В Организации тюркских государств нет места врагам тюркских народов!

 Рефат Чубаров раскритиковал предложение президента Казахстана Касым-Жомарта Токаева пригласить РФ в Организацию тюркских государств (ОТГ). Он назвал инициативу частью предполагаемой операции Кремля, направленной на усиление российского влияния на объединение.

В заявлении, опубликованном в Facebook'е, Чубаров обратил внимание на то, что предложение Токаева получило положительную оценку в Москве. По его мнению, совпадение позиций президента Казахстана и Кремля может свидетельствовать о согласованности их действий.

«Убеждён, что Токаев озвучил именно то, чего добивается Москва», — заявил Чубаров.

Правительство независимого Татарстана в изгнании поддерживает лидера крымскотатарского народа Рефата Чубарова; тюркские народы не должны допустить, чтобы государство-агрессор — а именно Россия — приблизилось к Организации тюркских государств (ОТГ).

С уважением,

Пресс-служба Правительства Независимого Татарстана в изгнании

Василь Тулай: Рашизм – продукт, який створений усім російським населенням

 Роман Василя ТУЛАЯ «Пластилін імперії», завершений напередодні повномасштабного вторгнення, сьогодні звучить із моторошною пророчою силою. Те, що ще вчора могло здаватися художнім осмисленням природи російського імперіалізму, нині стало кривавою реальністю. В. Тулай у своєму романі «Пластилін імперії» препарує анатомію російського рашизму – від кремлівських кабінетів до суспільного дна, від імперських міфів до людської безвольності, з якої виростає покора злу. Його головний герой Прохор Лєвадов – не фанатичний імперець, а людина, яка розпізнала фальш системи, проте так і не знайшла в собі сили їй протистояти. Саме в цій драмі особистої відповідальності письменник оголює одну з найстрашніших властивостей тоталітаризму: він не лише ламає людину, а й робить її співучасником злочину. Імперія, на переконання автора, ліпить своїх підданих із пластиліну байдужості, страху та культу «вєлічія». І поки одні ліплять, інші дозволяють себе ліпити… Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, ця книжка звучить не лише як діагноз імперії, а й як застереження світові про небезпеку байдужості, безвідповідальності та культу «вєлічія».

– Пане Василю, у Вашій книжці «Пластилін імперії» головний персонаж Прохор Лєвадов – колишній злочинець, який опиняється в монастирській богадільні, а згодом добровільно вирушає на війну проти України, хоча розуміє її загарбницьку суть. Чому Ви зробили головним героєм не переконаного імперця, а людину, яка бачить брехню, проте все ж стає частиною злочинної системи?

– Роман «Пластилін імперії» завершено якраз в переддень повномасштабної війни 2022 року. Ми часто запитуємо себе, що стало головним чинником, подразником для нападу на Україну? Маразматик Путін? Шовіністичне суспільство, бажання російських можновладців відновити імперію? Почасти так і є: всі ці причини стали складовими початку війни, але найвагоміша ознака, як на мене, це здатність московитів сліпо вірити у свою богообраність, «вєлічіє», яке дає право на зневагу і ворожість до решти світу. Насправді, так звана «богообраність» є порожнім звуком, вигадкою, яку російські шовіністи придумали для себе, щоб приховати свою нікчемність і абсолютну бездуховність… Назвати народ, який ледь не стовідсотково підтримав війну проти українського «братнього» народу, боголюбивим – це нонсенс, який шовіністи вирішили пришити на свої прапори… І ось такий собі Прохор Лєвадов з кримінальним, злодійським минулим, сирота, для якого Росія – це країна, де можна красти, алкашити, знову красти і вкотре сісти за грати, стає головним героєм роману. Сьогодні він уже не злодій, і навіть не алкаш, після трагічної втрати дружини від самотності тікає у богадільню, де вперше дивиться на своє життя і долі інших безпритульних крізь призму російської дійсності… І раптом з подивом визначає для себе, що се не він злодій і дегенерат, а його «матушка-Росєя» пустила по світу голодранцем і ніколи не подарувала ні крихти співчуття, допомоги, чи якоїсь мізерної, людської опіки … Його гнали російськими дорогами, як прокаженого різні чиновники, урядовці, судді, вихователі. Ніхто й ніколи не назвав його Людиною. Але, вдивляючись у вікна богадільні, будучи на суспільному дні, він раптом глянув на себе збоку, аби зрозуміти, чому він прожив так, а не інакше, чому в цій країні, окрім дружини, ніхто зроду йому ні в чому не допоміг, не пожалів, не підтримав не спровадив на добру стежку… Що се за країна така – Росія? Чому найбільші злочинці, кровожерливі сатаністи, народжувались в Московії як не царями, то імператорами?

– У Вашому романі колишні в’язні стають матеріалом для створення нової категорії імперських героїв. Чи не закладено тут суперечності російської держави: суспільство, яке не спроможне забезпечити людині гідне життя, раптом обіцяє їй велич через участь у війні?

