Олег Гуцуляк: Аратта: від "золотого віку" до деградації

 Шумерські епічні пісні, як вказує І. Дьяконов, повідомляють про високу цивілізацію Аратти “за сімома горами” на схід від Еламу — цивілізації, відмінної від протоіндської культури (Мелухха, Мелаха шумерських джерел). Вчений ототожнює Аратту  із землями передгір’їв Копет-дага (Ахал-Етек, в історичній області Парфії) та оазисами Афганістану [i] (наприклад, ассірійці знали «гори золота» Arallu-Урал, а шумери словом Arali називали “межу світу на півночі”, “потойбіччя”[ii]). 

Я. Васільков та С. Нєвєльова вважають, що Аратта існувала чи то в районі Пенджабу і Сінду [iii], В. Саріаніді — в Бадахшані, бо основним товаром цієї країни був лазурит, де його добували і продавали в Урук.[iv]. 

С. Мамедова у своїй праці “Про походження шумерів”  прийшла до висновку, що Аратта була розташована південніше Урмійського озера (в долині Мійяндоаб), тобто на території сучасного іранського Азербайджану [v] і незалежно від неї з цим поглядом солідаризується Д. Рол, вбачаючи назву країни в пізнішій аккадській інтерпретації, перейнятій індоєвропейцями-маннеями (предками вірмен) — Урарту (Ур-Арату, Ар-Арат) [vi].

Проте дослідники проблеми Аратти не звернули достатньо уваги на відомі археологічній науці факти, а саме тотожність образів гліптики і сфрагістики Сіро-хетто-мітаннійського кола (Кархеміш, Нузі), Месопотамії, Східного Ірану (Шахдад-Гіссар ІІІ) та Бактрійсько-Маргіанського ареалу (зокрема, Гонур-І). Зокрема, серед інших фактів, мова йде про образи: 

1) «гаруди-керуба» (часто зображався на лазуритних амулетах) — птахоголового антропоморфного крилатого божества, припадаючого на коліна та зі зброєю («зміями-блискавками») за плечима, який потім трансформувався у двоголового орла-«духа-генія», зокрема виступаючого у іранській традиції як образ демонічного Ажі Дахака зі зміями за плечима. У шумерському епосі «Гільгамеш і Гора безсмертного» розповідається про те, що бог сонця Уту подарував героєві  сім амулетів із зображенням змій, які «знають шлях в Аратту». Ці амулети слід встановити всередині Гори Безсмертного. 

та

 2) «володарки левів» — стоячої анфас жіночої фігури (іноді оголеної чи напівоголеної або в довгих до п’ят спідницях), головою у профіль, з руками, складеними на талії, а довкола неї стоять леви або козли. 

Їх принесли в Маргіану та Бактрію на початку ІІ тис. до н.е. племена, які були не завойовниками, а колонізаторами — вони прийшли сюди родинами, з домочадцями, дружинами, дітьми, з усім домашнім скарбом і релігійними уявленнями та традиціями. Власне В.І. Саріаніді вважає даних переселенців вихідцями з арійсько-хурритської держави Мітанні  (від хетт. miti-, mitta- “червоний” > Мідія “Червона (країна)”; євр. naharaim, дв.-єгип. naharina) [vii].

«... Аратта пізніх шумерів кінця ІІІ тис. до н.е. знаходилася на кордоні сучасних Ірану й Афганістану. Але країна під такою ж назвою існувала і в індійському Пенджабі. Знані також Аратна етрусків, Ортополіс греків, Артаплот і Оратів українців, Арати середньовічних іранців і русичів, а також сучасних румун. Спільне тут те, що всі названі держави і міста розповсюджені серед нащадків індоєвропейської спільноти народів, — отже походять, напевно, від тієї загадкової, дошумерської ще першо-Аратти. Найдавніший пранапис Аратта прочитано (шляхом співставлення з протошумерськими та шумерськими письменами) А.Г. Кифішиним  на черепі мамонта із поселення ХVІІІ—ХІІ тисячоліть до н.е. біля села Межирічі на Канівщині (між Россю й Росавою). Тоді, на слушну думку дослідника, то була не держава, а лише обжита мисливцями територія між Карпатами й Кавказом, Дунаєм і Волгою” [viii].

