Андрій Сошніков: Двадцять п’ятий кадр російського сінема: серіал «Штрафбат» як культ безіменної могили

Простір колишнього СРСР влаштований дивовижно: це територія, де люди десятиліттями живуть усередині вигаданих текстів, щиро вважаючи їх історичною хронікою, а телесеріал Миколи Досталя «Штрафбат» (2004) за сценарієм Едуарда Володарського став головним візуальним текстом пострадянської рефлексії про Війну, який дивляться, над яким плачуть і який цитують без найменшого усвідомлення його справжньої суті. 

Ця картина постає як апофеоз пострадянського мазохістського міфу, що тріумфально завершує конструювання образа російської людини як абсолютно безправного, але парадоксально щасливого раба. 

Якщо радянські стрічки лакували утилізацію населення ідеологією, а Олексій Герман оголював сіру адміністративну вивіску, то на початку 2000-х років Системі знадобився новий продукт, покликаний пояснити пострадянському глядачеві, що його право бути знищеним державою — це не історична трагедія, а вища духовна скрепа. Г

оловна таємниця радянського кінематографа і його нинішнього, безпорадно-комерційного відгалуження полягає в тому, що він принципово не здатний зобразити російську людину через відсутність оптичного прицілу, адже після 1917 р. культурний шар був зрізаний під корінь, а на його місце прийшли «хлопці з передмістя», які отримали дипломи ВДІКу і почали знімати кіно про те, як вони собі уявляють «шляхетність».

У «Штрафбаті» цей збій досягає апогею, запускаючи конвеєр подвійної очистки для утилізації «некондиційного» субстрату. Якщо в класичних військових фільмах на кшталт «Гарячого снігу» під танки кидали звичайних радянських громадян, то тут Система виходить на якісно новий рівень рентабельності. Головними героями нам виводять злодіїв у законі, політичних в’язнів, розжалуваних офіцерів, священиків та вуличних шулерів. У даній оптиці цей батальйон — завод з утилізації сміття всередині біоробота, де держава чужими руками ліквідує потенційно небезпечний елемент, у якого ще залишилася хоч якась тінь суб’єктності, й одночасно примудряється отримати від їхнього знищення чисту військову вигоду. 

Михаил Эпштейн: Два рождения бедной веры в России

В Кембриджском университете  состоялась конференция "Религия, свобода совести и права человека в России и на Западе" ( 4–5 сентября 2026). Привожу  в сокращении и в переводе на русский свое выступление, которым открывалась конференция.

Введение

Моя тема — вера, дважды рождавшаяся в России: однажды на пути к церкви, другой раз — на пути от нее. 

Двадцатый век приучил нас спрашивать, что происходит с верой, когда государство преследует церковь. Сегодняшняя Россия заставляет задать обратный вопрос: что происходит с верой, когда государство обнимает церковь слишком тесно?

Сорок четыре года назад, в 1982 году, в Москве я описал явление, которое назвал бедной верой, или минимальной религией. Оно возникало у людей, выросших вне какой бы то ни было живой религиозной традиции: два-три поколения выросли в СССР без молитвы, Писания и обряда. И вот советский атеизм исчерпал сам себя, вера начала возвращаться. Человек мог внезапно ощутить присутствие Бога, потребность в молитве, реальность запредельного — и при этом не имел унаследованного ответа на вопрос: какой я веры? Такие люди приходили к вере прежде, чем могли прийти к вероисповеданию, — к вере бедной, лишенной обрядов и институций.

Об этом мне приходилось писать  в книге «Религия после атеизма: Новые возможности теологии» (М., 2013) и в главе для Routledge Handbook of Postsecularity (2019). Чарльз Тейлор посвятил этому явлению несколько страниц в книге A Secular Age (2007), увидев в русской минимальной религии особый ответ на секулярное состояние мира. Но лишь теперь, как мне кажется, это понятие получило вторую жизнь. Война, благословленная и вдохновленная Московской патриархией, породила новую волну бедной веры — уже не до восстановления церкви, а по ту сторону от нее.

Эти два движения зеркальны. В 1980-е люди шли к Богу напрямую, потому что у них не было церкви. В 2020-е некоторые отходят от церкви, чтобы не потерять Бога.

Атеистическое государство говорило: Бога нет, и твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Постатеистическое государство говорит: Бог есть, Он на нашей стороне, а твоя внутренняя жизнь принадлежит нам. Утверждения противоречат друг другу; притязание на совесть — одно и то же. 

Алексей Арестович: Глобальная задача трех тел

- Вот нам новый реальный геополитический разлом, который определит устройство мира на следующие десятилетия.

Мир начинает делиться на две технологические экосистемы искусственного интеллекта.

С одной стороны американская Pax Silica.

С другой - китайская WAICO.

Pax Silica уже объединяет США, Великобританию, Японию, Южную Корею, Австралию, Индию и Европейский союз. 

Индия официально присоединилась в феврале 2026 года - причем речь в соглашении идёт именно о полном технологическом пакете/участии. 

Китай в июле этого года ответил созданием WAICO. 