Борислав Береза: Росія неодноразово зазнавала ганебних поразок

Росіяни живуть думкою, що Росія, ніколи не програвала війни і що її не здолати. 

Це хибна думка. Росія (у різні історичні періоди — Московське царство, Російська імперія, СРСР) неодноразово зазнавала поразки у великих війнах і конфліктах. І переважно це були ганебні поразки, про які рашисти воліють не згадувати. А я згадаю. 

* Лівонська війна (1558–1583) — завершилася втратою позицій на Балтиці, втратою виходу до Балтійського моря та важкою економічною кризою.

* Російсько-польська війна (1609–1618) та інтервенція Смутного часу — призвели до втрати Смоленських і Чернігівських земель, а польські війська певний час займали Москву.

* Прутський похід / Російсько-турецька війна (1710–1713) — Росія втратила Азов і південний флот.

* Російсько-пруссько-французька війна (1806–1807) — завершилася підписанням невигідного для Росії Тільзитського миру.

* Кримська війна (1853–1856) — поразка коаліції на чолі з Російською імперією у війні проти Великої Британії, Франції, Османської імперії та Сардинії; Росії заборонили мати військовий флот на Чорному морі.

* Російсько-японська війна (1904–1905) — поразка Росії, втрата південної частини Сахаліну (згодом повернута) та Порт-Артура та ганебна втрата флота у битві при Цусимі

* Перша світова війна (1914–1918) — внаслідок внутрішньої кризи та революції Росія вийшла з війни, підписавши важкий Брестський мир і втративши величезні території.

* Радянсько-польська війна (1919–1921) — завершилася підписанням Ризького мирного договору, за яким західні землі України та Білорусі відійшли до Польщі.

* Радянсько-фінська війна (Зимова війна) (1939–1940) — формально СРСР домігся територіальних поступок, але зазнав колосальних втрат і не зміг приєднати всю Фінляндію (отримавши виключення з Ліги Націй).

* Холодна війна (1946–1991) — глобальне геополітичне протистояння СРСР і США, яке завершилося розпадом Радянського Союзу.

* Радянська війна в Афганістані (1979 - 1989). Закінчилася примушенням СРСР до підписання Женевських угод та повним виведенням радянських військ під керівництвом генерала Бориса Громова. За офіційними даними СРСР, безповоротні втрати становили близько 15 000 військовослужбовців (включаючи Радянську армію, прикордонників та співробітників КДБ/МВС), а десятки тисяч отримали поранення. 

* Перша чеченська війна (1994–1996) — військова кампанія всередині РФ завершилася підписанням Хасав'юртівських угод і фактичним виведенням федеральних військ.

Росія вміє програвати. Про це не варто забувати. Росіянам в першу чергу.

Андрій Бондар: Як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців

Цікаво, як за останні років 15 змінювалися зневажливі окреслення щодо українців, що вкидалися в соцмережі для внутрішнього вжитку.

Почалося все зі "свидомых/свидомитов". Потім були "вышиватники/вышивата". Сьогодні це вже "мовнюки".

Прикметною тут є тенденція до звуження характеристики. 

"Свидомые" – це політичне означення. Слово, що окреслювало якісь не такі політичні погляди, які входили в контри з Москвою.

"Вышиватники" – це культурне означення. Слово, що окреслювало якусь не таку культуру, яка не приймалась і не схвалювалась Москвою.

"Мовнюки" – це мовне означення. Слово, що окреслює мову, яка не приймається Москвою.

Але найцікавіше в останніх тенденціях з "мовнюками" те, що вони переважно окреслюються як люди культурно обмежені. Мовляв, мова – чинник ізольованості та загумінковості. Тоді як насправді – нам усім це відомо зі щоденної практики життя тут – якщо і є в Україні двомовні люди, то це насамперед україномовні. Тобто це наскрізь облудна характеристика, яка будується на культурному приниженні за мовною ознакою, що, навпаки, розширює можливості людини, а не звужує їх.

Адже люди, які на щодень користуються українською, за замовчуванням знають російську, маючи достатні компетенції нею послуговуватися – розмовляти, читати, писати. До того ж російська україномовних людей буває і чистішою, і грамотнішою навіть за російську росіян, уже не кажучи про носіїв цієї мови тут. А от ті, що воліють у житті користуватися тільки російською, часто-густо українську знають на недостатньому рівні.

А суть у тому, що всі ці пейоративні дефініції в Україні насправді нікого не збурюють і не працюють. Все це гроші на вітер. Бо слова "жлоб", "рагуль", "мовнюк" були і залишаються маркерами зникомої постсовєтської аномалії, яка насамперед характеризує того, хто цими словами користується.

Олег Чеславський: Що буде, якщо Росія спробує "обсуверенитися" по-справжньому

На полях саміту Росія-Африка Володимир Путін оголосив, що у світі є лише 3 країни з повним набором суверенних цифрових технологій: США, Китай і Росія. Більше, за його словами, "ні в кого немає".

