Євген Баран: "Зоря провідна" Віри Вовк

ЖАННА Д' АРК

Народ мій жде, схиливши сумом віти,
Сувору діву з прапором лілей,
Щоб принесла не пальму, не елей,
А меч твердий, що крає самоцвіти.

Щоб станула Почаївська Пречиста
Над вірним людом сонцем золотим,
Розкрила ризи шатрами над ним.
... А діві мідне з куль дала намисто.

Прийди, леґендо, сколихнути дзвони,
На межі класти лицарів грізних,
Що блискавиці кидали б з-під вії.

І піднеси бароккові колони,
І поведи врочисто через них
Владаря знов до світлої Софії.

12.6.51
(Віра Вовк. Зоря провідна. Мюнхен. 1955).

Пригадую, як 2008 ще "шуміли" з приводу лавреатки Шевченківської премії Віри Вовк (Віра Селянська, 1926-2022) - уявляєте, Павличко ходив до Ющенка і переконав його відзначити поетесу...І слава Богу, скажу я Вам, якщо ходив і переконував. Павличці запишеться на тому світі, як тому Маркові Проклятому  Олекси Стороженка...

А Віра Вовк залишається однією з найглибших поетес свого покоління, чиє письмо, наповнене модерними тенденціями (у 60-х Віра Вовк знайомиться з поетами Нью-Йоркської Групи і стає близькою до них), з його прагненням до щільности і християнсько-фольклорним орнаментуванням, набуває класичної чіткості. 

Особливо це помітно в ранній збірці "Зоря провідна" (1955) із завершальним віршем "ТРИ БАЖАННЯ":

Безобрисним, примерним речам
Останню форму дати - більше зрілу,
Як круглий овоч, осінню налитий.

І, як матрос, на синій щоглі

Орати дике море й розрізняти
Планетний біг і льоти гураґанів.

Мій Господи: з бездомним людом
Ділити всі печалі, і відчути
Твоє крило над простими серцями.

20.3.54

Динко Раніна: Біда тому місту, де мудрих не густо, а у всевельможних у головах пусто

***
Якби посилав ти в латинські держави
послів іменитих, достойних і бравих,
щоб розумом світлим усіх дивували,
аби за кмітливість і їх прославляли, -

ходив би ти в славі і жив би без горя,
мій красеню славний, перлина край моря;
тоді б ти змагався поміж самоцвітів
з містами латинськими, знаними в світі.

Коли ж будеш слати послів загребущих,
до золота ласих, в розмові не сущих, -
не схоче з тобою ніхто говорити,
не зможуть ті дурні тебе захистити.

Біда тому місту, де мудрих не густо,
а у всевельможних у головах пусто.

(Динко Раніна, 1536-1607. Дубровнику). 

Незвична книжечка - перша книжка перекладача Олеся Павловича Шевченка (1929-?) із сербохорватської середньовічної поезії з його післямовою про феномен дубровницької поезії  ХVI-XVII ст. (Олесь Шевченко. Переклади. З сербохорватської. Київ: Молодь, 1970. - 40 с.).

Що цікаво, українська середньовічна поезія може похвалитися феноменом київської і львівської школи. Єдине, що дубровницькі поети з початку ХVI-го ст. почали переходити з латини на народну мову, то українські ще тоді практикували писання латиною і книжною українською. А перший зразок вірші народною мовою маємо з 1575 року - "Пашквіль" Яна Жоравницького і Олени Копоть...

Ось лише про перекладача не можу знайти інформації, крім тієї, що є в книжечці: народився в Смілі, закінчив Київський інститут водного господарства, жив у Києві, перекладав із болгарської, польської, себохорватської...

(с) Євген Баран

Євген Баран: Микола Ткач як рятівний острівець української культури

Час Риб минув. Кайдани всіх імперій
на порох розпадаються. Земля
запрагла спрагло волі диких прерій.
Її стихія з нами розмовля.

Наради, віче, асамблеї, з'їзди;
союзи, фонди, спілки матерів...
На древі кожний пуп'янок прозрів,
але кора змертвіла і безвіста.

Пробуджуймось. Вже панцир геть протухлий.
Вода зійшла. Пересиха й болото. 
Але в неволю потрапляє дух твій, -
звільнившись рабства, маєш знати, хто ти -

пізнань глибини чи Голгофа мук?
Час Риб минув. Ген царство Водолія -
ми входимо до нього. Чутен згук.
Старий Дніпро на сходинах міліє.