Учредительное соглашение подписали представители 29 государств, среди которых Россия, Пакистан, Индонезия, Казахстан и Лаос. 

Искусственный интеллект - основа нового технологического уклада и главный за всю историю человечества инструмент ее преобразования. 

Главный вопрос новой эпохи:

- на чьей модели работает ваша страна?..

Стратегии принципиально отличаются. 

Warden Null: Конец колеи: Почему империя больше не восстанет из пепла

Почему империя больше не восстанет из пепла

Русская история веками напоминала заезженную пластинку. Скрип, треск, кровавый хаос, обнуление — и снова старая песня о главном. Рухнула романовская империя — из ее ошметков, умывшись кровью, выстроили еще более жуткую, красную империю. Сдох Советский Союз, страна похлебала свободы в девяностые — и снова радостно нырнула в теплое болото персоналистской диктатуры.

Из-за этого проклятого эффекта колеи у многих людей сегодня опускаются руки. Кажется, что это замкнутый круг. Что когда нынешний режим схлопнется (а он схлопнется с оглушительным треском), на его руинах непременно вылезет новый упырь с погонами, закрутит гайки и погонит страну на очередной круг исторического ада.

Расслабьтесь. И одновременно — ужаснитесь.

Никакого нового круга не будет. Колея закончилась. Она уперлась в бетонную стену физической, биологической и исторической невозможности. То, что мы наблюдаем сегодня — это не очередная спираль, с которой можно зайти на новый виток величия. Это предсмертные судороги некогда могучей империи-людоеда. Левиафан издохнет. И на то есть пять причин, против которых бессильны любые хотелки политтехнологов и силовиков.

ПРИЧИНА ПЕРВАЯ: Пир на трупе, или Конец совковой инерции

Нужно честно признать: последние двадцать пять лет Россия не строила новую империю. Она доедала труп предыдущей.

Весь этот имперский косплей, геополитические понты и бряцание железом базировались исключительно на колоссальном ресурсе, оставленном Советским Союзом. Инфраструктура, ТЭЦ, мосты, железнодорожные узлы и гидроэлектростанции были построены дедами. Огромные арсеналы бронетехники и миллионы тонн снарядов, которые сейчас радостно жгут, лежали на складах с семидесятых годов. Научные школы, космос, авиация — всё это было проеданием старого жира.

Своего фундамента за четверть века так и не заложили. Режим умел только качать нефть из советских скважин по советским трубам и покупать на эти шальные деньги лояльность и западные технологии.

Сегодня этот жир вычерпан до дна. Инфраструктура деградирует, техногенные катастрофы становятся нормой, склады пустеют. Для нового имперского рывка нужен колоссальный стартовый капитал. А его нет. В кассе пусто. Станки изношены, трубы гнилые. Инерция закончилась.

Warden Null: Одноразовая империя: почему отменяется табакерка

Общество обожает успокоительные сказки. Главная из них — это миф о прагматичной и хитрой элите, которая в критический момент достанет из широких штанин шарфик, тяжелую табакерку и элегантно решит проблему спятившего диктатора. Аналитики годами предрекают верхушечный переворот. Обыватели верят, что у людей, укравших миллиарды, должен быть инстинкт самосохранения.

Это ошибка. Опасная, наивная, инфантильная ошибка.

Никакой табакерки не будет. Инстинкт самосохранения у этих людей атрофировался, уступив место животному страху и параличу. То, что выстроено сегодня — это не традиционная диктатура и не авторитарная монархия с правилами престолонаследия. Это абсолютно стерильная, персоналистская, одноразовая система. Она спроектирована ровно с одной целью: сдохнуть в один день со своим создателем. И когда этот день настанет, никакого изящного транзита власти не предвидится. Будет только кровавая баня, в которой вчерашние хозяева жизни и их вылупки станут основным блюдом.

Давайте вскроем эту тушу и посмотрим, как работает механизм гарантированного самоуничтожения.

ЗВЕНО ПЕРВОЕ: Монополия на арбитраж и институциональная пустыня

Чтобы понять, почему элита обречена, нужно осознать фундамент конструкции. В нормальном государстве элиты придумывают институты — суды, выборы, парламенты — не ради демократии. Они придумывают их ради себя. Это их гарантия, что если один клан проиграет, его просто отстранят от кормушки, а не поставят к стенке с конфискацией имущества. Это страховка.

В нашей реальности эта страховка была осознанно уничтожена.

Харун Вадим Сидоров: Об "украинском Кадырове" и "Украинской мечте"

Казалось бы, это уже несколько лет как перестало быть актуальным, но порой приxодится читать/слышать рассуждения о том, что не сумев победить Украину военным путем, Кремль может поддержать в Украине украинский аналог "Грузинской мечты". Или же нечто вроде Кадырова - силу, внешне не прорусскую, а националистическую, но национализм которой будет направлен прежде всего против Запада. 

Это колоссальная ошибка в оценке ситуации, причем, с потенциально далеко идущими последствиями, если начать отталкиваться от нее. 

