Володимир Єромоленко: Необхідна сизигія між розслабленням та напруженням

Одна з причин, що знищила СРСР - це нездатність до насолод. Атрофія гедонізму. Нездатність до практик розслаблення.

Все мало бути дуже напруженим. Щоденне життя, політика, архітектура, навіть футбол. КГБ стежив за тим, щоб ти, не дай Боже, не розслабився.

Можливо, це нездатність до гедонізму (яка була породженням більш глибинної нездатності до естетичного взагалі) і була одним із чинників, що "висушив" срср зсередини. Зробив його непривабливим для "простих людей".

Цікаво, чи можливе це повторення зараз. Бо гедонізм - спотворений, але все ж доступний через споживацтво - значно доступніший сьогодні, ніж 30-40 років тому.

А от Західний світ може опинитися у зворотній пастці. Пастці нездатності до аскетизму. Пастці надмірного гедонізму. Надмірного розслаблення.

Сучасного громадянина вчать не напружувати, а розвантажувати. Усувати концентрацію енергії на чомусь одному. "Диверсифікувати". 

Ця диверсифікація уяви - це те, що створило таке прекрасне гедоністичне розмаїття, і водночас те, що відучило концентруватися на головному. І тренувати зосередженість. "Аскеза" ж етимологічно - це тренування, вправляння, зосередження, дисципліна. 

Тому здорова психіка (і геопсихіка теж) - це врівноважування аскези та гедонізму, насолоди та самообмеження, розслаблення та напруження й зосередження. 

І біди, як це часто буває, приходять від втрати рівноваги.

Володимир Єрмоленко: Кілька думок про наше спілкування зі світом зараз

Кілька думок про наше спілкування зі світом зараз. 

- нам дуже важливо шукати нових союзників і зберігати старих. Бо кількість союзників меншає. На рівні урядів, на рівні суспільств, на рівні індивідів. Цей пошук непростий і буде ще складнішим. Важливо памʼятати, що знаходити союзників - складна і довга робота, а створювати собі ворогів - річ дуже проста і часом миттєва. 

- думаю, важливо позбуватися з наївного враження, що "весь світ за нас". Більшість людей у світі до наших страждань і звитяг в гіршому випадку а) байдужі б) ворожі, в кращому випадку в) нам співчувають чи г) нами захоплюються, але не готові робити щось принаймні мале, щоб допомогти. Це реальність, і вона досить цинічна. Ми теж ведемо себе не краще, коли йдеться про страждання інших. Варто про це памʼятати - і розуміти, що кожен новий союзник, якого ми здобудемо, кожна нова дія підтримка - це коштовність. 

- важливо також забути  казку про "весь цивілізований світ", який зараз трохи натисне, і росія розвалиться. Світ давно змінився, це суміш великих і менших агресивних гравців, в якому наші союзники поки (короткозоро) не дуже відчувають себе в небезпеці. І парадокс у тому що ми дивимося з надією на них, а вони на нас. Ми зараз у хвилі слабшання демократій, сильнішання автократій, тому роль України сьогодні для вільного світу - справді величезна.

- часом зі своїми союзниками варто agree to disagree, погоджуватися на незгоду. Будуть питання, в яких ми будемо розходитися. Головне, щоб ми сходилися в питанні захисту України.

- нас ще довго буде травмувати питання російської культури і російської academia на Заході. ми ще будемо довго доводити нашу позицію, на яку маємо право. Але, мені здається, важливо памʼятати, що наш пріоритет - це розповідати про себе, виводити з темряви українську культуру, показувати, яка вона класна, цікава та значуща. Так, ми (і ще багато інших колонізованих росією націй), можливо, найбільш достовірні критики російської культури, бо бачимо ситуації з іншого боку барикад - але важливо, щоб нас сприймали як носіїв розмаїтої, багатої і цікавезної української культури, а не (тільки) як самотніх воїнів проти культури російської. Я тут передусім про розстановку пріоритетів і концентрацію зусиль. 

