Олег Гуцуляк: Геополитические "фантомные боли" Британии и России

Мысли по поводу концепции В. Цимбурского - Б. Межуева об "Острове Россия"

 Парадокс: Остров Британия все время стремилмя быть Континентом, а Континент Россия - Островом )) 

Видимо, это последствия фантомных болей из- за утраты, соответственно, Доггерленда и  Сарматского моря.

1. Британия и Доггерленд: Тоска по потерянному мосту

Британия действительно ведет себя как «оторванная конечность» Европы. Доггерленд был огромным массивом суши, соединявшей остров с Континентом (современные Дания, Германия, Нидерланды).

Почему хочет быть Континентом? Весь британский империализм был попыткой вернуть себе право голоса на материке, расширяя свое влияние так, будто моря нет.

Трагедия «Человек-Ответов»: Когда Доггерленд ушел под воду около 6500 лет до н.э., британцы оказались в изоляции на своем «дереве». Их попытка экспансии – это подсознательное желание снова ходить по твердой земле к самому Рейну.

2. Россия и Сарматское море: Остров в степи

Здесь парадокс еще более интересен. Россия, имея колоссальную территорию, психологически ведет себя как осажденный остров.  Сарматское море (древний океан Тетис, остатками которого являются Каспий, Черное и Аральское моря) — ключ к пониманию надрывного состояния этого пространства.

Почему хочет быть островом? Огромная Восточноевропейская степь – это «сухое море». По нему можно двигаться в любом направлении, как на корабле, но это делает границы уязвимыми.

Фантомный берег: Россия постоянно пытается выстроить «железный занавес» или «санитарную границу», что не что иное, как попытка воссоздать береговую линию Сарматского моря, чтобы защититься от хаоса внешних "варваров".

3. Страдающие Амфибии-"Левиафаны"

Выглядит так, что:

Британия — это скучающая по суше амфибия (ушла в воды, но стремится обратно на стабильный континент), поэтому все время рефлекторно пытается выскочить из воды и ухватиться за близкие корни (традиции, союзы, старые структуры), чтобы не захлебнуться в собственной изменчивости (это вечное стремление структурировать хаос вокруг себя, создать систему правил там, где их нет, чтобы не раствориться в воде окончательно).

Россия – это амфибия, застрявшая в иле (вязкой субстанции) бывшего моря. Это уже не вода (нет былой гибкости), но еще и не твердая почва (нет безопасности). Она вопиет спастись от зубов хищников (новых технологических и политических угроз), рыскающих  посреди Дикой Земли. Для неё риск - окончательно закостенеть в этом иле, превратившись в ископаемое, не успев отрастить «ноги» для жизни на суше или «плавники» для глубокой воды.

Если классическая Амфибия — это символ адаптивности, то Амфибия-Левиафан — это символ геополитической инерции. Она слишком велика, чтобы просто плыть, и слишком сложна, чтобы просто стоять.

4. Цифровой океан как «Новый Доггерленд»

Безусловно, цифровой океан — это попытка человечества преодолеть «проклятие географии». Это создание искусственного Доггерленда, где информация перемещается быстрее, чем тектонические плиты или армии. Но здесь кроется главный парадокс для тех, кто грезит «островной» изоляцией:

Иллюзия «Острова Россия»: Рашистская идеология пытается построить цифровой «чебурнет», надеясь превратить континент в неприступный остров. Но это фантомная боль по Сарматскому морю. В цифровом мире невозможно быть островом, не превратившись в подводную лодку, у которой рано или поздно закончится кислород (технологии)*.

Амфибийность против Изоляции: Пока они пытаются выкопать ров вокруг своего «острова», остальной мир становится «амфибийным». Мы учимся жить в потоке, где границы — это не стены, а интерфейсы.

Географический реваншизм: Попытка захвата территорий в XXI веке — это попытка воскресить Доггерленд с помощью лопаты и танка, в то время как весь мир строит его с помощью оптоволокна и спутников. Это конфликт «Людей Прошлого», которые хотят зафиксировать ландшафт, и «Людей Будущего», которые создают пространство смыслов поверх любой географии.

-----------

* Вспомнилась бытующая в советском детстве издевательская присказка "Подводная лодка в степях Украины погибла в водушном бою". Парадокс, что полностью ныне это  стало реальностью ;)

Володимир Єрмоленко: Експропріація ідентичності

Я думаю, всі ви, хто читав справи наших культурних і громадських діячів епохи совєтських репресій, мають подібне відчуття: як система не просто ламала людей, а змушувала їх здирати з себе свої ідентичності, як шкіру. Змушувала їх «визнавати», що їхні життя, їхні біографії «насправді» інші. Змушувала їх визнавати себе персонажами якоїсь диявольської пʼєси, в якій вони відіграють якусь роль.

Так письменники ставали «терористами», переконані комуністи ставали “націоналістами”; люди, які не тримали зброю в руках, ставали “вбивцями” - і не просто ставали; їх змушували це «визнавати», підтверджувати своїми «свідченнями» 

Це важливо для розуміння суті російської комуністичної антропології та онтології. В ній людина не має сутності. Всередині людини - порожнеча, пустка, яка може змінювати біографії, як одяг. Як маску.

Це тоталітарний екзистенціалізм, де людина тлумачиться як «ніщо», цілком як у Сартра, але «є нюанс»: «екзистенція» ставала не простором свободи, а простором найбільшої неволі, бо всі «екзистенції» вигадані і навʼязуються тобі ззовні. Це не екзистенція як вихід за межі себе, це прокидання Чужого всередині тебе, виповзання його назовні 

Більше того - це навʼязування «інтерсубєктивне», бо ця радикальна штучність і радикальна брехня підтверджується численними «свідками», які своїми вигаданими свідченнями  створюють цю нову реальність.

Для російського комунізму - і ширше для російської онтології, бо саме вона породила цей комунізм, використавши Маркса як інструментарій - ідентичність є маскою, обʼєктом, елементом одягу, і ти можеш її виміняти на іншу; в тебе її можуть експропріювати як товар; її можуть депортувати в інше місце і привласнити собі. 

Експропріація середньовічної історії Русі і перетворення її на історію «Росії» - це один із елементів такої експропріації та депортації ідентичності. Є, звісно, безліч інших

Але важливо, чому цей примітивний марксистський «матеріалізм» так прижився в Росії: бо він почав тлумачити все найбільш внутрішнє як «матеріальне». Він перетворив ідентичність на річ, яку можна відібрати. Він перетворив шкіру на одяг, який можна зняти. Він перетворив душу на товар, який можна покласти в товаровий вагон і вивести кудись далеко, без права на повернення.

Депортація душі.

Експропріація сутності.

Максим Розумний: У россійського ведмедя слід тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг

 Путін часом буває щирим, хоча це й дивно для кадебіста. Свого часу він проговорився про справжню геополітичну доктрину РФ і відносни з Заходом.

Захід хоче, казав Путін, спіймати російського ведмедя, видерти в нього зуби і кігті, і посадити на ланцюг. А ведмедю, мовляв, хочеться волі. "Поганяти свинок" у "своєму лісі", так би мовити, "пошаліть" (варіація на тему "двіжухі", "гойда" і т.п.).

І перший раз, коли ведмідь наблизився до людських осель (травень 2021), вийшли серйозні люди зі смолоскипами і попередили.

Але не другий раз вже не вийшли, вирішили, ну, нехай вже "шаліт".

А далі починається найцікавіше. "Пошаліть" не вийшло, і постала перед Заходом дилема, що далі робити - і з лютневим шатуном, і з Україною, яка вирішила чинити спротив.

Судячи з подальших подій, була прийнята стратегія, описана в українській казці про солом'яного бичка. Стратегія імені Джонсона-Салівана-Блінкена передбачала, що бичок має "триматися", а ведмідь має виснажитися до такої міри, щоб його можна було брати голими руками.

