційними ситуаціями, революціями в Європі, розпадом імперії, локальними й громадянськими війнами, утворенням нових держав;

Ярослав Галущак: Праці Ігора Ярославовича Райківського на сторінках наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису «Галичина» (до 50-ліття вченого)

Ігор Ярославович Райківський народився 24 червня 1967 року в м. Івано-Франківську. У 1984 році на «відмінно» закінчив Івано-Франківську СШ № 2, а в 1992 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника. Отримав диплом з відзнакою. У 1992-1995 роках навчався в аспірантурі на кафедрі історії України Прикарпатського університету.
У 1996 році І. Райківський успішно захистив кандидатську дисертацію в Інституті Українознавства ім. І. Крип’якевича у Львові. А в 2014 році у тому ж інституті успішно захистив і докторську дисертацію.
З вересня 1996 року вчений працює на кафедрі історії України асистентом кафедри, старшим викладачем. В 2002 році І. Райківському присвоєне вчене звання – доцент кафедри.
Протягом 2003 – 2008 років І. Райківський працює вченим секретарем спеціалізованої вченої ради Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника для захисту кандидатських дисертацій за спеціальностями «Історія України», «Етнологія».
У березні 2007 року І. Я. Райківського обирають завідувачем кафедри історії України Інституту історії, політології і міжнародних відносин ПНУС, яку він очолює по сьогоднішній день, протягом 10 років.
Сфера наукового зацікавлення вченого – політична історія України, український національний рух ХІХ – першої половини ХХ століть, українсько-польські стосунки того ж періоду.
Ігор Ярославович є автором понад 130 публікацій, включаючи монографічні видання та статті в періодичних виданнях.
Ознайомившись коротко з біографією, науковим шляхом та сферою наукових інтересів вченого, переходимо безпосередньо до теми даного дослідження, а саме до публікацій І. Райківського в часописі «Галичина».У 1997 році засновується і починає друкуватися всеукраїнський науковий культурно-просвітній краєзнавчий часопис «Галичина». З того ж таки 1997 року Ігор Ярославович починає працювати в даному часописі на посадах відповідального секретаря, члена редколегії. Тобто вчений брав безпосередньо участь у заснуванні даного наукового періодичного видання.

Ярослав Галущак: Слово про краєзнавця Тараса Маланюка

Роблячи підбірку матеріалу про краєзнавців Прикарпаття, з великою радістю дізнаюсь, що мій колега по попередній роботі Маланюк Т. З. написав і опублікував досить значну й актуальну на сьогоднішній день монографію по патріотичному вихованню (Маланюк Т. З. Патріотичне виховання учнів основної школи засобами туристсько-краєзнавчої роботи: монографія. – Івано-Франківськ, Місто НВ, 2017. – 304 с.). В якій зібрано великий теоретичний матеріал з даного питання, багатий власний досвід автора, розкрито патріотично-виховний потенціал туристсько-краєзнавчої роботи. Радіючи за колегу, я дав собі слово, що напишу про нього статтю, як про цікаву й комунікабельну людину, трударя на педагогічній ниві, невтомного туриста, досвідченого краєзнавця. І ось, стаття написана, прошу, читайте й дізнавайтесь.

Маланюк Тарас Зіновійович народився 30 вересня 1962 року в селі Гошів Долинського району Івано-Франківської області. Шкільну освіту здобув у Гошівській восьмирічній школі та у Болехівській середній школі №2. Після закінчення школи навчався в Івано-Франківському технічному училищі №13. З 1981 по 1983 рік проходив строкову службу у збройних силах СРСР.

Свою трудову діяльність Т. Маланюк розпочав на виробництві. Працював слюсарем-складальником радіоапаратури на «Радіозаводі» (виробниче об’єднання «Карпати») в Івано-Франківську в мікрорайоні «Пасічна» (1983 – 1987 рр.). Відчувши в собі поклик до педагогічної роботи, краєзнавчої діяльності, історичних знань, здобуває вищу освіту на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (1987 – 1992 рр.).

Ярослав Галущак: Слово про краєзнавця Василя Харитона

Готуючи попередні статті, помічав, що все частіше зустрічаю в періодиці та у фонді читального залу суспільних наук Наукової бібліотеки Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника праці (публікації та книжки) свого колеги-однокурсника Василя Харитона. Я дав собі слово, що напишу статтю про цю цікаву і неординарну людину, невтомного краєзнавця, наполегливого пошуковця-дослідника. І ось, прошу, стаття, читайте, дізнавайтесь.

