Андрей Сошников: Чинники Великої дивергенції Європи

Одним із головних чинників Великої дивергенції (стрімкого збагачення Європи) був майже одночасний приліт на Північний Захід Європи (спочатку до Нідерландів, потім у Велику Британію) «чорного лебедя» у вигляді чотирьох R, що викликали появу п'ятої R:

1. Reading. Після винаходу Йогана Гутенберга у Європі почалося поширення знань на паперових носіях. З'явився клас інтелігенції.

2. Reformation. Однією з ідей протестантства була настанова догодити Богові своєю старанною працею заради особистого збагачення. Причому під працею розумілася праця як самої людини, так і її грошей, які вона інвестує в подальший розвиток бізнесу.

3. Riot. Революція Кромвеля.

4. Revolution. «Славна революція» 1688 р., під час якої «непатріотичне» населення Англії закликало штатгальтера буржуазних Нідерландів Вільгельма Оранського, щоб скинути з престолу короля Якова II. Вільгельм скинув, став королем сам і добровільно пішов на значні обмеження королівської влади. У 1689 р. було прийнято Білль про права- «Акт, що проголошує правничий та свободи підданих і встановлює порядок успадкування корони».

У жодної з «чотирьох R» не було глибоких європейських причин. Всі вони були химерні та непередбачувані. З цього збігу чотирьох R зросло п'яте R. 

5. Reassessment. Суспільство прийняло клас винахідників-підприємців-торгівців, поставило їх на більш високу щабель, ніж колишній вищий клас — аристократію. Суспільство стало усвідомлювати, що діяльність цих людей сприяє збагаченню всіх. З цієї переоцінки почалося Велике збагачення людства, результатом якого є факт, що сьогоднішньому жителю чорної Африки є величезна кількість джерел приємних емоцій, що були недоступні Королю Сонце Людовіку XIV та його придворним. І розпочалася Промислова революція, що призвела до Великого збагачення людства.

Что касается Европы: теперь это по-настоящему земля свободных людей

 The Economist выдал прикольную статью о Европе. Чувствительные люди могут даже заплакать от умиления от такой наивности, а с другой стороны... 

**

Что касается Европы: теперь это по-настоящему земля свободных людей

Реальные проблемы Европы в сравнении не кажутся такими уж плохими

Специфика Европы, — говорят скептики, — заключается в её чрезмерной зарегулированности. Тонны бюрократии и карательные налоги мешают появлению во Франции или Германии предпринимательских гигантов вроде Amazon, Google или Tesla. Но дело не только в этом. В Европе также нет и «бролигархов», возглавляющих колоссы, которые порой сильнее цепляются за власть, чем за реальность. На континенте нет своих «европейских Распутиных», вливающих миллионы в избирательные кампании, присутствующих на инаугурациях лидеров или возглавляющих специально для них созданные министерства. В Европе, увы, мало «единорогов» (компаний с оценкой выше миллиарда долларов) и недостаточно инноваций. Но зато здесь точно нет руководителей технологических компаний, которые в соцсетях хвастаются, как проводят выходные, «скармливая по кусочкам государство пилораме».

Специфика Европы — в нерешительности, в медлительности. Каждому кризису сопутствует череда саммитов глав стран ЕС, нередко затягивающихся до глубокой ночи. Утомительные процессы управления на основе консенсуса способны замедлить Евросоюз до черепашьей скорости: так, на согласование последнего семилетнего бюджета в 2020 году ушло четыре дня и четыре ночи споров. Однако в Европе не бывает, чтобы государственные органы внезапно закрывались на неопределённый срок из-за невозможности договориться о бюджете, оставляя миллионы госслужащих в неоплачиваемых отпусках, а базовые услуги — недоступными. Управление на основе консенсуса также означает, что капризные твиты одного-единственного неразумного политика — например, о введении 125% пошлин против Китая — не способны обрушить мировые фондовые рынки. Высшие чиновники ЕС не избираются и подчас не подотчётны. Зато они не осмелились бы позволить себе быть сфотографированными за игрой в гольф после того, как обесценили сбережения миллионов соотечественников.

Специфика Европы в том, что она полагается на чужую защиту, недостаточно тратя на собственные вооружённые силы, чтобы в одиночку отражать угрозы. И это продолжится ещё долго, несмотря на рост военных бюджетов по всему континенту. Но это также отражает другое понимание того, что такое «оборона». Ни одна страна Европы — за исключением разве что России — даже в шутку не намекает на планы вторжения в другие государства. В Брюсселе никто не подшучивает над тем, чтобы сделать из не желающего этого соседа «наше 28-е государство» (наоборот, многие соседи Евросоюза отчаянно пытаются в него вступить). И нет здесь европейских вице-президентов, которые без приглашения летают в регионы, что собираются аннексировать, под предлогом, что их супруге захотелось посмотреть гонки на санях. Европа, возможно, сэкономила на разведке, но её лидеры прекрасно знают, кто именно начал войну в Украине (подсказка: это не Украина). Многие из них заранее предвидели последствия вторжения в Ирак.

Специфика Европы — в отсутствии абсолютистской приверженности свободе слова. Судьи в Румынии и Франции безжалостно разрушили карьеру ультраправых политиков, которые до сих пор убеждены (без всяких на то оснований), что во всем виновата их идеология, а не их преступления. Однако для многих европейцев идея, что свобода выражения находится под угрозой, кажется странной. Здесь можно высказываться практически по любому поводу — как в теории, так и на практике. Европейские университеты так и не превратились в оплоты борьбы со «свободой слова» со стороны того или иного лагеря «культурных воинов». В любом европейском кампусе (разве что кроме Венгрии) можно высказывать спорные идеи без страха потерять должность или грант. Здесь нет лагерей для иностранных студентов, имеющих «неправильные» взгляды по вопросу Газы; средства массовой информации не судят за интервью с оппозиционными политиками. Юридические фирмы не обязаны публично каяться за работу с оппонентами действующей власти.

Специфика Европы — в демографическом кризисе. Резкого падения численности населения удаётся избежать лишь за счёт привлечения мигрантов, часть из которых слабо интегрировалась в общество. Такая иммиграция свидетельствует о привлекательности европейского образа жизни, а для беженцев от войн — о щедрости европейцев (иногда излишней). И хотя европейцы иногда демонстративно «закручивают гайки» в отношении нелегальных мигрантов, в основном они полагаются на легальных — например, чтобы собирать урожай.

