Петро Дрогомирецький: З листування Василя Стефаника

Зіткані із душевного болю та страждань, надмірної щемкої любові до людей, тексти новел Василя Стефаника неймовірної художньої сили, терново колючі, чіпкі. Ядерно вибухова творча експресія навічно вкарбувалася у коротких, мов спалах блискавки, новелах, ліричних образках. Зумовлена насамперед талантом від Бога, органічно відповідає стефаниківській геніальній індивідуальності, його світовідчуттям. Воно особливе. За власним визнанням – у листі від 10 травня 1900 р. до О. Гаморак – 29-літній письменник своє життя, 2що пропливає перед його очима», номінує «як чорну стежку» [2. 139]. Ця «чорна стежка», мов стрічка, сотатиметься невідворотно довжелезною тясьмою впродовж його земного буття.

Зтужавілі, стверділі (за І. Франком) нарослі мозолі на руках і душі є письменникові-новелісту субстанцією, об яку камертонно вдаряючись його слово набувало могутньої сили, висоти голосу такого звучання, що відлунням котилось, наповнюючи простір не лише Галичини, України загалом, а й Європи, згодом Америки.

Василь Стефаник, як ніхто інший, достеменно знав душу та думи, за власною дефініцією «людей потоптаних, прибитих». У листі від 7 травня 1896 р. до свого старшого товариша-«сповідника» доктора Вацлава Марчевського (родом з Буковини), що на той час жив і працював у Швейцарії, передає розмову із гуртом русівських селян, що відбувалась у хаті письменника на свято Юрія 6 травня. «Бесідували за свою радість, за весну, за свою журу, за біду». «Зійшлися на тому, що земля родить лише три колоски: один – цісареві, один – євреєві-лихварю, один – панові та й попові, а селянинові четвертого вже нема». «Та й не знати, чи стане воно коли на тім, аби нам земля вродила четвертий колосок» [2. 65]. Мужицька житейська філософія всім зрозуміла та прозора, одначе її ніхто і ніколи не мав наміру слухати. Нею переймався наскрізь Василь Стефаник.