Андрій Поцелуйко: Нафтова інфраструктура Росії в умовах війни: уразливість великої системи переробки

Сучасна нафтопереробна галузь Росії є однією з найбільших у світі за масштабами, але водночас — доволі концентрованою і структурно вразливою. Близько тридцяти великих нафтопереробних заводів (НПЗ), кожен із яких має потужність понад мільйон тонн нафти на рік, формують основу виробництва моторного пального, насамперед бензину та дизельного пального. Саме ці підприємства забезпечують переважну частину внутрішнього ринку, і їхня географія та концентрація визначають стійкість усієї системи.

Упродовж останніх років, особливо в умовах повномасштабної війни, ця інфраструктура стала об’єктом регулярного впливу ударів з боку України. За узагальненими оцінками відкритих джерел, із приблизно тридцяти великих НПЗ Росії було уражено близько двадцяти — двадцяти чотирьох. Це означає, що приблизно дві третини ключових підприємств нафтопереробки так чи інакше зазнали пошкоджень або тимчасових зупинок виробництва.

Важливо підкреслити, що поняття «ураження» в цьому контексті не тотожне повному знищенню. У більшості випадків йдеться про локальні пожежі, пошкодження окремих технологічних установок, зупинку частини виробничого циклу або вимушені ремонти. Проте навіть часткові порушення роботи НПЗ мають значний ефект, оскільки нафтопереробка — це безперервний технологічний процес, у якому вихід з ладу одного вузла може впливати на весь виробничий ланцюг.

Структурна особливість російської нафтопереробної системи полягає в її концентрації. Невелика кількість великих заводів забезпечує непропорційно велику частку виробництва пального. Це означає, що навіть часткові збої на кількох ключових об’єктах можуть впливати на баланс внутрішнього ринку, логістику постачання та обсяги експорту. У цьому сенсі система демонструє класичну ознаку централізованої інфраструктури: високу ефективність у мирний час і підвищену чутливість до точкових ударів у кризових умовах.

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу.

 Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Кирилл Данильченко: РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально

Посмотрел трансляцию с 975-летия Лавры. Сибига, Буданов, Минкульт, японские доноры, делегация с Афона. Несмотря на прилеты, идут богослужения, а иностранцы выделяют деньги на восстановление.

Буданов в интервью бьет в одну точку: тысячелетняя традиция православия и тот факт, что Русь — это Киев, а не Москва. Многие из тех, кто меня читает, знают, что я атеист. Поэтому могу смотреть на эти вещи абсолютно прагматично, со здоровой головой, без скрижалей за спиной и незримого Бога.

Внутренняя сплоченность конвертируется в выживаемость государства и боеспособность армии — это аксиома. У нас свобода совести: верьте, во что хотите. Но Киевская Русь и тысячелетнее православие - это исключительно наш исторический капитал. РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально.

Вся эта историческая цепь разматывается не просто так: война за независимость, УПА, УНР, и так вплоть до Руси. Это фундамент. У тех же курдов, например, никогда не было своего государства. У нас — было. И такое, через которое православие дошло до Новгорода и Владимира в те времена, когда Москвы даже в проекте не существовало, а местные племена еще натирали жиром деревянных истуканов. Именно поэтому создание Национального Пантеона — это не формальность, а цемент, который свяжет поколения.

Отбирая у Москвы бренд «Руси» и право на православную гегемонию, мы разрушаем их главный казус белли. Вся концепция «русского мира» и «собирания земель» стоит на краже киевского наследия. Разруби этот узел — и «великие освободители» превращаются в банальных рейдеров, ворующих чужую историю.

Драка идет не просто за территории или границы 1991 года. Она идет за право на физическое и духовное существование нации в истории. Иначе — фильтрационные лагеря, подвалы и вытащенные из руин дети, которым убьют родителей, а потом в пилотках Юнармии заставят любить Путина и слушать байки о том, что украинцев придумал австрийский Генштаб.

И здесь сходятся две реальности. Пока дроны физически выжигают танкеры в Азове и лишают империю ресурсов, на метафизическом уровне идет ровно тот же процесс — выжигание имперских мифов. Без топлива ломается экономика режима. А без украденной истории их «священная война» превращается в то, чем она является на самом деле — захватническую мясорубку ради перетертой в щебень Авдеевки. 

И когда самый упертый Z-патриот стоит в четырехкилометровой очереди за бензином на фоне тридцати сожженных кораблей, до него неизбежно начинает доходить: цена за чужое наследие оказалась несовместимой с нормальной жизнью.

Эдуард Тополь: Весь двадцатый век Россия изгоняла из себя культуру даже яростней, чем изгоняют дьявола

>> В сентябре 1922 года высылкой первого из пяти «философских пароходов» председатель Совета Народных Комиссаров В.И. Ленин начал официальное изгнание культуры из советской России. На пяти пароходных рейсах были высланы, по разным сведениям, от 228 до 272 «инакомыслящих» – профессора-философы Николай Бердяев, Сергей Булгаков, Михаил Осоргин, Питирим Сорокин, Сергей Трубецкой и еще восемнадцать, а также писатели, журналисты, инженеры и другие деятели культуры, искусства и науки.

>>

>> Но еще до этой акции, то есть сразу после октябрьского переворота, из страны бежали наиболее прозорливые – Рахманинов, Прокофьев, Набоков, Бунин, Соколов-Микитов, Гиппиус, Мережковский, Бальмонт, Ремизов, Кандинский, Шаляпин, Цветаева, Шкловский, Берберова, Ходасевич, Шагал и менее знаменитые, но, возможно, не менее одаренные и талантливые. Кроме того, огромное количество профессионально образованных талантов ушли в эмиграцию с белым офицерством. Что позволяет мне не привязываться к конкретной дате отправки «философского парохода», а посмотреть на процесс избавления России от культуры исторически. При этом я не стану писать исследование на тему «Изгнание культуры из царской России», а ограничусь лишь экскурсом в прошлый и нынешний век.