Але на Капітолій прийшли більш нетерплячі стратеги. І вони вирішили "приручити" ведмедя, користуючись його ослабленою позицією. Дивись, кажуть вони, це ж солом'яний бичок, відпусти його. Але ведмідь вперся - ні, дайте мені хоча б Донбас.

А мораль проста: тільки видерти зуби і кігті, і посадити на ланцюг, як і передбачав дехто.

Игаль Левин: Феномен права на безусловное присвоение чужого в русской ментальности

Если поразмыслить глубже об этом феномене, когда русские массово и, самое главное, искренне возмущены поведением Маска, вскрываются интересные моменты.

Напомню, их возмущению не жмет тот факт, что речь идет о топ-бизнесмене из ведущей страны НАТО, который отключает им используемую для войны технологию в якобы войне против этой самой НАТО (как искренне многие там считают) или, если речь идет о более адекватных, против поддерживаемой НАТО Украины.

Думаю, тут все-таки все глубже, чем просто инфантилизм (хотя, несомненно, и он присущ), тут, в том числе, сказывается глубинное презрение русских к институту частной собственности.

Изучая русских, я обратил внимание, что исторически все, что они спиздили, они искренне считают своим — земли, технологии, открытия, порой целые завоеванные народы.

Исторически марксисты и марксизм более ста лет назад были намного сильнее в западных индустриальных странах, но именно в огромной аграрной России марксисты тогда взяли власть. Этого не могло бы произойти без этого самого презрения к институту частной собственности; об этом есть уйма свидетельств — да тот же Горький, который писал о русской деревне и приводил свидетельства, что рядовому русскому было на нее плевать — пусть она горит. Часто западным марксистам не удавалось совершить конечный аккорд, именно потому что они в конце концов сталкивались с мощным пониманием и уважением к труду и понятию собственности — это могло доводить до курьезов, вроде скандинавского социализма, который занимался правами рабочих, но не устраивал кровавых раскулачиваний.

Вот сейчас это мы наблюдаем и со Starlink: русские искренне считают это своим, потому что они это спиздили, по-пиратски подсоединились, наладили связь и отладили это потоком, научившись использовать.

В мыслях русского — глупому х*хлу дали все готовое, а вот он, русский, сам забрал этот кусок, "честно" спиздил, и, как спизженные земли они искренне считают своими, так же они искренне считают своим и тот же Starlink.

Хвостиком к этому идет и презрение русских к трудовой этике — важной составляющей западной цивилизации: русский никогда не любил тяжело работать (отсюда и очковтирательство, потемкинские деревни, казаться, а не быть, традиционно хреновая техника безопасности и т. д.). Об этом свидетельствуют даже их самые светлые умы — тот же добряк (без иронии, добряк) астроном Сурдин, который, отвечая на вопрос, почему он не переехал в США заниматься там наукой, когда ему такое предложение сделали, ответил, что там пришлось бы много работать, а он сибарит (он так и сказал, да), и работать тяжело ему не хотелось бы.

Когда у тебя нет трудовой этики, то ты не ценишь и труд других — то, что тот же Starlink не Богом посланная технология, а плод колоссального, сложного и тяжелого труда многих людей, и, главное, долгого труда.

Спиздил — и хорошо, теперь, в мозгах русского, это его: пофиг, что собственник Маск, пофиг, что это делали западные инженеры и не для того, чтобы это воровали, пофиг на все это — если спизжено, значит теперь все, мое!

Украинцы, к слову, большие собственники и хозяйственники, и это часть их культурной традиции; этим они очень отличаются от русских...

Володимир Єрмоленко: Про реімперіалізацію та реколонізацію

Росія прагне реімперіалізації та реколонізації світу.

В її розумінні, процеси деімперіалізації та деколонізації, які відбулися в ХХ столітті, були хибним шляхом "слабаків". Росія вважає, що, на відміну від інших, вона вистояла в цьому штормі, зберігла свою імперію, хоча й не повністю. Тепер вона прагне її розширити і зміцнити.

Виявилося, що колаборантів у цьому процесі реколонізації та реімперіалізації у світі чимало. Одним із них є трампістська Америка. Іншим природним союзником є Китай. Можуть бути інші, хто прагне стати "great power" і розділити світ знову між новими імперіями.

Філософія української політичної думки історично була і є протилежною. Замість імперії українці - особливо в ХІХ століттї - мріяли про спільноту республік. Цим українці цілком мислили в резонансі з багатьма іншими демократичними рухами Європи. 

У ХХ столітті такою спільнотою республік став Євросоюз. Він знайшов альтернативу двом крайнощам: моделі великої імперії, що знищує множинність, і моделі мозаїки республік, які слабкі і нездатні бути великою силою в світовому масштабі. Європейська спільнота республік зберегла і силу, і множинність. Тому прагнення України до ЄС - природне, 

Але ситуація сьогодні радикально інша, ніж у 2000-х роках, коли ЄС розширювався на Схід. Тоді ЄС був майже безальтернативною моделлю. Всі намагалися копіювати цю знамениту європейську "багатосторонність".

Сьогодні ж тенденції інші: реімперіалізація означає знищення багатосторонності, знищення множинності. Тому перед Європою - екзистенційна загроза. Її хочуть знищити нові імперії - путінська росія та трампістська Америка; його хоче послабити Китай. 

Україна дає сьогодні Європі модель боротьби. Модель того, як республіка протистоїть імперії. Від того, чи ЄС - чи певний інший союз у Європі (умовно, британсько-нордично-східноєвропейський) не лише визнають загрозу, а й зможуть перебудуватися, залежить доля світу - а не лише України чи Європи. 

Бо світ може піти шляхом реімперіалізації і реколонізації. 

А може піти шляхом продовження деімперіалізації і деколонізації. 

Для другого шляху потрібна поразка Росії, поразка трампізму у США та стримування Китаю. 

Принаймні перший з цих елементів залежить від України. Можливо, частково другий. 

Тому наша боротьба така важлива. Для нас, для Європи, для світу.

Олег Гуцуляк: Украинские вызовы: "Креолы", "метеки" и все-все-все...

 Недавно  Алексей Арестович вновь выступил (https://www.youtube.com/live/iEiU8gAjRZc?si=3QYnW9vTNdZWG9Nn) со своей историософской концепцией современной войны в Украине. По его мнению, она прошла два этапа:

1) Война «свободных людей против тирании»: люди страны, на которую напали, сражались против тех, кто вторгся и пытался навязать свою волю). В основном, 2022 г.

2) Война «воинов света против биологического мусора»: утверждения монокультурного националистического антипроекта ("Анти-России") как единственно верного и допустимого.

По мнению А. Аристовича, с переходом ко второй этап войны  соответственно, якобы, часть населения внутри Украины (в основном - "русскоязычные"), ранее поддерживавшая анти-тираническую систему, стала расцениваться как "неправильное" и "лишнее" и, соответственно, потеряла мотивацию к противостоянию внешней тирании и начала  превращаться во "внутренний пролетариат": ушло в глухое противостояние в форме "старой доброй коррупции", антигосударственного хайпа, стенаний за "старой доброй русской культурой", диссидентство... Вывод, неоднократно повторяемый А. Арестовичем, такой: "Вторая Украинская республика является полным моральным, организационным и финансовым банкротом", поэтому  украинское общество имеет перспективу скатиться в гражданскую войну, если не "убрать претензии" и не "развернуть страну лицом к людям".

Но А. Арестович откровенно и лукаво подменяет понятия.

