Володимир Вятрович: Як Москва здолала УПА. Повчальна історія

СРСР від самих початків мав всього значно більше ніж повстанці: зброї, людей, будь-яких інших ресурсів. Тривалий спротив УПА опирався на найважливішому ресурсі, яким володіла саме підпільна армія і якого не було в совєтів - довіра між вояками та цивільним населенням. Повстанці для місцевих були «нашими хлопцями», своїми. Бо справді більшість із них ще вчора були їх сусідами, родичами, які жили поруч, перш ніж їм довелося взяти до рук зброю вони разом працювали, святкували, часом сварилися, потім мирилися. 

Той, хто воював, мав мати зброю, набої, їжу, інформацію. Все це він отримував від тих, хто не пішов «у ліс». Тому, що ці останні, яких звісно було і мало бути більше (для забезпечення одного партизана потрібно близько 8 цивільних) вірили, поважали і шанували кожного, хто відважився захищати їх, ризикуючи життям. Вояки теж довіряли тим від кого отримували життєво важливі ресурси, не лише тому що ними були їх близькі та родичі, а й тому що розуміли від них залежить чи збережеться потенціал для боротьби, усвідомлювали, щоб без підтримки «села» не стане «лісу». 

Але дуже швидко це усвідомили і совєти. Тому спрямували свої зусилля  на те, аби знищити взаємну довіру між повстанцями і населенням. Для цього, використовуючи залякування чи підкуп,  вербували агентуру серед місцевих мешканців, які почали здавати підпільників. Це було не просто в середовищі,  де всі про всіх все знали (бо жили поруч і все бачили), але чекісти мали час і натхнення, тому продовжували тиснути. А ще - поширювати брехню про масові зради, про те, що вже кожен другий на селі співпрацює з ними. 

Спершу вербовка здійснювалася таємно, аби ніхто не бачив навіть, що відбувся контакт. Потім у відділення НКВД стали викликати майже кожного, робили це публічно, щоб бачили інші. Через це перейшло сотні мешканців кожного села. Хтось справді погодився на співпрацю, більшість - ні. Але ніхто, крім чекістів, не знав, хто саме став агентом. Тому почали підозрювати кожного. Недовіра ширилася як вірус між тими, хто вчора разом працював і допомагав підпіллю. Страх допомагав  поширенню. Ціна зради була дуже висока. Для тих хто допомагав УПА вона могла означати вислання на Сибір усієї сім’ї, для повстанців - просто смерть. Тому зрадників підпільники жорстоко карали - страчували, аби інші не відважувалися на таке. З часом почала зростати кількість тих, хто став жертвою помсти незаслужено, кого успішно підставили під удар підпілля. «Хлопців з лісу» почали боятися на селі. Тим паче, що часто  ті, хто вбивали справді були не «нашими», а перевдягнутими чекістами, які свідомо робили брутальні злочини проти місцевого населення дискредитуючи УПА. 

Поступово параноя паралізувала нормальний звʼязок між мешканцям одного села та між селом і лісом. Вона як іржа розʼїдала єдність, яка була фундаментом боротьби. Ніхто вже не знав хто свій, а хто зрадник. Своїх перестали бачити, зрадників помічали всюди. Підпілля втратило базу, яка живила його і почало згасати. Чекістам залишилося провести остаточну зачистку.  

Памʼятаймо: Москва, як ніхто, вміє ділити, щоб нищити.

Сергій Чаплигін: Феномен дводумства

У романі Джорджа Орвелла «1984» одним з ключових понять є «дводумство» («doublethink»). 

Під ним розуміється такий стан свідомості людини, при якому вона одночасно приймає два взаємно суперечливі переконання як правильні, що часто суперечать логіці, її власним спогадам і просто відчуттю реальності. 

Дводумство виховується в людях партією «АНГСОЦ» і є стандартом мислення та свідомості як серед членів «внутрішньої» партії (вища партійна еліта), так і серед членів «зовнішньої партії» (рядових членів).

Цей стандарт не поширюється на більшу частину суспільства – так званих «пролів», що становлять приблизно 85 % населення Океанії. «Проли» повинні перебувати в напівтваринному стані та взагалі ні про що не замислюватись за винятком того, як забезпечити задоволення своїх мінімальних життєвих потреб. «Яких поглядів дотримуються маси та яких не дотримуються – байдуже. Їм можна надати інтелектуальну свободу, оскільки інтелекту вони не мають».