>>

>> От Временного правительства, состоявшего из образованных министров, страна избавилась всего за несколько месяцев, сменив его на Совет Народных Комиссаров, половина которых не только высшего, а даже среднего образования не имела. Зато «железной метлой» и другими радикальными средствами этот Совет принялся гнать из страны «образованных», сделав этот термин ругательным. «Надо поставить дело так, чтобы этих “военных шпионов” изловить и излавливать постоянно и систематически и высылать за границу», – распорядился Ленин.

Володимир Єрмоленко: Історія Росії - це про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого

Захід продовжуватиме шукати "другой Росії", "альтернативної Росії", "іншого полюсу" і тд. 

Бо сам Захід століттями був структурований плюралістично. Як арена боротьби. Як агора та агон. Як ніцшеве зіштовхування воль

У цій боротьбі альтернатив - між папою та імператором, між релігією та державою, між королями та баронами, між католицтвом та протестантизмом, між капіталізмом та соціалізмом, між імперіалізмом та антиімперіалізмом, між імперією та республікою і тд - Захід кристалізувався. І він мислить про решту світу так само. 

Але Росія не така. В Росії немає інакшості. Інакшість в ній - частина тотожності. "Демократія" в ній - частина імперськості. Релігія - частина держави. "Антиімперіалізм" - частина імперіалізму. "Пролетаріат" - частина експлуатації  пролетаріату. "Просвітництво" - частина мракобісся. 

"Інакшість" у Росії - це хитрість тирана. "Опозиція" - проєкт імперії. У Росії немає іншого полюсу. Є тільки один, північний.

Росія ніколи не була структурована плюралістично. Вона завжди мріяла будувати монізм. Тотальну гегемонію імперської "єдності". Звідси її асиміляційна енергія. 

Тому будь-яка справжня інакшість у ній буде переслідуватися. А натомість буде створюватися фейкова інакшість - як інструмент тотожності.

Через пошук "альтернативи", іншого полюсу, Захід з надією дивиться на російську культуру та російську "духовність". І дивиться не зараз - він дивиться туди століттями! Мовляв, "але ж є російська культура!". З її глибин, мовляв, постане альтернатива. 

І тут зʼявляються незрозумілі українці, які бачать у російській культурі не ліки від хвороби, а симптоми хвороби. Діагностику хвороби, її анамнез. Її самоопис, її джерельну базу. 

А Захід цього не розуміє та ображається. Жорстокі ви, українці. 

Але українці просто мають довгу памʼять. "Це ж було уже". 

Коротка історія Росії - це історія про те, як на арену історії виходить "альтернатива" тільки для того, щоб ще раз підтвердити безальтернативність тиранії. Це історія про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого. Петро перший заперечив азійське московське царство, щоб зробити ще більш тиранічну російську імперію. Більшовики заперечили російську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну совєтську імперію. Путін заперечив совєтську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну рашистську імперію. 

Це ж було уже. 

Коли Захід це зрозуміє? Та ніколи. Бо він проєктує на Росію власні структури мислення, власну історію. 

Що нам варто робити? Показувати, що "інша Росія" можлива тільки як "інше, НІЖ Росія". Тільки як кінець російської імперії. Що країни, які відʼєдналися від російської імперії ХІХ, а потім ХХ століть, нарешті стали європейськими. Фінляндія, Польща, країни Балтії, Україна, країни Кавказу. Деякі з певними нюансами, але все ж. Треба працювати над цією моделлю далі. І тоді у нас є шанс. 

The other Russia can emerge only if we get something OTHER THAN Russia. 

At least, something other than the Russian empire

Сергей Медведев: Некрополитика путинизма: от Гоголя до "СВО"

1. Обычно, когда мы говорим о государстве, мы предполагаем, что оно управляет жизнью: развивает экономику, медицину, социальное обеспечение. Но иногда фокус смещается, и главным инструментом удержания власти и мобилизации общества становится смерть.

В этом докладе мы посмотрим на некрополитику не только как на современную политическую практику, но и как на глубокий культурный нарратив. Мы начнем с XIX века — с бюрократического отношения к мертвым в текстах Гоголя. Затем вспомним философию русского космизма Николая Фёдорова и идеи Достоевского — то, как они сформировали идею великого "долга перед предками" и превратили смерть в путь к высшей истине. После этого разберем метафизические поиски Юрия Мамлеева во второй половине XX века, где небытие возводится в абсолют.

Чтобы лучше понять этот термин, нужно вспомнить Мишеля Фуко с его идеей "биополитики". Обычно современное государство легитимизирует себя через заботу о жизни: оно развивает экономику, медицину, демографию. Его негласный девиз: "заставить жить и позволить умереть". Французско-камерунский философ Ашиль Мбембе описывает другой тип власти, "некрополитику", где главным инструментом контроля становится право на смерть. Некрополитическое государство управляет обществом, определяя, чья жизнь лишена ценности, а чья гибель необходима для выживания системы.

Если мы применим эту рамку к современной России, мы увидим четкую эволюцию. В начале нулевых режим опирался на классическую биополитику: социальный контракт строился на росте благосостояния и стабильности. Но по мере того, как экономические ресурсы исчерпывались, а система разворачивалась в сторону авторитаризма, произошел фундаментальный сдвиг.