Специфика Европы заключается в том, что её экономика застряла в вечной стагнации, и это — предостережение для остального мира. И неудивительно: европейцы отдыхают весь август, выходят на пенсию в расцвете сил и больше времени проводят за едой и с семьёй, чем жители любого другого региона мира. Парадоксально, но опросы показывают, что ценность такого досуга признаётся как в богатых, так и в бедных странах; а европейцам каким-то образом удалось заставить работодателей предоставлять им больше свободного времени. И несмотря на то, что это сдерживает рост ВВП, жители Европы сумели сохранить относительно низкий уровень неравенства, тогда как в остальном мире за последние 20 лет оно резко возросло. Здесь никто не проводит неделю, уткнувшись в биржевые котировки, гадая, хватит ли теперь средств на обучение детей в университете. Европейцы не знают, что такое «банкротство из-за медицинских счетов». И да, ни один лидер ЕС ещё не запускал свою собственную криптовалюту.

Специфика Европы — в наивности: это единственное глобальное торговое объединение, приверженное моральным нормам. Оно настаивает на соблюдении правил Всемирной торговой организации или, скажем, на участии в борьбе с изменением климата. Это не то место, где союзников заставляют «приползать на коленях», вымаливая тарифные уступки.

Специфика Европы заключается в том, что она похожа на музей под открытым небом, на континент из вчерашнего дня. А жизнеспособна ли вообще её модель? Хороший вопрос.  И он уже подразумевает, что европейская модель стоит того, чтобы её защищать. Здесь — города, по которым можно ходить пешком, высокая продолжительность жизни, привитые дети, которым не нужно учиться прятаться от стрелков в школах. Это пространство со множеством недостатков, многие из которых укоренились. Но в своей неторопливой манере европейцы построили место, где у людей есть то, к чему другие лишь стремятся: право на жизнь, свободу и стремление к счастью. 

https://www.economist.com/europe/2025/04/10/the-thing-about-europe-its-the-actual-land-of-the-free-now

Олег Кузьмицький: Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила

 Макрон ставить крапку в ілюзіях: Європа більше не залежить від США.

Макрон заговорив так, як не говорив жоден європейський лідер після Другої світової. Без евфемізмів, без ілюзій, без надії на Вашингтон. Відтепер Франція бачить реальність: США можуть більше не бути союзниками Європи, Росія готується до нової війни, а майбутнє континенту залежить від готовності боротися.

“Мир не може бути капітуляцією України” — ці слова Макрона хрест на всіх, хто мріє домовитись з Кремлем. Мінські угоди довели: Росії не можна вірити. Єдиний аргумент, який розуміють у Москві — це сила. І Франція готова її показати.

Наступного тижня Париж збере військових начальників країн, які готові гарантувати мир в Україні. Але не папірцями й переговорами, а реальними силами на землі. Європа перестає бути беззубою.

Це не просто про Україну. Це про новий порядок у світі. Франція офіційно заговорила про ядерне стримування для всього континенту. Макрон прямо натякає: якщо США під Трампом кинуть Європу, французький ядерний щит буде на місці. Такого ще не було в новітній історії.

Але найцікавіше навіть не це. Поки Макрон готує армію, в Берліні піднімається ще одна важка фігура. Фрідріх Мерц — новий канцлер Німеччини. Жорсткий, холодний, прямий. Уперше за десятиліття в Європі є тандем лідерів, які не ховатимуться за спинами американців.

Мерц прийшов до влади у момент, коли США під Трампом вже не хочуть тримати Європу за руку. І він це розуміє. “Європа має стати незалежною від Америки” — це не просто фраза, це нова стратегія. Він хоче перекинути центр прийняття рішень у ЄС. Париж, Берлін, Варшава, Лондон — тепер це ядро нового порядку.

Європа вже не буде континентом, який боїться власної тіні. Вона озброюється, вона інвестує у власну безпеку, вона готується до будь-якого розвитку подій. А Україна в цьому процесі — не об’єкт, а ключовий союзник.

Старий світ, де Європа просила у Вашингтона дозволу діяти, закінчився.

Починається нова епоха. І в цій епосі Україна — один із тих, хто диктує правила.

АТЛАНТРОПА, 1928

 АТЛАНТРОПА, 1928.

Проект осушення Середземного моря, ініціатором якого був мюнхенський пацифіст, архітектор Баухаузу, культурний філософ і агент Інституту Герман Зоргель (1885-1952).

Це рідкісне перше видання архітектурної монографії, основою якої була ідея монументального проекту дамби в Гібралтарській протоці. Там дамба довжиною 35 кілометрів мала опустити та осушити Середземне море і таким чином призвести до меліорації прибережної смуги. Довгострокова мета полягала в тому, щоб об’єднати континенти Європи та Африки, щоб утворити новий континент «Атлантропа». Тоді турбіни всередині дамби повинні забезпечувати всю Європу енергією. 

Сьоргель загинув у дорожньо-транспортній пригоді; його геополітичний мегапроект залишився утопічним баченням дуже дивного майбутнього. 

(с) The Institute for the Scientific Study of Human and Non-Human Phenomena.   

https://www.facebook.com/InstituteSSHNHP

Гійом Фай: Суть археофутуризму

 «Суть футуризму полягає в тому, щоб будувати майбутнє...; думати про цивілізацію – у цьому випадку європейську – як про роботу в русі, згідно з концепцією музики Вагнера; розглядати політику не лише як обмежувальне «позначення ворога» (у розумінні Карла Шмітта), але як позначення друга (хто є частиною спільноти людей?) і, перш за все, як формування людей у ​​майбутньому, з постійними турботами про амбіції, незалежність, креативність і владу…»

Гійом Фай. Археофутуризм. Технонаука та повернення до цінностей предків 

Guillaume Fayeю L’Archéofuturisme. Techno-science et retour aux valeurs ancestrales

Ярослав Грицак: Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность?

Моё субъективное убеждение, что вопрос демократии не является сегодня центральным в глобальном мире. Этот вопрос утратил свое значение в десятых годах, когда мы имели волну революций по всему миру, которые этот вопрос ставили. Арабская весна, восстания в Иране, в Беларуси и т.д. Практически везде эти революции проиграли. За исключением Украины и Туниса. 

Закончилось десятилетие революций и началось десятилетие войн. Если бы эти революции победили, то демократия имела бы более твердые корни и не было бы войн.

Главным вопросом в нынешнем десятилетии стал вопрос безопасности. Даже в демократических странах возникает новый, очень опасный консенсус: делайте с нами что хотите, только обеспечьте нам безопасность! Отсюда имеем успех AfD, Ле Пен и т.д., да и Трамп в США. Наша повестка борьбы за демократию постепенно вытесняется на задний план теми политиками и тем населением, которые хотят иметь безопасность любой ценой.

