У кожній культурі існують місця, яких формально не існує, але які всі розуміють. Це не географічні об’єкти, а символи. Вони живуть у мові як своєрідні «антикарти» — простори, куди відправляють усе небажане: нудьгу, відсталість, провінційність, безнадію.
У російському мовному середовищі такими символами стали назви на кшталт Мухосранськ, Зажопинськ, Хуево-Кукуево, Ебеня, Пиздопропащенськ. Вони звучать як пародія на справжні міста, ніби десь далеко існує населений пункт, де немає цивілізації, перспектив і зв’язку зі світом.
Цікаво, що це не просто грубий гумор. За цими словами стоїть певна модель сприйняття простору: існує центр, де відбувається «справжнє життя», і існує периферія, яка визначається через свою віддаленість від цього центру.
Саме тут виникає питання: чому в російській культурі така модель набула настільки яскравої форми? Чому образ «забутого міста на краю світу» став настільки потужним? І чому українська культура виробила дещо інший тип подібного гумору?
1. Священний центр: простір як ієрархія
Імперські культури майже завжди створюють вертикаль простору. Не всі місця є рівними: одні стають центрами сенсу, інші — периферією.
У Російській імперії, а пізніше в радянській системі, існувала дуже сильна символічна роль столиці. Москва була не просто великим містом — вона сприймалася як політичний і культурний центр. Санкт-Петербург певний час виконував іншу, але також центральну роль як «вікно до Європи».
Поза цими центрами існував величезний простір, який часто описувався через відсутність: