Андрей Чернов: О Рюрике и о коррекции перевода начальных датировок "Повести временных лет"

 – Рёрик Ютландский. Рисунок Виктора Богорада по инсигнии из клада на территории военно-морской базы на острове Вирингене. Изображение перечеканено с персидской монеты Хосрова II, выпущенной в конце VI или начале VII века.

В 2010 г. петербургское издательство «Вита Нова» предложило мне собрать группу исследователей, чтобы на материале археологических открытий последнего времени написать новый комментарий к Повести временных лет.

В основу этой статьи положен комментарий к Повести временных лет, подготовленный А. Г. Бобровым, С. Л. Николаевым, А. Ю. Черновым, А. М. Введенским и Л. В. Войтовичем / Вита Нова. СПб., 2012. В этом издании помещено исследование С. Л. Николаева «Семь ответов на варяжский вопрос». (С. 398–430). Здесь же статья С. В. Белецкого о геральдических знаках Рюриковичей (С. 431–4635) и подборка сведений о Рёрике из западноевропейских анналов (С. 469–475).

Книга доступна в сети на сайте электронной библиотеки ImWerden

Придерживаясь гипотезы о тождестве Рёрика Ютландского и Рюрика ПВЛ, мы обнаружили ряд нетривиальных соответствий, которые  ускользали от внимания исследователей. Научная биография Рёрика до сих пор не написана, а потому его имя окружает плотное облако мифов и фантазий.

По результатам нашего коллективного исследования, можно сделать вывод о том, что затеянный без малого три века назад Михаилом Ломоносовым спор антинорманнистов с норманнистами напоминает попытку выяснить у ребенка, кого он больше любит, – маму или папу. По всему выходит, что отец нашего героя – датский конунг, а мать ладожанка славянского происхождения. Германские анналы указывают на датское (ютландское) происхождение Рёрика, но упоминают, что в середине 840-х Рёрик, брошенный императором Лотарем в тюрьму, бежал к поморским славянам и несколько лет был их королем. Это согласуется с новгородским преданием о призвании варягов, в котором сказано, что Рюрик был сыном ладожанки Умилы, дочери ильменского старейшины Гостомысла (см. так называемую Иоакимовскую летопись). Сумма новгородских легенд, как, впрочем, и скандинавские саги, рассказывают о связи конунга Рёрика Ютландского с полиэтничным, в том числе и восточнославянским, миром Приладожья. 

Отождествление Рёрика и Рюрика становится очевидными при увязывании друг с другом сведений из письменных источников и новейших археологических открытий. 

Начнем с коррекции летописных датировок. 

Костянтин Рахно: Норманізм як панівна історична концепція в СРСР-РФ

Оскільки Карл Маркс був однозначним норманістом, то в СРСР не було й не могло бути жодної іншої офіційної версії походження русі, крім норманської.

Усі провідні радянські історики й археологи volens nolens були норманістами. Інших теорій походження варягів і русі, крім скандинавської, принципово не розглядалося. Коливатися могла лише оцінка їхнього внеску. Публікувалися перекладні норманістські монографії Мінорського й Ловмянського. За ввесь радянський період не було опубліковано жодної наукової монографії, де б розглядалася якась інша версія.

Кілька статей з альтернативною точкою зору коштували кар'єри Кузьміну та Вілінбахову-старшому й життя Єнговатову.

Антинорманізм критикувався як буржуазно-націоналістична теорія.

Існувала заборона на дослідження балтійських слов'ян та публікацію джерел про них після виходу перекладу Гельмольда. Не було перекладено чи перевидано жодної книги про них. Не було проведено жодного спільного дослідження з вченими з НДР.

Особливий внесок у радянський норманізм зробив Артамонов - особистий друг Жданова, старий большевик, слухач промов Леніна. Він був очільником ленінградського відділення Інституту історії матеріальної культури, потім директором Ермітажу й паралельно до кінця життя завідував кафедрою археології ЛДУ. За норманську теорію його ніхто не кривдив.

Учнем Артамонова був сумнозвісний марксист Клейн - автор книги "Інша любов" і решти подібних. Норманіст. Який відкрито за радянських часів себе так позиціонував і вів окремий семінар зі скандинавського походження Русі. За норманську теорію його ніхто не кривдив (він був засуджений геть за інше й швидко відновився). Клейн зорієнтував на норманізм свого підлеглого й близьку людину Лебедева, який теж спокійно займався норманським питанням. Норманістські книги Лебедева, Дубова, Хабургаєва й решти спокійно друкувалися за СРСР величезними тиражами.

Зараз у РФ норманізм є панівною точкою зору. Школа Клейна-Петрухіна домінує. Популяризатори науки типу Жукова з Кадирою від фонду "Русский мир", з якими відверто співпрацює низка українських реконструкторів, навіть "Святослав" вважають скандинавським іменем Свендіслейф і пропагують це. Історика Сахарова, що мав інакші переконання, було звільнено з роботи й розкритиковано в кращих радянських традиціях. 

Незалежно від того, справедлива норманська теорія чи ні, вона не пов'язана з антирадянщиною ніяк і не залежить від політичних переконань.

Максим Жих: О норманизме

Поступил вопрос о том, как я отношусь к "норманизму" / "норманской теории". 

Разделю ответ на две части.

I. Сначала надо понять, о чём мы говорим, ибо "норманизм" - это одно из направлений в историографии Древней Руси, но его определения у разных авторов могут варьироваться. Я считаю, что "норманистом" является тот историк, который последовательно разделяет три тезиса: 

(1) Летописные варяги в целом и конкретно Рюрик, его преемники и их окружение - это преимущественно выходцы из Скандинавии; 

(2) Название "русь" имеет скандинавское (северогерманское) происхождение; 

(3) Варяги (понимаемые как скандинавы) оказали решающее (или как минимум существенное) влияние на политогенетические процессы в Восточной Европе VIII-X вв., завершившиеся образованием Древнерусского государства.