Ключевым вопросом нынешнего политического порядка является: сохранится ли свобода как ценность? 

Украина доказывает, что свобода является ценностью! Украину на Западе слышат образованные люди, которые собираются, к примеру, на книжные форумы. Но обыватели все громче и громче говорят: «Мы хотим безопасности! Поэтому мы будем голосовать за Трампа, а не за прекрасную Камалу Харрис!»...

Как я вижу, на Западе уже нет страха перед государствообразующим национализмом. Появляется представление, что национализм может быть хорошим и конструктивным. В Италии недавно вышла книжка, в которой сказано, что Украина дает пример… Что европейцам нужно возродить старые добрые чувства… В Европе понятие «родина» после второй мировой войны стало плохим понятием. Мол, родина – это Folk, это Reich, с этого началась война. Поэтому не нужно говорить ни про родину, ни про защиту родины, это все милитаризм. А лучше быть пацифистом… Есть еще страх перед национализмом, но есть и переосмысление, что национализм не всегда плох. Второй тип «хорошего национализма» - это Израиль, в котором нормальный, гражданский национализм способствует демократии.

Юрій Таран: Молочна цивілізація

До чотирьох або п'яти років тіло дитини сповільнює вироблення лактази, ферменту, що дає змогу засвоювати лактозу. Починаючи з цього часу вживання молока спричинить у дитини шлункові кольки та діарею, яка потенційно може виявитися смертельною, оскільки за відсутності лактази лактоза починає розкладатися в кишківнику. Цей процес дає можливість жінкам виносити інших дітей. Ця схема була однаковою для всіх ссавців: вийшовши з дитячого віку, ми втрачали можливість засвоювати лактозу на все життя.

Близько 10 000 років до н.е., ситуація почала поступово змінюватися. Десь на території сучасної Туреччини з'явилася генетична мутація, яка назавжди закріпила ген вироблення лактази у "включеному" стані - з'явилися люди, здатні пити нематеринське молоко все життя. Щоб перетравлювати молоко тварин, необхідно було виробити терпимість до лактози, молочного цукру. Організм пристосувався до цього процесу за допомогою генетичних мутацій, які в дорослому віці запустили вироблення лактози, ферменту, що розщеплює молочний цукор. Але й досі трапляються люди, яким стає зле під час вживання продуктів із непереробленого молока.

Джерелом цієї мутації, найімовірніше, був чоловік, який передав ген своїм дітям. Носії мутації могли пити молоко протягом усього життя. Аналіз геному вказує на те, що протягом лише кількох тисяч років ця мутація поширилася всією Євразією аж до Великої Британії, Скандинавії, Середземного моря, Індії та всіх проміжних пунктів, зупинившись лише в Гімалаях. Незалежно від цієї тенденції інші мутації толерантності до лактози виникли в Африці та на Близькому Сході, проте не торкнулися обох Америк, Австралії та Далекого Сходу.

Усього за коротку мить з погляду еволюції 80% європейців отримали здатність пити молоко. У деяких народів ця частка впритул наближається до 100%, хоча у світових масштабах непереносимість лактози є нормою (дві третини дорослого населення не в змозі засвоювати молоко).

У Європі терпимість до лактози вперше відзначена на Балканах, у людей, які створювали індустрію лінійно-стрічкової кераміки. Це були перші люди індоєвропейської цивілізації, які прийшли разом зі своєю худобою і вже вміли вживати її молоко.

Когда разделились Западная и Восточная Европа

Когда первые сапиенсы пришли в Европу (по недавним данным - 55 тысяч лет назад), там было холодновато, но не то чтоб холод-холод-холод. Считается, что уже началось последнее оледенение, Вюрмское, но до 30 тысяч лет назад было сравнительно тепло (некоторыми исследователями период между 57 т.л.н. и 30 т.л.н. даже рассматривается как полноценное межледниковье – оттепель между двумя разными ледниковыми периодами, подобная той, во времена которой живем мы). А 30 т.л.н. ударили лютые морозы, и они становились все злее с каждым тысячелетием, пока оледенение не достигло максимума между 25 и 20 т. л. н., во время которого большая часть северной и центральной Европы была покрыта ледниками.

Как пережили все это сапиенсы? По данным недавнего исследования все просто: они в основном этого не пережили. Международная группа ученых проанализировала зубы 450 человек, живших в Европе между 47 и 7 тысячами лет назад - это необыкновенно большая выборка для палеоантропологических исследований (все потому, что зубы сохраняются намного лучше, чем другие части скелета). Результаты исследования показали, что целых 20 тысяч лет - с 47 000 до 28 000 лет назад — популяции на западе и востоке Европы были тесно генетически связаны. Эти данные согласуются с археологическими находками, очень сходными в разных концах Европы. Роль связующего пространства играла протянувшаяся через весь юг Евразии Великая степь, которая тогда была «мамонтовой степью» - очень плодородной экосистемой, своего рода северной саванной, по которой бродили большие стада копытных.

Но 28 тысяч лет назад, усиление холодов все изменило. Население начинает стремительно сокращаться, а в Западной Европе, по данным этого сравнения зубов, вскоре совсем вымирает (вот, не только неандертальцы вымерли, сапиенсы тоже не раз вымирали, просто не все) - и заменяется новыми мигрантами из Восточной Европы.

Дальнейшее наступление ледников раскололо Европу: в период с 28 000 до 14 700 лет назад генетических связей между западом и востоком больше не прослеживается, и в обоих регионах происходит сильнейшее сокращение численности населения, запертого в «рефугиумах» (климатических убежищах на самом юге у моря), - что приводит к их генетическому и культурному обособлению, а еще к общему уменьшению генетического разнообразия.

А когда температуры стали постепенно повышаться, ледники отступили, степная и лесная растительность вернулась, ранее заброшенные территории снова стали пригодны для заселения. И примерно 14 700 лет назад миграции между западом и востоком Европы возобновляются, как и рост численности населения. Но это уже две ощутимо разные Европы – Западная и Восточная.

В 2024 году в Nature вышло еще одно исследование: палеогенетики прочитали ДНК из 317 древних скелетов возрастом от 3000 до 11 000 лет. Эти данные объединили с геномными данными 1300 других древних евразийцев – получилась рекордная по размеру выборка. Сравнивая гены останков и возраст мест захоронений, ученые построили карту генетических связей и миграций в постледниковой Европе.