У “Книзі про Карну (Карнакапарва)”, що є VІІІ книгою “Махабхарати”, у  30-му розділі Аратта названа країною, де знищена дхарма, а її мешканці – “злодії”. “Невдячність, крадіжки чужого добра, пиття хмільного, близькість з жінкою наставника – немає такого беззаконня, яке не було б для них законом, сором і ганьба араттакам, мешканцям П’ятиріччя” [ix]. Або в іншому місці: “Народжених від незаконних шлюбів, диких, що вживають будь-яку їжу, будь-яке молоко, бахликів, що називаються араттами, мудрому слід уникати!” [x]        

На іронізування українського дослідника Т. Ткачука: “Добра ж пам’ять про Золотий вік у Божественній Аратті!”[xi], слід зауважити, що в “Карнакапарві” вже мова йде не про “золотий вік” в Аратті, а про  більш “згіршений вік”, передуючий найгіршому – Калі-юзі, який розпочався саме після описаних у  “Махабхараті” подій (аналогічно, у традиції «Гат» зберігаючим «арійську чистоту», у порівнянні з іншими країнами, є  Іран). Також слід пам’ятати про ідеологічно–естетичне протистояння двох гілок колись єдиної праіндоіранської спільності. Зокрема, якщо для індусів “деви” – це “боги”, “асури” – “демони”, то для іранців навпаки – “ахури” – “боги”, “деви” – “демони” тощо.  Чорних барв для змалювання сусідів-“варварів” ніколи не бракувало.

[i] Дьяконов И.М. Восточный Иран до Кира (К возможности новых постановок вопроса) // История иранского государства и культуры: К 2500-летию иранского государства / Отв.ред. Б.Г. Гафуров. – М.: Гл.ред.вост.лит-ры, 1971. – С.122 – 123.

[ii] Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии // Вестник древней истории. – М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. – С.43.

[iii]   Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250.

[iv] Сарианиди В.И. Бактрия сквозь тьму веков. – М.: , 1984. – С.88; див.: Tarn W. The Greeks in Bactria and India. – Cambridge: CUP, 1938. – XXIV, 539 p.

[v] Мамедова С.М. О происхождении шумеров // Всесоюзная студенческая конференция по гуманитарным наукам “Актуальные проблемы исторических наук” 20–21 апреля 1988 г. : Тезисы докладов. – М.: МГПИ, 1988. – С. 211 – 212

[vi] Рол Д. Генезис цивилизации: Откуда мы произошли ... / Пер. с англ. — М.: Эксмо, 2002. — С. 71, 89—140.

[vii] Сарианиди В.И. Сиро—хеттские божества в Бактрийско-маргианском пантеоне // Советская археология. – М., 1989. — № 9. – С. 17 – 24.

[viii] Шилов Ю. До осяяної сонцем країни // Українська культура. — К., 2003. — №10. — С.23.

[ix] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 111.

[x] Карнакапарва. – М., 1990. – С. 250

[xi] Ткачук Т. Суміш Пуруші з Аполлоном (Шилов Ю. Прародина ариев: История, обряды, мифы. – К.: Синто, 1995. – 744 с.) // Українознавчі студії. – Ів.-Франківськ: Плай, 2001. — № 3. – С. 238.

Уривок з книги Олега Гуцуляка "Пошуки заповітного царства" (2007).

Юрій Шилов: Походження та сутність писанкарства (скорочено)

Публікація С. К. Кульжинським колекції українських писанок Лубенського музею Скаржинської О. М. у 1899 році вперше показала – Москві та й усій Російській імперії – цей величезний скарб народної культури [1]. Його велич та незбагненність, світ почав осягати від 60-х років ХХ століття – коли ЦРУ США, аналізуючи за допомогою ЕОМ символіку всіх часів і народів, з’ясувало: ніколи ніяка етнокультурна навіть не наблизилась до розмаїття символів на писанках України. Тепер тут витоки їхньої орнаментики простежують від трипільської а/к, керамічні моделі – від початку епохи бронзи, а рештки культових яєць – від Скіфії [2].

Проте переважає думка (навіть серед народних майстринь!), що звичай потрапив до Європи «напевно, від азійських чи семітських народів, у яких ще до народження Христа існував» – тоді як українські пращури-рахмани узнали про те вже у потойбіччі й святкують там свій Великдень, «коли припливуть до них шкаралупи з яєць, вжитих на печення паски» до Воскресіння Христова, бо «перші писанки писала Мати Божа. Як Ісус був маленький, то любив гратися писанками» [2, с. 12, 18-19, 30-31]. Такі церковно заангажовані уявлення протирічать науковим фактам, наведеним у даній статті.