 Фактчекери одразу пішли перевіряти залізо і знайшли те, чого й чекали: найбільший російський виробник мікросхем "Мікрон" пишається топологією 90 нанометрів, тобто рівнем 2004 року, а "вітчизняні" процесори "Ельбрус" і "Байкал" до 2022 року друкувалися на Тайвані, у тієї самої TSMC, яка сьогодні освоїла 2 нанометри. Усе це правда, і все це важливо. 

Але суперечка про нанометри відводить від питання, яке для Кремля значно неприємніше. Припустімо на хвилину, що Росія завтра навчиться друкувати чипи не гірше за тайванців. Чи стане вона від цього цифровим сувереном? Ні. Бо суверенітет у цифровому світі впирається не в кремній, а в мову. А мова цього світу одна, і вона не російська.

Володимир Цісар: Ілюзія компромісу: крах російського міфу про «зовнішнє управління»

«Нація, яка хоче панувати, повинна мати волю бути суб’єктом, а не об’єктом чужої волі», — Дмитро Донцов.

У сучасному геополітичному дискурсі дедалі чіткіше кристалізується усвідомлення того, що Російська Федерація принципово не налаштована на рівноправні та конструктивні домовленості з Україною. 

Коріння цієї відмови від діалогу криється не в поточній кон’юнктурі чи окремих політичних розбіжностях, а в глибоко укоріненій імперській ментальності. 

Для російського політичного та культурного істеблішменту Україна ніколи не розглядалася як самостійний суб’єкт — суверенна держава з власною волею, історією та правом на вибір. 

Натомість її традиційно сприймали лише як «об’єкт»: територію для експансії, буферну зону, розмінну монету у протистоянні з іншими державами або фундаментальний наріжний камінь для конструювання власної імперської ідентичності, яка без поглинання сусіда просто не здатна сформулювати концепцію самої себе. 

Прагнення домовлятися виникає лише тоді, коли визнається суб’єктність іншої сторони, а ставлення до сусіда як до безвольного тіла виключає саму ідею компромісу, замінюючи її мовою ультиматумів та диктату.

Цей об’єктивістський підхід формувався століттями через інструменти русифікації, міфологізації історії та заперечення української самобутності. 

Андрій Сошніков: Протокол «Зеленський»: Чому київське прокляття б’є лише по вихованцях КДБ

Уважний спостерігач, не позбавлений смаку до метафізики та архівних пошуків, давно помітив одну дивну закономірність. Варто якомусь респектабельному європейському лідеру потиснути руку колишньому коміку з Кривого Рога, як його кар’єра перетворюється на гарбуз.

 Політичний. Борис Джонсон, Ліз Трасс, Ріші Сунак, Кевін Маккарті, Еммануель Макрон (який утратив більшість), Марк Рютте (змушений піти в НАТО на пониження) — список жертв «прокляття Зеленського» великий і, на перший погляд, хаотичний. 

Обиватель, вихований на дешевих голлівудських трилерах, бачить тут містику або, боронь Боже, просте збіг обставин. 

Але ми з вами люди дорослі. Ми розуміємо, що у світі серйозної політики жодних збігів не буває. Бувають погано прочитані формуляри. Якщо накласти список постраждалих від цього «прокляття» на старі відомості обліку Першого головного управління КДБ СРСР та його східноєвропейських філій (на кшталт Штазі чи Секурітате), то картина з містичної миттєво стає строго науковою. Кришталево прозорою. «Прокляття» б’є снайперськи. Але виключно по чинному резерву та агентури Комітету.

Обиватель думає, що Зеленський сам вирішує, кого проклясти. Це наївність. За спиною артиста стоїть складний, багатоярусний апарат — «Контора глибокого буріння навпаки». 

Перший контур (Аналітичний) розташований у Лондоні, в районі Вайтголла. Скромні люди в сірих костюмах вивчають старі мікрофільми, вивезені з Прибалтики та Берліна у 1991 р. Вони вираховують, у якого європейського міністра дідусь служив у вішистській поліції, а папка в КДБ має гриф «Зберігати вічно». 

Другий контур (Режисерський) — це офіс на Банковій у Києві. Тут сухі аналітичні довідки перетворюються на сценарій «візиту солідарності». Сюди спускають таймінг: «Обійняти прем'єра Х рівно на 4 секунди довше, ніж зазвичай». Це хронометраж для медіатригера. 

Третій контур (Виконавчий) — підрозділи компромату в західній пресі (The Times, Le Monde, Spiegel). Щойно маркер (рукостискання) поставлено, цей контур миттєво публікує розслідування про «незадекларовану віллу» або «дивні зв’язки з російським бізнесом».

Що таке сучасний європейський політик вищого ешелону?

Роман Лифанов: План «Молох»: в случае победы Россия начнет с убийства 4 миллионов украинцев

 Вопреки распространенному заблуждению, российско-украинская война — это не война за территории. Это война на полное стирание украинского народа из истории.