Целью Кремля как центра и точки сборки русского мира в русско-украинской войне уже является не абстрактное превращение украинцев в поxожиx на россиян или лишение иx свободолюбия и т.п. абстракции, которые приxодится слышать в такиx случаяx. Этой целью является уничтожение украинскиx нации и национального государства. 

Именно поэтому Кремль не устроит в Украине ни аналог "Грузинской мечты", ни даже аналог Кадырова, про которыx, особенно про Кадырова, можно сказать, что они деформируют свои этносоциумы, но точно не стремятся слить иx с русским и растворить иx в нем. 

В Украине целью Кремля является именно последнее, то есть превращение украинцев не в аналог русскиx, как приxодится в такиx случаяx слышать, а просто в русскиx. Что может быть достигнуто как с помощью военного и оккупационно-репрессивного уничтожения украинской идентичности в лице ее активныx носителей, так и с помощью ее культурного и идеологического уничтожения посредством завоевания русским миром украинскиx обывателей в капитулировавшей "денацифицированной и демилитаризированной" Украине. 

Следовательно, никакой украинско-националистический авторитаризм, обеспечивающий господство в Украине украинскиx языка, культуры, исторического и национального саомосознания, Кремль и русский мир не устроят, ибо они уже ведут войну за уничтожение всего этого, а не просто какой-то особой украинской политической культуры. 

От понимания этой цели Кремля и сущности русско-украинской войны я бы и советовал отталкиваться всем, кто рассматривает описанное как экзистенциальную угрозу для себя. В том числе и в оценке теx или иныx вариантов, которые позволят украинцам сорвать эти планы и соxранить себя как нацию, а Украину как свое национальное государство (последнее и является условием первого). 

Потому что, в противном случае может возникнуть риск перепутать цели и средства или причины и следствия и невольно поспособствовать врагу в достижении его задач

Віталій Портников: Доти, доки більшість українців однаково відповідає на запитання, чи повинна вона існувати, Україна має майбутнє

Коли Путін починає розповідати про Україну, яку нібито вигадав Ленін, або ж про подаровані Сталіним території, ми сприймаємо це як пропагандистську маячню – адже набагато краще за нього знаємо і, що найголовніше, усвідомлюємо історію України та українського народу.

Проте у висловлюваннях Путіна є посил, адресований не тільки нам. Російський президент відчайдушно намагається розібратися, чому в нього з Україною нічого не вийшло. Адже, здавалося б, ніяких особливих проблем і бути не могло. Величезна кількість російськомовного населення, яке сторіччями жило у складі Російської імперії й СРСР, та й після проголошення незалежності продовжувало голосувати за відверто проросійських політиків і їхній курс. Обрання президентом Володимира Зеленського, який за кілька років до цього вів святкові концерти в Останкіно і знімався у фільмах, розрахованих як на російську, так і на українську аудиторії – за визначенням вважалося, що це одні й ті самі глядачі, «один ринок». Так, з точки зору Путіна, сам Зеленський, як до нього Кучма, міг спокуситися владою або «перелякатися націоналістів». Але ж люди, які його обрали – «електорат» – залишилися тими самими! Чому ж не вдалося ні у 2004-му, ні у 2022 році?

У пошуках відповіді Путін намагається перекласти відповідальність на більшовиків, на Леніна, на саму конструкцію Радянського Союзу. Але що насправді зробив для України Ленін?

Александр Тимошенко: Сергей Радченко о противостоянии в 1945-м, торги в 1985-м, "обман" в 2022-м

Британский историк Сергей Радченко в большом интервью Катерине Гордеевой рассказал, почему советские и российские руководители десятилетиями пытались добиться признания своей страны равной Соединённым Штатам, как долгая власть лишает авторитарных политиков связи с реальностью, а также насколько близко Россия и Украина подошли к соглашению весной 2022 года в Стамбуле.

Хорошая и давняя знакомая прислала ссылку на видео. Она совершенно точно знала, что мне это будет интересно не только потому, что мне эти темы тоже любопытны. За что ей респект и уважуха. Не посмотреть почти трёхчасовую беседу я не мог. Даже с моим графиком. Потому что это краткий курс геополитики и международных отношений в одном флаконе в исполнении человека с советским прошлым, британским настоящим и интернациональным академическим будущим.

Разговор под названием "Противостояние в 1945-м, торги в 1985-м, обман в 2022-м" продолжается 157 минут. Сам Сергей описал его как беседу о холодной войне, России и Украине, а также о собственной жизни.

Главный вопрос, который прошёл красной нитью через всю беседу - почему государство, обладавшее огромной территорией, ядерным оружием и статусом постоянного члена Совета Безопасности Организации Объединённых Наций, чувствует себя униженным и вынуждено доказывать своё величие силой. Зачем?

"Россия - это как раз такая страна, которая и сама унижена, и других унижает. Вот надо как-то выходить из этой ситуации", - говорит Радченко.

По его мнению, проблема заключается не только в личных качествах Владимира Путина. Российская политика унаследовала от Советского Союза болезненную потребность в признании со стороны Запада. Москва хотела не просто безопасности или экономического сотрудничества, а подтверждения своего права быть одной из держав, определяющих судьбу мира.