Типологічно найпершими мали бути б т. з. каруковані яйця – на білу поверхню яких наносяться розводи різнокольорових фарбників на клею. Порівняння з орнаментикою, почасти й із формою фігурок Праматері-Птиці з кісток мамонтів Мізинської стоянки дозволяє припускати появу писанок у верхньому палеоліті. Припущення підтверджує зображення у «Гроті Собаки» Кам’яної Могили (КМ) Праяйця з ідеограмою IM+TІR всередині (мал. 1: 1). Петрогліфи грота датуються VI-IV тис. до н. е., але знак має місцеву традицію ‘Ішкура’-Мамонта. Разом з ним виник культ згаданого тут і БОГА-Творця Енліля. Інші ж персонажі й загальний сюжет ідеограмних, протошумерських написів грота – хліборобські [3].

Мізинський етап писанкарства, якщо він був, – міг мати подібні IM+TІR розписи, які нагадують письмо. Проте призначення їх різне, і за лексикою архіву КМ зводиться до писанок PI-sangu (‘Розум жерця’) та письма PI-šu-Nam (‘Розум руки/закону Долі’). Йдеться про два інструмента інтелектуальної праці жерців. Першим вони відображували архетипи загальнолюдської підсвідомості (якщо за К.-Г. Юнгом та ще й принагідно до сутності писанкарства), а другим фіксували свідоцтва конкретних подій – що й засвідчує простежений тут А.Г. Кифішиним літопис ХІІ-ІІІ тис. до н. е. Ігнорування цих обставин трипіллязнавцями посилило нерозуміння ними наявності та дуалізму таких (донині існуючих) систем знаків орнаментики й писемності, – тому дослідники трипільської а/к вважають домінування першої системи показником лише зародження, а то й відсутності другої [4-6]. Насправді ж маємо очевидне свідоцтво переважання в общинній цивілізації Аратта-«Трипілля» образно-інтуїтивного (підсвідомого) світосприйняття над логіко-аналітичним (раціональним) світорозумінням наступних, тоталітарних цивілізацій [7-9].

Юрий Шилов: К вопросу об Атлантиде

по монографии Ю. О. Шилова «Аратта – арийский рубеж» (К., 2019; М.-К.-Мн., 2019):

Эллинов-греков с их эпической поэмой «Илиада» и пр. принято считать основателями европейской цивилизации. Но они не знали ни биографии автора поэмы – Гомера, ни дат жизни свого «отца истории» Геродота – из столпов классической Греции, сомневавшегося в преданиях о происхождении своего народа и его Богов. 

Считают, что истоки той классики высвечивает предание про Атлантиду, оставленное «отцом науки» Платоном (427-347) – которое якобы рассказали его прадеду египетские жрецы, указав на гибель той страны 10 тысячелетий назад. Но – поскольку Платон относил себя к XV поколению мифического Атланта – то получается (с позиции демографии: три дееспособных поколения в столетие): предание коренится в событиях не древнее рубежа ІІ-І тыс. до н. э., спустя примерно 2 тысячелетия от начала Египта. Поэтому указанная Платоном дата неверна. К тому же в «Текстах пирамид» Атлантида не упоминатся, – там есть сведения о другой затонувшей стране, тесно связанные со значительным комплексом иных данных.

Причиной Потопа стал, видно, прорыв «Полесского озера»: условно названного геологами вместилища части талых вод Ледника, запруженной его южными моренами. Одна из них легла поперёк долины пра-Днепра. Геологи полагают, что последний прорыв сей запруды случился 12 тысячелетий назад. С тех или несколько позжих времён хранит название правобережный Псёл. Языковед Ю.Л. Мосенкис увязал гидроним этой реки с дошумерским ‘Море познавшим’ AB-zu (> Аpsu ‘Пресный океан’ как «Бездна начального Хаоса») [16; 20; 33, с. 49-50]. 

А выше по долине Днепра, в подлесной Болоховщине, доныне распространена легенда о Золотой камышине. Растёт она где-то на болотистом торфянике Оврут в стáрике Десны – который 7 тысячелетий назад (по данным геологии и археологии) перестал быть руслом сей ‘Быстрины’. 

В.Н. Гузий предположил отражение здесь катастрофы – соотносимой как с местной трипольской а/к, так и с кораблём «египетского бога Ра» (рис. 7:е и др., [І; 36, с. 40]). К преддверию того же, второго прорыва в Океан-Черноморье вод «Полесского озера» восходит записанное Геродотом [6, IV 51-57] предание о вытекании рек Скифии (от Тираса-Днестра до Танаиса-Дона) из «большого озера», в котором историки донедавна усматривали болотистую область истоков реки Припять.