У российского агрессора есть детальный сценарий того, что он будет делать с украинцами в случае победы, и это не оставляет шансов на компромиссы. Конкретное название российского плана нам неизвестно, зато его содержание легко вычленяется из речей российского лидера Путина и его пропаганды. Поэтому можно математически подсчитать примерное количество жертв, которое принесет реализация первых этапов этого документа. Назовем его план «Молох».

Немного истории

Едва успели остыть тела людей, убитых российскими солдатами в Буче, как 3 апреля 2022 года на сайте российского государственного информационного агентства «РИА Новости» появилась статья политтехнолога Тимофея Сергейцева «Что Россия должна сделать с Украиной».

По сути, эта статья является компиляцией речей Путина и явно опубликована с одобрения его администрации.

«Майн Кампф» по-русски, или манифест российского фашизма

В статье Сергейцев очень много говорит о «денацификации», но если разобраться, то за словом «денацификация» скрываются деукраинизация и этнические чистки. Украинская самоидентификация приравнена россиянами к нацизму и, по их мнению, должна быть полностью искоренена.

Для этого Путин устами Сергейцева призывает расчленить Украину на несколько подконтрольных России «народных республик», а на их территории с помощью специально созданных органов в течение 25 лет проводить репрессии и геноцид:

- Физическое уничтожение служащих ВСУ, национальных батальонов и территориальной обороны. Суммарная численность — около 4 миллионов человек. Это та прослойка людей, которую россияне преследуют и убивают на оккупированных территориях в первую очередь. Именно это они называют «демилитаризацией».

Андрій Поцелуйко: Від державної смерті до естетичної: три моделі жертовності в політиці ХХ–ХХІ століття

 Розмова про “культ смерті” в політиці й культурі майже завжди ризикує перетворитися на спрощення, але якщо тримати в полі зору різні інтелектуальні традиції — від політичної теорії до літературної естетики — можна побачити, що йдеться не про один феномен, а про кілька різних способів надання смерті сенсу. У праці Некрополитика путинизма: от Гоголя до 'СВО' Сергій Медвєдєв використовує поняття Некрополітика, запропоноване філософом А. Мбембе, щоб описати політичний режим, у якому держава не лише керує життям, а й системно організовує смерть як ресурс влади. У цьому підході смерть перестає бути випадковим або трагічним наслідком політики; вона стає її інструментом, статистикою, частиною управління суспільством і навіть механізмом легітимації. У такій перспективі війна, особливо повномасштабна війна проти України, постає не як виняток, а як логічне продовження системи, де людське життя підпорядковане державній меті, а готовність до масових втрат стає умовою політичного існування режиму. Важливо, що ця логіка не обов’язково потребує прямого “культу смерті” у релігійному або естетичному сенсі; вона може функціонувати через інституції, пропаганду, освіту і повсякденну нормалізацію насильства, перетворюючи смерть на адміністративно організовану реальність.

Якщо перенести цю оптику на історичні й культурні постаті, виникає спокуса знайти “попередників” або аналогії. Однією з таких фігур є Корнеліу Зеля Кодряну, чия політична міфологія будувалася навколо ідеї жертовності, мучеництва і релігійно забарвленого націоналізму. У його уявленні політична спільнота оновлюється через готовність її членів померти за націю і віру, а смерть постає не як інструмент державного управління, а як духовне очищення. Це важлива відмінність: у Кодряну смерть має майже сакральний характер, вона є актом індивідуальної або колективної віри, тоді як у некрополітичній логіці, описаній Медвєдєвим, смерть радше функціонує як системний ефект державної машини. В обох випадках людське життя втрачає абсолютну автономну цінність і підпорядковується вищій ідеї — нації, імперії або історичній місії, однак механізми цього підпорядкування різні: у Кодряну це етика добровільної жертви, у некрополітиці — структурна здатність влади розпоряджатися смертю.

Роксана Харчук: Український перстень Полікрата

Хто нас ліпше збагне: індієць після гніту Великобританії чи англієць, який сам був колонізатором?

Оскільки Україна – постколоніальна країна, видається, наче індієць збагне нас краще. 

Однак досвід свідчить про інше. Не працює у нашому випадку теорія Саїда, бо Україна – частина Європи, ми не є жодним Орієнтом. Східна Європа також не Орієнт. 

Невже Моді (колективна Індія) нас більше підтримує за Бернема (колективна Великобританія)? Принаймні, наші біженці опинилися на туманних островах, а не на берегах Гангу. 

Наше народництво найпросунутіші укр. інтелектуали вперто й тупо ототожнюють із шароварництвом. Невже батько Максима Рильського Тадей, Антонович з Лисенком, Старицьким і Грінченком шароварники? Куди ж цим "хуторянам" до нинішніх  просунутих інтелектуалок, які не здогадуються, що Північна Європа теж була хутірською і не вважала себе забитим селом.