Allentoft, M.E., Sikora, M., Refoyo-Martínez, A. et al. Population genomics of post-glacial western Eurasia. Nature 625, 301–311 (2024). https://doi.org/10.1038/s41586-023-06865-0 https://www.nature.com/articles/s41586-023-06865-0

Цитирую статью:

«Мы предоставили доказательства существования четкого восточно-западного генетического разделения, простирающегося от Черного моря до Балтийского, отражающего археологические наблюдения и сохраняющегося на протяжении нескольких тысячелетий. Мы показываем, что это глубокое разделение в евразийском человеческом генофонде было установлено во время ранних расселений после ледникового максимума, а потом сохранялось на всем протяжении мезолита (ледникового периода) и неолита (эпохи перехода к земледелию).

Приход земледелия в Восточную Европу задержался примерно на 3000 лет, и эта задержка может быть связана с факторами окружающей среды, - регионы к востоку имели континентальный климат, более суровые зимы, - условия здесь меньше подходили для простых сельскохозяйственных практик, принятых на Ближнем Востоке, откуда шли мигранты-земледельцы. Они шли через Балканы и юг Европы сразу на запад, минуя менее привлекательные для земледелия области на востоке Европы. Поэтому на востоке Европы и в Сибири намного дольше сохранились высокоразвитые общества охотников-собирателей – с постоянными, сложно устроенными и иногда укрепленными поселениями, с дальним обменом и большими кладбищами. В некоторых из этих групп, например на Волге, появились мужские братства, вовлеченные в широкомасштабные связи по торговле медными изделиями от Центральной Европы да Кавказа. Они селились в речных долинах, а степным поясом почти не пользовались».

В северо-восточных лесостепных районах общества охотников-собирателей продержались до следующей великой миграции, внесшей главный вклад в геном современных европейцев. Речь конечно, об экспансии из южнорусских степей праиндоевропейцев, степняков-коневодов около 5000 тысяч лет назад. Великая степь вновь объединила Европу. На востоке охотничьи поселения вдоль речных долин были заменены новой мобильной экономикой всадников-скотоводов, которая растворила геномный водораздел, продержавшийся тысячелетия. А вскоре родственники степняков с востока изобретут боевые колесницы и завоюют огромные территории в районе Ирана и Индии – и на индоевропейских языках заговорят далеко на юго-востоке, а вместо «разделенной Европы» появляется что-то вроде «объединенной Евразии».

Получается, причина разделения была в природных условиях, не способствующих урожайности примитивного сельского хозяйства к востоку от «невидимого генетического барьера»? Но нет, так не выходит, ведь барьер установился раньше, еще до окончания ледникового периода.

Вот что говорит Александра Бужилова, директор НИИ и Музея антропологии МГУ, одна из авторов этого исследования: «Каким образом на протяжении нескольких тысячелетий был возможен некий барьер, способствовавший разделению генофондов запада и востока Западной Евразии? Мы знаем, что природных препятствий на этой части Европы не существует. Применение нового метода математического моделирования, показало, что способствовать такому разделению мог переход к новому образу жизни – оседлому…». Может и правда, дело в том, что с усилением холодов люди стали просто меньше бродить по Европе за стадами и строить первые постоянные поселения, - это все, конечно, уменьшило контакты. А уже потом масштабная миграция первых земледельцев с Ближнего Востока в Южную и Западную Европу довершила дело.

На рисунке – карты обменов генами в разные эпохи по данным этого исследования:

1. В первый период преобладают локальные связи между небольшими маломобильными сообществами, – но уже очевидно разделение востока и запада от Балтийского до Черного моря.

2. Потом на юге появляется обширная сеть, связывающая Анатолию с Европой, - началась экспансия земледельцев.

3. Для периода 7000–5000 лет назад характерно разделение на обширные сети родства, связывающие земледельцев на западе, - и локальные, связывающие охотников на востоке.

4. Ну а 5000 лет назад разделение исчезает, - степняки прискакали.

Сергій Чаплигін: «Захист європейської цивілізації» Девіда Енгельса

Книга Девіда Енгельса «Захист європейської цивілізації»  - бельгійського історика, професора з Instytut Zachodni з підзаголовком «Маленький трактат про гесперіалізм».

В європейській дискусії щодо майбутнього протистоять ліві єврофедералісти та праві сувереністи. 

На думку Девіда Енгельса, обидва табори на хибному шляху: 

- перший, тому що він хоче замінити традиційну ідентичність Європи «безтілесним, матеріалістичним і гедоністичним глобалізмом»; 

- другий  тому, що «повернення приблизно до тридцяти національних держав ризикує перетворити континент на шахівницю для імперських інтересів інших великих держав багатополярного світу».

Тому, за його словами, настав час з гордістю прийняти третій шлях європейського патріотизму, який базувався б не на відмові від різноманітних ідентичностей і традицій континенту, а на їхньому захисті та продовженні. Це те, що Девід Енгельс називає «гесперіалізмом».

З цією метою автор ділиться з нами роздумами щодо ідентичності Європи. 

Їй не потрібна нова ідентичність, яку вигадують технократи та яка базується на абстрактних універсалістських принципах.

Європейська ідентичність закорінена в різних історичних періодах. 

Це греко-римський світ, з якого Європа черпала філософську та правову думку, це концепція імперського римського порядку, це християнство, яке протягом століть стала справжнім носієм усіх основних благ європейської цивілізації і, нарешті, це - європейська ідентичність, яка має своє коріння в різних етнічних традиціях європейських народів чиї світогляди сягають своїх індоєвропейських предків.

Разом з тим європейська цивілізація - це більше, ніж сума цих різних елементів. 

З них вона зробила щось абсолютно нове. 

І ця новизна — фаустівський дух, сутністю якого є несамовитий пошук Абсолюту, бажання піти за обрій, що яскраво символізується девізом Габсбургів: Plus ultra. 

Наприкінці Девід Енгельс окреслює контури боротьби, яку нам доведеться вести за захист нашої цивілізації. 

Він представляє нам майже гегельянське  діалектичне бачення європейської історії: 

- християнське Середньовіччя, засноване на єдності віри в Бога та на політичній єдності Sacrum Imperium, що становить першу «атетичну» фазу європейської історії;

- друга «антитетична» фаза, під час якої релігійна єдність зруйнувалася після Реформації, а політична єдність Імперії розпалася на користь багатьох національних утворень;

- наше сьогодення, яке являє собою апогей цього антитетичного руху. 

