Володимир Єрмоленко: Кат як образ розмежування європейського світу та "русского міра"

Є напружена рефлексія європейської (передусім французької) філософії навколо фігури ката. І навколо проблеми смерті, що її завдає спільнота індивіду як покарання.

Цю рефлексію починає наприкінці XVIII століття Жозеф де Местр, хоча вона, напевно, має значно глибші витоки. Для католика де Местра шок "індустріалізованої" гільйотини Французької революції (яку він ненавидів) вів до думки, що смерть, на яку спільнота вирішує засудити індивіда, має бути чимось майже потойбічним, майже нелюдським, і тому фігура ката має виводитися за межі суспільства. Смерть не має перетворитися на банальність. Кат мав чинити необхідне зло - але при цьому акт страти продовжував бути злом, і тому кат не міг бути частиною здорового суспільства, він завжди був на його межі, належачи частково до потойбічного світу. Саме це де Местр і назвав homo sacer. Бо "sacer", "сакральним" було для нього, що виводиться за межі земного світу, що віддається Богові (а може й не лише йому). 

Відтоді - всі сюжети про людей-на-межі у французькій літературі ХІХ століття, про всіх цих святих злочинців, "банітів", які несуть приховану істину і тд. Потім ця тема опиняється у європейських філософів ХХ століття - аж до Homo Sacer Аґамбена. Втрачаючи, як на мене, свою первинну ідею.

Російський світ абсолютно інший. Він побудований на іншій логіці. Кат у російському світі - не на межі суспільства, а в його центрі. Головні російські царі - Іван грозний, Пьотр первий, Сталін - передусім кати. Бути катом (і навіть убивати своїх дітей) - ядро їхньої ідентичності. 

Насильство в російському світі не тлумачиться як необхідне, але небажане, зло, яке застосовується в окремих випадках - і торкання якого виводить тебе за межі суспільства - а як головне ядро існування спільноти. Спільнота існує тільки тоді, коли в ній є кат. Тільки він вирішує, хто є частиною спільноти, а хто ні. Він не виведений за її межі, а він сам виводить за її межі того, хто йому не подобається. Зокрема й за межі життя.

Тому катівня як місце, як процес - є основою російської окупації. Насильство для російського світу є не інструментом досягнення цілі, коли інші цілі недоступні (війна - це продовження політики іншими засобами, казав європеєць Клаузевітц), а є матерією, з якої ліпиться влада, і якою кат показує, "хто тут головний". Основою російського світу є  війна та насильство - а політика є продовженням війни іншими засобами. Удаваною ввічливістю кагебіста, який своїм політесом приховує прагнення тебе знищити.

Ось така от відмінність.

Михаил Эпштейн: Русские как танатологическая антитеза миру витальности

Мое впечатление от Shaman при первом его появлении,  два года назад.

Дошел наконец и до меня хит военно-патриотического сезона — песня "Я русский". Автор — некто Shaman. Обозначен как сибирский колдун-знахарь, но при этом почему-то в латинской транскрипции. А настоящее имя певца  словно из Киевской Руси — Ярослав Юрьевич. Фамилия — Дронов, как будто с издевкой, с отсылкой к тому виду оружия, которое особенно  на виду в этой войне (хотя собственно "дрон" — это от английского drone "трутень; гудение, жужжание"). Постмодерная эклектика. Точнее, филологическая шутка, сарказм. 

Зато с содержанием песни все ясно и однозначно: 

Я русский, я иду до конца

Я русский, моя кровь от отца

Я русский, и мне повезло

Я русский, всему миру назло

Русский — тот, кто идет ДО КОНЦА. Теперь понятно, почему Z, последняя буква латинского алфавита, стала символом этой войны и нового фашизма. 

"До конца" — значит до последней черты, до могилы, до светопреставления.  То, что Бердяев изысканно называл "эсхатологической устремленностью" русской души, а Фрейд  —  ее "влечением к  смерти". 

"Все кончено", "песня спета", "дальше некуда",  "пиши пропало", "полный абзац",  "дело труба," "кончен бал",  "гасите свет", "все пошло прахом", "привет родителям", "спасайся кто может" — русская фразеология исключительно богата знаками конца. 

Но теперь главным символом выбрана международная латинская буква Z, как будто для ясной демонстрации всему миру, куда мы идем и чем закончим.   

И то, что быть русским — значит быть "всему миру назло", еще раз обнажает смысл происходящего как бесцельного вызова, точнее, самоцельной антитезы всему миропорядку. 