Тех, кто последовательно разделяет все три тезиса среди историков Древней Руси не так много. 

Реально можно говорить только о преобладании в историографии Древней Руси сторонников тезиса (1), хотя и он встречает в науке существенные возражения и существует аргументированная гипотеза, согласно которой летописные варяги - это выходцы с южного побережья Балтики, имеющие в своём составе серьёзный дославянский субстрат, откуда неславянские имена в договорах Олега и Игоря с Византией (работы А.Г. Кузьмина, В.В. Фомина, В.И. Меркулова, А.А. Романчука и т.д.).

Тезис номер (2) в историографии гораздо менее популярен и с учётом того, что работами А.А. Шахматова было установлено, что отождествление варягов и руси в начальном летописании имеет вторичный характер и представляет собой книжную конструкцию, аутентичные источники знают русь на юге задолго до появления варягов на севере, а в источниках XI-XIII вв. "Русской землёй" именуется преимущественно область в Среднем Поднепровье, многими ведущими специалистами был сделан вывод, что название "русь" распространялось не с севера на юг, а с юга на север и вторично было перенесено на варягов, когда они появились на юге Восточной Европы (работы М.Н. Тихомирова, А.Н. Насонова, Б.А. Рыбакова, Г.В. Вернадского, Д.Т. Березовца, О.Н. Трубачева, В.В. Седова, Е.С. Галкиной, И.Я. Фроянова, М.Б. Свердлова и т.д.). Сам я являюсь сторонником именно гипотезы о южном происхождении руси и считаю, что русы древнейших источников (до конца IX века) - это ираноязычный народ, близкий к аланам, имя которого распространилось на подвластных аланам славян, а затем и на варягов, появившихся в Среднем Поднепровье.

Микола Бандрівський: Чи ходили давні руси Атлантичним Океаном?

У багатьох з нас атлантичне узбережжя асоціюється сьогодні з відпочинком на сонячних пляжах, розкішними і затишними готелями, екзотичною їдою та масою місцевих туристичних цікавинок. У всьому тому, постає питання: чи таким же далеким і незвіданим, було атлантичне узбережжя включно з Океаном, для наших пращурів?

Нині хотів би сказати пару слів про русів і їх морські виправи на Захід.  Так, саме про тих наших русів-войовників, які на своїх легких і швидкохідних лодіях чи не щорічно ходили у битви на Чорному і Балтійському морях, схрещуючи свої мечі з добірними і вишколеними флотами Візантійської імперії, армадами вікінгів та іншого європейського і азіатського люду.

 А до чого тут Атлантика - спитаєте ви, з її іспано-португало-французьким узбережжям?

Для початку звернімося до писемних джерел. 

Так,  арабський вчений ІХ століття ал-Йа’кубі у своїй книзі "Книга Країн" пише про напад на іспанську Севілью у 844 р. народу «ал-маджус, яких називають ар-рус». Арабісти відзначають, що термін «ар-рус» використовувався у той час завжди в стосунку до народу, чисельність і могутність якого була очевидною для сучасників. Ще один автор - Ал-’Узрі (1003-1085 роки) відзначає, що під  час вищезгаданого штурму Севільї в серпні 844 р. руси/маджуси тоді задіяли 54 кораблі (а за даними Ібн ал-’Ізарі – 80 кораблів). 

Доповнив свідчення про ці напади географ ХІІ століття аз-Зухрі: «…приходили з цього моря ’Укійанус (Атлантика-М.Б.) величезні кораблі, які мешканці Андалузії називали каракир, а це кораблі великі, з чотирикутними вітрилами, які могли переміщуватися і вперед, і назад. На них плавали ватаги людей під назвою ал-маджус, народ сильний, доблесний і досвідчений у мореплавстві. Коли б вони не з’являлись, узбережжя порожніло через страх перед ними… Вони знищували всіх, хто траплявся їм у морі, грабували і брали в полон…». 

Ал-Мас’уді пише про ще один похід цього народу на Севілью, але вже під 912 р.: «…це були маджуси…і цей народ: ар-рус, про який ми вже згадували, оскільки ніхто, крім них, не ходить по цьому морю, яке з’єднується з морем ’Укійанус». Хоча, більшість хроністів оповідають, що спочатку маджусів помічали біля західних берегів Франції, звідки вони – попри Ліссабон – плили в Іспанію і з’являлись в Андалузії, однак, є два свідчення – Ібн Хаййана (кінця Х-ХІ століття) і анонімного автора опису Андалузії ХІV-ХV століття, згідно з якими напад на Севілью у 844 р. руси/маджуси здійснили зі сторони «Румійського моря», яким арабо-перські автори називали Середземне море.

Сьогоднішні російські дослідники вважають, що східні письменники вживали термін маджус по відношенню до скандинавів, які нападали на Іспанію, а саме слово "урдуманійун" відповідало західноєвропейській назві норманів і використовувалося винятково в іспано-арабських джерелах (Т.Калініна) (див. Додаток 1 внизу, під дописом).  

 У всьому цьому, одним з найцікавіших є питання конфесійної приналежності згаданих ар-рус/ал-маджус, які атакували Севілью у 844 р., оскільки кілька джерел паралельно ідентифікують їх з норманами-християнами. Але ж «скандинавські» вікінги прийняли християнство значно пізніше цієї дати! Тоді виникає питання – який морський народ провадив ту потужну флотилію на іспанську Севілью? 

Відповідь може критися у виясненні самого поняття: хто такі  "маджус". Частина дослідників вважає, що цим терміном араби називали вогнепоклонників (аргументацію цьому припущенню, я не знайшов).