Именно его позиция (как и разделеющих её с ним) является проектом с приставкой "анти"-: "Анти-Украинский" проект (не  "анти-Украина", гле страна Украина в его "широком центристском проекте" является, по их мнению, "оплотом демократических сил" и название приемлемо с чисто географичекой составляющей), в котором граждане Укратины вновь разделяются на сорта и собственно многомиллионное большинство (этнические украинцы, в разных своих этнографических проявлениях) объявляется (в очередной раз) "отсталыми", "селюками", "вечными жертвами", "рагулями", "быками" (в терминолггии любимого А. Арестовича футуролога И. Ефремова), "Швондерами с Бандерой" (это уже из многократно оплакиваемого Арестовичем М. Булгакова и одной из ненависной ему же иконой украинской идентичности), строителями "пошлых (нереальных) декораций" и т. п. Проект А. Арестовича для этнического большинства есть лишь продолжение колониального господства, только с местной пропиской и попыткой снова лишить субъектности украинский народ, отказывая ему в праве на свой этнический и национальный проект.

Но нет ничего нового под солнцем (даже солнцем козы Амальтеи).

Ruslan Gabbasov: 290 лет назад российские карательные войска совершили акт геноцида по отношению к башкирам

290 лет назад,  24 января 1735 года  российские карательные войска под предводительством крещеного татарина Тевкелева (Тафтиляу) совершили акт геноцида по отношению к башкирам. 

Многолюдное башкирское село Һөйәнтүҙ было полностью расстреляно и переколото штыками. Убили всех женщин, стариков, детей и младенцев. 

Более ста человек согнали в амбар и сожгли заживо. 

Данный зверский и кровожадный акт был одним  из самых известных случаев преступлений царских войск той башкиро-русской войны 1734-1740 гг. потому, что он был записан лично историком Рычковым, который находился вместе с войсками в том селе. 

После поражения башкирских войск в той войне, по отношению к башкирскому народу был совершен первый геноцид, когда башкиры лишились 1/3 своего населения. Огромное количество башкир было убито, казнено, угнано на каторгу, роздано в крепостные. 

По подсчётам американского историка А. С. Доннелли, погибло или было сослано более 30 000 башкир из приблизительно 100 000, проживавших на этих землях, сожжено 696 башкирских деревень.

Башкиры спустя 290 лет ничего не забыли и не забудут. 

Счет за все преступления по отношению к нашему народу будет предъявлен обязательно!

Україна як стійкий екзархат Візантійської традиції (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

 УКРАЇНА ЯК СТІЙКИЙ ЕКЗАРХАТ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ (ULTIMA PROVINCIA - PRIMA HEREDITAS)

«Україна - це не пост-радянський простір. Це пост-візантійський простір. Ми є правонаступниками Імперії Ромеїв на берегах Дніпра та в підніжжі Карпат, зберігаючи її політичну гнучкість, духовну висоту та стратегічну глибину».

1. Політична спадковість: Від Галича до сучасної Республіки

Поки інші території, що входили до складу Імперії, пережили повний розрив із візантійським правом або потрапили під вплив деспотичних азійських моделей, Україна (зокрема через Галицько-Волинську державу) зберегла візантійську модель «Симфонії» — балансу між владою, законом та громадою.

Аргумент: Ми не просто «територія», ми — політична провінція, яка переросла в самостійний центр, зберігши код візантійського республіканізму та міського права (що пізніше трансформувалося в Магдебурзьке право з візантійським корінням соборності).

2. Церковний аспект: Канонічна неперервність

Україна — єдина територія Мезоєвразії, яка зберегла прямий, неперервний генетичний зв’язок із Матір’ю-Церквою Костянтинополя.

Аргумент: Отримання Томосу про автокефалію — це не створення чогось нового, а відновлення статусу України як центральної «Київської митрополії» Вселенського Патріархату. Ми є єдиним простором, де візантійська літургійна та канонічна традиція розвивається органічно, а не як штучна імперська декорація.

3. Правова тяглість: Руська Правда як «Номоканон»

Візантійське право (Еклога, Прохірон) не зникло, воно розчинилося в нашому звичаєвому праві та козацьких конституціях.

Аргумент: Україна залишається провінцією Візантії в сенсі юридичного мислення. Наша повага до прав особистості та водночас до інституційного порядку — це спадок, принесений до Галича разом із кодексами, які виконував Андронік Комнін.

4. Наративна стійкість: Опір «Третьому Риму»

Саме статус «останньої провінції справжньої Візантії» робить Україну головним ворогом московського проекту «Третього Риму».

Аргумент: Московія намагалася вкрасти візантійські символи (герб, титули), але Україна зберегла візантійську сутність (свободу, складність, зв’язок із грецьким джерелом). Київ є «Константинополем (Царгородом) Півночі», який не дає фальсифікувати історію Мезоєвразії.

5. Геополітична місія: Реставрація Ойкумени

Як остання жива провінція, Україна має місію знову об’єднати чорноморсько-карпатський простір у нову систему безпеки та співпраці.

Аргумент: Наша війна за суб’єктність — це візантійська «Реконкіста». Ми повертаємо ці землі в лоно європейської, середземноморської цивілізації, де розум і закон домінують над тиранією.

6. Україна як Репозиторій Візантійського Логосу

Україна сьогодні виступає не просто правонаступницею, а єдиним живим Репозиторієм візантійського політичного, юридичного та духовного «коду» (Логосу) у Мезоєвразійському просторі. У той час як інші колишні провінції Імперії зазнали повної асиміляції або цивілізаційного розриву, Україна зберегла візантійську матрицю як дієву операційну систему свого державотворення.

6.1. Збереження «Вихідного Коду» (Original Source Code)

На відміну від проектів-симулякрів (зокрема московського «Третього Риму»), які запозичили лише зовнішню візантійську атрибутику, Україна зберегла внутрішню суть: симфонію влади та громади, примат закону над волею правителя та республіканську складність політичного життя.

Теза: Україна є сховищем (репозиторієм) справжньої візантійської дипломатії та стратегічної гнучкості, що дозволяла Костянтинополю виживати в умовах постійного оточення.

6.2. Канонічна та Юридична Легітимність

Через прямий зв’язок із Вселенським Патріархатом та рецепцію римського права, закладену ще Андроніком I та Ярославом Осмомислом, Україна залишається єдиною зоною, де візантійська правова традиція розвивається органічно.

Теза: Ми не реставруємо Візантію — ми її продовжуємо. Україна є законним «Вічним Екзархатом», що утримує правове поле Мезоєвразії в межах цивілізованого світу (Oikoumene).

6.3. Стратегічний Актив для Майбутнього

Роль України як Репозиторію означає, що саме тут зберігаються ключі до врегулювання конфліктів у Чорноморсько-Балтійському регіоні. Візантійський Логос пропонує інструменти «м’якої сили», релігійної дипломатії та багаторівневих союзів, які є набагато ефективнішими за грубу силу.

Теза: Україна розгортає візантійські стратегічні алгоритми для створення нової архітектури безпеки, де інтелект та системний аналіз стають головною зброєю.

Висновок: «Визнання України Репозиторієм Візантійського Логосу повертає нам цивілізаційну суб’єктність. Ми не шукаємо свого місця в Європі — ми повертаємо Європі її східний фундамент, очищений від імперських спотворень».

7. Візантійський Ісихазм як операційна система Українського Духу

7.1. Григорій Сковорода: Софійний ісихазм

Григорій Сковорода переклав візантійську практику nepsis (тверезості розуму) на мову мандрівного філософа.

Зв'язок: Його «пізнай себе» та «культура серця» — це пряма рецепція вчення Григорія Палами про нетварне світло, що сяє всередині людини. Сковорода довів, що внутрішня свобода (ісихія) є міцнішою за будь-яку зовнішню імперську ієрархію.

7.2. Розстріляне Відродження: Ісихазм дії

На перший погляд, модерністи 1920-х були атеїстами, але їхній «психологічний та вітальний романтизм» (Хвильовий) є формою ісихазму в дії.