 Нам доводять, що народництво відстале, його ототожнюють з рос. народництвом, хоча останнє вилилося в тероризм, царевбивство. Наше громадівство ніколи не вдавалося до тероризму. 

Однак чим програма народної освіти (недільних шкіл) громадівства відрізнялася від ідеї вищих народних шкіл у Норвегії? В обох випадках ішлося про особистісний розвиток. Норвезькі просвітники, як і громадівці, збирали фольклор, творили власну мову, бо мали на меті збудувати нац. ідентичність ненасильницьким способом. 

Нац. будівництво у 19 ст., коли модерні нації формувалися, було сенсом життя європейських інтелектуалів, а не шароварництвом. Саме в головах цих інтелектуалів з'являлися уявлення про націю, ті уявні спільноти, з яких виростали модерні нації, що про них писав Бенедикт Андерсон. Мабуть, цей автор також представляє шароварництво у науці.  

Андрей Моденов: Четыре омерзительных русских типа

Эта война выявила четыре омерзительных русских типа, которые должны быть обязательно исследованы средствами художественной литературы.

Самый страшный и отвратительный тип - русская женщина, русская мать, русская жена. Нет персонажа гнуснее: хищница, которая оправдывает патриотизмом ненависть к своему сыну или мужу. Это не спартанская мать - спартанок очень рано разлучали с их сыновьями, они их почти не знали. Это другое, это что-то очень новое.

Второй тип - это русский (чаще всего московский) обыватель. Благополучный толстяк средних лет и старше, который громогласно требует крови, ядерки, "убивать, убивать, убивать". Но на войну он никогда не пойдёт.

Третий тип - русский офицер. Бандит по сути. Садист. Мясник. Вымогатель. Каннибал.

Четвёртый тип - русский пехотинец. Самоубийца. Для него война - это способ уйти из жизни. Жизнь у русского в России настолько неприятна, что из неё хочется уйти. Всё равно как.

Трудно найти что-то похожее в истории

Андрій Поцелуйко: Смакування насильства: про садистичний компонент путінської риторики

 У політичній риториці диктаторів насильство саме по собі не є чимось незвичайним. Гітлер, Сталін, Муссоліні, Мао та інші авторитарні лідери відкрито говорили про знищення ворогів, кров, війну, покарання і смерть. Насильство для диктатури є одним із головних інструментів влади, а тому природно, що воно посідає важливе місце і в її мові.

Проте між говорити про насильство і смакувати насильством існує істотна різниця.

Саме ця різниця дозволяє помітити своєрідність деяких публічних висловлювань Володимира Путіна. У його публічній мові час від часу виникає садистична естетика насильства, в якій важливим стає не лише сам факт знищення жертви, а й уявлення про її безпорадність, фізичне руйнування та сам процес насильства.

Найвиразніший приклад — його недавня розповідь про косаток і білих ведмедів. Путін не обмежився твердженням, що косатки є сильними хижаками. Він створив конкретну сцену: косатки нібито нападають на білого ведмедя зграєю, кидаються на нього і розривають його на частини. Після цього він назвав побачене «дуже цікавим» і використав цю історію як спосіб пояснити, «в якому світі ми живемо», пов'язавши її з виправданням російської війни.

Тут важлива сама структура розповіді. Насильство не є абстракцією. Воно візуалізоване. Є сильний хижак, є безпорадна жертва, є напад, є фізичне розривання тіла. І є спостерігач, який не просто констатує факт, а зупиняється на цій сцені й характеризує її як цікаву.

Саме цей момент — інтерес до процесу руйнування жертви — відрізняє таку риторику від звичайної диктаторської формули «ми знищимо ворога».

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу. 

Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Пострадянська еліта сформувалася в зовсім інших умовах. Її соціальний ідеал виник не з революційного аскетизму, а з культури швидкого накопичення капіталу. В результаті символами статусу стали яхти, приватні літаки, елітна нерухомість, дорогі годинники, закриті клуби, престижні курорти та навчання дітей у західних освітніх установах.

Якщо спробувати зрозуміти, ким хоче бути ця еліта, то відповідь навряд чи слід шукати в радянському минулому. Її культурні орієнтири набагато ближчі до історичної аристократії, ніж до радянської номенклатури.

У цьому контексті виникає важливе питання: якщо російська еліта так часто критикує Захід, чому її власний спосіб життя настільки нагадує західний?

Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу

 Известный советский и российский режиссёр и писатель ЭДУАРД ТОПОЛЬ (Эдмонд Топельберг) написал открытое письмо президенту США Дональду Трампу.

«Уважаемый господин Президент! Дорогой Дональд!

Как автор пятидесяти книг и нескольких десятков фильмов о России, я считаю, что имею право проинформировать Вас перед Вашей встречей с Путиным.

Вы должны знать, что он не может остановить войну с Украиной, даже если Вы дадите ему свою виллу Мар-а-Лаго на Палм-Бич, Trump Tower в Нью-Йорке и несколько десятков своих гольф-клубов.