- культура - це завжди переклад досвідів, а досвіди завжди  неперекладні. В цьому парадокс. Це постійно пошук мови про те, що мови уникає. Нам важливо вчитися говорити мовами різних досвідів і шукати ці шляхи перекладу. Бо здебільшого ми живемо в своїй мові і своєму досвіді, який, зрозуміло, затьмарює все інше - і інакше бути не може сьогодні; але дуже часто цього мало. Дуже часто, щоб говорити зі світом, ми маємо намагатися зрозуміти цей світ, до якого ми говоримо - а не лише вимагати розуміння нас. 

такі думки. Суперечливі, я знаю. Багато хто не погодиться. І це добре

Володимир Єрмоленко: Що чекати від Realpolitik Трампа і що чекає Україну

Прогнозів не даю. Але є кілька думок

- путін двічі (2014, 2022) нападав на Україну за правління демократів. Бо розумів, що демократи - це передусім про "деескалацію". Про зниження ризиків. Про економічне мислення (there will be costs, казав Обама у 2014), тобто про low politics, а не про high politics. І путін розуміє, що коли той-хто-прагне-збільшити ризики (він) стикається з тим-хто-прагне-зменшити-ризики (західний ліво-лібералізм з економічним мисленням), то це завершується поступовим відступанням того-хто-прагне-зменшити-ризики. Страх ескалації провокує ескалацію. Гарріс - це точно гірше, ніж Байден, значно ближче до Обами і його слабкості щодо рф. Що путіну і треба. 

- трамп - це той-хто-прагне-збільшити-ризики. Тому він - про непередбачуваність, деструкцію, аморальність і тд. Для путіна він може бути і зручним (як гітлер для сталіна і навпаки), і незручним. Це буде зіткнення двох непередбачуваностей, які бачать у своїй непередбачуваності свою головну силу. У політиці влада - це передусім влада над часом. Це здатність створювати події, на які інші мають реагувати. Поки для заходу всі події створює путін і інші подібні до нього, а захід - реагує, "зменшує ризики". Можливо, з трампом це зміниться. Не факт, що буде краще. Але це буде інша гра

- між трампом і путіним Україна може знову опинитися як "між гітлером і сталіним". І в ситуації, якщо вони домовляться (новий пакт молотова-ріббентропа), і в ситуації, якщо вони будуть воювати (світова війна на нашій території в ще більших масштабах). Обох сценаріїв дуже треба уникнути. 

- водночас є шанс, що для трампа "дискурс сили" буде означати (з часом) не компроміс з путіним, а протистояння йому, і таке протистояння, яке зупинить війну і дасть Україні безпекові гарантії - тобто побудує безпекову стіну. Трамп же любить стіни. І ми зараз любимо стіни. Тут наші інтереси збігаються. Питання в тому, чи зможемо ми з республіканцями сьогодні знайти спільний дискурс сили і переконати їх у тому, що стратегічний захист України - це сила США

- трамп усе ще вірить, що можна росію перетягнути на свій бік у великій боротьбі з Китаєм. Тобто що можна стати Кісінджером навпаки. Невдовзі ця ілюзія зникне, бо росія до Заходу найближчим часом не повернеться. І тоді, можливо, він зрозуміє, що росієкитай або китаєросія - це одне. Включно з північнокореями і тд. І що боротися проти них треба єдиним фронтом

- водночас, можливо вийде розʼєднати Китай та росію - і зробити трюк а-ля кісінджер 2.0. Але тоді треба знайти переконливі аргументи для Китаю, в яких між США і Китаєм буде великий компроміс, який передбачатиме послаблення росії

- цілком можливо, що те, що відбулося у США, буде відбуватися в інших країнах. Ми це бачимо вже і по Європі, і по Латинській Америці, і по Азії, і по Африці. Ліберальна демократія відступає, поступаючись неліберальним демократіям, авторитаризмам чи навіть тоталітаризмам. Ми увійшли в темні часи, але саме в темні часи люди починають знову розуміти цінність свободи. 

- ХІХ століття було століттям про те, чи відновить Польща свою незалежність. ХХ століття було століттям про те, чи збереже Польща свою відновлену незалежність. ХХ століття було також століттям про те, чи відновить Україна свою незалежність. ХХІ століття буде століттям про те, чи збереже Україна свою відновлену незалежність. 