Зв'язок: Пошук «загірної комуни» або «блакитної ефірності» — це метафізична туга за тим самим Фаворським світлом. Вони шукали внутрішню вертикаль у хаосі революції. Це ісихазм, що вийшов на барикади, намагаючись одухотворити матерію.

7.3. Шістдесятники: Ісихазм як опір (Тиха молитва)

Для Василя Стуса, Івана Світличного та Ліни Костенко ісихазм став формою екзистенційного виживання в умовах тоталітаризму.

Зв'язок: «Стоїцизм серця». Здатність зберігати внутрішню цілісність (спокій) у камері чи в ізоляції. Вірші Стуса — це сучасні псалми, де «самособоюнаповнення» є технікою ісихастського самопізнання перед обличчям смерті.

7.4. Пост-модерністи: Метафізична іронія та пошук центру

У світі, де «все є текстом», сучасні українські інтелектуали (від авторів «Бу-Ба-Бу» до сучасної метафізичної поезії) використовують ісихастські паузи для пошуку справжнього серед симулякрів.

Зв'язок: Коли світ перетворюється на шум, «візантійська тиша» стає найрадикальнішим актом протесту. Пост-модерний ісихазм — це вміння знайти «порожнечу, що світиться» всередині деконструйованої реальності.

«Український ісихазм — це не втеча від світу, а метод накопичення внутрішньої сили для його трансформації. Це здатність українця зберігати "тишу всередині бурі"».

8. Трансляція Ромейського спадку через Оттоманську імперію та Кримське Ханство

Ми стверджуємо, що вплив Стамбула (Константинополя) та Бахчисарая на Україну був не лише військовим, а насамперед цивілізаційним, оскільки обидві держави були органічними спадкоємцями візантійських державних та правових традицій.

8.1. Оттоманська Порта як «Візантія після Візантії»

Османська імперія не знищила візантійські структури, а «загорнула» їх у нову ісламську оболонку. Мехмед II Фатіх офіційно прийняв титул Qayser-i Rûm (Цезар Риму).

Спадкоємність: Візантійська податкова система, дипломатичний етикет, міське управління та навіть архітектура (Айя-Софія як матриця для мечетей) транслювалися в Україну через оттоманську присутність.

Вплив на Україну: Для українського козацтва та шляхти Порта була зрозумілим ієрархічним партнером. Це була школа «високої політики», де українські еліти вчилися глобальній грі між великими імперіями.

8.2. Кримське Ханство: Степова Візантія

Гіреї вважали себе прямими спадкоємцями не лише Чингізидів, а й володарів Криму — колишньої візантійської провінції.

Спадкоємність: Бахчисарай зберіг візантійську культуру садів, водопостачання, вишукану придворну поезію та правові нюанси взаємодії з християнськими громадами (система мілетів).

Вплив на Україну: Кримське Ханство було для України головним провідником середземноморської культури. Військово-політичні союзи (наприклад, Хмельницького з Іслам-Гіреєм) — це не просто тактика, а взаємодія двох частин єдиного поствізантійського простору, що протистояли зазіханням Півночі.

8.3. Синтез у «Українському бароко»

Стиль життя української еліти XVII–XVIII століть був би неможливим без оттоманського та кримського впливу: від одягу (жупани, шаблі) до архітектурних орнаментів та стратегічного мислення.

Теза: Україна вбирала візантійську спадщину з двох рук: безпосередньо через церкву та право, і опосередковано — через «османський фільтр», який додав нашій культурі розкоші, яскравості та степової динаміки.

9. Синтез Логосу та Стихії: Візантійська рецепція праукраїнської культури

Усталений міф про жорстоке заперечення візантійським християнством давньої слов’янської культури не витримує історичної та метафізичної критики. Насправді прихід візантійського Логосу на українські землі став не актом руйнування, а актом преображення.

9.1. Одухотворення стихії

Давня віра предків була глибоко пов’язана з силами природи, ритмами землі та родовою пам’яттю. Візантійське християнство не відкинуло ці природні енергії, а наповнило їх вищим духовним змістом. Стародавнє відчуття священності космосу (сонця, води, хліба) отримало своє логічне завершення в ідеї Творця та Фаворського світла.

9.2. Естетичне збагачення

Візантія принесла на береги Дніпра найвищу естетику тогочасного світу — архітектурну симетрію, мистецтво мозаїки та складний богослужбовий спів. Ця форма не пригнітила місцеву уяву, а стала для неї «оправою», перетворивши стихійну народну творчість на високе мистецтво. Українське бароко, що розквітне пізніше, є прямим нащадком цього шлюбу між візантійською канонічністю та слов’янською вітальністю.

9.3. Софійність як спільна мова

Концепція Софії (Премудрості Божої) стала ідеальним мостом між двома світами. Вона об’єднала прадавню пошану до Землі-Матері з візантійським інтелектуалізмом. Це дозволило українцям зберегти свій автентичний характер, отримавши при цьому доступ до універсальної цивілізації Ромейського світу.

Висновок: Візантія не стерла ідентичність предків українців — вона надала їй структури та вічності. Християнство стало «свідомістю», яка органічно поєдналася з «підсвідомим» язичницьким корінням, створивши унікальний тип української духовності: глибоко природний і водночас високо інтелектуальний.

10. Бонапартизм, Візантія та Галицьке посередництво

Геополітичний ізоморфізм: Бонапартистська Франція та Візантія представляють дві форми Універсальної Імперії. Наполеон прагнув відродити Римську ідею на Заході, тоді як Візантія (Ромейська імперія) була її живим носієм на Сході. Україна, через Королівство Обох Галіцій, стала точкою перетину цих двох імперських векторів.

Галичина як «Архів легітимності»: Королівство Обох Галіцій Французької Імперії (Królestwo Obydwóch Galicjów, у червні - грудні 1809 р. так називалося Королівство Галичини та Володимирії) зберігало титулатуру та правові рудименти, що виходили від Ярослава Осмомисла та Данила Галицького. Оскільки ці правителі були інтегровані у візантійську систему (династично та ієрархічно), Галичина виступала для Наполеона як законний спадкоємець «східного легітимізму».

Постать Андроніка Комніна як «Золотий ланцюг»: Перебування майбутнього імператора Візантії Андроніка I при дворі в Галичі створило прецедент Візантійсько-Галицького союзу. Для бонапартистської стратегії, яка шукала союзників проти Російської імперії, цей історичний прецедент робив Галичину ключовим елементом «антимосковського валу», що спирався на справжню візантійську традицію.

Кодекс Наполеона vs Канонічне право: У Галичині відбулася унікальна зустріч модерного французького права (через австрійські реформи та вплив наполеонівських воєн) із візантійським за духом церковним та цивільним правом Русі. Це створило специфічну галицьку політичну культуру — синтез західної раціональності та східної глибини.

Проект «Наполеоніда» та Чорноморська ойкумена: Наполеонівські плани щодо створення буферних держав в Україні (зокрема в Причорномор’ї) фактично відтворювали мапу візантійських фем. Галичина в цій системі розглядалася як інтелектуальний хаб, що мав забезпечити кадрами та ідеями нову державність на руїнах «Третього Риму».

Методологічний висновок: Зв’язок «Париж – Галич – Константинополь» є доказом того, що Україна завжди була частиною Великої Європейської Республіки, де візантійська спадщина не суперечила Європейському Модерну, а була його міцним фундаментом.

Андрій Кокотюха: Чому Росія не розвалиться і де базова помилка Свідків Розпаду Росії

Чому Росія не розвалиться і де базова помилка Свідків Розпаду Росії. 

1. Апеляція до 1917 і 1991 років - помилка, видавання бажаного за дійсне. Після зречення царя Миколи 2 престолу почалися процеси виходу з імперії на так званих околицях. Це Фінляндії, країни Балтії, Україна, почасти Кавказ, Середня Азія, Крим. Це все була НЕ Росія, і, власне, нею не є. 