Харитон Василь Ярославович народився 12 квітня 1963 року в селі Черніїв Тисменицького району Івано-Франківської області. Сім’я була музикальна, співуча. Батько, Ярослав Харитон, був професійним співаком.

Василь Харитон отримав досить цікаву, різносторонню освіту. В 1970 –  1980-х роках вчився в Черніївській середній школі. Музичні знання здобував в Івано-Франківській дитячій музичній школі №1 (по класу скрипки). А по закінченні школи, технічні знання здобував в Івано-Франківському технічному училищі №13 («позитронівському») та на вечірньому відділенні Івано-Франківському інституті нафти і газу (1985 – 1986 рр.). Для своєї майбутньої професії педагога та історика-дослідника, у 19991 році закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника та в 1994 році філософський факультет Прикарпатського університету ім. В. Стефаника (спеціальність «Психологія»).

Ярослав Галущак: Праці Олега Станіславовича Жерноклеєва на сторінках наукових періодичних видань «Вісник Прикарпатського університету. Історія» та «Галичина»

З нагоди 50-річчя Олега Станіславовича Жерноклеєва, доктора історичних наук, професора, завідувача кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Наукова бібліотека університету підготувала біобібліографічний покажчик. Вітаємо ювіляра! 

Жерноклеєв Олег Станіставович: біобібліографічних покажчик (до 50-річчя від дня народження) / упор. та наук. ред. : О.Б. Гуцуляк; відпов. ред. серії П.М. Гаврилишин. – Івано-Франківськ : Наукова бібліотека ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», 2017. – 47 с. – (Серія «Вчені Прикарпатського національного університету»). http://lib.pnu.edu.ua/files/pokajchiki/zhernokleyev-bio.pdf

Олег Станіславович Жерноклеєв народився 4 квітня 1967 року у Львові. У 1984 році із золотою медаллю закінчив Івано-Франківську СШ №3. А в 1991 році закінчив навчання на історичному факультеті Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім. В. Стефаника (диплом з відзнакою). У 1991-1994 рр. О. Жерноклеєв навчався в аспірантурі кафедри історії України Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. В 1995 році захистив кандидатську дисертацію. З 1995 по 1997 рр. Олег Станіславович працював науковим співробітником Відділу регіональних проблем Інституту національних відносин і політології НАН України та Прикарпатського університету.
З 1997 року О. Жерноклеєв – асистент, старший викладач, згодом доцент, а в 2003 – 2006 рр. – докторант кафедри Всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. По завершенні докторантури у 2007 році успішно захистив докторську дисертацію у Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича.
У червні 2006 року О. С. Жерноклеєва обирають завідувачем кафедри всесвітньої історії Інституту історії і політології Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, яку очолює до сьогодні.
О. С. Жерноклеєв також є членом спеціалізованих вчених рад для захисту кандидатських і докторських дисертацій. Входив до складу оргкомітетів багатьох регіональних, всеукраїнських і міжнародних конференцій.

Ярослав Галущак: Публікації Петра Івановича Арсенича (1934-2017) на сторінках альманаху «Краєзнавець Прикарпаття»