Я вірю, що так, але ця боротьба буде довгою. І на цій дорозі будуть і злети, і падіння. Не факт, що вона закінчиться за нашого з вами життя. Але нам усім важливо вірити в те, що ми досягнемо на цьому шляху успіху, і щодня робити те, що можемо і те, що маємо.

Володимир Єрмоленко: Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень

Є суспільства, часи, епохи, де домінує зваба; є ті, де домінує насильство

Зваба проти насильства: ось одне з головних протиставлень.

Зваба - це створення полів бажання. Коли ти сам хочеш. Зваба може бути інтелектуальною, емоційною, акустичною, поведінковою, кулінарною - і ще будь-якою. Гуманізм - це суспільства складної зваби, складного переплетення бажань. Коли в тебе є вибір між бажаннями, між цілями, між мріями. 

Насильство - це знищення полів бажання. Головна мета насильства - знищити волю. Пекло - це відсутність бажань (вибач, Буддо), тому мета насильства - це пустка бажань, це апатія, смерть і рабство. Рабство - це смерть, яка працює. Це смерть, яка виборола собі «життєвий простір», яка захопила собою «засоби виробництва»

Антирабовласницька література (а українська література великою мірою саме така, у різних проявах) - це дуже часто література, яка рятує бажання від гегемонії смерті. Яка показує озерця зваби посеред вʼязниці рабства

Тому, наприклад, у Шевченка окрім його воїнської іпостасі є ще вимір ніжності та любові, який не менш цінний, ніж вимір боротьби

Бо боротися проти насильства - це зокрема і захищати поля бажання. Озерця зваби.

Володимир Єрмоленко: Гоголівські «російські» твори - про те, як смерть стає повноцінним суб‘єктом у житті

«Мертві душі» лишається однією з головних метафор, які описують «русскій мір». Маланюк мав рацію, коли побачив у Гоголя саме цю тему та її ключовий вплив на подальшу російську культуру. Коли я бачу всілякі звернення пу до всяких «федеральних зборів», я бачу в «аудиторії» мертві душі, оболонки без серцевини, автомати без облич. Саме вони там роблять кар’єру та проповзають на саму гору. Бо смерть має бути нагорі ієрархії 

Але відмінність Гоголя від, нпрклд, Достоєвського і сучасної чорнухи росліту полягає в тому, що те, що Гоголь бачив хворобою і чому він ставив діагноз, До і ко побачили спасіння Росії, її винятковість і «умомросіюнепонять»

А Гоголь зрозумів ключову річ: смерть теж хоче жити. Смерть хоче мати свій Lebensraum. Вона бореться за свою територію. І задля того вона вплітається в життя, щоб знищити його зсередини. 

Гоголівські «російські» твори - про те, як смерть стає повноцінним суб‘єктом у житті. Смерть як мертві душі, як одиниці людської реальності, які щось говорять і приймають рішення; як механізація, як імітація, як порожність, як сліпа готовність коритися і т. д.

Але Гоголь також показав, як це не парадоксально, життєву силу цієї смерті. Її силу в боротьбі за виживання. І головну річ: у боротьбі за виживання смерть може бути сильнішою за саме життя. Імітація життя може бути сильнішою за саме життя. І це головний жах, який він помітив і який він описав. Можливо, тому, що надто добре його знав.

Рускій мір - це про те, що смерть відчайдушно хоче жити. І через те хоче витіснити з життя саме життя.

Ми бачимо сьогодні досить наочну ілюстрацію того старого діагнозу.

Володимир Єрмоленко: Народжується спокійна сила

Я бачу поволі, як у нас народжується така річ як спокійна сила. Поєднання сили і спокою

Здебільшого, сила в нашій історії була неспокійною. У ній була енергія сили, але страх її втратити. 

Також часто в нашій історії було присутнє інше: неспокійне безсилля. Цього теж було чимало. Маю відчуття, що воно зараз відходить, а може і відійшло.

Можливо, зараз ми живемо в час, коли неспокійне безсилля стало неспокійною силою, і коли неспокійна сила поволі стає спокійною силою. 

Спокій сили - це відчуття, що сила буде з тобою, що ти її не втратиш, попри загрози. І тоді ти йдеш своїм курсом, хто би що не говорив, хто би що не намагався зробити. 

Можливо, це і є Козак Мамай? Переосмислений, перевинайдений. Спокій сили, сила спокою.