Так shamanit Ярослав Дронов, так славит русское на языке "англосаксов" и "латинщины", поскольку у этой войны нет другой цели:  быть всему миру наZло.

(из книги "Русский антимир. Политика на грани апокалипсиса")

Володимир Єшкілєв: Некрослав’я

 27 березня 2024 р. в Москві зібрався черговий з’їзд організації, яка без зайвої скромності та без жодних обґрунтувань іменує себе “Всесвітнім русскім народним собором”. Її номінальний лідер — московський патріарх Кирило — оголосив на цьому багатолюдному зібранні “соборний наказ”, який викликав шок навіть у тієї частини світового конфесійного середовища, яка традиційно симпатизує “духовним пошукам” російських спецслужбістів у рясах.

У документах з’їзду агресію Москви в Україні назвали “священною війною”, у якій РФ протистоїть “сатанізму” та Заходу, що в цей сатанізм “упав”. А ще закликали окупувати всю без винятку територію України, щоб у майбутньому на ній не виникло жодного спротиву путінській імперії. 

Навіть канцелярія митрополита Онуфрія після цього демаршу вимушена була зробити безпрецедентну заяву про те, що такі “ідеї не можуть бути підтриманими організацією, яка претендує на те, щоб називатися християнською”.

“Що відбувається?” — питають ті добродушні уцерковлені люди, які два останні роки переконували себе та інших, що в російському православ’ї сталося лише прикре тимчасове “потьмарення”. 

Хоча ми знаємо, що там не потьмарення, а пітьма, яка не розсіюється ще з тих далеких часів, коли послідовники Йосифа Волоцького накинули волосяний зашморг на шию ченця Васіана.

Та й кишеньковий “народний собор” не від учора став трибуною мракобісся. Найвищим адміністратором цієї прицерковної організації є ультрареакційний ректор Російського православного університету ім. Іоанна Богослова Олександр Щіпков. Він — духовне чадо відомого у 90-х роках Дмитрія Дутка, що в одному зі своїх візіонерських писань свідчив про “потойбічну” зустріч Миколи II й Сталіна, під час якої комуністичний диктатор став на коліна перед царем. Саме в середовищі таких візіонерів остаточно сформувалася та синтетична месіанська доктрина, яка в Росії заступила місце візантійського православ’я.

Щіпков, звісно, не такий розпіарений, як Дугін. Але в кремлівських приймальнях він впливовіший за бородатого “геополітика” та вважається солідним ученим. Не Дугін, а професор Щіпков розробив для Путіна “актуальну державницьку ідеологію”. Ту ідеологію, куди й перекочував образ “священної війни”. Щоправда, перекочував він туди не з писань старців, а з радянської пісні, слова якої написав чи то Василь Лебедєв-Кумач, чи то Олександр Боде. Але вся ця ідеологія така — трішки звідси, трішки звідти. Головне, що все насмикане та вкрадене монтується на єдиний доктринальний стрижень. І в його основі зовсім не євангельська історія. І навіть не Старий Заповіт.

Деякі дослідники називають цю глибинну доктринальну основу “державоцентризмом”. Проте язичницьке обожнювання держави та її володаря є далеко не останнім болванчиком з ідеологічної “матрьошки”. Є глибша основа. Це темний північний культ смерті, загорнутої в чорний одяг “матері-батьківщини”, культ вічно неситої і “сирої” могильної землі, що утробно кличе на “священну війну”, а відтак очікує на тіла своїх дітей. На свіжі добрива для нового врожаю.

Історія залишила нам згадки про цивілізації, побудовані навколо культу смерті й загробного життя. Давній Єгипет і міста-держави народу майя не були короткочасними суспільствами-химерами. Вони проіснували довгі століття, залишивши після себе не лише знамениті руїни, але й фундаментальні світоглядні модальності. Наприклад, саме Давній Єгипет подарував нам лінійне векторне відчуття часу (доволі депресивне, сповнене відчуження від майбутнього, а ще одноразовості, кінцевості), яке нині стало домінантним на планеті.

Михаил Евстропов: Триумф безволия

Николай Карпицкий в своём 53-м посте с начала войны заметил, что россия продолжает «спецоперацию» будто бы по инерции: нет какого-то особого военного смысла в том, чтобы бомбить объекты гражданской инфраструктуры и взрывать жилые дома, но россия продолжает бомбить и взрывать, нет особого стратегического смысла штурмовать Бахмут и Соледар, но россия продолжает штурмовать, посылая одну за другой «мясные волны» военных и наёмников, идущих по трупам своих же. Я уже не говорю о том, что в «спецоперации» в целом нет никакого особого смысла, даже экономического, а все попытки каким-то образом «идеологически» её оправдать совершенно убоги и неконсистентны.