Государство отказалось от задачи обеспечивать "хорошую жизнь" и вместо этого монополизировало право на смерть. В условиях реваншизма и ресентимента формируется культ жертвенности. Гибель — особенно "героическая" — больше не воспринимается как трагедия или потеря. Наоборот, она сакрализируется. Смерть становится высшей формой лояльности государству, а жизнь отдельного человека окончательно обесценивается перед лицом абстрактного "тела нации".

Віктор Яворський: Едвард Гіббон і Пол Кеннеді: погляди в минуле і прогнози на майбутнє.

    Історія людства — це цвинтар імперій. Протягом тисячоліть глобальні геополітичні системи виникали, досягали зеніту своєї могутності, а потім неминуче руйнувалися, залишаючи після себе руїни архітектурні та геополітичні (Diamond, 2005). Чому колоси на глиняних ногах завжди падають під час великих потрясінь? Намагаючись відповісти на це питання, інтелектуальна думка сформувала два фундаментальні, на перший погляд протилежні, але насправді комплементарні погляди. Це метафізично-інституційний підхід Едварда Гіббона та прагматично-матеріалістичний аналіз Пола Кеннеді. Крізь призму їхніх праць сучасне глобальне протистояння постає не випадковим збігом обставин, а закономірним фіналом системної кризи складних суспільств (Tainter, 1988).

    Едвард Гіббон: смерть від внутрішнього гниття.

    Едвард Гіббон, аналізуючи падіння Римської імперії, дивився на державу як на живий організм, чия життєздатність визначається не стільки кількістю легіонів, скільки міцністю його духу та інститутів (Gibbon, 1776). Для Гіббона занепад — це тривалий внутрішній процес. Рим упав під ударами варварів лише тому, що до моменту їхнього приходу він уже згнив зсередини.

    Головними маркерами цього гниття Гіббон вважав втрату громадянських чеснот і пасивність суспільства, яке проміняло свободу та республіканську доблесть на сите животіння під гаслом «хліба та видовищ». Коли захист кордонів було делеговано іноземним найманцям, а влада стала заручницею армії та силового апарату (преторіанців), доля Риму була вирішена (Gibbon, 1776). Війна, у цьому контексті, є лише зовнішнім тестом на міцність, який демонструє реальний стан внутрішньої гнилі системи.

    Пол Кеннеді: математика імперського перевиснаження.

    Через два століття після Гіббона, Пол Кеннеді у своїй праці «Злет і падіння великих держав» запропонував суворий матеріалістичний детермінізм (Kennedy, 1987). Для Кеннеді історія — це змагання виробничих ліній, бюджетних балансів та ланцюгів постачання. Він вивів універсальний закон «імперського перевиснаження» (Imperial Overstretch): прагнучи захистити свій статус або розширити геополітичний вплив, великі держави беруть на себе занадто багато військових та стратегічних зобов'язань.

    Коли витрати на утримання армії, ведення війн та фінансування сателітів починають перевищувати реальні можливості економічної бази, держава потрапляє у смертельну пастку. Вона інвестує ресурси у військову сферу, яка не створює доданої вартості, знекровлюючи власну цивільну економіку та технологічний сектор (Kennedy, 1987). Як наслідок, імперія втрачає конкурентоспроможність і колапсує під вагою власних амбіцій. За Кеннеді, економічний м'яз завжди перемагає воєнний запуск.

    Сучасне протистояння: прогноз крізь призму класиків.

    Якби Гіббон і Кеннеді опинилися за одним столом сьогодні, аналізуючи сучасне глобальне протистояння між коаліцією демократій та блоком авторитарних держав, вони дійшли б спільного висновку про неминучість великої трансформації, але вказали б на різні тригери.

Аналітична група "Мезоєвразія": Енергетична геополітика XXI століття: цивілізація дизеля

Попри цифровізацію, штучний інтелект і фінансові системи, базовий шар сучасного світу залишається напрочуд “старим”: це вуглеводнева мобільність + електрична інфраструктура.

1. Чому нафта досі визначає силу

Нафта важлива не як ресурс “енергії взагалі”, а як ресурс руху:

танки рухаються дизелем

вантажівки забезпечують фронт

літаки працюють на авіагасі

флот залежить від мазуту/дизеля

логістика армії майже повністю паливна

Тому в сучасній війні перемагає не той, хто має більше інформації, а той, хто:

здатен довше підтримувати потік пального

2. НПЗ як “нервова система” держави

Сира нафта майже не має військової цінності без переробки.

НПЗ перетворює її на:

дизель (війна і логістика)

бензин (цивільний транспорт)

авіапальне (контроль повітряного простору)

мастила (функціонування техніки)

Тому сучасна держава залежить не просто від “нафти”, а від:

здатності безперервно працювати складним хімічним конвеєром переробки

Звідси логіка ударів по інфраструктурі:

не “знищити паливо”, а обірвати ланцюг перетворення.

Василина Орлова: Россия будет воевать Украину до развала Росси

Россия будет воевать Украину до развала России. Другого конца у войны нет и быть не может. Это онтологическая, экзистенциальная схватка.

Пока Россия не развалится, будет воевать. Поэтому все проекты переустройства России мертворожденные и только отдаляют завершение программы, а оно состоит в том, что соединение коня и лани, образование под названием "Российская Федерация" исчезает с карт мира на новом этапе многовекового развала российского имперского проекта.

При том, заметьте, никто серьезно перспективы развала не рассматривает, по сути, не хочет ее. Даже украинцам в сущности все равно, что там будет, "на болотах",  -- лишь бы только от них отстали.

Это война, которая сама Россия себе придумала и придумывает, из ничего, на пустом месте, deux ex machina, подчиняясь идеологии самоучтожения.