Володимир Єрмоленко: Тарас Шевченко як наш батько-засновник

Тарас Шевченко - точно наш батько-засновник

він створив деякі речі, на яких наша країна і досі тримається.

- він зробив ідею України інклюзивною. "Козацький міф" він поширив на широкі маси людей, передусім на селян. 

- він дав хліборобам відчуття належності до воїнства. Може, не дав, як нагадав. І цей ейдос хлібороба-воїна -- людини, яка піклується про майбутнє, вирощуючи живе, але коли треба, то візьме шаблю, мушкет чи джавелін у руки і піде воювати - він і досі огого, як з нами живе

- він створив огого який "вірусний контент". Причому вірусний на сотні років уперед. Особливість його поезії - в тому, що її повторюють, "мемизують" і співають. Це література, яка проникає в тіла (бо стає співом) і яка виходить далеко за межі автора (бо повторюється великою кількістю людей). Мабуть, Тарас - найбільш "мемизований" письменник у світовій літературі. Хіба що після Христа

- він довів, що нація може творитися без суверена і до суверена. І тоді вона суверену може диктувати правила гри. І може вижити без держави якийсь час, якщо має сильні низові інстинкти і низову комунікацію. Наша нація не зовсім політична і не зовсім етнічна, вона ботанічна

- він показав, що Україна справді здатна постати з попелу. Шевченко зʼявився тоді, коли в росімперії вже встигли оголосити епітафію по Україні - зробив це Пушкін у "Полтаві", зробив це, певною мірою, навтіь Гоголь, на жаль. Про це писав Маланюк, і правильно писав. І саме Шевченко і Кирило-Мефодіївці (Костомаров, зокрема) це заперечили. Тому, так, Україна в його особі - постала з мертвих

- можливо, ця здатність до регенерації - одна з особливостей нашої історії. Мабуть, не лише нашої. Так буває - спільноти повстають з довгої сплячки і довгого забуття - якщо мають десь усередині, в глибині, ті сили, які ховаються під землею, а потім проростають. 

Володимир Єрмоленко: Різниця між російським і українським бунтом

Російський бунт буде, як завжди, бессмисленний і беспощадний. Він ніколи в них не був бунтом емансипації і звільнення, він був і є лише дзеркальним відображенням пекла системи. 

Пекло російського бунту - не менше пекло, ніж пекло російських "скреп", це некрофільська відповідь на некрофільську реальність. 

Чернушна російська література (як класична, так і сучасна) рідко коли була стрибком у свободу - вона була здебільшого констатацією безвиході пекла. Якби Данте був росіянином, він зупинився би лише на першій частині Комедії, і змалював би чистилище і рай як ще одні варіанти пекла. На щастя, він росіянином не був. 

Здорова культура мусить уміти змальовувати пекло, але також мусить шукати вихід. У вірі, надії, любові - а також у сміху та карнавальному реготі. Наш козацький регіт - перший стрибок від пекла до чистилища. Слава Богу, він завжди у нас був. І завжди була надія. Contra spem spero.

Володимир Єрмоленко: Про бунт мас і колапс мас

Часто суспільства розвиваються за схожою логікою. 1) бунт мас, 2) влада мас, 3) колапс мас.

Так було на початку ХХ ст: бунт мас (Ортега-і-Гассет це описав), влада мас (фашизм, нацизм, комунізм), колапс мас (друга світова війна).

Після другої світової в західному світі відбулася елітарна контрреволюція: хоч культура і освіта стали масовими, управління перейшло до рук технократів: "еліт-які-знають".  Але зараз це призвело до кризи демократії: "нами правлять чиновники і олігархи".

Саме проти цих "еліт" відбувся новий бунт мас: occupy, indignados та ін. Одночасно в деяких країнах на ці соціальні бунти наклалися національні та антиколоніальні: так відбулася арабська весна і наші Майдани

Зараз приходить інша епоха: "популізм". Популізм - це нова влада мас. Точніше, влада нових "еліт", які "чують маси". Їхня головна експертність у тому, що вони "знають маси". Це головне їхнє знання. Зе - це про це.