22.10.1990

Умовність наших знань про українську літературу зашкалює. Ми не розвиваємося по висхідній, і навіть не ходимо по колу. Занепадаємо. Від покоління до покоління відбувається деградація цивілізації. Якщо прийняти версію Дмитра Калюжного і Олександра Жабінського (Інша історія літератури. 2001), що вся антика придумана у ранньому середньовіччі, - тоді все стає на свої місця: від Гомера до европейського книжкового ширпотребу, від автора "Слова о полку Ігоревім" до "шлюбних ігрищ жаб" і "бульварних романів",- суцільна деградація літератури. Наша цивілізація іде шляхом згори вниз - від египетських пірамід до розпусних в естетичному несмакові гробівців сучасних політиків і злодіїв в законі.

Але є у нашій культурі, літературі зокрема, рятівні острівці, - люди, які ентузіястично і професійно тримають планку мистецтва, ба більше, - планку життя, -  за яку опускатися не варто. Серед таких авторів відкриваю для себе Миколу Ткача (1942-2019) - поета і етнолога. Ніби запізно, поет пішов у засвіти. Ніколи не буває запізно, коли відкривається тобі новий простір. Ніколи.

Глибина осмислення світу, україноцентричність світобудови, фольклорно-міфологічна основа писань, патріотична складова, неймовірне чуття мови, - все це перетворює літературний досвід Миколи Ткача у взірцевий. 

А тепер питання, - чому пропустили цей досвід за життя автора? Причина проста. Відсутні інституції культури, літератури, які би зосереджували в своїх руках потрібну інформацію. Ні міністерство культури, ні інститут літератури, який зосереджений на мертвих проєктах, ні інститут української книги, ні..., - не займаються стратегічною координацією важливого, а зосередилися на заробітчанстві, виживанні, суспільній кон'юнктурі і корпоративній підтримці. 

І це мине, - казав Соломон. Щось та залишиться. І перед повним крахом цивілізаційним, єдине цивілізаційне виправдання, - нечисленні острівці. Вони, ніби ті рятівні шлюбки із "Титаніка", зберігатимуть історію великого краху...

А нині моїм співрозмовником у просторі є Микола Ткач. Його голос пробиває стіну небуття, зосереджуючись на вічних викликах:

Є вміст вогню. В нім - профіль ката.
І є життя правічний дар.
Є ворог, друг, є - провокатор.
І знак повстань - Холодний Яр.

Первісна віра, первородна.
Згустився час. Схрестилась мить 
Могила ворога холодна,
могила зрадника - болить.

09.07.2006

У цьому поетичному вибраному 2013 року ("У володіннях Волоса". К. 2013. 260 с.) поетом розставлені усі потрібні наголоси. Головне, не втомлюватися шукати, і не втрачати віри. Бо щастя таки можливе, і порятунок у наших руках:

Питаєте про щастя. Може, й є,
коли збороти хтивості і ницість.
Ходити в царстві Сонця навзаєм
і чутись сином Місяця й Зірниці.

03.07.2012

Авторитарні держави домінують у цьому світі. Україна сьогодні є епіцентром боротьби між Добром  і злом. У цій боротьбі важливий кожний Голос, коли він чесний і сильний. Саме таким є голос Миколи Ткача...

Євген Баран: Галицький будитель Іван Гушалевич (1823-1903)

Мир вам браття, всім приносим.
Мир - то наших отців знак,
Мира з неба всі днесь просим,
Чи багатий, чи бідак.

Разом руки си подаймо
І, як браття, ся любім,
Одні другим помагаймо,
К спільній меті поспішім!

Що ж нам нині на заваді?
Все вже зникло, тепер час!
Далі й в мирі, далі й в ладі
В ім'я Боже, лише враз!

Мир вам, мир вам, руські діти, 
І гаразд вашим хатам!
Разом сили сполучіте,
Добре, добре буде нам!

(Іван Гушалевич, 1848).

Чому Іван Франко в 1903 році, у великій статті, що була написана після смерти Івана Гушалевича (1823-1903), назвав цей вірш безідейним і реакційним, відомо лише Франкові. Бо в травні 1848 (7 травня, називає дату Франко), коли було написано сего вірша під час революційної весни народів, - галицькі русини взагалі не знали з чого починати, і що робити. І Головна Руська Рада, створена тоді, Гушалевич увійшов у її склад, лише намацувала кроки по відшуканню шляхів національної ідентичности.