А что ей и когда вложило эту идеологию, можно рассуждать бесконечно, мешая коммунизм с царизмом и славянофилов с западниками. Века отрицательного отбора -- один ответ. Авторитаризм -- другой. Одно другого не исключает, впрочем.

Но все ответы будут неполными. Какой-то изначально был заложен в программу нигилизм и система-машина самоуничтожения. Именно на пустом месте. Оправдания, резоны и доводы выдумывались одновременно и по факту и начинали жить своей фантастической жизнью, -- нацисты! Придумал Ленин! Ошибка Хрущева! Майдан! Коррупция! Биолаборатории! НАТО! Одесса! Народные республики! -- как бредовая и донельзя детальная и выпуклая рационализация иррационального.

Віталій Портников: Експансія є суттю російської цивілізації

Росія прагне відновитися як імперія. Імперія має зникнути. Війна за Україну – останній бій імперії… Ми так часто повторюємо ці чи схожі речення, що не залишаємо самим собі навіть крихти сумніву в імперському характері сусідньої держави. Зрештою, до 1917 року ця країна з легкої руки Петра І так і називалася – Російська імперія, та й Радянський Союз не залишав жодних сумнів у його імперській сутності.

Але якщо це імперія – можливо, остання континентальна імперія, яка ніяк не може зникнути, – чому ж вона так дивно поводиться? Найбільша за територією країна світу, яка сторіччями залишається незаселеною в своїй неєвропейській частині, вже чотири роки б’ється за Авдіївку чи Костянтинівку, нафтодолари витрачаються насамперед на війну – і це при тому, що в Росії залишилося тільки кілька регіонів, що можуть прогодувати державу. Ну, добре, це божевілля Путіна. Але й у 1990-ті, коли грошей не було від слова взагалі, Росія за допомогою власної армії зберігала контроль над Придністров’ям або Абхазією і була готова вирішувати конфлікт з Ічкерією шляхом кровопролитної війни. А 1920-ті роки минулого сторіччя! Розруха, голод, повна катастрофа – але Червона Армія намагається відновити імперські кордони, і більшовицькі вожді не можуть заспокоїтися буквально до 40-х років ХХ сторіччя, до анексії Туви… При цьому в більшій частині анексованих земель не відбувається ніякого розвитку – навіть самі росіяни починають говорити про дивну імперію, яка змушена витрачати гроші на награбоване.

Росія і дійсно дивна імперія. У світовій історії існують два імперські типи. Перший – «осіла» імперія, яка надсилає війська по чужі ресурси, це вічна історія, можна сказати, від Риму до Великої Британії. І другий – імперія кочова, яка насамперед бореться за життєвий простір, а з ресурсами особливо не рахується, вони для неї не на першому місці. І яскравий приклад такої імперії – Золота Орда.

З Москвою відбулася дивовижна мутація. Московське князівство виявилося осілою околицею кочової імперії й успадкувало її політичну культуру. Занепад Золотої Орди почався саме тоді, коли вона виявилася нездатною здійснювати експансію над новими територіями і стала буквально стискатися, розпадатися на користь власних околиць. Найбільш щасливою і жорстокою її спадкоємицею виявилася саме Москва, вся історія якої – суцільна й невгамовна експансія, яка розпочалася буквально з перших днів перетворення князівства на самостійну державу і не закінчувалася ніколи, буквально ніколи. При цьому не можна сказати, що росіянам потрібний життєвий простір – вони не можуть освоїти навіть європейську частину своєї країни, про Сибір і Далекий Схід я просто мовчу. І при цьому не можна сказати, що вони ведуть якусь осмислену війну за ресурси – все це відбувається за принципом поведінки улюбленого російського казкового героя Ємелі, який будує свою кар’єру, не залишаючи рідної пічки. Якщо на захопленій території виявилися поклади нафти – чудово, будемо жити за нафту і будувати нові гармати з танками, щоб ще щось захопити. А якщо не виявилося – ну і добре, проте захоплена територія «дорівнює чотирьом Франціям», он як! Все має бути великим і беззмістовним – цар-гармата, яка ніколи не стріляла, цар-дзвін, який ніколи не дзвонив, цар-територія, яку ніколи не заселяли й не освоювали.

Андрій Поцелуйко: Мова спротиву: термінологічний світ Дмитра Донцова у критиці російського імперіалізму

 Дмитро Донцов належить до тих українських мислителів, які прагнули не лише описати політичну реальність, а й пояснити її глибинні психологічні та культурні причини. Його термінологічний апарат був своєрідною системою понять, через які він аналізував механізми поневолення України Російською імперією. Для Донцова імперське панування не обмежувалося військовою силою чи адміністративним контролем — воно проникало у свідомість народу, формувало залежність і послаблювало здатність до самостійного політичного існування.

Одним із ключових понять Донцова було **«малоросійство»**. Він використовував цей термін для характеристики не етнічної приналежності, а певного типу світогляду — прийняття імперської ієрархії, у якій Україна виступає як другорядна частина чужого політичного простору. На думку мислителя, найбільша небезпека полягала не лише у зовнішньому тиску Росії, а в тому, що частина українського суспільства могла внутрішньо погодитися зі становищем підлеглості.

Іншим важливим поняттям було **«провансальство»**. Донцов критикував ним український культурний рух, який, на його думку, часто зосереджувався на фольклорі, мові чи традиціях, але не переходив до створення сильної політичної нації. Для нього культура без державної волі була недостатньою. Він вважав, що нація повинна не тільки зберігати свою спадщину, а й прагнути влади, самостійності та історичної активності.

Особливе місце у його системі займала критика **«москвофільства»**. Донцов розглядав орієнтацію на Москву як прояв політичної залежності та втрати власного центру мислення. Він вважав, що імперія утримує народи не лише силою, а й через створення ілюзії спільності інтересів між панівною державою та підкореним народом.