Петро Іванович Арсенич народився 24 січня 1934 року в селі Нижньому Березові (нині Косівського району Івано-Франківської області) у гуцульській селянській родині. В 1942 – 1953 роках навчався в школі. В старших класах був членом підпільної учнівської ОУН. В 1953 – 1958 роках навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Здобув фах історика-музеєзнавця. У 1958 році був направлений на роботу в Станіславський краєзнавчий музей (нині Івано-Франківський), в якому працював з перервами до 1990 року. В 1963 – 1966 роках викладав археологію й етнографію в Івано-Франківському державному педагогічному інституті. У 1966 році був звільнений з інституту за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі та зв’язок з дисидентом В. Я. Морозом, колишнім викладачем даного вузу. П. Арсенич повернувся до викладацької діяльності аж після здобуття незалежності України. В 1992 – 1997 роках був доцентом кафедри народознавства Прикарпатського університету ім. В. Стефаника.
Петро Іванович переслідувався КДБ впродовж 1966 – 1986 років і тільки якимось дивом він уник «лагерів». Радянська компартійна система «ламала» йому кар’єру, чинила різні утиски, ставила перепони, але він вперто дотримувався своїх поглядів й наполегливо йшов вперед, знаходячи розраду в самовідданій праці на благо України, збираючи по крихтах краєзнавчий матеріал, зберігаючи і відновлюючи історичну пам’ять краян.
З 1966 по 1990 роки Петро Арсенич працював керівником туристично-краєзнавчого гуртка при обласній станції юних туристів. У 1967 році став одним із засновників обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури. А з 1968 по 1973 роки – голова секції етнографії даного товариства. 1976 – 1991 рр. – він активний член Товариства книголюбів.У кінці 1980 – на початку 1990-х – років політичного пробудження і національного самоусвідомлення, П. І. Арсенич включається у вир громадсько-політичної діяльності. Веде пропагандистську діяльність, виступає з лекціями, на численних мітингах. Стає одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», товариства «Рух», товариства «Меморіал», товариства «Гуцульщина», спілки краєзнавців ім. І. Франка, Народного руху України, Демократичної партії України, членом НТШ у Львові, Конгресу української інтелігенції, Республіканської асоціації україністів тощо. На Великдень 15 квітня 1990 року, під час велелюдного мітингу, урочисто підняв національний прапор на міській ратуші Івано-Франківська.
У 1990 році П. І. Арсенич обраний депутатом Івано-Франківської міської та обласної рад народних депутатів Першого демократичного скликання (1990 – 1994 рр.). У 1990 – 2006 роках П. Арсенич працював завідувачем науково-редакційного відділу «Звід пам’яток історії та культури України. Івано-Франківська область». Одночасно за сумісництвом провадячи викладацьку діяльність.
Окрім того, слід вказати, на ще одну сторону діяльності П. Арсенича. Він був активним колекціонером, букіністом, філокартистом. Зібрав найбільшу на Прикарпатті колекцію рідкісних видань книг, брошур, відозв, поштових листівок, багато з яких мають автографи визначних діячів науки і культури України періоду національно-визвольної боротьби 1914 – 1950 років. Всі ці колекції експонувалися краєзнавцем на багатьох виставках, багато з яких він організував сам. Саме завдяки таким збирачам-дослідникам не занепали краєзнавчі дослідження в Україні, не пропав, а навпаки, збирався й нагромаджувався унікальний матеріал з історії краю й України в цілому.

Ярослав Галущак: Праці Степана Миколайовича Борчука на сторінках наукових періодичних видань ПНУС (до 50-ліття)

Народився С. М. Борчук 29 жовтня 1966 року у селі Любківці Снятинського району Івано-Франківської області. В 1984 році закінчив Вовчківську середню школу і поступив у Івано-Франківський державний педагогічний інститут ім. В. Стефаника, який через службу в армії закінчив у 1991 році.

По закінченні інституту вчителював у школі (1991 – 1994 рр.). У 1994 – 1995 роках працював старшим лаборантом кафедри нової і новітньої історії Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. З 1995 по 1998 рік навчався в аспірантурі ПУС. В 1999 році С. Борчук успішно захистив кандидатську дисертацію в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. А в 2015 році С. М. Борчук успішно захистив докторську дисертацію. На сьогоднішній день Степан Миколайович є професором кафедри всесвітньої історії факультету історії, політології і міжнародних відносин.
Напрямками наукових інтересів С. М. Борчука є дослідження творчого доробку та діяльності українських істориків та громадських діячів Галичини ХІХ – ХХ ст., історія студентського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., проблеми військової історії ХХ ст., українська енциклопедична традиція ХІХ – ХХ ст.

Коротко ознайомившись з біографією, науковим шляхом та напрямками досліджень С. М. Борчука, переходимо до теми нашого дослідження, до публікаторської діяльності вченого, до його статей на шпальтах наукових періодичних видань ПНУС, що містяться в читальному залі суспільних наук.

Ярослав Галущак: Науковий журнал з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація»: бібліографічне дослідження

В даній своїй праці (дослідженні) хочу розкрити для читачів зміст та основу наукового журналу з проблем карпатознавства «Карпати: людина, етнос, цивілізація» (повна назва) та підсумувати здобутки наукового журналу за п’ять років його існування.