Але, «як і у випадку пізнього Середньовіччя, сьогодні назрівають дедалі потужніші протиборчі сили». Тому що наша епоха проголошує фазу «синтезу», яку має пережити вся цивілізація. 

Зі спостереженнями над всім цим, що вражає Європу, загрожуючи знищити відчуття трансцендентності, цілісності людини, сім’ї, націй, природи і навіть краси світу, Девід Енгельс прагне вибудувати основи, на яких можна спертися аби розвернути ситуацію.

Як історик Античності, він приводить нам приклад реформи Октавіана Августа - заснування принципату.  Як і наприкінці Римської республіки, виклик нашого часу полягатиме в тому, щоб працювати над раціональним поверненням до традицій . 

P.S. Девід Енгельс в цьому контексті в 2019 році відредагував колективну працю «Renovatio Europae», яка окреслює контури консервативної реформи європейських інститутів, і в якому він уперше ввів термін «гесперіалізм», який визначається як поєднання європейських патріотизм та культурний консерватизм.

Конференція 2024: "Від спадщини до зобов’язань, Європа наших дітей" / Colloque 2024 : De l’héritage à l’engagement, l’Europe de nos enfants

 Конференція 2024: "Від спадщини до зобов’язань, Європа наших дітей".

Європа — це не просто об’єднання більш-менш детериторіальних економічних і фінансових інтересів, які сприяють дерегуляції транзакцій у «глобальному селі». Це не різнокольоровий конгломерат вигнаного населення, розподіленого відповідно до еволюції «ринку» в просторі без кордонів і без обмежень, відкритому для чотирьох вітрів неконтрольованої міграції...

Субота 6 квітня 2024 року з 10:00 до 19:00 год.

Організатор: Інститут ILIADE (Institut pour la longue mémoire européenne), заснований у 2014 році "з метою популяризації та переданні європейської спадщини новим поколінням, аби допомогти їм знайти орієнтири аби вони могли знову зіткнутися з історією та творити її".

Посилання на конференцію: https://institut-iliade.com/iliade/2024-de-lheritage-a-lengagement-leurope-de-nos-enfants

----

Colloque 2024 : De l’héritage à l’engagement, l’Europe de nos enfants

L’Europe, ce n’est pas un simple syndicat d’intérêts économiques et financiers plus ou moins déterritorialisés, favorisant la dérégulation des transactions au sein du « village global ». Ce n’est pas un conglomérat bigarré de populations déracinées, réparties au gré des évolutions du « marché » sur un espace sans frontières et sans limites, ouvert aux quatre vents des migrations incontrôlées.

Programme

Ouverture des portes : 9h30

Début des interventions : 10h00

Карина Левин: Моногамия как одна з причин доминанты Западной цивилизации

Теорий, которые объясняют становление гегемонии Запада, бесчисленное множество. Некоторые из них делают акцент на военной мощи и географической экспансии; вторые — институты, науку политико-экономическую конкуренцию; а третьи — на особую экологическую среду. Так или иначе, каждый из авторов выделяет ряд причин, от которых ведет точку отсчёта.

Однако есть одна не особо известная концепция, где вперед выдвигаются социально-биологические причины. Она не сильно представлена в мэйнстриме, но, тем не менее, набирает популярность. Центральную роль в ней играет Римско-католическая церковь, как, с одной стороны инициатор, а с другой — проводник фундаментальных реформ. 

 Одно направление этой школы представлено биологом и антропологом Джозефом Хенриком (большая группа авторов), а второе — экономистом Хилтоном Рутом.

В центре концепции Хенрика стоит, как он называет, аббревиатура W.E.I.R.D (western, educated, industrialized, rich, democratic). Это как раз и есть та совокупность психологических, институциональных, политических и экономических характеристик, которые отличают Запад от остального мира. Преимущество концепции Хенрика в том, что он выделяет конкретную причину, благодаря которой все вышеупомянутые смогли появиться на свет  Здесь же его дополняет Рут.

Эта причина — моногамия и запрет на брак с родственниками.

Дело в том, как объясняет Хенрик, что человечество с момента зарождения сельского хозяйства перешло к оседлому образу жизни, то есть проживания на одной конкретной территории. В таких условиях у племен и клановых сообществ развились институты, основанные на родстве (kinship-based institutions). Там широкое распространение получили браки между близкими родственниками (дяди, тети, двоюродные, троюродные братья и сестры). 

Подобная модель брачных отношений способствовала выработке коллективистской психологии и социальной организации, где на передний выдвигались интересы рода или клана. Индивида как отдельного члена племени просто не существовало: любой человек мыслился, в первую очередь, как часть сообщества. При такой организации у людей вырабатывались особые черты: враждебность к чужакам и низкая способность к кооперации с людьми за пределами своего племени.

Подобная психология до сих пор определяет жизнь большинства сообществ и стран. Рут приводит пример гуаньси в Китае: это принцип кооперации между людьми, в основе которого лежат родственные связи (кумовство). 

Хенрик считает, что именно христианство — точнее Католическая церковь — сумела разрушить институты, основанные на родстве, в пределах зоны своего влияния: в Западной Европе. Внедрив институт моногамии (Хенрик называет ёё БСП — брачно-семейной программой Церкви), она разорвала родственные связи кланов и привела к их вырождению.

Но это не главное. Отсутствие родственных связей вынудило людей создавать семьи и объединения на основе совершенно иных принципов: добровольных, не продиктованных интересами племени или общины. Западный европеец был волен жениться на ком угодно и вступать в отношения с огромным числом людей, что привело к появлению гильдий, монастырей, средневековых городов и пр. 

Рут здесь упоминает феномен caritas (христианской любви). Она предписывала кодекс поведения, совершенно противоположный клановому: любовь к ближнему. То есть, человек (хотя бы на формальном уровне) больше не мыслился как чужак, а как член христианского универсума, в отношении которого предписаны стандартные правила поведения. 

Эта основа стала почвой, где сформировалась уникальная Западная цивилизация. Это уникальный исторический и когнитивный эксперимент.

Верно говорил Иисус Христос, что Царство его не от мира сего.

Schulz, J. F., Bahrami-Rad, D., Beauchamp, J. P., & Henrich, J. (2019). The Church, intensive kinship, and global psychological variation. Science, 366(6466), eaau5141.

Root, H. L. (2022). The Diffusion of Innovation as a Property of Network Connectivity in the Economic Organization of China and the West. Available at SSRN 3847335.