Щоб не розписувати полотна, спробую сформулювати: у згаданих країн були інші кордони з одного боку. У когось із Заходом, у когось із Сходом. Власне Росія, як автентична Московія, так і захоплені від Івана Грозного до Катерини Другої території, НЕ розвалилася. Були заворушення після більшовицького перевороту. До початку 1920-тих усе придушили, у каральних акціях брав участь їхній дитячий письменник Аркадій Голиков (Гайдар). Остаточно Росія вже в форматі СССР закріпила свої окупаційні кордони в 1945 році, повернувши країни Балтії, Захід України, включно з Закарпаттям, а також додавши новостворену тоді ще Молдавію. Коли 1989-1991 почався парад суверенітетів, розпався Союз - але НЕ Росія. Причому заворушень за МКАД цього разу не помічалося. Так, ту територію населяють поневолені народи або їхні залишки - проте це Росія, і ці залишки народів її не розвалять. 

2. Приклади Британії і Франції не годяться. Свої колонії ці держави залишили не в останню чергу завдяки зростанню ролі культури. Англійська і французька культури належать до тих, котрі мають давні традиції та вплив. Колонізуючи території Азії та Африки й справді творячи там репресії й визискуючи, колонізатори водночас - парадокс! - несли туди цивілізацію. Цивілізація перемогла, імперії відмовилися бути імперіями. Росія ніколи нікуди не несла і не могла нести культуру й цивілізацію. А отже, цивілізація там ніколи не матиме впливу ні на що. 

Мій висновок: оскільки українці обожнюють фантастику і фентезі більше за борщ, у якому ложка стоїть, ці жанри треба зробити національним надбанням. Фантастика і фентезі вимагають, аби, за Толкієном, усі об'єдналися проти Мордору і дали йому пизди. Проте так не буде, хоча військова окупація Росії Україною, Європою, Америкою і Канадою можлива лише як елемент фантастики.

Рашисты развернули репрессии против малых народов Евразии

 17 декабря в Москве была арестована Дарья Егерева — активистка, представительница народа селькупов, сопредседательница Международного форума коренных народов по изменению климата и член Координационного органа коренных народов ООН. Ей предъявлено обвинение в связях с объединением коренных малочисленных народов Севера «Абориген Форум», который ранее был безосновательно внесен в реестр экстремистских, а потом и террористических организаций.

Начиная с 17 декабря сотрудники ФСБ провели серию из как минимум 17 обысков и задержаний активистов — членов коренных общин по всей стране, в том числе селькупов, тубаларов, чулымцев, шорцев, кумандинцев, долганцев, юкагиров, эвенков, саамов и нганасанов. Международный комитет коренных народов России сообщил, что в Москве были задержаны двое активистов, но информации о втором аресте пока нет.

Вот что говорит заместительница председателя Постоянного форума ООН по вопросам коренных народов Хинду Умару Ибрагим:

«Во всем мире представители коренных народов сталкиваются с криминализацией, гонениями и судебными преследованиями, направленными на то, чтобы заставить нас замолчать, разрушить наши институты и ослабить наши коллективные усилия по защите наших прав и территорий. Эти целенаправленные действия представляют собой серьезные нарушения прав человека и международного права».

Международный комитет коренных народов России выпустил заявление с призывом к международным организациям, правозащитникам и журналистам выступить в защиту коренных активистов, которые подвергаются политическим репрессиям в РФ. Наши коллеги из Антидискриминационного Центра Мемориал присоединились к этому заявлению. Мы также выражаем солидарность и требуем прекратить политические преследования коренных активистов, дискриминацию и колониальное подавление коренных народов.

✍️ Сейчас Дарья Егерева находится в СИЗО №6 УФСИН по г. Москве. Напишите ей письмо! Адресат: Егерева Дарья Анатольевна, 07.04.1977 г. р. Вы можете также отправить письмо через онлайн-сервисы «Зонателеком», «Ф-письмо» и http://PrisonMail.Online (для иностранных карт).

ЗАЯВЛЕНИЕ ФОРУМА СВОБОДНОЙ РОССИИ

ПО ПОВОДУ ПРОДОЛЖАЮЩЕГОСЯ УЩЕМЛЕНИЯ ПРАВ КОРЕННЫХ НАРОДОВ РОССИИ

Мы решительно осуждаем новую масштабную волну репрессий против коренных народов России, эскалацию арестов, допросов и обысков, которые прокатились по всей стране, прежде всего в регионах проживания коренных малочисленных народов Севера Сибири.

17 декабря 2025 года в Москве была арестована Дарья Егерева — селькупка по национальности, сопредседатель одного из крупнейших международных форумов коренных народов при ООН и многолетняя участница борьбы за права коренных народов на международном уровне.

Ей предъявлены обвинения в «терроризме», т.е. фактически её обвиняют исключительно за правозащитную деятельность, которая носила законный мирный характер и осуществлялась ненасильственными средствами. 

Одновременно в десяти регионах страны прошли допросы и обыски у активистов и лидеров общин коренных народов. Репрессивная машина прокатилась по представителям народов, чья численность исчисляется тысячами, а иногда сотнями человек. Но именно против них сегодня преступная российская власть применяет самые жёсткие репрессии и безжалостно отправляет в топку кровавой агрессивной войны. 

Диалог Бориса Гройса с Кабаковым: Россия представляет собой постоянную и неизменную опасность для себя самой, для людей, которые в ней живут, и для окружающего мира – вне зависимости от того, какой режим там существует

Илья Кабаков, Борис Гройс. Диалоги. - Вологда : Библиотека Московского Концептуализма Германа Титова, 2010. 348 с.

Издание представляет собой публикацию всех диалогов Ильи Кабакова - крупнейшего русского художника современности и Бориса Гройса - философа, куратора множества выставок, теоретика современного искусства. В книге представлены как известные диалоги начала 90-х, так и впервые публикуемые. Жанр интеллектуальной беседы, представленный в книге, ведет свою историю от античности (Платон-Сократ) через высокую классику (Гете-Эккерман) к нашему времени и является ярким примером одной из форм существования в традициях московской концептуальной школы.

"... Б.Г.: Вообще надо сказать, что тема России, которую мы так охотно обсуждали прежде, в последнее время для меня – и для тебя, наверное, тоже – стала темой дискомфортной, потому что наше положение на Западе в качестве русских оказалось дискомфортным после всего того, что произо- шло тем временем в России. Русскую оппозицию эпохи коммунизма (а мы все относимся по номенклатуре Запада к русской оппозиции эпохи коммунизма) на Западе понимали, ей сочувствовали, считалось, что она по политическим, идеологическим, религиозным или любым другим сообра- жениям противостоит Советской власти и мечтает о построении в России нового общества. Хотя Советская власть постоянно обращала внимание Запада на то, что советская оппозиция ничего такого не хочет, а на самом деле хочет просто попасть на Запад, чтобы заработать больше долларов и устроиться лучше в западной жизни, ей не верили. Сейчас коммунистическая Советская власть рухнула, Россия стала страной свободы (действительно можно сказать, что цензуры нет, тоталитаризма нет), однако не только русская эмиграция не вернулась в Россию строить новое общество, как это было, например, после падения царизма, но и почти вся внутренняя оппозиция, которая еще оставалась в стране, съехала при первой открывшейся возможности. Надо сказать, что этот феномен в западном общественном мнении рассматривается негативно, и мне как живущему здесь приходится постоянно выслушивать вопрос: «Когда же вы, наконец, вернетесь в Россию и займетесь там построением нового общества?», а также: «Что, собственно говоря, держит вас на Западе, когда в России сейчас открыты все возможности, и как это следует интерпретировать?»

Надо сказать, что в ответ я обычно просто пожимаю плечами и никак это не интерпретирую. А ты можешь это как-то проинтерпретировать?