Головний герой роману Вінстон Сміт, член зовнішньої партії та співробітник Міністерства любові, отримує можливість познайомитися із забороненою в Океанії книгою Ґолдштайна «Теорія та практика олігархічного колективізму».

У ній розкриваються подробиці того, що таке дводумство:

«... Дводумство означає здатність одночасно дотримуватись двох переконань, що суперечать одне одному. Партійний інтелігент знає, в який бік змінювати свої спогади; отже, усвідомлює, що шахраює з дійсністю, а проте за допомогою дводумства він запевняє себе, що дійсність залишилася недоторканною. Цей процес має бути свідомим, інакше його не здійсниш акуратно, але має бути і несвідомим, інакше виникне відчуття брехні, а значить, і провини. Дводумство — душа АНГСОЦу, оскільки партія користується навмисним обманом, твердо тримаючи курс до своєї мети, а це вимагає повної чесності. Говорити явну брехню і одночасно в неї вірити, забути будь-який факт, що став незручним і витягти його із забуття, ледь він знову знадобився, заперечувати існування об'єктивної дійсності і враховувати дійсність, яку заперечуєш, — все це абсолютно необхідно. Навіть користуючись словом «дводумство», необхідно вдаватися до двозначності. Бо, користуючись цим словом, ти визнаєш, що шахраюєш з дійсністю; ще один акт дводумства — і ти стер це з пам'яті; і так до нескінченності, причому брехня весь час на крок попереду істини. У кінцевому рахунку саме завдяки двозначності партії вдалося (і хто знає, ще тисячі років може вдаватися) зупинити хід історії» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Як видно з наведеного уривка, дводумність вимагає від людини чималих зусиль для того, щоб вона могла легко і швидко переналаштовувати свою свідомість на змінні установки партії і не відчувати при цьому внутрішнього дискомфорту. 

Тобто, у що людина ще вчора вірила (вірніше – навчилася і звикла вірити), сьогодні треба повністю забути і почати вірити в нове, навіть якщо це нове на 180 градусів відрізняється від старого. Те, що, наприклад, вчора вважалося білим, слід вважати чорним. При цьому людина повинна не вдавати, а щиро сприймати це як чорне. 

У романі ця здатність переналаштовуватись виражається словом «біло-чорний»: 

«... Ключове слово тут — біло-чорний. Як і багато слів новомови, воно володіє двома протилежними значеннями. У застосуванні до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне — це біле всупереч очевидним фактам. У застосуванні до члена партії — благонамірну готовність назвати чорне білим, якщо того вимагає партійна дисципліна. Але не тільки назвати, а й вірити, що чорне — це біле; більше того: знати, що чорне — це біле, і забути, що колись ти думав інакше. Для цього потрібна безперервна переробка минулого, яку дозволяє здійснювати система мислення, яка по суті охоплює всі інші і іменована на новоязі двомисленням» (Частина друга, IX: книга Ґолдштайна «Теорія і практика олігархічного колективізму», розділ 1).

Отже, важливою підмогою у формуванні здібності партійців володіти дводумством є новомова. 

Для того щоб дводумство остаточно увійшло в життя громадян, треба послідовно розвивати їх здібності.

На першому етапі вони називатимуть біле чорним і навпаки тому, що цього вимагає партія. 

І невиконання цієї установки загрожує людині різними неприємностями. Аж до приміщення у катівні Міністерства любові.

Софія Дніпровська: "Синдром Тарпеї"

Те, що нині відбувається з мільйонами електоральних одиниць, можна умовно назвати "синдромом Тарпеї". 

Була в Давньому Римі така легендарна громадянка, що під час війни з сабінами розмінувала... соррі ... відчинила ворота нападникам і ті віддячили їй по повній: закидали залізними щитами, забивши до смерті. (Згодом римляни назвали скелю на її "честь", з якої потім скидали зрадників і державних злочинців). 

Чи була Тарпея жертвою агресії? Так, була. Не наскочили б сабіни на Рим, вона б так нагло не загинула. Чи була вона НЕВИННОЮ жертвою? НІ. 

Любителі поморалізувати на тему "жертва-аб'юзер" часто ігнорують одну просту істину: окремо взятий суб'єкт (в т.ч. колективний) може бути одночасно і жертвою і злочинцем. Характеристики жертви (дурна, жадібна, злодійкувата, неохайна) не можуть бути виправданням аб'юзу, і навпаки: статус жертви не звільняє від відповідальності за скоєний злочин. 