Эта мысль лежит в основе главной книги профессора Радченко Управлять миром: попытка Кремля в период холодной войны захватить мировое господство/To Run the World: The Kremlin's Cold War Bid for Global Power, вышедшей в Cambridge University Press в 2024 году.

На 768 страницах историк прослеживает советскую внешнюю политику от Сталина до Горбачёва, опираясь в том числе на ранее малоизученные российские и китайские архивные документы. В 2025 году книга получила премию Лайонела Гелбера, присуждаемую работам о международных отношениях.

Алексей Арестович: Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения

Принципиальная разница между Украиной и РФ - в централизации производства и хранения.

Поэтому 47 баллистических ракет в Киев, может быть намного менее эффективными, чем четыре дрона в российский НПЗ.

Конечно, они выбивают у нас производство и хранение.

Не имели бы эти удары эффективности, двухмилионные ракеты не тратили бы.

Вопрос, как всегда, в мере и соотношениях.

Мы воюем на чужие деньги, они - на свои.

Россия - в пределе по наращиванию военного производства.

Всегда можно добавить какие-то проценты, но для того, чтобы они превратились в десятки процентов, нужно уже менять общественный договор, строй и тип экономики.

Например, переходить на военное положение и в режим Северной Кореи - все к станку.

Это - годы, даже если подобная задача вообще разрешима.

Кроме того, как я уже писал, станок в России сверхцентрализирован, а значит - сверхуязвим.

А главное - европейский ВПК, работающий на Украину, не то, чтобы не вышел еще на пик производства, он, в известном смысле, еще даже «…не начинал» как следует. 

А что бывает, когда одна сторона уже не может вырасти, а вторая, причем - несоизмеримо более мощная - только начинает расти?..

Правильно. Перспектива большого бо-бо.

Віктор Ягун: Путін озвучив не прогноз. Він сформулював доктрину ліквідації України

26 липня 2026 року путін зробив заяву, яку в Україні не мають права сприймати як черговий набір псевдоісторичних фантазій російського диктатора.

Під час зустрічі з російськими військовими моряками він заявив, що Україна нібито рано чи пізно втратить свої західні області, які мають "повернутися" Польщі, Угорщині та Румунії. Одночасно путін назвав росію єдиним гарантом української територіальної цілісності та звинуватив Київ у тому, що той нібито сам зробив москву ворогом і офіційно оголосив росіян "нетитульною нацією".

Це не випадкова обмовка і не чергова лекція з альтернативної історії. Перед нами стислий виклад російської державної доктрини щодо України.

Її кінцева мета полягає не лише у захопленні певної кількості українських областей. Ідеться про позбавлення України історичної легітимності, міжнародної суб’єктності та права самостійно визначати власне майбутнє.

Кремлівська конструкція тримається на трьох основних операціях.

Перша — представити Україну не цілісною державою, а тимчасовою сукупністю нібито чужих земель.

Друга — перекласти відповідальність за російську агресію на саму Україну та Захід.

Третя — заперечити державотворчу роль української нації, підмінивши її концепцією "єдиного російського народу".

Ця схема не виникла вчора. У статті путіна про "історичну єдність" росіян та українців 2021 року, у його промові 21 лютого 2022 року та в подальших виступах послідовно повторюється одна й та сама думка: українська окремішність нібито є штучною, українська державність — історичною помилкою, а територія України — результатом рішень російських царів, більшовицьких керівників або західних держав.

Отже, нинішня заява — це не нова політика, а подальший розвиток уже сформованої імперської доктрини.

Александр Ерёменко: Блеск и нищета исторических параллелей

 

Проводятся параллели между событиями и деятелями истории Древней Греции и событиями идеятелями нынешней войны Украины с Россией. Показывается вероятностный характер этих параллелей. Раскрывается смысл некоторых уроков истории.

Андрій Поцелуйко: Три архетипи влади: чому Сталін досі притягує росіян

Якби Сталін був лише злочинцем, історична оцінка його постаті була б значно простішою. Злочини можна документувати, засуджувати, розслідувати. Але історія не живе лише фактами. Вона живе ще й міфами, символами та архетипами, які нерідко виявляються сильнішими за історичну правду.

Сталін став не просто політичним діячем. Для багатьох він перетворився на символ абсолютної влади — влади, яка не визнає жодних обмежень, не потребує виправдань і сама визначає, що є законом. У цій постаті оживає давній близькосхідний, майже ассирійський архетип володаря, який утверджує себе через безмежну силу. Його велич вимірюється не справедливістю, а масштабом підкорення. Піраміда його могутності стоїть на кістках переможених, але саме це і сприймається як доказ величі.

Другий архетип — розбійник, що став царем. Це образ людини, яка не отримує владу у спадок і не здобуває її через закон, а вириває її силою. Він походить із низів, порушує всі правила, але зрештою сам стає правилом. У фольклорі різних народів цей мотив часто набуває романтичного звучання: благородний розбійник кидає виклик несправедливому порядку. Проте у випадку Сталіна цей архетип набуває моторошного змісту. Розбійник не відмовляється від насильства після приходу до влади — він робить його основою держави.