Для опису наслідків такого впливу Донцов використовував образи на кшталт **«московської отрути»**. Це була метафора культурного й психологічного проникнення імперії, яка, за його переконанням, послаблювала національну свідомість, формувала недовіру до власних сил і привчала до залежності.

Центральним поняттям його політичної філософії була боротьба з **«рабською психологією»**. Донцов вважав, що тривале перебування під чужою владою може виробити звичку до покори. Протилежністю цьому стану він проголошував **«волю до влади»** — здатність нації діяти, творити власну державу і бути суб’єктом історії.

Таким чином, терміни Донцова створювали не просто політичний словник, а цілу систему діагнозів. Він описував імперію не тільки як зовнішнього ворога, а як силу, що намагається змінити свідомість підкорених народів. Його відповіддю була ідея формування нової політичної еліти — людей із почуттям відповідальності, державницьким мисленням і готовністю відстоювати незалежність.

Термінологія автора залишається прикладом того, як мова політичної думки може ставати інструментом аналізу історичних процесів.

Головна сила донцовського словника полягала в тому, що він намагався пояснити: імперія існує не лише через кордони та армії, а й через ідеї, які закріплюються у свідомості людей. Саме тому його поняття були спрямовані не тільки проти зовнішнього панування, а й проти внутрішньої готовності це панування прийняти.

Андрій Поцелуйко: Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

Мухосранськ проти Москви: як імперський центр і периферія створюють мову зневаги до простору

У кожній культурі існують місця, яких формально не існує, але які всі розуміють. Це не географічні об’єкти, а символи. Вони живуть у мові як своєрідні «антикарти» — простори, куди відправляють усе небажане: нудьгу, відсталість, провінційність, безнадію.

У російському мовному середовищі такими символами стали назви на кшталт Мухосранськ, Зажопинськ, Хуево-Кукуево, Ебеня, Пиздопропащенськ. Вони звучать як пародія на справжні міста, ніби десь далеко існує населений пункт, де немає цивілізації, перспектив і зв’язку зі світом.

Цікаво, що це не просто грубий гумор. За цими словами стоїть певна модель сприйняття простору: існує центр, де відбувається «справжнє життя», і існує периферія, яка визначається через свою віддаленість від цього центру.

Саме тут виникає питання: чому в російській культурі така модель набула настільки яскравої форми? Чому образ «забутого міста на краю світу» став настільки потужним? І чому українська культура виробила дещо інший тип подібного гумору?

1. Священний центр: простір як ієрархія

Імперські культури майже завжди створюють вертикаль простору. Не всі місця є рівними: одні стають центрами сенсу, інші — периферією.

У Російській імперії, а пізніше в радянській системі, існувала дуже сильна символічна роль столиці. Москва була не просто великим містом — вона сприймалася як політичний і культурний центр. Санкт-Петербург певний час виконував іншу, але також центральну роль як «вікно до Європи».

Поза цими центрами існував величезний простір, який часто описувався через відсутність:

Амвросий фон Сиверс: Мозаика разбросана. Пересборка государств произойдет при переосмыслении смыслов собственной экзистенции

В современном мiре считается что все субъекты равны по определению. Что споры решаются в суде  или через дипломатию. В целом — опасное заблуждение, ибо оно проистекает не из RealPolitilk, а из либеральных воззрений, артикулированных в ООН. 

Однако, означенные параметры могут работать  только тогда, когда субъект буквально имеет силу. Причем не только военную, или экономическую, но и смысловую.

Современные государства — суть порождения Модерна, отсюда они национальные, социальные и т. п. 

Но их потенциал — принципиально разный. Ныне видно, что пост-ялтинский мир фактически завершился. Идеи Фукуямы были ложными, хотя и сильно свели с ума множество представителей элиты. 

Израиль заявил, что стремится стать сверх-державой. Звучит юмористически в высшей мере, ибо основано лишь на обладании стратегическим ЯО. Но карликовая страна, ограниченная всеми ресурсами, во враждебном окружении, сама может исчезнуть, если по ней будет нансен удар — даже не ядергый. Там нет достаточно воды и энергетики, а помощь США завершится довольно таки скоро. Следоавтельно, надо смотреть на сущнествующую мозаику иначе. Собственно, Израиль появился только в 1948 г., тогда же и всякие арапские образования, до сего дня не оформившиеся в полноценные государства.

Сумма национальных государств в той же Европе не представляют собой силы, ибо вполне легко манипулируемы через собственный бюрократический анонимный неокласс транснациональными корпорациями. Фантазии евробюрократии о дроблении государств на «регионы» - кои требуется самоопределить и т.п. - из той же серии. Но никто не объясняет, на что все собираются жить, как сосуществовать и каков их смысл. Почему-то не обсуждается элементарный вариант, что подобные действия могут вызвать военное подавление. 

Все пытаются вытащить из древности некое историческое основание собственной идентичности. Если для какого-то этноса  сие возможно, то для государственности уже в высшей степени  проблематично. 

Юрий Христензен: Ошибкой будет рассматривать действия чекистов и прогнозировать их планы с точки зрения логики, привычной и понятной нам

Военный эксперт Игаль Левин задал важный вопрос. Зачем они продолжают войну, если потери непропорциональны военным успехам? Почему россияне это терпят? Только Пригожин пытался бунтовать. А остальные? Почему они идут умирать?

--

Это не война, а спецоперация. В том смысле, что начало и продолжение войны определяют не военные и не политики, а тоталитарные спецслужбы. Будет ошибкой оценивать мотивы спецслужб через военную и/или политическую оптику.