Якщо 2 злодія побилися за здобич і 1 другому проломив макітру, то перший іде під суд ще й за вбивство (тяжкі тілесні), а другий, якщо виживе, - за крадіжку.  

Метою засудження девіантних форм поведінки є не зловтішання порядних людей емоційними й фізичними стражданнями злочинців, а підтримання балансу в соціумі. Бо те, що не підлягає осуду, стає нормою. А коли нормою стає деструктивне, це веде до повної деградації і розпаду людських колективів. 

Українці, які з середини 14 ст. опинилися під владою чужих народів (і продовжили їм коритися навіть після формального проголошення Незалежності в 1991 р.), віками варилися в чужому історичному й етичному дискурсі, де борці за Україну (Хмельницький, Мазепа, гайдамаки, українські націоналісти) кваліфікувалися як зрадники й бузувіри, а ренегати (яреми, носи, галани, галагани, чалі) - як приклади для наслідування. 

Тому не дивно, що маса народу, поплавлена в чужих казанах, не вбачає нічого страшного й ганебного в зраді власної держави і етносу, в оббріхуванні й зреченні національних лідерів із вузькоособистих, шкурних мотивів. І дивується, коли їй за це "прилітає". 

Але якщо не називати речі своїми іменами заради якоїсь примарної "єдності", тоді деструктивні стратегії поведінки й надалі будуть унормовуватися й призводити до поразок і розриву соціальних зв'язків, що в перспективі веде до зникнення нашої держави і нації з карти світу.

Игорь Эйдман: По заветам "талантливого человека"

Наша мониторинговая группа мониторит теперь путинскую пропаганду, направленную на русскоязычных в Германии, в ежедневном режиме. Результаты мы выкладываем в специальном телеграм-канале. Некоторые первые очевидные выводы публикую здесь. https://t.me/monitoringfakenews

Российская пропаганда чётко следует заветам доктора Геббельса, недаром  Путин, не скрывая своего восхищения,  называет его "талантливым человеком":

"Пропаганда, по существу, всегда должна быть простой и без конца повторяющейся. В конечном счете, самых существенных результатов во влиянии на общественное мнение достигнет только тот, кто способен свести проблемы к простейшим выражениям и у кого хватит смелости постоянно повторять их в этой упрощенной форме, несмотря на возражения интеллектуалов".

Именно так  работает российская пропаганда. Все мировое проблемы она сводит к простейшим схемам и выражениям, обращенным к самым примитивным инстинктам толпы. В любой ситуации пропаганда создаёт образ врага и возбуждает к нему ненависть, добиваясь с помощью этого своих целей.

Цель 1. Разрушение общественной поддержки западного единства, североатлантического стратегического союза.

Методы: Апеляция к конспирологическому сознанию, к традиционному антиамериканизму, особенно в левой и ультраправой среде.

Образ врага: США как мировое зло, источник всех войн и бед. США якобы лишили Германию независимости и используют её в своих эгоистических целях. Именно они заставляют Германию поддерживать Украину и вводить санкции против России, вопреки интересам немцев.

Цель 2. Подрыв доверия населения к основным институтам немецкого общества. Повышение популярности пророссийских деструктивных сил. Дестабилизация ситуации в Германии.

Методы: Апеляция к архаичному племенному сознанию и клерикальной морали, национальным, сексистским и гомофобным комплексам. 

Образ врага: Германские политические институты, которые поддерживают инокультурных мигрантов и сексуальные меньшинства, а белых гетеросексуальных мужчин якобы дискриминируют. Разжигание ненависти к мигрантам и ЛГБТ. Мигрантофобия, ксенофобия, гомофобия под флагом защиты традиционных национальных и (или) христианских ценностей. Конспирологические кострукции о заговорах "аморальных" элит.

Цель 3.  Формирование негативного отношения к помощи со стороны Германии Украине  и украинцам.

Методы: Апелляция к кошельку - помощь Украине и санкции против России бьют по карману жителей Германии. Апелляция к "пацифистским настооениям" - поставки оружия Украине якобы продлевают войну.

Образ врага: Руководство Украины и лично Зеленский, украинские беженцы. Они подаются как нацисты, наркоманы, американские марионетки, паразиты на теле Германии и т.п.

Цель 4. Усиление поддержки русскоязычными жителями Германии путинской России.

Методы: Апелляция к чувству национально-культурной обособленности, общим обидам на коренное население и власти. Создание в русскоязычной общине атмосферы осаждённой крепости, ощущения дискриминируемого меньшинства, защитить которое может только "великая Россия".

Образ врага: Немецкие власти, которые якобы "обижают" русскоязычных.

Отдельная информационная кампания ведётся также против "Зелёных", как наиболее последовательной антипутинской партии в Германии.

Софія Дніпровська: Тільки синергією політичної і просвітницької активності можна здолати наступ "русского міра" в духовній сфері і запобігти роздержавленню й денаціоналізації

Шаровароборство, що з маргінальних забав купки дивакуватих україножерів уже перетворюється на потужну медійну кампанію, є дуже зловісним симптомом, яким не можна нехтувати. Таким самим, як висування кавеенщика на вищу посаду в державі, що в 2016 році виглядало як абсурд, як кумедний політтехнологічний трюк, а в 2019-му ми мали вже президента Зеленського з усіма похідними наслідками.

Я зараз не буду зосереджуватися на фактологічному спростуванні псевдонаукових теорій - кому цікаво - у п. Костянтина Рахна у блозі є багата добірка історичних джерел на цю тему - а акцентую увагу на політичних і соціально-психологічних аспектах цієї явно спланованої кампанії.

Деконструкція традиційного (і правдивого!) образу українського козацтва - верстви, що була державотворчою силою в 17 ст. і зразком для наслідування з боку учасників всіх наступних національно-визвольних процесів аж до сьогодення, - є, за суттю, атакою на нашу суверенність і ідентичність, без якої жоден народ не може успішно існувати й діяти в складному, небезпечному й мінливому світі. А також спробою відчуження профанного загалу від величезного масиву культурної спадщини, де козацтво виступає в "класичному" образі.

Бо, якщо з одягом козацтва все було не так однозначно, то й інші усталені уявлення теж можуть підлягати перегляду. Наприклад, що козаки були оборонцями України-Русі, що вони були українцями, слов'янами, носіями передових економічних і суспільних практик, освіченими, інтелектуально розвиненими людьми, що їхня боротьба з польським панством носила справедливий характер тощо. Плюс стирання різниці між українським козацтвом/народним костюмом і російським, у якого шаровари не були таким знаковим атрибутом.

У ставленні до антишароварної кампанії свідома публіка припускається 2-х основних помилок. 

Одна частина просто не надає цьому процесу належного значення (типу хто в це повірить, перебісяться і заспокояться). Але фахова, культурна, начитана спільнота зі сталими поглядами і не є цільовою групою медійних атак. Вони спрямовані на молодь з неусталеним світоглядом і не вельми свідомий загал, що не читає "малолітражних" спеціалізованих видань, а черпає інформацію з масових джерел. Крім того, частина не дуже добросовісних сертифікованих к.і.н.-ів теж долучилася до цього процесу, підкріплюючи своїми "корочками" авторитет фрікуватих дилетантів.

Друга частина намагається протистояти самою лише силою наукової думки, вступаючи в безпосередню полеміку з носіями божевільних ідей, керуючись принципами евристичного дискурсу (і потрапляє в ситуацію, описану в одному з оповідань В. Шукшина, де самовпевнений невіглас "зрізав кандидатів", бо борці з шароварами є типовими продуктами русского міра і носіями психотипу "Глєба Капустіна").

Слід розуміти, що рушійною силою деконструкції козацького образу є не пізнавальні, а політичні мотиви. Тому протистояння цій деструктивній тенденції теж повинно містити політичну складову.

Добросовісний кваліфікований науковець може зібрати й систематизувати матеріал. Але самотужки і навіть силою наукового співтовариства (яке в нас теж вельми неоднорідне і не всуціль україноцентричне) популяризувати належним чином свої ідеї не може.

Щоб впливати на свідомість народного загалу, потрібен не тільки якісний дидактичний матеріал, а й контроль над популярними медіа і політикою освітніх закладів. А це вже питання політичне.

Тільки синергією політичної і просвітницької активності можна здолати наступ "русского міра" в духовній сфері і запобігти роздержавленню й денаціоналізації великого європейського етносу.