Третій архетип ще давніший і ще могутніший. Це образ імператора-помазаника, володаря, чия влада має не лише політичне, а й сакральне походження. Давньокитайський "Син Неба", візантійський василевс, московський цар — усі вони постають не просто керівниками держави, а посередниками між небом і землею. Їхня влада набуває характеру майже релігійної необхідності. Якщо правитель є носієм вищої істини, то сумнів у ньому стає не лише політичною незгодою, а майже святотатством.

У постаті Сталіна ці три архетипи дивним чином поєдналися. Безжальний завойовник, розбійник, який захопив трон, і сакралізований володар злилися в єдиний образ. Саме це поєднання створило міф, який пережив самого диктатора. Адже архетипи звертаються не до раціонального мислення, а до глибинних шарів колективної уяви. Вони пояснюють світ простими й сильними символами.

Саме тому культ Сталіна не можна пояснити лише незнанням історії або політичною пропагандою. Він живиться глибшими культурними механізмами, що наділяють владу сакральністю, насильство — героїзмом, а успіх будь-якою ціною — ознакою історичної правоти. 

Трагізм у тому, що для російського суспільства цей міф залишається привабливим саме тому, що поєднує три найпотужніші образи влади: тиранічного завойовника з троном на горі кісток, переможця-зухвальця, який силою здобув трон, і помазаника, чия влада здається освяченою самою історією або вищим призначенням. Саме в цьому полягає найбільша небезпека російської колективної  душі: цей образ не просто виправдовує минуле — він готує ґрунт для повторення цього минулого.

Валерий Бочков: Запрет — это тоже признание. Признание страха

ПУТИН ЗАПРЕТИЛ ТРАМПУ ПОСТАВЛЯТЬ ОРУЖИЕ УКРАИНЕ. Нет, вы не ослышались. И НЕТ, я не охуел - ИМЕННО ЗАПРЕТИЛ - и это юридический факт. ЭТО случилось сегодня 23 июля 2026 года. Сергей Лавров встретился в Маниле с государственным секретарём США Марко Рубио и передал ему распоряжение Кремля: вооружать Украину дальше — «недопустимо».

Именно так.

Не нежелательно. Не опасно. Не мешает переговорам. Недопустимо.

Слово удивительное. Так завуч говорит семикласснику, которого поймали с сигаретой за школьным туалетом. Так строгая тётка в музее одёргивает ребёнка, протянувшего руку к мраморному Аполлону. Так хозяин командует прислуге: сюда не ставить, туда не ходить, это не трогать.

Москва давно разговаривает с миром интонацией районного участкового. Ей не приходит в голову просить, убеждать или доказывать. Она запрещает. Даже тогда, когда запретить ничего не может.

Путин запретил Америке вооружать Украину. Ранее он запретил НАТО расширяться, Европе — вводить санкции, Украине — существовать, Финляндии — вступать в НАТО, российским матерям — спрашивать, где их сыновья, а мёртвым солдатам — считаться мёртвыми. Результаты этих запретов известны: НАТО расширилось, санкции множатся, Украина сопротивляется, Финляндия стала членом альянса, матери ищут сыновей, а кладбища растут быстрее российской экономики.

Однако Кремль не унывает. Если реальность не подчиняется приказу, тем хуже для реальности.

В самом деле, какое нахальство: Украина, которую Россия ПЯТЫЙ год пытается уничтожить, продолжает получать оружие. Украинцы почему-то не хотят покорно лечь в приготовленную для них могилу. Они стреляют в ответ, сбивают российские ракеты, топят корабли, жгут нефтебазы и иногда даже долетают туда, куда, согласно телевизору, долететь совершенно невозможно.

Вот это и есть главное преступление Украины.

Не национализм. Не НАТО. Не выдуманные биолаборатории. Не свергнутый Янукович и даже не призрак Бандеры, которого российская пропаганда вытаскивает из шкафа всякий раз, когда заканчиваются аргументы.

Украина виновата в том, что отказалась быть жертвой.

Андрій Поцелуйко: Нафтова інфраструктура Росії в умовах війни: уразливість великої системи переробки

Сучасна нафтопереробна галузь Росії є однією з найбільших у світі за масштабами, але водночас — доволі концентрованою і структурно вразливою. Близько тридцяти великих нафтопереробних заводів (НПЗ), кожен із яких має потужність понад мільйон тонн нафти на рік, формують основу виробництва моторного пального, насамперед бензину та дизельного пального. Саме ці підприємства забезпечують переважну частину внутрішнього ринку, і їхня географія та концентрація визначають стійкість усієї системи.

Упродовж останніх років, особливо в умовах повномасштабної війни, ця інфраструктура стала об’єктом регулярного впливу ударів з боку України. За узагальненими оцінками відкритих джерел, із приблизно тридцяти великих НПЗ Росії було уражено близько двадцяти — двадцяти чотирьох. Це означає, що приблизно дві третини ключових підприємств нафтопереробки так чи інакше зазнали пошкоджень або тимчасових зупинок виробництва.