Андрій Бондар: Стокгольмський синдром Орбана і Фіцо

У якомусь сенсі існування в Центральній Європі таких політиків, як Орбан чи Фіцо, можна пояснити Стокгольмським синдромом. Особливо це стосується, звісно, Орбана, бо в нього вилучений слов'янський елемент, що вшитий у Фіцо. 

І ця суто слов'янська прив'язка словаків до росії дозволяє відповідним чином діяти там російській пропаганді. Діяти і заходити там у стосунки, побудовані на звичному принципі, сказати б, культурного васалітету, в якому постулюється вищість російської культури і її лагідне покровительство через два кордони і територію війни над такими собі гірськими слов'янами без особливих здобутків і амбіцій в історії, таких собі білорусів Центральної Європи. Думаю, саме так росіяни й бачать словаків. Приблизно як обслугу на гірськолижних курортах словацьких Татр. 

Поразку "Празької весни"і совєтську окупацію словаки пережили разом із чехами, практично як "адіннарод", але були значно в менш протестній позиції, ніж чехи. Тому Стокгольмський синдром на словацькому ґрунті втрачає свою вагу. Бо це щось більше, ніж просто синдром. Це інша міра наближення до русского міра. Образно висловлюючись, словаки грають з росіянами в один хокей. 

Натомість Орбан і його ідеологія дружби з росією – це насамперед чистої води Стокгольмський синдром, бо Угорщина була тричі в минулому столітті проти росії – під час І світової як частина Австро-Угорщини – ворога росімперії, ІІ світової як союзниця Гітлера і 1956 року, коли було придушене угорське повстання проти Совєтів. Той ресентимент, на якому Орбан будує поки що віртуальний "угорський світ", є прямим наслідком "російської травми": Угорщина саме в таких кордонах, бо так визначила росія, чи то пак сталін з олівчиком. 

Але їх обох із Фіцо об'єднує те, що вони, точнісінько як перші секретарі своїх компартій за совєтських часів, шукають у москві альтернативного суверена, який зрозуміє їхні амбіції. Цей суверен досить фантомний, бо ніяк не окреслений. Але гроші від нього надходять не фантомні, а цілком реальні. І це чудово лягає на політиків з амбіціями. І це амбіції популістів-націоналістів і популістів-демагогів, які не влізають своїм розумінням власної ролі в історії і сьогоденні в ідеологію сучасного Євросоюзу, що якраз і створювався, аби більше не вилазили нагору, ці хворобливі амбіції переписати історію і перекроїти постялтинські кордони. Не влізають, тому, вочевидь, будуть у цій війні грати трохи проти нас. 

Я не кажу категорично, що вони наші вороги. Ні. Але тепер вони точно нам не друзі. У нас нема з ними такої "хімії", як із поляками чи литовцями. 

Інша справа, що їх варто розглядати не лише як партнерів у єдиній європейській родині, а й чинник, керований прямою російською агентурою. Стає складніше. І нам нічого не залишається, крім мудрості і терпіння. І надії на те, що претензії Орбана на словацьке Кошице стануть для Фіцо набагато більшою проблемою, ніж вилизування путінського ануса заради процвітання його популістської сили.

Станислав Кукарека: Историософское о кастовой системе, военной демократии и неудачных попытках строительства "рая на земле"

Во времена моего детства практически единственной идеологией (и версией истории) был марксизм, того или иного толку. И думаю это не только меня коснулось, даже на Западе он стал довольно популярен. Если даже не в том смысле популярен что он правилен, а в том смысле что "внимания заслуживает". И потому те или иные нарративы этого марксизма - плотно укоренились в массовом сознании, и в подсознании, кстати тоже. 

Марксизм как таковой - был посвящен критике капитализма. В основном. Да, на момент появления марксизма именно капитализм был доминирующей силой и тенденцией в мире, и посвятить основное внимание ему - выглядело логично. Но там вкралась мелкая, но очень зловредная ошибочка одна, довольно характерная для системотехники и проектного менеджмента, наук, что появились позже. Синдром ложной цели. Мол капитализм - лучше, чем "все остальное", что априорно, ведь капитализм всех разгромно побеждает что объективно. А если марксизм, лучше чем капитализм, значит марксизм лучше всех. 

Снова таки априорно. Это ошибка. Там все сложней на самом деле, но это уже дебри математики. 

Дело в том, что ни история человечества, ни даже его состояние (как на времена Маркса, так и сегодня) одним капитализмом далеко не ограничиваются. Как впрочем и демократией (или диктатурой) тех или иных сортов. Даже классики марксизма вскользь упоминали "азиатский способ производства", но только по касательной, и через призму, опять таки, марксизма. То есть недобросовестно упоминали. И это было проявлением той самой ошибки системотехнической. 

Если мы взглянем на историю (мировую - особенно), то мы увидим, что "старые" цивилизации, живущие достаточно долго без особых потрясений - склонны к образованию каст, сословий и.т.д. И это важно. 

Это нельзя сводить к одному лишь голому рабовладению (еще и в строго производственном аспекте), как это характерно для марксистов. Так было в древних Греции и Риме, в определенной степени это повторилось и в "послеримской" Европе. Но кроме того существовала Азия еще, огромная. И там тоже было дофига всего, включая например Египет. Была к примеру Индия, Китай, Япония и еще много всего. Цивилизации, что не переживали "мировых войн" (или чего то близкого по смыслу) каждые 300-400 лет. Были, в конце концов, арабы, а потом османы. И там были свои тенденции и своя конструкция. 

Итак, выдвину "сильное предположение", что любое "достаточно стабильное общество" склонно к формированию кастовых систем, и это явление не экономическое (и даже технологическое), как утверждали нам марксисты, а именно что социальное и политическое. Что доказали нам сами марксисты, на практике. И в СССР, и в прочих странах "победившего марксизма" мы видим явные тенденции к построению кастового общества, все эти вот "номенклатуры", "силовики", "крестьянство приписное" и "ущемленная интеллигенция", все как обычно. Как и при фараонах. Хотя и на совсем другом уровне развития производственных сил и отношений, совсем в других технологических и экономических реалиях. И это не случайность. 

"Політика - це теж мистецтво, а ще така ж частина нашої цивілізації, як і філософія, опера, поезія чи живопис" (Ніл Ферґюсон)

 "Політика - це теж мистецтво, а ще така ж частина нашої цивілізації, як і філософія, опера, поезія чи живопис" (Ніл Ферґюсон)

Станислав Кукарека: Как Европа стала Европой

... Но все таки давайте вспомним, вот что такое например "Европа" и "европейская цивилизация"? Откуда она вообще взялась, как возникала и что из себя представляет...  