Попробуем оценить в логике спецслужб. Например, дебальцевская военная операция была частью спецоперации по утилизации неконтролируемых вооруженных инсургентов, которых эти же спецслужбы призвали с помощью спецпропаганды.

Это не значит, что дебальцевская операция не несла военного смысла. Российский генерал железнодорожных войск потом танцевал на рельсах захваченного железнодорожного узла - важного элемента логистики будущей войны.

Второй слой - спецслужбы обманули и потом утилизировали наиболее пассионарных, которые представляют потенциальную угрозу режиму внутри страны. - "А Скрипач не нужен, родной. Он только лишнее топливо жрёт" (с) Кин-Дза-Дза.

Сейчас утилизируются тех, кто "жрет топливо" в построенной чекистами системе. Десяток миллионов качает нефть, сотня миллионов создают добавленную стоимость. А те, кто не качает и не умеет заработать на жизнь, чекистам не нужны.

Вагнеровцы были утилизаторами в 2015 году. Расформировывали неконтролируемые отряды, обнуляли, сажали на подвал. В 2023-м они утилизировали зэков, а после Бахмута обнаружили себя на месте утилизируемых и лишь тогда подняли бунт. 

Третий слой - баланс потерь и обретений. Президент РФ хвастался мобрезервом, который он получил на оккупированных территориях. Получил больше, чем потратил. Потом замена учебников, смена идентичности, отправка на войну.

Четвертый слой - оценка дистанции. Президент планирует править еще 70 лет. За это время бабы еще нарожают. Вся наблюдаемая политика направлена на подготовку в России мобрезерва будущих войн на дистанции в одно-два поколения.

Пятый слой - цель. Она была озвучена в конце 2021 - "Контроль над Европой в границах 1997 года." Активные мероприятия в странах ЕС работают на эту цель. АДГ и и Ле Пен набирают рейтинг. Продолжение спецоперации дает им время.

Шестой слой - в имперской логике территория воспринимается, как инвестиция. С готовностью жертвовать сегодня ради отдачи от инвестиции завтра. Если чекисты планируют получить контроль над Европой, то никакие жертвы сегодня не важны.

Можно продолжать, но перечисленного достаточно, чтобы понять главное. У чекистов другая система приоритетов. Ошибкой будет рассматривать их действия и прогнозировать их планы с точки зрения логики, привычной и понятной нам.

Кирилл Серебренитский, Олег Гуцуляк: Нечто иное управляет движениями, намерениями и вожделениями и правительства России и всего населения

ТЕКСТ Кирилла Серебренитского:

Современная российская оппозиция и их непосредственные предшественники, советские диссиденты-правозащитники - это концептуальные наследники Наполеона, точнее, наполеоновского Русского похода. 

Если угодно, я даже и прямую, хотя и зыбкую, пунктирную, линию исторической преемственности могу прочертить: скажем, от карбонарской версии бонапартизма, которую воплотили декабристы, - до фабулы "молодой меритократ-харизматик против затхлых неприятных геронтократов", - которая мерцает в истории Навального, Немцова и кого там ещё. 

Но даже не в этом дело. 

Наполеон рухнул - потому, что всей тяжестью опирался на алгоритмы витальной логики и юридической регламентации. То есть: он исходил из того, что: и человек, и сообщество нацелены на выживание, а выживание неизменно ищет наиболее комфортные условия. Во имя поисков оптимального комфорта заключаются сложные многоуровневые общественные договоры, на основании которых возникают законодательные системы. В хаосе военных действий Наполеон, прирождённый физик и математик, видел некие отчётливые закономерности, и свои планы с ними координировал. То есть, попросту: Россия, как и любая другая страна, оберегает свои территории, особенно же столичные центры. Для этого существует регулярная армия. Войска стараются удержать наступление противника как можно ближе к границе, прикрывая внутренние, особо уязвимые, центры и коммуникации. Если армия терпит поражение, - то, собственно, ничего не меняется: предполагается, что Россия капитулирует, на наиболее комфортных, по ситуации, условиях, - чтобы, жертвуя частью, сохранит ь целое.

Но в России это не работало даже тогда, - при всей архитектурной выверенности механизмов Восточной Империи, притом, что петербургский период Российской истории несомненно принадлежал к историческому контуру Европы, являлся восточным флангом оксидентального ранжира. Нечто иное управляло движениями, намерениями и вожделениями и правительства России, и, видимо, всего населения. Регулярная армия уходит, стремясь оторваться от противника, оставляя без защиты огромные территории, - куда? на Волгу? на Урал? в Сибирь? Всё население, вместо того, чтобы оберегать по возможности, свои дома и сады, - просто бежит, с мешками и котомками. По городу бегают полицейские и поджигают дома. Какой смысл в этом разгроме и разорении огромного города? который вполне можно было бы сохранить? Ведь не сгорели же Берлин, Вена, Рим, Мадрид? 

Алексей Кущ: Мир-системная война - противостояние конкурирующих мир-систем

Современная Мир-система делится на ядро, полупериферию и сырьевую периферию.

В то же время, устаревшие Мир-империи не просто уходят в прошлое, а перерабатываются Мир-системами в геополитическое "топливо".

Максимальное место Мир-империи в современной иерархии - позиция полупериферии в чужой Мир-системе.

Обратимся к мир-системному анализу Иммануила Валлерстайна:

Мир-империя.

Это система, объединенная единой политической структурой, но включающая в себя множество различных культур.

Мир-империя собирает налоги с подвластных территорий и перераспределяет ресурсы административным путем.

Экономика в мир-империи всегда вторична по отношению к политике и милитаризации (которые, наоборот, первичны).