Для подальшого викладу матеріалу вважаю, що необхідно розкрити (розшифрувати) на основі загальноприйнятих визначень назву журналу для повного розуміння піднятої в ньому наукової проблематики та цілей досліджень. Отож, буду розшифровувати (розкривати) буквально кожне слово назви журналу.

Отже, Карпати – гірська система на сході Центральної Європи на території України, Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії, Сербії та Австрії. Ця велика гірська система простягається від околиць м. Братислави (Словаччина) до ущелини Залізні Ворота (Румунія) на 1500 км, утворюючи в сторону України опуклу дугу, що замикає в собі Середньодунайську рівнину (низину). Загальна площа становить приблизно 190 тис. км. км.

Карпати – унікальна гірська система, один з основних вододілів Європи між Балтійським і Чорним морями. Від р. Морави на заході до р. Серет на сході, від р. Дністер на півночі до річки Дунаю на півдні, до ущелини Залізні Ворота, що відокремлюють Карпатські гори від Балканських гір.

Орографічно (від грецького орос – гора, графос — пишу) виділяють Західні Карпати, Східні Карпати (частина з яких так звані Українські Карпати), Південні Карпати, так звані Трансільванські Альпи, Західні Румунські Карпати і Трансільванське плато.

Залежно від розміщення, Карпати поділяють на Західні, Східні та Південні. Західні розміщені на території Польщі, Чехії, Словаччини, частково Угорщини. Східні – Словаччині, Польщі, Західній Україні. Південні – на території Румунії.

Українські Карпати розміщуються на території чотирьох західних областей України: Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька.

Ярослав Галущак: «Студентські історичні зошити»: короткий бібліографічний огляд-дослідження

 Студентські історичні зошити«Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus!» «Отже, веселимося, поки молоді!» Так починають співати свій гімн юні студенти, молоді дослідники, наступна нова генерація науковців нашої молодої держави – України.

До речі, студент (від лат.) – учень вищого навчального закладу. У Стародавньому Римі та в Середньовічній Європі студентом називали кожного зайнятого процесом пізнання. З організацією в ХІІ столітті університетів термін «студент» застосовували до тих, хто навчався і до тих, хто навчав (викладав) в університетах. А після введення в університетах вчених звань для викладачів (магістра, професора та ін.), студентами стали називати лише тих, хто в них навчається (студіює).

І ще, важливо, університет (від лат.)  — автономний вищий навчальний заклад (ВНЗ). В університеті об’єднується низка інститутів і факультетів для підготовки фахівців високої кваліфікації з точних, природничих та гуманітарних наук. Крім освітньої функції університети («Vivat Academia!») є науковими установами, в яких викладачі («Vivant professores!») спільно зі студентами («Vivant membra quaelibet!») виконують наукові дослідження.

Провідні університети мають свої видавництва, де друкують навчальну та наукову літературу. Залученню студентів до науково-дослідної роботи сприяють студентські наукові товариства («Semper sint in flore!»). Частина з них мають свої періодичні видання, на шпальтах яких студенти публікують свої цікаві ідеї, результати власних досліджень, пропонують амбітні проекти. Це дає можливість молодим дослідникам «засвітитися» в науковому світі, себто викликати до себе інтерес і зацікавлення з боку наукових кіл, подекуди навіть керівників великих проектів (або фірм), можливість навіть отримати грант та надалі просувати свою ідею (дослідження).

Таким шляхом пішли професорсько-викладацький колектив, молоді науковці та студентський актив Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (ПНУС), а саме одного зі структурних його підрозділів – Інституту історії і політології (директор Інституту  — Кугутяк М. В.), започаткувавши в 2010 році публікацію збірника «Студентські історичні зошити». У збірнику вміщуються студентські статті, присвячені різноманітним питанням історії та етнології. А його авторський колектив («Vivat nostra civitas!») складають студенти українських і зарубіжних університетів. Дане видання адресоване для широкого кола читачів, які цікавляться історією рідного краю та зарубіжних держав.

Ярослав Галущак: Вставай Україно Велика, або «Вставай страна огромная»!

В даній своїй праці (статті), як і в двох попередніх («День Європи в Україні…» та «Чому в НАТО?»), я буду («я урочисто клянусь») оперувати-послуговуватися загальноприйнятими в Україні визначеннями, поняттями, фактами і образами для розкриття дійсних історичних реалій. Отже, почнемо.