Европейской цивилизацией принято называть условный пик ее развития, колониальные империи. Которые владели половиной мира (большей его половиной) веке в 18-м или 19-м. Именно там сложилась специфическая экономика и институты политические, мировозрение, религия и прочее такое что мы можем назвать "культурой" и "цивилизацией". Конечно не на ровном месте, там были фундаменты и путь эволюции. И это все важно, это нужно изучить. 

Як на мий хлопський розум "европейская цивилизация" ведет свое начало примерно с Реконкисты. Когда товарисчи из халифатов добрались где то аж до середины Франции, и потом обратно покатились, сопровождаемые пинками унизительными. Товарисчи из халифатов были представителями ведь совсем другой цивилизации, и о ней тоже забывать нельзя, она очень важна. Более того, у них там был сплошной гламур тогда, и может быть именно их следует признать истинным наследником цивилизации античной. Но пока что им по щам втащили, и так появилась Европа. Более того скажу, по щам им втаскивать будут еще много сотен лет, и именно так Европа станет Европой про которую мы знаем. Но это дальше. 

Итак, так что случилось там при Пуатье и в прочих исторических окресностях? А там случилось становление феодализма. Нет, не возникновение, а собственно кристаллизация, триумф в какой-то степени. Феодализм и всякие его пороки принято сильно критикрвать, даже клеймить и с ним бороться беспощадно. Это во многом артефакты "нового времени" когда централизованные государства боролись с пережитками. И да, расцвет "европейской цивилизации" принято связывать с тем "новым временем", но мы тут не про расцвет, мы про истоки. А те истоки были там, в феодализме. 

Кузьма Любченко: О прошлых этапах попыток европеизировать Россию

Начало европеизации - 1 июня 1605 года, потом ключевое событие процесса - 8 января 1654 года и февраль 1656, затем тихий, медленный разгон процесса, петровская европеизация элит сверхэксплуатацией "неолитического крестьянства" (Пастухов), "крещеных татар" (Бердяев) и строительство первого Города. 

Остановка европеизации при Екатерине, прогнувшейся под интересы рабовладельцев.

Рессентимент Павла, императора, которого любил народ, а козлы-крепостники ненавидели, поэтому и удавили. 

Глупое правление Александра - явный еврошок. 

Азиатская реакция Николая. 

Следующая, наиболее глубокая попытка европеизации - градуалистская, с Александра II по 1914 год, в какой-то степени успешная, но авантюры монархии пробуждают патоген варварства.

 Азиатско-крестьянская революция октября 1917 года во главе с сектой, наподобие персидских маздакитов. 

И, наконец, самая слабенькая попытка европеизации 1985-1993, сделавшая царём мунгалоподобного Эльцина, а за ним ещё более мунгалоподобного Путина. 

Жертва экспериментов замучена - на выходе недоиндустриализированный экс-крестьянский и экс-местечковый "люмпениат", составляющий 80% хилого и захирелого населения, воспринимающий взрыв азиатской бесовщины и возвращение рабовладения с той же радостью, что и свинья родную лужу. 

Перспектива: см. финал Ассирии, государств майя, тольтеков, частично - государства ацтеков, ушедших в историческую тьму джурдженей. С Москвой же буде то же, что и с Сарай ал-Махруса (впервые вновь проявлен научный интерес аж в 1922 г.)

Софія Дніпровська: Східна Європа є духовним резервом Західної, а Україна - її центральна ланка

Історії воєнних поразок Государства Россійскаго демонструють як мінімум 2 закономірних моменти. 

1. Бенефіціаром поразки Росії зовсім необов'язково стає жертва її агресії.

2. Росія здатна у відносно короткий історичний період відновлюватися і з новими силами кидатися на світ. 

1 із найбільш приголомшливих воєнних невдач Московського царства на світанку його історії стала Лівонська Війна, що почалася за здравіє, а скінчилася за упокой Іван Васіліча. 

Але держава його встояла, і навіть уникла територіальних втрат (навалявши туркам при Молодях і втримавши Псков). Зате Лівонський Орден і Князівство Литовське, на яких і було спрямоване вістря московської агресії, припинили за цей час існування. Лівонію розібрали на запчастини, а ВКЛ поглинула Польща, що й стала в середньостроковій перспективі вигодонабувачем цього великого європейського конфлікту. 

Ну а в далекостроковій перспективі Москва з лишком взяла реванш. Бо невдачі у війні стали 1 з головних тригерів Опричнини, що зламала хребет феодальній аристократії - продуценту анархії і сепаратизму і посилила інститут самодержавства, що забезпечував високий рівень соціальної дисципліни і концентрацію матеріальних ресурсів, перетворивши країну на велетенський кулак, що став молотити і по Польщі, і по турках, і по татарах, і шведу з балтійського вікна грозити. 

У переможній же Польщі - навпаки закріпилася феодальна республіка зі слабкою центральною владою і сильними становими інститутами (сейми, сеймики), що призвело до економічної стагнації, адміністративного паралічу і втрати державності. 

Ще 1 тяжка поразка спіткала Росію у Кримській війні, що теж почалася за здравіє, а скінчилася за упокой Ніколая Палича. За турків вступилися технологічно розвинені Британія і Франція - і відстала, немита рассєюшка потерпіла фіаско. 

Але поразка в Кримській війні дала старт реформам, що пожвавили економічний розвиток, відкрили соціальні ліфти і дали сили для нової експансії. А турки, втішені перемогою (підпертою чужою зброєю) закисли в своєму обскурантизмі і вже через пару десятиліть, коли європейська кон'юнктура була не такою для них сприятливою, були биті русскім аружиєм.

І Афганістан, на якому скрутила в'язи Імперія Зла, теж важко назвати успішною країною: 10 років війни перетворили його на випалену землю і заповідник  мракобісся. Релігійний фанатизм, що давав сили для тривалої партизанської війни, став гальмом для мирного розвитку...

Тому свідома частина суспільства повинна чітко усвідомлювати, що поразка Москви ще не тотожна перемозі України. І докладати всіх зусиль, щоб "на виході" постала сильна, суверенна, національна українська держава, де українська людина, що витримала всі хвилі асиміляції, почувала б себе господарем, а не прислугою колоніальної адміністрації, резерваційним реліктом для туристів чи піддослідним матеріалом для міжнародних "філантропів" з їхніми божевільними програмами "нешн-білдінгу", від якого смердить етноцидом і "новой історічєской общностью", як від перемотаної красногвардєйської портянки. 