Дмитро Корчинський: Розмір не має значення

Руда американська мавпа каже, що Україні потрібно капітулювати, бо московія є набагато більшою. Розмір має перемогти. 

Мавпа ненавидить Європу, інакше  мала б знати, що Європа почалася з перемоги маленьких грецьких полісів над величезною Персією. 

Германців було небагато в порівнянні з населенням Римської імперії, але вони перемогли. 

Кілька сотень конкістадорів захопили Америку. 

Кілька тисяч солдатів і службовців Британської Ост Індійської компанії захопили Індію, більша частина якої належала Великим моголам, які збирали мільйонні армії. 

Руда мавпа мала б згадати, що Талібан є трохи меншим, ніж армія США, але він переміг США. 

Кушнір міг би розказати мавпі, що Ізраїль переміг в Шестиденній війні та у війні Судного дня, попри те, що був значно менший за своїх ворогів. 

А ми можемо пригадати, що московія програла в Афганістані, а також програла у першій чеченській війні. 

Звісно, Україні важко воювати проти РФ та її союзників - північної Кореї та США. 

Натомість ми маємо лише одного надійного Союзника - Бога. Але Цей Союзник непереможний.

Александр Стубб: Настав «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі

Вийшла цікава стаття президента Фінляндії Александра Стубба для Foreign Affairs, яка описує кінець ліберального порядку після Другої світової, який тримався на домінації США, глобалізації та багатосторонніх інституціях на кшталт ООН, СОТ, МВФ і Світового банку. 

Цей порядок зруйнували провальні війни США, фінансова криза 2008 року, стрімке зростання Китаю та повномасштабна агресія росії проти України, яка показала, що навіть постійний член Радбезу може брутально порушити правила. 

Замість багатосторонності формується жорстка багатополярність, де великі центри сили домовляються між собою, а менші держави ризикують стати заручниками «великих угод».

Сучасний світ Стубб описує як трикутник: глобальний Захід, глобальний Схід і глобальний Південь. 

Захід — це приблизно 50 демократичних ринкових економік, орієнтованих на правила, Схід — близько 25 держав на чолі з Китаєм та його партнерами, які хочуть послабити або змінити порядок, що домінував після 1945 року. Глобальний Південь — це приблизно 125 країн Африки, Азії та Латинської Америки, багато з яких стали «державами-гойдалками» й дедалі менше хочуть слухати лекції Заходу, але водночас не готові просто продаватися за китайські інфраструктурні гроші.

Як відповідь Стубб пропонує «реалізм, що базується на цінностях» — не наївний пацифізм і не цинічний «угодовий» реалізм, а жорстка політика з твердим ядром принципів. Для Фінляндії це означало відхід від старої «фінляндизації» та вступ до НАТО після 2022 року, оскільки компроміс із агресором за рахунок суверенітету й території є неприйнятним, зокрема й для України. Для Заходу в цілому це означає: триматися за права людини, верховенство права, суверенітет, але водночас говорити з Африкою, Азією й Латинською Америкою як з рівними, пропонуючи інвестиції, доступ до ринків і частку реальної влади.

Ключовий інструмент — радикальна реформа глобальних інституцій. Стубб пропонує: постійне представництво Африки та Латинської Америки в Радбезі ООН, відміну права вето, автоматичне призупинення членства держави-порушника Статуту, а також «розморозку» СОТ із більшою прозорістю субсидій та гнучкішими процедурами ухвалення рішень. Паралельно США мають визначитися, чи готові знову інвестувати в багатосторонність, від якої самі виграли, а Китай — чи буде він заповнювати вакуум через співпрацю або агресивне силове проєктування, зокрема в Індо-Тихоокеанському регіоні.

На наступне десятиліття Стубб малює три сценарії: затяжний керований безлад, повний колапс правил із «війною всіх проти всіх» або новий збалансований порядок між Заходом, Сходом і Півднем через реформовані інституції. Він протиставляє логіку Ялти (сфери впливу великих держав) логіці Гельсінкі 1975 року (загальні правила для всіх) і вважає, що це «останній шанс» Заходу обрати шлях Гельсінкі — поділитися владою, перестати лицемірити й збудувати систему, де дрібні й середні держави, включно з Україною та Фінляндією, не стають розмінною монетою.

Олена Семеняка: "Християнська мораль і традиціоналізм серед українців та росіян - у чому саме проявляється відмінність між двома народами"

27 листопада 2025 р., в стінах Червоного корпусу Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, я мала нагоду виступити на семінарі, присвяченому розробці методології для порівняльного дослідження реалій України та РФ у розрізі консервативних цінностей. Його тема звучала так: "Християнська мораль і традиціоналізм серед українців та росіян - у чому саме проявляється відмінність між двома народами". 

Відкрили захід Віктор Єленський, релігієзнавець, д-р філос. наук, нардеп України VIII-го скликання, голова Державної служби України з питань етнополітики та свободи совісті, розкривши контраст російських реалій та дипломатичної репрезентації на Заході, та Сергій Квіт, Президент НАУКМА, екс-міністр освіти і науки (2014-16), докладно пояснивши, чому російський імперіалізм і шовінізм не має жодного стосунку до консерватизму. 

Як відзначив модератор заходу Ярослав Божко, голова Центру політичних студій "Доктрина", російське суспільство перебуває в стані атомізації та розпаду, що завжди і є зворотним боком тоталітарного експерименту.

Не секрет, що більшість західних та українських медіа, спираючись на проросійські позиції низки правопопулістських партій Заходу, тенденційно прирівнюють консерватизм як явище до російських "скрєп". Чим, своєю чергою, користується РФ для збільшення впливу серед діячів правого спектру, апелюючи до цих помітних і за океаном реалій українського публічного простору. "Мирні плани" республіканської адміністрації Дональда Трампа - не єдиний, але найяскравіший прояв цієї небезпечної тенденції, що спонукає долучитися до нашої роботи активних українців і союзників незалежно від політичних преференцій. А наголос РФ - країни, яка знищує не те що культові споруди, а цілі християнські спільноти на окупованих територіях і давно перетворила церкву на відділ КГБ-ФСБ - на "переслідуванні" Україною "християн" (МП) пояснює увагу до цієї теми в наших студіях. 

Не кажучи про образ берегині православ'я, монополізованого і спотвореного Росією як наступницею Візантії і "Третім Римом", чия система освіти й релігійних інституцій і навіть архітектоніка "русского мира" не відбулися би без посередництва їхньої колиски - Києво-Могилянської академії і самого Києва. Д-р філос. наук, викладач кафедри філософії і релігієзнавства сучасної НаУКМА Юрій Завгородній слушно наголосив на тому, що концепт/метафора Святої Русі і Києва як Другого Єрусалиму розвивалися на наших теренах уже з 12 ст., переживши ренесанс у 16-17 ст., коли їх і почала адаптувати до власних претензій Росія.

У своєму виступі я закликала визначити поняття й горизонт консерватизму і традиціоналізму, почавши з самоописів російських інтелектуалів. Адже, як уточнив к. філос. наук, релігієзнавець, видавець, військовослужбовець НГУ Руслан Халіков, існує велика відмінність між реаліями російського суспільства та вторинними квазітрадиціоналістичними наративами, які вони продають на Заході, часто конкуруючи між собою. Точкою відліку для таких наративів, не рахучи вже згаданої міфології в основі Російської імперії і її самодєржавія, можна вважати дискусію між слов'янофілами і західниками. До першого табору в його зрілий період примикає Фьодор Достоєвський: належачи й до українського культурного спадку як автор релігійно-філософської літератури, чиї предки жили на Поділлі і Волині, на політичному рівні він, безумовно, сповідував великороські погляди. 