І знову Россія (Звідки ця назва? Не знаєте?). І знову Москва (Масква – від слова Гнила ріка, а за нею Неглінка). І знову Красная (Красівая, чи може від крові) площадь (а за нею – Болотная). І знову чути ординські (Ординка) тулумбаси. Бум-бум-бум! Бам-бам-бам! Ура-ура-ура! Бряц-бряц-бряц! І знову чути брязкіт зброї. І знову весь світ з напругою вдивляється, що на цей раз черговий московський цар (імператор, генсек, президент) викотить на Красную площадь. Ні це не уривок казки. Це об’єктивна історична реальність, яка повторюється з року в рік, десятки років. Це воєнний парад в Москві до Дня Побєди 9 Мая.

А буквально через півтора місяця «Вставай страна огромная…» («мы все скорбим от неожиданности»). Це день нападу (22 червня 1941 року) Німеччини та її сателітів на Радянський Союз («на Родіну»). А чи це був дійсно рівноправний союз, чи чергове московське квазіутворення, розглянемо іншим разом. А так, зчепилися в кривавій борні два світових агресори. Два неймовірні «монстри» (почвари).

А ще в цей період (травень-червень) проводиться величезна кількість тематичних концертів (обов’язково – Кобзон), пишеться громада статей, демонструється багато хронікально-документальних та кіно-телефільмів про війну. І так десятки років. З року в рік. Кажуть «ето нас об’єдіняєт», «етім можно об’єдєніть і сплотіть».

Ярослав Галущак: Чому в НАТО?, або Якби були в НАТО, то не мали б АТО!

У даній своїй статті, як і в попередній («День Європи в Україні: свято єдності, усвідомлення дійсності, напрямки руху»), я знову буду послуговуватися тільки загальновідомими та прийнятими в Україні офіційними даними, усталеними поняттями, шаблонами та узагальненнями.

Отже, як відомо, Україна є незалежною (з 1991 року), європейською країною (географічний центр Європи знаходиться в Україні), яка рухається (згідно зовнішньополітичного курсу) в напрямку інтеграції з іншими європейськими країнами – членами Європейського Союзу.

А що ж таке Європейський Союз?

Європейський Союз (Євросоюз, ЄС, англ. European Union, EU) – це економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані в Європі. Площа – 4 325 000 кілометрів квадратних. Населення – 508 200 000 чоловік. Штаб-квартира – Брюссель (Бельгія). Девіз – Єдність у різноманітті. Прапор – синє полотно із 12 золотими зірками по колу. Гімн – «Ода до радості» (слова Ф. Шиллера, музика Л. Бетховена). Валюта – євро у 18-ти країнах єврозони та 10 національних валют.

Яка ж мета Євросоюзу і чому туди так щиро прагнуть потрапити українці? А мета така. Це створення економічного союзу з найвищим рівнем інтеграції економік держав-членів (спільна зовнішня політика, спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці, а також спільна валюта).  Це створення політичного союзу (спільна зовнішня політика, оборона). А також, впровадження спільного громадянства. Мета ЄС – підтримувати мир, свої цінності, добробут своїх народів. Він заснований на принципах поваги до людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та поваги до прав людини тощо.

Ярослав Галущак: Сторінками альманаху «Краєзнавець Прикарпаття»: бібліографічне дослідження

У наш новітній час, коли Україна на даному етапі своєї історії ось уже 25 років стверджується як незалежна держава поглиблюється й духовно-культурний потенціал як всієї країни, так і її регіонів. У суспільному житті посилюється роль історичної науки, краєзнавства, історичного краєзнавства в осмисленні багатовікової минувшини, тобто розуміння закономірностей і тенденцій внутрішнього розвитку в загальноукраїнському і регіональному контекстах. Краєзнавство, історичне краєзнавство відіграє величезну роль в розчищенні, відновленні, наповненні джерел національної пам’яті, відживленні, зміцненні та активізації національної свідомості на локально-регіональному (крайовому) рівні.
Г.С. Дем’янчук у своїй праці (довершеній його синами) «Українське краєзнавство: сторінки історії» (2006) так написав про роль краєзнавства: «Краєзнавство, як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства, відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних та природничих наук; постачальник «місцевих фактів» для узагальнень у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області».