Юрій Шилов: Походження та сутність писанкарства (скорочено)

Публікація С. К. Кульжинським колекції українських писанок Лубенського музею Скаржинської О. М. у 1899 році вперше показала – Москві та й усій Російській імперії – цей величезний скарб народної культури [1]. Його велич та незбагненність, світ почав осягати від 60-х років ХХ століття – коли ЦРУ США, аналізуючи за допомогою ЕОМ символіку всіх часів і народів, з’ясувало: ніколи ніяка етнокультурна навіть не наблизилась до розмаїття символів на писанках України. Тепер тут витоки їхньої орнаментики простежують від трипільської а/к, керамічні моделі – від початку епохи бронзи, а рештки культових яєць – від Скіфії [2].

Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.

Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].

Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].

Юрий Шилов: К вопросу об Атлантиде

по монографии Ю. О. Шилова «Аратта – арийский рубеж» (К., 2019; М.-К.-Мн., 2019):

Эллинов-греков с их эпической поэмой «Илиада» и пр. принято считать основателями европейской цивилизации. Но они не знали ни биографии автора поэмы – Гомера, ни дат жизни свого «отца истории» Геродота – из столпов классической Греции, сомневавшегося в преданиях о происхождении своего народа и его Богов. 

Считают, что истоки той классики высвечивает предание про Атлантиду, оставленное «отцом науки» Платоном (427-347) – которое якобы рассказали его прадеду египетские жрецы, указав на гибель той страны 10 тысячелетий назад. Но – поскольку Платон относил себя к XV поколению мифического Атланта – то получается (с позиции демографии: три дееспособных поколения в столетие): предание коренится в событиях не древнее рубежа ІІ-І тыс. до н. э., спустя примерно 2 тысячелетия от начала Египта. Поэтому указанная Платоном дата неверна. К тому же в «Текстах пирамид» Атлантида не упоминатся, – там есть сведения о другой затонувшей стране, тесно связанные со значительным комплексом иных данных.

Причиной Потопа стал, видно, прорыв «Полесского озера»: условно названного геологами вместилища части талых вод Ледника, запруженной его южными моренами. Одна из них легла поперёк долины пра-Днепра. Геологи полагают, что последний прорыв сей запруды случился 12 тысячелетий назад. С тех или несколько позжих времён хранит название правобережный Псёл. Языковед Ю.Л. Мосенкис увязал гидроним этой реки с дошумерским ‘Море познавшим’ AB-zu (> Аpsu ‘Пресный океан’ как «Бездна начального Хаоса») [16; 20; 33, с. 49-50]. 

А выше по долине Днепра, в подлесной Болоховщине, доныне распространена легенда о Золотой камышине. Растёт она где-то на болотистом торфянике Оврут в стáрике Десны – который 7 тысячелетий назад (по данным геологии и археологии) перестал быть руслом сей ‘Быстрины’. 

В.Н. Гузий предположил отражение здесь катастрофы – соотносимой как с местной трипольской а/к, так и с кораблём «египетского бога Ра» (рис. 7:е и др., [І; 36, с. 40]). К преддверию того же, второго прорыва в Океан-Черноморье вод «Полесского озера» восходит записанное Геродотом [6, IV 51-57] предание о вытекании рек Скифии (от Тираса-Днестра до Танаиса-Дона) из «большого озера», в котором историки донедавна усматривали болотистую область истоков реки Припять.