Важливо підкреслити, що поняття «ураження» в цьому контексті не тотожне повному знищенню. У більшості випадків йдеться про локальні пожежі, пошкодження окремих технологічних установок, зупинку частини виробничого циклу або вимушені ремонти. Проте навіть часткові порушення роботи НПЗ мають значний ефект, оскільки нафтопереробка — це безперервний технологічний процес, у якому вихід з ладу одного вузла може впливати на весь виробничий ланцюг.

Структурна особливість російської нафтопереробної системи полягає в її концентрації. Невелика кількість великих заводів забезпечує непропорційно велику частку виробництва пального. Це означає, що навіть часткові збої на кількох ключових об’єктах можуть впливати на баланс внутрішнього ринку, логістику постачання та обсяги експорту. У цьому сенсі система демонструє класичну ознаку централізованої інфраструктури: високу ефективність у мирний час і підвищену чутливість до точкових ударів у кризових умовах.

Андрій Поцелуйко: Російська еліта як карго-культ імперської аристократії

 Одним із найбільш парадоксальних явищ сучасної Росії є глибока невідповідність між способом життя правлячої верхівки та ідеологічними наративами, які вона пропонує суспільству. 

На поверхні російська держава часто апелює до колективізму, традиційних цінностей, духовності, особливого історичного шляху та протиставлення Заходу.

 Однак спосіб життя значної частини російської еліти демонструє зовсім іншу систему цінностей — космополітичну, статусну та орієнтовану на глобальні стандарти престижу.

У певному сенсі сучасну російську верхівку можна описати як своєрідний карго-культ Російської імперії. Йдеться не про буквальне відтворення імперського дворянства, а про прагнення відтворити його символічний статус, не маючи тих історичних передумов, які цей статус колись породили.

Радянська еліта, попри свої привілеї, формально спиралася на ідеал аскетичного служіння державі. Партійний функціонер мав виглядати скромним представником народу. Його привілеї були прихованими або принаймні не виставлялися напоказ як головна ознака соціального успіху. Радянська система ідеологічно підозріло ставилася до демонстративної розкоші.

Кирилл Данильченко: РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально

Посмотрел трансляцию с 975-летия Лавры. Сибига, Буданов, Минкульт, японские доноры, делегация с Афона. Несмотря на прилеты, идут богослужения, а иностранцы выделяют деньги на восстановление.

Буданов в интервью бьет в одну точку: тысячелетняя традиция православия и тот факт, что Русь — это Киев, а не Москва. Многие из тех, кто меня читает, знают, что я атеист. Поэтому могу смотреть на эти вещи абсолютно прагматично, со здоровой головой, без скрижалей за спиной и незримого Бога.

Внутренняя сплоченность конвертируется в выживаемость государства и боеспособность армии — это аксиома. У нас свобода совести: верьте, во что хотите. Но Киевская Русь и тысячелетнее православие - это исключительно наш исторический капитал. РФ — исторический мародер, и этот статус нужно закрепить официально.

Вся эта историческая цепь разматывается не просто так: война за независимость, УПА, УНР, и так вплоть до Руси. Это фундамент. У тех же курдов, например, никогда не было своего государства. У нас — было. И такое, через которое православие дошло до Новгорода и Владимира в те времена, когда Москвы даже в проекте не существовало, а местные племена еще натирали жиром деревянных истуканов. Именно поэтому создание Национального Пантеона — это не формальность, а цемент, который свяжет поколения.

Отбирая у Москвы бренд «Руси» и право на православную гегемонию, мы разрушаем их главный казус белли. Вся концепция «русского мира» и «собирания земель» стоит на краже киевского наследия. Разруби этот узел — и «великие освободители» превращаются в банальных рейдеров, ворующих чужую историю.

Драка идет не просто за территории или границы 1991 года. Она идет за право на физическое и духовное существование нации в истории. Иначе — фильтрационные лагеря, подвалы и вытащенные из руин дети, которым убьют родителей, а потом в пилотках Юнармии заставят любить Путина и слушать байки о том, что украинцев придумал австрийский Генштаб.

И здесь сходятся две реальности. Пока дроны физически выжигают танкеры в Азове и лишают империю ресурсов, на метафизическом уровне идет ровно тот же процесс — выжигание имперских мифов. Без топлива ломается экономика режима. А без украденной истории их «священная война» превращается в то, чем она является на самом деле — захватническую мясорубку ради перетертой в щебень Авдеевки. 

И когда самый упертый Z-патриот стоит в четырехкилометровой очереди за бензином на фоне тридцати сожженных кораблей, до него неизбежно начинает доходить: цена за чужое наследие оказалась несовместимой с нормальной жизнью.

Эдуард Тополь: Весь двадцатый век Россия изгоняла из себя культуру даже яростней, чем изгоняют дьявола

>> В сентябре 1922 года высылкой первого из пяти «философских пароходов» председатель Совета Народных Комиссаров В.И. Ленин начал официальное изгнание культуры из советской России. На пяти пароходных рейсах были высланы, по разным сведениям, от 228 до 272 «инакомыслящих» – профессора-философы Николай Бердяев, Сергей Булгаков, Михаил Осоргин, Питирим Сорокин, Сергей Трубецкой и еще восемнадцать, а также писатели, журналисты, инженеры и другие деятели культуры, искусства и науки.