Кажется, у этой инерции в российском контексте есть ещё одно, более узнаваемое имя — «стабильность», которое вовсе не означает прочности и уверенности. «Стабильность» определяется негативно: ничего нового или даже особенного не происходит, продолжается всё тот же сон. Причём продолжающееся состояние может быть сколь угодно дискомфортным — неважно, — главное, чтобы продолжалось всё то же. Всё новое воспринимается скорее как катастрофическое. Ещё не так давно желание сохранить «стабильность» часто сопровождалось присказкой «лишь бы не было войны», что в итоге замкнулось в монструозный парадокс: «война? — ну ок, пусть идёт, лишь бы не было войны!». Иначе говоря, сама эта инерция как раз и приводит к максимально катастрофическому результату. И ситуация была бы просто смехотворной, если бы при этом они не убивали людей.

Фрейд видел в навязчивом повторении того же самого проявление элементарного «влечения к смерти». Оно не сводимо к принципу удовольствия (т.е. не имеет частно-экономического смысла) и представляет собой что-то вроде «органической косности» жизни, стремящейся вернуться в исходное, доорганическое (т.е. неживое) состояние. Сама формулировка «влечение к смерти» подчёркивает деструктивный характер инерции (повторение — это путь к распаду), но сбивает с толку в том отношении, что мы невольно начинаем представлять смерть как объект этого влечения. В каком-то смысле, оно вообще лишено объекта и не позволяет никакому объекту удержаться, его можно определить только негативно. Поэтому не следует путать его с желанием умереть: желание уничтожения собственной субъектности уже предполагает субъектность, влечение же к смерти располагается на более элементарном уровне, оно неинтенционально. Забавным образом, это негативное инерционное влечение в никуда как раз и оказывается решающим фактором современной российской политики.

Олег Бурьян: Что такое "некрополитика"

В начале 2000-х годов камерунский политический философ А. Мбембе ввел такой термин, как "некрополитика", который подразумевает методы экономического и политического управления массами посредством создания для них перманентной косвенной или прямой угрозы смерти. Эта угроза, естественно, предстает не виде непосредственных убийств со стороны суверена, что, например, наблюдалось в концентрационных лагерях нацистов, но в виде "объективных внешних" процессов. 

То есть речь идет о своеобразной радикализации концепции биополитики Фуко. Только если биополитика — это позитивный контроль, конечная цель которого — это жизнь, то некрополитика — это негативный контроль, цель которого — смерть. Отметим, что нацистские лагеря смерти, и угроза ядерной войны, с точки зрения их идеологической составляющей, это все была биополитика, так как их итоговой целью было выживание арийской нации или же общества с "правильным" экономическим укладом. 

Умение различать биополитику и некрополитику крайне важно для теста действий суверена на легитимность. Несмотря на то, что в обоих случаях суверен использует свое фундаментальное право убивать, лежащее в основе и отграничивающее пределы его суверенитета, у биополитики и некрополитики разные цели. Если это проявление биополитики, то она легитимна, имея целью жизнь. Но если речь идет о некрополитике, то ее цель — это создание новых уникальных форм социального существования, которые Мбембе называет "пространства смерти" ("death-worlds"), где большая часть населения получает статус "живых мертвецов".

В случае с мерами по противодействию эпидемии мы можем наблюдать как то, так и другое. Каждый случай требует отдельного рассмотрения. С нашей точки зрения, эпидемия коронавируса знаменует ожидаемый экспорт некрополитики из периферии в ядерные страны. 

Как мы уже писали неоднократно ранее, коронавирус вновь заставил осознать то, что капитализм производит гигантское количество невостребованных людей. Главная проблема заключается в том, что этих людей даже нельзя эксплуатировать. А значит, управление ими становится, с одной стороны сложнее, а с другой стороны непонятно, зачем надо тратить большие деньги на гуманные методы управления, если эксплуатация этих людей все равно невозможна, а значит, никакой пользы от них нет. Соответственно, на помощь приходят методы, опробованные в колониях: заключение людей в пространства, где они будут находиться постоянно между жизнью и смертью, превращение их в "живых мертвецов". Малые дозы смерти становятся наиболее экономичным способом структурирования социальной жизни.