Капитал мир-империи растет за счет территориальных захватов и эксплуатации покоренных территорий.

Мир-империя управляется мечом и бюрократией.

Сейчас осталась лишь одна мир-империя - РФ.

Данному формату противостоит Мир-система в виде Мир-экономики.

Такая Мир-система объединена единой структурой экономических связей, разделением труда, но политически может формироваться децентрализовано.

Задача Мир-системы - накопление капитала в ядре и захват рынков сбыта в полупериферии и периферии.

Экономика здесь первична, а милитаризация и политика - вторичны.

Главная задача  — постоянное накопление капитала и расширение рынков сбыта.

Капитал накапливается в ядре (развитые страны), а ресурсы отчуждаются в полупериферии и периферии (в странах -  ресурсно-зависимых донорах).

«Мир-империя» скрепляется мечом и бюрократией, а «Мир-экономика» — рынком и капиталом. 

Эволюционно Мир-экономики оказались более устойчивыми и эффективными.

То есть, базовая Мир-система сейчас - "Мир-экономика".

Таких на сегодня три: США и Британия, ЕС, Китай.

Россия не может считаться Мир-системой в виде Мир-экономики — у нее нет ядра в виде накопления капитала и рынков сбыта готовой сложной продукции в периферии. 

Сейчас РФ из Мир-империи трансформируется в полупериферию чужой Мир-системы. 

Сперва накапливая капитал на Западе в долларе и евро и отдавая Западу свой внутренний рынок и обеспечивая Запад сырьем; теперь, накапливая капитал в юанях, отдавая Китаю свой внутренний рынок и обеспечивая Китай сырьем.

То есть, сперва РФ была полупериферией Запада, сейчас становится полупериферией Китая.

В современном мире, Россия стала неконкурентной Мир-империей ,за трансформацию которой в сырьевую полупериферию борются сейчас Запад и Китай в ходе Первой мир-системной войны 21 века.

Владимир Емельянов: Вся история великороссов - история разделений и взаимной вражды

24 мая это сказ про то, как греческие монахи изобрели письмо для южнославянского церковного языка, и потом этот церковнославянский язык вместе с письмом попал на земли восточных славян, где он разделил людей на церковно-грамотную элиту и языческих простецов. 

Наша книжность греческая и южнославянская, а наше устное слово древнерусское, восточнославянское. 

Монах и скоморох. Монах и гусляр. Первая взаимная ненависть. Первое разделение народа. 

И как точно это показано Тарковским. Интересно, что варяги и славяне не были оппозицией. 

А вот дальше сплошное разделение. Чернецы и миряне, старообрядцы и никониане, франкоговорящие и русскоговорящие, красные и белые, советские и лишенцы, враги народа и пока еще не враги, местные и релоканты. 

Вся история великороссов  - история разделений и взаимной вражды. 

В нашей поэзии есть этот протест задавленного древнерусского начала. Аввакум, Кольцов, Цветаева, Есенин, Клюев, Заболоцкий, Рубцов, Высоцкий, Башлачев. Стихийный бунт против церковно-государственного. Но у этого начала нет письма, его традиция давно похоронена. 

И поэты-скоморохи, отведя душу, снова возвращаются к монахам и книжникам. 

Письмо Кирилла и Мефодия отделяет нас от народа, от латинского мира, от европейского мировоззрения. А той Греции, из которой оно пришло, больше нет. Мы все, пишущие кириллицей, - наследники погибшей Византии и убитого языческим народом великорусского монашества. А слава нашей литературы стоит на костях скоморохов и народных сказителей.

Михаил Сухарь: У России чисто логически, хороших перспектив нет

Давайте без романтизма. Исчезли все империи. Уверен, что просвящённые граждане Древнего Рима, который просуществовал намного дольше России, не могли представить себе его исчезновение. И древние греки не могли, и египтяне, и Инки, и татаро-монголы, и британцы, и конечно византийцы. Но все империи исчезли.

Это не зависит от уровня патриотизма. Причины, как правило, экономические. Экстенсивный рост империи, т.е. увеличение ее площади, приводит к росту расходов на то, что содержится из госбюджета: дороги, коммуникации, армия, и бюрократия, которая нигде не знала меры в привелегиях, оплачиваемых из бюджета. 

Т.е. требовался постоянный рост бюджета. 

Древние империи просто грабили соседние страны, и за счет этого пополняли свои богатства, облагали их данью, обеспечивая их ослабление, а себе поддержание казны. 

Современные империи уже так не могут, их главный источник, это налоги. Но налоги нельзя увеличивать постоянно, есть кривая Лаффера, которая показывает, что при превышении планки налогов их просто перестают платить. Бизнесы закрываются или уходят в тень. Значит единственный путь это не рост налогов, а рост числа налогооблагаемых хозяйствующих субъектов: бизнесов и граждан.

Тем самым мы приходим к пониманию, что самой важной функцией империи, да и любого государства вообще, особенно того, которое расширяется, является стимулирование массового предпринимательства и рост численности населения. И четкое соотнесение затрат госбюджета с фактически имеющимися доходами.

Россия сейчас находится с дисбалансе. Ее население стремительно уменьшается, за счет иммиграции самой предприимчивой, дееспособной и молодой части общества, за счет расходования людей на фронте (это опять же дееспособные мужчины), и за счет нежелания размножаться из-за падения качества жизни, т.е. роста фактической инфляции и отсутствия роста зарплат. Невозможность взять кредиты на улучшение жизненных условий усиливают эту тенденцию. 

Кризис задолженности хозяйствующих субъектов друг перед другом замедляет и без того отощавшую экономику. Бизнесы массово закрываются.