>>

>> Но еще до этой акции, то есть сразу после октябрьского переворота, из страны бежали наиболее прозорливые – Рахманинов, Прокофьев, Набоков, Бунин, Соколов-Микитов, Гиппиус, Мережковский, Бальмонт, Ремизов, Кандинский, Шаляпин, Цветаева, Шкловский, Берберова, Ходасевич, Шагал и менее знаменитые, но, возможно, не менее одаренные и талантливые. Кроме того, огромное количество профессионально образованных талантов ушли в эмиграцию с белым офицерством. Что позволяет мне не привязываться к конкретной дате отправки «философского парохода», а посмотреть на процесс избавления России от культуры исторически. При этом я не стану писать исследование на тему «Изгнание культуры из царской России», а ограничусь лишь экскурсом в прошлый и нынешний век.

>>

>> От Временного правительства, состоявшего из образованных министров, страна избавилась всего за несколько месяцев, сменив его на Совет Народных Комиссаров, половина которых не только высшего, а даже среднего образования не имела. Зато «железной метлой» и другими радикальными средствами этот Совет принялся гнать из страны «образованных», сделав этот термин ругательным. «Надо поставить дело так, чтобы этих “военных шпионов” изловить и излавливать постоянно и систематически и высылать за границу», – распорядился Ленин.

Володимир Єрмоленко: Історія Росії - це про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого

Захід продовжуватиме шукати "другой Росії", "альтернативної Росії", "іншого полюсу" і тд. 

Бо сам Захід століттями був структурований плюралістично. Як арена боротьби. Як агора та агон. Як ніцшеве зіштовхування воль

У цій боротьбі альтернатив - між папою та імператором, між релігією та державою, між королями та баронами, між католицтвом та протестантизмом, між капіталізмом та соціалізмом, між імперіалізмом та антиімперіалізмом, між імперією та республікою і тд - Захід кристалізувався. І він мислить про решту світу так само. 

Але Росія не така. В Росії немає інакшості. Інакшість в ній - частина тотожності. "Демократія" в ній - частина імперськості. Релігія - частина держави. "Антиімперіалізм" - частина імперіалізму. "Пролетаріат" - частина експлуатації  пролетаріату. "Просвітництво" - частина мракобісся. 

"Інакшість" у Росії - це хитрість тирана. "Опозиція" - проєкт імперії. У Росії немає іншого полюсу. Є тільки один, північний.

Росія ніколи не була структурована плюралістично. Вона завжди мріяла будувати монізм. Тотальну гегемонію імперської "єдності". Звідси її асиміляційна енергія. 

Тому будь-яка справжня інакшість у ній буде переслідуватися. А натомість буде створюватися фейкова інакшість - як інструмент тотожності.

Через пошук "альтернативи", іншого полюсу, Захід з надією дивиться на російську культуру та російську "духовність". І дивиться не зараз - він дивиться туди століттями! Мовляв, "але ж є російська культура!". З її глибин, мовляв, постане альтернатива. 

І тут зʼявляються незрозумілі українці, які бачать у російській культурі не ліки від хвороби, а симптоми хвороби. Діагностику хвороби, її анамнез. Її самоопис, її джерельну базу. 

А Захід цього не розуміє та ображається. Жорстокі ви, українці. 

Але українці просто мають довгу памʼять. "Це ж було уже". 

Коротка історія Росії - це історія про те, як на арену історії виходить "альтернатива" тільки для того, щоб ще раз підтвердити безальтернативність тиранії. Це історія про те, як змінюється все, аби не змінилося нічого. Петро перший заперечив азійське московське царство, щоб зробити ще більш тиранічну російську імперію. Більшовики заперечили російську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну совєтську імперію. Путін заперечив совєтську імперію, щоб побудувати ще більш тиранічну рашистську імперію. 

Це ж було уже. 

Коли Захід це зрозуміє? Та ніколи. Бо він проєктує на Росію власні структури мислення, власну історію. 

Що нам варто робити? Показувати, що "інша Росія" можлива тільки як "інше, НІЖ Росія". Тільки як кінець російської імперії. Що країни, які відʼєдналися від російської імперії ХІХ, а потім ХХ століть, нарешті стали європейськими. Фінляндія, Польща, країни Балтії, Україна, країни Кавказу. Деякі з певними нюансами, але все ж. Треба працювати над цією моделлю далі. І тоді у нас є шанс. 

The other Russia can emerge only if we get something OTHER THAN Russia. 

At least, something other than the Russian empire

Сергей Медведев: Некрополитика путинизма: от Гоголя до "СВО"

1. Обычно, когда мы говорим о государстве, мы предполагаем, что оно управляет жизнью: развивает экономику, медицину, социальное обеспечение. Но иногда фокус смещается, и главным инструментом удержания власти и мобилизации общества становится смерть.