Музику написав Теодор Леонтович (1812-1886), народжений на Любачівщині, а помер і похований у Новосілці Язлівецькій (Бучаччина). Головна Руська Рада визнала цю пісню революційним гімном Галичини.

Що цікаво, Паушівка, де 4 грудня народився Іван Гушалевич, до 1856 року значилася як село Язловецького повіту (після 1856 - вже Чортківського), а мої Барани прийшли в Паушівку з Язловець (згадував мій тато, що йому про це казав його тато, а мій дідусь Василь).

Батьки Гушалевича померли від тифу 1835, і він виховувався у родичів у Базарі, а відтак закінчив Бучацьку гімназію; Львівську духовну семінарію; богословський та філософський факультети Львівського університету. 

Ні в Базарі, ні у Паушівці прізвище Гушалевич не збереглося, але є Гошуляки (моя прабаба Ірина Баран, з дому Гошуляк, донька Юрія). Чи були вони родичами, зараз сказати трудно, але так чи інак, походять з одного кореня, і якісь родинні перегуки швидше усього були.

Так, Гушалевич став жертвою "москвофільської" політики царської Московії, яка створила і оплачувала політичні настрої галичан з 1819 року. І це свідоме світоглядне москвофільство спалило його талант, про що говорить і Франко.

Але нині, коли Іванові Гушалевичу виповнюється 200 літ,  варто говорити про чин просвітництва, а Гушалевич, яко священик у 50-60 роках на Калущині, а відтак посол до Галицького сейму від Калуша і Войнилова, і посол до австрійського парляменту - Райхсрату -  від Калуша, Войнилова і Болехова, зробив багато для просвіти галичан і популяризації руської мови. Не кажучи, що в його доробку є поема "Добош", і переклад  й дослідження "Слова о полку Ігоревім"...

Найлегше оцінити минуле з погляду сучасного, і найтяжче прожити теперішнє, не відаючи про майбутнє.

Бо, попри язичіє, яке спалило майже весь талант Гушалевича, - про що знову ж таки писав Франко, називаючи в ряді цих покручених язичієм талантів, окрім Гушалевича, Головацького, Наумовича, Петрушевича, - прориваються у його творчости ноти народного, того справжнього, що дозволяє сьогодні вписувати Гушалевича у покоління галицьких будителів:

Розлийтеся скорій любимі звуки,
Пусть вас услишить рідна сторона;
Як в час побачень і як в час розлуки
Заплаче і утішиться вона.

Для неї довольно стільки лиш поруки,
Що іще єй незавмерла струна,
Що всі єї терпіння і всі муки
Розлетяться з ударами перста.

Скорій надією ви отозвітесь!
Ми слишим ваші чуднії акорди
І сили повні і життєвої борьби.
Звучіть! - воскресінням пронесітесь!

Вздригнулися вікові могили.
Народні звуки то ви їх пробудили?

(Іван Гушалевич. Галицькі відголоси. Львів. 1880. Вірш "Народні звуки" з циклу "Родинні сонети").

Євген Баран: Громадянська війна

Я не обмовився. Те, що відбувається сьогодні в Україні, так чи інакше спровоковане антиукраїнськими силами і здане (продане) українськими горе-демократами, інакше не назвеш, як початок глобальної громадянської війни, яка має на меті “зачистити” український простір, звільнивши його для “гнаних, упосліджених націй”.

Не бачу іншої можливости зупинити злочинний антизакон Ківалова-Колісниченка, як об’єднатися хоча би 8-ми мільйонам радикальних українців. Думаю, такі є на Сході, на Півдні, на Півночі і на Заході України. Я закликаю об’єднуватися за ідеологічним принципом. Я закликаю всіх світоглядних українців захистити своє право на життя.

Якщо ми допустимо прийняття цього квазізакону, це означає зведення мови до рівня діалекту. Чи готові ми до резервацій?! І чи виживемо ми у тотальній антиукраїнській резервації, яку нам організовують за наші з вами гроші?!

Тут нема що багато говорити. Мені шкода, що остання українська опозиція УПА вже не відродиться. Хоча, я вірю, що всі “вавилонські прожекти” з “руськім міром” вкупі проваляться. Бо коли нікому буде повстати, піднімуться мертві на захист своєї батьківщини. І це треба пам’ятати не тільки нашим ворогам, а всім байдужим, ситим і голодним…