И не потому, что не хочет сделать перерыв в войне, а потому, что не может.

Поскольку он знает русскую историю не из учебника Медведева, а из той, настоящей:

Возвращение русских войск из Европы в Россию после победы над Наполеоном привело к антицарскому восстанию декабристов в 1825 году.

Поражение России в русско-японской войне привело к революции 1905 года.

Бегство миллиона русских солдат с русско-германского фронта во время Первой мировой войны привело к отречению императора Николая II и Февральской революции 1917 года.

Мир, подписанный Лениным с немцами, позволил большевикам расстрелять всю царскую семью.

С возвращением советских войск из Афганистана в феврале 1989 года начался распад СССР.

Зная это, Путин не может завершить войну с Украиной и отправить свои войска домой.

Только возможность оставить почти всю свою армию в Европе в качестве войск оккупации в мае 1945 года помогла Сталину избежать послевоенного переворота.

Поэтому Путин мечтает об оккупации Украины, а также прибалтийских государств, Финляндии, Польши и т. д., чтобы держать свою армию подальше от Москвы.

Он помнит, как 525 тысяч солдат, вернувшихся из Афганистана в 1989 году, превратились в афганских бандитов, терроризирующих всё население СССР.

И он знает, что произойдёт, если полтора миллиона солдат, умеющих профессионально убивать, грабить и насиловать, вернутся с украинского фронта.

Война с Украиной позволила Путину избавиться от двух миллионов своих самых активных противников, которых он заставил бежать из России, а остальных молодых россиян либо бросил на фронт, либо втянул в карательные службы.

Сегодня любая война — с Украиной, с прибалтийскими странами, с НАТО — и с кем угодно ещё — является лучшим способом заставить Россию подчиниться Путину и его хунте.

К сожалению, ни один из Ваших советников не объяснит Вам этого перед встречей с Путиным, но Вы можете проверить мои аргументы с Джеком Матлоком и Майклом Макфолом.

Я не хочу, чтобы Путин, гангстер, вор и убийца миллионов людей, продолжал бесстыдно обманывать Вас, лгать и водить за нос моего Президента.

Конечно, я не военный эксперт и не политолог, но я писатель с хорошей памятью.

Я помню, как Рональд Рейган, Маргарет Тэтчер и папа Иоанн Павел II смогли снизить цену нефти до 9 долларов за баррель, дали афганцам «Стингеры» и таким образом остановили московское завоевание Афганистана и разрушили СССР.

Если Вы хотите остановить Путина и имперские амбиции, которые разделяет как минимум половина российского населения, Вы должны сделать то же самое — снизить цену нефти до как минимум 25 долларов за баррель и дать Украине оружие, которое поможет ей раздавить агрессора.

Что касается Вашего желания установить американо-российские партнёрские деловые отношения, не на словах, а на практике, то это может произойти через сто лет или, в общем-то, никогда.

Если Вас интересует, почему, позвоните мне, я объясню.

С уважением,

ЭДУАРД ТОПОЛЬ, гражданин США и Израиля.

Андрій Сошніков: Двадцять п’ятий кадр російського сінема: серіал «Штрафбат» як культ безіменної могили

Простір колишнього СРСР влаштований дивовижно: це територія, де люди десятиліттями живуть усередині вигаданих текстів, щиро вважаючи їх історичною хронікою, а телесеріал Миколи Досталя «Штрафбат» (2004) за сценарієм Едуарда Володарського став головним візуальним текстом пострадянської рефлексії про Війну, який дивляться, над яким плачуть і який цитують без найменшого усвідомлення його справжньої суті. 

Ця картина постає як апофеоз пострадянського мазохістського міфу, що тріумфально завершує конструювання образа російської людини як абсолютно безправного, але парадоксально щасливого раба. 

Якщо радянські стрічки лакували утилізацію населення ідеологією, а Олексій Герман оголював сіру адміністративну вивіску, то на початку 2000-х років Системі знадобився новий продукт, покликаний пояснити пострадянському глядачеві, що його право бути знищеним державою — це не історична трагедія, а вища духовна скрепа. Г

оловна таємниця радянського кінематографа і його нинішнього, безпорадно-комерційного відгалуження полягає в тому, що він принципово не здатний зобразити російську людину через відсутність оптичного прицілу, адже після 1917 р. культурний шар був зрізаний під корінь, а на його місце прийшли «хлопці з передмістя», які отримали дипломи ВДІКу і почали знімати кіно про те, як вони собі уявляють «шляхетність».

У «Штрафбаті» цей збій досягає апогею, запускаючи конвеєр подвійної очистки для утилізації «некондиційного» субстрату. Якщо в класичних військових фільмах на кшталт «Гарячого снігу» під танки кидали звичайних радянських громадян, то тут Система виходить на якісно новий рівень рентабельності. Головними героями нам виводять злодіїв у законі, політичних в’язнів, розжалуваних офіцерів, священиків та вуличних шулерів. У даній оптиці цей батальйон — завод з утилізації сміття всередині біоробота, де держава чужими руками ліквідує потенційно небезпечний елемент, у якого ще залишилася хоч якась тінь суб’єктності, й одночасно примудряється отримати від їхнього знищення чисту військову вигоду. 