Вони чогось досягатимуть і вдовольнятимуть маси. Але вони завжди мають межу: чим більше ти йдеш за масами, ти більше ти йдеш у дилетанство. Тобто зневажаєш реальність. Бо знаєш не реальність, а масове (викривлене) сприйняття реальності. І реальність за це мститься.

Коли реальність мститься, відбувається колапс: економічний, безпековий і тд.

Після колапсу до влади знову приходять технократи та "експерти", які правлять певний час, після чого знову викликають бунт мас

І так цикл замикається: бунт мас - влада мас - колапс мас.

Владимир Ермоленко: Русская метафизика дерьма

... Я вот недавно сформулировал для себя, почему так не люблю группу "Ленинград".

Ибо "Ленинград" - это вера в то, что все в мире - дерьмо. Большое, непреодолимое, тоталитарное дерьмо. "Ленинград" - это метафизика дерьма. Это религия дерьма, пантеизм дерьма. "Дерьмо везде, и ты не можешь из него выбраться", - вот "Ленинград" в одной фразе. Власть - дерьмо, оппозиция - дерьмо, Россия - дерьмо, Запад - дерьмо, гламур - дерьмо, антигламур - дерьмо. Все - дерьмо, все за..бало пш нх блт (с)

В конце концов, у россиян есть глубокая духовная традиция пантеистической религии дерьма. Начинается еще с российских "нигилистов" XIX в.

Для романтической наивной украинской души "Ленинград" должен быть непонятным. "Ну, как это так везде дерьмо? Есть же садок вишневый коло хаты. Есть поля и дубравы. Есть освободительная борьба. Есть "Майданы". Есть "Лента за лентой...". Есть "Червона рута"..." Есть куча-классных-вещей-которые-никак-не-есть-дерьмом! К ним стремиться и стремиться. Выше неба!

Украинцы - нация барочная, мы - последователи Лейбница, который верил в множественность миров. И если миров бесконечно много, есть большая вероятность, что некоторые из них - не дерьмо.

Русские - нация абсолютистской монархии от Петра до Екатерины, поэтому они склонны верить в то, что мир - один-единственный и описывается одним простым законом, одной прямой линией. И этот закон - закон дерьма. От которого "скрыться негде", писал классик.

Поэтому для россиян "Ленинград" - это архетип, а для нас - недоразумение.

Володимир Єрмоленко: Самообраз українців

На фото — Василий Ярославович Слипак (укр. Василь Ярославович Сліпак; 20 декабря 1974, Львов, УССР — 29 июня 2016, Луганское, по другим данным Логвиново) — украинский оперный певец, солист Парижской национальной оперы, волонтёр, участник боевых действий во время войны на востоке Украины в составе добровольческого украинского корпуса «Правый сектор». Герой Украины (2017), кавалер ордена «Золотая Звезда».

Часом я дивлюся на фото наших вояків, і мене вражає одне: як повертаються старі козацькі обличчя. Звісно, вони самі інтуїтивно чи свідомо ті обличчя наслідують — ці нові козацькі оселедці, вуса, поголені потилиці та скроні, цей погляд, у якому одначасно виклик і іронія. Але все одно дуже сильне враження: ті наші старі козацькі обличчя, які живуть у нашій памяті через живопис, просто сходять з картин і опиняються в реальності.

Драма України в тому, що наша аристократія так часто гинула. Або асимілювалася, або була знищена. І наратив нашого народу — це дуже часто наратив без аристократії, без еліти. Що дуже складно, бо без аристократії народ вижити може, але йому складно розповісти про себе, йому складно робити щось інше, ніж те, що безпосередньо повязане з його виживанням.

Але є й позитивний момент. Іконографія українців, образи його пантеону виразно антигламурні. Це не напарфумовані придворні в перуках, це не графи з маєтками і рабами, це не герцоги з заморськими компаніями, не генерал-губернатори з орденами, не королі і навіть не президенти. Це козаки, гайдамаки, гультіпаки, повстанці, партизани, і похідні — письменники-гайдамаки, художники-партизани, бізнесмени-гультіпаки. Це crazy folks. І він в памяті народу живе вічно. Самообраз українця ніколи не буде гламурним і вилизаним. Він завжди буде трохи божевільним, трохи п’яним, трохи безбашенним і не зовсім тутешнім.