Якщо цього не станеться, то поразка Кремля стане всього лише відтермінуванням окончатєльного рєшенія украінского вопроса, а з українським питанням - і всього європейського. 

Бо Східна Європа є духовним резервом Західної, а Україна - її центральна ланка.

Александр Волынский: Варварская "справедливость" России против цивилизационного "законничества" Европы

"Русский  - значит  справедливый". Эту  моральную максиму  никак  не  могут  понять  на  Западе. Дело  в  том, что  понятие о  справедливости  у  русских  и  у  Запада  различно. Со  времен  Эллады  и  Рима  в  Европе  мораль  оформлялась  законом.  На  просторах  Евразии  царил  обычай. Распад  родоплеменных  отношений  и христианизация   создали  ситуацию  противостояния   закона  и  обычая. Уже  в  "Слове  о  Законе  и  Благодати", обращенного  не  столько  к  народу, сколько  к  князю  и  его  дружине, варварство  представлено  как  достоинство: к  чему  соблюдать  юдейские  законы,  если  есть  Благодать  Христа отобрана у   евреев  за  грехи  и  передана  русским. Тут  просматривается связь  с    концепцией   "благородного  дикаря",  не испорченного  цивилизацией.

Очевидно, что в  ситуации  пренебрежения  к  закону,  право  оказывается  кулачным. В  Европе   католическая  церковь  всегда  пыталась  ограничить  насилие  и  влиять  на  своеволие  феодалов. В  Византии  церковь  подчинялась  государству, но само  государство  было  образцом  законотворчества, ибо  Византия  прямой  наследник  Античности. В  России  византийский  обычай  подчинения  церкви  кесарю  остался, но  вот  уважения  к  законам  так  и  не  возникло. Россия  страна,  где  СПРАВЕДЛИВОСТЬ  выше  любого  закона.

Сумма  исторических  событий   дает  право  русским  считать  Украину  своей  землей. Но  не  эта  ИСТОРИЧЕСКАЯ  СПРАВЕДЛИВОСТЬ  стала  главной  причиной  Русской  войны. Отказ  от  принципа  легитимности  в  пользу  СПРАВЕДЛИВОСТИ   вынуждает  элиту  доказывать  самой  себе  и  народу   право  на  власть. В  Средние  Века  сословно-родовая  система  гарантировала  передачу  власти, но  при  Иване  Грозном  и  Петре  принадлежность  к  элите   стала  гарантироваться  службой  царю, а  эффективность  царской  власти  определялась  военными  успехами. Это  и  есть русская  СПРАВЕДЛИВОСТЬ – дворяне  воюют, народ  пашет. Немка  Екатерина Вторая  подорвала   социальный  контракт  русского  народа  и  русского  государства,  освободив  дворян  от  обязательной  военной  службы. Николай Второй  уничтожил  этот  контракт,  проиграв  Японии  и  Германии  войны. Большевики  попытались  стать  новым  дворянством, но  предательство  собственной  идеологии  разрушило  понятие  о  СПРАВЕДЛИВОСТИ  Советской  Власти, поэтому  Ельцин  легко  сокрушил  КПСС,  подняв  вопрос  о  "привилегиях".  Чудовищное  воровство  путинской  элиты  потребовало  от  нее  усилий  в  поиске  легитимации   своей  власти. Однако,  правовой  нигилизм,  как  народа,  так  и  бюрократии, не  давал  такой  возможности. Власть  в  России  должна  быть не  столько  законной, сколько  СПРАВЕДЛИВОЙ.

Война  оказалась  самым  эффективным  способом  доказать  СПРАВЕДЛИВОСТЬ  путинского  режима, тем  более, что  для  русских  цели  этой  войны  абсолютно  СПРАВЕДЛИВЫ. Поэтому  все  усилия  расколоть  путинскую  элиту  или  пояснить  русскому  народу, что  война  против  Украины  преступна, или  доказать, что  Путин  сошел  с  ума,  - абсурдны.

Для  всех  "нерусей"  и для  русских  западников   поведение  России  выглядит  кровавым   средневековьем. В  этом  нет  ничего  удивительного, ведь аналогично как  исламские  фундаменталисты  уверены  в  абсолютной  истине  Корана  и  Сунны, так  русские  считают  свою  русскую  эгоистично-шовинистическую, сложившуюся  при  Иване  Грозном,  точку  зрения  абсолютно СПРАВЕДЛИВОЙ.

Надзвичайні часи вимагають виняткових рішень: Європейська Рада щойно надала Україні статус кандидата до ЄС

Надзвичайні часи вимагають виняткових рішень: Європейська Рада щойно надала Україні статус кандидата до ЄС. 

Команда Представництва ЄС в Україні пишається спільною довготривалою роботою, яка привела нас до цього віхового моменту. Україна – частина нашої родини, і це честь для нас. Від щирого серця ми вітаємо народ України із цим історичним кроком.

Україна – європейська держава, яка надала багато доказів своєї відданості цінностям, що лежать в основі Європейського Союзу. Щодня на полях бою ви мужньо й невтомно відстоюєте їх, а також право ухвалювати власні рішення.

У ці важкі часи ми працюємо разом над спільним світлим майбутнім. Україна – це Європа і завжди була частиною європейської родини.

Нашим спільним баченням є квітуче європейське майбутнє України. І сьогодні це бачення стало чіткішим, ніж будь-коли. 

Ласкаво просимо до родини, Україно!

Extraordinary times require extraordinary decisions: European Council has just granted EU candidate status to Ukraine.

The team of the EU Delegation to Ukraine is proud of our joint long-lasting work that led us to this remarkable milestone. We are honoured to have Ukraine as part of our family, and wholeheartedly congratulate the people of Ukraine on this historic step.

Ukraine is a European State which has given ample proof of its adherence to the values on which the EU is founded. You defend these values and your right to make own decisions every day, courageously and tirelessly, on the battlefields. 

In this difficult times we work together towards a bright common future. Ukraine is Europe and has always been part of the European family. 

Ukraine's prosperous European future is our common vision. Today this common vision is clearer than ever. Welcome to the family, Ukraine. 

Eastern European power of friendship / Сила дружби східноєвропейських країн

Eastern European power of friendship

We, Ukrainians, are infinitely grateful to all countries that reached out to help us... ❤️

Illustration by @kudriaken

Сила дружби східноєвропейських країн 

Ми, українці, безмежно вдячні всім країнам, які простягнули нам руку помочі... ❤️

Ілюстрація від @kudriaken