Михаил Эпштейн: Два рождения бедной веры в России

В Кембриджском университете  состоялась конференция "Религия, свобода совести и права человека в России и на Западе" ( 4–5 сентября 2026). Привожу  в сокращении и в переводе на русский свое выступление, которым открывалась конференция.

Введение

Моя тема — вера, дважды рождавшаяся в России: однажды на пути к церкви, другой раз — на пути от нее. 

Двадцатый век приучил нас спрашивать, что происходит с верой, когда государство преследует церковь. Сегодняшняя Россия заставляет задать обратный вопрос: что происходит с верой, когда государство обнимает церковь слишком тесно?

Сорок четыре года назад, в 1982 году, в Москве я описал явление, которое назвал бедной верой, или минимальной религией. Оно возникало у людей, выросших вне какой бы то ни было живой религиозной традиции: два-три поколения выросли в СССР без молитвы, Писания и обряда. И вот советский атеизм исчерпал сам себя, вера начала возвращаться. Человек мог внезапно ощутить присутствие Бога, потребность в молитве, реальность запредельного — и при этом не имел унаследованного ответа на вопрос: какой я веры? Такие люди приходили к вере прежде, чем могли прийти к вероисповеданию, — к вере бедной, лишенной обрядов и институций.

Об этом мне приходилось писать  в книге «Религия после атеизма: Новые возможности теологии» (М., 2013) и в главе для Routledge Handbook of Postsecularity (2019). Чарльз Тейлор посвятил этому явлению несколько страниц в книге A Secular Age (2007), увидев в русской минимальной религии особый ответ на секулярное состояние мира. Но лишь теперь, как мне кажется, это понятие получило вторую жизнь. Война, благословленная и вдохновленная Московской патриархией, породила новую волну бедной веры — уже не до восстановления церкви, а по ту сторону от нее.

Эти два движения зеркальны. В 1980-е люди шли к Богу напрямую, потому что у них не было церкви. В 2020-е некоторые отходят от церкви, чтобы не потерять Бога.

Атеистическое государство говорило: Бога нет, и твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Постатеистическое государство говорит: Бог есть, Он на нашей стороне, а твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Утверждения противоречат друг другу; притязание на совесть — одно и то же. 

Алексей Арестович: Глобальная задача трех тел

- Вот нам новый реальный геополитический разлом, который определит устройство мира на следующие десятилетия.

Мир начинает делиться на две технологические экосистемы искусственного интеллекта.

С одной стороны американская Pax Silica.

С другой - китайская WAICO.

Pax Silica уже объединяет США, Великобританию, Японию, Южную Корею, Австралию, Индию и Европейский союз. 

Индия официально присоединилась в феврале 2026 года - причем речь в соглашении идёт именно о полном технологическом пакете/участии. 

Китай в июле этого года ответил созданием WAICO. 

Учредительное соглашение подписали представители 29 государств, среди которых Россия, Пакистан, Индонезия, Казахстан и Лаос. 

Искусственный интеллект - основа нового технологического уклада и главный за всю историю человечества инструмент ее преобразования. 

Главный вопрос новой эпохи:

- на чьей модели работает ваша страна?..

Стратегии принципиально отличаются. 

Warden Null: Конец колеи: Почему империя больше не восстанет из пепла

Почему империя больше не восстанет из пепла

Русская история веками напоминала заезженную пластинку. Скрип, треск, кровавый хаос, обнуление — и снова старая песня о главном. Рухнула романовская империя — из ее ошметков, умывшись кровью, выстроили еще более жуткую, красную империю. Сдох Советский Союз, страна похлебала свободы в девяностые — и снова радостно нырнула в теплое болото персоналистской диктатуры.

Из-за этого проклятого эффекта колеи у многих людей сегодня опускаются руки. Кажется, что это замкнутый круг. Что когда нынешний режим схлопнется (а он схлопнется с оглушительным треском), на его руинах непременно вылезет новый упырь с погонами, закрутит гайки и погонит страну на очередной круг исторического ада.

Расслабьтесь. И одновременно — ужаснитесь.

Никакого нового круга не будет. Колея закончилась. Она уперлась в бетонную стену физической, биологической и исторической невозможности. То, что мы наблюдаем сегодня — это не очередная спираль, с которой можно зайти на новый виток величия. Это предсмертные судороги некогда могучей империи-людоеда. Левиафан издохнет. И на то есть пять причин, против которых бессильны любые хотелки политтехнологов и силовиков.

ПРИЧИНА ПЕРВАЯ: Пир на трупе, или Конец совковой инерции

Нужно честно признать: последние двадцать пять лет Россия не строила новую империю. Она доедала труп предыдущей.