У цьому контексті я привітала заснування сертифікатної програми з російських студій у НаУКМА за підтримки ГУР. На мою думку, це скандал, що науковці не можуть цитувати й де-факто досліджувати ворога, адже украй мало першоджерел наявні в перекладах із історико-критичними коментарями. Приклад - багатотомні "Дневники писателя" Достоєвського, де він і виражає свої політичні погляди. Знаменно, що він там не тільки обґрунтовує правомірність претензій Росії як "ревнительки православ'я" і наступниці Царгорода-Константинополя на першість серед слов'янських націй, а й визнає, що російським "революціонерам із консерватизму" ближчі європейські ліві, а не праві, адже Європу вже нічого не врятує, там треба не зберігати, а знищувати все під корінь. Тобто російський месіанізм на Заході проявляв себе передусім як нігілізм, у зв'язку з чим такі західні теоретики, як Освальд Шпенґлер і його наступник Вальтер Шубарт вважали Росію з петринських часів псевдоморфозом - тема, яку чітко розкрив Юрій Кисельов, професор кафедри геодезії, картографії і кадастру Уманського національного університету садівництва, д-р географічних наук. Як він слушно роз'яснив, Росія, немов порода, яка не є тим, чим здається ззовні, за своїм мінеральним складом, будує свою ідентичність та трьох спотворених і вкрадених китах: назва Русь; претензії на слов'янство як свій основний етнічний субстрат; імітація православ'я.

Невіддільне від нашої теми й вивчення праць євразійців і неоєвразійців, починаючи з Костянтина Леонтьєва ("Візантизм і слов'янство") і Миколи Данилевського ("Росія і Європа"). Важливі їхнє позиціонування Росії як окремої цивілізації та обґрунтування її спадкоємності із Золотою Ордою, що набуває актуальності у світлі боротьби за глобальне домінування з 20 ст. і відповідного курсу РФ як наступниці СССР, союзниці Китаю та інших народів Сходу й Глобального Півдня, до слова, з усе виразнішою присутністю та експансією в Африці. Про це, зокрема, розповів Андрій Рудик, доктор філософії з галузі соціальних та поведінкових наук, військовослужбовець ЗСУ.

Михаил Эпштейн: Антивремя и Некрократия

Еще одно эссе, "Антивремя", продолжение "Территориального проклятия",  вышло в переводе на французский .

 Время в России вытесняется пространством  — это своего рода «архимедов» закон погружения большого географического тела в историческую среду. Сама история этой страны, как писал В. О. Ключевский, состояла в непрерывной колонизации новых земель, завоевании пространства на все четыре стороны света; а затем — как настаивал философ Н. Ф. Федоров, ссылаясь на распахнутость и «небоемкость» русской равнины, — и на «пятую» сторону, в направлении открытого космоса. 

Чем обширнее становилась Россия, тем медленнее текло в ней историческое время — и, наоборот, сокращаясь в пространстве, она убыстрялась во времени. Обременяясь новыми землями, Россия впадала в исторический сон и прострацию, что случилось в результате победных походов в Европу — 1812 и 1945 гг. И наоборот, после неудачных войн — Крымской, Японской, Первой мировой — Россия теряла части своей территории и тут же получала толчок исторического ускорения — реформы и революции. Неудача афганской войны выявила предел пространственного расширения коммунизма — и, подтолкнув империю к перестройке, вызвала ее развал. С отдачей Восточной Европы и советских республик, сбросив тучное пространство  СССР и социалистического лагеря, Россия превратилась в самую динамичную (хотя и потенциально кризисную) часть мира. А как только опять погналась за расширением «русского мира», нацелилась на воссоздание империи — так время в ней не только затормозилось, но и побежало назад. Произошел обратный размен: времени на пространство.

Понятие "ретромании" приобрело известность после выхода книги британского музыкального критика и журналиста Саймона Рейнольдса «Ретромания. Поп-культура в плену собственного прошлого» (2011). Со смесью иронии, горечи и ностальгии Рейнолдс пишет о том, что будущее поп-культуры — это ее прошлое: воссоединение музыкальных групп, переиздания классических альбомов, римейки, мэшапы… При этом ресурсы прошлого не безграничны, и что случится, когда они исчерпаются — ведь создавать новое мы уже разучились?

Тарас Чухліб: "Україна має поглинути Росію і стати лідером на Євразійському континенті"

Основи геополітики, як світової науки, заклав свого часу німецький вчений Фрідріх Ратцель, який визначив геополітику як «географічний розум» держави та запропонував наукову концепцію, що розглядає державу не в статичному стані, як постійне і незмінне утворення впродовж багатьох віків, а в динаміці – як справжній живий організм, який «живе і зростає».

Власне, керуючись 7 принципами просторового існування та збільшення світових держав, які визначив професор Ратцель, хочемо накреслити геополітичний шлях Української Держави у майбутнє:

Перший принцип – зі збільшенням простором Української Держави у першу чергу має зростати простір Української Культури;

Другий принцип – просторове збільшення Української Держави повинно передбачати стрімкий розвиток ідей, технологій, торгівлі тощо – тобто підвищену активність кожного українця у всіх сферах життя Української Нації;

Третій принцип – збільшення простору Української Держави має передбачати приєднання і поглинення інших держав та народів і насамперед Російської федерації та її народів;

Четвертий принцип – кордон є периферійним органом Української Держави, ознакою його збільшення, сили чи слабкості, змін в державному організмі;

П’ятий принцип – під час свого зростання Українська Держава має прагнути увібрати в себе найбільш цінні елементи фізично-географічного оточення;

Шостий принцип – поштовх до територіального зростання Української Держави має прийти ззовні від більш розвинутих держав та цивілізацій;

Сьомий принцип – наша Українська Держава та Українська Нація мають домінувати на Євразійському континенті та бути лідером серед її націй і держав.

Директор Інституту геополітики, доктор наук Тарас Чухліб

Yuval Noah Harari: WHY UKRAINE IS WINNING THE WAR (Чому Україна перемагає у війні)

З такою назвою декілька днів тому у Financial Times вийшла стаття ізраїльського історика, філософа, професора Єврейського університету в Єрусалимі і великого друга України — Юваля Ноя Харарі (на фото справа), який постійно закликає людство до усвідомленості та критичного мислення.

Широкому загалу він відомий завдяки декільком світовим бестселерам, де простежує шлях людства від минулого до майбутнього. Досліджує, як уявні міфи об'єднали людей у цивілізації («Sapiens»), попереджає про загрозу втрати людської унікальності перед штучним інтелектом («Homo Deus») і аналізує виклики теперішнього і майбутнього — від інформаційного шуму до кризи сенсів («21 урок для XXI століття»). 

Але повернімось до статті:

«Всупереч російській пропаганді, Україна наразі перемагає у війні. Навіть президент США Дональд Трамп, який у лютому 2025 року повчав Володимира Зеленського, що той має поступитися вимогам Росії, бо «у нього немає козирів», цього тижня заявив, що «Україна за підтримки ЄС здатна боротися й перемагати».

Коли у 2014 році почався конфлікт, Україна здавалася абсолютно безпорадною перед російською агресією — Росія легко завоювала Крим і інші частини східної України. Війна перейшла в більш інтенсивну фазу 24 лютого 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення з метою підкорити всю Україну й покінчити з її існуванням як незалежної держави.

Тоді російське керівництво та багато спостерігачів у всьому світі очікували, що Росія завоює Київ і порве українську армію на шматки впродовж декількох днів. Навіть західні союзники України були настільки не впевнені в шансах України на опір, що запропонували евакуювати президента Зеленського та його команду і допомогти їм створити уряд у вигнанні. Але Зеленський вирішив залишитися в Києві й боротися, заявивши: «Мені потрібна зброя, а не евакуація».