Государство упрямо не видит, что сейчас самое главное - это экономика, а не что-либо другое. 

Поэтому, гибель России как страны, более чем реальна. Можете вы себе это представить или нет. Гибель, вероятно, будет выглядеть так же, как и всех остальных империй в истории: распад на куски, и их дальнейшее дробление. Регионы-доноры откажутся содержать регионы-рецепиенты, отсоединяя их от себя, образуется какое-то количество более обеспеченных и более бедных мелких государств, каждое из которых будет выживать, как может, имея только свои ресурсы и нормальные рыночные механизмы. Кто-то станет оффшором ради привлечения инвестиций, кто-то даст дешевую электроэнергию переезжающим к ним бизнесам, кто-то разовьет туризм, у кого-то будут производства, оставшиеся от большого государства. Русский язык продолжит оставаться единым для всех на этом пространстве, возможно, навсегда.

... Не вижу, чтобы правительство стимулировало массовое предпринимательство. Вместо этого оно его гнобит повышением налогов. Так что, чисто логически, хороших перспектив нет.

Владимир Пастухов: Внутренняя логика его внутренней политической эволюции: после «серых» всегда приходят «черные»

Меня всегда завораживала формула Стругацких из повести «Трудно быть богом» о том, что после «серых» всегда приходят «черные». 

Интуитивно, понимая какую-то глубинную правоту Стругацких, я с трудом находил ей применение «в моменте» в отношении русских реалий. Оглядывая окружающий меня пейзаж, я все время задавался вопросом: а куда ж чернее-то? И только постфактум приходило осмысление того, что то еще была «серая полоса».

Соответственно мне было очень трудно поверить, что созданная Кириенко Z-среда, бурный расцвет, стагнацию и, наконец, полный фиаско которой нам пришлось наблюдать в течение четырех долгих лет войны – это всего лишь серый политический ландшафт. 

Однако оказалось, что все увиденное является действительно всего лишь пятьюдесятью оттенками серых политтехнологий АП. 

Так они в Кремле развлекались, а настоящий «черный стендап» режима нас, видимо, действительно еще только ожидает впереди. Ну, конечно, если только театр не обанкротится по независящим от него причинам раньше, чем поставит свой финальный гала-концерт. 

Публикация BBC о финансировании «приблатненными к Кремлю» олигархами деятельности так называемой «Русской общины» при методологической поддержке штатного политконсультанта проливает некоторый свет на очередную русскую черноту за горизонтом. Это, конечно, пока лишь только пунктирная линия, но она прочерчена во вполне определенном направлении.

… Позволю себе небольшой оффтоп. Какая же пропасть отделяет уровень прошлой и нынешней кремлевской «экспертизы»: где раньше видели Павловского, теперь обитают михеевы. Воистину, скажи мне, кто твой консультант, и я скажу, где твое дно…

Возвращаясь к публикации BBC, замечу, что связь между АП и «Русскими общинами», которая ранее была очевидной, но недоказанной, является сущностным фактом, подсвечивающим очень мощную тенденцию управляемого сползания к какой-то доморощенной версии нацизма.  

Русские общины – это не чистые политтехнологии как «зетники», а реальное движение пусть даже самых темных и гнусных слоев русского общества, которые испокон веков подпитывали русское черносотенство. Проблема с этим контингентом состоит в том, что его еще труднее «родить обратно», чем «зетников». Гитлеру, чтобы разделаться с штурмовиками Рёма, пришлось опереться на СС. Эти ребята не про «укранацистов» и не про «освободительную миссию» русского народа. Они про «чистоту крови» и про «врагов среди нас».

Таким образом, следующий ход режима, если он продолжит ходить, будет в сторону гражданской войны, культурной революции и погромов. Не потому, что этого кто-то хочет, а потому, что на это выводит внутренняя логика его внутренней политической эволюции. Если ты последовательно идешь вверх по лестнице, ведущей вниз, то ты рано или поздно придешь в ад…

Алексей Кущ: О новом типе войн и прогнозах мира

Данный пост стал возможным благодаря прочтению потрясающей книги Дени де Ружмона «Любовь и Западный мир».

Ружмон выводит классическую европейскую теорию войн из далекого Прованса, из точки сплетения кельтского эпоса (Роман О Тристане и Изольде), религии катаров и поэзии трубадуров.

Война уподоблялась отношениям рыцаря и дамы: ухаживания и соблазнение (дипломатия) или насилие (война).

Отсюда все эти реверансы в виде объявления войны, турниров, поединков перед битвой, четкой регламентации мирных переговоров и заключения соглашений.

Цель классической войны - "Захватить Живого", "Захватить Целое/Часть Целого".

Ключевое отличие парадигмы классических войн - это примат рациональных интересов как в ходе начала войн, так и в ходе их завершения. 

В классических войнах активное участие принимали элиты - рыцарство, дворянство.

Все поменялось в 19 веке - в новой парадигме "национальных войн", когда на смену монархиям пришли буржуазные республики.

Войны стали ристалищем мещанства и мелких буржуа.

Национальная война - это Культ Героической Смерти, иррациональный ресентимент и отсутствие рациональных индикаторов завершения войны. Это начало вытеснения рацио из целеполагания войны.

Буржуазная система попыталась вернуть теорию войн в рациональное русло в конце 19 века и временно преуспела в этом. Но не надолго.

Первая мировая война - это трансформация формата "национальный войн" в новую парадигму "тотальной механистической войны".

В парадигме "тотальной", война становится тотальным актом уничтожения противника.

Цель - это захват "мертвого, а не живого соперника".

Не-обладание мертвым/уничтоженным вместо обладания частично или полностью целым/живым.

Тотальная война заключается не в захвате территорий.