В этом докладе мы посмотрим на некрополитику не только как на современную политическую практику, но и как на глубокий культурный нарратив. Мы начнем с XIX века — с бюрократического отношения к мертвым в текстах Гоголя. Затем вспомним философию русского космизма Николая Фёдорова и идеи Достоевского — то, как они сформировали идею великого "долга перед предками" и превратили смерть в путь к высшей истине. После этого разберем метафизические поиски Юрия Мамлеева во второй половине XX века, где небытие возводится в абсолют.

Чтобы лучше понять этот термин, нужно вспомнить Мишеля Фуко с его идеей "биополитики". Обычно современное государство легитимизирует себя через заботу о жизни: оно развивает экономику, медицину, демографию. Его негласный девиз: "заставить жить и позволить умереть". Французско-камерунский философ Ашиль Мбембе описывает другой тип власти, "некрополитику", где главным инструментом контроля становится право на смерть. Некрополитическое государство управляет обществом, определяя, чья жизнь лишена ценности, а чья гибель необходима для выживания системы.

Если мы применим эту рамку к современной России, мы увидим четкую эволюцию. В начале нулевых режим опирался на классическую биополитику: социальный контракт строился на росте благосостояния и стабильности. Но по мере того, как экономические ресурсы исчерпывались, а система разворачивалась в сторону авторитаризма, произошел фундаментальный сдвиг.

Государство отказалось от задачи обеспечивать "хорошую жизнь" и вместо этого монополизировало право на смерть. В условиях реваншизма и ресентимента формируется культ жертвенности. Гибель — особенно "героическая" — больше не воспринимается как трагедия или потеря. Наоборот, она сакрализируется. Смерть становится высшей формой лояльности государству, а жизнь отдельного человека окончательно обесценивается перед лицом абстрактного "тела нации".

Віктор Яворський: Едвард Гіббон і Пол Кеннеді: погляди в минуле і прогнози на майбутнє.

    Історія людства — це цвинтар імперій. Протягом тисячоліть глобальні геополітичні системи виникали, досягали зеніту своєї могутності, а потім неминуче руйнувалися, залишаючи після себе руїни архітектурні та геополітичні (Diamond, 2005). Чому колоси на глиняних ногах завжди падають під час великих потрясінь? Намагаючись відповісти на це питання, інтелектуальна думка сформувала два фундаментальні, на перший погляд протилежні, але насправді комплементарні погляди. Це метафізично-інституційний підхід Едварда Гіббона та прагматично-матеріалістичний аналіз Пола Кеннеді. Крізь призму їхніх праць сучасне глобальне протистояння постає не випадковим збігом обставин, а закономірним фіналом системної кризи складних суспільств (Tainter, 1988).

    Едвард Гіббон: смерть від внутрішнього гниття.

    Едвард Гіббон, аналізуючи падіння Римської імперії, дивився на державу як на живий організм, чия життєздатність визначається не стільки кількістю легіонів, скільки міцністю його духу та інститутів (Gibbon, 1776). Для Гіббона занепад — це тривалий внутрішній процес. Рим упав під ударами варварів лише тому, що до моменту їхнього приходу він уже згнив зсередини.

    Головними маркерами цього гниття Гіббон вважав втрату громадянських чеснот і пасивність суспільства, яке проміняло свободу та республіканську доблесть на сите животіння під гаслом «хліба та видовищ». Коли захист кордонів було делеговано іноземним найманцям, а влада стала заручницею армії та силового апарату (преторіанців), доля Риму була вирішена (Gibbon, 1776). Війна, у цьому контексті, є лише зовнішнім тестом на міцність, який демонструє реальний стан внутрішньої гнилі системи.

    Пол Кеннеді: математика імперського перевиснаження.

    Через два століття після Гіббона, Пол Кеннеді у своїй праці «Злет і падіння великих держав» запропонував суворий матеріалістичний детермінізм (Kennedy, 1987). Для Кеннеді історія — це змагання виробничих ліній, бюджетних балансів та ланцюгів постачання. Він вивів універсальний закон «імперського перевиснаження» (Imperial Overstretch): прагнучи захистити свій статус або розширити геополітичний вплив, великі держави беруть на себе занадто багато військових та стратегічних зобов'язань.

    Коли витрати на утримання армії, ведення війн та фінансування сателітів починають перевищувати реальні можливості економічної бази, держава потрапляє у смертельну пастку. Вона інвестує ресурси у військову сферу, яка не створює доданої вартості, знекровлюючи власну цивільну економіку та технологічний сектор (Kennedy, 1987). Як наслідок, імперія втрачає конкурентоспроможність і колапсує під вагою власних амбіцій. За Кеннеді, економічний м'яз завжди перемагає воєнний запуск.

    Сучасне протистояння: прогноз крізь призму класиків.

    Якби Гіббон і Кеннеді опинилися за одним столом сьогодні, аналізуючи сучасне глобальне протистояння між коаліцією демократій та блоком авторитарних держав, вони дійшли б спільного висновку про неминучість великої трансформації, але вказали б на різні тригери.