Весь этот имперский косплей, геополитические понты и бряцание железом базировались исключительно на колоссальном ресурсе, оставленном Советским Союзом. Инфраструктура, ТЭЦ, мосты, железнодорожные узлы и гидроэлектростанции были построены дедами. Огромные арсеналы бронетехники и миллионы тонн снарядов, которые сейчас радостно жгут, лежали на складах с семидесятых годов. Научные школы, космос, авиация — всё это было проеданием старого жира.

Своего фундамента за четверть века так и не заложили. Режим умел только качать нефть из советских скважин по советским трубам и покупать на эти шальные деньги лояльность и западные технологии.

Сегодня этот жир вычерпан до дна. Инфраструктура деградирует, техногенные катастрофы становятся нормой, склады пустеют. Для нового имперского рывка нужен колоссальный стартовый капитал. А его нет. В кассе пусто. Станки изношены, трубы гнилые. Инерция закончилась.

Warden Null: Одноразовая империя: почему отменяется табакерка

Общество обожает успокоительные сказки. Главная из них — это миф о прагматичной и хитрой элите, которая в критический момент достанет из широких штанин шарфик, тяжелую табакерку и элегантно решит проблему спятившего диктатора. Аналитики годами предрекают верхушечный переворот. Обыватели верят, что у людей, укравших миллиарды, должен быть инстинкт самосохранения.

Это ошибка. Опасная, наивная, инфантильная ошибка.

Никакой табакерки не будет. Инстинкт самосохранения у этих людей атрофировался, уступив место животному страху и параличу. То, что выстроено сегодня — это не традиционная диктатура и не авторитарная монархия с правилами престолонаследия. Это абсолютно стерильная, персоналистская, одноразовая система. Она спроектирована ровно с одной целью: сдохнуть в один день со своим создателем. И когда этот день настанет, никакого изящного транзита власти не предвидится. Будет только кровавая баня, в которой вчерашние хозяева жизни и их вылупки станут основным блюдом.

Давайте вскроем эту тушу и посмотрим, как работает механизм гарантированного самоуничтожения.

ЗВЕНО ПЕРВОЕ: Монополия на арбитраж и институциональная пустыня

Чтобы понять, почему элита обречена, нужно осознать фундамент конструкции. В нормальном государстве элиты придумывают институты — суды, выборы, парламенты — не ради демократии. Они придумывают их ради себя. Это их гарантия, что если один клан проиграет, его просто отстранят от кормушки, а не поставят к стенке с конфискацией имущества. Это страховка.

В нашей реальности эта страховка была осознанно уничтожена.

Харун Вадим Сидоров: Об "украинском Кадырове" и "Украинской мечте"

Казалось бы, это уже несколько лет как перестало быть актуальным, но порой приxодится читать/слышать рассуждения о том, что не сумев победить Украину военным путем, Кремль может поддержать в Украине украинский аналог "Грузинской мечты". Или же нечто вроде Кадырова - силу, внешне не прорусскую, а националистическую, но национализм которой будет направлен прежде всего против Запада. 

Это колоссальная ошибка в оценке ситуации, причем, с потенциально далеко идущими последствиями, если начать отталкиваться от нее. 

Целью Кремля как центра и точки сборки русского мира в русско-украинской войне уже является не абстрактное превращение украинцев в поxожиx на россиян или лишение иx свободолюбия и т.п. абстракции, которые приxодится слышать в такиx случаяx. Этой целью является уничтожение украинскиx нации и национального государства. 

Именно поэтому Кремль не устроит в Украине ни аналог "Грузинской мечты", ни даже аналог Кадырова, про которыx, особенно про Кадырова, можно сказать, что они деформируют свои этносоциумы, но точно не стремятся слить иx с русским и растворить иx в нем. 

В Украине целью Кремля является именно последнее, то есть превращение украинцев не в аналог русскиx, как приxодится в такиx случаяx слышать, а просто в русскиx. Что может быть достигнуто как с помощью военного и оккупационно-репрессивного уничтожения украинской идентичности в лице ее активныx носителей, так и с помощью ее культурного и идеологического уничтожения посредством завоевания русским миром украинскиx обывателей в капитулировавшей "денацифицированной и демилитаризированной" Украине. 

Следовательно, никакой украинско-националистический авторитаризм, обеспечивающий господство в Украине украинскиx языка, культуры, исторического и национального саомосознания, Кремль и русский мир не устроят, ибо они уже ведут войну за уничтожение всего этого, а не просто какой-то особой украинской политической культуры. 

От понимания этой цели Кремля и сущности русско-украинской войны я бы и советовал отталкиваться всем, кто рассматривает описанное как экзистенциальную угрозу для себя. В том числе и в оценке теx или иныx вариантов, которые позволят украинцам сорвать эти планы и соxранить себя как нацию, а Украину как свое национальное государство (последнее и является условием первого). 

Потому что, в противном случае может возникнуть риск перепутать цели и средства или причины и следствия и невольно поспособствовать врагу в достижении его задач