Українські сили, що поступалися за озброєнням, приголомшили світ, відбивши російський наступ на Київ. Потім українська армія перейшла в контрнаступ наприкінці літа 2022 року, здобула дві великі перемоги на Харківщині та Херсонщині і звільнила значну частину території, завойованої росіянами в першій фазі їхнього вторгнення.

Відтоді, незважаючи на обмежені здобутки з обох сторін, лінія фронту майже не змінилася. Росіяни намагаються створити враження, що вони невпинно просуваються, але факт полягає в тому, що з весни 2022 року вони не змогли завоювати жодної цілі великого стратегічного значення, такої як міста Київ, Харків чи Херсон.

Віталій Портников: Головна мета цієї війни для рашистів — ліквідація української ідентичності, а не якісь там території чи навіть державність

Українці, коли розмірковують про можливості завершення війни, часто говорять про хорватський чи корейський сценарій. Але з точки зору своїх ворогів, вони швидше знаходиться у сценарії боснійському.

Серби не відмовляли хорватам у ідентичності, вони були просто їхніми ворогами. Корейські та китайські комуністи не сумнівалися що на півдні Кореї живуть корейці, вони просто хотіли змінити соціальний устрій на цій частині півострова. А от із босняками було абсолютно інакше. І серби, і до речі, на початку хорвати відмовляли їм у ідентичності як такій. І вважали рівно такими сербами чи хорватами, які просто прийняли інше віросповідання, але залишаються такими самими, ще й розмовляють цією самою мовою. Перший президент Північної  Македонії  Кіро Глігоров розповідав мені, як вони з головою президії Боснії і Герцеговини Алією  Ізетбеговичем намагалися запропонувати очільникам Сербії і Хорватії цивілізований сценарій розлучення і співіснування. Але і Мілошевич, і Туджман сприймали Боснію як продовження Сербії чи Хорватії й абсолютно не зрозуміли, чому вони взагалі мають з нею якось співіснувати. Серби взагалі вважали появу республік мусульман і македонців примхою засновника соціалістичної Югославії Йосипа Броз Тіто. Вони щиро не розуміли, що комуністичний лідер просто реагував на національний рух під час Другої Світової  війни і намагався створити модель співіснування народів власної країни. І це дійсно схоже на те, як Ленін реагував на національний рух у Російській  імперії  і теж намагався створити декорацію співіснування. Але Путін, як колись Мілошевич, вважає Леніна людиною, що «вигадала» Україну а не відповіла на виклики українського національного руху.

Результати такого ставлення очевидні. Серби провели етнічна чищення на тих територіях де їм це вдалося і близькі до остаточного відокремлення від Боснії. Хорвати погодилися із ідентичністю боснійців просто тому що не мали іншого виходу і зрозуміли що ворог мого ворога — мій друг, це схоже на те як із українською ідентичністю почали рахуватися поляки. Захід так і не зрозумів справжні причини війни у Югославії і в Дейтоні створив  абсолютно нежиттєздатну державну модель співіснування народів ,один з яких не визнає право на існування іншого.

І сьогодні жодна з пропозицій врегулювання війни з України не враховує того факту, що головна мета цієї війни — ліквідація української ідентичності, а не якісь там території чи навіть державність. Просто державність потрібно ліквідувати як гарантію того що в ній не буде ідентичності, а території окупувати для зачищення від ідентичності. Але це - наслідки, а не причина.

І до того моменту, доки росіяни не визнають, що українці є іншим народом із власним цивілізаційним надбанням, умов для припинення російсько-української війни не виникне, навіть якщо пройдуть довгі десятиріччя конфронтації й ненависті.

Андрій Богданович: СССР і рашизм

"Геокультурний" код радянсько-російської цивілізації.

## Формула радянсько-російської цивілізації: нафта, армія і культурна вітрина

Радянський Союз, а згодом і Російська Федерація, сформували унікальну цивілізаційну модель, яку можна звести до трьох головних компонентів:

1. економіка нафтової труби,

2. організація її військової охорони,

3. і реклама балету, музики та літератури.

Ця формула є не лише метафорою, а й коротким аналітичним портретом того, як функціонувала — і функціонує — ця держава в глобальному просторі.

### 1. Нафтова труба: економіка ресурсу, а не інновації

Економічна основа — це експорт сировини, передусім енергоносіїв. Радянська економіка базувалася на великомасштабній видобувній індустрії, зокрема нафті й газі. У пострадянській Росії ця модель не лише збереглася, а й стала ще більш централізованою: "труба" перетворилася на головний канал наповнення бюджету і головний важіль зовнішньої політики.

Це — "економіка ренти", не творення, а контроль за потоком ресурсу.

### 2. Військова охорона: структура силового контролю

Щоб утримати цю модель, держава вибудувала складну вертикаль силового захисту — від армії до спецслужб. В СРСР ця система була оформлена в ідеологічну оболонку марксизму-ленінізму, у РФ — у вигляді "державного патріотизму". Але суть залишилася незмінною: держава — це, насамперед, механізм контролю за ресурсом, територією та населенням.

Головна функція армії — не лише "захищати батьківщину", а гарантувати безперервність руху нафти та газу через геополітичні кордони.

### 3. Культурна вітрина: балет, Чайковський і Достоєвський

Щоби компенсувати брутальність першого й другого пунктів — світові демонструвалася "висока культура": балет, класична музика, література. Це культурне обличчя мало два завдання:

* зовнішнє: створити образ "духовної імперії", альтернативної західному меркантилізму;

* внутрішнє: забезпечити культурну гордість для власного населення, заміщаючи нестачу матеріального добробуту величчю "російської душі".

Це не випадково — це стратегічна частина цивілізаційного проєкту. Радянська (а згодом і російська) "м’яка сила" спиралася не на свободу, а на витончену культурну гордість.

---

## Висновок

Ця триєдина модель — труба, охорона, балет — створила парадоксальний симбіоз важкої індустрії, мілітаризму і витонченої естетики. І хоча зовні вона видається могутньою, внутрішньо — це система, що не продукує майбутнього. Вона не базується на інновації, свободі чи конкуренції, а на контролі, силі та пам’яті про культурну велич.

Завдання сучасного світу — розпізнати цю формулу не лише як форму, а як спосіб буття, який впливає на міжнародні відносини, культуру, інформацію і навіть війну.

Амвросий фон Сиверс: О колониализме и quasi-колониализме

    Как правило, я пишу то, что многим не нравится - по очень многим, и зачастую противоположным, причинам. Однако, сие востребовано по долгосрочным причинам, ибо не является конъюктурным. НА аналитику не претендую, но отмечаю определенные мало понимаемые детали.

      Некоторое время назад читал лекцию перед т.н. "Молодыми Британскими Политиками", чем остался весьма доволен. Почему? Нет, не потому что самовыражался, а потому что они многие понимали, задавали важные вопросы, спорили и т.д.

    Тезисы из своего доклада я сформировал в небольшую статью и предложил ее своему долголетнему френду Вадиму Штепе опубликовать в его region.expert, что было принято к разсмотрению но впоследствии отвергнуто по очевидным причинам. Посему ныне выкладываю сей текст в ФБ.

QUASI-КОЛОНИАЛИЗМ

         Казалось бы, минуло много лет после анти-колониального дискурса, и вот вновь многие авторы обращаются к нему. Непоятно даже, справеливо или несправедливо, надуманно или истинно. Существует весьма отчетливая тема утверждающая, что колониализм имеет место быть. И оный непосредственно связывается с т. н. «империализмом», - буквально по Ленину, некогда написавшему «Империализм как высшая стадия капитализма», и продолженную Кваме Крума «Неоколониализм как последняя стадия империализма» (1965). Минуло достаточно времени, дабы провести определенную ревизию данных взглядов, как бы отстраненно, с нашей точки зрения, т. е. в совершенно иной исторической обстановке. Собственно, стоит поставить самый важный, а что есть колониализм по существу?